Підприємство, як об’єкт державного регулювання. Підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підприємство, як об'єкт державного регулювання. Підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності



Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування функції підприємства

1.1 Підприємство, як основний суб'єкт економіки

1.2 Характеристика організаційно-правових форм підприємств

1.3 Створення ефективного середовища господарювання підприємств в Україні

1.4 Поняття спільного підприємства

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Аналіз господарської діяльності СП УА ТОВ "ФІШЕР-МУКАЧЕВО"

2.1 Загальна характеристика СП УА ТОВ "Фішер - Мукачево"

2.2 Аналіз динаміки та структури статей балансу СП УА ТОВ "Фішер-Мукачево" за 2009 - 2011 рр

2.3 Аналіз фінансового стану СП УА ТОВ "Фішер-Мукачево" за 2010 - 2011 рр

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Охорона праці на підприємстві

3.1 Охорона праці на підприємстві

3.2 Документальне підтвердження охорони праці на підприємстві

3.3 Охорона праці на окремо взятому робочому місці

Висновки до розділу 3

Розділ 4. Правова частина

4.1 Правове поняття підприємства

4.2 Порядок створення спільного підприємства

4.3 Нормативно-правове регулювання діяльності спільних підприємств

Висновки до розділу 4

Розділ 5. Шляхи, напрямки і резерви покращення роботи спільного українсько-австрійського товариства з обмеженою відповідальністю "ФІШЕР-МУКАЧЕВО"

5.1 Покращення ефективності діяльності за рахунок вдосконалення фінансового аналізу на СП "Фішер - Мукачево"

5.2 Методика оцінки ефективності запропонованих заходів удосконалення діяльності ТОВ "Фішер - Мукачево"

Висновки до розділу 5

Висновки



Вступ

Актуальність теми. В Україні розвиток підприємництва є винятково актуальним. Розширення мережі підприємницьких структур, і передусім малих і середніх підприємств, сприяє вирішенню гострих для економіки країни проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору стикається із серйозними труднощами, пов'язаними з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Ріст економіки держави значною мірою визначається рівнем розвиненості її промисловості та промислових підприємств. Промисловість створює значний обсяг ВВП та ВНП 3 огляду на це роль промисловості та промислових підприємств у економіці є значною.

По мірі розвитку економіки України, в тому числі сектора малого і середнього підприємництва, на основі аналізу світової позитивної практики державного регулювання цього сектора економіки доцільно коригувати вітчизняні критерії віднесення підприємств до малих, середніх та великих.

Різноманітність видів та форм підприємств, які на сьогодні існують в Україні, обумовлена законодавчим закріпленням багатоманітності форм власності, способів заснування підприємств, правових режимів майна, яке передано підприємству за його засновниками. Така багатоманітність знайшла відображення у ст. 63 Господарського кодексу України, також ці питання в своїх роботах досліджують такі вченні як Халунін В.Ю. [13], Головач В.В. [5], Волкович О.Ю. [4] та інші. На сучасному етапі розвитку ринкової економіки формування підприємств та їхні організаційно правові форми мають важливу роль.

Мета і задачі дослідження полягають у проведенні комплексного дослідження форм та видів підприємств, визначення і обґрунтування проблем розвитку підприємств, та шляхи їх вирішення на прикладі спільного підприємства.

Об'єктом дослідження вибрано СП УА ТОВ "Фішер-Мукачево", в якому наявні можливості всестороннього висвітлення досліджуваних у роботі питань щодо аналізу фінансових показників, аналізу структури балансу з використанням практичних матеріалів.

Предметом дослідження є підприємство, як об'єкт державного регулювання. Згідно з метою основними завданнями кваліфікаційної бакалаврської роботи є:

1. Розкриття сутності підприємства як основного суб'єкта економіки.

2. Визначення основних організаційно-правових форм підприємства та їх характеристика.

3. Визначення шляхів створення ефективного середовища господарювання підприємств в Україні.

Теоретичною та методологічною основою дослідження стали законодавчі та нормативні акти України, інструктивні матеріали, що регламентують організаційно-правову форму підприємства, наукові розробки вітчизняних і зарубіжних економістів з аналізу системи планування витрат підприємств в умовах ринкової економіки. У процесі дослідження використовувались матеріали періодичних видань.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі узагальнено і критично проаналізовано основну наукову і методичну літературу з обраної теми дослідження.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що запропонована методика може бути використана підприємством СП УА ТОВ "Фішер-Мукачево" і забезпечить отримання позитивних результатів.

Обсяг та структура роботи. Дипломна кваліфікаційна бакалаврська робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків і пропозицій, списку використаної літератури, додатків. Вона викладена на 117-ти сторінках друкованого тексту, ілюстрована 11 таблицями, 10-ма рисунками.



Розділ 1. Теоретичне обґрунтування функції підприємства

1.1 Підприємство, як основний суб'єкт економіки

Невід'ємним елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.

Підприємництво - ініціативна, новаторська діяльність господарюючого суб'єкта, спрямована на пошук і знаходження найбільш оптимальних економічних рішень з метою одержання максимальної вигоди. Підприємництво передбачає конкретну діяльність підприємця і часто ототожнюється з поняттям "власник".

Наукова економічна література розглядає підприємництво з різних сторін: як економічну категорію, як метод господарювання, як тип економічного мислення.

Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча.

Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.

Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами.

Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки: самостійність і незалежність господарюючих суб'єктів, господарський ризик; економічна відповідальність.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємництво розглядається не як рід занять, а як особливість розуму і людської натури.

Таким чином, підприємець - суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво - це тип господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не якихось кон'юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого - до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Першою і чи не найважливішою для розуміння характерною ознакою підприємництва є констатація індивідуального характеру підприємницької діяльності. Підприємництво -- це завжди результат приватної ініціативи (хоча не виключаються й інші форми кооперації й асоціації), вільної від безпосереднього державного втручання. Підприємництво передбачає розробку і здійснення економічного проекту, здебільшого незалежного від державного управління і фінансування, автономного в плані пошуку необхідних коштів. Це можуть бути власні кошти одного чи кількох підприємців або позичені кошти (кредити), повернення яких планується після завершення виробничого або торгового циклу й одержання розрахованого прибутку. В цьому розумінні підприємництво, що охоплює ряд господарських секторів, є загалом альтернативою державному сектору економіки, що функціонує винятково на базі політики держави щодо нього і фінансується з державної скарбниці.

Не менш важливою ознакою є розуміння заохочувальних мотивів, стимулів для заняття підприємництвом. І тут першочерговим стимулом є прагнення отримати прибуток. Звідси випливає найпростіший наслідок: діюче приватне підприємство прибуткове (рентабельне) уже за визначенням; збиткове не тільки не принесе бажаного прибутку, а й розорить підприємця. Вислів "вилетіти в трубу" за всієї своєї примітивності дуже точно передає зміст цього явища. Тому можна стверджувати, що приватнопідприємницька сфера економіки загалом є сферою завжди рентабельною -- нерентабельні приватні підприємства просто приречені на ліквідацію або перепрофілювання. Забезпечення свого проекту -- основа основ усіх розрахунків підприємця і основний предмет його турботи у процесі діяльності.

З перших двох випливає і третя ознака, що стосується характеру роботи підприємця, а саме -- організаторська робота. Вона поділяється на кілька послідовних стадій:

* вивчення кон'юнктури ринку з метою визначення пріоритетних з погляду майбутнього прибутку сфер економіки;

* фінансово-економічні розрахунки (зокрема калькуляція попередніх витрат), що покладені в основу проекту;

* вивчення діючих законоположень, що регламентують обрану підприємцем форму діяльності;

* розробка на їхній базі і затвердження в державних органах нормативного акта (актів) майбутнього підприємства;

* пошук і мобілізація коштів (інвестицій);

* залучення фахівців і робітників до безпосереднього поетапного здійснення робіт;

* поточне управління виробничим процесом;

* організація збуту виробленої продукції або наданих послуг (маркетинг);

* звітність перед податковими і контрольно-ревізійними органами держави.

На всіх стадіях підприємницької діяльності персональну відповідальність за її наслідки -- як фінансову, так і юридичну -- несе підприємець. Фінансова відповідальність полягає у забезпеченні рентабельності проекту (не забезпечивши її, підприємець збанкрутує), юридична -- у дотриманні чинних законів, забезпеченні прав усіх робітників та службовців, залучених до здійснення проекту (не дотримуючись останніх, підприємець вступає в конфлікт з державою, що рівнозначно злочинові з усіма юридичними наслідками).

Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, повинно за результатами своєї діяльності отримувати прибуток. Для цього воно має діяти на засадах господарського (або комерційного) розрахунку.

Такими основними принципами є: самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства і контроль державних органів за його дотриманням.

Ці принципи різною мірою стосуються крупних, середніх і малих підприємств різних галузей господарств. Так, у сільському господарстві розвинутих країн світу переважна більшість фірм датується державою, всебічну допомогу вона надає дрібним фірмам.

Найважливіші сторони господарського розрахунку є:

1) отримання прибутку на основі створення необхідних суспільству товарів і послуг та підвищення ефективності виробництва;

2) економічна відповідальність на невміле господарювання, неефективне використання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Наслідком такого господарювання може бути банкрутство. Тому західні вчені називають економіку системою прибутків і збитків. Про економічну відповідальність господарського розрахунку свідчить той факт, що у США із приблизно 600 тис. нових, як правило, малих фірм, які виникають щорічно, розорюється майже 400 тис. У Великобританії протягом першого року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії - сьома із 10 протягом 5 років, у Франції 20% малих підприємств банкрутує протягом першого року, 20% - другого, понад 4 роки продовжують функціонувати лише 6 фірм з 10.

Економічну відповідальність підприємства несуть і перед іншими підприємствами за виконання своїх договірних зобов'язань, за виконання замовлень держави, перед споживачами, банками тощо. Договірні зобов'язання, як правило, виконуються з точністю не тільки до конкретної дати, але й до певної години. Тому у розвинутих країнах світу відпала необхідність у будівництві великих складських приміщень, зберіганні значних запасів продукції на складах. Правилом хорошого тону ділової людини є таке ж чітке виконання усної обіцянки. Порушення цього неминуче призводить до відмови бізнесменів мати ділові стосунки з таким партнером.

Головні принципи діяльності підприємств втілюються в основних їх функціях.

Основні функції підприємств. Якщо пригадати основну мету економіки, економічної системи, то можна дійти висновку, що підприємство як основна ланка народного господарства і покликане реалізувати цю мету, тобто випускати максимально можливу кількість товарів і послуг за мінімальних витрат для задоволення суспільних потреб. Для реалізації цієї мети підприємство повинно виконувати певні функції. Розглянемо, який критерій треба покласти в основу класифікації функцій. Найлогічніше таку класифікацію органічно пов'язати зі структурою економічних відносин й доповнити основними аспектами власності. Оскільки в системі економічних відносин розрізняють техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини (відносини економічної власності), то відповідні функції повинні виконувати і підприємства.

- Техніко-економічна функція передбачає запровадження нової техніки і технології, впровадження досягнень науки у виробництва, придбання якісних комплектуючих виробів та предметів праці, наймання або підготовку робочої сили відповідної якості, раціоналізацію виробничих процесів тощо.

- Організаційно-економічна функція означає управління процесами виробництва та збуту товарів, раціональну організацію праці найманих працівників (або асоційованих працівників на підприємствах трудової колективної власності) шляхом впровадження прогресивних форм та методів праці, укладання контрактів, вивчення ринку та ін. Ця функція є реалізацією таких форм організаційно-економічних відносин, як менеджмент і маркетинг.

- Функція реалізації відносин економічної власності передбачає управління власністю, контроль за процесом ціноутворення, розподілом доходів, випуском акцій та їх продажем, залученням зовнішніх джерел фінансування тощо.

- Функції, зумовлені власністю.

Якщо ці функції доповнити аналізом функцій, які впливають з основних аспектів власності, то слід вирізнити правову, соціальну, психологічну та інші функції.

Так, виходячи з правового аспекту власності, підприємство через союзи підприємців повинно впливати на удосконалення законодавства, економічну політику держави.

Щодо соціального аспекту власності, підприємство має створювати належні умови для підвищення загальноосвітнього рівня працівників, охорони їх здоров'я, надавати допомогу працівникам та членам їх сімей, організовувати відпочинок тощо.

Психологічний аспект власності передбачає створення належного психологічного клімату, формування у працівників почуття господаря, ставлення до власності підприємства як до своєї, набуття рис колективізму. У цьому відношенні взірцем є Японія: японець, знайомлячись, називає не своє прізвище, а фірму, на якій він працює. Виходячи з національного аспекту власності, підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності повинно піклуватися про інтереси своєї країни.

Залежно від функцій підприємства значною мірою формуються функції підприємця, зміст категорії "підприємництво".

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна кількість відокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1) мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників.

Для переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші підприємства невиробничої сфери народного господарства.

Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім'ї, виключно їх особистій праці.

Колективне - це таке підприємство, що грунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації.

В Україні функціонують власне державні та державні комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць.

Якщо підприємство засноване на базі об'єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством (зі змішаною формою власності).

За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства (фірми): національні - капітал належить підприємцям своєї країни; закордонні - капітал є власністю іноземних підприємців повністю або у певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні місцезнаходження; змішані - капітал належить підприємцям двох або декількох країн, їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб-квартири; якщо метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні підприємства функціонують у різних галузях народного господарства України.

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов'язання усім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філіал іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі (дрібні) за чисельністю працівників.

Кооперативні підприємства (кооперативи) - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їх ознакою є особиста участь кожного в діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі. У перспективі можна очікувати широке розповсюдження кооперативів в інших сферах діяльності - науковій, фінансовій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда означає засноване на договірних взаєминах тимчасове володіння і користування майном, що необхідне орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів), а також окремі одиниці майна.

Відокремлені за цією ознакою господарські товариства являють собою певні об'єднання підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та ступеню відповідальності за своїм зобов'язанням поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні і акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) - товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства усім своїм майном.

Товариство з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

Командитним є товариство, яке, поряд з членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим вкладом у майно такого підприємства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слугує акція - цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь в розподілі майна при його ліквідації. Акціонерні товариства бувають двох видів: перший - відкритого типу, акції якого розповсюджуються шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на фондових біржах; другий - закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові - створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів від акцій; економічні - акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні - акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення працівників у власників певної частики їх майна.

Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю діяльності їх є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу, що належить материнській (головні) фірмі, а також правового статусу та ступеню підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні і асоційовані, філіали.

Дочірнє підприємство (компанія) - юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірних компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх акцій.

Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться під контролем фірми, яка володіє його акціями. На відміну від дочірних і асоційованих підприємств філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту і балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності осібно відокремлюються малі (дрібні) підприємства, що складають основу малого бізнесу. До них відносяться господарюючі суб'єкти з чисельністю працюючих: у промисловості та будівництві - до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери - до 50 чол.; науці і науковому обслуговуванні - до 100 чол.; галузях невиробничої сфери - до 25 чол.; роздрібній торгівлі - до 15 чол.

Зрештою класифікація підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності в цілому зрозуміла з самої назви окремих їх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такими господарюючими суб'єктами розуміють міжнародні орендні фірми - продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транспортні засоби тощо.

Малі підприємства.

У різних країнах до них відносять підприємства, неоднакові за величиною. У США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості і будівництві - до 200, в інших галузях сфери матеріального виробництва - до 50 працівників.

Малі підприємства кількісно переважають в усіх розвинутих країнах світу. У США, наприклад, із 20 млн. підприємств до категорії дрібних належить понад 18 млн., але їхня частка у доходах становить менше 10%. У Польщі налічується майже 2 млн. таких підприємств, в Україні - менше 150 тис. діючих.

Позитивні риси малих підприємств:

гнучкість і мобільність в управлінні та організації виробництва;

повніше використання робочої сили та устаткування, низький рівень запасів;

швидка адаптація до кон'юнктури ринку, місцевих умов, потреб споживачів, оперативне оновлення продукції;

можливість швидкого впровадження нових ідей, проектів і створення нових взірців продукції;

відносно невеликий капітал для їх створення;

зменшення витрат виробництва за рахунок вузької спеціалізації, економії на управлінських витратах та ін.;

високі шанси на успіх;

значний внесок у створення нових робочих місць.

Негативні риси діяльності малих підприємств:

нижча продуктивність праці;

неспроможність впроваджувати вагомі новітні досягнення науки і техніки;

вища інтенсивність праці за рахунок подовження робочого дня, використання сімейної праці;

економія засобів на створення умов праці, техніку безпеки;

обмежені можливості підвищення кваліфікаційного рівня;

більші труднощі з фінансуванням, отриманням кредитів, недостатність оборотних засобів, заборгованість тощо.

Враховуючи значну позитивну роль малих підприємств, держава повинна сприяти їх виникненню, підтримувати їхню діяльність. Основними засобами підтримки є:

фінансова - гарантування позик, надання частини безкоштовних і пільгових субсидій, створення з цією метою спеціальних банків тощо;

податкова політика - зниження ставок оподаткування, звільнення від податків на певний термін, особливо в умовах впровадження підприємствами передових досягнень науки і техніки тощо;

політика прискореної амортизації;

надання державних контрактів;

кадрова політика - підготовка кадрів, підвищення їх кваліфікації, надання консультаційних послуг в управлінні підприємством та ін.

Підприємства (фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання в умовах ринкової економіки, підприємства (фірми) можуть створювати різні зі принципами і цілями добровільні об'єднання (рис. 1.4):

асоціації - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

корпорації - договірні об'єднання господарюючих суб'єктів на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад, здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави (наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв'язку);

концерни - форма статутних об'єднань підприємств (фірм), що характеризується єдністю власності і контролю; об'єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після створення концерну господарюючі суб'єкти втрачають свою самостійність, підпорядковуються звичайно фінансовим структурам. В сучасних умовах значно розширюється мережа міжнародних концернів;

картелі - договірне об'єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовлюваної продукції;

синдикати - організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об'єднання. Подібним чином може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції;

трести - монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарських комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську самостійність, оскільки інтегруються усі напрямки діяльності;

холдінги - специфічна організаційна форма об'єднання капіталів; державницьке інтегроване товариство, що саме безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або другого добровільного об'єднання. Завдяки цьому воно здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об'єднанні у холдінгу суб'єкти мають юридичну і господарську самостійність. Проте вирішення основних питань їх діяльності належить холдинговій фірмі;

фінансові групи - об'єднання юридично та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну фінансові групи очолюють один або декілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до них, координують усі сфери їх діяльності.

В сучасних умовах ринкового господарювання основними широко впроваджуваними формами добровільних об'єднань підприємств (фірми, організації) дедалі більше стають концернами, корпорації та фінансові групи.

1.2 Характеристика організаційно-правових форм підприємств

Наука вивчає різноманітні аспекти поняття організації: організація як економічне поняття підприємства у загальному значенні цього слова; організація відносин; організаційна структура; організаційні форми тощо.

У даному підрозділі роботи йдеться про форми організації господарювання на мікроекономічному рівні. Тут філософське співвідношення понять форми та змісту набуває такого вигляду:

- зміст - господарська діяльність на мікроекономічному рівні

- форма - організація господарської діяльності на мікроекономічному рівні.

Зміст господарської діяльності обумовлюється об'єктом господарювання, власністю, галуззю чи сферою, технологією територіального розміщення.

Форма організації господарської діяльності обумовлена її змістом і формує (чи начебто будує) найзручніше помешкання для життєвого циклу та індивідуального відтворення підприємства - поділ праці, її оплата та стимулювання, матеріальне, технічне, фінансове, інформаційне забезпечення, маркетинг, планування, менеджмент тощо, тобто зміст дає уявлення про те, що може виробляти підприємство, а форми - як організується діяльність підприємства.

Відповідно до чинного законодавства в Україні існують такі організаційні види підприємств:

індивідуальне підприємство, що ґрунтується на особистій власності фізичної особи та виключно на її праці

сімейне підприємство, засноване на власності та праці членів однієї сім'ї, котрі живуть разом

приватне підприємство, засноване власниками майна з правом використання праці найманих робітників

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації

державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць

державне підприємство, засноване на загальнодержавній, казенній власності

спільне підприємство, засноване на основі об'єднання майна різних власників. Відповідно до законодавства України такими власниками можуть бути юридичні особи, громадяни України та інших держав.

Різноманітність організаційних форм підприємств обумовлює можливість розгалуження різних форм господарювання, тобто форм організації діяльності суб'єктів ринкової економіки.

Різноманітність форм господарювання забезпечує можливість, спираючись на загальні закономірності розвитку економіки, формувати найбільш сприятливу, оптимальну систему управління підприємством, досконалу організаційну структуру підприємства та виробництва тощо.

Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих пристрастей та смаків, але в основному визначається об'єктивними умовами - сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами та недоліками відповідних форм підприємства. Щоб зробити правильний вибір треба знати з чого вибирати.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія. Фірма - це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську діяльність з метою одержання прибутку. Компанія - це асоціація підприємств, корпорації або інших форм організації бізнесу.

Це загальна назва, що використовується щодо будь-якого підприємства. Вона відображає лише те, що підприємства або організації мають права юридичної або фізичної особи (громадяни-підприємці). Проте поняття "фірма" або "компанія" не відображають організаційно правового статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Тому, крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї діяльності, тобто зафіксовану нормами права єдність економічних і організаційних засад діяльності суб'єкта підприємництва.

Загально відомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

одноособові володіння

партнерства (товариства)

корпорації.

1.Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власнику, який управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі обов'язки фірми. Одноосібні володіння мають свої переваги.

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцю, він кровно зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж прибуток підприємця в ринковій економіці розглядається як його індивідуальний підхід і оподатковується лише індивідуальний дохід і індивідуальним прибутковим податком ( а не податком на прибуток, як в інших формах підприємницької діяльності).

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва невеликі. Його управлінські рішення негайно втілюються у життя. Він непідвласний співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі розміри фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прями контакти зі своїми працівниками та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями.

По-третє, одноосібному володінню властива простота при організації фірми та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення підприємця.

Проте маються значні недоліки:

- повна відповідальність підприємця

- обмежені фінансові можливості

- відсутність спеціалізованого менеджменту

- невизначеність термінів функціонування.

2.Партнерство (товариство)

Партнерство (товариство) - ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних осіб або юридичних осіб з умов розподілу ринку, прибутку і збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізнесу, активної участі у його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство є договір.

Розглянемо які переваги має партнерство перед одноосібним володінням.

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання декількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. Заявляється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можливість найняти професіональних менеджерів.

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.

По-четверте, як і одноосібні підприємства партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.

Проте цей тип підприємницької діяльності має свої недоліки:

необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління товариством.

Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.

3.Корпорація

Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску у акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам.

Відокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) та менеджерами.

1.3 Створення ефективного середовища господарювання підприємств в Україні

Економічна криза сильно вдарила по ефективності української економіки. В індексі світової конкурентоздатності за 2010-2011 роки держава скотилася на десять пунктів, ставши сусідкою Гамбії та Алжиру. [18]

Усе це позначилося на фінансових показниках. У 2011 році збиткових підприємств в Україні стало більше, ніж прибуткових, а офіційна рентабельність економіки за два роки впала учетверо. Низька ефективність бізнесу свідчить, що до виходу з кризи ще далеко.

Завдяки позикам розвивалися у 2009 році торгівля автомобілями і автосервіс - 0,2-0,5%, фінансово-банківська діяльність - 5,2%, хоча офіційно ці сектори і до кризи не приносили захмарної рентабельності. Бізнес вкладав чималі кошти у розширення своєї діяльності.

Зростання доходів населення та світових цін на аграрну продукцію зробили дуже рентабельним українське сільське господарство - 12,9%.

Добрі показники були у промисловості - 4,9%, причому найкращі - у видобуванні на паливно-енергетичних корисних копалин - 44%. Таку феноменальну рентабельність спричинили високі світові ціни, будівельний бум і невеликі витрати. [18]

Безумовно, видобування відбувалося в екстенсивний спосіб. У гонитві за зменшенням собівартості компанії не дбали про безпеку, платили невисоку зарплату і користувалися застарілою технікою.

Стовпи вітчизняного експорту - металургія та хімія - показували пристойну рентабельність - 5,2% і 6,4% відповідно. Постійні замовлення з-за кордону, дешева робоча сила та енергоресурси дозволяли конкурувати на заморських ринках. Модернізація проводилася повільно, тож країна і нині плавить сталь у мартенах.

Найбільш нерентабельними були сегменти з виробництва коксу і продуктів нафтопереробки - мінус 1,6%, обробки деревини - мінус 1,5%, текстильного виробництва - мінус 2,3%. Далася взнаки політика уряду Юлії Тимошенко із стимулювання імпорту товарів, що вдарило по українському виробнику.

Загалом у 2008 році рентабельністю була доволі високою - 8,9%, але після кризи ринки нерухомості та авто стали розсипатися, мов картковий будинок, а крах на фінансовому ринку обвалив інші галузі, які й досі не можуть оговтатися.

Про складні часи свідчить і прибутковість компаній. За січень-березень 2011 року в Україні було 49% прибуткових підприємств, а за цей же період 2010 року - 51,6%.

Показали прибуток аж 82% фірм АПК, 47,9% - промисловості, 58,4% - оптової торгівлі, 58,5% - роздрібної торгівлі, 59,1% - фінансової діяльності, 62% - освіти, 50% - операцій з нерухомим майном.

Найбільше збиток отримали компанії, які працюють у будівельній сфері - 65,5%, торгівлі автомобілями та мотоциклами - 61,5%, транспорті та зв'язку - 55,8%. Найменш збитковим було лише сільське господарство - 18%. [ 20]

Ось як характеризує ситуацію в країні Анатолій Кінах, президент Українського союзу промисловців і підприємців, народний депутат України: "Перший квартал 2011 року характеризувався серйозною політичною боротьбою. У цій ситуації соціально-економічна криза збіглася з кризою державного управління, відсутністю взаємодії між гілками влади.

Основною проблемою економіки є відсутність структурних реформ. За 20 років не здійснили жодної системної реформи: податкової, пенсійної, інноваційної. Не захистили інтереси виробника і не підтримали його експортний потенціал. Кредити залишаються недоступними та дорогими, панують корупція і зарегульованість [19].

У першому кварталі 2011 року вартість позик перевищувала 20%, а це удвічі більше, ніж облікова ставка НБУ. Ніде в світі такого нема.

Борги з компенсації ПДВ наблизилися до 30 мільярдів гривень, а це вимивання обігових коштів, втрата ринків збуту і конкурентоспроможності. Авансові платежі безпрецедентні - 11 мільярдів гривень. На внутрішньому ринку різко впала платоспроможність, а платоспроможність - це великий стимул для розвитку економіки. Немає купівельної спроможності - немає стимулів для виробництва" [18]

В Україні розвиток підприємництва є винятково актуальним. Розширення мережі підприємницьких структур, і передусім малих і середніх підприємств, сприяє вирішенню гострих для економіки країни проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору стикається із серйозними труднощами, пов'язаними з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов'язкові умови:

- стабільна національна кредитно-грошова система;

- пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

- активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

- державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

- ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

- спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

- правова захищеність підприємництва;

- формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач. [9. c. 234]

Зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур доводять, що державна підприємницька політика має включати такі складові:

- державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;

- державна система підтримки підприємництва.

Розглянемо детальніше формотворчі фактори підприємницького середовища в Україні, що, за досвідом світової практики господарювання, здатні забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням.

З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України ставиться завдання переходу до інвестиційно орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:

1) приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов'язання;

2) організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об'єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки держави, об'єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій також і окремих інвестиційно привабливих підприємств. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну роботу підприємств за умов жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції. [9c321]

Другим формотворчим фактором становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, на розвиток цивілізованої конкуренції.

Підґрунтям конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене Законами України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (1992 р.), "Про Антимонопольний комітет України" (1993 р.), "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.). За змістом антимонопольне законодавство України можна віднести до європейської системи (цієї системи дотримуються також ПАР, Ізраїль та деякі інші країни), хоч з погляду дійовості та суворості засобів регулювання американська система (до неї приєдналася і Японія) є більш розвиненою та жорсткою. За порушення антимонопольного законодавства американська система передбачає великі штрафи і навіть ув'язнення строком до одного року (закон Шермана, 1890 р.; закон Клейтона, 1918 р.).

Мета антимонопольного регулювання з боку держави -- захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

ь обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;

ь декларування зміни цін;

ь установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

ь регулювання місткості ринку;

ь у використання державних замовлень і контрактів;

ь розподіл ринків;

ь тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Третім формотворчим фактором, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, інститут банкрутства -- загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх і розробляючи заходи для запобігання банкрутству.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні ґрунтується на Законах України "Про банкрутство", "Про банки і банківську діяльність", "Про аудиторську діяльність", а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Слід зазначити, що суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки з рішення господарського суду. До прийняття такої ухвали йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації.

Основна мета інституту банкрутства -- не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів і держави. Тому банкрутство є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробленні та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватися центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

1.4 Поняття спільного підприємства

В українській господарській практиці разом з терміном "спільне підприємництво" вкоренився й інший - "спільні підприємства" (надалі - СП). При цьому другий термін розуміють як такий, що позначає інститут, який уособлює в собі ті структури, механізми та цілі, що випливають із першого. Разом з тим для обох термінів у англійській мові є поняття "joint venture" з тим уточненням, що "наші" СП на Заході часто могли б сприйматися просто як підприємства з іноземними інвестиціями.

Адже чимало великих інвестиційних проектів, які відіграють помітну роль у процесі економічного відродження національної економіки в нашій державі, здійснено саме у такій формі. З іншого боку, помилки та зловживання, яких було допущено під час організації спільного підприємництва, ускладнили спроби сформувати здорове конкурентне середовище, негативно позначилися на соціально-економічних процесах, експортно-імпортному балансі та транскордонному русі капіталів.

Тому проблематика функціонування спільних підприємств заслуговує на особливу увагу як в теоретичному аспекті, щодо визначення природи цього явища, так і в прикладному, практичному сенсі, у контексті міжнародного досвіду спільного підприємництва та реальних проблем із його здійсненням і регулюванням в нашій державі.

Спільні підприємства - це такі господарські підприємницькі структури, які утворюються різнонаціональними засновниками та характеризуються наявністю спільного майна, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку й ризику.

У міжнародній практиці відомі чотири головні типи СП, які пов'язані з рухом інвестиційного капіталу. Ними є:

- акціонерне товариство (підприємство, капітал якого складається з внесків акціонерів; засновники такого товариства емітують акції);