Етнолінгводидактична культура вчителя-словесника

Мовна політика - заходи держави щодо розв'язання питань розвитку мови у соціумі, країні.

До м.п. належить питання мовного планування, актуальні для країн, що тривалий час перебували у складі імперій і в яких культивувалась і утверджувалась як соціально престижна мова метрополії. Оцінка рівня розвитку мови і її здатності обслуговувати всі сфери життя соціуму, виступати важливим складником розвитку національної культури, освіти залежить від здійснюваної в державі м.п. Вона визначає також діяльність у галузі культури мови.

Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко. К.:Либідь, 2001. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів. Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000

Мовна самосвідомість -- усвідомлення людиною самої себе як мовної особистості, своєї мовної діяльності в соціумі.

Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000.

Мовна стійкість -- таке суспільно-політичне явище, в основі якого перебувають національні традиції; національна свідомість та солідарність; національна культура, духовна і матеріальна; національний мир і співробітництво з іншими народами, що живуть на території відповідного народу.

Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000

Мовне чуття - мовний смак, що забезпечує ефективну комунікативну діяльність мовця, знання ним норм сучасної літературної мови в їх зіставленні зі стильовими нормами, в зіставленні з історично мінливими літературними нормами. М.ч. грунтується на знанні словника національної мови, володіння граматичними законами.

Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001

Національна культура - сукупність матеріальних і духовних цінностей, накопичених і примножених поколіннями у процесі життя нації.

Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с.

Національно-культурний мовний компонент - слова-поняття, словосполуки, що визначають типові особливості українського народного життя, етнічної культури, народних традицій, звичаїв, а через них - відмінності психічного стану, поведінки людини як носія національного характеру, національної ментальності.

Кононенко В.I. Укpаїнська етнолiнгводидактика.- Iвано-Фpанкiвськ.- 1995

Національна психологія - традиційні особливості поведінки і психічної діяльності, які притаманні представникам даного народу і передаються від покоління до покоління.

Исаев М.И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов.-2-е изд.-М.:Флинта:Наука.-200с.

Національна самосвідомість - відносно стійка, усвідомлена система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації.

Баронин А.С.Этническая психология.-К.:Тандем, 2000

Національний характер- компонент психічного складу нації, який визначається як система відношень конкретної етнічної спільності до різних сторін оточуючої дійсності, що закріплена і проявляється у стійких стереотипах мислення, емоційного реагування, поведінки в цілому.

Баронин А.С.Этническая психология.-К.:Тандем, 2000

Ономастика - розділ мовознавства, в якому вивчаються історія виникнення, розвитку власних імен у літературній мові та діалектах.

Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001

Педагогічна культура - є частиною загальнолюдської культури. В ній втілені духовні цінності освіти і виховання, способи творчої педагогічної діяльності, які слугують соціалізації особистості в конкретних історичних умовах.

Мойсеюк Н.Є.Педагогіка.Навчальний посібник. 4 -е видання, доповнене, К., 2003

Педагогічна культура вчителя - є системним утворенням. Її головними структурними компонентами є: педагогічні цінності, творчі засоби педагогічної діяльності, досвід створення учителем зразків педагогічної практики з позицій гуманізму.

Мойсеюк Н.Є.Педагогіка.Навчальний посібник. 4 -е видання, доповнене, К., 2003

Психолінгвістика - наука, що вивчає закономірності мовленнєвої діяльності. П. досліджує мовленнєву поведінку людини, олисує моделі процесу мовлення, операції, дії, які відбуваються у процесі мовленнєвої діяльності (слухання, писання, говоріння, читання), визначає, які мовні одиниці й у якій послідовності беруть участь під час кодування інформації (говоріння, писання) та декодування (слухання, читання). П. вивчає зв'язки між змістовою стороною мови й суспільними мисленням, суспільним життям мовного колективу як необхідну умову проникнення в природу лінгвістичних одиниць.

Методика навчання іноземних моє у середніх навчальних закладах/ Кол. авторів під керівн. С.Ю. Ніколаєвої.- К., 1999. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. - М.. 1999

Професійна культура - це ступінь оволодіння членами професійної групи прийомами і способами вирішення спеціальних професійних завдань.

Сластенин В.А. и др. Педагогика: Учеб.пособие для студ.высш.пед.учеб.заведений /В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, Е.Н.Шиянов; Под ред. В.А.Сластенина.-М.:Издательский центр "Академия", 2002

Рідна мова - перша мова, яка опанована людиною з дитинства (мова колискової). Рідна мова слугує однією з ознак етнічної приналежності людини.

Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.:Либідь, 2001. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінів.-Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2000

Додатки

Тексти для аналізу

Філософія української мови у творчості Григорія Сковороди

Започаткована ще у «Велесовій книзі» українська мова пройшла довгий і важкий історичний процес самоутвердження. Ні Люблінська унія, ні Андрусівська угода, ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ ( у різних формах українська мова заборонялась понад ста сімдесяти разів!) не змогли знищити української мови, а отже і народу.

Без мовного зв'язку з рiдним народом не може бути повноцiнного нацiонально-духовного життя i вираження особистостi. Підтвердженням є також назва нашої мови, що походить від давньоруських слів "молвь", "молвити", а ті означають - "освiтитися", "стати духовно чистими". Воiстину, коли "я молюся чужою мовою, то вуста мої моляться, а серце спить"(Св.Павло). Звичайно, ніхто не закликає нас «ставати на коліна й бездумно бити перед словом поклони», але, як зауважує А.Бортняк, «щоб життя було повноцінним, щоб воно було щедрим, як земля, і високим, як небо, треба жити словом, знати своє слово, любити його, шанувати, боронити, розвивати, вкладаючи в нього свій розум, свій дух, своє сумління».

Пізнання природи слова і разом з тим людини - таке життєве кредо українського Сократа, як називали видатного просвітителя, філософа, письменника кінця ХУІІІ ст. Григорія Сковороду. Мова поезій Г.Сковороди важка для сприйняття сучасному читачеві, вірші написані з використанням старослов'янської, російської, української, грецької, латинської мов. Суперечливий світогляд філософа і богослова не дозволив поету повністю "відірватись" від церковнослов'янських впливів, перейти на народнорозмовну мову, та все ж проста українська мова присутня у творчому доробку письменника: у ранній творчості він користувався книжною українською, пізніше - наближеною до російської, спорадично - народною українською.

Із розгромом книгодрукування у східній Україні було сильно підірвано традицію вживання офіційної мови Козацької держави - книжної української; цивільні друки практично зникли. Отже, розвиток літератури почав іти не через друковані книжки, а через рукописні збірники, і саме в цих збірниках домінуючою стає українська мова (1, 17).

Відомо ж, що за життя жоден твір письменника-філософа не був надрукований, але навіть у сільських родинах в рукописах читали його пісні (вони відображали народнорозмовний стиль), сатиричні вірші. Підтвердженням цього є рядки з поезії Т.Шевченка: "Зроблю маленьку книжечку, хрестами і візерунками з квітками, кругом листочки обведу та й списую "Сковороду"

Видатному просвітителю належить, можливо, перша в Україні спроба осмислення специфіки розвитку усної народної творчості, разом з тим і простої української мови, її виховної ролі у роз'ясненні, популяризації в суспільстві сковородинівської "філософії серця".

Народну творчість, народне слово Григорій Сковорода називає "садом", де людина наповнюється радістю, силою життя і надії. Українська пісня, на думку Сковороди, "майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але ... при всій своїй простоті вона щира, чиста і безпосередня".

Народнопісенні інтонації, народнопоетичну образність поет покладе в основу віршів "тривоги і смутку", так званих "сповідей благородної душі" збірки "Сад божественных песней". Епітет "божественних" науковці тлумачать подвійно: як "прекрасних", "чарівних", "чудових" або залежно від ідейного змісту поезій (2, 18.)

Близькі до народних пісень його "Ах поля, поля зелены", "Ой ты, птичко желтобоко".

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйны вьтры повьвают,

Руки явору ламают.

А вербочки шумят низко,

Волокут мене до сна.

Тут течет поточок близко;

Видно воду аж до дна (Пьснь 18-я).

Картини навколишньої природи подаються з допомогою українізмів - зменшено-пестливих сполук-епітетів "зеленая травка", "буйны вьтры", "молоденькая муравка", "вербочка", "прозорий поточек", метафор "явор кивает головою", "руки явору ламают" тощо. За твердженням Ф.Поліщука, Сковороду можна сміливо назвати одним із зачинателів пейзажної лірики в українській поезії.

Фольклорні образи тісно переплітаються з філософськими афоризмами, передають внутрішній світ героя і автора: Душа моя єсть верба, а ти єси ей вода. Питай мене в сей воде, утьшь мене в сей бьде (Пьснь 3-я). А милування красою рідного краю Сковорода подає разом із ставленням до рідного краю і народу: Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить, Буду вьк мой коротати, гдь тихо время бьжит. О дуброва! О зелена! О мати моя одна! (Пьснь 12-я).

Мати моя Малоросія і тітка моя Україна - без рідного краю письменник і громадський діяч свого часу не міг жити, на чужині пропадав від туги за рідним краєм. Чому ж ми і досі боїмося сказати, що Україна нам наймиліша, найдорожча у світі. Про це із болем, гіркотою говорить в історичному романі "Берестечко" наша видатна поетеса Ліна Костенко:

Всі люблять Польщу, в гонорі і славі,

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

Свою вітчизну над усе любить.

Історико-етимологічний правопис, яким передавалась народнопісенна мова, відбивав неусталеність писемної практики, проте усе ж відображав живу українську мову.

У своїх віршах поет часто використовує народні прислів'я як з української (Далеко свиньи до коня; Не имьй ста рублей, как (имей) одного друга), так і з російської (Не красна изба углами - красна пирогами) народної творчості.

Продовжувач релігійної етики Д.Туптала, учень Києво-Могилянської академії, а значить представник давньої книжної української мови, Г.Сковорода жив у період стагнації духовного життя в Україні ХУІІІ століття, коли церква була інструментом влади, і все ж мав сміливість довести силу духовного слова, силу справжньої людини.

Тріада "Сонце-Слово-Серце" знайшла відображення у філософських та педагогічних трактатах, притчах, байках, оригінальній і прикладній поезії, проповідях і епістоляріях Г.Сковороди. Він вважав, що єдність космосу складають земля, небо, сонце; єдність Буття - макросвіт (природа), мікросвіт (людина) і Біблія (Слово); цілісність людини - тіло, душа, серце.

Філософія "серця" Сковороди тісно пов'язана з філософсько-риторичним культом Слова. Поет-красномовець зазначав, що слово має структуру, яка нагадує структуру світу, слово, мова мають щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому вони "переживають" речі, людей, простір, час, століття (див. 5, 53-54).

Слова-символи пронизують творчість Сковороди. Символ Сонця, який фігурує в концепції філософа-просвітителя, відомий в українському фольклорі як небесний вогонь. Вогонь - посланий людям з неба, священний, його так і називали Син неба, Сварожич, посланець Сонця на землі. Для українців - це образ світла, тепла, маяка, свічки, мрії, українці за своєю сутністю - сонцепоклонники.

Чільне місце у сковородинівських текстах займають символи гори, моря, берегу, корабля, гавані, що використовувались ще в елліністично-римський період. Це символи дочасного людського існування, швидкоплинності існування людини, Царства небесного. У Сковороди море - це Біблія, символічний світ.

У "Повісті временних літ" символ моря (океану) є символом кари за злочини перед Богом, символом життя, очищення, благодаті, краси, безмежності, безсмертя. Пізніше даний символ буде реалізований у творчості Т.Шевченка. П.Кононенко зазначає: "Море й свобода!- ось образи-аналоги, які виявили характери і українського народу, і його мови та як Духу Шевченкового, так і його Слова".

Слово-символ "щастя" на відміну від символу примхливої долі, фортуни, що наявне у творах письменників і філософів ХУІІІст, у Сковороди виступає cauza finalis усіх людських помислів, тобто символом внутрішнього задоволення в правді і добрі, що становить етичний гедонізм.

Головною постаттю у філософському вченні Сковороди була справжня Людина, тобто людина природна (хлібороб), духовна, внутрішньо вільна, скромна, спосіб життя якої - праця і самовдосконалення, а призначення - шлях до щастя, до самопізнання; лише за умов самореалізації кожного, вважав український філософ, самореалізується цілісність людства, мова ж є однією з форм самовдосконалення.

Іларіон і В.Мономах започаткували, а Г.Сковорода продовжив і розвинув у новій якості проблему особливої ролі філософії "серця": говорити, як жити, а жити відповідно совісті, вірі. Слово-символ "серце" - складова цих повчань: "Всяк есть тем, чіе есть сердце в нем. Волчее сердце есть родной волк, хотя лице не волче".

Продовжуючи вчення Сковороди про серце, М.Гоголь наповнить змістом термін власної філософської антропологічної концепції - "жива душа", "мертва душа": людина - це просвіток буття, яке насичене людським існуванням, вершина - жити як християнин.

Сповнена символіки пісня "Всякому городу нрав і права, Всяка имьет свой ум голова". Існує версія, що ця пісня за своїм змістом, побудовою, мовними засобами нагадує кобзарську пісню "Про Правду і Кривду". Сатиричний твір, як і багато інших, присвячений викриттю і осуду суспільного ладу, написаний урочистим конфесійним стилем, з елементами традиційної книжності (античної піїтики, риторики, церковнослов'янської гомілетики).

Лексичні засоби конфесійного стилю активно використовуються Сковородою для побудови алегорій, метафор, метонімій, синекдох, які є могутнім знаряддям образності. Природними у віршах Г.Сковороди є семантичні: Боже Слово, стилістичні: ветхий - старий, блаженний - щасливий, семантико-стилістичні синоніми: прохання, благання, моління, волання.

Поет використовує численні лексичні запозичення з грецької, латинської (дух, душа, культ, амвон) мов, старослов'янізми (благодать, доброчесність, премудрий, сотворити, молитва, покровитель, храм, прах, нужденний). Кожне слово автор подає цілеспрямовано, шукаючи аналоги в народній мові чи у творчості інших мислителів, наділяє його "конкретністю сатири чи величі".

Так, заголовок "Всякому городу нрав і права, Всяка имьет свой ум голова" уже відомий у фольклорі і має паралелі: що город, то норов; що голова, то розум; що чоловьк, то обычай. У Петра Могили знаходимо фразему Szto horod to norow, у Лазаря Барановича - co glowa to rozum. У Сковороди це мотив розмаїтості людських пристрастей.

Вислів "Петр - для чинов углы панские прет" вказує на образ прислужника-підлабузника, який протирає кутки у вельмож і бажає отримати ранг згідно з тільки-но встановленим в Україні петрівським табелем, щоб бути справжнім паном. Ім'я Петр в цьому разі є номінацією-"заступленням" вказівного займенника (6, 123).

Алегорія як один з аспектів символіки слова, що було новаторським для викриття негативних типів і явищ дійсності, успішно використана Г.Сковородою у "Баснях Харьковскіх". "Одни только мысли наши всегда с нами, одна только истина вечна, а мы в ней, как яблонь в своем зерне, сокрываемся", - писав творець оригінальних байок ХУІІІ століття.

Проблематика байок соціальна, морально-етична, філософська, духовна, естетична. Глибока змістовність і лаконізм досягається органічним поєднанням простої у фабулах (коротких розповідях) і книжної у «силах » (мораль, повчання) - мов.

Його поетичні твори - це глибокомудрі філософські роздуми і узагальнення, що співзвучні з нашим часом. Більшість висловів автора полілогічних "диспутів", трактатів-повчань, трактатів-послань, полемічно-педагогічних притч з традиційними засобами класичної риторики і виразним вкрапленням живомовних елементів нової української літературної мови становлять скарбницю української афористики, що сконцентрувала в собі значний потенціал знань про історію, спосіб життя, традиції українського народу:

Світ ловив мене, та не спіймав. Сродна праця.

Не шукай щастя за морем. Не тіло, а душа є людиною.

В собі самому шукай справжніх благ.

Посудина для води, а не вода для посудини. Через те й душа моя, думки та серце мої кращі за моє тіло.

Копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідівську.

Не за обличчя судіть, а за серце.

Нова людина має і мову нову.

Життя наше - це подорож, а дружня бесіда - візок, що полегшує мандрівникові дорогу.

Як нерозумно випрохувати те, чого сам можеш досягти.

З видимого пізнавай невидиме.

Коли не можу нічим любій вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити (8).

Г.Сковорода був переконаний, що слово як засіб спілкування відіграє значну роль у навчанні та вихованні. Шкільна освіта вимагає від учителя знань "духу слова", адже, "що може бути шкідливіше за людину, котра володіє знанням найскладніших наук, але не має доброго серця?", а "хто думає про науку, той любить її, а хто любить , той ніколи не перестає вчитися" (8; С.220).

Через багато століть гуманістичні ідеї Сковороди продовжить В.Сухомлинський, який одним із перших увів у науково-педагогічний обіг поняття "душа", "краса", "любов", вважаючи: "Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більше - керувати душами...", і допоможе в цьому філософія рідної української мови, рідного слова.

Література

1.Шевчук В. Мова і витворення культурних та духовних цінностей (ХУІІ-ХУІІІст)//Дивослово, 1996.-№3.

2.Українська література: Посібник для старшокласників і абітурієнтів/За ред. М.К.Наєнка.-К.:Либідь, 1995.

3.Поліщук Ф. Український фольклор. Давня українська література.-К.: Вища шк., 1991.

4.Кононенко П. Українознавство: Підручник.-К.:Либідь, 1996.

5.Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Генеза, проблеми, перспективи. Історична місія.-К.: Наша наука і культура, 1998.

6.Ушкалов Л. Григорій Сковорода і антична література.-Х., 1997.

7.Кононенко П. «Свою Україну любіть...».-К.: Твій інтер, 1996.

8.Сковорода Г. Твори : В 2 т.-К., 1967.

Виховання мовної особистості на засадах української етнопедагогіки

Упродовж столiть нас, українцiв, намагалися вiдокремити вiд життєдайних родинних виховних джерел, вдаючись до геноциду й лiнгвоциду. І сьогодні на початку третього тисячоліття ми все ще боремось за існування державної мови, хоча її функції чітко визначені Конституцією України, розмірковуємо над проблемами невизначеної полiтики двомовності, результат якої спостерігаємо у мовленнєвому примiтивiзмі наших спiвгромадян, у заполоненні культурно-інформаційного простору зайвими іноземними словами. Стан, у якому перебуває рідна українська мова, більше нагадує реанімаційний.

Вивести ж державу з економічної, духовної, моральної кризи на шлях формування людиноцентристського суспільства, "суспільства високої духовності" (Л.Мацько) можна з допомогою творчої інтелектуальної діяльності національно свідомих високоосвічених і висококультурних працівників, а це в свою чергу вимагає повернення лицем до національного мовного виховання, до шкільної мовної освіти в суспільстві, до рідної мови як важливого складника української етнопедагогіки.

Саме на грунті змістового, емоційно-естетичного мовного досвіду і культурного спадку попередніх поколінь, на основі етнізації навчально-виховного процесу повинна формуватися всебічно розвинена, духовно багата, самодостатня, діяльна особистість. За визначенням О.Потебні, "мовна індивідуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства.

Однією із складових змісту навчання української мови на засадах народної педагогіки має стати культурознавчий компонент, що відображає національну специфіку світобачення і світосприйняття українців, визначає типові особливості українського побуту, національних традицій, звичаїв, зокрема родинних, і найбільш повно виражається в лексико-семантичній системі.

Стрімкість і широта інформаційного простору, яскравість візуальних ефектів телешоу, віртуальна реальність відсувають у тінь рідне слово, а обмежене вживання культурознавчої лексики негативно позначається на інтелектуальному, емоційному розвиткові учнівського мовлення, тому мета введення такого етнопедагогічного компоненту - почути, сприйняти душею рідне родинне слово, сягнути до самого його кореня.

Зокрема, розповіді про авторитет родини на відповідних уроках літератури, позакласних заходах будуть мати більш якісний ефект, якщо поглибити знання наших вихованців стосовно семантики, походження, лексичних явищ у межах тематичної групи лексем на позначення назв людей за родинними стосунками. Елементи мовного виховання особистості на основi викоpистання pодинних виховних тpадицiй виpазно простежувались ще у братських школах. Відомо, що пiд кеpiвництвом вiдомого просвiтителя Памви Беринди бpатчики оволодiвали теpмiнами на позначення pодинних стосункiв, piзних вiкових гpуп дiтей: пеленчатко, немовлятко, дитя, дiтище, отpоча, чадо, юноша. Мовнi тpадицiї знайшли своє вiдобpаження в "Лексиконi" Л.Зизанiя. Чеpез слово, словесний комплекс педагог навчав вихованцiв пiзнавати сутнiсть i фоpми вживання pодинних звичаїв та обpядів, pозумiти нацiональне єство рідного, українського наpоду.

У букварях Т.Шевченка, К.Ушинського, Б.Гpiнченка домiнуюче мiсце теж посiдали зpазки етнопедагогiчних, кpаєзнавчих джеpел, усної наpодної твоpчостi моpально-етичного спpямування: "...тpеба людей поважати, пан-отця i панiматку добpе шанувати! Бо котpий чоловiк теє уpобляє, повiк той щастя собi має, смеpтельний меч того минає, отцова й матчина молитва зо дна моpя виймає.

Сучасним школярам важливо зазначити, що назви спорідненості і родинних зв'язків становлять загальний індоєвропейський пласт праслов'янської лексики, а більшість з цих слів функціонує і зараз без істотних фонетичних і семантичних змін.

На загальну кровну спорiдненiсть указував термiн плємю - "рiдня", нащадки, потомки. Останнє із значень походить вiд адвербiалiзованої сполуки po tom "потiм, пiсля". Лексема "колiно" позначала "поколiння в родi". Виникнення та функціонування ланцюга лексеми «коліно - покоління» пов'язано з дуже давнім звичаєм: новонароджену дитину клали перед батьком на землю і, якщо він піднімав її, брав до себе на коліна, то тим самим визнавав дитину своєю, членом сім'ї та роду.

Серед лексико-семантичної групи слiв виділяються лексеми з досить примхливою вдачею. Навіть праслов'янське deti є формою множини збiрного iменника detь - годоване груддю. Рідна мова чи не найвлучніше відображає традиційну головну роль матері у формуванні почуттєвої сфери дитини. Саме з молоком матері приходить до дитини усвідомлення пісенного світу дорогого серцю рідного слова.

Окремі назви спорідненості і свояцтва в процесі розвитку мови набули ознак полісемії, стали омонімічними. Наприклад, серед значень слова "баба" знаходимо: рідна баба, стара заміжня жінка, повитуха, ворожка, жебрачка, рід печива, сорт грибів, груш, кам'яний стовп у степу. Батьком називають також і брата матері, і старшого брата, і опікуна, і господаря на вечорницях. Довгий, складний шлях розвитку семантики даної групи тісно пов'язаний з розвитком форм сім'ї

Лексема "мати" стала основою появи омонiмiчних сполук типу "матка" мати і плiдна самиця у тварин, матка мурашина, "мати"- мати і коноплi з жiночими квiтами, «мамка» - пестл. до мама і жiнка, яка годує грудьми чужую дитину, «маточка» - мати і центральна частина квiтки.

Слово "дружина" походить від слова "друг" - від санскритського помічник. Сьогоднi ж це i : одружена жiнка стосовно чоловiка; одружений чоловiк стосовно до своєї жiнки; група, загiн, добровiльне об'єднання людей, створене з якою-небудь метою. Про великий авторитет української жінки говорять і такі слова: женитва ( шлюб), подружжя ( до речі, в російській мові з цією метою вживане соупруги, що спочатку означало "пара волів, запряжених в одно ярмо", а потім розширило семантику). Складнощі сімейного життя українці пояснювали прислів'ям: Заміж іти чи одружуватися не дощ перестояти, треба знати: що немає ні вислуг, ні відставки.

У межах цієї тематичної групи визначаємо явище синонімії: батько - тато, папа, отець, неньо, дедьо; чоловік сестри - зять, швагер; брат дружини - шурин, шурак, швагер; сестра дружини - своячка, своячениця, швагрова; чоловіків брат - дівер, швагер, свояк; чоловікова сестра - зовиця, швагрова. Триває конкуренція і між синонімами: небіж - племінник, нащадок - потомок, родина - сім 'я, жінка - дружина. Частина давніх назв спорідненості та свояцтва перетворились на пасивний компонент: сноха, супруг, ятрівка, малжонка (дружина), леліка (тітка).

Від лексем спорідненості і свояцтва досить часто утворюються цікаві для з'ясування історії родини похідні: дідизна - спадщина, дідиха - жебрачка, дідич - спадкоємець, поміщик, дідичанка - дочка поміщика, дідичка - дружина поміщика, дідовід - поводир у незрячих, дідик - мітелка з соломи, трави, дідовник - осот, лопух, дідинець - двір, місце в церкві, де стоять жебраки, місце навколо церкви, де поховані предки; дідо - деталь ткацького верстата, дідівство - відчуття належного зв'язку з оунуками.

Рід, родинонька, родичі - щирі, добрі, сонячні слова. За розмаїттям лінгвістичних, iстоpико-культурологiчних коментарiв, опануванням pодинних обpядiв учні вчаться розуміти батькове, материне слово, бачити складовi хаpактеpу українців. Адже у жодній мові немає такої великої кількості емоційно-забарвлених дериватів, як в українській: матінка, матіночка, матусенька, мамочка, матусечка, мамуся, мамуля, дідо, дідочок, дідуган, дідище, дідуньо, дідусь, бабуньцьо, бабусенько, бабулечка, бабуньо!

Дослідження родинознавчої лексики спонукатиме учнів до розкриття таємниць інших національно-культурних лексем: земля, хата, рушник, хліб, вишиванка, писанка, козак, гопак, барвінок тощо: кількісне поповнення обов`язково повинно йти поряд з якісним опануванням. Цьому допоможуть найрізноманітніші завдання і вправи творчого характеру на уроках української мови.

Продовженням даної роботи мають стати уроки української літератури, уроки щирості, толерантності, шляхетності, уроки невимушеного органічного патріотизму, під час яких доцільно звернути увагу на роль родини, батьків, зокрема, у формуванні письменницької особистості.

При ознайомленні з біографією І.Франка учням слід наголосити, що мати - Марія Миколаївна Кульчицька - подарувала сину глибоке розуміння краси природи і неповторності кожної хвилини життя, а батькова кузня з дзвоном молоточків і запахом родинного вогнища стала для малого Яся символічним джерелом творчого натхнення. І тоді зрозумілою стане для них фраза Івана Франка: "Я цілий чоловік". У цій фразі знайшли відображення давні уявлення наших предків про здоров'я тіла й душі, їх цілісності, досконалості, довершеності.

Урок літератури повинен бути звернений до душі учня. Тому при вивченні творів майстра світового кіно О.Довженка, наголошуємо, що природа і людина мають перебувати в гармонійній єдності. Навколишня краса, безкраї простори рідної країни стали невід'ємним складником духовного світу героїв, які вчать читача простій і мудрій істині: не боротися з природою, не підкорювати її своїм прагматичним інтересам, а дбати про примноження краси світу, шукати з нею гармонії і взаєморозуміння.

Після таких занять, які дійсно звернені до душі, впливають на почуття, де пропагуватиметься незаангажована думка, відвертість, самоаналіз, наші вихованці будуть іншими очима дивитися і на оточуючий світ, і врешті-решт замислюватись, якою мовою спілкуватись, до якої культури прагнути, в якій країні жити. Один учень у творі-роздумі про мову написав: "Я уявляю рідну мову у вигляді руки. Це рука моєї мами, а може, татка. Вона ласкава, щедра, мозоляста. Рука простягнута до мене, і я подаю їй свою руку. Потиснемо один одному руку і рідною мовою скажемо: здрастуй! "

Таким чином лінгвоукраїнознавчий підхід дає змогу не лише навчати мови, розвивати мислення школярів, а й формувати "образно-емоційну пам'ять".

Література

1.Мацько Л. Матимемо те, що зробимо//Дивослово.-2001.-№10.

Шевченко Т. «Букварь южнорусский»/Повне зібр. творів у шести т.-К., 1964.

3.Бурячок А.А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові.- К.,1961.

Семеног О.М.

С30 Етнолінгводидактична культура вчителя-словесника: Навч.-метод. посіб.- К.-Глухів: РВВ ГДПУ, 2003.- 108с.

У навчально-методичному посібнику розглядаються питання етнолінгвопедагогіки, етнолінгводидактики, етнолінгвістики. Пропоновані завдання курсу спрямовані на розвиток професійної, зокрема етнолінгводидактичної культури, етнокультурознавчої компетенції майбутнього вчителя-словесника відповідно до вимог сучасної школи.

Для студентів вищих педагогічних закладів України, учителів-словесників, учнів гімназій, колегіумів, ліцеїв.

Семеног Е. Этнолингводидактическая культура учителя-словесника: Учебн.-метод. пособ.- К.-Глухов: РИО ГГПУ, 2003.- 108 с.

В учебно-методическом пособии рассматриваются вопросы этнолингвистики, этнолингводидактики, этнолингводидактической культуры учителя-словесника. Предлагаемые задания курса направлены на развитие профессиональной, культуроведческой компетенции будущего педагога согласно требований современой школы.

Для студентов высших учебных заведений, учителей-словесников, учеников гимназий, колегиумов, лицеев.

Semenog O. Etnolingual and didactic culture of a teacher in philology/ Educational-methodical complex.-Kyiv- Hluhov: EРD Hluhov State Pedagogical University, 2003. - 108 s.

Yuestins in etnolinguistics, etnolingual and didactic culture of a teacher in philology are investigated. Novelty of author's approach lies in the development of content and structure of this book on the development of professional, cultural competence of the future teacher according to demands of modern school.

This book can be used in high educational establishments of Ukrainian, teachers in philology, students of gymnasiums, collegiums, lyceums.