Рукописна книга та друкарство XVI-XVII століть в історіографічній спадщині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність даної теми полягає в ознайомленні з наявними друкованими аналітико-історичним матеріалом, який дає історіографічна література, монографічні твори, журнали, періодична преса, публіцистика наукових праць. Науково опрацьований матеріал становить основну джерельну базу вітчизняної історіографії, що формулює суть актуальності теми в залежності від ступеня спрацьованості. Тема охоплює важливий період в культурному, духовному, політичному, суспільному житті української держави у XVI --XVII ст. Вивчення історико-культурного аспекту переорієнтації пріоритетного розвитку писемного мистецтва з рукописного в друковане, що зумовлене появою просвітницько-культурної праці братств, заснуванням перших папірень в Україні, відкриття при братських школах бібліотек та друкарень у XVII ст., є актуальним завданням сучасної історичної науки. Актуальність проблеми зумовлюється відсутністю у вітчизняній науково-дослідній літературі комплексного узагальненого видання з даної теми, де б підсумовувались всі попередні дослідження наукового знання.

Стан наукового дослідження теми. Історіографічні джерела вітчизняних істориків про рукописні та друковані книжки базуються архівними документами, що зберігаються в державних бібліотеках і музеях України (Національна бібліотека ім. В.Вернадського НАН України в Києві, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Національний музей у Львові, Львівський державний історичний музей, Харківська державна наукова бібліотека). Розвитку друкарства та діяльності перших друкарень в Україні присвячена праця професора Київської духовної академії Федора Титова "Типография Киево-Печерской Лавры". Дослідженням стародруків у контексті літературознавчих студій займалися на Галичині Іван Франко, Кирило Студинський, Василь Щурат, Михайло Возняк. Початковий період розвитку друкарства вивчали у наукових статтях «Бібліологічних вістей» Сергій Маслов, Павло Попов. Соціальні передумови виникнення друкованої книги розглядає Григорій Саливон «Початок друкарства на Україні». Важливу частину історіографії становить комплекс робіт про Львівську, Острозьку друкарні. Дослідження історії книги активізувалось на західноукраїнських землях у 20-30-ті р.р., свідченням цього є публікація Юзефом Скочеком і Анною Єнджейовською рукописних інвентарів книг львівських міщан і книгарів. Важливою подією дослідження рукописної писемності є фундаментальна праця Я. Запаска "Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга" (Львів 1995).

Мета і завдання дослідження обумовлені актуальністю обраної теми. Метою даного дослідження є висвітлення та аналіз опрацьованої літератури, вивчення специфіки та історичного підтексту розвитку рукописання та виникнення друкарства в Україні XVI --XVII ст.

Поставлена мета дослідження обумовлює необхідність розв'язання наступних завдань: вивчити ступінь спрацьованості та вивченості рукописних та друкованих пам'яток XVI --XVII ст. в українській історіографії у проблемно-хронологічній послідовності; проаналізувати специфіку вітчизняної історіографічної літератури про історію української рукописної книги; визначити основні друковані джерела XVI --XVII ст. українських друкарень в історіографії; охарактеризувати постать відомого майстра Львівської друкарні Івана Федорова та його вплив на подальший розвиток друкарства православної та навчальної літератури у працях історіографів; розкрити соціальну та культурну роль Острозької друкарні як релігійно-просвітницького та культурно-освітнього осередку суспільного життя Волині XVI --XVII ст. в історіографії місцевих та національних істориків; визначити сутність, державницьку та релігійну спрямованість видавничої діяльності Львівської друкарні на Галичині XVI --XVII ст. в історіографії.

Об'єктом наукового дослідження є стан розвитку рукописної книги та друкарства в Україні XVI --XVII ст. в історіографічній спадщині.

Предметом дослідження є комплекс рукописних та книговидавничих процесів, пов'язаний з гуманістичною спрямованістю культурного руху в українському громадянському суспільстві XVI --XVII ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період XVI --XVII ст., а саме період розквіту рукописання та зародження книгодрукування в Україні, зумовлене діяльністю братських та монастирських бібліотек та друкарень.

Наукова новизна роботи полягає у комплексному науково узагальненому дослідженні проблеми дослідження. Взаємообумовлені методи систематизації та узагальнення історіографічної літератури в результаті утворюють систему достовірних, підтверджених та науково обґрунтованих фактологічних даних доступних матеріалів.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури, загальним обсягом сторінок 58, основного тексту 54 сторінки.

У вступі висловлена актуальність обраної теми, поставлені мета та завдання, об'єкт та предмет дослідження, хронологічні межі та наукова новизна, структура курсової роботи.

У Розділі 1. Рукописні та друковані пам'ятки XVI --XVII ст. в історіографії аналізуються історіографічні джерела присвячені друкованим та рукописним матеріалам.

У Розділі 2. Осередки та головні постаті друкарства XVI --XVII ст. розглядаються в історіографічному контексті основні осередки друкарства.

У висновках аналізується уся історіографічна література про рукописні та друковані книги, основні віхи у процесі історичного утворення друкарства.

Список використаної літератури являє собою джерельну та історіографічну базу.

1. Рукописні та друковані пам'ятки XVI --XVII ст. в історіографії

1.1 Рукописні та друковані пам'ятки XVI --XVII ст. в історіографії

історіографічний рукописний книжка

У рукописній і друкованій книжності різні сторони політичного життя й культури зафіксовані не розрізнено, не відірвано одна від одної, а в поєднанні та взаємопереплетенні -- як це відбувалося і в житті. Тому вивчення книгописання і книгодруку допомагає простежити інтеграційні процеси в культурі, усвідомити її як певну цілісність. При цьому стає очевидним, що впродовж століть релігійне світосприймання було не формою вияву культури, а її глибинною сутністю.

Здавна в рукописній і друкованій книжці відображалися притаманні народові форми культури, писемність ставала засобом примноження й поширення культурних багатств. На українських землях перша з двох названих культурних революцій -- утвердження писемності -- забезпечила функціонування держави й утвердження християнської релігії, віровчення якої ґрунтується на Святому Письмі. Цим водночас був започаткований і особливий розкол суспільства: виокремлення тих, кому знання письма надавало істотні переваги над рештою людей. Наступною революційною за значенням зміною стало запровадження друкарства, яке дало змогу залучати до культурного й політичного життя значно ширші, ніж раніше, верстви населення. А це властиве не так середньовіччю, як тому періодові культури, що його тепер все частіше називають ранньомодерною добою, початковим етапом нової історії, позначеної формуванням націй і національних культур. У багатьох відношеннях поширення друкарства стало складовою частиною національно-культурного та релігійного відродження українського народу в останніх десятиріччях XVI -- першій половині XVII ст. Також і в наступні періоди друковане слово -- попри всю складність і суперечливість умов його розвитку -- відігравало істотну роль у самоусвідомленні нації, формуванні її політичної культури й духовності.

У працях з історії друкарства дотепер триває суперечка, яку з двох категорій джерел -- документальні чи "друкарські" (тобто самі видання) -- вважати основною, а яку допоміжною. Аргументи обох сторін непереконливі: джерела себе взаємно доповнюють, чим різноманітніші використано матеріали, тим переконливіші узагальнення[7].

Серед архівних документів з історії книговидання й друкарства можна виділити такі основні групи, як нормативні акти про юридичний статус друкарень, внутрішня документація поліграфічних підприємств, матеріали про працівників книговидання в складі фондів судових й адміністративних установ, листи та інші документи приватного походження, старі бібліотечні каталоги. У першій групі провідне місце займають грамоти про надання особам і установам права видавати книги, підтвердження видавцям їхніх привілеїв, судові ухвали та інші правові акти. Православні видавці отримували грамоти на право друкування від церковної ієрархії (патріархів, митрополитів, єпископів), друкарі, що обслуговували католицьку церкву, -- від католицьких єпископів, архієпископів, призначених ними цензорів, генеральних і провінційних настоятелів чернечих орденів. Першою з грамот православної ієрархії з питань друкування був підписаний 1589 р. константинопольським патріархом Єремією, луцьким єпископом Кирилом Терлецьким і львівським єпископом Гедеоном Балабаном акт, що санкціонував діяльність друкарні та інших установ Львівського братства. Після невдалих спроб встановити загальні засади контролю єпископату над книговиданням (ухвала Берестейського собору єпископів 1591 року) ієрархія обмежувалася грамотами, що стосувалися діяльності окремих друкарень або видання окремих книжок. Друкарні Східної України діяли в першій половині XVII ст. без дозволів державної влади Речі Посполитої, але західноукраїнські видавці, починаючи з кінця XVI ст., вважали за необхідне отримувати для себе королівські привілеї, хоча часто їхня наявність не забезпечувала реального гарантування видавничих прав.

Суцільним охопленням значних теренів щодо цього вирізняються протоколи здійснюваних єпископами або за їхнім дорученням візитацій церков Західної та Правобережної України XVIII-XIX ст. Однак до наявних у деяких з них повідомлень про невідомі бібліографам видання XVI-XVII ст. треба підходити дуже обережно, оскільки в цьому джерелі трапляються помилки в датуванні. Це стосується і старих бібліотечних каталогів. Наприклад, в інвентарі бібліотеки Словітського монастиря 1826 р. описано книги, видані в Україні начебто в XVI ст: Тріоді (Київ 1527, 1540), Анфологіон (Львів 1542), Служебник (Львів 1546), Апостол (Львів 1566)[12].

В результаті об'єднання створених у кінці XIX -- на початку XX ст. колекцій сформувалися найбагатші в наш час збірки українських рукописних книг та стародруків у державних бібліотеках і музеях України (Національна бібліотека ім. В.Вернадського НАН України в Києві, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Національний музей у Львові, Львівський державний історичний музей, Харківська державна наукова бібліотека).

Перший період створення історіографічних творів про рукописні та друковані пам'ятки має довідкого-інформаційний, мемуарний, рецензійний, науково-публіцистичний характер[10].

Особливо важливі для дослідження історії книговидання фундаментальні праці київських дослідників церковної старовини професорів Київської духовної академії Сергія Голубєва та Федора Титова, а також здійснені ними публікації джерел. Їхні публікації, попри зумовлені особистими мотивами взаємні звинувачення в некомпетентності, себе доповнюють, оскільки побудовані на різних джерелах. Однак Федір Титов у праці про Києво-Печерську друкарню недостатньо використовував архівні акти, йому залишилися невідомими й численні київські видання XVII ст. Значна частина додатків ("приложений") до першого тому праці Титова "Типография Киево-Печерской Лавры", що були надруковані 1918 р., збереглася на складі й заходами А.Ю.Кримського випущена у світ Всеукраїнською академією наук під назвою "Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII ст. Всезбірка передмов до українських стародруків" (Київ 1924; факсимільне відтворення з передмовою Ганса Роте, Кельн; Відень 1982). Відомості про історію друкарні Львівського братства у присвяченій йому книзі Амвросія

У Галичині дослідженням стародруків, головне в контексті літературознавчих студій, займалися Іван Франко, Кирило Студинський, Василь Щурат, Михайло Возняк, на Закарпатті історію друкарства вивчав Гіядор Стрипський. Поряд з текстологічним аналізом творів, вчені-філологи звернули увагу на особливості набору й оформлення друків та на джерелознавче значення покрайних записів. Михайло Грушевський досліджував книговидання як чинник і вияв національного відродження, діяльність видавців і друкарів розглядав у контексті зародження й розвитку осередків інтелектуального життя, пов'язаних з міщанським, магнатсько-шляхетським і козацьким середовищем. У широкому суспільному контексті висвітлено значення друкарства у відомій книзі "Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVIІ віці" (вперше видана 1912 p.) й у відповідних розділах "Історії України-Руси" (т. 6, с. 437-441, 496-498; т. 7, с. 406-411; т. 8, ч.2, с. 90-94). Запропонована Грушевським концепція "першого відродження", пізніше розгорнута в його "Історії української літератури", справила значний вплив на наступних дослідників культурного життя, зокрема й друкарства[8].

Велике значення для піднесення рівня українського книгознавства, в тому числі у вивченні стародруків, мала діяльність Українського наукового інституту книгознавства (УНІК), фундатором і директором якого був Юрій Меженко, і діяльність відділу рідкісної книги Всенародної бібліотеки України, яким тривалий час керував професор Сергій Маслов. Високий рівень книгознавчих досліджень у тодішній Україні відображено в редагованому Ю.Меженком часописі "Бібліологічні вісті", високо оціненому книгознавцями ряду країн . Як відзначав польський книгознавець Кшиштоф Міґонь, у той час деякі питання розглядалися українськими книгознавцями глибше, ніж у інших, сусідніх і не сусідніх країнах. Зокрема, новаторський характер мали студії з питань соціального функціонування книги, теоретичних і практичних проблем бібліографознавства, бібліотекознавства й цілісної бібліології (книгознавства) як системи наукових дисциплін, присвячених книзі. Як згадував пізніше одеський професор Саул Боровий, співробітники Українського наукового інституту книгознавства "працювали в дуже важких умовах", виконуючи роботу, "для якої в звичайній радянській установі був би потрібен штат, більший у кілька разів"[11].

Пожвавленню досліджень початкового періоду історії друкарства сприяло відзначення в 1924 році 350-річчя друкарства в Україні. До ювілею проводилися наукові конференції, виставки стародруків. УНІК випустив у світ спеціальний номер "Бібліологічних вістей" (1924, № 1-3) із змістовними працями Сергія Маслова, Павла Попова, Пилипа Клименка, Миколи Макаренка, Данила Щербаківського та інших дослідників. Спробою визначення соціальних передумов появи української друкованої книги була вміщена в цьому номері коротка, але змістовна стаття Григорія Саливона (під псевдонімом Г. Тисяченко) "Початок друкарства на Україні". Виникнення друкарства він пов'язував із загостренням соціальних конфліктів в умовах наступу католицької церкви; відповідно до поширюваних у той час в СРСР концепцій, першопричиною соціально-економічних змін проголошував зростання торговельного капіталу. Однак у цілому Саливону вдалося уникнути властивого працям того часу перебільшення безпосереднього впливу цього капіталу на культурне життя. До цього ж числа Павло Попов подав оглядовий нарис про початковий період друкарства слов'янських народів (перероблені й доповнені перевидання вийшли в 1958 і 1959 рр.). У цих працях чимало цікавих спостережень з окремих питань. Проте рівень дослідження друкарства окремих країн у той час не давав змоги повніше простежувати типологічні відповідності в розвитку книговидання народів і регіонів.

Видатним історіографом друкарства в Україні був Іван Огієнко. Значимість праці «Історія українського друкарства» досліджував кандидат філологічних наук Микола Тимошик у праці «Невтомний сівач на українознавчій ниві». Нині, в давно очікувану добу духовного й національного відродження, ми маємо все більше можливостей неупереджено й розважливо поміркувати над багатьма сторінками нашої драматичної історії, власноручно стерти фальшивий глянець, здавалося б, назавжди покладений на ці сторінки тоталітарною системою. Багато з них нам ще не раз доведеться перечитувати, переосмислювати заново, ретельно відбираючи зерна правди, історичної справедливості й істинної науковості від рясної полови всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень, замішаних на ідеологічній заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях.

Осібно викарбувані на таких сторінках немало імен кращих синів і дочок українського народу, зокрема діячів науки, культури, освіти, які, незважаючи на тяжкі випробування долі, весь свій талант, зусилля, а нерідко й життя, віддавали на вівтар боротьби за одвічну мрію -- здобуття своєї державності. Та замість заслуженого пошанування й доброї пам'яті нащадків імена цих людей багато десятиліть у нас або свідомо замовчувалися, або були позначені ганебним тавром запроданців, відщепенців, зрадників інтересів народу. Серед таких постатей, реабілітованих історією, але ще глибинно не пізнаних в Україні -- й ім'я Івана Івановича Огієнка[8].

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огіенко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав сподвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць.

На жаль, переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном, а та незначна їх кількість, що видавалася в 20-х роках у нас, -- ще донедавна перебувала в спецсховищах як заборонена. Заборонене було й саме ім'я Огієнка. Зрозуміло відтак, чому про цього вченого із світовим ім'ям на його Батьківщині не вийшло не лише жодної поважної монографії, а й бодай кількох правдивих рядків у енциклопедичних та довідкових виданнях. Були, щоправда, на кшталт таких: «націоналістичний збрід», «запроданець-іуда в рясі митрополита» тощо.

Це -- один із типових прикладів до гіркоти несправедливого присуду многотрудному життю вченого, який винесла свого часу офіційна українська наука.

Та найголовнішим суддею завжди, надто за найскладніших історичних обставин, був час. Саме завдяки його оновлюючій силі повертається чесне і чисте ім'я Івана Огієнка. 1992 року, в 110-ту річницю від дня його народження, відбулися дві всеукраїнські науково-практичні конференції -- «Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українського національного відродження» (Кам'янець-Подільський) та «Іван Огієнко. Незабутні імена української науки» (Львів). Починає повертатися до читацького загалу багатюща наукова, просвітительська спадщина вченого. Достатньо сказати, що найвідоміша його праця «Українська культура» вже витримала два видання, до того ж, масовими тиражами. У київських видавництвах побачили світ ще дві Огієнкові книги -- своєрідний посібник з нашої тисячолітньої історії «Українська церква» та фундаментальне дослідження «Дохристиянські вірування українського народу». От і це видання, яке тримає в руках читач, також уперше вільно виходить в Україні[8].

Серед багатьох українознавчих студій професора Огієнка, яким притаманний особливо високий рівень наукового мислення, теоретичних узагальнень, переконливість аргументації, широта охопленості джерельним матеріалом і водночас емоційність, простота, дохідливість викладу, можна без перебільшення назвати в ряді перших «Історію українського друкарства». Цю книгу автор писав з особливим старанням. Він був глибоко переконаний в необхідності активізації досліджень саме на цьому пласті української культури -- багатої, різнобічної і, на жаль, ще не дослідженої, не пізнаної науковцями, а відтак і читацьким загалом. Ось із якою щирою залюбленістю в цей предмет, з якими цінними конкретними міркуваннями і пропозиціями звертається І. Огієнко в листі зі Львова до А. Кримського: «Друга ділянка, в якій я тепер працюю (першою була історія української мови. -- M. T.), це -- українська палеотипія, а власне -- історія українського друкарства. Це величезна й велична ділянка нашої культури, а поміж тим ще й досі стоїть вона облогом... Друкарство -- це така велика ділянка в нашій культурі, що праці хватить на ціле життя не одному поколінню. Дуже шкодую, що при Академії наук нема спеціальної кафедри палеотипії -- я б зв'язався з цею кафедрою і працював би для неї як віл (виділення мої. -- M. T.). Думаю, що кафедра мала б бути на історико-філологічному відділенні, -- бо ж вона доставляє силу матеріалу для історика мови та історика літератури. Спеціальна кафедра української палеотипії розбудила б жвавий інтерес до наших стародруків і поставила б їх вивчення на правильний грунт. Знайшлися б робітники, які б упорядкували і проаналізували цю ділянку і вона дала б великі наслідки. Кафедра палеотипії є в Германії, в Лейпцігу працює навіть ціла окрема Академія друкарства. Чому б того не можна зробити і в нас?»

Шкода, що такі цінні пропозиції вченого, зокрема щодо створення відповідних кафедр при академічних чи вузівських інститутах, залишаються й сьогодні не реалізованими.

До написання фундаментального дослідження з історії" українського друкованого слова І. Огієнко приступив тоді, коли вже видав більше десятка окремих нарисів-розвідок з цієї теми. Це, зокрема, «Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври» (1921), «Свято нашої культури: нарис з історії початків українського друкарства» (1924), «Друкарська трійця -- Фіоль, Скорина і Хведорович» (1924), «Дерманська друкарня» (1925). Для повноти охопленості джерельною базою він ще здійснює поїздку до Кракова, де працює в архівах, перечитуючи сотні стародруків, віднаходячи все, що стосувалося друкарства загалом й українського зокрема. І ось 1925 року накладом Наукового товариства імені Шевченка у Львові виходить праця -- «Історія українського друкарства. Т. І. Історико-бібліографічний огляд українського друкарства в XV -- XVIII ст.». У післямові до книги автор, констатуючи фрагментарність і описовість розробки цієї теми попередниками, відсутність з цієї дисципліни спеціальних досліджень, свій підхід до розгляду зазначеної проблеми пояснює так: «Такий стан речі примусив мене поставити собі завдання бодай зібрати докупи все те, що досі зроблено в нас з цеї широкої дисципліни і відповідно пояснити зібране й доповнити там, де це було можливим. Я поставив собі завданням в міру можливості освітити всі головніші моменти в історії українського друкарства, виразно намітити всі найголовніші віхи його» [29; С. 388].

Реалізації цього завдання підпорядкована й структура книги: основними віхами українського книгодрукування автор визначив білорусько-українське друкарство, друкарство на галицькій землі, на Київщині, Чернігівщині, Поділлі. Окремо досліджується стан друкарства у слов'янських народів та друкарство інших національностей на території України.

Вихід книги у закордонній Україні був зустрінутий дуже прихильно. На сторінках періодичних видань з'явився ряд схвальних відгуків, ґрунтовних рецензій. Варто навести одну з найхарактерніших оцінок, яку висловив відомий львівський професор К. Студинський: «Ми повинні віднестися до цієї книжки не то із захопленням і пошаною, а із подивом для совісті й точності автора, для ясного викладу, яким пронизаний величний твір, для тої легкості пера, котрим орудує автор... Серед культурних націй, як англійська, така книжка знайшлася б у кожній хаті інтелігентного громадянина» [32; С. 3.]. Зовсім інша доля судилася цьому виданню в радянській Україні. Офіційна книгознавча наука відбулася здебільшого відвертим мовчанням. Навіть у тематичному випуску збірника наукових праць «Федоровские чтения», що був спеціально присвячений 400-літньому ювілею книгодрукування в Україні і в якому було вміщено цілий ряд наукових розвідок українських учених, немає жодного посилання ні на І. Огієнка, ні на його працю.

В найповнішому за останні шістдесят років академічному виданні за редакцією члена-кореспондента АН УРСР П. М. Попова [21; 310 с.], присвяченому історії українського книгодрукування, ім'я І. Огієнка також не згадується. Але, безсумнівно, автори мали на увазі саме цього вченого, обґрунтовуючи передмову таким застереженням: «Попередні дослідники описували матеріали українського книгодрукування іноді з методологічно хибних позицій. Зважаючи на це, в даній книзі значне місце відведено марксистсько-ленінському висвітленню книгодрукування на Україні протягом усієї його історії». З відомих причин замовчувалося фундаментальне дослідження Огієнка й у випущених за радянських часів інших виданнях, як колективних, так і окремих авторів, що стосувалися того чи іншого періоду розвитку українського друкованого слова. Щоправда, невдовзі після виходу Огієнкової праці на неї відгукнувся журнал «Бібліологічні вісті» рецензією відомого книгознавця С. Маслова. В цілому назвавши книгу «найбільш ґрунтовною та документальною», рецензент, однак, спробував заперечити принципові положення автора. Вже пізніше московська дослідниця А. Зернова, ввівши до наукового обігу працю І. Огієнка, також ставить під сумнів найголовніші результати його студій [13; С. 47 -- 49.].

Негативні оцінки базувалися, безперечно, на офіційно затверджених ідеологічних постулатах, які сконцентровано виражені ось у цих фразах, взятих нами з ювілейного книгознавчого видання: «Друкарству на Україні передували перші кроки його розвитку в Росії, зокрема в Москві, на початку другої половини XVI століття. Книгодрукування сприяло... розширенню і зміцненню політичних, економічних і культурних зв'язків між братніми російським і українським народами» [21; С. 2.].

Все, що не «вписувалося» в таку ідеологічну «схему», ще донедавна вважалося антинауковим, а отже, шкідливим. Огієнкова «Історія українського друкарства» з цієї схеми випадала зовсім, тому й потрапила до спецсховищ.

Які ж принципові положення цього дослідження викликали заперечення в нашій офіційній науці? Передусім, йдеться про обрану й науково обгрунтовану І. Огієнком концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова як складової української культури. Особливість її в тому, що автор з самого початку поставив під сумнів домінуючі до цього у вітчизняній науці твердження щодо підпорядкованості українського друкарства російському, а також діюче донедавна датування початків і подальших етапів розвитку книгодрукування для українців. Друкарство в Україну, доводить автор, прийшло не зі Сходу, а з Заходу, до того ж, задовго до виходу в Москві 1564 року першої датованої друкованої книги -- «Апостола» І. Федорова. Ніяк не применшуючи ролі й значення І. Федорова в розвитку цієї справи (цій постаті автор присвятив 49 сторінок своєї книги), І. Огієнко, однак, вважає його не засновником книгодрукування в Україні, а фундатором постійного друкарства на українських землях. Дослідник цитує новознайдені архівні документи, посилається на висловлювання ряду зарубіжних вчених (Д. Зубрицький, Я. Бандтке), які вважали, що ще раніше, до прибуття І. Федорова у Львів і заснування ним у 1572 -- 1573 роках друкарні та видання у 1574 р. «Апостола», на західноукраїнських землях існувало книгодрукування. На користь цього твердження говорить і напис на надмогильній плиті І. Федорова, який у перекладі І. Крип'якевича звучить так: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив (виділення мої. -- M. T.), умер у Львові. Друкар книг перед тим невидимих...» [22; С. 8.]

Логічно вмотивованим, на нашу думку, є поділ І. Огієнком початків українського книгодрукування на два періоди: власне на українських землях і поза ними. Має право на існування припущення автора, що початком постійного книгодрукування в Україні слід вважати не 1574 р. (рік виходу «Апостола» І. Федорова у Львові), а 1569 -- час створення цим друкарем «Євангелія Учительного» в Заблудові -- білоруському містечку на пограниччі з Україною, де на той час домінувало етнічне українське населення. У цьому контексті, зважаючи на найтісніші зв'язки, що існували в XVI -- XVII ст. між українським і білоруським народами, їхніми культурами, І. Огієнко вживає термін «білорусько-українське друкарство», присвячуючи цій темі окремий розділ свого дослідження.

Що ж до появи друкованих книжок для українців поза етнічними українськими землями, то тут І. Огієнко однозначно називає рік 1491. Саме тоді у Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль випускає у світ кириличним шрифтом Часословець і Осьмигласник, які не лише були оформлені за зразком рукописних західноукраїнських книжок, а й набрані за тогочасним українським правописом. В українському походженні цих та й інших Фіолевих книжок, надрукованих у Кракові, переконує й нещодавно зроблене науковцем із Закарпаття О. Оросом відкриття: першоджерелами для цих видань слугували рукописи, написані в XIV -- XV століттях у Грушівському монастирі (нинішня територія Тячівського району на Закарпатті).

Втім І. Огієнко, будучи надзвичайно ретельним і відповідальним у відборі й аналізі емпіричних даних, формулюванні наукових висновків, неодноразово наголошував на необхідності додаткових детальних досліджень чи ґрунтовної перевірки деяких тез, припущень, зроблених ним чи його попередниками. Стосується це зокрема й питання про «українську приналежність» заблудівського «Євангелія Учительного» й діяльності друкарів у Львові та інших західноукраїнських містах до приходу туди І. Федорова. Дослідник ніби вказував своїм послідовникам, «куди саме треба в першу чергу прикласти більшої праці», сподіваючись, що названі ним джерела, визначені віхи українського друкарства спонукатимуть до появи «більшого числа спеціальних і ґрунтовних розвідок з тих питань, які я лише поверхово намітив» [29; С. 388.]. І як жаль, що науковий пошук, зусилля цілого ряду вчених радянського часу були спрямовані не туди, куди їх націлював великий учений, а на повторення в різних варіантах ідеологічних штампів, далеких від істини, але вигідних тоталітарному режимові. Та ось тепер, хоч і з запізненням, нове покоління українських дослідників може надолужити прогаяне, маючи унікальний, зібраний по крупинках протягом багатьох літ, історико-бібліографічний огляд українського друкарства -- складової української культури.

Ще одна важлива особливість дослідження. У ньому чи не вперше у вітчизняній історіографії так глибоко, аргументовано, на конкретній джерельній основі показано, яка руйнівна сила методично, протягом століть спрямовувалася з імперських столиць Петербурга й Москви на знищення волі українського друку, придушення української культури в цілому. І. Огієнко одним із перших серед науковців, спочатку в «Українській культурі», а згодом і в «Історії українського друкарства» оприлюднив нечувані за своєю зверхністю й зневагою до цілого народу гласні й негласні документи минулої епохи -- укази, розпорядження, циркуляри царського уряду про заборону українського друку, знищення українських книжок, виправлення українського правопису. Окрім того, він переконливо, аргументовано показав, як, незважаючи на всілякі утиски, заборони й переслідування, українське друковане слово пробивалося до народу, будило думку, піднімало його з колін.

Готуючи до видання «Історія українського друкарства», І. Огієнко зібрав величезний, у переважній більшості, ніким ще не прочитаний, не систематизований і не узагальнений матеріал, який структурно не міг увійти до одної книжки. Це спонукало автора приступити до підготовки багатотомного видання, розширивши і конкретизувавши тематичний діапазон наступних книг за такою проблематикою: історія української книги XV -- XVIII століть, опис стародруків, альбом фотографій українських стародруків, хрестоматійні матеріали з історії вітчизняного книгодрукування. А ще ж -- зміст давніх українських книжок, техніка старого друкарства, історія гравюри, випадки паління книжок, історія цензури в Україні. На превеликий жаль, і цьому, народженому в Україні, задуму також не судилося здійснитися. «Історія українського друкарства» так і залишилася окремим самостійним дослідженням нереалізованої серії. І сьогодні вона по праву приходить до українського читача не лише як одна з найцікавіших з пізнавального боку книг І. Огієнка, а й як історична та літературна пам'ятка.

Нинішнє видання цієї книги -- третє. 1983 року, майже через шістдесят літ після виходу її у Львові, Інститут дослідів Волині та товариство «Волинь», що діють у Вінніпезі, здійснили для канадських українців друге, факсимільне видання, зауваживши його невеликою передмовою. В ній, зокрема, зазначено: «Тепер активно відбувається процес зацікавлення молоддю духовною і культурною традиціями українського народу. Ця книга допоможе пізнати і краще оцінити нашу книжну культуру, яка дорівнювала іншим культурам Європи, а в дечому навіть перевищувала її». Повернення широкому читацькому загалу ще одного фундаментального українознавчого дослідження І. Огієнка -- це, певною мірою, повернення безцінного скарбу його думки, його мудрості, його праці, що до останку, щиро й з великою любов'ю призначалися Україні.

У ювілейному номері були й інші цікаві статті, але основним його матеріалом став нарис визначного книгознавця Сергія Маслова "Друкарство на Україні в XVI-XVIII ст". Це невелике, але змістовне дослідження, в якому, на підставі вивчення стародруків і попередніх студій інших авторів, коротко викладено історію видавничих закладів, згрупованих по регіонах: друкарні в Галичині, на Волині, в Києві, на Чернігівщині. Хоча з архівних матеріалів тут використано лише вже опубліковані, все ж це дослідження стало першим надійним узагальненням відомих на той час матеріалів про українські друкарні кириличного шрифту. Також брошура того ж автора "Українська книга XVI-XVIII ст." (1925), хоч і вийшла в серії "Науково-популярна бібліотека книгознавства", була значним внеском у книгознавче вивчення стародруків. Крім огляду історії друкарень, тут подавалася загальна характеристика змісту й оформлення друкованих книг, викладалися узагальнення автора з історії книгарства та бібліотек. С. Маслову належить і низка майстерних етюдів про окремі стародруки і статей про методику їхньої ідентифікації та дослідження. Ознайомлення фахівців у інших країнах з підсумками досліджень українських істориків книги започаткував С. Маслов статтею в першому випуску престижного щорічника "Gutenberg-Jahrbuch", який від 1926 р. дотепер виходить у Майнці -- на батьківщині Ґутенберга. Пізніше інформаційні матеріали про давнє українське друкарство публікували в цьому виданні Володимир Січинський і Зенон Кузєля . На жаль, після припинення "українізації" в УРСР вчений вже не мав змоги публікувати свої студії. Праці Сергія Маслова, в яких поєднувалися вдосконалені ним методи книгознавчого дослідження й блискуча філологічна майстерність, піднесли вивчення українських стародруків на новий рівень[27; С.15-23].

Уже після ювілею УНІК видав збірник досліджень "Українська книга XVI-XVII-XVIII ст.", куди ввійшла праця Віктора Романовського про Івана Федорова -- одна з перших спроб на підставі джерел висвітлити всі відомі на той час факти з біографії друкаря. У збірнику вміщено також розвідки Пилипа Клименка про острізький кириличний шрифт, Миколи Макаренка про художнє оформлення стародруків. Ці статті були початком поглиблених студій шрифтів і мистецького оздоблення давньої книги. Павло Попов уклав два випуски "Матеріалів для словника українських граверів" (1926, 1927) на рівні реєстрації прізвищ та монограм майстрів книжкової графіки[11].

Історико-книгознавчі українські праці в другій половині 30-х років можна було видавати тільки за межами СРСР, зокрема у Львові. 1937-1939 рр. тут виходив часопис "Українська книга" за редакцією Євгена Юліана Пеленського, де опубліковано книгознавчі та бібліографічні нариси Івана Крип'якевича, Богдана Кравціва та інших авторів. Активізувалися на західноукраїнських землях у 20-30-х роках і польські дослідження історії книги. Значним внеском у науку стала публікація Юзефом Скочеком і Анною Єнджейовською рукописних інвентарів книг львівських міщан і книгарів. Брошура А. Єнджейовської "Польська книга у Львові в XVI ст." дещо однобічна, але містить цікавий фактичний матеріал. На жаль, праці про книгу в Україні залишались на той час поза увагою авторів оглядових нарисів історії світового друкарства. Одним з нечисленних винятків була колективна монографія за редакцією Роберта Александера Педді. Працівник Британського музею Л. Уортон, автор розділу "Східна Європа і слов'янські країни" згадав про першу кириличну друкарню в Кракові (щоправда, на підставі застарілих публікацій), коротко схарактеризував діяльність Ф. Скорини та Івана Федорова, назвав друкарню Львівського братства (яка "заснувала першу постійну друкарню, що існує дотепер"), Києво-Печерську і Почаївську.

Своєрідні хрестоматії уривків із джерел і праць про друкарство, які видавав невеликими накладами бібліограф Максим Бойко, попри компілятивний характер, мали й певне позитивне значення, нагадуючи нерідко читачам і вченим забуті або малодоступні публікації . Щойно 1958 р. у Києві змогли вийти перші після довгої перерви праці про стародруки -- виданий під керівництвом Павла Попова каталог "Славянские книги кирилловской печати XV-XVIII ст. Описание книг, хранящихся в Государственной публичной библиотеке АН УССР" (укладачі С. Петров, Я. Бирюк, Т. Золотар), і брошура Павла Попова "Початковий період книгодрукування у слов'ян" (змінений варіант нарису 1924 р.). 1959 р. опубліковано науково-популярну книжку харківського книгознавця Ісаака Каганова "Українська книга кінця XVI-XVIII ст.".

Як найважливіша подія в дослідженні рукописної книжності була розцінена науковою громадськістю фундаментальна праця Я. Запаска "Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга" (Львів 1995) -- опис найцінніших із мистецького огляду рукописів і виданий великим накладом альбом репродукцій із пам'яток, розсіяних по всьому світу. Великим є також внесок дослідника у справу наукового опису стародруків. Мистецтву оформлення стародруків і діяльності граверів-ілюстраторів книг присвячено і праці Григорія Логвина, Дмитра Степовика, Валентина Фоменка, Марії Видашенко, Оксани Юрчишин та інших авторів. У виданих впродовж останніх років розвідках Володимира Александровича поєднується аналіз пам'яток із вичерпним використанням виявлених автором архівних матеріалів про митців.

Ідеологічний і загальнокультурний контекст виникнення друкарства в Україні й Білорусії найповніше висвітлено в недавній фундаментальній монографії Бориса Гудзяка з історії Київської митрополії (англійське видання 1998 р., українська версія 2000 р.). Один із ключових розділів у ній названо: "Початки книгодрукування і руської церковної реформи", оскільки створення видавничих осередків у Заблудові, Львові, Острозі розглядається як перший істотний вияв реформування церковного життя.

Отже, рукописна та друкована книжності відображали стан культури, суспільних відносин у певному конкретно-історичному періоді. Вивчення історіографії дає змогу виявити та науково обґрунтувати виникнення друкарства та його вплив на національно-культурне та релігійне відродження української нації. До визначних історіографічних джерел української книжності належать вітчизняні історичні праці, монографії, бібліографічні покажчики, періодична преса. Відомості про книговидання та друкарство містять старі бібліографічні каталоги монастирів. Збірки рукописних книг та стародруків зберігаються у державних бібліотеках та музеях України. Дослідженням стародруків на Галичині займалися Іван Франко, Кирило Студинський, Василь Щурат, Михайло Возняк, на Закарпатті історію друкарства вивчав Гіядор Стрипський. Змістовні статті вміщено «Бібліографічних вістях» авторів Сергія Маслова, Павла Попова, Пилипа Клименка, Миколи Макаренка, Данила Щербаківського.

1.2 Українська рукописна книга

Рукописна книга - кодекс, що містить твір або твори художнього, релігійного, юридичного чи іншого змісту, написаний вручну. У XVI ст. рукописна книжність стає поширеною не лише у великих містах(Львів, Стрий) у скрипторіях, майстернях для переписування при монастирі, але й у містечках та селах. Спочатку папір привозили із Заходу, переважно з Німеччини, а в першій половині XVI ст. папірні з'явилися в Україна. Один з перших паперових млинів з'явився у Буську 1539-1541р.р.

За другу половину XV -- першу половину XVI ст. збереглося значно більше рукописних книг, ніж за попередній період. Проте це все дуже незначна частина книжкової продукції, створеної у той час. Простежуючи частоту переписування книжок у другій половині XV і першій половині XVI ст., варто відзначити зростання обсягів книжкової продукції, причому це особливо помітно на зламі століть. З другої половини XV ст. значно зросла кількість переписуваних Євангелій, збірників та Міней. Очевидно, це було великою мірою зумовлено пожвавленням церковного життя.

Як уже зазначалося, копії Євангелія кількісно превалювали над списками всіх інших книг упродовж усього розглядуваного періоду. Серед збережених Міней та Тріодей, які так само часто переписувалися в розглядуваний період, найбільше копій датовано першою половиною XVI ст. Часто копіювався Апостол, причому серед інших відомі й копії за виданням Ф. Скорини.

З кінця XV ст. відомі переписи окремих частин Біблії: Пісня пісень кінця XV ст., П'ятикнижжя Мойсея кінця XV ст., копія 40 -- 50-х рр. Біблії друку Скорини, Книга Товії першої половини XVI ст. Списки Кормчих датуються зламом століть (Кормча з бібліотеки Львівського університету, Номоканон початку XVI ст. з бібліотеки Перемишльської капітули). Переписувалися і в першій половині XVI ст. требники (список із Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника)[24].

Поширеними в українській рукописній традиції першої половини XVI ст. були Прологи: Пролог 1520 р. із церкви в Лаврові, два Прологи 30 -- 50-х рр. XVI ст., Пролог 1530 р., від якого збереглася лише передмова.

Найбільше пам'яток патристичної літератури датовано другою половиною XV -- початком XVI ст., трохи менше їх дійшло з першої половини XVI ст. Найпоширеніші серед них переписи творів Єфрема Сирина, Авви Дорофея, Кирила Єрусалимського ("Слова" Авви Дорофея початку XVI ст., Повчання Кирила Єрусалимського 1499 р., "Слова" Єфрема Сирина 1492 р.). Часто поширювалися в Україні збірки творів Іоанна Златоуста -- "Златоуст". Кожен укладач компонував книгу індивідуально за тематичним принципом добору статей морально-повчального змісту. Один із ранніх -- збірник 1474 р. Відомі також списки "Златоуста" кінця XV -- початку XVI ст., що був копією списку 1474 р., та середини XVI ст.

Поширювався й інший збірник морально-повчального характеру -- "Ізмарагд". Сюди входили статті про корисність читання, "слова", адресовані християнам, а також фрагменти з творів отців церкви -- Єфрема Сирина, Іоанна Златоуста, Симона -- єпископа Месопотамського. Відомі два списки "Ізмарагда" з бібліотеки Києво-Михайлівського монастиря -- останньої чверті XV та кінця XV -- початку XVI ст., а також копія початку XVI ст. з бібліотеки А.Петрушевича (нині у Львівській бібліотеці ім. В.Стефаника). Досить часто в Україні переписували переклади "Євангелій учительних" візантійського походження[33].

Пам'ятки агіографічної прози включали до Прологів, Четьїх-Міней, а також збірників мішаного змісту. Історіографічну прозу представляли перекладні пам'ятки: хроніки, хронографи (збереглося порівняно небагато списків, що зумовлено, очевидно, і "зачитуванням" пам'яток у процесі активного використання). Репертуар оригінальної історіографічної книги становили переважно середньовічні літописи, копії яких нерідко поєднувалися з переписами з пізніших історіографічних пам'яток. Так, збірник початку XVI ст. вміщував давньоруський звід, Київсько-Смоленський та Короткий Волинський літописи[8].

У першій половині XVI ст. почала використовуватися юридична література, раніше представлена лише пам'ятками церковного права, зокрема Кормчими. Поширювалися українські переклади Литовського статуту 1454 і 1529 рр. Наприкінці XV -- на початку XVI ст. помітно розширився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів із західних літератур, про що вже йшлося. Репертуар полемічних пам'яток становили переписувані в попередній період переклади творів з грецько-візантійської та південнослов'янської літератур. Вони поширювалися в складі відомих і раніше полемічних збірників, Кормчих, Торжественників.

Від кінця XV ст. почали з'являтися списки творів з відомостями з природознавства, філософії тощо. Упродовж другої половини XV -- першої половини XVI ст. вони входили, як правило, до складу збірників. Серед таких можна назвати українсько-білоруський переклад "Логіки" Мойсея Маймоніда у збірнику другої половини XV ст., який переписав у Білорусі Васько за Миколая Радивила. Слід зазначити, що перекладач дуже ретельно дотримувався тексту оригіналу, використав ним самим розроблену наукову термінологію: "осуд" -- судження, "держатель" -- суб'єкт, "прилог" -- ствердження, "уєм" -- заперечення[8].

Цікавими для читачів були своєрідні "антології" мішаного змісту, що складалися з фрагментів літургійних, патристичних, полемічних, агіографічних, повістевих та ін. творів. Прикладами таких збірників є два рукописи кінця XV -- початку XVI ст. із текстом "Повісті про трьох королів-волхвів", збірник середини XVI ст. Данила Смотрицького з легендарною повістю про Яна Гуса.

Рукописна книжка була одним з важливих чинників культурних контактів між різними регіонами України та поза її межами. У межах України книжковий обмін найактивніше здійснювався, мабуть, між монастирями. Потрапляли в містечка й села книжки, куплені на ярмарках у великих містах (Львові, Києві, Луцьку). Це відбувалося, як правило, в межах певного регіону.

Чимало книг, у тому числі переписаних в Україні, збереглось при монастирях. У першій половині XVI ст. книжкові збірки відомі в київських монастирях Києво-Михайлівському і Видубицькому, у Галичині -- у Спаському, Унівському, Львівському, Онуфріївському, на Волині -- у Дубнівському, Луцькому, Жидичинському, Зимненському. Монастирські бібліотеки формувалися і книжками, що їх переписували ченці, так і за рахунок дарів.

Упродовж другої половини XVI -- першої половини XVII ст. книжки переписували світські особи, ченці та представники білого духовенства. На підставі збережених записів можна зробити висновок, що серед них у другій половині XVI ст. кількісно переважали світські особи. У першій половині XVII ст. зросла частка переписувачів із середовища білого духовенства. Із світських переписувачів, що вказали місце виготовлення книжки, у другій половині XVI ст. приблизно три чверті працювали в містах, натомість у першій половині XVII ст. майже вдвічі зросла частка кодексів, переписаних у селах. На відміну від інших груп світські копіїсти порівняно рідко виготовляли книжку на замовлення, причому більше -- у першій половині XVII ст., ніж протягом попереднього півстоліття. Натомість часто практикували продаж книжки одразу ж після її написання. Зокрема, Євангеліє-тетр 1621 р. купив у Михайла Лодинковича Васько Шолтис, Пролог 1633 р. у Стефана Нижанківського -- мешканка Риботич Фетимія . Велику частину копіїстів становили дяки. Дяки-переписувачі в першій половині XVII ст. працювали переважно в містечках і більших містах, виготовляючи книжку на продаж чи замовлення, рідше -- для власних потреб. Попит на рукописні кодекси залишався досить високим, оскільки нижчі соціальні прошарки духовенства не мали змоги придбати дорогу на той час друковану книжку. Наприклад, дяк Гаврило 1599 р. на замовлення священика Федора переписав Євангеліє-тетр у с. Полюхові, а смереківський дяк Максимій Улицький 1631 р. виготовив Євангелієтетр, яке було куплене для потреб церкви[33].

У певній частині рукописів збереглися згадки про переписувачів-учителів. Зокрема, Євангеліє-тетр 1604 р. писане в Дубецьку на Перемищині рукою Симеона Дубецького, "на тен час в школЂ дЂти оучащого", Апостол 1619 р. скопіював учитель миколаївської школи (на Львівщині) Яків Кузьмич, Євангеліє перед 1635 p. -- Ігнатій "даскалиско" в Делятині .

Переписувачі-ченці зазвичай копіювали книжки на замовлення духовних осіб. Наприклад, "діякон недостойный" 1617 р. виготовив "Маргарит" на замовлення священика Іоанна. Інколи ченці виконували замовлення світських осіб або корпорацій. Зокрема, Устав церковний переписав 1594 р. диякон Лука на замовлення шевського цеху містечка Куликова. У XVI ст., як і в попередні століття, переписувачі -- представники білого духовенства -- працювали здебільшого в містах, менше по селах. Помітне зростання частки священиків у процесі виготовлення книжки в першій половині XVII ст. зумовлене, зокрема, потребою в літургійній книжці, малодоступній для священнослужителів невеликих містечок і сіл. Наприклад, сільський священик Мартин Копистенський 1629 р. виготовив службову Мінею, піп Захарій 1635 р. у містечку Бруслинові -- Євангеліє-тетр, бабицький ієрей Іван Гаврилевич 1639 р. у с. Яворнику -- церковний Устав. Замовниками рукописної книжки, як і раніше, найчастіше виступали представники духовенства. Наприклад, єпископ Діонісій Балабан замовив Чиновник архієрейський 1650 р., ігумен Києво-Михайлівського монастиря Арсеній -- Мінею 1600 р., диякон Ігнатій Савин -- список "Бесід" Іоанна Златоуста 1587 р. У ролі замовників фігурували також заможні світські особи, що здебільшого дарували книжки храмам (кам'янецький староста Мартин Тур, ктитор Києво-Михайлівського монастиря Кузьма Кипшатий). У другій половині XVI ст. досить часто книжки замовляли вихідці із середніх соціальних прошарків суспільства, насамперед міщани (Іван Петраневич із Жидачева, Терентій Падневич з Острога, львів'янин Яків Мойсейович). Згадки про замовників-магнатів (Чорторийських, Заславських, Острозьких) трапляються порівняно рідко. Шляхтичі частіше замовляли книжку для дару храмові (князь Федір Чорторийський) чи для особистого вжитку. Зокрема, князь Богуш Корецький звелів переписати Збірник 1569 р., що вміщував житія смоленського і ярославського князя Федора, деяких ярославських святих, потомками яких себе вважав.