Друга фаза - антигензалежна - В-лімфоцити після контакту з антигеном активуються, трансформуються в плазмобласти, які починають проліферувати і формувати клон специфічних плазматичних ефекторних клітин.

Характерною особливістю В-лімфоцитів є наявність на їх поверхні В-клітинного антигенрозпізнаючого рецептора (ВКР/BCR) - це мономерний IgМ, який має важкі та легкі ланцюги, з'єднані між собою дисульфідними мостиками. Легкі ланцюги і частина важких ланцюгів формують антигензв'язуючі фрагменти (Fab), за допомогою яких відбувається розпізнавання та зв'язування антигену. На відміну від Т-клітинного антигенрозпізнаючого рецептора, В-клітинний рецептор не потребує перетворення антигену в пептиди, а може розпізнавати цільний антиген. Частина важких ланцюгів утворює Fc-фрагмент В-клітинного рецептора, який має бокові білкові молекули: Ig-б та Ig-в. Вони виконують таку ж функцію, як і CD3 структура Т-клітинного антигенрозпізнаючого рецептора. За кластерами диференціації В-лімфоцитів поділяються на CD19⁺, CD20⁺, CD21⁺, CD22⁺, CD23⁺, CD24⁺ тощо.

Фенотип В-лімфоцитів наступний:

· рецептори до Fc-фрагменту IgG (їх у 100 разів більше, ніж на Т-лімфоцитах);

· рецептори до С3b компоненту комплементу;

· рецептори до еритроцитів миші;

· рецептори до відповідних мітогенів (CD69);

· антигени HLA ІІ класу;

· молекули CD19,CD20, CD21, CD22, CD23, CD24;

В-лімфоцити поділяються на дві групи (В1 та В2) в залежності від класу імуноглобулінів/антитіл, які вони синтезують.

· В1-лімфоцити - синтезують в основному антитіла класу IgМ із широкою специфічністю до різних антигенів та природні антитіла (без стимуляції антигеном).

· В2-лімфоцити - переважають у дорослих осіб, характеризуються антигенспецифічною проліферацією та диференціацією, відповідальні за синтез імуноглобулінів різних класів високої специфічності, переважають при вторинній імунній відповіді, приймають участь у формуванні імунологічної пам'яті.

Функції В-лімфоцитів:

· диференціація в плазматичні клітини, які продукують антитіла;

· В-лімфоцити виступають у ролі антигенпрезентуючих клітин для запуску NК клітин та Т-ЦТЛ;

· забезпечують антибактеріальний захист;

· забезпечують антитоксичний захист.

Імуноглобуліни, їх будова, види та функції

Молекула імуноглобуліну складається з двох фрагментів: Fab (F antigen binding) - будуючого (взаємодіє з антигеном) та Fc- кристалічного (взаємодіє з компонентами комплементу та відповідними рецепторами). Кожний з цих фрагментів складаються з двох ідентичних важких ланцюгів (Н - heavy) та двох ідентичних легких ланцюгів (L - light). Легкі ланцюги можуть бути двох типів: лямбда ( л ) та каппа (к), а важкі -5 типів: альфа (б), мю (м), гама (г), дельта (д), епсилон (е). Важкі ланцюги визначають клас імуноглобулінів (IgА, IgМ, IgG, IgЕ, IgD). Легкі і важкі ланцюги зв'язані між собою дисульфідними (ковалентними) і нековалентними зв'язками. Кожна молекула імуноглобуліну має варіабельну зону, яка змінюється відповідно до структури антигену та константну зону, яка стабільна протягом життя і характерна для кожної особи. Відповідно до кількості та структури важких ланцюгів імуноглобуліни поділяються на підкласи: IgG - IgG1, IgG2, IgG3, IgG4; IgM - IgM1, IgM2; IgA - IgA1, IgA2. Найбільш специфічні антитіла - це антитіла класу IgG, найменш специфічні - IgM.

Ig М - вміст у сироватці крові коливається в межах 0,4-2,2 г/л, що дорівнює 10% від загального об'єму всіх імуноглобулінів; фетальний IgM починає утворюватися на 22-й день гестації; період напіврозпаду 4-5 днів; час дозрівання - до 1-го року життя дитини; пентамер; мало специфічний; утворює великі імунні комплекси; володіє високою аглютинуючою і комплементарною активністю; приймає участь у формуванні первинної імунної відповіді (при першому контакті антигену з В-лімфоцитами); не проникає через судинну стінку та плаценту; активує систему комплементу за класичним шляхом. Ig М входить до складу бактеріолізинів, цитолізинів, резус-фактору, ревматоїдного фактору, ізогемаглютинінів, антитіл проти грамнегативних бактерій, шигел тощо.

Ig G - вміст у сироватці крові коливається в межах 5-18 г/л, що дорівнює 75% від загального об'єму всіх імуноглобулінів; період напіврозпаду 21-28 днів; час дозрівання - до 4-5-го року життя дитини; мономер з різними конформаціями важких ланцюгів; проникає через плаценту та судинну стінку в тканини; функціонує у вигляді 4 ізотипів (IgG1- 60% - 5,0-12,0 г/л; IgG2 - 30% - 2,0-6,0 г/л; IgG3 - 7% - 0,5-4,0 г/л; IgG4 - 3% - 0,1-1,0 г/л); IgG1 і IgG4 - опсоніни, IgG2 - антитіла до ліпополісахаридів, IgG4 - антитіла до факторів зсідання крові, блокують рецептори для IgE на тучних клітинах); 35% IgG знаходиться в крові, 65% - в тканинах; високо специфічний; приймає участь у формуванні вторинної імунної відповіді (при повторному контакті антигену з В-лімфоцитом); активує систему комплементу за класичним шляхом; викликає активну аглютинацію та преципітацію білків; забезпечує пасивний специфічний імунітет дитини протягом перших 8-ми місяців життя; ізотопи IgG1 та IgG3 приймають участь у антитілозалежній цитотоксичності та в процесах нейтралізації різних токсинів; активує фагоцитоз як опсонін (IgG1 та IgG3); входить до складу імунних комплексів. До класу IgG відносяться: антитіла проти вірусів, нейротоксинів, правця, грампозитивних бактерій, малярійного плазмодія, автоантитіла тощо.

Ig А - вміст у сироватці крові коливається в межах 0,5-3 г/л, що дорівнює 15% від загального об'єму всіх імуноглобулінів; період напіврозпаду 5-6 днів; час дозрівання - до 10-13 років життя дитини; сироватковий IgА - мономер; функціонує у вигляді 2 ізотипів (IgА1 - 0,5-3,0 г/л; IgA2 - до 0,5 г/л); активує систему комплементу за альтернативним шляхом, руйнує мікроорганізми і токсини; формує секреторний sIgА, який функціонально більш активний. Секреторний sIgА - це димер; він приєднує секреторний компонент «s», який синтезується епітеліальними клітинами слизових оболонок і захищає білкову молекулу імуноглобуліну від впливу протеолітичних ферментів; основний фактор місцевого гуморального набутого імунітету слизових оболонок; не проникає через плаценту. Найбільша концентрація sIgА виявлена в сльозах, слині, грудному молоці, молозиві, інших секретах. Основні функції sIgА: формування протиінфекційного імунітету; попереджує розвиток автоімунних і алергічних хвороб; посилює неспецифічні гуморальні антибактеріальні фактори захисту; володіє протизапальною активністю (не активізує систему комплементу, знижує здатність IgG активізувати компоненти комплементу та активність опсонінів щодо фагоцитозу).

IgЕ - концентрація в крові становить 0,001-0,004 г/л; період напіврозпаду 2-3 дні; час дозрівання - до 15 років життя дитини; мономер. Це антитіла вогнища альтерації, які активують макрофаги, тучні клітини та еозинофіли, посилюють фагоцитоз та активність нейтрофілів; забезпечують антигельмінтний та антипаразитарний захист; не активують систему комплементу, не проникають через плаценту; міцно зв'язуються з відповідними рецепторами на базофілах/тучних клітинах, викликаючи їх дегрануляцію з виділенням біологічно активних речовин алергії (гістамін, гепарин, серотонін тощо). ІgЕ разом з sIgА формують місцевий захист слизових оболонок.

IgD - концентрація в крові становить 0-0,5 г/л; період напіврозпаду 3 дні; мономер; функція повністю не досліджена, володіє антивірусною активністю, впливає на диференціацію В-лімфоцитів, рівень його зростає при вагітності та при онкопатології; виявляється в тканині мигдаликів та аденоїдів; не активує систему комплементу; є маркером зрілих В-лімфоцитів. Деякі дослідники стверджують, що IgD приймає участь у формуванні місцевого захисту та формуванні автоімунних процесів.

Імуноглобуліни виконують в організмі функцію антитіл, синтезуються плазматичними клітинами, які є кінцевим етапом диференціювання В-лімфоцитів внаслідок антигенного стимулу та хелперного сигналу. Імуноглобуліни відносяться до поліфункціональних білків та реалізують наступні основні функції:

· специфічно розпізнають різноманітні антигени та гаптени;

· взаємодіють з іншими імунокомпетентними клітинами, які мають до них відповідні рецептори;

· активують систему комплементу, фагоцитоз, натуральні кілерні клітини тощо.

Специфічність антитіл зумовлена первинною послідовністю розташування амінокислот у варіабельній області Fab-фрагменту, яка забезпечує зв'язок з антигеном і вважається активним центром молекули імуноглобуліну. Здатність імуноглобулінів зв'язуватися з антигенами забезпечується такими властивостями як авідність та афінінність.

Окрім, вищевказаних функцій імуноглобулінів, позв'язаних з їх біохімічною структурою та здатністю зв'язувати антиген, виділяють групи антитіл відповідно до їх функціональних особливостей та участі в різних імунологічних процесах: аглютиніни, преципітини, гемолізини, опсоніни.

Т-залежна та Т-незалежна продукція антитіл

Т-залежна продукція антитіл базується на тому, що для дозрівання В-лімфоцитів і формування їх клону необхідні наступні умови:

· зв'язування антигену з В-клітинним антигенрозпізнаючим рецептором (ВКР);

· поглинання, процесінг антигену та подача (презентація) його у вигляді мікропептиду на поверхні клітини в поєднанні з молекулою HLA класу II;

· розпізнавання цього антигенного мікропептиду Т-клітинним антигенрозпізнаючим рецептором CD4⁺лімфоцита (Т-хелпера);

· продукція Т-хелпером ІЛ-2, ІЛ-4, ІЛ-5, які впливають на В-лімфоцити;

· взаємодія з костимулюючими молекулами CD40L (Т-лімфоцитів) та CD40 (В-лімфоцитів);

· синтез В-лімфоцитами спочатку IgM, а згодом переключення синтезу цього імуноглобуліну за допомогою IgD на IgG і далі на IgA, а при необхідності на IgЕ;

· формування імунологічної пам'яті.

Т-незалежна продукція антитіл (незалежна від Т-лімфоцитів-хелперів)- це - швидкий спосіб збільшення концентрації природних антигенспецифічних антитіл класу IgM з наступними особливостями:

· у якості антигенпрезентуючої клітини виступає В-лімфоцит, який після процесінгу патогену трансформується в плазмобласт, а далі в плазмоцити без участі Т-хелперів;

· цей тип продукції антитіл можливий при одночасному зв'язуванні В-клітинних антигенрозпізнаючих рецепторів (ВКР) з великою кількістю одинакових антигенних детермінант (епітопів) збудника;

· при цьому синтезується тільки IgM;

· відсутнє формування імунологічної пам'яті.

У залежності від продукції різних класів антитіл розрізняють два варіанти імунної відповіді: первинна і вторинна.

Первинна імунна відповідь характеризується наступними особливостями:

· біосинтез антитіл починається не відразу після контакту з антигеном, а після латентного періоду тривалістю 3-5 днів;

· швидкість синтезу антитіл відносно невелика;

· титри синтезованих антитіл не досягають максимального значення;

· першими синтезуються антитіла класу IgM, а пізніше - IgG;

· найпізніше з'являються (незавжди) антитіла класів IgА та IgЕ

Вторинна імунна відповідь характеризується наступними особливостями:

· латентний період дуже короткий (в межах кількох годин);

· крива, яка характеризує швидкість накопичення антитіл, є більш крутішою, ніж при первинній імунній відповіді і має логарифмічний характер;

· титри антитіл досягають максимальних значень;

· відразу синтезуються більш специфічні антитіла класу IgG.

Однією з найважливіших біологічних функцій імуноглобулінів є їх зв'язування з антигеном з утворенням імунного комплексу (ІК). Утворення ІК - один із компонентів нормальної імунної відповіді, перманентно перебігаючий в організмі людини та cкерований на підтримку стабільності його внутрішнього середовища. Формування та біологічна активність ІК, в першу чергу, залежать від природи антитіл, особливостей антигену та співвідношення між ними. У першу чергу мають значення: 1) властивості антитіл (клас, афінність, валентність, здатність зв'язувати комплемент, швидкість синтезу антитіл); 2) властивості антигену (розмір, валентність, заряд, розчинність, просторове розміщення, щільність та структура епітопів); 3) присутність в імунному комплексі компонентів комплементу (C3, C4, C1q). Імунні комплекси транспортуються еритроцитами, фагоцитуються моноцитами та макрофагами, які депоновані в печінці, селезінці, нирках, легенях.

Гіперімунокомплексемія (високий рівень ІК в сироватці крові) формується при: 1) підвищеній швидкості утворення імунних комплексів 9наприклад, при автоімунній патології); 2) зниженій здатності імунної системи до їх елімінації; 3) дефіциті компонентів комплементу; 4) дефекті фагоцитозу. Помірний вміст імунних комплексів стимулює імунну відповідь, надмірна їх концентрація - пригнічує імунну відповідь, сприяє формуванню імунного запалення, підвищує проникливість судинної стінки, активує систему згортання крові, може спровокувати розвиток ДВЗ-синдрому; осліплює рецептори на ефекторних лімфоцитах, що сприяє розвитку пухлин.

При формуванні специфічної імунної відповіді необхідно розрізняти чотири стадії:

1 стадія - індукції, активації (аферентна), в якій приймають участь антигенпрезентуючі клітини, які після процесінгу здійснюють презентацію антигену Т-лімфоцитам;

2 стадія - імунорегуляторна та проліферативна, в реалізації якої приймають участь Т-хелпери 1 і 2 типів, Т-цитотоксичні лімфоцити; активуються диференціаційні й проліферативні процеси; у залежності від типу патогенну визначається домінуючий тип імунної відповіді (клітинний чи гуморальний);

3 стадія - ефекторна (продуктивна), для якої характерна диференціація імунокомпетентних клітин у ефекторні клітини (Т-лімфоцити, які діють на антиген цитотоксично і синтезують цитокіни) та синтез специфічних антитіл; визначається перебіг і закінчення інфекційного процесу; в цій стадії задіяні Т-хелпери 3-го типу та інші регуляторні клітини;

4 стадія - формування імунологічної пам'яті - утворюються Т- і В-лімфоцити пам'яті.

Типи регуляції імунної відповіді людини

Найбільш відомі наступні типи регуляції імунної відповіді:

1) клітинна,

2) цитокінова,

3) ідіотип-антиідіотипічна,

4) нейроімуно-ендокринна,

5) генетична,

6) регуляція імунної відповіді із залученням механізмів апоптозу.

Регуляція імунної відповіді - це дотримання рівноваги між стимуляцією та супресією імунологічних процесів. Імунологічні механізми були б неефективними без відповідно скерованих процесів стимуляції чи супресії, а при відсутності негативної регуляції - фактори імунної системи працювали б проти автоантигенів, що привело б до автоагресії.

1. Клітинна регуляція імунної відповіді

Відомі різні субпопуляції Т-регуляторних лімфоцитів, які працюють в асоціації з активованими популяціями та субпопуляціями лімфоцитів. Вони продукують, в основному TGF- в та IL-10, які гальмують імунну відповідь:

· натуральні регуляторні (r) Тr-клітини - CD4⁺CD25⁺FoxP3⁺;

· Tr1 клітини - синтезують в основному IL-10, а також TGF- в;

· Тr3 клітини - синтезують TGF- в.

Регуляторн/супресорні функції виконують також наступні клітини:

o Т-лімфоцити хелпери 2-го типу, які синтезують IL-4 і пригнічують активність Т-лімфоцитів хелперів 1-го типу та імунну відповідь за клітинним типом;

o деякі CD8⁺-лімфоцити;

o деякі г- і д-Т-лімфоцити та НКТ.

2. Ідіотип-антиідіотипічна регуляція імунної відповіді

Ідіотип - це ділянка амінокислотних послідовностей у межах варіабельного регіону антитіл або Т-клітинного антигенпрозпізнаючого рецептору, яка є для них специфічною і здатна викликати продукцію антиідіотипічних антитіл. Ідіотип-антиідіопатична сітка - це регуляторна взаємодія, яка грунтується на тому, що антиідіопатичні антитіла та ідіотипи, які знаходяться на імуноглобулінах та Т-клітинних розпізнаючих рецепторах, взаємодіють між собою та регулюють “вираженість” та інтенсивність імунної відповіді.

3. Цитокінова регуляція імунної відповіді

Цитокіни в імунній відповіді можуть виявляти наступні ефекти:

· автокринну дію, зв'язуючись з рецепторами на мембранах тих самих цитокінпродукуючих клітин;

· паракринну дію, з'єднуючись з рецепторами на клітинах-мішенях, які знаходяться безпосередньо біля цитокінпродукуючих клітин;

· ендокринну дію, виходячи в циркуляцію і зв'язуючись з віддаленими клітинами.

Вплив цитокінів на імунну відповідь залежить від їх виду, функції та клітин-продуцентів (таблиця 2).

Таблиця 2

Вплив цитокінів на імунну відповідь

Функція цитокінів	Цитокін	Клітина-мішень	Дія
Плейотропність Т-хелпер 2-го типу	IL-4	В-лімфоцит	активація, проліферація, диференціація
	IL-4	Тимоцит	проліферація
	IL-4	Тромбоцит	проліферація
Надлишковість Т-хелпер 1-го типу	IL-2	Т-лімфоцит	Проліферація
Т-хелпер 2-го типу	IL-4	В-лімфоцит	Проліферація
Т-хелпер 2-го типу	IL-5	В-лімфоцит	Проліферація
Синергізм Т-хелпер 2-го типу	IL-4+IL-5	В-лімфоцит	Переключення синтезу IgG та IgА на синтез IgЕ
Антагонізм Т-хелпер 2-го типу	IL-4	В-лімфоцит	Блокування переключення синтезу IgG на синтез IgЕ, індукований IL-4
Т-хелпер 1-го типу	IFN-г	В-лімфоцит

3. Генетична регуляція імунної відповіді

Суть генетичної регуляції: трансплантаційні антигени детермінують міжклітинну кооперацію і забезпечують реалізацію імунної відповіді. HLA-регіон визначає в цілому імунологічну реактивність організму та схильність до низки хвороб.

Генетична регуляція імунної відповіді відноситься до групи найважливіших. Цей тип регуляції здійснюється молекулами головного комплексу гістосумісності (HLA). У літературі часто вживається англійська абревіатура MHC (major histocompability complex). Це - комплекс генів на короткому плечі 6-ї хромосоми, який кодує молекули білків, частина з яких приймає участь у презентації антигенів при імунному розпізнаванні. Розрізняють три класи молекул гістосумісності. Перший та другий клас молекул головного комплексу гістосумісності об'єднаний спільною назвою - HLA-система (Human Leukocyte Antigens) або система лейкоцитарних антигенів людини (ЛАЛ). Однак, частіше користуються назвою цієї системи англійською мовою (HLA). Білки, які кодуються генами HLA, відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні імунної відповіді. У першу чергу, вони є маркерами “свого” (self) для імунної системи, за допомогою чого імунна система розрізняє “своє”(self) від чужого (non-self). Молекули HLA І класу присутні на всіх ядерних клітинах організму і кодуються “класичними” локусами A, B, C. Відомі також “некласичні” локуси Е, F, G. Перший клас антигенів гістосумісності приймає участь у презентації антигену Т- цитотоксичним лімфоцитам (CD8⁺-лімфоцити). Молекули HLA ІІ класу експресуються на антигенпрезентуючих клітинах - макрофагах, В-лімфоцитах та дендритних клітинах і кодуються локусами DR, DP, DQ. Другий клас антигенів гістосумісності приймають участь у презентації антигенів для Т-лімфоцитів-хелперів (CD4⁺-лімфоцитів). Третій клас молекул головного комплексу гістосумісності приймають участь у детермінації синтезу компонентів комплементу С2 та С4, пропердину, фактору В, TNF-б , в2-мікроглобуліну, ензиму цитохрому Р450, білків теплового шоку HSP, які також активно впливають на регуляцію імунної відповіді.

5. Нейро-ендокринний тип регуляції імунної відповіді

Активація імунної відповіді відбувається при участі: соматотропного гормону, вазопресину, окситоцину, мелатоніну, тимозину, тироксину, інсуліну, альдостерону, пролактину.

Пригнічення імунної відповіді відбувається при участі: адренокортикотропного гормону, б-меланоцитостимулюючого гормону, кортикостероїдів, катехоламінів, гестагенів, андрогенів.

Лімфатичні органи багаті нервовими закінченнями (норадренергічними, холінергічними та пептидергічними). Найчастіше це норадренергічні закінчення. У той же час, лімфоцити, як і макрофаги, мають адренергічні рецептори (1, 2 і в2), пептидергічні та опіоїдні. Серед адренергічних рецепторів найчисельніша та найкраще вивчена група в2-адренергічних рецепторів. Норадреналін, звязуючись з цими рецепторами, призводить до росту рівня циклічного АМР (сАМР) у клітині з наступною активацією каскаду кіназ. Безпосереднім ефектом впливу норадреналіну на Т-лімфоцити є гальмування їх проліферації в відповідь на міогени з пригніченням синтезу IL-2 та IFN-г. Акумуляція сАМР є також пов'язана із збільшеною продукцією IL-4, IL-5, IL-6 та IL-10, що вказує на активацію Тh2 адренергічними рецепторами. Макрофаги відповідають на стимуляцію в-адренегічних чи опіоїдних рецепторів зменшенням синтезу IL-6. Відповідь В-лімфоцитів є дуже диференційованою. Стимуляція в2-адренорецепторів гальмує їх проліферацію, індуковану ліпополісахаридами (LPS) або анти-імуноглобуліновими антитілами, однак, ці клітини зберігають здатність до проліферацію під впливом мітогену лаконосу та іономіцину.

Кортиколіберин (CRH), впливаючи на Т-, В-лімфоцити, NК-клітини, макрофаги, посилює проліферацію В-лімфоцитів і активність NК-клітин; індукує вивільнення ендорфінів лімфоцитами і макрофагами. Тиреоліберин (TRH), впливаючи на В-лімфоцити, посилює гуморальну імунну відповідь, індукує синтез тиреотропного гормону (TSH). Пролактин (PRL), впливаючи на Т-, В-лімфоцити, моноцити, NК-клітини, посилює імунну відповідь, модулює активність NК-клітин. Вплив цього гормону залежить від місця формування імунної відповіді. Так, наприклад, на рівні плаценти він має імуномодулюючий вплив. Пролактин виділяється під впливом стресу. Діє протилежно до глюкокортикостероїдів, які відносяться до імунодепресантів. Тиреотропін (TSH), впливаючи на Т-, В-лімфоцити, посилює гуморальну імунну відповідь. Вазопресин, впливаючи на Т-лімфоцити, посилює синтез IFN-г; метенкефалін - через Т-, В-лімфоцити, макрофаги, NК-клітини, стимулює гуморальну відповідь, посилює активність NК-клітин та хемотаксис макрофагів. в-ендорфін - через Т-, В-лімфоцити, NК-клітини, володіє імуномодулюючим впливом на фактори природженого та специфічного імунітету.

Мелатонін -гормон, який відповідає за добові цикли організму, синтезується епіфізом; володіє протипухлинною функцією; може нівелювати деякі токсичні дії хіміо- та імунотерапії (індукує відновлення кісткового мозку після хіміотерапії).

6. Апоптоз, як один із механізмів регуляції імунної відповіді

У 1972 році - J.F.R. Kerr запропонував термін “апоптоз” для визначення активного процесу руйнування клітини. Апоптоз (від грецького apoptosis - листопад) - біологічно запрограмована смерть клітини. Це процес елімінації клітин, які вичерпали ліміт поділу і завершили виконання своїх функцій. Біологічне значення апоптозу наступне - підтримка тканинного гомеостазу шляхом усунення надлишкових і/або аномально функціонуючих клітин, регуляція імунної відповіді тощо.

Фази апоптозу наступні: сигнальна, ефекторна та фаза деградації. Природно, що в кожній живій клітині проходять протилежні процеси, наприклад, активація та гальмування. Одним із варіантів гальмування активності імунокомпетентних клітин є запуск апоптозу, для чого необхідний зовнішній сигнал, який сприймається спеціальними рецепторами, наприклад, Fas/APO-1 (CD95). Для входження клітини в першу фазу апоптозу додатково необхідна відсутність сигналів на виживання клітини (наприклад, відсутність зв'язку ТКР з молекулами HLA I і II класів; відсутність контакту IL-2 з його рецепторами на лімфоцитах тощо). Клітини тканини, якій властива пожиттєва фізіологічна регенерація, в процесі диференціації запускають програму на апоптоз. Лімфоцитам необхідні процеси апоптозу в зв'язку з тим, що це єдині клітини, які проліферують в кістковому мозку та тимусі, а також діляться на периферії при ініціації імунної відповіді. На території тимусу при клональній селекції тимоцитів апоптоз реалізується двома шляхами: 1) через індукцію Fas-лігандів, які експресовані на дендритних клітинах тимусу; 2) стимуляція апоптозу шляхом синтезу епітеліальними клітинами тимусу глюкокортикостероїдів, які зв'язуються з відповідними рецепторами на лімфоцитах, сприяючи їх смерті.

Механізми апоптозу: мітохондріальні, ядерні, мембранні. При мітохондріальних механізмах апоптозу в процесі задіяні цитохром С, ендонуклеаза G (в цитоплазмі) під контролем системи білків родини Bcl-2 (антиапоптичних - bcl-2, bcl-X1, bcl-w та проапоптичних - bax, bak, bid, bim, bnip3). При реалізації ядерних механізмів - величезне значення належить білку р53, який активується у відповідь на пошкодження ДНК. Рецепторно-опосередкований механізм апоптозу відіграє вирішальне значення в регуляції імунної відповіді. Існують спеціальні рецептори апоптозу (рецептор TNF, Fas/APO-1 - CD95), які зв'язуються з відповідним лігандом FasL, у результаті чого активуються специфічні протеїнази (каспази), ендонуклеази які, в свою чергу, запускають апоптоз. У клітині, яка ввійшла в апоптоз порушується цитоскелет, відбувається фрагментація ядра, клітина зменшується в розмірі (зморщується), утворюється апоптичне тільце, яке фагоцитується та елімінується з організму. Апоптоз регулює процеси активності імунної відповіді. У хворих на онкопатологію він сповільнюється, а при автоімунних хворобах - посилюється.

7. Інші механізми регуляції імунної відповіді

Відомо, що певні мембранні системи сприяють передачі регулюючих сигналів всередину клітини. Найбільш активними є простагландини, лейкотрієни та ліпоксини. Передачу міжклітинних сигналів здійснюють цитокіни, а також медіатори, які походять з ліпідів клітинних мембран - ейкозаноїди та тромбоцит-активуючий фактор, які синтезуються мембранними ліпідами запалених клітин. Ейкозаноїди - це окислені продукти арахідонової кислоти, з яких під впливом різних внутрішньоклітинних ферментів утворюються наступні речовини: простагландини (фермент - циклооксигеназа); лейкотрієни та ліпоксини (фермент-ліпоксигеназа); гідроксиейкозаноїдна та епоксиейкозаноїдна кислоти (фермент - епоксигеназа).

Арахідонова кислота синтезується в організмі з жирів та лінолевої кислоти. Вона міститься в мембрані і естерифікується в фосфоліпіди (фосфатидилхолін, фосфатидилетаноламін, фосфатидилінозитол). Порушення цілісності мембрани клітини (фізична, хімічна та імунологічна травма) викликає активацію мембранних механізмів. PGE2 (простагландин Е2) пригнічує функції Т- та В-лімфоцитів та активність натуральних кілерних клітин. Простагландини є модуляторами клітинного та гуморального імунітету.

Процес формування набутого (адаптивного) імунітету є складним і має наступні етапи:

1) антигенна стимуляція;

2) процесінг та презентація антигену;

3) антигенспецифічне диференціювання Т-лімфоцитів;

4) формування субпопуляцій Т-лімфоцитів, продукція цитокінів;

5) передача інформації про структуру антигенів В-лімфоцитам та Т-

цитотоксичним лімфоцитам;

6) антигенспецифічна диференціація та проліферація В-лімфоцитів та

Т-цитотоксичних лімфоцитів;

7) утворення плазматичних клітин, синтез ними специфічних

імуноглобулінів та реалізація специфічних механізмів кілінгу;

8) формування первинної та вторинної імунної відповіді;

9) утворення імунних комплексів;

10) формування імунологічної пам'яті.

Лекція 4. ВІКОВИЙ ІМУНІТЕТ

Формування та становлення імунної системи - це процес, який залежить і визначається через взаємодію генної регуляції імунної системи з факторами (антигенами) зовнішнього середовища. Згідно до концепції Solomon J.B. (1978), в онтогенезі людини та тварин існують віхи, які визначають перехідні періоди загального розвитку та еквівалентні стани імунної системи. При внутрішньоутробному розвитку - це вік 8-12 тижнів, коли відбувається закладка органів та розвиток клітин і молекул імунної системи. Важливе значення в цей період належить спадковим факторам, які в подальшому можуть визначати особливості функціонування імунної системи людини. Так, спадкові фактори визначають силу чи слабкість імунної відповіді на певні антигени; схильність до формування різних типів імунопатологічних реакцій та станів; визначають так званий “конституційний” імунітет, тобто стійкість (резистентність) організму до різних хвороботворних патогенів. Тобто, існує сума генів, які регулюють особливості імунної відповіді конкретної особи.

Особливості внутрішньоутробного розвитку імунної системи впливають на стан її функціонування після народження дитини.

Онтогенез імунної системи

Кістковий мозок - закладається на 4-5 тижні внутрішньоутробного розвитку, починає функціонувати на 11-12 тижні, забезпечуючи: 1) постачання самопідтримуючої популяції поліпотентних стовбурових клітин для всіх ростків кровотворення (еритро-, моноцито-, лімфо- та гранулоцито-, тромбоцитоезу); 2) дозрівання В-клітин у В-лімфоцити, на яких експресовані поверхневі Ig певної специфічності (кістковий мозок є аналогом сумки Фабриціуса). Стовбурові клітини на 3-8 тижні ембріогенезу спочатку з'являются в печінці. Існує низка генетично детермінованих хвороб, які пов'язані з порушенням диференціації стовбурових клітин кісткового мозку, що приводить до відсутності в організмі клітин однієї чи кількох ліній гемоцитопоезу. Ці хвороби об'єднані під назвою важкий комбінований імунодефіцит.

Тимус - як центральний орган імунної системи, закладається і розвивається раніше інших (на 4-тижні внутрішньоутробного розвитку) і здійснює вирішальний вплив на становлення, структуру і функцію периферичних органів імунної системи.

Динаміка змін тимусу в ембріональному періоді:

· в ембріональному тимусі на 10 тиждень внутрішньоутробного розвитку розрізняють кіркову та мозкову речовини, в петлях сітки виявляються круглі вільні клітини;

· в ембріональному тимусі на 16 тиждень внутрішньоутробного розвитку починається потужна васкуляризація (в глибину тканини вростають вузькі тонкостінні судини, які утворюють сплетіння в мозковій речовині);

· в ембріональному тимусі на 20 тиждень внутрішньоутробного розвитку відзначається щільна інфільтрація лімфобластами, середніми та малими лімфоцитами;

· після 21 тижня внутрішньоутробного розвитку формується сітчаста основа тимусу та одночасно з'являються незрілі лімфоцити - тимоцити.

Динаміка змін тимусу в різних вікових періодах розвитку дитини:

· у новонародженого тимус добре розвинутий, чітко помітне розділення на кіркову ти мозкову речовину з переважанням коркової речовини;

· у віці 4-6 місяців зона кіркової речовини зменшується, а мозкової збільшується, в якій здійснюється дозрівання двох категорій Т-лімфоцитів: імунологічно незрілих - в кірковій речовині та імунологічно активних - у мозковій речовині; у мозковій речовині з віком стає більше тілець Гассаля;

· з 3-х річного віку в центральних відділах тілець Гассаля відзначається гіаліноз;

· ознаки вікової інволюції починаються в 10-річному віці: зменшення кількості лімфоцитів у залозі з редукцією кіркової речовини, зменшення числа тілець Гассаля, збільшення кількості жирових клітин, поява сполучної тканини.

Тимус є центральним органом імунної системи організму, який визначає її розвиток і функціонування, особливо активно в фазі ембріогенезу, в період антенатальному розвитку та в період новонародженості. Розміри тимусу, продукція тимічних гормонів максимальна в антенатальному періоді в момент народження, тоді як формування лімфовузлів та селезінки - в постнатальному періоді.

Аплазія та гіпоплазія тимусу характерні для природжених імунодефіцитів; часто супроводжуються ендокринопатіями. Тиміт - гостре запалення тимусу, часто супроводжує ГРВІ в дітей, зустрічається при автоімунних реакціях та хворобах й характеризується зниженою чи підвищеною активністю Т-цитотоксичних клітин. Тимомегалія (природжена та набута) - збільшення об'єму паренхіми тимусу, результат порушення функціонування нейро-імуно-ендокринної регуляторної системи організму. Природжена (первинна) тимомегалія - імунно-ендокринна недостатність з гіпофункцією тимуса та ендокринними порушеннями, гіпокортицизмом (зниження рівня АКТГ і глюкокортикостероїдів на тлі підвищеного рівня соматотропного і тиротропного гормонів) та генералізованою гіперплазією лімфоїдної тканини. У хворих виявляються напади апное, раптова задишка, ціаноз та набряк шкіри голови і шиї, набухання шийних вен. Характерним є розвитком резистентних до традиційної терапії інфекційних хвороб та можливою раптовою смертю хворого. Для сімейного анамнезу характерні часті автоімунні, алергічні, окологічні хвороби, ендокринопатії в батьків та родичі. Набута тимомегалія - часто розвивається при набутому гіпокортицизмі любого ґенезу (тиреотоксикоз, акромегалія тощо). Виявляються наступні зміни функціонування імунної системи: зниження числа CD3⁺-лімфоцитів, зменшення активності реакції бласттрансформації лімфоцитів (РБТЛ), зниження синтезу IgA та IgG. Слизова ШКК замість sIgA та IgG продукує IgM. Спостерігається затримка переключення синтезу IgM на синтез IgG тощо.

Всі периферичні органи імунної системи розташовуються на шляхах можливого потрапляння в організм чужорідних речовин, мікроорганізмів або на шляхах пересування їх по організму.

Лімфатичні вузли забезпечують бар'єрну захисну функцію, очищаючи лімфу. Відомі наступні етапи їх формування:

· закладка лімфатичних вузлів відбувається на 3-4 місяці внутрішньоутробного розвитку плода; спочатку утворюються шийні, підключичні, легеневі, ретроперитонеальні та пахові лімфатичні вузли;

· утворення капсули лімфатичних вузлів відбувається на 5-му місяці внутрішньоутробного розвитку;

· остаточне формування фолікулів, строми, синусів лімфовузлів продовжується вже в постнатальному періоді;

· в перші два роки життя бар'єрна роль лімфатичних вузлів досить незначна;

· у віці 4-8 років відбувається інтенсивний розвиток лімфоїдної тканини, в т.ч. лімфатичних вузлів;

· до 12 років закінчується формування лімфатичних вузлів.

Селезінка хоча й закладається на 5-6-му тижні ембріогенезу, однак досягає функціональної зрілості тільки через кілька років після народження. Селезінка захищає організм від інфекційних агентів, які потрапили в організм гематогенним шляхом.

Значення селезінки як периферичного органу імунної системи наступне:

· в білій пульпі селезінки відбувається синтез імуноглобулінів, проліферація лімфоцитів та плазматичних клітин; селезінка є резервуаром для В-лімфоцитів (до 70%), тому цей орган, в основному, відповідальний за формування гуморального імунітету;

· в червоній пульпі селезінки відбувається депонування тромбоцитів, еритроцитів, гранулоцитів; знаходяться фагоцитуючі клітини, які руйнують та утилізують чужорідні для організму речовини та власні пошкоджені клітини крові;

· клітини селезінки володіють імунологічною пам'ятю, мігруючи з селезінки в інші органи, лімфоцити можуть перетворюватися в специфічні антитілопродукуючі клітини;

· селезінка приймає участь у формуванні імунологічної толерантності організму.

Лімфоїдна система слизових оболонок

Лімфоїдна система слизових оболонок - це капсульована (мигдалики, пейєрові бляшки, аденоїди, апендикулярний відросток) та некапсульована лімфоїдна тканина, яка розміщена безпосередньо в слизовій оболонці та підслизовому шарі.

Мигдалики прилигового кільця починають закладатися з 9-14-го тижня внутрішньоутробного розвитку; спочатку формується піднебінний і прилиговий мигдалики. Язиковий та трубний мигдалики закладаються відповідно з 24-25-го та 28-32-го тижня. Мигдалики складаються з первинних і вторинних фолікул, які заповнені В-лімфоцитами.

Значення мигдаликів як периферичного органу імунної системи наступні:

1)тканина мигдаликів містить Т- і В-лімфоцити, макрофаги, які інтенсивно взаємодіють з антигенами і передають інформацію в центральні органи імунної системи;

2) у лакунах і криптах мигдаликів містяться імуноглобуліни різних класів, лізоцим, інтерферони, простагландини, які виконують місцеву захисну функцію;

3) мигдалики регулюють продукцію sIgА для забезпечення захисту слизової оболонки верхніх дихальних шляхів.

Лімфоїдні скупчення кишківника (солітарні лімфатичні фолікули, пейєрові бляшки, апендикс, плазмоцити слизової оболонки) закладаються на 9-15-му тижні вагітності і до 20-го тижня внутрішньоутробного розвитку. Перші скупчення лімфоїдної тканини в шлунково-кишковому каналі з'являються в апендиксі та тонкій кишці на 3-4-му місяці внутрішньоутробного розвитку. Пейєрові бляшки (групові лімфатичні фолікули) - розміщені в слизовій кишки та складаються з трьох відділів: 1) епітеліальний купол - епітелій, асоційований з фолікулом, який не містить кишкових ворсинок та М-клітини, які виконують функцію трансепітеліального транспортера, захоплюючи антигени шляхом ендоцитоза і фагоцитоза та презентуючи їх імунокомпетентним клітинам; 2) первинні і вторинні фолікули з центрами розмноження, де містяться В-лімфоцити, які синтезують, в основному, sIgA; 3) міжфолікулярна зона клітин, до складу якої входять переважно Т-лімфоцити. Дифузна лімфоїдна тканина слизових оболонок становить собою Lamina propria (це пластинка, яка містить В-лімфоцити, на яких експрнсовані IgA; велику кількість дендритних клітин, CD4-лімфоцитів і лаброцитів, які забезпечують локальний гомеостаз) і міжепітеліальні лімфоцити (в основному - це Т-лімфоцити). Значення лімфоїдних скупчень як периферичних органів імунітету: забезпечують синтез імуноглобулінів (більшою мірою sIgA); здійснюють місцевий імунний захист (комплемент, лізоцим, інтерферони); здійснюють захист від антигенного впливу фізико-хімічними та біологічними чинниками (муциновий шар на епітеліальних клітинах, шлунковий сік, пристінкове травлення, нормальна мікрофлора тощо).

У процесі розвитку людського організму особливе значення мають анатомічні та фізіологічні барґєри захисту від хвороботворних інфекційних чинників, які запобігають їх вторгненню та розповсюдженню в організмі. Наприклад, важливим неспецифічним барґєром є шкіра (виділення поту, шкірного жиру та кислої субстанції), яка тільки у виняткових випадках стає проникливою для мікроорганізмів. Лімфоїдна система шкіри (SALТ) містить наступні значущі клітини: клітини Лангерганса (білі епідермоцити з відростками) - поглинають і презентують патогени Т-лімфоцитам лімфатичного вузла; лімфоїдні клітини епідерміса - це Т- і В-лімфоцити; кератиноцити, які виконують роль механічного бар'єру та продукують цитокіни (IL-1, IL-3, Il-6, IL-7 тощо).

Лімфоцити вперше виявляються в тимусі на 9-му тижні внутрішньоутробного розвитку, на 12-15-му тижні - в селезінці. У крові лімфоцитоподібні клітини визначаються на 8-10 тижні ембріогенезу. Лімфоїдні клітини з функцією Т-лімфоцитів виявляються на 9-10-му тижні, В-клітини виявляються в печінці з 10-12-го тижня, в селезінці - з 12-го тижня ембріогенезу. На 16-му тижні починається диференція Т-лімфоцитів на Т-хелпери і Т-цитотоксичні лімфоцити, цитотоксична функція яких є значно зниженою.

Фагоцитоз починає активізуватися з 20-го тижня, але поглинальна і перетравлююча здатність фагоцитів значно пригнічені.

Синтез і секреція IgM реєструється в клітинах на 11-му, IgG - на 22-му тижні ембріогенезу. Рівень IgM складає 1/10 рівня материнських антитіл, а рівень IgG - ще більш менший.

Утворення компонентів комплементу починається в плода на 8-му тижні вагітності; компоненти С2 і С4 синтезуються макрофагами, С5 і С4 - у печінці, легенях, перитонеальних клітинах, С3 і С1 - в тонкій і товстій кишці. На 18-му тижні ембріогенезу в крові плода виявляються всі компоненти комплементу, однак активність цієї системи складає лише 30-50% показників дорослого. На 13-м тижні виявляється здатність до відторгнення трансплантату, значно пізніше - реакція гіперчутливості сповільненого типу. На тлі достатнього числа В-лімфоцитів, у крові плода є значна кількість плазматичних клітин, які синтезують антитіла. Більшою мірою це пов'язано з недостатнім синтезом цитокінів, активністю супресивних факторів (хоріонічного гонадотропіну, б-фетопротеїну, б-2-глобуліну). Окрім цього, відсутній вплив В-лімфоцитів на функцію Т-лімфоцитів і макрофагів.

Відомо, що раніше інших у дітей з'являються антитіла проти антигенів вірусів, бактеріофагів, антгенів грамнегативних мікроорганізмів шкіри, пізніше - до антигенів грампозитивних бактерій. На синтез імуноглобулінів значний вплив має мікрофлора організму дитини. Основним представником кишкової мікрофлори в цей період є біфідум-бактерії. Тому, будь-які несприятливі фактори (штучне вигодовування, застосування антибіотиків тощо) призводять до видового порушення складу мікрофлори та зміни спектру синтезу антитіл. Досить повільно здійснюється переключення синтезу антитіл з класу IgM на синтез IgG (протягом 20-40 днів, а в дорослих - пртягом 5-20 днів).

Після народження дитини формування імунної системи проходить поетапно і протягом цього періоду виділяються п'ять критичних періодів її розвитку. Першим критичним періодом після народження є період новонародженості; другим критичним періодом є вік 3-6 місяців; третій - 2-й рік життя; четвертий - 4-6 роки життя; пґятий критичний період - підлітковий вік (у дівчаток з 12-13 років, у хлопчиків з 14-15 років).

Період новонародженості з точки зору імунології має особливе значення для формування в майбутньому адекватної імунної відповіді. Саме в цей час розвиток імунологічних механізмів і встановлення зв'язків між фаторами імунної системи відбувається стрімко і визначає функціонування імунної системи в майбутньому.

Після народження лімфоїдна тканини дитини отримує потужний стимул для розвитку: на організм спрямовується потік антигенів через шкіру, дихальні шляхи, шлунково-кишковий канал, які активно заселяються різноманітною мікрофлорою вже в певші години після народження. У результаті такої антигенної стимуляції швидкими темпами проходить розвиток лімфоїдного апарату організму, а саме:

· швидке заселення лімфоцитами периферичних лімфовузлів (особливо мезентеріальних лімфовузлів та лімфатичних вузлів брижейки);

· збільшення маси лімфатичних вузлів;

· інтенсивний розвиток в лімфатичних вузлах центрів розмноження;

· ріст числа антитілопродукуючих плазматичних клітин.

Важливою особливістю даного періоду становлення імунної системи є загальна супресія (пригнічення) клітинних реакцій імунної системи (незалежно від фенотипу клітин), метою якої є:

· попередження важкої (можливо фатальної) імунокомплексної патології після контакту з величезною кількістю антигенів, з якими зустрічається організм дитини після народження;

· попередження інтенсивного розвитку субпопуляції Т-хелперів, які необхідні для запуску синтезу власних антитіл.

У момент народження дитини фагоцити і сироватка крові володіють певною бактерицидною активністю проти низки мікроорганізмів. Хемотаксис та функціональна здатність макрофагів зменшені. Частково це компенсується збільшеним вмістом гранулоцитів. Однак, через незрілість ферментів, їх перетравлююча здатність знижена. Найбільш ефективно в організмі новонародженої дитини, в т.ч. в ШКК, працює лізоцим, який відіграє роль захисного антибіотичного фактору та входить до спектру ферментів, які забезпечують засвоєння молочних білків і стабілізацію мікрофлори кишки. Найбільша концентрація лізоциму знаходиться в слині дітей, у віці 1-6 років вона знижується майже в 3 рази, до 7-15 років - збільшується, але не досягає вихідного рівня.

Після народження дитини розвиток та дозрівання імунної системи продовжується довгі роки, що створює аналогію з розвитком мозку та нервової системи. Імунологічна пам'ять, як і нейронна, не успадковується, а набувається кожним організмом самостійно з часом.

Таким чином, для першого критичного періоду - періоду новонародженості - характерні наступні особливості: неповноцінні механічні бар'єри шкіри і слизових, що потребує ретельного догляду за ними, фагоцитоз в основному незавершений; рівень компонентів компоненту, синтез важливих цитокінів і sIgA знижений; кількість NK зменшена. У організмі новонародженого основну захисну роль відіграють лізоцим, який потрапляє в організм дитини з молозивом і грудним материнським молоком та материнські антитіла класу ІgG. Характерними є слаба резистентність до умовнопатогенних бактеріальних мікроорганізмів, схильність до генералізації гнійно-запальних процесів, висока чутливість до вірусів (таблиця 1).

Таблиця 1

Особливості імунної системи в період новонародженості

Вид імунної відповіді	Клінічне значення
Неспецифічний (природжений) імунітет
клітинні фактори: фагоцитоз	Незавершеність фагоцитозу (високий рівень захворюваності на пневмонію, розвиток ускладнень).
загальні гуморальні фактори: ферменти (лізоцим), система пропердину	Найбільш ефективний і активований у перші дні життя; низький рівень лактоферину та фібронектину (схильність до інфекційних запальних захворювань).
система комплементу	Активація комплементу за класичним та альтернативним шляхом знижена; дефіцит С5 комплементу (зниження антибактеріального захисту, схильність до накопичення продуктів запалення та блокади ретикулоендотеліальної системи
цитокіни	Обмежена секреція цитокінів, особливо IL, IFN (слабкий противірусний захист, схильність до ранньої генералізації вірусної та бактерійної інфекції (Pneumococcus, Klebsiella, Hemophilis influencae, стафілококи, гонококи)
натуральні кілери	Зниження числа та цитотоксичної активності NК-клітин (слабкий протипухлинний та противірусний захист)
Специфічний (набутий) імунітет
клітинні фактори
лейкоцитарна формула	У перші 29 днів життя (на 5-7 добу) відбувається перша зміна лейкоцитарної формули крові (нейтрофільоз змінюється відносним та абсолютним лімфоцитозом)
Т-лімфоцити	Т-лімфоцити незрілі, посилення супресивної функції лімфоцитів (попередження розвитку автоагресії); цитотоксична активність Т-лімфоцитів знижена
В-лімфоцити	Кількість В-лімфоцитів у 4-5 разів вища, ніж у дорослих, але їх активність ослаблена, що приводить до дуже низької продукції специфічних антитіл
Функціональна активність лімфоцитів	Реакція бласттрансформації лімфоцитів на мітогени проявляється слабо (слаба відповідь на інфекційні антигени)
гуморальні фактори
Ig G	Власні антитіла продукуються недостатньо, особливо низька продукція субкласів IgG2 та IgG4; захисну роль виконують тільки материнські IgG (захист від дифтерійного токсину, вірусів поліомієліту, кору, краснухи, мікробних інфекцій - стрептококів, менінгококів, частково від правцю)
Ig А	Знижений синтез сироваткового та секреторного IgА (слабкий захист слизових дихальних шляхів, ЛОР-органів, ШКК; схильність до вірусних інфекцій); рівень сироваткового IgА до кінця 1-го року становить 28% його рівня в дорослих осіб
Ig М	Синтез IgМ зростає до 2-3 тижня життя, в подальшому знижується, повільно підвищуючись досягає максимуму до 1-го року; схильність до бактерійних інфекцій; ослаблений антитоксичний імунітет
Ig Е	Відносно високий рівень, в результаті чого явища імунного запалення посилюються
Ig D	З'являється тільки на 6-му тижні життя, досягає рівня дорослих осіб на 5-10-15 році життя; у пуповинній крові виявляється велика кількість В-лімфоцитів, на яких експресовані IgD.

У період новонародженості за умов конфлікту за системою резус між матір'ю та плодом можливе гальмування специфічної імунної відповіді при пасивній імунізації. Введення антитіл анти-RhD⁺ матерям, які є RhD^-, безпосередньо після народження RhD⁺ дитини, дозволяє усунути RhD⁺-еритроцити, які могли б потрапити до кровоплину матері. Одночасно це запобігає гемолітичній хворобі новонародженого, яка могла б розвинутися під час наступної вагітності. У випадку усунення антигену (RhD⁺-еритроцити) в організмі матері не сформуються лімфоцити імунної памґяті на RhD антиген. Важливо, що відсутність у новонародженого здатності відповідати на деякі антигени можна повґязати із пасивною імунізацією, отриманою від матері. Перехід через плаценту IgG матері призводить до того, що дитина в момент народження має всі види антитіл класу IgG, які утворилися в організмі матері в результаті її імунної відповіді. Особливо важливу роль відіграють IgА матері, які новонароджений отримує із молозива та молока під час грудного годування. Ці антитіла фіксуються на слизовій травної системи дитини, посилюючи пасивний імунітет, повґязаний із слизовими оболонками. Ці пасивно отримані антитіла підлягають деградації або використовуються з користю - вони можуть звґязувати антиген та елімінувати його.

Грудне молоко відноситься до важливих факторів адаптації новонародженої дитини до нових умов життя. Протягом одного дня дитина споживає разом з молоком 10⁸ клітин імунної системи - це макрофаги, в т.ч. макрофаги, які містять жир (молозивні тільця), нейтрофіли, лімфоцити (5-27%) з переважанням Т-лімфоцитів (співвідношення CD4⁺/CD8⁺=1:1). Молозиво за якісним і кількісним клітинним складом відрізняється від грудного молока. Так, до складу молозива входять 40-50% макрофагів, 40-50% - нейтрофілів і 5-10% лімфоцитів, а клітинний склад грудного молока - в основному формують макрофаги (біля 85%). У 1 мл молозива міститься 5 млн. лейкоцитів, а в 1 мл грудного молока - тільки 100 тис. лейкоцитів. Окрім імунокомпетентних клітин, грудне молоко містить імуноглобуліни, в основному - sIgA, інтерлейкіни, інтерферони, колонієстимулюючі фактори, цитотоксичні фактори (TNF), ферменти тощо.