Формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки

Трудовий народ - головна рушійна сила історії, творець усіх матеріальних і духовних цінностей. Мистецтво кожної епохи - важливий показник рівня її матеріально-духовного розвитку. Народ у своїй художній творчості відображає історичну практику пізнання та освоєння навколишньої дійсності, суспільний лад і побут. Він правдиво оцінює явища життя, втілює життєстверджуючі прагнення й ідеали. У народній творчості виявлений складний світ людських почуттів і переживань, відбиті палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії людини в краще майбутнє.

В історичному аспекті відбувається постійний процес відновлення і розвитку традицій, але принципи, особливості художньої форми у мистецтві народу зберігаються віками, традиції відбивають ту якість, яку ми називаємо класикою мистецтва. Художня традиція - це стійка система творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному середовищі. Основи у традиціях народного декоративного мистецтва - матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також принципи і прийоми втілення образу. Вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнамент, виражені живописними, пластичними або графічними засобами. Залежно від характеру взаємозвязків ці фактори формують специфічні риси окремих видів мистецтва [51, 60].

Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться у діалектичній єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У звязку з колективним характером творчості віками кристалізувалися творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і демократичність. Майстри робили гарними звичайні речі, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скрині тощо. Ці вироби переконливо засвідчують і той факт, що народні майстри працювали “за законами матеріалу”, бо добре знали їхні фізичні - структурні, еластичні властивості [1, 47].

За своїм змістом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає національної замкненості, територіальних обмежень. Воно розвивається на ґрунті всезагального народного досвіду, в постійних процесах взаємовпливів, взаємозвязків між сусідніми народами. За своєю природою народне мистецтво глибоко правдиве. Воно увібрало багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину художнього засвоєння дійсності, що зумовило правдивість образів, захоплюючу силу їхнього художнього узагальнення.

Сьогодні декоративне мистецтво - складне, багатогранне художнє явище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі багато змістовні і далеко не тотожні. Між ними існують тісні взаємозвязки і суттєві розбіжності.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні звязки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

Народні художні промисли - одна із історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виготовлення художніх виробів при обовязковому застосуванні творчої ручної праці [1, 16, 47].

Професійне декоративне мистецтво - результат творчості людей із спеціальною художньою освітою. Їх готують спеціальні і вищі навчальні художні заклади України, університети тощо.

Самодіяльна художня творчість - непрофесійна творчість широких народних мас. Творчість, а не традиційне народне мистецтво. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні пятдесят-сімдесят років. Люди, різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різьблять, плетуть і вишивають. Часто вони - члени тих чи інших самодіяльних колективів, студій, гуртків і т. ін. Художня самодіяльність відрізняється від народного і професійного декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття. Вони дещо наслідують професіоналів, але не володіють професійними знаннями. Самоосвіта, ерудиція, рівень особистого обдарування і бачення навколишнього світу - важливе питання самодіяльної творчості.

Художня самодіяльність - важливий фактор розвитку соціальної активності дорослих і дітей, залучення найширших народних мас до безпосередньої участі в художній творчості[15, c.143].

Розглядаючи сучасне декоративно-прикладне мистецтво, ми оцінюємо і його місце у людській діяльності, житті. Останнім часом в українській науковій літературі активізувались увага до висвітлення питань духовної культури. Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т. ін. Є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей. Вони матеріально виражені і несуть інформацію про композицію, орнамент, колорит тощо, яка зберігається в колективній памяті людей. Декоративно-прикладне мистецтво охоплює і сферу знань, естетичні погляди, смаки, звичаєво-обрядові аспекти, естетичні переконання тощо. Це одна із частин народної художньої культури [41].

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, щ виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін. [1, 47].

Українське народне мистецтво надзвичайно багатоманітне за своїми видами, формами, місцевими особливостями. Усі його види органічно повязані між собою, і становлять єдину художню структуру. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві і певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна якість і передусім - наповненість змістом. Мається на увазі не так зовнішній сюжет чи тема, як внутрішня суть твору, що розкривається при його сприйнятті.

Образний лад і зміст лаконічного на перший погляд узору часто буває дуже ємним і багатозначним. Він може викликати в уяві і широкополі лани, і таємничі ліси, і швидкоплинні річки. Декоративними засобами можна висловити і велич життєвих явищ, і красу природи. Для народного майстра пуста формотворчість просто неможлива, його мистецтво повязане з реальною дійсністю, відтворює її у специфічній формі. Велич і краса природи, закони безперервного оновлення, багатоманітність ритмів і форм, багатство колірних сполучень знаходять своє відображення в піснях і танцях, розписах і вишивці, одязі й різьбі по дереву. Органічний звязок майстрів з рідним краєм, з його типовими краєвидами накладає глибокий відбиток на зміст народного мистецтва. І хоч виникнення певного образу і загальна ідея твору дуже часто безпосередньо повязані з навколишнім середовищем, майстер не копіює його, а прагне до узагальнення форм, до декоративності [67].

Умовність народного мистецтва - реалістична умовність, і, якою б вона не була сміливою, несподіваною, часом парадоксальною, вона завжди служить створенню цілісного, завершеного художнього образу.

Як часто можна чути про той чи інший твір мистецтва: “зроблено з душею”, “відчувається душа майстра...”. В народі звичайно звуть “душею” саму суть, зміст художнього образу.

При створенні робіт мають місце ніби два нероздільних процеси: духовний; матеріальний, тобто виробничий.

Художня довершеність виробів народного мистецтва великою мірою є наслідком глибокого розуміння майстром пластичних можливостей матеріалу. Щоразу в його руках народжується маленьке диво, тому що в самому процесі праці матеріалізуються не менше професійні навички майстра, але і його поетичне сприйняття світу, невичерпна фантазія. Народні майстри - тонкі й чуйні художники. Вони добре розуміють, що мистецька річ цінна творчою фантазією, талантом, а не підробкою під багатий матеріал [67].

Народне мистецтво створювалося в минулому людьми, життя яких проходило у тяжкій підневільній праці. І саме в кращих його зразках втілювалось прагнення людини до праці вільної, радісної, прагнення творити “за законами краси”. Народне мистецтво завжди несло радість людям - то у вигляді “солярного знака” - стилізованого зображення сонця, що дарує світло, тепло й добро всьому живому на землі, то вишуканим святковим розписом хат, а то й просто самою формою широко вживаного глиняного посуду з румяно-смаглявим блиском поливи.

В народному мистецтві завжди були елементи демократичної і гуманістичної культури майбутнього. Ось чому воно, давнє за своїм походженням, зберігши кращі традиційні форми та художні засоби, так просто й невимушено увійшло в мистецтво сьогодення.

1.4 Особливості вивчення розділу “Народна вишивка” та його значення для розвитку естетичних якостей особистості

Українське народне декоративне мистецтво - унікальне явище національної культури. Воно завжди правдиво показувало світові життя нації, її духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності, енергію, виступало як феномен незнищенності. Вивчення народного декоративного мистецтва закономірно входить в коло проблем національної культури. У житті українського народу - праці, побуті, моралі, психології та іншому - народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке засвідчує невмирущі, життєствердні сили. Різні лихоліття, війни, розруха, голодомор, колективізація, індустріалізація, політика “неперспективних сіл” погано позначалися на його долі. Конкретні історико-соціальні фактори зумовлювали періоди спадів і піднесення народної творчості. Та ніколи не підтверджувалася думка щодо відмирання народного мистецтва, загибелі традицій. Поки є земля, а людина працює на ній, доти житиме народне мистецтво. Завжди взаємозумовлені поняття: Земля - Природа - Людина - Мистецтво [47, 67].

Усвідомлене, поглиблене вивчення народного декоративного мистецтва як складової частини національної культури - одне з важливих питань народознавчої науки останніх часів. Народне декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художньо-декоративна цінність, що виконує численні функції: пізнавальну, естетичну, комунікаційну. У цьому плані важливе усвідомлення народної естетики, яка має свої традиції й особливості.

Художній генокод органічно передавався у спадок, постійно збагачуючись новими елементами, тонкими нюансами композиційно-колористичного вирішення в рамках вироблених канонів в окремих осередках України.

Проблема сучасного стану народного декоративного мистецтва охоплює два основних аспекти: стан і його доля в наш час та роль художньої традиції в професійній культурі. Сьогодні сфера активного життя окремих видів народного мистецтва все більше розширюється у зв'язку з процесами національного відродження. Вивчення народного мистецтва, яке вирізняється високими естетичними перевагами, активно впливає на формування творчої особистості учнів та сприяє становленню їх гуманістичного світосприйняття [12, 59].

Ми живемо в такий період, коли події, факти випереджають будь-які прогнози, теоретичні міркування. Те, що вчора виглядало стабільним, сьогодні стає нетривким, мінливим, а то й зовсім зникає з реальної дійсності, поступаючись місцем новим формам буття. В суспільстві сталися кардинальні зміни, людські відносини набувають нових якостей, здійснюється активний динамічний процес будівництва нового. Українська культура загалом, як зокрема всі види мистецтва - кіно, театральне, музичне, образотворче, прикладне, народне, архітектура, - вийшла на новий виток художнього мислення, стала активним стимулюючим суспільні процеси фактором. Можна сміливо твердити, що процеси національного відродження в суспільстві передовсім знаходять відклик в галузях культури. Стають очевидними прорахунки в прогнозуванні розвитку окремих видів мистецтва, які мали місце в минулому. Постала гостра необхідність виходу з кризи, що сталася внаслідок хибних перекручених уявлень про цілі і завдання мистецтва, підміни реальних категорій і понять псевдопатетичними, далекими від дійсних і очевидних справ штучними гаслами. Мистецтво з успіхом витримує іспит на творчу зрілість, виходячи поволі і поступово зі стану самоізоляції й локальної метафізичної замкненості творіння штучної образності і героїки. Орієнтиром в його подальшому розвитку є розуміння не відрубності національних справ від справ загальнолюдських, причетності власної вартісної ваги до вартісних координат, створених багатьма народами, що наповнює сутність українського мистецтва гуманізму. В сучасних умовах може бути розвиток національної культури в параметрах, закодованих людською культурою про якусь окремість, про замкненість і штучний герметизм не може бути мови. Через це в усіх видах мистецтва здійснюється перегляд художніх цінностей, відбувається збагачення й наповнення естетичного досвіду новими якісними установками, вивчається й аналізується національна мистецька практика як в сучасному її вимірі, так і в традиційних класичних, проектується історично усталені взаємозв'язки з світовою мистецькою культурою [44, 61].

Важливою ознакою сучасного мистецького буття є наголошення на вартісних чинниках існування твору, запорукою якого є оригінальна, яскрава мова вислову, свіжість думки, відповідність мистецького задуму його образній суті, а також творче осмислення традиційної національної мистецької практики, засвоєння досвіду, виробленого людством, особливо зараз в ХХІ ст., на що в попередні роки не зверталося уваги [69].

Українське мистецтвознавство відчуває назрілу потребу вивчення історії мистецтва на основі сучасних концепцій історичного розвитку, що включають належне ґрунтовне дослідження цілісних компонентів художньої культури як на міждисциплінарному рівні у межах певних епох, регіонів, стилів, напрямів, так і в масштабі окремих видових, жанрових змін, у контексті з аналогічними процесами, з розвитком мистецтва інших народів. Потрібен уважний вдумливий погляд на ті процеси в історії мистецтва, що замовчувалися. Потрібне всебічне усвідомлення найдошкульніших “білих плям” на карті мистецтва. Потрібна реставрація замовчуваних, призабутих імен, явищ та фактів. Необхідне осмислення українського мистецтва, яке творилося за межами Батьківщини [61].

Важко переоцінити значення і роль сучасного мистецького процесу для розвитку української культури. Панорама, яка вимальовується сьогодні, широка і приваблива, вражає амплітудою пошуків і творчих знахідок.

Також, особливу увагу слід приділити розвитку теоретичної і критичної думки на Україні, бо вона відстає від мистецької практики, не є динамічно регулюючим механізмом, причетним до творіння нових мистецьких цінностей, виконуючи роль у кращому випадку аналітичного фіксатора окремих явищ і фактів. Ця думка повинна вийти на рубіж осмислення сучасних мистецьких реалій про свою причетність до виведення суспільства з тієї псевдо орієнтації на арт-бізнес, поп-культуру, ерос-арт, які активно, немов бурян, розростаються, заповнюючи недостатній розвиток культури на Україні. Ця думка повинна відточити своє гостре лезо і дати кваліфікований аналіз, зайняти наступальну позицію на захист традиційної моралі народу, його високих етичних засад, в імя збереження національних пріоритетів, пов'язаних з розвитком народних звичаїв і обрядів. Теорія і критика повинні зайнятися прогнозуванням. Більше уваги слід приділяти тим формам і мистецьким критеріям, що гуманізують суспільство, ведуть людські відносини по шляху справедливості і добра, уваги до кожної конкретної особистості, заперечення будь-яких виявів без надії. На ці та інші гострі проблеми сучасного життя звертає увагу мистецтво в його найкращих реалізаціях - установка на пропаганду кращих його здобутків, вищих досягнень має бути однозначною [36,c.57].

У теорію і критику повинна прийти здібна творча молодь - молода поросль, що в найближчі роки підійме на нову височінь прапор критичної мистецької думки, вдихне в нього свіжий повів творчих ініціатив. Саме вчителі обслуговуючої праці мають великі можливості створення оптимального середовища для існування й розвитку традиційної культури, збереження народної спадщини та передачі її наступним поколінням. Адже на них лягає відповідальність за підвищення інтересу дітей до народного мистецтва, звичаїв, обрядів, традицій тощо.

1.5 Методичні основи формування естетичних якостей особистості учнів основної школи при вивченні народної вишивки

Протягом багатьох століть цехові ремісники, народні майстри інтуїтивно відчували існування стійких закономірностей побудови форми і декору. Вони нагромаджували досвід і з покоління в покоління передавали секрети творчості, що виражалися у вишуканій, традиційній формі виробів, сталих композиційних схемах тощо [16].

Система композиційних закономірностей має чітку ієрархічну спів-підлеглість: загально-художні композиційні закони, які відбивають об'єктивні закономірності реальної дійсності, композиційні закони, що діють локально в окремих видах мистецтва; композиційні прийоми факультативного характеру. Завершують систему засоби виразності і семантичні засоби. Система ґрунтується на об'єктивних законах, співзвучних відповідним законам природи і суспільства. Вони діють у багатьох видах мистецтва, тому називаються головними, а саме: закони традиції, цілісності і тектоніки [21].

Закон традиції. Композиція творів мистецтва, зокрема декоративно-прикладного, тісно пов'язана із художньою специфікою, генетичним кодом художньої традиції. Характер цього зв'язку історично визначився у різновидах структури художньої системи: канонічної, традиційної та новаторської. Канонічна культура проіснувала 4-5 тисячоліть - від заснування східних рабовласницьких держав до середньовічної Європи. На території України найвідоміші канонічні культури: трипільська, скіфська, антична, ранньославянська, древньоруська та ін. Народна творчість, котра, мабуть, виникла у ранньому середньовіччі, ґрунтується на художній традиції, яка на відміну від канону “мінлива й розгорнута в часі”, передається також у часі. Тривалий процес колективної творчості сприяв формуванню і закріпленню найцінніших художніх надбань. З покоління в покоління, повторюючи відповідні художні моделі, народні майстри вдосконалювали їхню форму, збагачували колір. У народному мистецтві закон традиції діє як головна рушійна сила. Знання закону традиції допомагає давати вірні судження про ступінь художньої вартості нових творів декоративно-прикладного мистецтва, дає змогу здійснювати порівняльний аналіз художніх явищ за їхнім внеском до скарбниці світової культури.

Закон цілісності. Особливість закону цілісності в мистецтві випливає із суті композиції, її родової, головної ознаки. Тому його дія переростає у найважливішу дію для композиції на рівні загально-художнього закону. Цілісність - властивість і якісний показник художнього твору, що синтезує елементи, частини в єдине неподільне ціле. Отже, основні риси цілісності - неподільність, підлеглість і групування елементів, частин композиційної структури твору. Якщо цілісності композиції твору художник досягав завдяки стрижневій конструктивній ідеї, то і творах народного мистецтва неподільність закладена у стійкий першооснові народного мистецтва - традиції.

Закон тектоніки. Художнє осмислення функціональної і матеріально-конструктивної структури є засобом створення естетично виразної форми твору. Тектоніка - гармонійна взаємозалежність формотворення - виражається загальною формулою: функція матеріал структура конструкція форма. Серед творів декоративно-прикладного мистецтва можна виділити три основні об'ємно-просторові тектонічні структури: монолітну, каркасну, оболонкову. Закон тектоніки сприяє доцільному вибору структури і конструкції твору.

Композиційні закони. У композиції творів декоративно-прикладного мистецтва крім головних законів діють закони масштабу, пропорційності та контрасту. Порівняно із головними вони мають більш вузьке застосування у системі мистецтв, однак у декоративно-прикладній композиції без них не обійтися.

Закон масштабу. Закон масштабу розкриває логічно і художньо мотивовані метричні співвідношення між людиною і твором, між оточуючим середовищем і твором, між його елементами та загальними габаритами форми. Закон масштабності демонструє широкі можливості емоційного впливу, підкреслює виразність величини декоративно-прикладної форми щодо людини й навколишнього середовища. Виявлення масштабності в композиції забезпечують закони пропорційності та контрасту, засоби ритмічної організації форми.

Закон пропорційності передбачає інтуїтивну або свідому організацію прийомів плоскінного та об'ємно-просторового формотворення на основі кратних і простих спів розмірних величин. Закон пропорційності - гармонічне поєднання пропорцій частин, елементів у єдине ціле. Він дає змогу уточнити форму, знайдену на основі головних композиційних законів, підпорядковуючись провідній конструктивно-художній ідеї.

Закон контрасту ґрунтується на філософському законі єдності і боротьби протилежностей, тому неможливо вичерпно окреслити всю широчінь його функціювання, роль і значення. Але у мистецтві художник вільний у виборі тотожностей, нюансу чи контрасту. У композиції найчастіше застосовуються поряд тотожні, нюансні і контрастні відношення.

Таким чином, за законом контрасту взаємодія відповідних пар (елементів) посилює і загострює їхню контрастність, а взаємодія тотожних і нюанс них елементів послаблює виразність сприйняття.

Композиційні прийоми на відміну від законів належать до нестійких факультативних категорій, відіграють важливу роль у розробці конструктивних ідей тектонічної структури та в посиленні пластичної й емоційної виразності композиції. До головних композиційних прийомів відносимо ритм, метричність, симетрію, асиметрію, статику і динаміку.

Ритм як композиційний прийом декоративно-прикладного мистецтва - це повторення елементів об'ємно-просторової і площинно-орнаментальної форми та інтервалів між ними, об'єднаних подібними ознаками (тотожніми нюансами і контрастними співвідношеннями властивостей тощо). Він буває простим і складним. Простий ритм - рівномірне повторення однакових елементів та інтервалів в об'ємно-просторовій та орнаментальній структурі - називається метричним. Складний ритм ґрунтується на поєднанні (накладанні) простих. Кількість комбінацій при цьому безмежна, але протяжність ритмічних структур має кількісні межі. Обємна і плоскінна тектонічна структура творів декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на явних і прихованих ритмах, які сильно впливають на емоції людини в процесі художнього сприйняття. Ритм відбиває і монотонний спокій, і легке хвилювання, і стрімку бурхливу рішучість.

Симетрія як композиційний прийом - це чіткий порядок у розташуванні, поєднання елементів, частин відповідної тектонічної структури творів декоративно-прикладного мистецтва. Симетрія вносить у мистецькі твори порядок, закінченість, цілісність, асоціюється з вольовою організацією форми і декору. Математично точна симетрія рідко зустрічається і в природі, і в творах мистецтва.

Асиметрія - це відсутність жодної симетрії. Асиметрія відбиває невпорядкованість, незавершеність. За своєю суттю вона індивідуальна, тоді як симетрія ґрунтується на певній типологічній спільності. У композиції декоративно-прикладного мистецтва симетрія й асиметрія є важливими прийомами організації цілісної форми.

Динаміка та її протилежність статика (врівноваженість) діють на емоції, визначаючи характер сприйняття декоративно-прикладної форми предмета. Контраст відношень утворює динаміку. Слабка динаміка пов'язана із нюанс ними відношеннями елементів. Тотожні відношення величини форми за трьома координатами характеризують статичну структуру. Композиційний прийом динаміки і статистики ґрунтується не тільки на вимірних величинах форми, а й на співвідношеннях засобів виразності [1, 16, 21].

Народні майстри та професійні художники вибірково застосовують у своїх творах різноманітні засоби емоційно-художньої виразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графічність, пластичність й ажурність.

Семантичні засоби. Крім функціонально-ужиткової інформації, пов'язаної із безпосереднім використанням творів декоративно-прикладного мистецтва, у них зберігаються відомості національної, соціальної, магічної образної орієнтації. Основні носії широкого спектру інформації - композиційні елементи форми твору (знак, символ, метафора, алегорія, емблема) та оздоблення. Усі ці елементи є семантичними засобами, мають переважно зображальну структуру, а закономірності їх поєднання нагадують синтаксис. Метафора, знак і символ - тісно пов'язані між собою функціональним змістом. Група семантичних засобів композиції творів декоративно-прикладного мистецтва приховує у собі всі етапи історичного розвитку людства: і знаки первісних культур, і середньовічні символи релігійно-канонічного тлумачення, і метафори народно-поетичного осмислення, і сучасні символи, алегорії та емблеми декоративного спрямування тощо. Візуальною основою всіх семантичних засобів була й залишається інакомовність і загадковість, грайливість і химерність, уподібнення й алегорія, сплетені в єдину художню і стильову структуру.

Протягом кількох тисячоліть художня практика у галузі декоративно-прикладного мистецтва виробила низку принципів композиції, дотримання яких допоможе досягти певної естетичної впорядкованості. Ці принципи ґрунтуються на практичному досвіді та емпіричних спостереженнях [21, 31].

Вишивка - найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, повсті, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту і повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів [47].

У розробці класифікації (ділення за певними спільними ознаками) і типології (ділення на групи, що відбивають суттєві відмінності) вишивки дослідники йшли за виразними основними ознаками: матеріал і техніка, орнамент, композиція, колорит, функціонально-практичне призначення.

Матеріали зумовлюють художній рівень твору. Згідно з призначенням вишивальні матеріали поділяються на 2 типи:

основа, на якій вишивають, - вовняні, лляні, полотняні, домашнього виробництва тканини, шкіра, сукно та пізніше - тканини фабричного виготовлення: перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, шовк, шкіра та ін.;

матеріал, котрим вишивають: нитки ручно прядені лляні, конопляні, вовняні; нитки фабричного виготовлення - запал біль, кумач, волічка, гарус, зсукані вовняні нитки “коцик”, шпури, шовк; металеві, золоті та срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металеві пластинки - лелітки, ґудзики, сапянові стрічки тощо. Вишивальні матеріали поступово вдосконалювалися [21, 47].

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтинки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає у мистецькому хисті гармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення, їхньої краси у двомірній площині і продуманій пропорційності вишиваних візерунків і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів орнаменту, колориту.

Творча винахідливість, сила художньої фантазії виявлена у різноманітних способах використання вибілених і невибілених ниток, рецептів фарбування лляних, конопляних, вовняних вишивальних ниток природними і хімічними барвниками.

Часто для одного візерунку використовували і лляні вибілені нитки (“білі”, “білка”, “білизна”, “біла білка” тощо), і нитки з сіравим, вохристим відтінком, і бавовняні нитки “памуть”, “заполоч”, “запол”, і вовняні нитки ручного прядіння й фабричного виготовлення - “волічку”, “лучок”, гарус, металеві золоті й срібні нитки, бісер. Вишивання різними за якістю й структурою шовковими, вовняними, металевими нитками посилювало рельєфність візерунків, їх об'ємно-просторове звучання [61, 67].

За матеріалом вишивки поділяються на основні типи: лляна, вовною, шовком, золотом (сріблом). Загальнопоширене в усіх районах України поєднання матеріалів лежить в основі поділу вишивок на окремі підтипи: золото-шовкова, вовняно-памутова.

Техніка. Українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання. Безперечно, слово “вишивка” походить від слова “шити”.

Шити, вишивати - це різними способами протягати, закріплювати нитку, заволочену в голку, наносити стібки на тканину або шкіру. Від того, як ці стібки прошивали тканину, як вишивальна нитка лягала на основу, через які проміжки, чи були стібки прямими, нахиленими чи скісними, натягнутими чи вільно постеленими на тканині, - залежали відмінності, специфіка виконання.

Результати аналізу збережених зразків вишивок Х-ХІІ ст. орнаментального й образотворчого гаптування (вишивання золотом, сріблом, шовком) дає змогу виділити такі техніки, як “прокол”, “шов по формі”, шов в ялиночку”, “шов в прикріп”. Техніка гаптування “в прокол” полягає в тому, що металевою ниткою проколюється основа тканини і на лицьовому боці стеляться стібки. Різноманітність густоти і напрямок їхнього розташування створюють привабливу неоднорідність структур окремих елементів, мотивів та форм. Технікою “шов по формі” (скісними стібками застелювались заокруглення, хвилясті обрамування) та технікою “шов в ялиночку” - поверхневим нанесенням зустрічно-скісних стібків зображувалися галузки, вузькі стрічки. Техніка “ в прикріп” полягала в тому, що металеві нитки щільно накладали одна біля одної на тканину і пришивали до основи тканини шовковими нитками. Такою ж технікою виконувалася вишивка перламутром, коралами, бісером, шкіряними стрічками, вовняними шкурами тощо. У XVII ст. була поширена техніка “в прикріп” по мякій підстилці, коли під металеві нитки підстелювали мякі лляні, шовкові, а також техніка “ в прикріп” по твердій підстилці, коли під металеві нитки підкладали картон. В українському сюжетному гаптуванні ці техніки можна побачити на плащаницях, ризах, покровах, завісах тощо. Художнє звучання підсилювалося введенням дрібненьких скісних стібків на підстеленні - “шов по мотузці”, прямих стібків часто в шаховому порядку - “панцерний шов”. У сюжетних зображеннях - обличчя, руки - вишивали шовковими нитками плоскісно, густо, гладенько застеляючи площини різними, згідно з формою, стібками - “єдвабний шов”

Впродовж століть домінуючими способами вишивання було нанесення вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно-скісних стібків. Ці три способи накладання розвивалися по-різному в певних середовищах, у творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських, міських майстернях та в народній творчості.

Результати аналізу датованих вишивок XVII-XIX ст., виконаних ручно пряженими лляними, вовняними нитками, заполоччю тощо, дає змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу: двосторонній і односторонній [50, c.47].

Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: перебір, штапівка, “позад голки”, двостороння гладь, стебелевий шов, соснівка, різні техніки виколювання, вирізування, мережіння, рубцювання, обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України, але вирізування набуло особливого поширення на Полтавщині, а штапівка - на Вінниччині і т. ін.

Не менш різноманітні на території України і техніки одностороннього вишивання, тобто нанесення вишивальних стібків з оборотного або лицьового боку тканини. Вишивання з виворітного боку (низинка, занизування) - це послідовне протягання вишивальної нитки від одного кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість ниток основи поперемінно один раз - з виворітного, а другий - з лицевого боку. Внаслідок цього на виворітній стороні тканини утворюється візерунок зворотний, тобто негативний тому, що є на лицевій стороні. Відома поперечна, поздовжня, із замочками, “розквітчана” низинка.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. До них належать: поверхниця, набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка кіска, ретязь, хрестик, “через чисницю”, ланцюжок-тамбур, “кучерями”, парами, рушниковий, городоцький, бавничковий шов, вибирання тощо [22].

Названі техніки - найтиповіші у вишивальному мистецтві українського народу. Вони не вичерпують усього багатства вишивання, їх різні типи збагачують локальні підтипи, групи, відомі в кожному районі, навіть в окремих селах. Крім цього, індивідуальна творчість вишивальниць, “легкість” рук впливає на відмінність виконання одних і тих самих технік вишивання, які змінювалися залежно від призначення, матеріалів, розмірів, форми, кольору виробів.

Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконання, ювелірний характер. Дуже часто вишивки виглядають однаково як з лицевої, так і з виворітної сторони, відрізняючись цікавими акцентами дзеркальної симетрії. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання на Україні розрізняються близько 100 типів вишивок .

Від техніки вишивання значною мірою залежить характер трактування орнаментальних мотивів, їх композиція, колористичне рішення, структурно-пластичні акценти. У розробці орнаменту вишивальниці йшли від окремих елементів до найскладніших мотивів, комплексів.

Вишивка - унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла у собі багатовікову культуру декоративної лінії. Стібки-лінії - прямі по горизонталі або вертикалі, діагоналі - основа творення складних орнаментальних форм.

Але найбільше значення мають естетична й пізнавальна функції вишивки. Через систему орнаменту, кольору передаються складні аспекти світорозуміння і світосприйняття навколишнього світу. Вишивка активно виконує комунікаційну функцію - зорову передачу інформації від покоління до покоління, від митця до митця. Слід виділити також святково-знакову, символічну функцію вишивку, передусім вишивку хоругв, знамен.

Вишивка одягу, давня східнославянська традиція, набула особливого розвитку на Україні у XVIII - XIX ст. на цей час сформувалися комплекси українського народного чоловічого і жіночого одягу [61].

Таким чином, вишивка своєрідно виступає у складній системі інших факторів, передусім мови - як ознака її приналежності до творців однієї етнічної групи людей. У ній правомірно виступають на тільки національно-специфічні ознаки, а й загальнолюдські. Вишивка входить до системи між людської комунікації, це мистецтво зрозуміле для всіх. Вивчення її у системних структурах орнаментально-композиційного вирішення, функціональних речей дає змогу визначити відмінні ознаки, специфіку художньої образності вишивок одягового, інтерєрного, обрядового призначення.

Висновки до 1 розділу

В першому розділі наукового дослідження розглянуто питання історичного становища українського народного мистецтва. Розгляд такого питання надав можливість розкрити не тільки ретроспективні підходи до видів і способів виконання народної вишивки, а також надав можливість з'ясувати, що народна вишивка була постійним джерелом творчого натхнення майстрів будь-якого часу та будь-якого регіону України. Саме це, в свою чергу, є безперечним твердженням того, що формування естетичних якостей особистості не можливе без її глибокого внутрішнього натхнення в творчій справі.

Тому учням необхідно довести, що використання під час вишивки традиційних орнаментальних мотивів, обов'язково необхідно знати їх походження і спрямувати своє внутрішнє відчуття, свої подумки на історичну спадщину українського мистецтва.

Розкриття психолого-педагогічних аспектів розвитку творчої особистості, в особистості таких, як виховання людини в соціальних умовах, виховання гармонійно і всебічно розвиненої людини, фізично, інтелектуально і морально здорової людини дають підставу стверджувати, що за умов виконання вищезазначеного можна сформувати професійно-потрібну для суспільства особистість.

Розкриття в першому розділі загального погляду на виховання національної культури у учнів основної школи, зроблено висновок, що для подальшого сприяння розвитку декоративно-прикладного мистецтва необхідний критичний, ініціативний погляд на мистецьку думку. Однак, така думка повинна базуватися на національні, творчі, естетичні переконання, які були здобуті віками нашими попередниками.

РОЗДІЛ 2 Процес реалізації розробленої методики, щодо формування естетичних якостей особистості при вивченні народної вишивки

2.1 Методика проведення занять в основній школі з розділу “Народна вишивка”

Декоративно-прикладне мистецтво як предметно-духовний світ людини включає численні види її художньої практики, однак стало обєктом мистецтвознавчих досліджень лише в другій половині минулого століття. Наука про декоративно-прикладне мистецтво зародилася і розвивалась, насамперед, у плані вивчення археологічних знахідок, дослідження художніх памяток минулого. Ще в середині XIXст. Вишивка стає обєктом глибокого дослідження на Україні. У цей період проходить процес нагромадження фактологічного матеріалу, нормування критеріїв наукової його оцінки, створюються приватні колекції вишивок, комплектуються збірки музеїв. Питання еволюції народної вишивки в історичному аспекті, її локальні художні різновиди висвітлюються в працях багатьох дослідників (О. Кульчицька, К. Матейко, О. Косач, А. Будзан, Г. Цибульова, Г. Гаврилова, І. Симоненко та ін.). низку праць було видано в Канаді, США, Словаччині. Спочатку зявились роботи етнографічного плану, потім мистецтвознавчого характеру, і сьогодні, в умовах українського державотворення, прийшла пора педагогічного дослідження. В умовах розбудови української держави помітно зросла увага дослідників до питань народних традицій, їхньої ролі й місця у вихованні молоді. [1,35].

Досліджуючи історичні засади розвитку української народної вишивки, науковці дійшли висновку, що справжнє цінування і науково вивірене пізнання етнічного менталітету можливі лише за умови обєктивного та синтетичного узгодження всіх найтиповіших рис і особливостей кожного субетносу. Українська культура, розвиваючись у річищі загальнонаціонального духу, відзначається деякими особливостями. Насамперед, це зумовлено субетичним розмаїттям населення держави: гуцули, лемки, бойки, населення центральної частини та півдня України тощо. Оригінальність і своєрідність кожного субетичного утворення сконденсовані в засадах народної педагогіки, які передаються з покоління в покоління завдяки народному декоративно-прикладному мистецтву. Традиції народних художніх промислів і ремесел допомагають відновлювати історично-духовну память, зосереджують увагу молоді на глибинах естетичної та педагогічної свідомості всього українського етносу, дозволяють цілеспрямовано формувати аксіологічні уявлення людини, збагачують процес становлення її самосвідомості [61].

Одним з засновників гуманістичної педагогіки в XX ст. Став педагог, новатор Василь Сухомлинський (1918-1970). В центр виховного процесу він поставив особистість. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розбив педагогічну технологію ідеї “школи самореалізації особистості” та впровадив у практику діяльності Павлиської школи. Головною метою виховання вважав всебічний розвиток особистості, який можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей. Загострював необхідність розумового виховання дитини, потрібного не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Завдання школи вбачав у тому, щоб почуття прекрасного, краса, створені за багатовікову історію, стали надбанням кожного людського серця, перетворилися на естетичну культуру особистості [12].

Ще один провідний вчений, педагог-демократ Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег (1790-1866) загострював ідею загальнолюдського виховання, тобто єдності любові до всього людства і до свого народу. Головною метою виховання вважав гармонійний розвиток особистості на основі принципів природо відповідності, культуровідповідності і самодіяльності.

Принцип культуровідповідності вважав найважливішим, тобто виховання має здійснюватися відповідно до природного розвитку дітей, враховуючи їх вікові та психологічні особливості в процесі навчання й виховання. Природі людини, на його думку, властиві індивідуальні задатки, які потребують збудження і розвитку.

Сутність культуровідповідності полягає в тому, щоб в процесі виховання передавати молодому поколінню досягнення культури даної історичної епохи. Принцип самодіяльності (активності та ініціативності) визначає особистість дітей, сприяє розвитку їх мислення й волі, які виявляються у вчинках. Підготувати дітей і молодь до вільної діяльності та вільного розвитку, виховати і навчити їх відповідно до вимог сучасності - основне завдання кожної школи [12].

Принципи природовідповідності і культуровідповідності входять до сучасної концепції національного виховання. Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української національної системи освіти. Шлях до української національної школи позначений видатними досягненнями теоретиків і практиків у галузі освіти (М. Грушевський, І. Огієнко, Г. Ващенко, А. Макаренко та В. Сухомлинський). Один з основних принципів національного характеру освіти - освіта повинна бути спрямована на реалізацію Української національної ідеї. Національне виховання повинне здійснюватись також за принципами народності, гуманізації, етнізації тощо. Їх принципи було визначено “Національною доктриною розвитку освіти в Україні в XXI столітті”, а також була визначена головна мета: створити умови для розвитку самореалізації кожної особистості; освіта має забезпечити формування особистості та професіонала, який усвідомлює свою належність до Європейської цивілізації; збереження і продовження традицій; формування цілісної наукової картини світу, сучасного світогляду; формування трудової і моральної мотивації; екологічне виховання тощо.

Дякуючи вищезазначеному можна зробити висновки, що вивчення декоративно-прикладного мистецтва відповідає принципам національного виховання і сприяє формуванню повноцінної особистості учнів.

Це стосується будь-якого народного мистецтва. У 5 класі, згідно з шкільною програмою, учні мають змогу ознайомитися з деякими видами декоративно-прикладного мистецтва: килимарством, декоративними розписами, вишивкою, різьбярством, ткацтвом або іншими [14]. У звязку з обмеженням часу занять, вивчення української народної вишивки було дуже не глибоким і зводилося до формування практичних умінь та навичок, питання регіональних особливостей української народної вишивки розглядалися недостатньо. Щоб подолати цей недолік було організовано систему проведення занять з розділу “Народна вишивка” з яких учні докладніше зможуть вивчати народну вишивку її техніку і специфіку стиля, який залежить від регіону країни. Але вже у 7 класі, ті, хто зацікавився вишивкою, мають змогу півроку вивчати українську народну вишивку докладніше, обравши її профілем трудового навчання [34]. Зміст профільного навчання в галузі декоративно-прикладного мистецтва передбачає цілісну систему наукових знань, вмінь і навичок, а також світоглядних морально-естетичних, національно-патріотичних засад, якими повинні оволодіти діти. Вони навчаться визначати декоративні властивості матеріалу та особливості оформлення виробу; використовувати широку гаму кольорів при виготовленні й оздобленні виробу (з урахуванням регіональних особливостей); творчо використовувати елементи традиційного орнаменту, що є характерним для певного регіону; проводити художньо-естетичний аналіз виконаного виробу.

Оскільки вишивання вимагає від того, хто ним займається, відповідних знань у різних галузях мистецтва, народознавчих наук, прояву творчих здібностей та художньої уяви, вмілого виділення серед дрібних та несуттєвих ознак предметів і явищ головних, то в процесі занять із народної вишивки необхідно вирішувати ще й ряд важливих навчально-виховних завдань: ознайомлення учнів із народним декоративно-прикладним мистецтвом; розкриття цілісності й своєрідності національної культури, глибини місцевих традицій; формування вміння спостерігати за навколишнім середовищем, тобто порівнювати, виявляти подібності і відмінності предметів та явищ, визначати головне і похідне в творах мистецтва й навколишньому світі; розвиток відчуття залежності елементів зображення, конструкції, повязаних між собою логічним звязком (узгодженість функції та декору, симетричність, контрастність, ритмічність, відповідність колірного вирішення); розвиток предметно- і понятійно-образного мислення, різних видів памяті (зорової, логічно-смислової і т. ін.), уяви, фантазії; систематичне й цілеспрямоване формування навичок побудови композиції; формування трудових умінь, оволодіння прийомами виконання різних технік вишивання; основ трудової культури, умінь добирати матеріали та інструменти для виконання творчих завдань; розвиток пізнавальної й творчої активності; виховання естетичної культури й художнього смаку; формування національної самосвідомості [25].

Формування цих корисних вмінь та навичок, набуття цих необхідних знань та якостей дуже актуально, особливо в підлітковому віці. Підлітковий вік - період переходу від дитинства до дорослості, інтенсивного становлення почуттів і волі, спрямованості, готовності жити і діяти так, як живуть і діють дорослі. У цьому віці зростає значення праці в житті, розширюється участь у продуктивній трудовій діяльності в школі і поза нею. Це відповідає їх фізичним можливостям і потребам. Підлітки здатні до тривалої систематичної праці, усвідомлюють її суспільне значення, прагнуть до її результативності. Їх приваблює праця, в якій вони можуть виявити певну ініціативу і творчість. І вже в підлітковому віці учні замислюються про майбутню професію, тому одним з головних завдань школи є підготовка учнів до свідомого вибору професії. Саме школа забезпечує високий рівень загальної і політичної освіти молоді, виховує в неї моральну готовність працювати, формує початки трудової навички, тобто створює основу для формування готовності до свідомого вибору професії. У звязку з цим особливо великі завдання покладаються на трудове навчання, в процесі якого створюються сприятливі умови для ознайомлення учнів з робочими професіями, які повязані з обробкою різних матеріалів. Сприятливі в тому розумінні, що тут можна не просто дати поверхове уявлення, чим займається той або інший спеціаліст, а по-справжньому розкрити всі сторони професії, показати умови праці. Такий матеріал органічно вписується в зміст трудового навчання. Звичайно, робиться це не сома собою, а внаслідок планомірної копіткої діяльності вчителя. Також головну роль у житті підлітка відіграє позашкільна робота, захоплення. Отже щоб реалізувати себе, або навчиться чомусь, а мабуть і обрання майбутньої професії відіграє гурткова робота. В даному випадку проведення занять з розділу “Народна вишивка” відіграє дуже важливу роль у житті підлітка, тому що на уроках гуртка підліток дізнається багато чого нового та корисного оволодіває навичками та вміннями, які будуть потрібні йому у подальшому житті [70].

Виходячи з цього, можна зазначити, що мистецтвознавчий підхід до вивчення народної вишивки, формування спеціальних вмінь та навичок виконання ручних швів, не тільки сприяє формуванню творчої особистості учнів, але й дає змогу знайти своє можливе покликання в творчих професіях, в мистецтві. Тому слід приділяти особливу увагу рівню засвоєння навчального матеріалу [32].

Для якісного оволодіння спеціальними навичками необхідна організація такого навчання на уроці в гуртках, яке було б скероване на активізацію пізнавальної діяльності учнів, основним критерієм якої виступає сформованість пізнавальної активності [37]. Результати дослідження авторів А. Алексюка, В. Ковальчука, В. Сушанко, Ю. Істинюка та ін. Свідчать про наявність значних можливостей нових технологій навчання, зокрема блокової й модульної його організації, яке зумовлене тим, що учні стають активними субєктами навчальної діяльності, підвищуючи свою пізнавальну активність.

На думку провідних педагогів, найефективніше організувати й здійснювати управління пізнавальною діяльністю учнів можна, відмовившись від переважаючого використання пояснювально-ілюстраційного типу навчання, натомість застосовуючи нові види й технології навчання. На підставі цього існує два підходи структурування навчального матеріалу з української народної вишивки: 1 - блоки навчального матеріалу сформовано за групами швів або техніками виконання; 2 - при вивченні вишивки в основу покладено групування матеріалу за специфічними ознаками певних етнографічних зон України. Такий підхід до вивчення розділу “Українська народна вишивка є виправданим у мистецьких закладах, де висуваються вищі вимоги до художнього оформлення виробів, їх розробки, створення композиції, а практичні заняття переважно зводяться до замальовування ескізів.

Під час проведення занять з вишивки однаково важливим є як мистецтвознавчий підхід до вивчення теми, так і формування соціальних умінь та навичок виконання ручних швів. Отже, структурування матеріалу доцільно проводити за класифікацією швів, в основу якої покладено особливості технології виконання. А вивчення мистецтвознавчих питань, зокрема регіональних особливостей, враховуючи вікові можливості учнів, виносити на самостійне опрацювання при вивченні відповідної групи швів [48].

Впровадження цієї методики у навчальний процес передбачає її експериментальну перевірку на доступність. У ході експерименту визначались й аналізувались рівні сформованості в учнів знань і умінь, що визначають зміст їхньої практичної підготовки. Для цього перевіряється рівень засвоєння учнями теоретичного матеріалу з української народної вишивки, уточнювалась обґрунтованість витрат часу на виконання передбачених програмою практичних робіт, оцінювалась якість виконання операцій і виготовлення декоративно-прикладних виробів. Для кількісної оцінки результатів засвоєння учнями змісту навчальної програми використовувався компонентний аналіз сформованих в учнів понять за результатами виконання контрольних робіт. Для оцінювання відповідей учнів потрібно користуватись десятибальною системою оцінювання, яка рекомендована для шкіл.