Основні риси романтизму як художнього напряму

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Основні риси романтизму як художнього напряму

Романтизм - один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- ідеалізм у філософії;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія)

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

2. Специфіка національних моделей романтизму

Теоретична концепція романтичного мистецтва сформувалась у колі німецьких естетів і письменників, які були також авторами перших у Німеччині романтичних творів.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва сієнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком. Естетична система сієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Романтизм в Англії сформувався раніше, ніж в інших країнах Західної Європи і не був явищем раптовим, бо романтичні тенденції довгий час існували таємно.

Своєрідні особливості англійського романтизму: -звернення до релігійних джерел, зокрема до Біблії, - норма доби; -захоплення національним фольклором, збирання його скарбів письменниками-романтиками; -життя селянства, його своєрідна духовна культура, доля робітничого класу, його боротьба за свої права стали об'єктом вивчення романтиків; -розробка нової теми - показ далеких подорожей через моря і пустелі, опанування простором далеких країн і континентів; - перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційними епосом та драмою.

Початок літературного романтизму у Франції датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було.

Перші романтики - перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв'язку з постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В.Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне, життя і смерть тощо.

За часовими проміжками американський романтизм розвивався трохи пізніше від західноєвропейського і займав передові позиції з кінця 10-х років до початку 60-х рр. XIX ст. Точкою відліку стала поява книжки романтичних новел В.Ірвінга (1819 р.)

Значну роль у становленні філософських засад романтизму США відіграли твори французьких просвітителів, ідеї Французької революції. У творчості американських письменників досить часто відбувався певний синтез просвітительських ідей і нових романтичних форм.

романтизм жанр поетика байрон

3. Англійський роман «зрілого» Просвітництва

Як головний жанр у ХVІІІ ст. роман виступає насамперед в англійській літературі. Цей жанр був придатним для чи не найоптимальнішого виконання програмового завдання просвітників -- виховувати читачів, адже в романах було місце для розгорнутого повчання, сентенцій, дидактизму.

Особливо велику роль у літературному житті тієї доби відіграв англійський просвітницький роман. Його батьком вважається Даніель Дефо. І передусім завдяки своєму Робінзонові Крузо. Хоч ця книга не була першим європейськім романом XVIII століття, але це був перший роман, в якому з величезною силою заявив про себе пафос нової доби -- доби Просвітництва. Не випадково багато дослідників починають відлік історії роману XVIII століття саме від дати появи Робінзона Крузо, що дав могутній поштовх розвиткові жанру роману. Одним із яскравих свідчень впливу англійського просвітницького роману на перебіг світового літературного процесу є поява всесвітньої робінзонади за ім'ям головного героя згаданого роману Дефо - сукупності творів, де зображено ізоляцію частіше за все вимушену, обумовлену катастрофою корабля, літака тощо цивілізованих людей від суспільства і їхнє самовдосконалення в таких умовах, а також анти-робінзонади -- творів, у яких описано не вдосконалення, а деградацію людей у схожих умовах наприклад, роман В.Холдінга «Володар мух», де співвітчизники Робінзона, англійські хлопчаки, як і він потрапивши на безлюдний острів, дичавіють, перетворюються на плем'я дикунів. Крім того, саме англійці у XVIII столітті вперше розробили теорію роману як жанру. Зокрема це стосується роману Г.Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди» 1749. Цей твір неначе складається з двох самодостатніх, хоча й взаємопов'язаних, частин: теоретичних авторських передмов до книг, а також власне розвитку сюжету про Тома Джонса які є своєрідною ілюстрацією художнього втілення згаданих теоретичних положень.

4. Розвиток жанру історичного роману в європейській романтичній літературі

Романтизм як художня течія в літературі і мистецтві почав формуватися у 70-80-ті роки 18 століття (перед романтизм), але як широкий культурний рух став саме реакцією суспільства на Велику Французьку революцію і пов'язане з нею Просвітництво.

Заслугою романтиків є поновлення художніх форм: вони створили жанр історичного роману, фантастичної повісті, реформували сцену. Жанр історичного роману своїм прозовим твором "Уеверлі" (1814 р.) започаткував англійський письменник Вальтер Скотт (1771 - 1832) - найяскравіший представник історичної течії романтизму в літературі. Історичному минулому Англії присвячені його романи: "Айвенго", "Квентін Дорвард", "Роб Рой" "Монастир", "Абат" та інші. Всього В. Скотт написав 28 романів, кілька повістей і оповідань. Романи Скотта настільки вразили сучасників, що одразу викликали чимало спроб наслідувати англійського письменника і посилили у різних країнах інтерес до власної історії, стимулювали шукати в ній яскраві, вражаючі епізоди. Історичний жанр успішно розвивали інші письменники (скажімо, в українській традиції - Пантелеймон Куліш романом "Чорна рада").

В 1827 р. створює свою першу історичну драму з часів англійської буржуазної революції "Кромвель" великий французький письменник Віктор Гюго (1802 - 1885). Періоду середньовіччя присвячений і перший великий роман Гюго "Собор Паризької богоматері" (1831 р.). Гюго писав більше 60 років, його літературна спадщина величезна. Він залишив 26 томів поезій, 20 томів романів, 12 томів драм і 21 том філософських і теоретичних праць - всього 79 томів.

5. Філософія історії В. Скотта

Романи Вальтера Скотта поділяються на дві основні групи. Перша присвячена недалекому минулому Шотландії, періоду громадянської війни: від пуританської революції XVI ст. до розгрому гірських кланів в середині XVIII, -- а частково і пізнішому часу «Веверлі», «Гай Маннерінг», «Едінбурзька в'язниця» , «Шотландські пуритани» та інші.

У цих романах Скотт розгортає незвичайно багатий і реалістичний типаж. Персонажі Скотта виразно конкретні, розмовляють соковитою і живою народною мовою. На цьому фоні чимало яскраво комедійного, але поряд із комічними фігурами багато плебейських персонажів художньо рівноправних із героями з вищих верств. Але частіше все ж головні герої -- це молоді люди з вищого світу, умовно ідеалізовані, позбавлені життєвості.

Друга група романів Скотта присвячена минулому Англії і континентальних країн, переважно середнім вікам і XVI ст . «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Кенілворт», «Ганна Геєрштейнська» тощо. Саме тут Скотт особливо розгортає своє виняткове чуття минулих епох. Історизм Скотта, перш за все зовнішній історизм, відтворення атмосфери і колориту епохи. Цією властивістю, яка ґрунтувалася на солідних знаннях, Скотт особливо приголомшував своїх сучасників, не звиклих ні до чого подібного.

Історизм Скотта не обмежується цією зовнішньою, плотською стороною. Кожен його роман заснований на певній концепції історичного процесу. Так «Квентін Дорвард» дає не лише яскравий художній образ Людовика XI і його оточення, але розкриває його політику як етап в боротьбі буржуазії з феодалізмом. Концепція «Айвенго», де центральним фактом для Англії кінця XII століття висунута національна боротьба саксів з норманами, виявилася незвичайно плідною для науки історії. Оцінюючи Скотта, треба пам'ятати, що його романи взагалі передували роботам багатьох істориків того часу.

6. Новаторство історичного роману (на прикладі одного з романів В. Скотта)

Вальтера Скотта по праву вважають засновником жанру історичного роману. У чому секрет успіху творів В. Скотта? Насамперед у тому, що він зумів по-філософськи осмислену історію поєднати з напрочуд цікавими романтичними пригодами, уводячи до своїх творів і правдиві історичні постаті, і вигаданих героїв. Все це створювало відчуття реального життя, ніби письменника не відділяли від описуваних подій кілька століть часу, а він був активним їх учасником. Твори В. Скотта знайомлять читача з життям Англії, Шотландії, Франції в період від XI до XIX століття.

Роман «Айвенго» -- один із найцікавіших творів Вальтера Скотта. У центрі подій -- Англія XII століття, період, коли нормани перемогли саксів, але ті не скорилися й продовжували чинити опір завойовникам. Друга проблема, що конче вимагала вирішення, -- це зміцнення королівської влади, бо саме з цим пов'язувалися припинення міжусобиць, ліквідація деспотії поміщиків та, врешті, об'єднання всіх (і норманів, і саксів) під спільне королівське правління. Саме таку роль В. Скотт віддає в романі королю Річарду Левине Серце (норману).

Роман «Айвенго» подає читачеві історію кохання рицаря Айвенго та леді Ровени із захоплюючим перебігом подій, пригод, випробувань, що випадають на їхню долю. Всі сюжетні колізії відбуваються на тлі широкого й детального зображення епохи, до того ж автор присутній у всіх описах подій, він, ніби провідник у часі, пояснює читачам значення того, що відбувається. У цьому творі письменник ніби дає конкретне завдання кожному персонажеві. Так Седрик Сакс представляє консервативну Англію, що не хоче ніяких змін, для неї важливо прогнати норманів. Натомість король Річард втілює в собі прогресивний поступ, він прагне об'єднати норманів і саксів, установивши справедливе правління, хоча стати ідеальним монархом йому не вдається. В. Скотт ніби натякає, що на це може бути здатен молодий і шляхетний Айвенго.

Головна думка, що країна може стати сильною та багатою, коли всі народності в ній об'єднаються й оберуть собі сильну владу, наскрізь проходить через увесь твір, даючи читачам простір для роздумів про історичні події та сучасний світ.

7. Загальна характеристика творчості С.Л. Кольріджа Художні особливості поеми «Сказання про старого мореплавця»

За життя Кольріджа його значення як філософа і вчителя затьмарювали всі інші властивості його таланта, але потомство бачить в ньому головним чином поета, автора " Старого мореплавця "," Крістабел "та інших поем, в яких дивним чином переплутується дійсність з вимислом. Кольрідж представник одного боку англійського романтизму, його прагнення до чудесного." Ліричні балади "задумані були Кольріджем разом з Вордсвортом під час їх юнацьких поневірянь по горах; вони мріяли удвох про відродження англійської поезії, котра гинула в переживанні псевдокласичних традицій XVIII в. Кольрідж вибрав область подій і характерів фантастичного або, щонайменше, романтичного жанру, повідомляючи їм людський інтерес і то подобу дійсності, яке перемагає інстинктивне невіра і захоплює читачів. Цей поступовий перехід від дійсності до чистої фантазії - основний прийом Кольріджа, магічно діє в "Старому мореплавці", де інциденти звичайного морської подорожі поступово переходять в область чудесного, де природне і надприродне зливаються в нерозривне ціле; англійська критика справедливо стверджує, що з часу Шекспіра не було настільки "реальної фантастичності" в англійській поезії. Всі балади Кольріджа мають той же характер фантастичності, коріниться в національних переказах, і вся його поезія перейнята характерним меланхолійним настроєм і вдумливим ставленням до природи. У філософії Кольріджа був проповідником трансценденталізму, з'явився як реакція проти матеріалізму XVIII ст. Він завжди прагнув до пізнання основних принципів, до "шукання абсолютного". Його філософські погляди викладені головним чином у "Aids to Reflection", "The friend", "The Biographia Literaria" і складали зміст його розмов у Хайген, відтворених почасти в "Table Talk". У всіх цих книгах Кольрідж намагається встановити зв'язок німецької метафізики, до якої він сам примикав, з класичним, апріорним розумінням світу у Платона. Критика Кольріджа, його прагнення простежити в конкретних, обмежених, видимих ??творах мистецтва неясну, невидиму і порівняно нескінченну душу художника, складають проповідь проникнення в явища, "покриті завісою".

В «Сказанні про Старого Мореплавця» романтична критика урбаністичної цивілізації доведена до крайньої межі. Мир ділового міста здається мертвим, як цвинтар; діяльність його мешканців - примарним, тим Життям-В-Смерті, образ якої - один з найдужчих у поемі Повно глибокого значення для Кольриджа й преклоніння перед природою як «гармонійною системою Руху». Убивство альбатроса, що порушує цю гармонію, здобуває в поемі символічне значення. Це - злочин проти самого Життя. У філолофсько-поетичному контексті зрозуміла й кара, що осягає Мореплавця: свавільно порушивши велику гармонію буття, він платиться за це відчуженням від людейРазом з тим стає зрозумілим і зміст того епізоду «Сказання», де Мореплавець воскреє душею, замилувавшись вигадливою грою морських змій. Деяким художнім дисонансом є повчальні рядки фіналу добутку. Щоб передати трагедію самітності, Кольридж широко користується «суггестивними» прийомами: натяками, умовчаннями, випадними, але багатозначними символічними деталями. Кольридж першим з англійських романтиків увів в «високу» поезію вільний, «неправильний» тонічний розмір, що не залежить від рахунку складів і подчиняющийся лише ритму наголосів, число яких коливається в кожній рядку

8. Творчість Байрона і «байронічна течія» у літературі романтизму

Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім'я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. У його «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думкй ці такі ж суперечливі, як і сама постать великого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погляди Байрона викликали до життя шедеври його творчості. А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя. Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були наслідувальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роздуми про швидкоплинність дружби і кохання -- меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сатирична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця. Усе своє життя він дотримувався класицистичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори поета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже, високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні проблеми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу абстрактним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особисто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму. Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах вилилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини. Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філософського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія графа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зневажає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беппо» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і невимушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтичними містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами. Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внутрішньої Складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близький великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій. «Байронічна» течія(представники: Дж. Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.). Завершене втілення течія отримала саме у творчості Байрона, тому і дістала таку назву. Набула особливостей розчарування і меланхолії, депресії, «світової скорботи». Ці «негативні емоції» стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів.

9. Особливості інтерпретація біблійної теми у філософській драмі Байрона «Каїн»

У всі часи мистецтво зверталось до релігійного сюжетно-образного матеріалу, осмислювало його колізії з точки зору духовних запитів конкретної епохи. Літературні варіанти біблійних сюжетів, мотивів і образів "ставали високими зразками духовного подорослішання суспільства, яке протистоїть вкрай політизованим процесам сучасного "богошукання". Вперше ідейна та сюжетна основа біблійної оповіді була змінена Дж.Байроном у містерії “Каїн” (1821), де первородний син Адама та Єви зображається не як ворог роду людського, а навпаки, він шукач знань, які здатні вказати шлях до щастя і добра. Твір Дж.Байрона справив величезний вплив на сучасників і наступні покоління, бо в ньому піднесені питання боротьби за гідність людської особи, за її право на свободу. У містерії "Каїн" поет досяг найбільшого універсалізму своїх ідей, застосовності їх до всього людства. Як і біблійна притча про Каїна й Авеля, байронівський "Каїн" змушує читача замислитися про речі, які є принципово важливими для нього про його місце в мінливому світі, про його особисту відповідальність за своє майбутнє і майбутнє нащадків, про велику силу людського розуму, що дозволяє йому піднятися над дійсністю. У сучасному світі, на жаль, творам класичної літератури приділяється не дуже велика увага, вони здаються багатьом людям чимось застарілим, що не відповідає реаліям XXI століття. Проте суть істинної класики полягає саме в тому, що вона універсальна і не піддається плину часу. Байрон у своїх творах міркував про питання загальнолюдських, що стоять поза часом. Людство, на жаль, завжди буде стикатися з проблемами війни, тиранії, роз'єднаність людей, завжди буде замислюватися над питаннями релігії

10. Поняття Байронічного характеру (на прикладі героїв східних поєм)

Творами Байрона були “східні поеми”, в яких отримує розвиток “байронічний комплекс”, висловлений у “Чайльд-Гарольді”. Водночас в них з'являються нові мотиви й інтенції, а також герої, наділені й іншими рисами. До цього циклу включають поеми, написані в 1813-1816 рр. Тобто ще в “англійський період творчості” Байрона: “Гяур” і “Абідоська наречена” (обидві 1813 р.). “Корсар” і “Лара” (обидві 1814 р.) і видані однією книжкою “Облога Корінфа” й “Паризіна”. До східних поем іноді відносять також поему “Мазепа”.У Східних поемах поглиблюється конфлікт героя з суспільством. Наприклад, у поемі “Корсар” Байрон підкреслює, що природа не створила героя злочинцем, а обставини поставили його в це положення. Відступаючи від класицистичних традицій, поет малює суперечливий образ, в якому поєднуються ніжність і жорстокість, крайній індивідуалізм і жертовність, благородство і злочинність, меланхолійна пасивність і неприборкана енергія. Наприклад, в описі Корсара Головний герой - корсар Конрад зображений автором фігурою глибокої і неоднозначною, разюче відрізняється від героїв класицистичних поем, де добро і зло чітко позначені. У Східних поемах в цілому і в “Корсарі” зокрема відображаються сумніви автора в справедливості світоустрою, що призводять героїв до трагічного кінця. У романтичній обстановці (морські битви, порятунок наложниці султана, полон Конрада) показана приреченість героя, що поєднує в собі добре зле начало і його нездатність реалізувати свої позитивні якості в жорстокому і несправедливому світі. На відміну від попередніх “Корсар” поем “Східного” циклу, особистість героя розкривається перед нами через різні критичні ситуації, з якими він стикається протягом поеми. Не менш складні і герої інших Східних поем. На думку Байрона, саме кращі якості - твердість духу, сила прихильності, піднімає їх на повстання проти суспільства, не приемлющего ці видатні особистості. Проте повстання проти суспільства можливе лише через злочин, перекручений благородне початок в їх душах. Образ Конрада послідовно ускладнюється у наступних за ним поемах “Лара”, “Облога Коринфа” і “Паризина”.Відраза до реакції та обмеження свобод, прославлення гордого і самотнього борця проти тиранії закону і звичаю, захист почуття, що тріумфує над міщанської поміркованістю, атмосфера таємничої печалі і нелюдського напруження пристрастей - ось риси, які вразили читачів поем Байрона. Всі поеми Східного циклу об'єднані мотивами приреченості виключної особистості у ворожому людині світі, а також боротьбі з будь-якого роду деспотією. Ці теми отримають розвиток у наступних творах Байрона, зокрема в “Каїна”.

11. Загальна характеристика творчості Вальтера Скотта

В історію літератури Вальтер Скотт (17771-1832) увійшов, як творець історичного роману, жанру перед ним не існуючого. Фольклор та історія були для нього головними джерелами літературного натхнення.

Першими його друкованими публікаціями були збірки народних пісень, які він почав збирати ще замолоду - «Пісні шотландського кордону» (1802). Згодом з'явилися поеми Скотта: «Пісня останнього менестреля» (1805), «Марміон» (1808) та інші, присвячені середньовічній епОсі. Реальність у цих поемах поєднується з фантастикою, факти переплітаються з вигадкою.

Історичні події набули художнього втілення у поемах «Поле Ватерлоо», «Гарольд безстрашний» (1815-1817). Завдяки цим творам Скотт став знаменитим.

Поеми Скотта стали підґрунтям, на якому згодом постали його історичні романи. Скотт написав 28 романів, які можна поділити на дві основні групи.

Перша група присвячена недалекому минулому Шотландії (16-18 ст.): «Веверлі» (1815), «Роб Рой», «Шотландські пуритани» та інші.

Друга група романів Скотта присвячена минулому Англії і континентальних країн (охоплює період середніх віків до 16 ст.): «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Кенілворт», «Анна Геєрштейнська».

Дослідники зауважують, що Скотт залучив «романтичну стихію до сфери реального». Письменник ретельно вивчав історичні документи, костюми, звичаї, особливості побуту, вважаючи точність необхідною умовою створення повновартісного історичного роману. Новаторство Скотта полягає у тому, що він поєднав у своїй творчості вивчення історії з філософським осмисленням минулого і блискучою художньою майстерністю романіста, здійснив синтез науки і мистецтва.

Скотт підкреслював залежність долі окремої людини від перебігу історичних подій, показуючи історію країни у її вирішальних моментах. Скотт в порівнянні з «сентиментальною» літературою 18 ст робить наступний крок на шляху демократизації роману, дає живіші образи. Але частіше все ж головні герої - це молоді люди з вищого світу, умовно ідеалізовані, позбавлені життєвості.

12. Вальтер Скотт як творець історичного роману

В історію літератури Вальтер Скотт (17771-1832) увійшов, як творець історичного роману, жанру перед ним не існуючого. Фольклор та історія були для нього головними джерелами літературного натхнення.

Дослідники зауважують, що Скотт залучив «романтичну стихію до сфери реального». Письменник ретельно вивчав історичні документи, костюми, звичаї, особливості побуту, вважаючи точність необхідною умовою створення повновартісного історичного роману. Новаторство Скотта полягає у тому, що він поєднав у своїй творчості вивчення історії з філософським осмисленням минулого і блискучою художньою майстерністю романіста, здійснив синтез науки і мистецтва.

Скотт підкреслював залежність долі окремої людини від перебігу історичних подій, показуючи історію країни у її вирішальних моментах. Скотт в порівнянні з «сентиментальною» літературою 18 ст робить наступний крок на шляху демократизації роману, дає живіші образи. Але частіше все ж головні герої - це молоді люди з вищого світу, умовно ідеалізовані, позбавлені життєвості.

Скотт написав 28 романів, які можна поділити на дві основні групи.

Перша група присвячена недалекому минулому Шотландії (16-18 ст.): «Веверлі» (1815), «Роб Рой», «Шотландські пуритани» та інші.

Друга група романів Скотта присвячена минулому Англії і континентальних країн (охоплює період середніх віків до 16 ст.): «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Кенілворт», «Анна Геєрштейнська».

13. Самобутність поетики творів Людвіга Тіка

Людвіг Тік (1773-1853) - яскравий представник ієнського гуртка німецької літературної романтичної школи.

Важко назвати жанр, у якому би Тік не спробував своїх сил. Він писав романи, казки, новели. Але під пером письменника навіть із найтрадиційнішими жанрами відбувалися дивовижні метаморфози.

В творчості Тіка повною мірою втілився принцип універсальності поезії, за який виступали ієнці. Яскравим прикладом втілення цього принципу є комедія «Кіт у чоботях» (за сюжетом казки Шарля Перро). Дія відбувається у партері. Все змішалося. До сценічного простору входять і сцена, і зал для глядачів. В цьому творі автор іронізує над низькопробним раціоналізмом міщанських театрів Берліну.

Широку популярність Тіку принесла новела-казка «Білявий Екберт», у якій автор найбільш послідовно виражає романтичне світосприйняття. У Тіка звичайні речі приховують в собі безліч загадок і таємниць. Наприклад, будинок - це не просто чотири стіни у підлога, а це ті простори, ті затишні таємничі закутки, де ховаються наші спогади. І навіть, якщо ці простори викреслені із теперішнього, ми позбавлені свого горища і втратили свій таємничий прихисток, то той факт, що ми любили це горище - залишиться із нами навіки. Інший цікавий образ - стежка, яка веде у невідоме. Стежка втечі безмежна, неосяжна.

Простір у творах Тіка закликає до дії, але дії передує робота уявлення.

Тік одухотворяє природу, вона постає в його казках у вічному русі та зміні (казка «Ельфи»). Тік підкреслює думку про руйнівний вплив реальності, у якій усе підпорядковане здоровому глузду, на світ фантазії і таємниці.

14. Загальна характеристика творчості Сауті

Сауті, Роберт (Southey, Robert - 12.08.1774, Брістоль -- 21.03.1843, Грета-Хол побл. Кезвіка) -- англійський письменник.

Сауті -- один із представників «озерної школи» (разом із В. Вордсвортом і С.Т. Колріджем). Із самого початку свого творчого шляху був тісно пов'язаний спершу з Колріджем, а потім із Вордсвортом. Перший твір поета драма «Загибель Робесп'єра» («The Fall of Robespierre», 1794) -- було видано під іменем Колріджа, хоча два акти із трьох написав Сауті.

Сауті народився у сім'ї крамаря у Брістолі, навчався в Оксфордському університеті. Після нетривалого перебування в Іспанії (1795--1796), що справило на нього сильне враження і послугувало імпульсом для ґрунтовного вивчення культури й історії цієї країни, він замешкав у Кезвіку, поблизу Вордсворта. Зійшовшись із Вордсвортом і Колріджем, він познайомився з основними постулатами їхньої естетичної програми, викладеної у передмові до збірки балад, і майже цілком їх прийняв. На відміну від Вордсворта і Колріджа, Сауті не дуже зацікавила теорія романтизму. У 1813 р. його вшанували званням поета-лауреата, від якого відмовився В. Скотт.

Творчість Сауті можна поділити на два періоди: перший -- 1794--1813 pp., для якого характерне домінування поезії та драматичних творів; другий -- після 1813 до 1843 p., коли були створені здебільшого прозові твори. Свою творчу діяльність Сауті розпочав наприкінці 90-х pp., звернувшись до жанру народної балади. Його перші твори пронизані співчуттям до бідняків і жебраків. У ряді творів («Дружина солдата», «Скарги злидарів», «Погреб жебрака») поет виступає проти безправності та гноблення народу. Так, у баладі «Скарги злидарів» у формі розлогої відповіді на запитання багатія -- поетового співрозмовника про те, чого ремствують бідні люди, автор зображує цілу галерею злидарів, змушених морозної холодної ночі просити милостиню у випадкових перехожих. Кожний портрет у баладі строго індивідуалізований, побутові замальовки правдиві, але картина злиднів і безправності народу пом'якшена моралізаторським закінченням. Критичні інтонації, спрямовані проти війн, більш відчутні у вірші «Бленхеймська битва». Як і в баладі «Скарги злидарів», оповідь від імені головного героя обрамлена запитальною інтонацією; діти просять діда розповісти про війну, чому і заради чого вона розпочалася, проте дід і для себе не знайшов відповіді на ці запитання.

На відміну від Вордсворта, котрий звертався до гострої соціальної проблематики сучасності, Сауті у баладах використовує зазвичай середньовічні сюжети, від народної балади сприйнявши тільки форму. Такими є «Суд Божий над єпископом» (1799), «Талаба-руйнівник» (1801), «Прокляття Кехами» (1810), «Родерік, останній гот» (1814) й ін. У баладі про скупого єпископа, котрий під час голоду не лише пожалів зерна голодним, а й скликав усіх прохачів у комору та підпалив їх, поет підкреслює перш за все морально-етичний зміст учинку. За жорстокість єпископ був покараний смертю.

Як і Колрідж, Сауті акцентує увагу на дивовижному, потойбічному. У баладі «Варвік» змальований жорстокий убивця, котрий утопив у річці немовля. Совість персоніфікується у поета у вигляді страховиська, яке повсюди ходить за злочинцем і не дає йому спокою. У баладі «Про те, як бабка їхала на чорному коні вдвох і хто сидів спереду «автор розповідає про забобони, що глибоко вкоренилися у патріархальну селянську свідомість, але намагається захопити читача штучним нагнітанням драматизму. Використовуючи народний казковий мотив боротьби чорта за душу покійної, поет трактує це у містичному плані, змальовуючи натуралістичні подробиці перемоги чорта.

У другий період творчості, що характеризується послабленням зацікавленості Сауті поезією, він створив прозові твори («Життя Нельсона», 1813; «Смерть Артура», 1817; «Життя Веслі», 1818 та ін.), у яких помітна майстерність Сауті-прозаїка. Звернення до значних постатей, котрі суттєво вплинули на англійську історію (Нельсон, король Артур, Веслі), було спричинене не лише його становищем поета-лауреата, а й зацікавленістю Сауті історичною проблематикою. Поділяючи естетичні погляди Колріджа і Вордсворта та звернувшись до народної творчості, Сауті продовжив реформу вірша, зробивши його гнучкішим і простішим, принісши певні зміни у літературний стиль своєї епохи.

15. Поетичне новаторство У. Вордсворта

Вільям Вордсворт, англійський поет, народився 7 квітня 1770 в невеликому містечку в графстві Камберленд . З дитинства майбутній поет відзначався старанністю та здібностями до навчання . Втративши батьків у юному віці , він був вихований дядьком і отримав хорошу освіту в Кембриджі , куди вступив у 1788 році. Тут він рано виявив інтерес до літератури , особливо до творів своїх видатних попередників Чосера , Мільтона і Шекспіра. Ще студентом він здійснив кілька подорожей , пройшовши пішки південну Францію, Швейцарію та північну Італію. Краса природи цих країн назавжди полонила Вордсворта. Повернувшись з подорожі, він надрукував цикл поезій під назвою «Поетичні нариси Альп». Невелика спадщина , отримана Вордсвортом після повернення до Лондона, дозволила йому займатися літературною діяльністю.
Разом зі своєю зведеною сестрою він виїхав з Лондона і оселився в графстві Дорсет, де прекрасна природа стала новим поштовхом для його творчого натхнення. У 1798 році вийшов його новий збірник « Ліричних поем » , а наприкінці цього ж року він здійснив невелику подорож по Німеччині. Повернувшись із цієї мандрівки, поет і його сестра оселилися біля мальовничих Вестморлендскіх озер в невеликому містечку Райдале , де в 1803 році Вордсворт одружився зі своєю колишньою подругою Марією Гетчісон . Вісім років, які Вордсворт прожив тут, були найпродуктивнішим періодом у його поетичній творчості. В останні роки Вордсворт писав небагато, а 23 квітня 1850 помер.

Вордсворт був головою і теоретиком так званої «Озерної школи» , до якої крім нього відносилися С.-Т. Колрідж і Р. Сауті. Для поезії представників цього напряму характерні мрійливість , переживання природи , любов до простої людини, ідеалізація середньовічного минулого. Серед творчого доробку поета виділяють збірку « Ліричні балади » , який став результатом співпраці з Колріджем . Перше видання збірки з'явилося в 1798 р. в Брістолі, а друге, значно доповнене - в 1800 р.

Новаторством цієї збірки є звернення до нових тем і використання нової мови : поезія повинна брати теми просто з життя, звертатися до тих предметів , які хвилюють людину і знаходять відгук у її серці . Поезія , на думку Вордсворта , не потребує якоїсь особливої мови , між мовою прози та поезії не повинно бути особливих відмінностей . Ці думки поет виклав у передмові до «Ліричних балад», які вважають першим маніфестом романтизму в англійській літературі. Крім балад, У. Вордсворт у своїй творчості часто звертався до жанру сонета. У цих творах поет розкриває теми мистецтва , природи , краси.У сонеті « До прекрасного » автор звертається до мистецтва , захоплюючись його здатністю увічнити все дивовижне , що є у світі. Урочисте захоплення підкреслюється зверненням « Святе мистецтво! » , вміщеним на початку твору, який створює відчуття побожності. У цьому творі автор у властивій для нього манері звертається до образів природи і людини в природному середовищі, акцентуючи увагу на них як втіленні прекрасного, найкращого.

Мистецтво поет вважає похідним від природи, її творінням. Форма сонета завдяки своїй стрункій будові надає твору вишуканості , витриманий ритм ямба і кільцеве римування перетворюють вірш у вільну мелодію , яка передає настрій спокійного споглядання.

16. Автор і оповідач в романах В.Скотта (на прикладі одного з романів)

Вальтер Скотт вважається родоначальником історичного роману. Історична проза передбачає не лише розповідь про факти минулого, а й їхнє яскраве і живе зображення. В історичному романі тісно переплітаються вигадки і історичні факти , діють реальні историчні і вигадані персонажі. У своїх романах В. Скотт показує життя суспільства в певну епоху , історичні події відтворюються через приватне життя людини . У кожному оповіданні поруч із справжніми істочними подіями тягнеться сюжетна нитка, пов'язана з долею нерідко вигаданого героя. Центральний персонаж роману В. Скотта не історична особа , а вигаданий персонаж. Особливістю розповіді у романі В. Скотта є яскравий прояв його авторської позиції. Автор заявляє , що він перш за все історик . Він засновується на власній історичній концепції, так чи інакше висловлюючи своє ставлення до реальних персонажів. Він наводить мемуарні та документальні свідоцтва, називає джерела, підкреслює об'єктивність зображуваного . Наприклад, у « Саксонській хрониці» описані страшні плоди завоювань. З точки зору Скотта, історія розвивається за особливими законами . Суспільство проходить через періоди жорстокості , поступово просуваючись до більш морального стану. Скотт у романі « Айвенго » показав протиріччя, актуальні для Англії XII століття. У романі показані чвари між норманами , що завоювали Англію в кінці XI століття, і англосаксами . Ворожнеча норманських лицарів і знатних саксів загрожує державі постійними міжусобицями , що порушують природний розвиток країни! У цей період відбувалося поступове посилення королівської влади, яка підтримувала англійське селянство і швидко розвиваються міста.

Процес централізації сприяв розвитку Англії, і замість ворожнечих норманів і саксів починає складатися нова нація - англійці. У романі « Айвенго » Вальтеру Скотту вдалося правдиво і переконливо показати Англію XII століття , передати неповторний колорит минулої епохи , а також створити яскраві , незабутні образи реальних і вигаданих персонажів. Роман « Айвенго » по праву вважається одним з кращих творінь письменника.

17. Порівняйте жанрову своєрідність поем «Манфред» Байрона і «Фауст» Гете

Манфред - герой драматичної поеми Д.Г.Байрона «Манфред» ( 1817). Манфреда нерідко називають романтичним Фаустом І.В.Гете, який писав про Байрона незабаром після виходу в світ « Манфреда, що цей своєрідний талановитий поет сприйняв його «Фауста » і, в стані іпохондрії, витягнув з нього особливу їжу. Він використовував мотиви його трагедії, що відповідають його цілям , надзвичайно, перетворивши кожен з них. Правда, Байрон у відповідь на це заявляв, що до моменту написання «Манфреда» він абсолютно не був знайомий з «Фаустом» Марло , а «Фауста» Гете знав тільки по переказу , оскільки не володів німецькою мовою. Проте перша сцена «Манфреда» дзеркально відображає першу сцену «Фауста» : замок Манфреда в Бернських Альпах , готична галерея , північ . Манфред один, він «поранений суворою істиною, що Дерево Знань - не Дерево Життя ». Манфред - титанічний дух, який усвідомив безплідність не тільки добра, зла, знання, а й життя. На ранку юних днів він мріяв бути просвітителем народів , потім став чужий людям, зневажав їх і, щоб протиставити себе їм , опанував таємницею безсмертя. Але це не зробило його щасливим, бо він погубив ту єдину, яку любив, і не в силах воскресити її. Він просить у парфумів «забуття того, що в серці». Але духи безсилі. Манфред засуджений на самотність і вічне томлення. Він засуджений до життя.

Манфред - вище втілення суб'єктивізму в романтичній літературі, портрет внутрішньої людини, і насамперед самого Байрона. Запитання суб'єктивного, споглядального духу і питання про таємниці буття і вічності, про долі особистого людини та її відносин до самого себе і загального становлять сутність цих обох цих творів»

18. Особливості поетики англійського просвітницького роману (Д.Дефо, Д.Свіфт)

Просвітництво - це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема - літератури) кінця XVII - початку XIX століття.

Отже, поняття "просвітництво" має два значення (1. 'доба'; 2. 'ідейно-естетичний рух'), тому його не можна ставити в один ряд з поняттями "романтизм" або "реалізм", адже в добу Просвітництва в літературі співіснували класицизм, реалізм, сентименталізм та інші напрями. . Так, на початку XVIII століття (тобто в зазначених вище хронологічних межах доби Просвітництва) виникає ціла література рококо (т.зв. "легка" або салонна поезія, гривуазні казка і повість тощо), яка за самим своїм духом протистоїть філософічно-суспільному пафосові Просвітництва, і тому її (літературу рококо) просвітницькою літературою не вважають.

З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву -- від нищівного сарказму до ущипливої іронії -- сатирик посів чільне місце у світовій літературі.

Творчість Свіфта -- важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.

Свіфт -- великий майстер художнього слова - прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.

Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними -- царський двір порівнюється з помийницею, сенат -- з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.

Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія -- це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта -- не герой, а й Англія -- не просвітницький ідеал держави. Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії XVIII століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: «Сатира -- своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного».

Для більшості англійський письменник Даніель Дефо - автор роману "Робінзон Крузо", перекладеного різними мовами світу, однак далеко не всім відомо, що він був одним із найвидатніших політиків Англії кінця XVII -- середини XVIII ст. Народився Даніель Дефо наприкінці 1659 чи на початку 1660 року -- точна дата біографам і донині невідома. Його батько -- Джеймс Фо -- був дрібним торговцем ("милозвучну" частку "де" вимушено додав до свого прізвища вже сам письменник, про що йтиметься нижче). Родина належала до пуритансько-дисентерського середовища, яке не визнавало офіційної влади англіканської церкви (дисентери - особи, що відійшли від пануючої церкви).

Майбутній письменник здобув освіту у відомій на той час дисентерській академії Чарльза Мортона у Стоук-Ньюігтоні, де вивчав богослов'я, а також класичні й нові мови, історію, географію та математику. Батько хотів бачити свого сина священиком, але Даніель розмірковував інакше. Його вибір був підказаний не лише індивідуальними природними нахилами, а й своєрідністю того складного періоду в історії Англії.

Загалом письменницька діяльність Дефо була досить різнобарвною. Ним написано близько 250 праць різних жанрів -- від поезій до прозових памфлетів і масштабних романів. Йому належить авторство величезної кількості публіцистичних статей, нарисів, історичних та етнографічних праць.

Дефо і справді не зовсім був схожий на літераторів-сучасників з їх благородними персонажами, адже його героями були работорговці, повії, пірати, злочинці тощо. Творче натхнення він черпав не з книжок, а з власного життєвого досвіду і звертався найчастіше до пересічного читача.

Сюжет роману "Робінзон Крузо" був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з'являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізова-ного світу.

19. Охарактеризуйте найважливіші жанри, характерні для романтичної естетики

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х pp. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в "ієнському гуртку", що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальнолюдського об'єктивно "прекрасного" ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси -- мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю між ідеалом і життям.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) -- і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі.

20. Цикл «Східних поем» Байрона: тематика, проблематика, художні особливості

Результатом подорожі Байрона були його поеми. Починаючи з 1813року, з під пера Байрона одна за одною виходять романтичні поеми,згодом отримали назву «східних». До цього циклу відносяться наступні поеми: «Гяур» (1813), «Абідоського наречена» (1813), «Корсар»,(1814), «Лара» (1814), «Облога Корінфа» (1816) та «Парізіна» (1816).

Байрон створює ту романтичну особистість, яка згодом, переважно у XIX столітті, сталаназиватися «байронічні»

Героєм «східних поем» Байрона є звичайно бунтар-відщепенець,відкинув всі правопорядки власницького суспільства. Це - типовий романтичний герой, його характеризують винятковість особистої долі,надзвичайні пристрасті, непохитна воля, трагічне кохання, фатальна ненависть. Індивідуалістична і анархічна свобода є його ідеалом. Цих героїв найкраще охарактеризувати словами Бєлінського,сказаними їм про самого Байрона: «Це особистість людська, обурених проти спільного і, в гордій повстанні своєму, спершись на саме себе».

Вихваляння індивідуалістичного бунтарства було виразом духовної драми Байрона, причину якої слід шукати в загибелі визвольних ідеалів революції і встановлення похмурої торійской реакції. Цей байронівський індивідуалізм був згодом дуже негативно оцінений передовими сучасниками англійського поета.

Проте до часу появи «східних поем» це їх протиріччя не так різко впадало в очі. Набагато важливішим тоді (1813 - 1816)було інше: пристрасний заклик до дії, до боротьби, яку Байрон вустами своїх несамовитих героїв проголошував головним сенсом буття. Самая чудова риса «східних поем» - втілений у них дух дії,боротьби, відвагу, презирства до всякої апатії, жадоба битви, яка будила від малодушно сплячки зневірений людей, здіймала втомлених, запалювала серця на подвиг. Сучасників глибоко хвилювали розкидані всюди в «Східних поемах» думки про загибель скарбів людських сил і талантів в умовах буржуазної цивілізації; так, один з героїв «східних поем» сумує про свої «нерозтрачених велетенських силах», а інший герой, Конрад,був народжений з серцем, здатним на «велике добро», але це добро йому не дано було створити. Селім болісно тяготиться бездіяльністю; Лара в юності мріяв «про добро» тощо.

Композиція і стиль« східних поем »дуже характерні для мистецтва романтизму. Де відбувається дія цих поем, невідомо. Воно розгортається на тлі пишної, екзотичної природи: даються опису безмежного синього моря, диких прибережних скель, казково прекрасних гірських долин. Проте марно було б шукати в них зображення ландшафтів якої-небудь певної країни. Кожна з «східних поем» є невеликий віршованій повістю, у центрі сюжету якої стоїть доля одного якого -або романтичного героя. Вся увага спрямована на те, щоб розкрити внутрішній світ цього героя, показати глибину його бурхливих і могутніх пристрастей.

Поеми 1813 - 1816 років відрізняються сюжетної завершеністю; головний герой не є лише сполучною ланкою між окремими частинами поеми, але представляє собою головний інтерес і предмет її. Зате тут немає великих народних сцен, політичних оцінок поточних подій, збірних образів простих людей з народу. Протест, що звучить у цих поемах, романтично абстрактний.