Рукописна книга та друкарство XVI-XVII століть в історіографічній спадщині

Отже, рукописне книгописання на Україні почало розвиватись з новою силою після відкриття паперових млинів у XVI ст. Пожвавлення церковного життя сприяло переписуванню Євангелій, збірників, Міней, Кормчих. Поширеними в українській рукописній традиції першої половини XVI ст. були Прологи, требники. Переписували твори патристичної літератури, агіографічні збірники. До історіографічних видів належали хроніки, хронографи. З першої половини XVI ст. поширеними стали юридичні та художні твори. У першій половині XVI ст. книжкові збірки відомі в київських, галицьких та волинських монастирях. Переписували книжки світські особи, ченці та представники білого духовенства. Замовниками рукописної книги виступало духовенство, заможні світські особи, вихідці із середніх прошарків суспільства, магнати, шляхтичі.

1.3 Друковані джерела XVI - XVII ст.

З числа взятих на облік книг, виданих в Україні до 1648 р. включно, 18,6 % надруковані церковнослов'янською мовою, 13,9 % -- церковнослов'янською і українською, 11,2 % -- українською. Оскільки церковнослов'янською мовою видавалися переважно найбільші за обсягом видання (літургічні книги, пам'ятки патристики), в загальному обсязі друкованої продукції частка церковнослов'янських текстів значно вища: понад 75 %. При цьому треба мати на увазі, що в Україні церковнослов'янська мова сприймалася в той час не як чужа, а як найвищий стиль рідної літературної мови. Крім церковнослов'янської мови, що застосовувалася в Росії і в південних слов'ян, мова українських видань відзначалася (крім іншої вимови) переважно системою наголосів, а також насиченістю елементами середньоболгарського правопису.

Протягом 1586 -- 1615 рр. тексти українською книжною мовою становили 8,5 % загального обсягу книжкової продукції друкарень України, а в 1616 -- 1645 рр. -- 9,1 %. Друкування цією мовою спричинило деяку модифікацію кириличного шрифту, щоб врахувати особливості української вимови. Зокрема, вживалися два варіанти літери г: г для позначення фрикативного звуку і ґ для вибухового (останній був розроблений на основі одного з варіантів грецької "гамми").

Книги латинською і польською мовами становили відповідно 26,2 і 28,7 % загальної кількості книг, надрукованої в Україні до 1648 р. включно. Оскільки переважно це були брошури, загальний обсяг їх незначний (5,4 і 10,2 % обсягу друкованої продукції друкарень України). Слід також зазначити велику питому вагу малотиражних видань -- тез, диспутів, тих панегіриків, які друкувалися не для поширення, а для дарування меценатам[20].

До історіографічних джерел, які досліджують історію книгописання та книгодрукування належить праця Володимира Рожка «Українське православне книгописання і книгодрукування на Волині XI - XX ст. Історико-краєзнавчий нарис є першим виданням про пам'ятки православного книго писання та книгодрукування . Документальні та історичні джерела, виявлені автором в архівах історичної Волині, праці наших земляків з Інституту дослідів Волині у Вінніпезі[27].

У Львові діяла також вірменська друкарня, що надрукувала дві книжки старовірменською літературною мовою (грабар) і одну книжку літературною мовою більшості українських вірмен (вірмено-кипчацькою) .

Разом в Україні з 1648 -- 1574 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов'янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 -- у селах, решта -- у містах і містечках. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста -- Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами. Цікаве джерело про це -- реєстр витрат і прибутків львівського купця Петра Кунащака, який торгував українськими книгами одночасно з продажем полотна, дзвонів та інших виробів.

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап -- остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були більш секуляризованими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей[20].

До важливих друкованих джерел XVI - XVII ст. належать друковані книжки Франциска Скорини. Ф. Скорина переклав усі книги Біблії і в 1517 р. видав перші її томи. Першою книгою, яка була ним надрукована, став Псалтир. На сьогоднішній день збереглися лише 2 його примірники. Серед дослідників цього питання немає єдиної думки щодо кількості книг, видрукуваних Ф. Скориною в Празі. Вони вважають, що всього він надрукував від 20 до 23 книг "Старого Заповіту". На жаль, усієї Біблії видати не вдалось[29].

Ф. Скорина у Вільно заснував типографію. Протягом 1522-1525 рр. у ній надруковано 22 видання. Передусім видавець надрукував "Малу подорожну книжку" - своєрідний комплект із 21 видання. Серед них: Часословець, Псалтир, Акафісти і Канони, Паскалія. Частину Акафістів і Канонів Ф. Скорина склав сам.

У 1525 році Ф. Скорина надрукував Апостол. Ця частина Нового Заповіту була вперше видана кирилівським шрифтом.

Це видання - один із шедеврів давньоукраїнського друкарства. На старослов'янську мову Біблію повністю переклали в 1499 році в Новгороді. Князь зміг дістати у Москві її переклад. Крім того, щоб ознайомитись із списками в Сербії та Болгарії, туди помандрували І. Федоров з помічниками. Дослідники вважають, що наклад її був не менш 2000 примірників. Книга мала 1256 сторінок. Видання цієї книги стало важливою подією в історії культури східнослов'янських народів.

Видання першої книги в Києві тісно пов'язане з ім'ям видатного українського православного, церковного і культурного діяча Єлисея Плетенецького. 20 грудня 1616 року в Києві було видано першу книгу - Часослов.

У 1616-1624 рр. Є. Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру. Зокрема Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620)[32].

Протягом XVI-XVII ст. друкарні засновуються в багатьох містах України. Збільшився випуск нових книжок. Так, Львівська друкарня в 1591-1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька - за 1574-1595 рр. - 18 книг, Київська - за 1615-1630 рр. - 40 книг, серед яких значну частину складали монументальні твори на 500-1500 сторінок.

Гроші йому дали ремісники-українці. В 1573 році він отримав від них позику 700 злотих, що на той час становило величезну суму. Дослідники вважають Апостол 1574 року першою точно датованою друкованою в Україні українською книгою. Апостол 1574 року складається з 35 восьмиаркушевих зошитів, тобто 560 сторінок. Заголовки тексту було виконано з гравіювальних форм, що надало особливої витонченості і якості орнаменту. Відомо місцезнаходження 77 примірників Апостола. З них у країнах колишнього СРСР знаходяться 60.

Другою найбільш важливою книгою Івана Федорова, яку надруковано в Львівській друкарні, вважають, Азбуку. Вона - перший слов'янський підручник кирилівським шрифтом. Збереглося лише кілька примірників цієї пам'ятки давньоукраїнського друкарства. Книга складається з 5 восьмиаркушевих зошитів (80 сторінок).

На початку 1576 року І. Федоров переїхав на Волинь - спершу в село Дермань, а згодом до Острогу. Саме в той час в Острозі було засновано слов'яно-греко-латинський колегіум. Цей навчальний заклад настільки перевершив інші українські школи, що нерідко його називали академією. Князь К. Острозький запросив І. Федорова в Острог, дав гроші для створення друкарні[12].

Праця в четвертій друкарні - Острозькій була найбільш плідною. За неповних чотири роки, з 1578 по 1581, друкар здійснив 5 відомих видань, серед них знаменитої Острозької Біблії. У 1578 році видруковано острозьку Азбуку. Зберігся лише один її примірник. У 1580 році виходять у світ Псалтир та Новий Заповіт. Книга мала 988 сторінок. На сьогодні відомо місцезнаходження 48 ії примірників, 6 з них - у країнах далекого зарубіжжя. Того ж року було надруковано "Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених..." та "Хронологію" Андрія Римши. "Книжка зібрань речей найпотрібніших коротко викладених..." - перший в історії вітчизняної бібліографії абетково-предметний покажчик, за допомогою якого можна швидко знаходити новозаповітні тексти.

Видавничі плани князя Острозького були грандіозними. Він вирішив видрукувати вперше повну слов'янську Біблію. Робота над нею тривала в 1580-1581 рр.

У другій чверті XVII ст. українські та білоруські парафіяльні братства, як і раніше, відігравали помітну роль у національно-культурному русі. Однак у видавничій діяльності провідних братств настав затишок. Віленська братська друкарня, починаючи з другого десятиріччя XVII ст., перейшла до братського монастиря, і контроль братчиків над нею слабнув. У Львівській Ставропігії спостерігався певний спад активності братської організації. Щойно в 1628 р. нові керівники братства вирішили відновити діяльність друкарні і запланували до видання Октоїх -- його продаж обіцяв значний прибуток. Було проведено збір коштів для потреб друкарні, на цю мету виділено і частину доходів від фінансових операцій братства.

Стара будівля друкарні на той час згоріла, і друкування довелося тимчасово перенести до братської школи. Це призвело до "великого утиснення". Тому в 1633-1634 р. під наглядом члена братства Романа Стрілецького спеціально для друкарні надбудовано другий поверх шкільного будинку, після чого нижній вивільнився для школи. Ще в старому приміщенні 23 березня 1630 р. друкар Андрій Скольський видрукував брошуру, яку присвятив господареві Молдавії Миронові Барновському -- "Вірші з трагедії Христос пасхон". Це була українська переробка (яку, мабуть, здійснив сам Скольський) трагедії, створеної в Візантії XI-XII ст. на матеріалі творів Евріпіда, Есхіла, Лікофрона, а також Євангелія та апокрифів. Наступного року надруковано твір Йоаникія Волковича -- "Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашего, притим веселая радость з тріумфального єго воскресенія... при церкви братской... през отрочат отправованиї" . Це перша з тих, що дійшли до нас, спроба українського драматичного твору на тему страстей Христових[12].

Значно пізніше, 1642 р., у братській друкарні вийшла "Еуодія" віршований панегірик студента Замойської академії Григорія Бутовича на честь львівського єпископа Арсенія Желиборського. Дуже ймовірно, що інші аналогічні твори друку до нашого часу не дійшли, але це не може змінити висновку, що їхня роль у друкарській продукції братства не була велика. За 1630-1644 рр. відомо 18 видань братської друкарні, з них 14 (бл. 90% за обсягом) були книжки богослужбові. Це три видання Октоїха (1630, 1639, 1644), три великого обсягу Анфологіони (1632, 1638, 1643), два Євангелія (1636, 1644), не менше трьох видань Псалтиря (1634, 1637, 1643), Служебник (1637), Часослов півуставний (1642). Братство планувало також видання дрібношрифтового Євангелія, Тріодей "квітних і пісних" , Євангелій учительних, Требників і навіть службових Міней на 12 місяців . Про видання книжок, "училищу потребних", уже не йшлося. Така зміна напрямку видавничої політики Львівського братства викликана низкою причин -- зниженням рівня викладання в братській школі, великим попитом на літургійні тексти, необхідністю поліпшити матеріальне становище братства.

Як зазначалося, в 1630-1633 рр. у братській друкарні майстром був Андрій Скольський. У 1634-1637 рр. його місце посів Михайло Сльозка. Коли останній заснував власну друкарню (про це далі), братство запросило на майстра Івана Кунотовича (1638-1639), потім того ж Скольського (1641-1643), а від 1644р. знову Сльозку.

Переважно діяли два друкарські верстати одночасно, кожен з яких обслуговувало чотири-п'ять працівників. Так, 1645 року були зайняті десять друкарів: майстер Андрій Скольський, його компаньйон Степан Комаренський, чотири челядники, тобто підмайстри (складальники Михайло і Матвій, батирщики Іван і Севастян), чотири учні (Лесько, Тимко, Ярмола і "зицер" ). Деякі з учнів стали пізніше підмайстрами, а потім майстрами-набірниками ("зицерами"). В 1645 р. Тимко фігурує в документах братства як друкарчик, 1647 р. його називають Тимофієм зицером, 1646 р. у записі на проданому ним примірнику могилянського Требника зустрічаємо його вже як "Тимофея Олександровича Згорац[кого]... друкаря илвовского" .

Братство не мало власної палітурної майстерні і замовляло оправу для своїх видань різним палітурникам, серед яких у різний час були С.Райнекер (1634-1637), Василь Савула, Іван Передримирський, Андрій Михалевич (40-і роки). При цьому вони могли користуватися знаряддями, зокрема штампами ("фігурами мосяжними"), що були власністю братства[11].

Як видно з протоколів братства та його листування, друкарнею і розповсюдженням книжок повністю керували світські міщани-братчики. Це викликало незадоволення духовних осіб, які не раз вимагали повернути друкарню в підпорядкування ченцям Онуфріївського монастиря, як це було протягом 1608-1616 рр. Навіть колишній ректор братської школи Йов Борецький, ставши київським митрополитом, подавав за приклад львів'янам Віленське братство, яке доручило школу і друкарню ченцям братського монастиря. Через декілька років скитський ієромонах Леонтій радив передати керівництво друкарні ігуменові монастиря і ставив за приклад знову ж таки Вільнюс, де "отці мають в власті своєй" друкарню та всі інші справи, яких "свіцькії не тикаються"[13].

Друкарством намагалися займатись і львівські передміські братства. З документа 1639 р. відомо, що старшина Богоявленського братства Петро Черкавський сприяв спробі Андрія Скольського заснувати власну друкарню на Галицькому передмісті (докладніше про це в наступному розділі); зі Скольським були пов'язані син та дружина Петра Черкавського і в 1645 р. Е. Ружицький висловлює з цього приводу досить правдоподібне припущення, що співпрацю родини Черкавських з друкарем Скольським слід вважати доказом спроби Богоявленського братства взяти участь у видавничій діяльності.

"В усякому разі, -- пише дослідник, -- його члени надавали фінансову підтримку справі друкування кириличних книжок, насамперед, шкільних, а ймовірно і літургійних" . Як братство, так і священик братської церкви розповсюджували також книжки, придбані від друкарні Ставропігійського братства. 1636 р. митрополит Петро Могила затвердив Крем'янецьке братство і дозволив відкрити "школи", де вивчалися би згідно "порядку школ киевских" і під загальним керівництвом київського ректора "науки визволенні' розними язики".

Невдовзі після відкриття школи опубліковано скорочений варіант "Граматики" Мелетія Смотрицького -- "Грамматіка или писменница языка словенскаго тщателем въкратцЂ издана в Кремянци року 1638" . Гравюра з зображенням Богоявлення на титульному аркуші вказує, що друкарня, з якої вийшла книжка, діяла при Богоявленському братстві й монастирі.

1638 р. в Крем'янці видруковано ще дві книжечки: виклад виступу луцького єпископа Афанасія Пузини на єпархіальному соборі ("Синод ведле звичаю доречного... септемврія 26 року 1638 в церкві кафедралной Луцкой... отправований і в том же року в Кремянці для відомости видрукований" ) і "О мистиріях іли тайнах" -- передрук "Дидаскалії" Сильвестра Косова (раніше, 1637 р., ця брошура друкувалася в Кутейні у Східній Білорусії). З прикінцевої частини "Синоду" видно, що обидва видання опубліковано одночасно. Очевидно, друкарня почала діяти вже після вересневого собору, адже ще 12вересня 1638 р. єпископ Пузина замовляв друкування "Поученія ієреєві" львівському друкареві Михайлові Сльозці . Крем'янецьке братство було організоване на зразок Луцького, в якому провідна роль належала не світським міщанам, а навколишнім шляхтичам і ченцям братського монастиря. Це дозволяє припустити, що й друкарство в Крем'янці було в руках ченців[20].

Тематика стародруків і їх розподіл за жанрами відбивають загальні тенденції розвитку культури на світанку нової доби. Не випадково перші видання були літургійними і навчальними, але й не випадково друкарство впродовж перших десятиріч свого існування рухалося в напрямі поступової, хоч досить повільної, секуляризації. В 1586-1615 рр. літургійні тексти і молитовники становили 13% кількості назв видань і 41% їх загального обсягу (в Острізькій друкарні -- 50% обсягу видань, в братській -- 55%). Відсоток цих видань за обсягом більший від їх частки за кількістю назв, оскільки світські видання репрезентовані переважно невеликими за обсягом брошурами. Істотну частку друкованої продукції становили богословські (25,4%) і релігійно-полемічні (13,3%) твори, які відображали актуальні тенденції тодішнього культурного життя, служили ідеологічним обґрунтуванням суспільно-політичних рухів і течій. Частка навчальних посібників становила лише 11% кількості публікацій і 12,5% їх загального обсягу. Але при цьому слід враховувати, що ці цифри умовні, оскільки і в навчальних виданнях переважали тексти чисто релігійного спрямування, а з другого боку, богословські книги часто використовувалися і як навчальні посібники.

Від першодруків кінця XVI -- початку XVII ст., зокрема видань Івана Федорова і князя Василя-Костянтина Острозького, українська книга наступних десятиріч успадкувала декоративність, насиченість формами декору, характерними для українських рукописів (заставки, в'язь, окремі види рубрикації), так і загальноєвропейськими елементами оздоблення друкованих книг (набірні орнаменти, кінцівки-маскарони, лінійне обрамлення). Продовжуючи збагачення репертуару способів оформлення книги, друкарні львівського єпископа Гедеона Балабана на початку XVII ст. впровадили до вжитку ілюстративні гравюри, а також характерні для ренесансної книги ініціали із зображеннями людей і тварин і кінцівки-маскарони[27].

Отже, основними історіографічними працями про рукописання в Україні є праці про рукописні пам'ятки Якима Запаска. Історик зазначав, друковані книжки на Україні в XVI --XVII ст. видавались церковнослов'янською, українською мовами літургічні твори та панегірики, латинською та польською мовами брошури, вірменськими мовами. Центрами книжного друкарства стали друкарня Івана Федорова у Львові, князя Василя Костянтина Острозького в Острозі та Єлисея Плетенецького у Києві. Іван Федоров видав у 1574 р. першу точно датовану в Україні українську книжку, перший слов'янський підручник кирилицею «Азбуку». З діяльністю українського православного, культурного діяча пов'язане видання першої книги у Києві ё літургійні твори та молитовники. Актуальні питання культурного та суспільно-політичного життя розкривались у богословській та релігійно-полемічній літературі. Друковані книги XVI --XVII ст. мали своєрідне художнє оформлення, що включає ознаки декоративності українських рукописів (заставки) та загальноєвропейським оздобленням набірних орнаментів, наявністю ілюстративної гравюри та ініціалів зображень людей і тварин.

2. Осередки та головні постаті друкарства XVI --XVII ст.

2.1 Роль Івана Федорова у становленні друкарства у XVI ст. в українській історіографії

Засновником книговидання у Львові і Острозі став Іван Федоров (Федорович), який до переїзду на Україну був друкарем у Москві та білоруському містечку Заблудові. Якщо про життя Івана Федорова в Україні є ціла низка архівних документів , то про московський і заблудівський періоди його діяльності відомо переважно те, що сам друкар розповів у післямовах своїх видань. Тому важко сказати щось конкретне, ким був Іван Федоров перед тим, як став дияконом церкви Миколи Гостунського у московському Кремлі, і чим займався перед тим, як розпочати 19 квітня 1564 р. друкування Апостола першої точно датованої книги в Росії. Єдине, в чому можна не сумніватися, -- те, що друкар не належав до знатної родини: про це свідчить його найменування Федоров -- за іменем батька. Так називали в Росії людей неіменитих, бо лише знатним дозволялося вживати форми на -ич. У Білорусії та Україні, де таких обмежень не було, друкар називав себе "Іваном Федоровичем", додаючи до цього пояснення "з Москви", або "москвитин". Слово "москвитин" могло бути синонімом визначення "з Москви", але могло бути й особовою назвою. Є.Л.Немировський навів численні приклади, коли люди користувалися прізвищем "Москвитин" і навіть "Москва" як в українсько-білоруських землях, так і в самому місті Москві . Однак, виходячи з контексту згадок про це, вважаємо ймовірнішим, що Іван Федоров називав себе москвитином, щоб вказати на походження зі столиці Росії[10].

Важливою історіографічною працею Запаска Якима Прохоровича є праця про друкаря Івана Федорова. Ця робота є науковою книжкою про Іван Федорова Москвитина, видатного діяча українського культурного відродження XVI століття. Автор насамперед нагадує, що він не був українським першодрукарем, ані російським чи білоруським. Нашим першодрукарем дослідник називає Швайпольта Фіоля. Першими у світі кириличними друкованими книгами стали видані у столиці Польського Королівства краківським німцем Часослов та Тріодь цвітна у 1491 р., призначені для українців.

Якимм Промхорович Запамско - український книгознавець, доктор мистецтвознавства з 1974 року, академік АН ВШ України, почесний академік Академії мистецтв України. Заслужений працівник освіти України (2003). Лауреат премії Президії НАНУ ім. І.Я.Франка (1998).

Член Міжнародної асоціації дослідників кириличної книги в Оксфорді. Член Національної спілки художників України. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Один із засновників Правління Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

У деяких сучасних довідниках вказується "приблизна дата народження" Івана Федорова -- 1510 р. Така дата була запропонована, коли виникло припущення про його навчання у Краківському університеті й отримання там у 1532 р. ступеня бакалавра; дата народження визначена на тій підставі, що до університету найчастіше вступали у віці 15-18 років і отримували перший ступінь за 2-3 роки після вступу . Але будь-який арґумент на користь наведеної дати народження повинен відпасти, якщо буде встановлено, що Johannes Theodori Moscus, який 1532 p. став бакалавром у Кракові, -- не наш першодрукар, а зовсім інша особа. А це саме так. Справа в тому, що бакалавр Іван син Федора -- юнак, який 1529 р. записався до університету, походив з місцевості Phyetkowycze (ймовірно, сучасні Pi№tkowice) Краківської єпархії, а потім став краеноставським каноніком. На думку Є.Л. Немировського, насправді вписаний тоді Іван син Федора (якого він ідентифікує з першодрукарем) походив з Піткович (або Пєткович) у Білорусії. Нам видається ймовірнішою описка у назві місцевості (адже запис робився на слух, зі слів вступника), ніж у назві єпархії. Отже, доводиться відкинути можливість навчання першодрукаря у Кракові, а тим самим і гіпотезу про дату його народження, близьку до 1510 р.

Іван Федоров і його співпрацівник Петро Тимофієв Мстиславець вперше згадані у післямові московського Апостола 1564 р.: тут йдеться про асигнування їм з царської казни коштів на друкування цієї книги. Підкреслено, що над нею працювали обидва майстри. Так само разом вони друкували два видання Часовника, дуже близькі за текстом й ідентичні за оформленням. Робота над першим тривала від 7 серпня до 29 вересня 1565 р., над другим -- від 2 вересня до 29 жовтня того ж року. У післямовах Апостола та Часовників відзначено офіційний характер друкарні, ініціативу урядових кіл у її заснуванні. Високою кваліфікацією Івана Федорова і Петра Мстиславця можна пояснити те, що за рівнем поліграфічного виконання й художнього оформлення Апостол перевершує не лише попередні спроби друкарства (видання т.зв. Анонімної московської друкарні), але й московські стародруки наступних десятиріч[9].

Нові видання не знайшли в Росії одностайної підтримки. Сам Іван Федоров пізніше згадував, що залишити батьківщину і виїхати до Великого князівства Литовського його змусили переслідування з боку начальників і священоначальників, які побачили у друкованих книгах "багато єресей". Про це ним самим було сказано цілком однозначно, і не залишається жодних підстав для інших тлумачень, хоча невідомо конкретно, хто саме був ініціатором переслідувань і що саме в першодрукованих виданнях стало приводом для звинувачень у єресі. І хоч Федоров писав (можливо, щоб не закрити своїм друкам шляху до Росії), що цар непричетний до переслідувань друкарів, при доброзичливому ставленні Івана Грозного навряд чи вони мусили б емігрувати[17].

Незабаром після переїзду у Велике князівство Литовське Іван Федоров і Петро Мстиславець стали працівниками друкарні, власником якої був "найвищий гетьман" Великого князівства Литовського, нащадок київських бояр Григорій Ходкевич . До його маєтків належали два містечка на Підляшші -- Супрасль і новозаснований Заблудів, обидва недалеко від Білостока. Задумавши створити освітньо-культурний осередок, гетьман Ходкевич обрав для нього Заблудів. Це може свідчити про прагнення здійснювати видавничу програму незалежно від супрасльських монахів, що не виключає ймовірності залучення їх до співпраці. Грамотою, виданою 7 червня 1567 р. (раніше її датували 1563 р., уточнення обґрунтував І.З. Мицько), Ходкевич надав матеріальне забезпечення церкві, шпиталеві, костьолові і при ньому "містрові" (вчителеві) . Щоб дати Федорову засоби існування на час роботи в новозаснованому видавничо-друкарському підприємстві, Ходкевич передав йому у користування (оренду) маєток у Мізякові Брацлавського повіту (Східне Поділля), а згодом село Малинку "с фольварком друкаровским" .

Досліджував постать Івана Федорова Василь Німчук у передмові «Визначна пам'ятка українського друкарства. Іван Федоров (бл. 1525 -- 1583)» -- видатна постать в історії культур східнослов'янських народів. Його справедливо називають засновником друкарства в Росії та в Україні. Мовознавець та історик є автором монографій «Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською» (1980), «Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст.» (1985), «Давньоруська спадщина в лексиці української мови» (1992).

Один з авторів праць: «Словник гідронімів України» (1979), «Історія української мови. Морфологія» (1978), «Історія української мови. Синтаксис» (1983), «Історія української мови. Лексика і фразеологія» (1983), «Жанри і стилі в історії української мови» (1989) та ін. Відп. Редактор «Історії української мови. Морфології» (1978), «Історії української мови. Фонетики» (1979).

Василь Німчук дослідив і опублікував «Київські глаголичні листки» (1983). Підготував до видання текст «Слова о полку Ігоревім» і примітки до нього (1977), факсимільне видання «Київських глаголичних листків».

Німчукові належать дослідження мови творів Василя Довговича, Олександа Духнович, мовознавчої спадщини Олексія Павловського, Агатангела Кримського, Павла Білецького-Носенка. Під керівництвом Василя Німчука було розроблено проект правопису 1999 року.

Німчук є членом редколегії і одним із авторів енциклопедії «Українська мова» (2000). Засновником та головним редактором наукового журналу «Українська мова» (2001).

Як показали старі й новітні дослідження, в текст московського «Апостола» 1564 року (в порівнянні з попередніми рукописними книгами) внесено чимало дуже слушних виправлень.

А це могла зробити людина, що мала для свого часу добру філологічну освіту. Набув її Іван Федоров, очевидно, в учнів або послідовників славнозвісного вченого Максима Грека.

Значні зміни, які зробив Іван Федоров у текстах «Апостола» та другого видання «Часовника», за тих часів легко було оголосити єретичним. Так воно й сталося. Звинувачений реакційними колами в єресі, Іван Федоров із своїм сподвижником Петром Мстиславцем перейшов на службу до відомого білоруського магната, литовського гетьмана Григорія Ходкевича. У Ходкевичевому маєтку, в містечку Заблудові, поблизу Білостока, вони устаткували друкарню й видали 1569 року «Учительне євангеліє». Наступного року Іван Федоров (без П. Мстиславця, котрий переїхав до Вільна) випустив «Псалтир із Часословцем». Незабаром Г. Ходкевич відмовився від друкування книг і запропонував Івану Федорову роботу в сільському господарстві. Та друкар не зрадив свого покликання -- «въмЂсто же житных сЂмен духовная сЂмена по вселеннЂй разсЂвати».

Близько 1572 року Іван Федоров переїхав до Львова, де заснував власну друкарню. Тут він 1574 року видав «Буквар» та «Апостол» -- перші відомі друковані книги на Україні. Опинившись у матеріальній скруті, він став на службу до князя Костянтина Острозького, який призначив його управителем маєтностей Дерманського монастиря на Волині. Десь у 1577 р. переїхав в Острог і там при замку князя Костянтина Острозького обладнав друкарню. 1578 року в Острозі вийшов грецький «Буквар» та друге видання львівського «Букваря», 1580 року -- «Новий завіт із Псалтирем», у 1580 -- 1581 рр. -- т. зв. «Хронологія» Андрія Римші та Біблія (Додаток Г). У 1582 р. Іван Федоров повернувся до Львова, де 5.XII 1583 року помер. Похований у церкві Онуфріївського монастиря[22].

У заблудівській друкарні Г.О.Ходкевича Іван Федоров та Петро Мстиславець з липня 1568 р. до березня 1569 р. друкували Євангеліє Учительне церковнослов'янський переклад збірки казань, укладеної, як гадають, константинопольським патріархом Іоаном IX Агапітом . Незабаром після видання цієї книги Петро Мстиславець виїхав до Вільнюса, де зайнявся друкарством у співпраці з багатими білоруськими купцями Мамоничами. Натомість Іван Федоров від вересня 1569 р. до березня 1570 р. друкував свою першу самостійну працю -- Псалтир з Часословом. Помічником його був Василь Гарабурда, якого в тогочасних документах при описі події, що сталася 27 березня 1570 р. у Володимирі на Волині, називають "слугою друкарні" Г.О.Ходкевича[2].

Після виходу Псалтиря з Часословом Ходкевич вирішив припинити видавничу діяльність, а Іванові Федорову запропонував зайнятися рільництвом. Проте друкар не мав наміру відмовлятися від улюбленої справи. Про його розуміння друкарства як обов'язку християнина поширювати слово Боже свідчить урочисте запевнення: "Не личило мені за ралом чи сівбою собі віку вкорочувати, бо замість плуга я володію майстерністю знарядь праці руками, а замість житніх зерен повинен розсівати по світові зерна духовні і всім, як належить, роздавати духовну поживу. А найбільше я боявся суду владики мого Христа... І тому я мусив піти звідтіля". І якщо в Москві Іван Федоров працював у державній друкарні, а у Заблудові в друкарні Г.О.Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, але й видавцем.

Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно-політичному русі. Ось чому друкар мав усі підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у цьому місті жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова , але жодної книжки від неї не збереглося, в той час як відомо понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні надійно довести дуже важко , -- якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, вона була дуже малопотужною і короткотривалою . Тому є підстави погодитися не з тими авторами, які вишукують міфічні "дофедоровські" друкарні , а з тими, які вважають першу львівську друкарню, що діяла в 1573-1575 рр., першою друкарнею в Україні, а Апостол 1574 р. -- першою друкованою на українській землі книгою[22].

З початку 70-х рр. XVI ст. у Львові активізувалася боротьба українського населення за національно-релігійну рівноправність. На передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, визрівав задум створення Успенського братства -- громадської організації українських міщан центральної частини Львова. Є підстави вважати, що Іван Федоров мав контакти з об'єднанням міщан-опікунів Успенської церкви. Успенське братство, організаційно оформлене патріаршою грамотою 1 січня 1586 р., вже в 1592 р. отримало королівський привілей про затвердження друкарні, "яка при тій церкві давно встановлена, а перед кількома роками реформована" . Г.І. Коляда висловив припущення, що ці слова засвідчують існування у Львові друкарні перед Іваном Федоровим . Однак наявні джерела не підтверджують такої гіпотези. Тому природніше вважати акт 1592 р. доказом зв'язку друкарні Івана Федорова з діячами, що згуртувалися навколо Успенської церкви і незабаром зайнялись організаційним оформленням братства при ній. Очевидно, саме при Успенській церкві діяла "міська" православна школа, керівником якої якраз 1577 року був Стефан ; ймовірно, це був Стефан Зизаній. Мешканці міста цінували книгу, деякі з них мали власні бібліотеки. Не дивно, що в такому середовищі Іван Федоров розраховував знайти підтримку видавничих задумів. За свідченням самого друкаря, він отримав допомогу від "неславних у світі" -- ремісників, крамарів, окремих представників нижчого духівництва, про яких піде мова далі.

Науковий опис та історичний огляд мистецької спадщини Івана Федоровича здійснив Яким Запаско. Буквар 1574 p. -- сьоме видання Федорова і другий з його українських друків. Львівський Буквар 1574 р., єдиний примірник якого виявлено в бібліотеці Гарвардського університету в США, -- найвидатніша знахідка останнього часу.

В 1954 р. з'явились перші в нашій країні публікації про цю книжку. Виявлення Букваря, навчального підручника, «в значній мірі змінило всі уявлення про роль, діяльність і постать Івана Федорова, -- писав проф. О. О. Сидоров. -- Федоров, кого ми знали як друкаря і гравера, тепер здобуває право на місце серед просвітителів-педагогів»[10].

У 1964 р. з нагоди 400-річного ювілею російського книгодрукування видавництво «Дніпро» видрукувало львівський Буквар у фотомеханічному відтворенні під назвою «Граматика Івана Федорова».

Буквар 1574 р. невеликого розміру, формат -- в одну восьму долю аркуша, має 40 аркушів без нумерації. Зошити також не нумеровані. Полоса набору -- 12,75?6,3 см, кількість рядків на повних сторінках-15. Книжка складена шрифтом попередніх друків Федорова (№ 1), прикрашена п'ятьма заставками, відбитими з п'яти дощок (№ 120-124), трьома кінцівками -- з трьох дощок (№ 152-154) і двома невеличкими гравюрами із зображенням герба Львова і друкарського знака Івана Федорова (№50-51).

Складання і верстка книжки виконані майстерно. Рядки рівні, виключка правильна.

Шпальти добре вивірені зліва і справа. Покажчики так само, як і в попередніх виданнях Федорова, винесені на бічні береги. Колонтитулів немає. Правила починати кожний новий розділ книжки заставкою, а закінчувати кінцівкою повністю не дотримано. Новий розділ на аркуші 10 не має заставки, а кінцеві сторінки на аркушах 22 зв. і 24 зв. без кінцівок. У Букварі Федоров не використовував другої фарби -- кіноварі. Книжка надрукована на папері з водяним знаком -- герб Тупа підкова (підкова з вписаним в неї хрестиком). Цю філігрань бачимо і на папері львівського Апостола.

Буквар -- книжка навчальна, невеликого обсягу і формату. Її скоро зачитували, і не дивно, що вона швидко зникла з обрію, хоча, треба думати, тираж її був значно більший, ніж, приміром, львівського Апостола. Можна припустити, що тираж львівського Букваря Івана Федорова, подібно до братських граматичок, міг бути в межах 2000 примірників. До нашого часу, як знаємо, зберігся лише один примірник.

Діяльність Івана Федорова в Україні завжди була перебільшена. Ярослав Ісаєвич у своїй книзі «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» наводить показову історію: Більшість джерельних документів 1573-1648 рр., які стосуються тогочасного українського друкарства, опубліковано в збірнику документів, якому в тодішніх умовах надано дещо ідеологізовану назву "Першодрукар Іван Федоров та його послідовники в Україні. XVI -- перша половина XVII ст." / Упорядники Я.Д. Ісаєвич, О.А. Купчинський, О.Я. Мацюк, Е.Й.Ружицький (Київ 1975): окремі документи, на щастя, другорядні (про участь Івана Федорова як управителя монастирського маєтку в сутичці з мешканцями сусіднього села), було вилучено зі збірника під тиском видавця -- Головного архівного управління при Раді міністрів УРСР. (Найсмішніше те, що роком раніше цей документ був опублікований Є. Немировським у Москві.) Звичайно, діяльність Івана Федорова не варто і применшувати -- це була дійсно талановита та неординарна людина, але про його спадок можна коректно говорити лише у контексті Львівської братської друкарні, яка придбала друкарню Івана Федорова, і довгий час користувалася його шрифтами і ритинами. Вплив І. Федорова на Острозьку друкарню був мінімальний - Федоров працював там не довго, і швидше виступав як організатор, менеджер, а не як майстер. Наприклад шрифти до такого знакового федорівського видання як «Острозька біблія» різав не Іван Федоров, а Гринь Іванович - українець із Заблудова, який в свою чергу вчився у львів'янина Лавріна Пухала.

Як учений-історик Я. Ісаєвич займається переважно історією Галицько-Волинської держави, спадщиною Юрія Дрогобича, історією українських братств XVI-XVIII ст. та українського книговидання. До найважливіших праць Я. Ісаєвича належать «Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст.» (1966), «Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI-XVIII ст.» (1972), «Юрій Дрогобич» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» (1975, перевид. 1983), «Преемники первопечатника» (1981), «Україна давня і нова. Народ, релігія, культура» (1996), «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002), «Літературна спадщина Івана Федорова» (1989) (Додаток А). Окремо слід відзначити ще одне ґрунтовне видання -- зведений каталог українських стародруків «Пам'ятки книжкового мистецтва» (два томи у трьох книгах, 1981-1984), яке Ярослав Дмитрович підготував спільно з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском (Додаток Б). Я. Ісаєвич -- відповідальний редактор і один з основних авторів другого тому фундаментальної академічної праці «Історія української культури» (2001).

Читанка («Азбука») 1578 р. -- перша книжка з острозьких видань Івана Федорова. Через матеріальні нестатки друкар мусив переїхати до Острога на запрошення острозького князя Василя Костянтина Острозького, який мав на меті розгорнути широку видавничу діяльність. Острозька Читанка, так само як і львівський Буквар, належить до важливих відкриттів останнього часу, власне, кількох останніх років. Книжку виявлено в одному примірнику за межами нашої країни, в Державній бібліотеці в м. Гота (НДР). Перша публікація про неї з'явилась за кордоном у 1961 р., але її не зауважили наші дослідники. Вивчення цього друку почалось в 1968 р. Ґрунтовний науковий опис Читанки і зшитого разом з нею острозького Букваря 1578 р. подали Г. Грасгоф і Д. Сіммонс. Дослідники слушно зазначили, що назва першого острозького друку, подана на його титульній сторінці -- Азбука, -- не відповідає змісту книжки, бо опріч однієї (після титула) сторінки, на якій подано грецьку абетку, тут є двомовний грецько-слов'янський паралельний текст для читання. Зрозуміло, це був посібник для вивчення грецької мови, який мав на меті закріпити вже набуті знання. Названі дослідники дали книзі таку назву: «Грецько-руська церковно-слов'янська книжка для читання». Ця назва в основному відповідає характеру і змісту книжки. Вважаємо за можливе прийняти її і в скороченому вигляді, назвати перше острозьке видання Івана Федорова -- Читанка.

Книжка видана форматом в одну восьму частку аркуша. Містить всього вісім ненумерованих аркушів, шпальта -- 12,75?6,4 см. Вперше в друках Федорова складання зроблено в два стовпчики: у лівому - грецький текст, у правому -- відповідний слов'янський. На повних сторінках заверстано по 25 рядків. Шрифти -- грецький і кириличний -- нові, двох розмірів - більший має висоту 10 рядків 51 мм (№ 2, 5), менший -- 40 мм (№ 4, 6). Художні прикраси книги: складальна рамка на титульному аркуші (до речі, це перший художньо оформлений титул у федоровських виданнях, № 169), дві гравюри із зображенням герба К. Острозького (№ 52) і друкарського знака Федорова (№ 53), одна заставка, відбита з дошки львівського Букваря (№ 120), дві невеличкі кінцівки, видрукувані з однотипного виливного орнаментального мотиву - листочка (№ 171).

Читанка надрукована на папері з водяним знаком герб Абданк, який бачимо і на папері львівського Апостола 1574 р.

Острозький Буквар 1578 р, -- друге острозьке видання Федорова. Це передрук львівського Букваря з додатком трактату болгарського монаха Храбра про створення кирилівської абетки. Книжку видано малим форматом в одну восьму частину аркуша. Вона має 48 аркушів, шпальта - 12,75?6,3 см, на сторінці -- 15 рядків, шрифт (крім чотирьох рядків, складених більшими літерами острозької Читанки (№2) московського, малюнка (№ 1). Прикраси: шість заставок, відбитих з чотирьох дощок львівського Букваря (№ 120-123), чотири кінцівки, видруковані з трьох дощок також львівського Букваря (№ 152-154), одна узориста ініціальна літера, відбита з дошки заблудівського Псалтиря з Часословцем (№221), і один рядок в'язі (№ 25).

Складання тексту і верстка виконані так само майстерно, як і в попередніх друках Федорова. Друк в одну фарбу. Водяні знаки паперу Острозького Букваря 1578 р.: сокира з півмісяцем, підкова з хрестом всередині, -уже зустрічались на папері попередніх заблудівських та львівських друків Івана Федорова. Треба думати, що тираж Острозького Букваря був великий. Але до нашого часу збереглося лише два примірники книги, вони є за межами нашої країни. Один з них, відкритий в 50-х роках нашого століття, зберігається в королівській бібліотеці м. Копенгагена, другий - знайдений недавно в Державній бібліотеці м. Гота (НДР). Він зшитий разом з острозькою Читанкою. Обидва примірники острозького Букваря дефектні, але в значній мірі доповнюють один одного. Повніший готський примірник, там бракує лише двох аркушів (23 і 24), які збереглися в копенгагенському примірнику[9].

У деяких науково-популярних працях Сенька зображали безжалісним лихварем, можливо, плутаючи цю людину з його сином Сацьком , який пізніше справді намагався привласнити майно Івана Федорова. Якщо ж йдеться про Сенька Сідляра, то він був, без сумніву, одним з найосвіченіших представників львівської української громади. Недарма він листувався з князем А. Курбським у богословських питаннях. Спеціально для нього князь переклав одну з бесід Іоанна Златоуста, однак не радив вступати в богословські дискусії з католиками .

Близькою до Івана Федорова людиною став також маляр Лаврентій Филипович Пухала, член передміського Миколаївського братства. Свого помічника Гриня Івановича Іван Федоров віддав на навчання саме до Лаврентія. В акті угоди Івана Федорова з Гринем Івановичем названі їхніми приятелями той же "маляр Лавриш" (Лаврентій Пухала), а також Михайло Дашкович, Іван Яцькович Мороховський (в 1590 р. -- один з прибічників Гедеона Балабана) , швець-сап'янник Яцько. Кредит відкривав для друкаря отець Леонтій -- приятель Сенька Сідляра, довголітній (ще з 1558 р.) настоятель Онуфріївського монастиря, який був під опікою православної громади центральної частини Львова[10].

Зв'язки першодрукаря з освіченими міщанами, передміщанами, окремими представниками духовенства слід враховувати при розв'язанні питання, чому видавничу діяльність на Україні Іван Федоров розпочав саме з Апостола. У Москві йому доручили видати цю книгу, оскільки потрібніші церкві книги вже були надруковані, хай менш досконало. Але у Львові друкар сам міг вирішувати, що видавати, зрозуміло, враховуючи попит. Тому, слід гадати, Іван Федоров узгодив з українськими міщанами, передміщанами і духовенством Львова вибір для друку Апостола.

Починається Апостол аркушем, на звороті якого зображено герб гетьмана Г.О. Ходкевича, далі йдуть 14 ненумерованих аркушів і 264 аркуші, нумеровані кириличними літерами в правому нижньому кутку лицевої сторони кожного з них. Текст львівського Апостола повторює московський першодрук, лише на початку вміщено три додаткові пояснювальні статті (арк. 1 -9), а московську післямову замінено новою -- талановитим автобіографічно-публіцистичним твором Івана Федорова (арк. 260-264). В основному тексті виправлено деякі помилки, уточнено переклад окремих зворотів. На відміну від московського, відновлено написання з ъ у префіксах въ, въз, съ і у прийменниках, хоча трапляються і винятки з цієї засади. Таким чином, Іван Федоров наблизив текст до того правописного варіанта, який тоді був загальноприйнятим в Україні. Натомість наголоси переважно такі, як у московському Апостолі; окремі випадки наголошування українського типу дають підставу для припущення про залучення до роботи складальника-українця .

Художнє оформлення львівського Апостола різноманітніше, ніж його попередника. На сторінках видання 1574 р. виявлено 51 заставку (з 31 дошки), 23 ініціали (з 6 дощок), 47 кінцівок (з 11 дощок) .

Заставки, маловживані на Заході, традиційно були основним компонентом оздоблення рукописної книги Візантії, а згодом -- закавказьких християн, східнослов'янських і балканських народів. У східнослов'янське друкарство заставки (з білим рослинним орнаментом на чорному тлі), як і сам термін "заставиця", впровадив Францішак Скорина. Як вказує Я.Запаско, вжиті у львівському Апостолі заставки з рослинним орнаментом можна розділити на дві групи. Перша -- заставки та ініціали, відбиті з привезених з Москви дощок або скопійовані з них (частково безпосередньо, а частково -- із заблудівських копій)[9].

Це типові зразки так званого "стародрукового" стилю, розробленого на основі оздоб російських рукописних книг, які в свою чергу наслідували один з напрямів німецької друкованої орнаментики. На чорному тлі виділяються енергійно вигнуті обриси широколистих трав, нерідко доповнених стилізованими квітами, шишками, різними плодами. До другого типу Я.Запаско відносить заставки, створені здебільшого на Україні. Характерні мотиви заставок, що з'явилися в українських першодруках, -- стилізовані листки клена чи винограду, профільні зображення листків дуба чи аканта. Форми заокруглішіші, більше місця займає чорне тло. Віддаленим прототипом однієї з дереворізних заставок Апостола (арк. 1 ненум. і 187) є мідерит одного з учнів Альбрехта Дюрера Ганса Зебальда Бегама . У львівській гравюрі збережено центральний віялоподібний мотив і зображення рогів достатку, однак внизу страхітливі пащі звірів замінено листками, видовжено заставку і зменшено рельєфність зображення, щоб стилістично поєднати цю заставку з іншими . Новим елементом оформлення у львівському Апостолі стало широке застосування кінцівок, очевидно, з готових політипажів німецького або польського походження.

Виконана тим самим гравером друкарська марка (сиґнет) Івана Федорова вперше у його видавничій практиці з'являється саме у львівському Апостолі (на звороті останнього задрукованого аркуша) (Додаток В). Під нею -- шрифтовий підпис: "Іоаннъ Федоровичь друкарь москвитин". Внизу зображено руку, що тримає стеблину, від якої розгалужується рослинний орнамент, типовий для ренесансної чи навіть маньєристичної графіки. В обрамленні гнучких гілок з листочками і квітами -- два однакові картуші. На першому з них зображено герб міста Львова (лев у відкритій брамі міського муру з трьома вежами), на другому -- герб самого друкаря (змійка, подібна до дзеркального зображення літери S, зі стрілкою вгорі). Вважаємо видавничою маркою всю композицію, а не лише зображення на правому картуші. У книжках, що вийшли у Львові, друкарський знак (марка) був одночасно видавничою маркою, бо тут Іван Федоров не лише друкар, але й видавець. Ідея прикрасити свої видання друкарським знаком виникла у Івана Федорова під впливом знайомства зі знаками західноєвропейських друкарень, зокрема німецьких та італійських . Гадаємо, що з друків Фіоля він міг запозичити деякі елементи свого видавничого знака: розміщення ініціалів по краях, включення до композиції герба міста, в якому друкувалася книжка[22].

Свого часу І.Огієнко так підсумував свої довголітні студії Апостола 1574 р.: "В українській культурі це пам'ятка величезної ваги як перший друк на чисто українській землі. Він мав в історії українського друкарства великі наслідки, бо його наслідували дальші покоління друкарів, а федоровичівські книжкові окраси два століття жили в Україні" . До цього можна додати, що незважаючи на певний еклектизм в доборі джерел, і то головно західних, освячені традицією орнаменти першодруків почали сприйматися як "типово старослов'янські" або й як "типово староукраїнські". Це видно з частих (видається навіть, що дедалі частіших) адаптацій цих орнаментів, зокрема й рамки Ергарда Шена, для оформлення підручників і курсів літератури, монографій і популяних праць з історії культури[9].

Багато десятиріч вважали, що Апостол 1574 р. -- єдине львівське видання Івана Федорова. Правда, ще 1836 р. львівський історик Денис Зубрицький висловив переконання, що мусили бути й інші книги, надруковані у Львові, які до наших днів не дійшли. Але тільки в 1954-1955 рр. науковцям і громадськості стало відомо про існування ще одного першодруку -- Букваря, виданого у Львові 1574 р. Спершу вважався унікальним примірником у бібліотеці Гарвардського університету. У 1984 р. опубліковано повідомлення про ще один примірник, придбаний лондонською Британською бібліотекою .