Переклад художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації (на матеріалі поетичних творів Е. По)

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНОТАЦІЯ

Переклад художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації (на матеріалі поетичних творів Е.По): наукова робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр». Спеціальність - 8.030502 «Мова та література (англійська)». - Івано-Франківськ, 2010.

Магістерська робота присвячена аналізу перекладу художнього твору як засобу міжкультурної комунікації. У роботі визначені чинники порозуміння культур в процесі міжкультурної комунікації; з'ясовано вимоги щодо адекватного перекладу; виявлено шляхи та засоби подолання лінгвокультурних бар'єрів при перекладі віршових творів; прослідковано міру адекватності відтворення семантико-стилістичної структури оригіналу в українських перекладах поетичних творів Едгара По.

Ключові слова: художній переклад, міжкультурна комунікація, поезія, лінгвокультурні бар'єри, адекватність.

лінгвокультурний переклад поетичний стилістичний

SUMMARY

Translation of a literary text as a means of intercultural communication: M. A. Thesis. Specialty - 8.030502 “The English Language and Literature”. - Ivano-Frankivsk, 2010.

The Master's thesis deals with the analysis of the translation of literary works as a means of intercultural communication. Factors of cultural understanding in the process of intercultural communication are analysed; the requirements for adequate translation and the ways of bridging linguocultural barriers in the poetry translation are defined; the adequacy level of the reproduction of the semantic and stylistic structure of the original in Ukrainian translations of the poetry by Edgar Poe is traced.

Key words: literary translation, intercultural communication, poetry, linguocultural barriers, adequacy.

ЗмІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕКЛАДУ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ ЯК ЗАСОБУ МІЖКУЛЬТУР-НОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1 Генеза та сутність поняття “комунікація”

1.2 Проблема порозуміння культур в теорії міжкультурної комунікації

1.3 Міжкультурна комунікація і переклад

1.4 Вимоги до перекладу художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕКЛАДУ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ ЯК ЗАСОБУ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

2.1 Лінгвокультурні бар'єри у перекладах поезій Е. По

2.2 Специфіка перекладів поетичних творів Е. По українською мовою

2.3 Відтворення семантико-стилістичної структури оригіналу в українських перекладах поетичних творів Е. По

2.3.1 Відтворення смислових, образних та стилістичних прийомів у перекладах поеми Е. По “Крук” / “Ворон”

2.3.2 Відтворення смислових, образних та стилістичних прийомів у перекладах балади “Ельдорадо”

2.3.3 Відтворення смислових, образних та стилістичних прийомів у перекладах інших поезій Е. По

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Глобалізація, у зв'язку з якою відбувається взаємопроникнення культур, актуалізує такі поняття як міжнаціональна та міжкультурна комунікація. Саме вони стали основою для багатьох сучасних досліджень у царині лінгвістики, соціології, культурології, психології, політології, літературознавства. На сучасному етапі суспільно-політичні умови породжують проблему адекватної, толерантної міжкультурної комунікації, яка виникає тільки за умов повного взаєморозуміння носіїв різних культур. Адже, народи та нації є самобутніми носіями культур, у результаті міжкультурної взаємодії яких твориться світова культура.

Переклад творів художньої літератури - один з важливих засобів збагачення скарбниці національних літератур. Розширення літературних горизонтів відбувається шляхом запозичення моделей, концепцій, мотивів, образів, форм і жанрів. Кожна національна література може запропонувати щось своє, специфічне, притаманне лише їй, або властиве їй в особливому вираженні. Величина такого внеску для кожної літератури, звичайно, неоднакова. Це залежить від багатьох чинників: рівня розвитку суспільства, культури, мови, віку нації, кількості мовців, літературної традиції тощо.

Художній переклад є духовним надбанням народу цільової культури, а також автономним твором, що функціонує в чужій культурі невіддільно від оригінальної літератури. Переклад забезпечує спілкування між двома національними літературами, знайомить із здобутками світової культури, єднає народи та епохи. Переклад є засобом міжкультурної комунікації, за допомогою якого відбувається інтегрування культур у єдину світову культуру, ознайомлення читачів з реаліями, притаманними іншій культурі, що сприяє розширенню їх кругозору і виховує повагу до цих культур.

Сучасні читачі пізнають світ інших народів завдяки перекладним творам. Так, до творчості Едгара Аллана По зверталися багато українських перекладачів. Зважаючи на те, що, за твердженням І. Корунця, перекладів американської літератури українською мовою до ХІХ століття не існувало, Е. По став одним із американських авторів, які першими отримали перекладацьке визнання в Україні. Українські письменники запозичують в нього теми, ідеї, образи, мотиви, структурні й композиційні моделі, метричні й стилістичні засоби, фонетичні прийоми тощо. А це збагачує нашу літературу і допомагає їй інтегруватись у світову. Переклади його віршової спадщини відображають еволюцію принципів українського художнього перекладу.

Все більшої актуальності набуває питання перекладу в контексті теорії та практики міжкультурної комунікації. Саме поряд із проблемою вивчення лінгвістичних аспектів міжкультурної комунікації, яка займає важливе місце у сучасному мовознавстві і має розв'язок у численних працях вітчизняних та зарубіжних дослідників теорії міжкультурної комунікації [8; 20; 21; 24; 28; 31; 36; 43; 48; 49; 52; 62; 63; 66; 68; 81; 82; 87; 103; 108], серед основних проблем перекладу постають питання досягнення адекватності та еквівалентності. Цій темі чимало наукових праць присвятили Ю. Найда [57], В. Комісаров [38], А. Швейцер [91], Р. Зорівчак [29], В. Карабан [34], Г. Турі [109], С. Флорін [14], А. Федоров [88], О. Чередниченко [90], В. Коптілов [42], І. Корунець [44], В. Радчук [71] та ін.

Актуальність роботи зумовлена інтересом перекладознавців до історії входження перекладів різних авторів у макрокультурний контекст. Це підводить нас до необхідності вироблення загальних критеріїв для розуміння перекладу художнього твору як засобу міжкультурної комунікації.

Освоєння творчості Е. По українськими перекладачами - важливий чинник становлення української перекладної думки. Обсяг нагромадженого на сьогодні фактичного матеріалу з даної теми потребує узагальнення і системно-цілісного аналізу багатогранних зв'язків американського поета з українською літературною полісистемою. Їхнє вивчення поглиблює розуміння художнього стилю Е. По, сприяє подоланню проблем, пов'язаних із відтворенням його художньої спадщини українською мовою. Встановлення перекладної традиції протягом десятків років на теренах України природно зачіпає фактори географічно-часової віддаленості перекладів, аспекти їх множинності, а також те, як поетичні переклади Е. По позначились на розвитку української літературної полісистеми.

Об'єктом дослідження є поетичні твори Е. По як засіб міжкультурної комунікації.

Предметом дослідження є шляхи та засоби відтворення семантико-стилістичної структури оригіналу в українських перекладах поетичних творів Е. По та визначення на їх прикладі процесу міжкультурної та міжмовної комунікації.

Матеріалом дослідження є оригінальні тексти Е. По та їхні українські переклади.

Мета роботи - визначення особливостей перекладу художнього твору як засобу міжкультурної комунікації через проведення комплексного аналізу перекладів поетичних творів Е. По в контексті міжкультурної комунікації.

Зазначена мета передбачає вирішення таких завдань:

– дослідити поняття та значення міжкультурної комунікації;

– з'ясувати чинники порозуміння культур в процесі міжкультурної комунікації;

– дослідити специфіку перекладу як акту міжкультурної комунікації;

– з'ясувати вимоги до адекватного перекладу та розуміння художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації;

– провести аналіз перекладів поезії Е. По в світлі міжкультурної комунікації;

– виявити шляхи та засоби подолання лінгвокультурних бар'єрів при перекладі віршових творів Е. По;

– прослідкувати міру адекватності відтворення семантико-стилістичної структури оригіналу в українських перекладах поетичних творів Е. По.

Методи дослідження. Мета роботи та специфіка досліджуваного предмета зумовили необхідність комплексного використання різних методів: описового методу, на підставі якого узагальнено спостереження над зібраним фактичним матеріалом; структурно-семантичного та контрастивного при визначенні структурно-семантичних відмінностей перекладу та вихідного тексту як причин невдач у міжкультурному спілкуванні.

Теоретичне значення роботи полягає у визначенні критеріїв адекватного перекладу для успішної міжкультурної комунікації; з'ясуванні причин невдач у міжкультурній комунікації на основі українських перекладів поетичних творів Е. По; у встановленні шляхів подолання культурної дистанції у перекладах художніх творів як засобів міжкультурної комунікації та досягнення їх комунікативної мети.

Практична цінність проведеного дослідження полягає в можливості використання його результатів для практичного вирішення проблем, пов'язаних з перекладом художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації. Результати дослідження можуть знайти практичне застосування у науково-пошуковій роботі з питань перекладу як акту міжкультурної комунікації.

Апробація роботи. Робота обговорена на засіданні кафедри англійської філології факультету іноземних мов Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника й апробована на щорічній науково-звітній конференції кафедри англійської філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 2010) та Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції “Лінгвосоціокультурні аспекти комунікації” (Острог, 2010).

Cтруктура і обсяг роботи. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження перекладу художнього тексту як засобу міжкультурної комунікації

1.1 ГЕНЕЗА ТА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ “КОМУНІКАЦІЯ”

В житті людини процес комунікації відіграє надзвичайно важливу роль. Тому невипадково цьому процесу приділяють увагу фахівці різних галузей знань: філософії, психології, соціології, історії культури, лінгвістики та ін. Найбільш активно процеси комунікації почали вивчати починаючи з другої половини XX століття. Так, в 50-60-ті рр. найбільший науковий інтерес викликали способи формалізації повідомлення, його кодування й декодування, передача інформації від адресанта до адресата. Комунікація в них розглядалася як “однобічний інформаційний процес, в якому найбільша увага приділялася способам формалізації повідомлення, а більша частина визначень комунікації зводилася до ідеї передачі інформації від автора до адресата” [81, 174].

В 60-70-ті рр. різні аспекти процесу комунікації зацікавили психологів і лінгвістів, які основний акцент зробили на “психологічних й соціальних характеристиках комунікації, семантичній інтерпретації комунікативних актів, правилах й особливостях мовної поведінки” [25, 26]. Свою увагу дослідники при цьому зосередили на психологічних характеристиках учасників комунікативного акту, особливостях мовної діяльності, правилах мовної поведінки, але майже не вдавалися до аналізу механізму комунікації.

В 80-ті рр. різні способи комунікації стали вивчатися соціологами, що займалися аналізом соціальної сутності комунікації, закономірності функціонування суспільства, взаємодії людей, становлення й розвиток особистості, організацій, суспільних інститутів. Тоді з'явився логіко-семіотичний і культурологічний інтерес до комунікації, що розвивався в рамках соціо- і психолінгвістики. У рамках цих наукових напрямків стало можливим пов'язати комунікативний акт із особистістю учасника комунікації, зрозуміти процес комунікації як феномен того або іншого виду культури. Комунікація зараз визначається як ділові або дружні взаємини, обмін думками за допомогою мовних знаків.

При вивченні процесів передачі інформації зарубіжні дослідники давно стали використовувати поняття “комунікація”. Цей термін пізніше запозичили і вітчизняні вчені. У вітчизняній літературі поняття “спілкування” й “комунікація” найчастіше вживаються як синоніми, хоча при більше уважному підході між ними виявляються деякі відмінності.

В англомовній лінгвістичній літературі термін “комунікація” розуміється як обмін думками й інформацією у формі мовних або письмових сигналів, що саме по собі є синонімом терміна “спілкування”. У свою чергу, “спілкування” позначає процес обміну думками, інформацією й емоційними переживаннями. У такому випадку, дійсно немає різниці між спілкуванням і комунікацією. Саме так міркують лінгвісти, для яких спілкування - це актуалізація комунікативної функції мови в різних мовних ситуаціях.

У психологічній і соціологічній літературі спілкування й комунікація розглядаються як пересічні, але несинонімічні поняття. Тут термін “комунікація”, що з'явився в науковій літературі на початку XX століття, використовується для позначення засобів зв'язку будь-яких об'єктів матеріального й духовного світу, процесу передачі інформації (обмін ідеями, настроєм, почуттями). Спілкування ж розглядається як міжособистісна взаємодія людей при обміні інформацією пізнавального або афективно-оцінного характеру. У числі основних функцій спілкування також виділяється контактна функція, мета якої задовольнити потреби людини в контакті з іншими людьми, і функція впливу, що проявляється в постійному прагненні людини певним чином впливати на свого партнера. Тому спілкування означає вплив, обмін думками, поглядами, впливами, а також потенційний або реальний конфлікт [56, 363].

Існує точка зору, що базовою категорією є комунікація, яка відбувається у формі спілкування як обмін знаковими утвореннями (повідомленнями). Але існує й протилежне трактування співвідношення понять “спілкування” й “комунікація”, в якому основною категорією вважається спілкування, а в структурі останнього виділяються комунікація (обмін інформацією), інтеракція (організація взаємодії й впливу), перцепція (почуттєве сприйняття як основа взаєморозуміння). При цьому комунікація виступає свого роду посередником між індивідуальною й суспільно значимою інформацією. В обох випадках, незважаючи на зовнішні розходження, основна увага акцентується на механізмі, який перетворює індивідуальний процес передачі й сприйняття інформації в соціально-значимий процес особистого та масового впливу.

Таким чином, поняття “спілкування” й “комунікація” мають як загальні, так і специфічні ознаки. Загальними є співвіднесеність із процесами обміну й передачі інформації та зв'язок з мовою, як засобом передачі інформації. Специфічні ознаки обумовлені розходженням в обсязі змісту цих понять (вузькому й широкому). Це пов'язано з тим, що такі поняття використовуються в різних науках, які на перший план висувають різні їх аспекти. Будемо вважати, що за спілкуванням, зазвичай, закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією закріплюється додаткове значення - інформаційний обмін у суспільстві. На цій підставі спілкування являє собою соціально обумовлений процес обміну думками й почуттями між людьми в різних сферах їх пізнавально-трудової й творчої діяльності, реалізований головним чином за допомогою вербальних засобів комунікації. На відміну від попереднього, комунікація - це соціально обумовлений процес передачі й сприйняття інформації як у міжособистісному, так й у масовому спілкуванні за допомогою різних вербальних і невербальних комунікативних засобів.

Комунікативний процес є двостороннім, оскільки передбачає наявність адресанта, тобто відправника повідомлення, та адресата, тобто отримувача цього повідомлення. Одним із постулатів теорії комунікації є її недосконалий, неоднозначний характер [107, 18], так як відправлене й отримане повідомлення не завжди є тотожними за своєю семантичною структурою та прагматичною метою. Ризик непорозуміння, комунікативної невдачі зростає в міжкультурному середовищі, коли співрозмовники належать до різних культур, навіть якщо вони спілкуються однією мовою, наприклад англійською, що виконує функцію lingua franca.

Кодування - це процес зашифровки наших думок, почуттів, емоцій у форму, пізнавану іншими. Для цього людина використає символи, які можуть бути письмовими, вербальними, невербальними, математичними, музичними й т.д. Набір таких символів є повідомленням.

Декодування - це процес одержання й інтерпретації повідомлень, одержуваних людиною ззовні. Він пов'язаний з розшифровкою символів, що становлять повідомлення.

Способи кодування й декодування повідомлень формуються під впливом досвіду людини, що розуміється не тільки як індивідуальний досвід, але і як досвід групи, до якої належить людина, а також досвід тієї культури, представником якої є людина, яка освоює її в процесі інкультурації. Комунікація можлива, коли комуніканти володіють спільним кодом. Проте наявність спільних знаків - недостатньо для адекватної комунікації, необхідні також і спільні асоціації та контотації цих знаків, детерміновані безкодовими знаннями комунікантів [21, 117]. На цю особливість комунікації вказує також О.А. Леонтович: “… використання одного і того ж коду не гарантує успіху комунікації. Він залежить від рівня культурно-мовної компетенції учасників спілкування…” [50, 57]. У випадку, якщо реципієнт правильно інтерпретує повідомлення автора, комунікація - успішна. В протилежному випадку має місце комунікативна невдача.

При міжкультурній комунікації кожна культура являє собою систему кодів, що поширює свою дію на повсякденні відносини, соціальні й культурні норми тощо. Ці кодові системи культур, як правило, не схожі між собою, або, в найкращому разі, схожі тільки обмежено. У зв'язку з цим, в процесі комунікації важливого значення набуває проблема кодування й декодування інформації. О.А. Леонтович в статті “Проблема розуміння в міжкультурній комунікації” пише: “Суть міжкультурної комунікації полягає в наступному: комунікант А кодує в контексті повідомлення, використовуючи пресупозиції і фонові знання, які властиві його культурі; адресат В декодує повідомлення, використовуючи інший набір пресупозицій і фонових знань” [49, 213].

Отже, комунікативний акт у ХХІ столітті розуміють не тільки як процес передачі інформації від автора до реципієнта, його пов'язують із особистістю учасника комунікації, розуміють як феномен того чи іншого типу культури.

1.2 ПРОБЛЕМА ПОРОЗУМІННЯ КУЛЬТУР В ТЕОРІЇ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Будь-яка комунікація являє собою складний, багатофункціональний процес обміну інформацією між людьми, кожен з них володіє своїм власним життєвим досвідом і картиною світу. Культурна картина світу вебалізується і реалізується в мові, де вона зберігається і передається з покоління в покоління. Подолання мовного бар'єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар'єр культурний. Як зазначає Корнієнко В.В., обєктивним чинником у формуванні міжкультурної комунікації є відмінність між культурами, яка складається у процесі формування кожної етнічної культури [43].

За визначенням Бацевича Ф.С, міжкультурна комунікація - процес спілкування (вербального і невербального) людей (груп людей), які належать до різних національних лінгвокультурних спільнот, як правило, послуговуються різними ідіоетнічними мовами, відчувають лінгвокультурну “чужинність” партнера по спілкуванню, мають різну комунікативну компетенцію, яка може стати причиною комунікативних невдач або культурного шоку в спілкуванні. Міжкультурна комунікація характеризується тим, що її учасники у випадках прямого контакту використовують засоби мовного коду з культурно-специфічними смислами, а також стратегії і тактики спілкування, які відрізняються від тих, котрими вони користуються у випадках інтеракції всередині однієї культури [9].

Бацевич Ф.С. зазначає, що основна тематика спеціальних досліджень теорії та практики міжкультурної комунікації сконцентрована навколо проблем успішності / неуспішності спілкування представників різних етнічних (національних) лінгвокультурних спільнот, встановлення причин невдач, виявлення відмінностей комунікативної поведінки носіїв різних мов і культур, а також різниці в організації мовного і немовного кодів, яка впливає на якість міжкультурної комунікації [9].

З-поміж розбіжностей творчих підходів до проблеми інтеркультурної комунікації з боку зарубіжних (Г. Крумм, Ф. Гіннекамп, А. Вірлахер) та українських (П. Донець, Т. Комарницька) дослідників простежується певна ідентичність у тлумаченні самого явища, а саме:

* існують різні, відмінні одна від одної культури;

* культура і комунікація стоять у тісному взаємозв'язку;

* учасники комунікації є завжди носіями певної культури;

* елементи культуральності знаходять свої відображення у комунікації;

* схожі культури полегшують комунікацію, різні - ускладнюють її;

* причетність до певної культури припускає специфічність комунікації.

При вступі у комунікацію носіїв різних культур є цілком вірогідною поява певних проблем, що від початку пов'язані з причетністю до різних культур. Проблемами такого роду можуть бути труднощі в порозумінні, нерозуміння, створення окремих упереджень, а у подальшому перебігу - відмежування, скривдженість або психічна чи соціальна ізоляція.

Міжкультурна комунікація є такою комунікацією людей, при якій, наприклад, способи комунікації або функції мовних подій не є ідентичними, але є відмінності в їх реалізації та інтерпретації в певних ситуаціях, таких як, наприклад, входження в чужий дім, прояв респекту до старших за віком, замовлення напоїв, поводження в місцях спільного користування та ін.

З позицій дидактики і під кутом зору перекладу розбіжність культур означає відмінність між “вихідною культурою” і тим самим - культурою “вихідної мови” і “цільовою культурою” і тим самим - культурою “цільової мови”. Таку розбіжність зумовлюють:

* різні мовні структури та різні мовні закони при контекстуально адекватних ситуаціях;

* різні норми вживання, такі як, наприклад, фразеологічні звороти, соціально нормовані схеми дій, використання соціолектів/діалектів;

* різний соціокультурний контекст: системи традицій, норм, оцінок; історичні і географічні реалії, політична система, соціальний устрій, власне розуміння культури, освітніх та соціальних ідеалів, табу тощо;

* різний рівень пізнання окремого індивідуума, його “горизонт”, а саме: соціальне довкілля, життєва практика, здобуті навички, умови життя та праці, традиції, соціальний статус та ін. [63].

Прагнення зрозуміти чужі культури або їхніх представників, розібратися в культурних розходженнях і подібностях існує стільки часу, скільки існує культурна й етнічна різноманітність людства. Настільки ж старим, як і бажання осягти інші культури, є прагнення не брати до уваги інші культури або ж розглядати їх як неварті уваги, оцінюючи при цьому носіїв цих культур як людей другого сорту, вважаючи їх варварами, у яких немає ні культури, ні особистих якостей, ні людської гідності. Таке полярне відношення до інших культур існувало протягом всієї історії людства. У трансформованому стані ця дилема зберігається сьогодні і виражається в тому, що саме поняття міжкультурної комунікації викликає безліч суперечок й дискусій у науковій літературі й серед фахівців-практиків. Це поняття з'явилося в результаті компромісу. Синонімами його є кроскультурна, міжетнічна комунікація, а також поняття міжкультурної інтеракції.

Більшість фахівців вважають, що говорити про міжкультурну комунікацію (інтеракцію) можна лише в тому випадку, якщо люди представляють різні культури й усвідомлюють все, що не належить до їхньої культури, як чуже. Відносини є міжкультурними, якщо їхні учасники не звертаються до власних традицій, звичаїв, поведінки, а знайомляться із чужими правилами та нормами повсякденного спілкування. При цьому постійно виявляються як характерні, так і нехарактерні властивості (як тотожність, інакомислення) у відносинах, думках і почуттях, що виникають у людей.

Поняття “міжкультурна комунікація” вперше було сформульовано в 1954 році в роботі Г. Трейгера й Е. Хола “Культура й комунікація. Модель аналізу” [27, 34]. У цій роботі під міжкультурною комунікацією розумілася ідеальна мета, якої повинна прагнути людина у своєму бажанні якнайкраще й максимально ефективно адаптуватися до навколишнього світу. З того часу дослідники досить грунтовно розробили теоретичну базу цього феномена. В результаті численних досліджень були визначені найбільш характерні риси міжкультурної комунікації. Так було відзначено, що для міжкультурної комунікації необхідна приналежність відправника та одержувача повідомлення до різних культур. Також необхідне усвідомлення учасниками комунікації своїх культурних відмінностей. По суті, міжкультурна комунікація - це завжди міжособистісна комунікація в особливому контексті, коли один учасник виявляє культурну відмінність від іншого.

Дійсно, не викликає сумнівів, що комунікація буде міжкультурною, якщо вона відбувається між носіями різних культур, а відмінності між цими культурами приводять до якихось труднощів у спілкуванні. Ці труднощі пов'язані з різницею в очікуваннях й упередженнях, властивих кожній людині, і відмінних в різних культурах. У представників різних культур по-різному йде декодування отриманих повідомлень. Все це стає значимим тільки в акті комунікації й призводить до нерозуміння, напруженні, труднощів та неможливості спілкуватися.

І, нарешті, міжкультурна комунікація ґрунтується на процесі символічної взаємодії між індивідуумами й групами, культурні відмінності яких можна розпізнати; сприйняття цих відмінностей впливають на характер, форму й результат контакту. Кожен учасник культурного контакту має у своєму розпорядженні свою власну систему правил, яка функціонує таким чином, щоб відіслані й отримані повідомлення могли бути закодовані й розкодовані. Ознаки міжкультурних відмінностей можуть бути інтерпретовані як відмінності вербальних та невербальних кодів у специфічному контексті комунікації. На процес інтерпретації, крім культурних відмінностей впливають вік, стать, професія, соціальний статус комуніканта. Тому ступінь “міжкультурності” кожного конкретного акту комунікації залежить від толерантності та особистого досвіду його учасників [24, 381].

На підставі сказаного міжкультурну комунікацію варто розглядати як сукупність різноманітних форм відносин і спілкування між індивідами й групами, що належать до різних культур.

Як й у культурній антропології, у міжкультурній комунікації виділяють сфери макрокультури і мікрокультури.

В сучасній історичній ситуації очевидним є факт, що на нашій планеті існують величезні території, структурно й органічно об'єднані в одну соціальну систему зі своїми культурними традиціями. Наприклад, можна говорити про американську культуру, латиноамериканську культуру, африканську культуру, європейську культуру, азіатську культуру й т.д. Найчастіше ці культури виділяються за континентальною ознакою й через свою масштабність одержали назву макрокультур. Цілком природньо, що усередині цих макрокультур виявляється значне число субкультурних відмінностей, але виявляються також і схожі риси, які дозволяють говорити про наявність таких макрокультур, а населення відповідних регіонів вважати представниками однієї культури. Між макрокультурами існують глобальні відмінності, які відображаються в комунікації один з одним. В цьому випадку міжкультурна комунікація відбувається незалежно від статусу її учасників, у горизонтальній площині.

В той же час, добровільно чи ні, але багато людей, що входять до складу тих або інших суспільних груп, мають свої культурні особливості. Зі структурної точки зору - це мікрокультури (субкультури) у складі макрокультури. Кожна мікрокультура має одночасно схожість та відмінності зі своєю “материнською” культурою, що забезпечує представникам однаковість сприйняття світу. Материнська культура відрізняється від мікрокультури різною етнічною, релігійною приналежністю, географічним розташуванням, економічним станом, статевими та віковіми характеристиками, родинним устроєм, соціальним статусом людей тощо. Іншими словами, “субкультурами” називають культури різних соціальних груп і шарів усередині одного суспільства. Тому зв'язок між субкультурами протікає усередині цього суспільства і є вертикальною його площиною.

Всередині кожної сфери міжкультурна комунікація відбувається на різних рівнях. Можна виділити кілька видів міжкультурної комунікації на мікрорівні.

Міжетнічна комунікація - це спілкування між особами, що представляють різні народи (етнічні групи). Найчастіше суспільство складається з різних за чисельністю етнічних груп, які створюють і опановують власні субкультури. Свою культурну спадщину етнічні групи передають з покоління в покоління й завдяки цьому вони зберігають свою ідентичність серед домінуючої культури. Спільне існування в рамках одного суспільства призводить до взаємного спілкування цих етнічних груп й обміну культурними досягненнями.

Контркультурна комунікація - відбувається між представниками материнської (матричної) культури і дочірньої субкультури і

виражається в незгоді дочірньої субкультури із цінностями та ідеалами материнської. Характерною рисою цього рівня комунікації є відмова субкультурних груп від цінностей домінуючої культури й висування своїх власних норм і правил, що протиставляють їх цінностям більшості.

Комунікація серед соціальних класів і груп - базується на розходженнях між соціальними групами й класами того або іншого суспільства. У світі немає жодного соціально однорідного суспільства. Всі розходження між людьми виникають у результаті їхнього походження, утворення, професії, соціального статусу й т.д. У всіх країнах світу відстань між елітою й більшістю населення, між багатими й бідними досить велика. Неоднорідність виражається в протилежних поглядах, звичаях, традиціях та ін. Незважаючи на те, що всі ці люди належать до однієї культури, подібні розходження ділять їх на субкультури та відображаються на комунікації між ними.

Комунікація між представниками різних демографічних груп: релігійними (наприклад, між католиками й протестантами в Північній Ірландії), статевих та вікових груп (між чоловіками й жінками, між представниками різних поколінь). Спілкування між людьми в цьому випадку визначається їхньою належністю до тієї або іншої культурної групи з її особливостями.

Комунікація між міськими й сільськими жителями - ґрунтується на розходженнях між містом і селом у стилі й темпі життя, загальному рівні освіти, іншому типі міжособистісних відносин, різної життєвої філософії, які прямим чином впливають на процеси комунікації між цими групами населення.

Регіональна комунікація - виникає між жителями різних областей (місцевостей), поводження яких в однаковій ситуації може значно відрізнятися. Так, наприклад, жителі одного американського штату зазнають значних труднощів при спілкуванні із представниками іншого штату. Жителів Нової Англії відштовхує нудотно-солодкий стиль спілкування жителів південних штатів, який вони вважають нещирим. А мешканці південних штатів сприймає сухий стиль спілкування свого північного друга як брутальність.

Комунікація в діловій культурі - виникає через те, що кожна організація розташовує специфічні звичаї і правила, пов'язані з корпоративною культурою, і при контакті представників різних підприємств може виникнути непорозуміння [81, 184].

Теорії міжкультурної комунікації

У міжкультурному спілкуванні існує велика ймовірність непорозуміння між комунікантами. При першому контакті з чужою культурою людина володіє дуже малим об'ємом інформації про нове культурне середовище, не має чіткої уяви про прийняті в даній культурі норми поведінки і тому переоцінює або недооцінює оточуючих. Чужа поведінка та слова, які базуються на іншому досвіді і культурі, можуть трактуватись неправильно. Негативні емоції по відношенню до партнера-комуніканта і всієї культури, яку той представляє, приводить до невдач у спілкуванні. В такому випадку у комунікантів виникає тривога та невпевненість через нездатність передбачити подальший хід комунікації і її результати. Існують три основні види невизначеності в такій ситуації:

· когнітивна невизначеність - полягає в тому, що учасник комунікації точно не знає уявлень і установок свого партнера;

· поведінкова невизначеність - коли учасник комунікації не може передбачити поведінку свого партнера;

· емоційна невизначеність - психологічний стан учасника комунікації, коли він відчуває хвилювання, що його неправильно зрозуміють, негативно оцінять, принесуть шкоду його Я [20].

К. Бергер вважав, що за допомогою спеціальних методів взаємовідносини учасників міжкультурної комунікації можна покращити. Він розробив теорію редукції невпевненості. Вихідний пункт його концепції полягає в тому, що учасники комунікації хочуть точніше знати, що їм чекати від спілкування з іншою людиною. Зменшення (редукція) невпевненості в даному випадку буде полягати в побудові комунікантом передбачень (до початку спілкування) та інтерпретації спілкування після його здійснення. Редукція невпевненості представляє собою двоєдиний процес, який відбувається одночасно на когнітивному і емоційному рівнях. Зменшення невизначеності - це когнітивний (пізнавальний) процес, контроль тривоги і невпевненості - емоційний. Ці прагнення властиві всім учасникам комунікації, вони в більшій мірі мотивують їх до спілкування один з одним. Зазвичай виділяють три стратегії редукції невпевненості:

· пасивна - спостереження без втручання в процес спілкування (порівняння, прояви реакції на які-небудь стимули і т.п.);

· активна - комунікант розпитує інших осіб про об'єкт свого інтересу, одержуючи, таким чином, необхідну інформацію для спілкування;

· інтерактивна - безпосередня взаємодія з учасником (партнером) комунікації [20].

Існує цілий ряд факторів, які зменшують невпевненість і невизначеність при контакті з представниками інших культур. До них відносяться: позитивні очікування при контакті з представниками інших груп; схожість між контактуючими групами; поради і зауваження зі сторони представників інших груп; більш тісні, особисті відносини з представниками інших груп; краще знання мови групи; здатність до самоспостереження; більш глибокі знання про чужу культуру; більша терпимість до невизначеності; позитивні атрибуції (очікування) у міжкультурній комунікації, установка на ефективність спілкування і адаптацію до чужої культури; належність до колективістських культур. В результаті використання цих стратегій і дії факторів виникає необхідна адаптація, і міжкультурна комунікація стає ефективною.

Розглянута вище теорія редукції невпевненості вважається найважливішою з усіх існуючих теорій міжкультурної комунікації. Проте вона не охоплює всі аспекти міжкультурної комунікації. Окрім неї в культурній антропології існує також цілий ряд інших теорій, які акцентують свою увагу на інших аспектах міжкультурної комунікації [20].

Теорія адаптації Я. Кім. Особливий науковий підхід до міжкультурної комунікації представлений в теорії адаптації, розробленої в працях американської дослідниці Я. Кім. Ця теорія розглядає динаміку адаптації людини до чужої культури. Вихідним положенням цієї теорії є твердження, що адаптація - це складний процес з багатьма складовими, в ході якого людина поступово, по наростаючій, звикає до нової обстановки і нового спілкування. Динаміка подібної взаємодії називається динамікою стресово-адаптаційного росту. Вона відбувається за принципом “два кроки вперед і крок назад”. Періодичні відступи, які затягують процес адаптації, пов'язані з міжкультурними кризами. Для успішної адаптації необхідно декілька умов. Вони включають спілкування з новим оточенням (частота контактів, позитивний настрій), знання іноземної мови, позитивну мотивацію, участь у різних заходах, доступ до засобів масової інформації.

Координоване управління значенням і теорія правил. Прихильники цієї теорії стверджують, що людська комунікація за своєю суттю дуже недосконала, тому ідеальне і повне взаєморозуміння - це якийсь недосяжний ідеал. Оскільки не всі акти комунікації мають певну мету, досягнення взаєморозуміння стає зовсім не обов'язковим. Метою стає досягнення координації, що можливо при взаємодії, зрозумілому для його учасників. При цьому в конкретному контексті відбувається керування значеннями і йде їх індивідуальна інтерпретація. Важливо не те, наскільки прийняті в даному спілкуванні правила є соціальними, а те, наскільки ці правила узгоджені між собою в свідомості кожного учасника комунікації.

Риторична теорія міжкультурної комунікації. Вона дозволяє аналізувати не тільки індивідуальні відмінності, але й властивості великих груп. Частиною цієї теорії також є аналіз підсвідомої адаптації повідомлень стосовно до конкретних ситуацій комунікації.

Конструктивістська теорія. Прихильники цієї теорії вважають, що у всіх людей є особлива когнітивна система, за допомогою якої вони можуть інтерпретувати слова і дії інших досить точно й акуратно. Але так як культура впливає на індивідуальну схему розвитку людини, у представників різних культур формуються різні погляди і можливості сприйняття. В ході інкультурації людина формує свій погляд на світ, відмінний від того, який існує у представника іншої культури. Таким чином формується когнітивна свідомість людини, яка може бути простою або складною, а вона у свою чергу впливає на індивідуальну комунікативну поведінку та адаптаційні стратегії.

Теорія соціальних категорій і обставин акцентована на питання важливості ролей, стереотипів і схем для процесу комунікації, тобто тих елементів механізму сприйняття, які складають основу взаєморозуміння та соціальної свідомості. Під соціальною свідомістю розуміється фундаментальний когнітивний процес соціальної категоризації, який веде до позитивного сприйняття членів інгрупи і до негативного ставлення членів цієї групи до інших людей. При цьому дуже важливою є самооцінка людини, яка складається під впливом груп, до яких він належить. При зустрічі з представниками інших груп відбувається так звана “комунікативна акомодація”, настроювання на спілкування з іншою людиною. Вона визначається існуючими у нас схемами та стереотипами. На основі нашої оцінки співрозмовника визначається лінгвістична стратегія, тобто вибір стилю спілкування і можливих тем для розмови.

Теорія конфліктів описує бар'єри спілкування. Дана теорія вважає конфлікти нормальною поведінкою, формою соціальних дій, що регулюються нормами кожної культури. Таким чином, у кожній культурі існують свої моделі конфліктів. Існують культури, представники яких приділяють велику увагу причинам конфліктів, чутливі до порушень правил, часто покладаються на інтуїцію при врегулюванні конфлікту. Це - колективістські культури. Індивідуалістичні культури надають перевагу прямому методу згладжування конфліктів [87, 55].

Аксіоми міжкультурної комунікації

Відомий теоретик комунікації П. Вацлавік визначає п'ять базових аксіом, які необхідні для функціонування комунікації між двома індивидами. Якщо одна з цих аксіом з якої-небудь причини порушується, комунікація може дати збій.

Найважливішими аксіомами комунікації є:

1. Людина не може не спілкуватися. Будь-яка поведінка є видом комунікації. Через те, що поведінка не має протилежності (не існує “анти-поведінки”), не спілкуватися неможливо.

2. Кожна із комунікацій має змістовний і зв'язуючий аспект. Будь-яке спілкування має зміст і аспект стосунків, так що останнє класифікує перше, і таким чином є метакомунікацією. Це означає, що будь-яке спілкування включає, окрім простого значення слів, більше інформації. Коли говорячий бажає бути зрозумілим і як сам він бачить своє відношення до сприймаючого інформацію.

3. Кожен комунікативний процес залежить від бажання партнерів з комунікації. Природа стосунків залежить від пунктуації комунікативних процедур партнерів: і мовник, і отримувач інформації структурують хід спілкування по-різному. Таким чином інтерпретують власну поведінку під час спілкування просто як реакцію на поведінку співбесідника (іншими словами, кожен партнер думає, що інша сторона є причиною специфічної поведінки). Людське спілкування не може бути спрощене до причинно-стосункових ланцюгів, спілкування радше виявляється циклічним.

4. Кожна людина комунікує як в цифровій, так одночасно й в аналоговій формі. Людське спілкування включає в себе як аналогову, так і цифрову модальність: спілкування складається не лише з простих слів (“цифрова” складова), а також невербальне та аналого-вербальне спілкування.

5. Комунікативні процеси структуризовані або симетрично, або додатково. Міжособисністі процедури спілкування є або симетричними, або комплементарними, в залежності від того, чи стосунки між партнерами базуються на відмінностях чи на паритетності [12].

Визнання існування відмінностей дозволяє усвідомити, що у кожної людини існують свої правила і соціальні норми, моделі мислення і поведінки, що відрізняють людей один від одного. І перебіг процесу спілкування залежить від того, як людина сприймає ці відмінності. Страх зазнати невдачі чи потрапити в незручну ситуацію - властивий багатьом людям і може бути причиною уникнення міжкультурних контактів. Але для фахівця в області міжкультурної комунікації труднощі стають тим мотиваційним поштовхом, який допомагає здобувати нові навики спілкування і уникати непорозуміння. Для досягнення ефективного результату спілкування ми повинні вважати відмінності між людьми необхідними. Адже спілкування з точною копією себе навряд чи принести задоволення, а відмінності допомагають зрозуміти свої переваги і недоліки.

Міжкультурна комунікація може бути описана за допомогою когнітивних, соціальних і комунікаційних стилів, що використовуються людьми. Хтось демонструє домінуючий комунікативний стиль, а хтось - підлеглий. Деякі люди дбайливі і теплі, інші - холодні й бездушні. Деякі прагнуть бути авторитарними, інші вважають за краще підкорятися. Крім того, люди грають різні комунікативні ролі, нав'язуючи відповідні комунікативні стилі.

Міжкультурні відмінності - неспівпадіння елементів (культурних смислів) рідної та чужої культур, які виявляються у випадках їх порівняння або в процесах міжкультурної комунікації. Міжкультурні відмінності - одна з найважливіших причин невдач у міжкультурній комунікації [8].

Безсумнівно, міжкультурна комунікація багато в чому залежить від скорочення рівня невпевненості співрозмовників. У будь-яких взаєминах завжди є деяка двозначність. Людині хочеться знати, як співрозмовник ставиться до нього, які його наміри, чого слід чекати надалі. Всі люди відчувають дискомфорт, задаючи ці питання, тому, щоб позбавитися від нього, людина вибирає оптимальний стиль поведінки, що дозволяє добитися максимуму взаєморозуміння, при мінімальній кількості питань. Можливість передбачити подальший хід подій дає нам відчуття психологічного комфорту. Тому, чим менше невідомості у взаємодії, тим краще ми себе почуваємо в конкретній ситуації.

Тим не менш, будь-якій комунікації властива деяка двозначність і неясність. У рідній культурі її рівень скорочується за допомогою стандартних способів і можливостей передбачення. Наприклад, для привітання існує набір встановлених жестів і ритуалів, який ми розуміємо і чекаємо від партнера. Якщо співрозмовники належать до однієї культури, їм не важко буде зрозуміти подібні дії, що помітно полегшує процес порозуміння. Спілкування з представниками іншої культури означає, що найпростіші і найбільш часто вживані жести можуть мати різне значення. І відповідно рівень невизначеності та двозначності різко зростає і призводить до більшого числа варіантів і моделей поведінки.

Системи комунікацій в різних культурах передаються від покоління до покоління і засвоюються в процесі інкультурації. Для кожної культури існують єдино прийнятні стилі спілкування. Наприклад, в Саудівській Арабії спілкування проходить при великій кількості компліментів, знаків подяки та уваги. Тут ніхто не буде публічно критикувати співробітника по роботі, інакше його звинуватять у грубості й неповазі. Американці досить неформальні і переходять до суті справи відразу ж, без зайвих розмов. Англічани володіють деякою внутрішньою стриманістю, вважають за краще взаєморозуміння та контроль при спілкуванні з іншими. Ці приклади доводять, як важливо знати і розуміти міжкультурний стиль спілкування тих людей, з якими ми співпрацюємо.

Важливо не просто знати принципи міжкультурної комунікації, але застосовувати їх і вдосконалювати на практиці. Потрібно розвивати швидкість мислення і уміння виражати свої думки різними способами, тобто пояснювати одну і ту саму ідею по-різному. Успіх у взаємодії з людьми слід розглядати як успіх у виконанні якогось індивідуального завдання. Здатність бути посередником між людьми, правильно представити співрозмовників один одному, сказати потрібне слово в потрібній ситуації - неоціненне вміння для міжкультурної комунікації [87].

Міжкультурна комунікація - комунікація між представниками різних лінгвокультурних спільнот [21, 117]. Як і інша комунікація, міжкультурна комунікація передбачає наявність Автора і Реципієнта і представляє собою ряд АТР (Автор-Текст-Реципієнт) - ланцюжків [33]. Метою комунікації є передача знань від автора до реципієнта. У випадку, якщо реципієнт отримує знання, передане автором, комунікація - успішна. В іншому випадку має місце комунікативна невдача.

Отже, процес здійснення міжкультурної комунікації у відмінності від інтракультурної комунікації, ускладнений тим, що Автор і Реципієнт є носіями різних мов/культур. Це означає, що здійснення міжкультурної комунікації можливе або при умові володіння комунікантами спільною мовою, або при наявності посередників, які володіють як мовою Автора, так і мовою Реципієнта.

1.3 МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ І ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД

Народи та нації є самобутніми носіями культур у результаті міжкультурної взаємодії яких твориться світова культура. Література займає особливе місце серед інших видів мистецтв. На відміну від музики та живопису, які впливають на людей різних національностей безпосередньо, через зір і слух, що притаманні всім здоровим людям, літературний твір інколи стикається із значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм мовної системи, відмінної від мовної системи автора твору. Полілінгвізм і навіть білінгвізм зараз явище скоріше виключне, ніж розповсюджене. Тоді на допомогу приходить переклад, тобто такий вид творчості, в процесі якого твір, який існує в одній мові, відтворюється в іншій. Переклад посідає особливе місце у літературному процесі. Кожен вид літератури обслуговується певним видом перекладу [66, 425]. Зокрема, художня література обслуговується художнім перекладом.

Сучасні читачі пізнають світ інших народів завдяки перекладним творам. В роботі “Текст і його національно-культурна специфіка” Ю.А. Сорокін і Н.Ю. Марковіна висловлюють думку про те, що текст, будучи інструментом міжкультурної комунікації, належить одночасно двом системам - вихідній культурі і культурі реципієнта. Автори зазначають, що в процесі перекладу перекладач стикається з проблемами, пов'язаними з тим, що одні і ті ж ситуації отримують різне осмислення в формах різних мов. При перекладі текст вбудовується в нову парадигму і тому не тільки впливає на реципієнта, але і піддається впливу іншої культури [77, 5-18]. При перекладі вихідний текст трансформується не тільки в іншомовну систему, але і в систему іншої культури. Перекладачу необхідно “зорієнтуватися в чужій культурі і “переформувати” чужу культуру в термінах свого лінгвокультурного досвіду” [80, 14-38].

На думку чеських лінгвістів В. Матезіуса та В. Прохазки, переклад - це не лише заміна мови, але й функціональна заміна елементів культури. Така заміна не може бути повною, оскільки вимогу “переклад повинен читатися як оригінал” навряд чи можна виконати, так як вона припускає повну адаптацію тексту відносно норм іншої культури [92, 42]. Згідно зі смисловою концепцією культури, культура - це система не статична, а така, що постійно перебуває у “використанні”, генерує різноманітні смисли, у певних умовах витісняє одні, реактуалізує, переоцінює інші, запозичає нові, транслює власні в чужі культури тощо [9]. Саме урахування особливостей культури при перекладі дозволяє розглядати переклад з точки зору міжкультурної комунікації, оскільки він передбачає подолання культурної дистанції. Перекладний твір може вписатися в “чужий” літературний контекст і вступити в різноманітні контакти з літературою реципієнта, збагачувати її новими мотивами, темами, художніми образами.

Художній переклад - один з яскравих проявів міжлітературної (і

повною мірою міжкультурної) взаємодії. Фактично, переклад є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті.

Художній переклад - особливий вид перекладу, оскільки він не є точною передачею змісту, а відображенням думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як “першоелемент” літератури (цит. за Галенко В.Т). Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або - суміш уламків різних теорій. Перекладач повинен мати якщо не грунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін. Ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи.