Формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки

Випускова робота

Формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1 Теоретичне обґрунтування методики з формування естетичних якостей особистості при вивченні народної вишивки

1.1 Історична спадщина української народної вишивки - основа у формуванні естетичних якостей особистості

1.2 Психолого-педагогічні аспекти розвитку творчої, естетично-вихованої особистості, в контексті потреб суспільства

1.3 Декоративно-прикладне мистецтво - як складова частина в процесі виховання національної культури України

1.4 Особливості вивчення розділу “Народна вишивка” та його значення для розвитку естетичних якостей особистості

1.5 Методичні основи формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 Процес реалізації розробленої методики, щодо формування естетичних якостей особистості при вивченні народної вишивки

2.1 Методика проведення занять в основній школі з розділу “Народна вишивка”

2.2 Теоретична розробка педагогічного експерименту, щодо формування естетичних якостей особистості під час вивчення розділу “Народна вишивка”

2.3 Санітарно-гігієнічні вимоги і правила безпечної роботи в шкільних майстернях

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми. Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну та інші. Воно входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т. ін. є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей. Вони матеріально виражені і несуть інформацію про композицію, орнамент, колорит тощо, яка зберігається в колективній памяті людей. Декоративно-прикладне мистецтво охоплює і сферу знань, естетичні погляди, звичаєво-обрядові аспекти, естетичні переконання тощо. Це одна із частин народної художньої культури. Вивчення декоративно-прикладного мистецтва відповідає принципам національного виховання і сприяє формуванню повноцінної особистості учнів. Це й зумовило вибір теми випускної роботи: ”Формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки”.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці можливості формування естетичних якостей особистості учнів під час вивчення розділу “Народна вишивка”.

Відповідно до визначеної теми об'єктом дослідження є процес формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки. А предметом - розробка методики викладання розділу “Українська народна вишивка”, її потенціал в контексті формування національної самосвідомості особистості.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

проаналізувати стан проблеми та дослідити різні підходи до її розв'язання;

зясувати художньо-естетичну природу декоративно-прикладного мистецтва і, зокрема, української вишивки, її місце в територіально-мистецькій культурі народу; проаналізувати техніку вишивання;

обґрунтувати необхідність мистецтвознавчого підходу у вивченні розділу “Народна вишивка” і експериментально перевірити його доступність;

розкрити сутність національного виховання, формування національної самосвідомості учнів, їх вплив на формування гармонійної естетично вихованої особистості; розробити і перевірити методику формування національної самосвідомості як фактора, що впливає на формування естетичних якостей особистості учнів;

розробити методику викладання розділу “Народна вишивка”, спрямовану на формування естетичних якостей особистості учнів основної школи.

Методологічною основою дослідження стали положення психолого-педагогічної теорії розвиваючого навчання; філософські та педагогічні концепції впливу національної культури на особистість і можливість формування на цій основі національної самосвідомості учнів; діалектичний зв'язок об'єктивних факторів формування й розвитку особистості; принципи національного виховання і гармонійного розвитку особистості.

У дослідженні було враховано досвід вітчизняних учених у галузі технології й методики проведення занять із декоративно-прикладного мистецтва (Є. Антонович, Р. Захарчук-Чугай, Т. Кара-Васильєва).

Значний інтерес викликають наукові дослідження в галузі трудового й професійного навчання (Д. Тхоржевський, В. Хорунжий).

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань на всіх етапах дослідження застосовувався комплекс різних методів, які взаємно доповнювали один одного: вивчення та аналіз філософської, психолого-педагогічної літератури, навчальних програм, навчальних та методичних посібників; аналіз джерел з історії української культури, народознавства та мистецтвознавства; вивчення й узагальнення передового педагогічного досвіду з досліджуваної проблеми; педагогічний експеримент, якісний та кількісний аналіз його результатів; метод педагогічного спостереження.

Гіпотеза дослідження полягає в доведенні того, що формування естетичних якостей особистості в процесі вивчення народної вишивки буде ефективним, якщо:

в його основу буде покладено трудову діяльність учнів наповнену активними мислитель ними операціями реального, практичного характеру;

2) інтелектуальний процес буде відбуватися на основі дидактично обґрунтованих засобів - узагальнення навчального матеріалу, комплексу навчальних задач, узгоджених з навчально-пізнавальними можливостями учнів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у реалізації предметно-діяльнісного підходу до визначення змісту формування естетичних якостей особистості учнів основної школи в контексті набуття знань та вмінь з української народної вишивки; у визначенні функціональних взаємозв'язків між вивченням розділу “Народна вишивка” й формуванням національної самосвідомості молоді.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці науково обґрунтованих методичних рекомендацій, щодо розвитку пізнавальних здібностей учнів, а також методики формування естетичних якостей особистості учнів на заняттях із народної вишивки через зміст програми розділу “Народна вишивка”.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічним обґрунтуванням вихідних позицій наукового пошуку; коректною кількісною та якісною обробкою експериментальних даних, які реально відображають теоретичну й практичну сторону проблеми, а також результатами експериментальної перевірки висунутої гіпотези в педагогічному експерименті.

РОЗДІЛ 1 Теоретичне обґрунтування методики з формування естетичних якостей особистості при вивченні народної вишивки

1.1 Історична спадщина української народної вишивки - основа у формуванні естетичних якостей особистості

Вишивка - поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узор та зображення виконуються ручним або машинним способом на різних тканинах, шкірі, повсті та інших матеріалах лляними, бавовняними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, перлами, коштовним камінням, лелітками і т. ін. [1, 16].

Цей вид мистецтва виник давно - корені його сягають у глибину віків. Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена виникнення цього мистецтва. Адже зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи відносять до V ст. н. е., а памятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть.

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи - починаючи з незапамятних часів і до наших днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території нашої країни - трипільські племена (доба пізнього неоліту і початку періоду бронзи) [51, 61].

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів - мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот [51].

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було знайдено скарб, що датується VI ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на грудях, - ще недавно так одягались українські селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди словяни з середньої Наддніпрянщини. На фесальських бляшках зображено воїна так виразно, що видно вишивану вставку на сорочці.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлан (X ст. н.е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала у Києві, в Андріївському монастирі школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Археологічні розкопки підтверджують значне поширення вишивання в стародавньому Києві: на фабулах і срібних браслетах XIII ст. зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками [51].

В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнутий в кожух, обшитий золотими плоскими мережками.

Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона залишалася самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний, оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні усталені техніки вишивання, які завдяки стійкості традиції дійшли через століття до наших часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалася. Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки [16].

Італійський мандрівник Жільбер де Лануа, який перебував у 1412, 1421 рр. на території України, згадував, що рукавиці й шапки руські були оздоблені вишивкою. На малюнках та іконах того часу бачимо зображення людей у вишиваному одязі, що своїми узорами мало чим відрізняється від сучасних, характерних для певної місцевості, орнаментів. Слід лише зазначити, що старовинні зразки більш подібні до тканого орнаменту. Більш геометризовані, ніж вишивки пізніших часів.

На рубежі XVI-XVII ст. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання. Арабський мандрівник і письменник Павло Алеппський, який у 1654 та 1656 рр. проїздив через Україну по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у дочок уманських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані золотою ниткою.[23]

В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку здебільшого виготовлялась господарем та його сімєю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину [16, 60].

Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт - навесні та взимку.

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80, а іноді й понад 100 сорочок з тонко виробленого і вибіленого полотна: для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Дівчата змагалися між собою в доборі узору, у загальній композиції елементів орнаменту, в майстерності вишивання. Одяг був свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не оволоділа цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень сестра радить братові кращу обраницю, вказуючи на її перевагу:

Вона вміє шити-вишивати

І гарних пісень співати.

Саме тому жіночий одяг оздоблювався надзвичайно гарно. Кольорова плахта, вишита старанно підібраними тонами, яскрава керсетка, яскрава шовкова попередниця, барвиста вишивана сорочка - в такому одязі дівчина виглядала мальовничо, нагадуючи букет живих квітів. Звичайно, не всі дівчата в той час могли дозволити собі мати одяг з тонкого полотна, бідні одягалися в сорочки з грубого полотна, але за оздобленням їх одяг не поступався перед одягом багатших [60].

Російський учений І. І. Георгі - етнограф, природознавець і мандрівник, який у 1768-1769 рр. побував як учасник академічної експедиції на Лівобережній Україні, писав, що одяг малоросійських дворянок складається з кунтуша суконного, викладеного по краях піл, внизу та на перехваті золотими сітками, позументами або шнурками, та юпки з шовкових тканин, також викладеної внизу золотою чи срібною стекою.

У XVIII - XIX ст. майже в усіх поміщицьких господарствах та при монастирях існували майстерні художньої вишивки, вироби яких не менше використовувалися для власних потреб, а й частково йшли на продаж[23].

З другої половини XIX ст. мистецтво вишивання поступово виходить за межі хатнього ремесла і подекуди набирає форм кустарного промислу. Виникають артілі та перші кооперативні обєднання вишивальниць. Подекуди цілі села живуть цим промислом [60,61].

Художньою вишивкою починають цікавитися збирачі-колекціонери та науковці-етнографи, заходами яких влаштовуються перші виставки прикладного мистецтва та кустарних промислів. На своєрідність української вишивки звертають увагу прогресивні кола громадськості, нею починає захоплюватися широка публіка.

Нині на Україні діє багато художньо-виробничих майстерень, які обєднують працю майстрів, спрямовують її, організовують навчання молоді.

Талановиті майстри вишивання у Києві, Львові, Одесі, Тернополі, Сімферополі, Косові, у Клембивці (Вінницька обл..), Вижені (Чернівецька обл..) та інших містах і селах створюють вироби, які насичені радісним колоритом і виконані на високому мистецькому і технічному рівні. Сьогодні твори народних умільців відомі не менше в нашій країні, а й далеко за її межами [60].

Художнє вишивання - один з найбільш поширених видів народного мистецтва, в якому втілені кращі традиції народу, - приносить і буде приносити радість тисячам його шанувальників

Безперечно, знання про історію і традиції свого народу необхідні учням не тільки для загального розвитку, але й для формування їх національної та громадської самосвідомості; тому відомості з історії української вишивки складають основу курсу “Народна вишивка”. Розглянемо тепер історію вишивальних орнаментів та їх різновиди по регіонах України.

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні типи відображали елементи символіки різних стародавніх культів [60].

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному зберігалася завдяки традиції.

За мотивами орнаменти вишивок бувають геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).[1]

Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладався в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як “баранячі роги”, “кучері”, “кудрявці”, “гребінчики” тощо. В орнаменті подільських вишивок трапляється мотив “кривульки” або “Безконечника”, який відомий ще з часів трипільської культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандрів орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать “сосонки”, “хвощ” та “перерви”, що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий узор “рожі” (зірки, розетки) являє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця та сонячних променів.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як “виноград”, “хміль”, “дубове листя”, “барвінок” тощо. Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив “барвінку” є символом немеркнучого життя, узор “яблучне коло”, поділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних сторін в одному кольорі - символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ “дерево життя”, який здебільшого зображується стилізовано у формі чиста або гілок.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних, часто химерних переплетіннях (однак із зображенням традиційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо [60,61].

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані “техніки”, яких відомо на України близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а інші зустрічаються також у білоруських і російських вишивках.

Складна техніка “низі” з її різновидами (“занизування”) дійшла до нас з глибини віків. Ймовірно, що колись вона була панівною, а може, й єдиною технікою. Вишивальні шви, виконані в цій техніці, в наш час широко відомі по всій Україні, але найчастіше використовуються у вишивках Поділля. Вишивки в цій техніці притаманні специфічні форми та колір. Вишивки Поділля зберегли в собі певні елементи давнього орнаменту: вони переважно чорного кольору з невеликим вкрапленням теплих кольорів - червоного, жовтогарячого й жовтого.

Техніка “занизування” поширена також на Волині. Вона повністю імітує візерункове човникове ткацтво. До найдавніших належить також техніка “зволікання”, що наслідує перетинання на ткацькому верстаті і дає суворо геометричні візерунки. Найбільш поширена вона на Поліссі та в деяких районах Карпат.

Методи вишивання на зразок ткання спостерігалися в різних етнографічних зонах ще в XIX ст. але пізніше плоскі стібки на зразок ткання витісняються поверхневим вишиванням: “хрестиком”, “гаптуванням” тощо [59].

Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є “набирування” - це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки. Орнамент чіткий, простий, завжди геометричний.

Майже по всій Україні відома техніка “вирізування”, що комбінується із “лиштвою”. Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі - кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання.

Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка тощо, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва із мережками або вирізуванням дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині, Поділлі.

На початку ХХ ст. вищеназвані техніки дещо витісняються швом “хрестик”. Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж зволіканням або низзю.

Проте окремі майстри досягають в техніці “хрестик” значних мистецьких ефектів.

Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка - невід'ємна складова частина українського народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської тощо. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Розглянемо характерні особливості вишивання в різних районах України.

Розглянемо техніку вишивання Полтавської, Харківської, Ворошиловградської областей має багато спільного з усталеними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються пів- хрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних.

Для полтавських вишивок характерне співіснування геометричного, геометризованого й рослинного орнаментів. Для Полтавщини характерні такі шви: хрестик, плутаний хрестик, подвійний прутик, зубчики, мережка, прутикова мережка, вирізування, лиштва, виколювання, довбана, верхоплут, ляхівка в один і більше рядів, пухлики, ланцюжки та ін. Узори виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Ніжні за кольоровою гамою, різноманітні за деталізованими орнаментальними мотивами, вишиті надзвичайно вишукані й водночас підкреслено святкові. Голубі, білі, вохристі, ледь зеленкуваті, сірі тони - найулюбленіші на Полтавщині. Але головний художній ефект полягає не в багатстві кольорів, а у вишуканому співвідношенні м'якого тону барв. Особливо славиться Полтавщина своїми вишивками “білим по білому”. Тонкі білі нитки кладуться на полотно залежно від узору в різних напрямках так, що створюється багатьма світлотіньова гра. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - стебнівка, хрестик, шов “позад голки”.

Здавна славляться своєю красою полтавські рушники. Рослинний орнамент розміщується в них з обох кінців у вигляді великого дерева-квітки або пишного букета, що розлого виростає з вазона, або умовно позначеного трикутника, і довільно стелиться по полотну [27].

Вишиваються рушники червоним, іноді з вкрапленням синього, оранжевого кольорів. Застосовується техніка “полтавського рушникового шва”. Вона полягає в тому, що контур малюнка обводиться стебловим швом, а площина зображення зашивається “рушниковим заповненням”, - у вигляді різноманітних трикутників, квадратів тощо. Нитки лягають у різних напрямках, від чого створюється багата гра червоного кольору. Контур підкреслює виразність малюнка.

Характерною особливістю київських вишивок є дрібні деталі орнаментальних мотивів, що складають чітку врівноважену композицію рослинно-геометричного або геометричного орнаменту. Художній ефект вишивок Київщини полягає в контрастному співставленні білого поля сорочки зі звучним мажорним акордом червоного або червоно-чорного. Улюблені мотиви - стилізовані грона винограду, гілочки з ягідками, квітками, але особливого поширення набули “зірочки”. Головним, домінуючим кольором завжди виступає червоний, силу звучання якого лише підкреслено чорним (іноді жовтим, синім). Жіночі сорочки Київщини мають усталену композиційну орнаментальну будову. Так на рукавах нижче плеча розміщується горизонтальна смуга “полик”, а нижче по всьому рукаву в шаховому порядку - окремі орнаментальні мотиви, іноді відокремлені вертикальними смугами, або суцільна орнаментальна сітка, на перехрестях і в центрі клітин якої спалахують, мов вогники, червоні “зірочки”. Широко застосовуються ажурні мережки та змережування окремих частин “черв'ячком” червоного й чорного кольорів.

Поряд з найбільш поширеними техніками - гладдю, “зірочками”, хрестиковою вживається “набірування”, яким частіше прикрашають чоловічі сорочки. Щільність покладених без просвітів білого тла стібків, різна забарвленість простих геометричних фігур в м'які або насичено контрастні кольори створюють багату різноманітність композиційних рішень цієї техніки. Звичай оздоблювати жіночі та чоловічі сорочки візерунковим ткацтвом сприяв, мабуть, появі техніки “занизування” [67].

На Київщині багато та щедро вишивають рушники. Але, не відміну від легких, ажурних полтавських, для них характерна більш компактна й щільна композиція.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній здебільшого використовують два або більше типів швів. Наприклад, в одній композиції поєднуються шви прозорі (викол, вирізування, мережка) із щільним настиланням або іншим видом лічбової гладі. Рукав із сорочкою з'єднується широким мережаним кольоровим орнаментом, так званою чернігівською розшивкою. Така ж розшивка з'єднує уставку й станок з кольором. Смугастий орнамент розміщується на уставках окремими чи суцільними смугами по рукаву. Основний малюнок виконується білим зі скупим вкрапленням червоного й чорного кольорів, якими користуються тут дуже обмежено. Чоловічі сорочки вишиваються нешироким стриманим геометричним орнаментом, рукава жіночих блуз - композиціями суцільного чіткого графічного характеру. На Чернігівщині набуло поширення ажурне змережування окремих частин виробу (“прутиком”, “шабаком”, “шеляжком”) у вигляді розвинутої, ажурної стрічки з червоними ромбами. Набирування дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерне для чернігівських і київських сорочок. Вишивки цього краю стоять мовби посередині між стриманими за колоритом полтавськими й насиченими київськими. Вони суворіші, краса їхня не впадає в око, а розкривається поступово при детальному й уважному огляді.

Народна вишивка - постійне джерело творчого натхнення сучасних майстрів. Зберігаючи основний характер і принципи народної вишивки, вони створюють величезну різноманітність орнаментів, орнаментальних композицій, кожна з яких неповторна і самобутня [43].

Подільські орнаменти створюються зі складних геометричних форм, мініатюрна розробка яких справляє враження коштовної мозаїки. Майстерно використовується біле тло полотна, яке виступає рівноправним орнаментальним мотивом. Класичною технікою на Поділлі є “низь” чорного або червоно-чорного кольору, що лягає густими насиченими лініями. Ця техніка виконується з вивороту, і на звороті, як на негативі, має інший вигляд щодо розміщення кольорів. Для подільських сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування “павучками”, яким примережують уставки на рукаві, клинці. Використовується і кольорова мережка - “шабак”. У різних варіантах повторюються дві основні техніки - хрестик і низь, а також декоративний шов “качаточка”, який зберіг орнаментальні мотиви давньої вишивки. Подільська вишивка особливо багата на візерунки: центральні мотиви у вигляді ромбів здебільшого розміщуються між двома горизонтальними лініями. Трикутник, що утворюється між лінією і ромбами, вишивається звичайними скісними лініями у вигляді завитків (“баранячі роги”). Найбільш поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше - дво- та триколірні.

Рушники на Поділлі своєрідні як за характером орнаментальних композицій, колірною гамою, так і за технікою виконання. Вони невеличкі за розміром,, вишивка розміщується тільки по краях рушника. Композиція складається з горизонтальних смуг, укладених з окремих (частіше трьох) орнаментальних розеток, геометризованих гілок, букетів, казкових птахів, фігур, що мають давнє походження і багато спільного з російською народною вишивкою для виконання застосовується техніка “качалочки”. Кольори різноманітні - червоний, синій, зелений, жовтий, чорний, блакитний [43].

Для сучасної вишивки Львівщини характерні світлі, радісні кольори. Вишивка Львівщини славиться різноманітними узорами та оригінальними техніками. Особливо цікаві вишукані, досконалі роботи в оранжево-червоній гамі, виконані в давній народній техніці “яворівка”. Використовуються різноманітні типи узорів: окремі з них поширені по всій області, інші - пов'язані з певними місцевостями і утворюють локальні різновиди. У південних районах Львівщини орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорості й легкості. Вишивані сорочки колористичне розмаїті.

У Городоцькому районі побутує своєрідний “городоцький” шов, де композиція узору складається з різних дрібних елементів “місячок”, “півмісячок”. Колір червоний з вкрапленнями білого, синього, зрідка чорного.

Характерна риса етнографічного району Карпат та Прикарпаття (крім певних спільних рис) - це велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом та специфічними особливостями. У минулому майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю вишивки, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. У районах Карпат переважає вишивка геометричного орнаменту, виконана техніками “низь”, хрестик, стебнівка, штапівка та мережковим швом. Колорит багатий: червоні, золотисто-жовті, зелені та чорні кольори. Кожний район, навіть села, мають своє художнє обличчя, улюблену гаму кольорів. Так, у виробах майстрів Косовського району серед густого чорного кольору - вкраплення зеленого, коричневого, оранжевого, червоного, іноді проступає біле тло, що надає вишивці враження коштовної інкрустації. Кольори завжди гармонійно підібрані й підкорені в різних районах якомусь основному, завдяки цьому утворюється жовтогаряча, темно-вишнева гама космацьких вишивок, чорно-фіалкова - верховинських, чорно-червона - листенських, зелено-блакитна - Яворівських. Рукави жіночих сорочок суцільно вкривають вишивкою або розміщують її у вигляді навкісних орнаментальних смуг. Так, у сорочках, вишитих у с. Космачі, переважає осіння гама кольорів, а у верховинських селах - гама синіх та фіолетових. Наприклад, Снятинщина славиться сорочками, в яких біле вишивання поєднується з прозорим вирізуванням та мережанням. Ці екземпляри нагадують вишивки Полтавщини, однак різняться від них своєрідним технічним виконанням.[43]

Велична крона карпатської природи з її яскравими барвами, мабуть, сприяла тому, що у вишивці Гуцульщини ми бачимо монументальність геометричного орнаменту, контрастне зіставлення кольорів. Гуцульські вишивки характерні різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і надають їй золотого відблиску. Типовим є густе заливання тла, коли велика кількість дрібних елементів заповнює орнаментальну площину і візерунок окреслюється тонкими просвітами. Просвіти білого тла виглядають як малюнок, підкреслюючи чіткість і насиченість основних геометричних мотивів. Основою композицій найчастіше є низка з'єднаних видовжених ромбів з тонкою філігранною розробкою. Суворе членування найпростіших геометричних елементів складає ритмічний лад, який завдяки переважанню діагоналей набуває динамізму. Останнім часом у гуцульських вишивках замість традиційної лінійної побудови на кольоровій площині квіткові мотиви виконують гладдю і хрестиком. Спостерігається деяка зміна побудови гуцульських мотивів - замість стрічкової композиції дедалі частіше за основу береться якийсь один центральний мотив.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив “кривуля” у різних техніках виконання. Переважає техніка “зволікання”: вишивання хрестиком, часто також використовують вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), поширені як білі, так і багатоколірні орнаменти.[59]

У південних районах Івано-Франківської області зустрічаються оригінальні орнаменти на перемітках, викопані спеціальним пере мітковим швом в яскравих кольорах - червоних, малинових, жовтих та зелених.

На Буковині (Чернівецької обл..) крім геометричних та рослинних мотивів використовуються зооморфні, які вишивають білою гладдю, дрібним хрестиком, штапівкою, крученим швом. При цьому крім кольорових ниток як вишивальний матеріал використовують бісер, шовк, вовну, срібні та золоті нитки, металеві лелітки. В гірських районах Закарпаття поширений своєрідний спосіб вишивання на зморщеному полотні, так званий “бриж”, або морщинка. Цей шов побутує і в Турківському районі Львівської області.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь, хрестик, стебнівка, насилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні - штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава подовжніми чи скісними від полочки до краю рукава.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромбо ламана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.

У північних районах Волині побутує вишивка низовим і поверхневим швом на зразок ткання. Одноколірні вишивання, виконане в цій місцевості, вражає своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у добрі квіток, ягід, листочків. Шиття поверхневе - хрестик, гладь, прутик. Чорний колір поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається значний колористичний ефект.

У південних районах України сорочки прикрашаються вишивками, що являють собою поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевостей. Це пояснюється тим, що тут мешкає мішане в національному плані населення [59,67].

В процесі історичного й культурного розвитку кожного з регіонів викристалізувалися характерні орнаментальні мотиви й композиції, улюблена кольорова гама, специфічні, притаманні тому чи іншому осередкові різноманітні техніки виконання, які при всій їхній місцевій своєрідності становлять в цілому характерну українську вишивку. Учні повинні зрозуміти, що для того, щоб використовувати під час занять з вишивки традиційні орнаментальні мотиви, необхідно знати їх походження. Треба розуміти їх сутність, дотримуючись класичного, традиційного виконання вишивки, тобто систему композиційних закономірностей.

1.2 Психолого-педагогічні аспекти розвитку творчої, естетично-вихованої особистості, в контексті потреб суспільства

Як відомо, моменти історії у суспільстві загострюється особливе почуття - почуття цінності людської особистості. Підтримати активність кожної людини на оптимальному рівні - означає гарантувати її нормальне самовідчуття як носія неповторного, індивідуального початку і як колективісту, який здібний працювати на спільну користь.

Визнати актуальність проблеми раннього розвитку у людини індивідуального і колективного початків - зробити лише перший крок на шляху осмислення своєї відповідальності за долю того, кого ми виховуємо. Наступним кроком повинно бути оволодіння системою знань та вмінь, які дозволяють перетворити відповідальність з відчуваємої в дійсно діючу [2].

Особистість - це істота, перш за все, активна, по мірі зростання прагнуча до розширення ступенів своєї свободи, не здібна лишатися байдужою. Це діяч, орієнтований на “тут”, “зараз”, який оперує переважно теперішнім часом, який віддає перевагу не стільки плануванню, скільки діям.

Особистість - це людина в своєрідності свого індивідуального обличчя, самобуття, по-своєму унікальна, чимось не схожа на інших[42]. Її відміна може проявлятися в особливостях розуму, волі, або почуттів. Тобто це людина зі своєю натурою, стверджуюча своє право бути такою, не вміючи розчинятися в інших.

В той же час особистість - це людина з розвинутим почуттям “маси”, розумінням того, що вона - лише одна з багатьох, відчуттям своєї причетності до інших людей, своєї спільності з ними. В цьому, з одного боку - запорука її відмови від егоцентризму, марнославства, самолюбування, з іншої - шлях до поліфонії з оточуючими, до відповідності вимогам соціуму.

Особистість - істота свідома, яка ставиться до всього зважено, розсудливо, прагнуча не тільки ставити питання, такі як “навіщо?”, і “чому?”, “що, якщо...?” та інші, але й добиватися зрозумілих відповідей на них. Її дії звичайно намірні, здійснюються після роздумів, обмірковано, ґрунтуються на вірній оцінці того, що відбувається. Така людина нічого не приймає на віру, вимагає пояснень, доказів, обґрунтувань.

Особистість - це гармонійно і різнобічно розвинута людина, фізично, інтелектуально і морально здорова, оптимістична, життєрадісна. Однобокість, розвиненість лише однієї якоїсь з цих сторін в занепад іншої, відсовує, робить неможливою саму можливість скоїтися [28].

Безумовно, лише від дорослої людини ми можемо очікувати розвинутих, більш-менш досконалих форм активності, самобутності, спільності з іншими, свідомості, гармонійності. Але вже в самому початку свого життєвого шляху, в школі, дитина здатна в більшій чи меншій ступені заявляти про себе як особистість [39, c.46].

Людина не народжується особистістю, вона стає нею, опановуючи суспільну культуру, коли набуває і опановує соціальний досвід. На підставі реального способу життя, в який включається людина, формуються типові соціально-психологічні риси, що характеризують людей, які живуть в одному суспільстві, які належать до певного класу чи соціальної групи. Нескінченна різноманітність умов життя, середи, що оточує людину, проявляється в особливостях її життєвого шляху, в неповторній своєрідності її соціально-психологічних якостей.

Без сумніву, життєдіяльність особистості в сучасному суспільстві надзвичайно багатогранна. Головною в житті людини є професіонально-трудова діяльність, але вона не вичерпує усіх її форм. Система соціальної діяльності особистості включає в себе і суспільно-політичну, і художньо-естетичну, і науково-пізнавальну (в професійній і непрофесійній формах), і діяльність у сфері управління і організації, самоосвіта, самовиховання, самореалізацію, комплекс особисто-сімейної життєдіяльності, а також різні форми діяльності в сфері споживання і дозвілля. В усіх цих видах діяльності людина формується як трудівник, громадянин, як субєкт пізнання і спілкування [25, c.32].

Цілеспрямоване формування особистості знаходиться в нерозривному звязку і взаємодії з економічними, науково-технічними, соціальними, політичними, демографічними, культурними умовами життя народу. Без їх обліку неможливо з науковою вірогідністю визначити наступні і перспективні цілі і задачі виховання, вибрати адекватні їм форми і методи.

Трудова діяльність людини виявляє характер взаємовідносин людини і з природою, і з суспільством. Наша праця нерозривно повязана з нашими уявами про моральне чи моральне відношення до життя. Однак, взаємовідношення естетичного та художнього розвитку особистості та її “ділової”, професіональної цінності складні, багатобічні і не обмежуються моральними позиціями [17,c.53].

Можна сформувати у людини високе моральне ставлення до праці і в почуттях, і в логіці, але воно обовязково буде зруйновано, обернеться протилежним відношенням або розвинеться в комплекс особистої неповноцінності, якщо не розвинути паралельно здібності до праці, не прищепити тих навичок і якостей особистості, які б забезпечили цю здібність на потрібному теперішньому виробництві, техніці, науці рівні.

Трудове навчання є важливим засобом всебічного розвитку учнів. Якщо воно побудовано правильно з фізіологічної точки зору, то сприяє розвитку дитячого організму. Зокрема, дослідження, проведені лікарями-гігієністами, показали, що чергування практичної роботи в майстернях із заняттями в класі підвищує працездатність учнів [55, 56,57].

У процесі трудового навчання фізична діяльність учнів поєднується з розумовою, що сприяє розумовому розвитку дітей. Також трудове навчання має велике значення для морального виховання. Створюючи суспільно корисні речі, приймаючи участь у продуктивній праці, учні відчувають себе учасниками виробництва. Вони починають по-справжньому розуміти таку вимогу, як дбайливе ставлення до громадського майна, починають поважати людей праці, наслідувати їх приклад [25, 57].

У процесі трудового навчання створюються умови й для естетичного виховання. Використання цих умов залежить від вчителя, зокрема від того, наскільки вдало підібрані обєкти роботи для учнів. Якщо учні виготовляють красиві речі, вони дістають не лише моральне задоволення від того, що дають користь суспільству, а й естетичну насолоду. При цьому в учнів виховується художній смак, створюється правильне уявлення про гармонію форм.

Зміст праці в сучасних умовах вимірюється не тільки ступенем її інтенсивності, а й рівнем проявлення творчості. Причому, спостерігається обєктивна тенденція - з розвитком суспільства інтенсивність і кількість фізичної праці зменшується, а інтелектуальної, творчої збільшується. Змінюється й оцінка праці і трудівника. Все більшу суспільну значущість набуває творча праця, а також творчо працююча людина [64].

В сучасних умовах проблеми творчості і творчої особистості приділяють увагу філософи, соціологи, педагоги, психологи. Вони дійшли висновків, що задатки творчих здібностей притаманні будь-якій людині, будь-якій нормальній дитині. Різниця полягає лише в масштабах досягнень та в їх суспільній значущості.

Прояви творчості характерні для дитини з самого раннього віку, бо творчість - норма дитячого розвитку. Однак, схильність до творчості нерідко з роками зникає, що, безперечно, є втратою і для особистості, і для суспільства. Реалізація творчих здібностей дитини робить більш багатим і змістовним його життя. Становлення творчої індивідуальності в шкільному віці є важливою умовою подальшого повноцінного розвитку особистості. Людина, яка володіє постійним і усвідомленим інтересом до творчості, вмінням реалізувати свої творчі можливості, більш успішно адаптується до мінливих умов праці і вимогам життя, легше створює свій індивідуальний стиль діяльності, більш здатна до самовдосконалення, самовиховання.

Тому не менш важливим, ніж попередній, є висновок психолого-педагогічної науки про те, що творчі здібності необхідно розвивати з раннього віку, а це можливо. Педагогікою також визначені шляхи розвитку творчих здібностей. Спільним для них є залучення дітей до творчої діяльності.

Гармонійний розвиток особистості передбачає наявність у людини тонких різнобічних естетичних смаків і здібностей, вміння відчувати і розуміти красу, навичку співвідносити усі боки життя з естетичним ідеалом, емоційну чутливість і любов до мистецтва. Особистість учня формується не тільки під час споживання естетичних цінностей, але й під час їх утворення, що обєктивно передбачає праця школяра [8].

Єдність естетичного в розумового виховання здійснюється перш за все в учбово-пізнавальній діяльності - головній і систематичній формі праці учнів. Саме естетична вихованість через відчуття та емоції народжує самостійність мислення, інтелектуальний пошук, творчість, культуру розумової учбової праці, її оптимальну організацію.

Коли учень відчуває естетику думки, оригінальність красивого рішення складної задачі, коли він, оволодівши мислительними операціями: аналізом, порівнянням, систематизацією, класифікацією, узагальненням та іншими, нарешті досягає пізнання істини, він відчуває естетичне задоволення, що є частиною його естетичного світогляду. Як відомо, головна праця дітей - навчання. Тому дійсно, що для виховання творчих рис особистості в учнів, необхідно зробити навчання творчим.

Активна творча діяльність під час навчання формує у школярів ряд якостей, котрі в кінцевому підсумку позитивно позначається на характері особистості майбутнього працівника [53, 54].

Як правило, школярі не одразу знаходять своє покликання в сфері творчості. Більшість з них під час таких пошуків відчувають сумніви, коливання, розчарування, переходячи від захоплення до захоплення. Для старшокласників більш актуальною є спрямованість їх творчої діяльності на серйозні справи, звязок її з передбачуваним покликанням, з майбутньою професією.

Важливо, щоб пошуки себе школярами в галузі творчої діяльності призвели до успіху, щоб кожна дитина під час свого навчання в школі відчула себе творцем в тій чи іншій області. Чи буде ця область в подальшому сферою її професійної діяльності, чи в ній вона знайде своє хобі, чи навіть вони залишиться приємною згадкою в її житті - однаково вона відіграє свою роль. Вона примусить зростаючу людину повірити в себе, в те, що вона може бути творцем, може створити щось своє, оригінальне, творче. Інше кажучи, вона допоможе учню відчути можливості свого творчого “я” [7]. Школярам, що знайшли себе в творчій діяльності, притаманна особлива позиція в середі однолітків - позиція автора, творця, винахідника, художника. Вони володіють особливими якостями. Це обізнаність свого творчого покликання і можливості ефективної реалізації його у відповідних сферах колективної діяльності. Таким дітям притаманна захопленість, відданість справі, завдяки якій реалізуються творчі задуми та ідеї, думки та почуття.

Учень, який відчуває свої творчі можливості, який намагається їх реалізувати, в більшому ступені, ніж всяк інший, є субєктом власного розвитку. Він стає ерудитом в галузі своїх творчих інтересів, постійно підвищує свою професійну та культуру, тобто стає вмільцем в своїй області. Його субєктна позиція призводить до підвищення статусу в своєму творчому колективі, бо життя останнього стає багатшим і цікавішим завдяки творчим самовизначенням кожного з його членів.

Школярі, що знайшли та активно реалізують себе в творчості, здатні програмувати перебіг творчого процесу і передбачати його можливі результати завдяки наявності в них досвіду творчої діяльності. Знаючи справу, вони визначають обсяг робіт у разі колективних форм діяльності, залучають на допомогу необхідну кількість партнерів, ставлять перед ними конкретні задачі, при необхідності надають допомогу, перевіряють якість виконання. Їм притаманне відчуття радості під час творчості, творча діяльність стає для них цінною, цікавою, захоплюючою, значущою сама по собі [54].

Школярі-творці створюють оригінальні матеріальні і духовні цінності, що представляють інтерес і значущість не тільки для колективу однолітків, але й для середи, що оточує школу. Практично в кожному колективі є творчо обдаровані діти, які відчувають своє покликання, що присвятили себе улюбленій справі. Кількість їх зростає завдяки створенню умов, що сприяють творчому самовизначенню і самовиявленню школярів.

Таким чином, задача школи полягає в тому, щоб не тільки створити умови для розвитку особливо обдарованих учнів, але й допомогти самовизначитися в сфері творчості кожній дитині, допомогти кожному усвідомити своє творчі зацікавлення і можливості, допомогти стати творцем в тій чи іншій сфері діяльності. Рішення цієї задачі повязане з формуванням самоусвідомлення дитини і з “настроєм” колективу на нього як на творчу індивідуальність.

1.3 Декоративно-прикладне мистецтво - як складова частина в процесі виховання національної культури України

Відомо, що народна творчість - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема, філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу - поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види обєднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження [1].

Мистецтво - поліфункціональне за своєю суттю - було не тільки відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність.

У художньому прогресі людства проходить два зустрічних процеси. Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва - це постійний процес відокремлення, виділення його видів. Він відбувається безперервно, на різних етапах історії людського суспільства [60].

Разом з тим є й зворотній процес - синтез мистецтв - органічний взаємозвязок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального і духовного середовища людини (архітектурні або ландшафтно-монументальні ансамблі) або створенню якісно нового художнього явища в часі (театральні вистави, вокальні і вокально-інструментальні твори, декоративне мистецтво тощо). Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія - надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього життя народу.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво нерозривно повязане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творіння дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.[20]

В умовах соціального і національного гноблення, расової дискримінації народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури [60].

Поступово в класовому суспільстві мистецтво розмежовувалося на два русла - народне і професійне, тобто таке, що спирається на спеціальну, систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди правдиво відбиває життя народних мас, їхні ідеї та прагнення [61].

У різні історичні періоди його досягнення невідємні від засвоєння гуманного, демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм, багатства образотворчих та орнаментальних мотивів, поетичних образів і мелодій, народжених людською фантазією. Ігнорування життєдайних джерел народної творчості позбавляє професійне мистецтво життєвої правди, призводить до антихудожніх тенденцій.