Рукописна книга та друкарство XVI-XVII століть в історіографічній спадщині

Значимість та культурну роль Букваря, виданого в Острозі, визначає Ігор Мицько, який зазначає, що підбір матеріалу в Букварі, який побачив світ 18 червня 1578 року, добре ілюструє ті завдання, які постали перед новим українським культурно-освітнім простором. Титульна сторінка, яка є нетрадиційною, становить собою коротку передмову. З неї і дізнаємося про організацію в цьому місті слов'яно-греко-латинської колегії, видавництва, літературно-наукового гуртка з яскраво вираженою антикатолицькою спрямованістю. Основу книги становить львівський Буквар. Однак вищі потреби острозького культурно-освітнього осередку спонукали Федорова до розширення його змісту. Додається грецький алфавіт і надруковані паралельно грецькою і старослов'янською мовами молитви. Іншим нововведенням, поява якого мала неабиякий культурно-політичний аспект, стала відома пам'ятка староболгарської літератури «Сказаніє како состави святий Кирил Философ азбуку по язику словенску в книги преведе от греческих на словенський язик» Чорноризця Храбра (XV ст.). Цей додаток служив для історичного та політичного обґрунтування острозького варіанту «тримовної школи». Говорячи про «Сказаніє…», треба наголосити, що вводячи такий високохудожній твір у підручник, Федоров, без сумніву, ставив за мету прищепити дітям патріотичні та православні, і в той час вже антикатолицькі, погляди.

Як видно з тексту посібника та післямови, він призначався для дітей, які вивчали кириличну писемність, що однаковою мірою використовувалася у пам'ятках церковнослов'янською мовою, мовами східнослов'янських, східнороманських і південнослов'янських народів. Хоч приклади відмінювання і навчальні тексти подавалися церковнослов'янською мовою, оволодіння ними давало змогу учням читати й писати також українські й білоруські тексти[10].

Церковнослов'янська розглядалася тоді як "високий стиль" рідної мови, тому Буквар, виданий у Львові для потреб місцевих українських школярів, цілком заслуговує назви першого відомого нам друкованого українського підручника. Після складів йде розділ "А сія азбука от книги осмочастныя сирЂчь грамматикіи", де подано слов'янські назви літер від А до Щ і при них упорядковані за алфавітом зразки дієвідміни. У наступному розділі "по прозодіи" наведено слова, відмінні лише за наголосом, зокрема дієслівні форми, у яких наголос дозволяє розрізняти дійсний і наказовий спосіб (хвaлите-хвалимте). Врешті розділ "по ортографіи" містить подані знову-таки за абеткою найвживаніші скорочення, одночасно даючи зразки відмінювання іменників і прикметників. Для складення цих розділів були використані відомі за різними списками XVI-XVIІ ст. граматичні статті, в тому числі й ті, що увійшли до збірника "Книга глаголемая буквы" . Слова післямови Івана Федорова про скорочення ним тексту дають підставу припустити наявність повнішого рукописного прототипу; як гадає Р.Клемінсон, це могло зводитися до вилучення з тексту сказання Чорноризця Храбра (наявного в наступному виданні книжки, про яке мова йтиме далі).

Друга частина Букваря містить тексти для читання від порівняно простих до складніших. Спершу подано головні молитви, які вважалися основою всякого навчання. Їх розміщено переважно в тій послідовності, що й у стародрукованих часовниках. Далі йдуть більші за обсягом витяги з різних місць Часослова, в тому числі "Символ віри", так звана молитва Володимира Мономаха (приєднана в літописі до його Повчання) , молитви Василія Великого і царя Манасії.

Останні сторінки Букваря містять уривки з 22-24 притч Книги притч Соломонових (про необхідність навчання, пошани батьків, моралістичні сентенції на зразок "не сътвори насилїя убогому"). Після того йде звертання до батьків у формі досить логічно скомпонованої компіляції з різних розділів Книги притч. Редакція уривків з Книги притч у Букварі відмінна від тієї, яка була пізніше запозичена Острізькою Біблією з новгородської Геннадіївської Біблії. Так, реченню "Непрелагай предЂл вЂчных, въ стяженіе сиротам невниди" Острізької Біблії тут відповідає: "Не дотыкайся межей чужих и на поле сироты не въступуй". Як відзначила свого часу В.І. Лук'яненко, ці уривки запозичено з видання Скорини або іншого білорусько-українського перекладу, пов'язаного з чеськими джерелами . Натомість не могли мати впливу на кириличні видання найстарші церковнослов'янські друковані букварі, призначені для хорватів і видрукувані глаголицею (Венеція 1527; Рієка 1530) .

Укладання і надрукування Федоровим у Львові Букваря пов'язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. У 1572 р. представники "всієї руської громади міщан та передміщан" Львова домоглися від королівської влади визнання за ними права посилати синів до гімназій і шкіл для вивчення "вільних мистецтв", а у квітні 1575 р. добилися підтвердження цього дозволу. Видання Букваря стало внеском у здійснення програми освітніх заходів, наявність якої засвідчують обидва привілеї[10].

Отже, Іван Федоров є засновником Львівської друкарні, що проіснувала з 1573 по 1475 роки. Завдяки освітнім зв'язкам Івана Федорова з міщанами та передміщанами у 1574 р. виходить книга «Апостол», перша точно датована книга в Україні. Виданий у Львові «Буквар» стає першим друкованим підручником. Василь Німчук підготував до видання і дослідив низку пам'яток української мови, зокрема «Лексис…» (1964) і «Грамматіку словенску» (1980) Лаврентія Зизанія, «Лексикон словенороський» Памва Беринди (1961), «Синоніму славенороскую» (1964), «Лексикон латинський» Єпіфанія Славинецького та «Лексикон словено-латинський» Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського (обидві -- 1973), «Граматику слов'янську…» Мелетія Смотрицького (1979) та ін.

Головними історіографічними працями книгознавця Якима Запаска є «Орнаментальне оформлення української рукописної книги» (1960), «Першодрукар Іван Федоров» (1964), «Мистецтво книги на Україні в XVI--XVIII ст.» (1971), «Мистецька спадщина Івана Федорова» (1975), «Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні» у трьох випусках (1981--1984, співавт. Я. Ісаєвич), «Львівські стародруки» (1983), «Мистецтво української рукописної книги» (1993), «Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга» (1995), «Ошатність української рукописної книги» (1998), «Початки українського друкарства»(2000, співавтор).

2.2 Діяльність друкарів Острозького центру друкарства у історіографічній літературі

Важливими історіографічними джерелами є наукові праці, монографії українського книгознавця та історика Ярослава Дмитровича Ісаєвича. В різні часи він викладав у Львівському університеті, Івано-Франківському педагогічному інституті, університеті Києво-Могилянська академія, виступав з лекціями в університетах Польщі, США, Канади, Німеччини, Австралії, Японії та інших країн. Однак основним місцем праці був і залишається Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича (до 1993 р. -- Інститут суспільних наук) НАН України, в якому Ярослав Дмитрович з 1989 року працює на посаді директора.

Дослідження Я. Ісаєвича, виконані на високому науковому рівні, із залученням нових джерел (він увів до наукового обігу чимало невідомих раніше творів українських письменників і вчених XVII-XVIII ст., а також деякі інші цінні пам'ятки, як записки німецького мандрівника Мартин Ґруневеґа з описами Львова і Києва) дали йому змогу стати авторитетним ученим не лише в Україні, а й за її межами. Це засвідчило чимало ґрунтовних позитивних рецензій на праці Я. Ісаєвича науковців багатьох країн.

У зв'язку з реформами в СРСР у період т. зв. «перебудови» у науковців з'явилася нарешті можливість виїжджати на стажування чи для збору нових матеріалів за межі колишнього соцтабору. У 1989 р. Я. Ісаєвич брав участь в установчій конференції Міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Італії. На Другому міжнародному конгресі україністів (Львів, серпень 1993 р.) його обрали президентом МАУ, яку він очолював до 1999 р. Я. Ісаєвич брав активну участь у підготовці всіх (дотепер відбулося шість) конгресів МАУ. У 1993 р. Я. Ісаєвич був обраний почесним доктором Гродненського університету ім. Янки Купали, а в 1994 р. -- іноземним членом Польської академії наук.

Наукові заслуги Я. Ісаєвича належно оцінили й в Україні. Від 1990 р. він -- член-кореспондент, від 1992 р. -- академік Національної академії наук України. У 1993-1998 рр. Я. Ісаєвич керував Відділенням історії, філософії та права НАН України.

Після виходу у світ Біблії друкування в Острозі на певний час припинилося. Тривала редакційно-літературна праця, планувалося підвищення наукового рівня школи. Якщо ж ідеться про друкарство, то ініціатива на якийсь час перейшла до інших осередків. Є всі підстави припускати, що князь Острозький і його співробітники співчували заходам львівських міщан щодо викупу друкарського обладнання. Співпрацювали острожани також і з віленськими білоруськими друкарями. 1583 р. після семирічної перерви відновила роботу віленська друкарня Мамоничів, 1586 р. у Вільнюсі видано посібник з граматики та діалектики за рукописом, отриманим з острозької "газофілакії". Під цим словом звичайно розуміють бібліотеку, але можна тлумачити його ширше -- як скарбницю, тобто це було образне означення освітнього осередку. Мабуть, маючи на увазі майбутню співпрацю з віленськими друкарями, князь Острозький у 1588 р. погодився на передачу Кузьмі Мамоничу друкарського обладнання, яке було на той час "у ясновельможного пана князя Острозького воєводи київського у місті Константанові" . Характерно, що саме у Вільнюсі друкувалися окремі видання на замовлення тодішнього луцького й острозького єпископа Кирила Терлецького[29].

Є підстави для припущення, що не в Острозі, а у Вільнюсі вийшов друком написаний "в академії острозькій" збірник, який містив полемічні твори Герасима Смотрицького "простою" мовою, -- "Ключ царства небесного" та "Календар римський новий". У вступі ("До народов руських короткая а пилная предмовка") автор писав про потребу дати відсіч "учителям костела римського", що вели полеміку "так словне c казальниць, яко і письмом з варстатов друкарських". Відзначимо оперативність полеміки: острізький автор критикує брошуру єзуїта Бенедикта Гербеста "Wiary koњcioіa rzymskiego wywody", надруковану в Кракові попереднього року. Якщо ж збірник Смотрицького надрукований таки в Острозі (в ньому, крім шрифтів, що перейшли до Вільнюса, були і шрифти, якими в 90-х роках друкували в Острозі ), та сталося це не відразу після 1587 р., а значно пізніше. Друкарня в Острозі запрацювала тільки після того, як було підготовано до друку фундаментальні видання творів візантійських богословів. Першим після Біблії датованим острізьким виданням стала велика за обсягом (302 паперові аркуші) "Книга о постничестві" Василія Великого з датою 3 березня 1594 р. У післямові відзначено, що книжка вийшла "повелЂніем и власным коштом и накладом трудом и промыслом" князя Костянтина Острозького. Її надруковано тим самим шрифтом, що й віленське Євангеліє Петра Мстиславця; заставки та ініціали взято з віленських Євангелія та Псалтиря, а гравюра із зображенням Василія Великого стилістично близька до віленських гравюр Мстиславця . Однакова щільність набору дозволяє припустити, що той самий майстер виливав шрифти для віленських видань Мстиславця і для острізької "Книги о постничестві" (а також одношрифтного з нею Часослова 1602 р.). Подібність способів друку є підставою для припущення, що 1594 р. (і пізніше, 1602 р.) в Острозі працював Петро Мстиславець або його учень .

Відбитки з кліше Мстиславця є також в Маргариті -- збірнику "слів" Іоана Златоустого, який вийшов у світ 11 червня 1595 року -- як і "Книга о постничестві, "промышлением же всім и накладом" князя Острозького. Для цього видання, як і для попереднього, в числі інших було використано тексти, перекладені та відредаговані гуртком князя А.М. Курбського . Упорядником, як припускає І. Мицько, був Василь Андрійович Малюшицький (Суразький), -- в усякому разі в кінці тексту є літери В.А.

Видання друком книг візантійських богословів, призначених не для літургічного вжитку, а для самостійного читання, було, за висловом М.П. Кисельова, поштовхом, хоч і незначним, у напрямі розкріпачення друку, розширення його тематичного діапазону[31].

Значні тиражі таких великих за обсягом видань, як "Книга о постничестві" та "Маргарит", ще раз засвідчили великі можливості острозького науково-видавничого осередку, при якому до того ж з 1594-1595 рр. діяла папірня . Такий осередок виявився особливо потрібним в умовах, коли насувалася нова хвиля національно-релігійних конфліктів.

Проголошення в 1596 р. Берестейської церковної унії поставило перед Острозькою друкарнею нові завдання. Ще 1595 року, коли єпископи вели активну підготовку до укладення церковної унії, князя Острозького звинувачували, що він насмілився віддати до друку "бунтівницькі" універсали . У жовтні 1596 р. в Бересті відбулися собор ієрархів, що прийняли унію, і православний собор, який її засудив, а вже в грудні 1596 р. Юрій Рогатинець писав з Острога до своїх колег у Львівському Ставропігійському братстві про прохання К.Острозького "аби позичити письма грецького и словенського для видруковання того сеноду Берестейського, што найборзєй может бити" . Отже, планувалося видання матеріалів Берестейського собору грецькою та церковнослов'янською мовами. У 1597 р. протокольний опис православного собору, який засудив собор прибічників унії, було видрукувано польською мовою під назвою "Ekthesis" (у краківській друкарні антитринітарія Олексія Родецького)[30].

Можливо, певна роль у підготовці книги до друку належала острізькому пресвітерові Ігнатієві старшому серед писарів Берестейського собору. Публікація "Ектезису" була дуже своєчасною, оскільки православна церква змогла протиставити свою версію тій, яку подав Петро Скарґа у книзі "Synod brzeski i jego obrona" (Краків 1597). Однак найґрунтовніше книгу Скарґи скритиковано в "Апокрисисі" Христофора Філалета (є підстави вважати, що за цим псевдонімом сховався шляхтич з Великопольщі Мартин Бронєвський), надрукованому польською мовою в друкарні того ж Родецького (1597 або, ймовірно, 1598, післямова датована 31 жовтня 1597 р.), а в українському перекладі -- острозькою друкарнею (1598 або 1599 р.) - у книзі опубліковано низку документів про підготовку унії й проведено думку, що унія не тільки суперечить інтересам православної церкви, але й може мати небезпечні наслідки для польської держави. Ймовірний автор книжки Мартин Бронєвський був протестантом, видання польського варіанта "Апокрисиса", як і "Ектезиса", в антитринітарській друкарні також є одним з виявів зв'язків діячів, згуртованих навколо Острозької друкарні, з протестантами. Перекладачем "Апокрисису", судячи зі стилю, був літератор, що називав себе "кліриком острозьким" -- так він підписав у 1598 р. відповідь на лист Іпатія Потія до князя Костянтина Острозького (Отпис на лист...) . "Отпис", відразу ж видрукуваний, дуже негативно оцінював церковну унію і спосіб її впроваджування. До свого твору "Клірик" додав "давно написану" (ним, очевидно, лише перероблену) "Історію о листрикійськом то єст разбойничеськом ферарськом або флоренськом синоді". З усіх спроб розкрити псевдонім "Клірик острозький" найпереконливішою, на наш погляд, є гіпотеза про авторство Гаврила Дорофійовича -- пов'язаного з острізькими діячами вчителя, який був кліриком, але не священиком і не монахом. І.Мицько припускав, що "кліриком" назвав себе острізький священик і проповідник Ігнатій[29].

Того ж 1598 року, як показує аналіз примірників , видано написану десять років перед тим збірку ("книжицю") 1588 р. із шести розділів. Її укладачем і автором частини матеріалів був Василь Суразький-Малющицький, який назвав себе просто Василієм . Твір присвячувався, насамперед, полеміці з католицькими богословами з догматичних питань, другорядне місце займає полеміка з протестантами. Використано твори Максима Грека, відчувається вплив послань старця Артемія церковнослов'янською мовою. Укладену Василієм "Книжицю" високо цінував Іван Вишенський, для якого острозьке видання було одним з джерел "ИзвЂщенія краткого о латинских прелестех" .

Спрямована проти церковної унії нова "Книжиця" з десяти розділів, що вийшла у 1598 р. і містила вісім листів патріарха александрійського Мелетія Пігаса, лист князя К.-В. Острозького й анонімний ("від афонських монахів") лист князеві Острозькому Івана Вишенського -- єдину прижиттєву публікацію одного з творів цього видатного письменника.

Редактором-укладачем "Книжиці" з десяти розділів 1598 р. міг бути той самий Василь Суразький-Малюшицький, який десять років перед тим уклав "Книжицю з шести розділів". У кінці того ж 1598 р. Василь випустив "Правило істинного живота християнського" (Псалтир з возслідуванням); у вступних статтях до цього видання він знову полемізує з католиками, зокрема з питання "о новоутвореном...календарю".

З виданих в Острозі 1598 року шести книжок було дві навчальні (Буквар "Книжка словенская рекомая кграматика" та Часослов), решта тією чи іншою мірою присвячені полеміці з католицькими богословами, критиці способів проведення "партикулярної" церковної унії. Таким чином, незабаром після проголошення унії острозький гурток активізував видавничу діяльність, що цілком зрозуміло в умовах небаченого перед тим загострення релігійно-політичних конфліктів. Як і раніше, склад гуртка та осіб, що з ним співпрацювали, був неоднорідним. В Острозі працював Гаврило Дорофійович, який на початку XVII ст. підтримував єпископат у його конфлікті з братствами, з другого боку, мали ділові контакти з друкарнею видатні діячі братського руху Дмитро Красовський, Юрій Рогатинець. З острізьким гуртком були пов'язані шляхтичі-протестанти Андрій Римша, Симон Пекалід, Мартин Бронєвський. У той же час, друкарня видала і твір православного письменника-аскета Івана Вишенського. Одним з керівників острізького гуртка був Дем'ян Наливайко рідний брат Северина Наливайка. (Пізніше Касіян Сакович, ставши католиком, писав, що, мовляв, "козак Наливайко... вбивав тіла", а "піп Наливайко вбивав душі" ). Поряд з православними й протестантами князь Острозький до своїх освітніх акцій залучав і католиків[33].

Після проголошення унії навіть помірковані православні діячі погоджувалися на видання творів радикально настроєних публіцистів. Однак пожвавлення видавничої діяльності острозького гуртка не тривало довго. В 1598-1599 рр. вийшло кілька книг, а тоді в праці друкарні настала нова перерва. Посилювалися переслідування активних супротивників унії (їх жертвою став, зокрема, протосингел Никифор Парасхес, який помер в ув'язненні в Мальборзькій фортеці). У православних колах виходили на перший план діячі поміркованого крила. Друкована полеміка на деякий час затихла, низка полемічних творів залишилась у рукописах. Всупереч твердженню деяких авторів , не була надрукована написана у 1599 p. відповідь Клірика Острозького "на другий лист велебного отца Іпатія" . Не вийшла друком і "Книжка" Івана Вишенського, до якої він (очевидно, за зразком острозької "Книжиці з десяти розділів" 1598 р.) включив десять своїх творів, попередивши їх трьома вступними статтями та переліком розділів. Слід гадати, що "Книжка" готувалася для друку в Острізькій друкарні і що її діяльність Іван Вишенський знав і схвалював[34].

З видань Острозької друкарні перелому XVI-XVIІ ст. зберігся тільки, і то лише в одному примірнику, Часослов 1602 р., надрукований "ученія ради отрочят". Незабаром після виходу цієї книжки друкарню перенесено до Дерманського монастиря. Чим було це викликане? В одному з листів 1602 р. князь Костянтин Острозький писав, що доживає останні роки . Готувався поділ (оформлений 1603 р.) Острога між синами старого князя Костянтина православним Олександром, земний шлях якого вже підходив до кінця, та католиком Янушем. Після переходу міста на власність вихованця єзуїтів Януша Острозького важко було б розраховувати на таку, як раніше, підтримку для друкарні. Більш вдалим місцем для її роботи уявлявся Дерманський монастир, де вже раніше велася підготовка до видавничої діяльності . Грамотою 1602 р. князь Костянтин Острозький передав монастир під "общеє житіє чернцам" з тим, щоб приймалися до нього "способнійшіє до науки", для навчання "письма словенського, гречеського і латинського" . Очевидно, цей акт мав забезпечити монастир, а тим самим і друкарню, яка туди переносилася, від можливих утисків майбутніх патронів-католиків. З переходом друкарні до Дермані слід пов'язувати і переїзд туди видатних літературних діячів Ісакія Борисковича (пізніше він став єпископом луцьким і острозьким), Йова Княгиницького, врешті Кипріяна, відомого своїми перекладами з грецької мови .

Дослідники вважають першим дерманським друком, виданим "близько 1603 р.", "Діалог о вірі" Мелетія Пігаса . Справді, ще в липні 1602 р. князь К.-В.Острозький просив Львівське братство прислати йому "літер готових грецьких... каст со три", оскільки він мав намір "в друк по грецьки и по руську пустити" книжку патріарха Мелетія "Розмова... противу схизматиком і прочіїм сектатором" . Її перше грецьке видання вийшло у Вільнюсі 1596 р., але дерманський грецький передрук невідомий, а здійснений невідомим з прізвища Микитою український переклад дійшов до нас лише в рукописах; ймовірність існування дерманського видання цього перекладу засвідчує каталог колекції П.Демидова, яка згоріла в Москві 1812 р.

Оскільки вже з весни 1603 р. друкарня працювала в Дермані (тут у квітні цього року почали друкувати Октоїх), слід визнати дерманським виданням "Ламент дому княжат Острозских над зешлим c того світа ясне освецоним княжатем Александром Константиновичом кнежатем Острозским воєводою волинским" . Вказана на титульному аркуші дата 2 грудня 1603 р. означає не дату видання, як гадали раніше бібліографи, а дату смерті князя Олександра Костянтиновича Острозького. Книжка, очевидно, вийшла до дня похорону, призначеного на 23 лютого 1604 року . Ймовірно, автором був Дем'ян Наливайко, який керував видавничими справами в Дермані. Саме він написав післямову дерманського Октоїха 1604 р., в якому також йшлося про смерть князя Олександра. Характерна риса цієї післямови, як і ряду інших праць Д. Наливайка, -- паралельні український і церковнослов'янський тексти. В редагуванні Октоїха брали участь Ісакій Борискович, який знав грецьку мову , та Йов Княгиницький[29].

У кінці післямови є монограма "І.Ф.др.", що її пов'язували то з сином Івана Федорова, то з Іваном Борецьким. Однак Іван Іванович Друкарович помер задовго перед тим, а по батькові Борецький -- Матвійович. Можливо, літери "І" та "Ф" означають друкарів Івана та Федора, згаданих у інвентарі 1603 р. як мешканці (будинковласники) Острога.

Останнє відоме дерманське видання датоване 6 лютого 1605 р. -- "Лист Мелетія [Пігаса]... до Іпатія Потія... о отступленьї єго", написаний в Єгипті 1599 р. і перекладений на українську мову "Борецким, надер Аполлови коханым и в Парнассє на лоне муз выхованым".

Розвивати книговидання у невеликому тоді монастирі, далеко від центрів міського ремесла, було складно. В Острозі працювали різні ремісники (крім друкарів, ще й палітурники, малярі та інші) , які обслуговували друкарню, а під час перерв у її праці могли собі знайти в місті інше заняття. Забезпечити ремісників постійною роботою у Дермані навряд чи було можливим при тодішніх темпах видавничої діяльності. Тому, напевно, близько 1605 р. друкарню повернули до Острога, а Ісакій Борискович та Йов Княгиницький виїхали з Дермані. 1606 року в Острозі виходить Требник ("Молитовник имЂя в себЂ церковная послЂдованія") з передмовою Дем'яна Наливайка українською мовою, у 1607 р. -- двомовний (церковнослов'янсько-український) збірник "Лікарство на оспалий умисл чловічий", до якого входили передмова Дем'яна Наливайка (можливо, саме він перекладав матеріали збірника), "Слово о покаяніі к Феодору Мніху" Іоана Златоустого, його ж "Слово єже всує мятется всяк человік живий" та світська пам'ятка візантійського походження -- заповіт псевдо-Василія І синові Леву Філософу[32].

Порівняно незначний розмах роботи друкарні показує, що не так вже й багато засобів виділяв для неї старий князь Острозький. А після його смерті у 1608 р. сталося те, чого боялися видавці, коли намагалися перенести книговидання до Дермані. За нового власника Острога Януша Острозького вдалося добитися дозволу лише для однієї (та й то лише такої, що могла бути самоокупною) книги -- Часослова з Місяцесловом 1612 р. Того ж 1612 року Януш Острозький почав впроваджувати в своїх володіннях церковну унію , і цілком логічно пов'язати з цим припинення саме тоді діяльності православної друкарні. Залишилися невиданими ряд праць острізького гуртка: "Номоканон или Книга церковных правил 1593 года отлично чисто писан в Остроге Григорием Голубниковым" (так рукопис названо в російськомовному каталозі однієї із збірок) , "Пчола", перекладена 1599 р. у Дермані з грецького видання , здійснений 1603 р. у тому ж Дермані переклад з грецької "Синтагматіону" Гавриїла Севера , відредагований і доповнений Кипріяном ще у 1605 р. у Дермані переклад "Бесід" Іоана Златоустого на Євангеліє від Іоана , переклад "Слова о єресях" Федора Авукара, підготований Ісаєю Балабаном для друку у 1611 р. (в руко писі є вірші на герб Острозьких і навіть залишено місце для нього) . Не були видані зібрані настоятелем "пречистської" (Успенської) церкви Стефаном Герасимовичем Смотрицьким "Правила..." (Кормча) . Бесіди Макарія Єгипетського, відредаговані в Острозі 1610 року тим же Кипріяном , надруковано лише 1627 р. у Вільнюсі (в перекладі на книжну "руську" мову). "Діоптру", перекладену Віталієм в Дубенському монастирі, надрукувала в 1612 р. не острізька друкарня, а єв'їнська. Збірник типу "Пчоли" "Лекції славенськіє от ієрея Наливайка вибранниє", мабуть, і не призначався для друку[30].

В останні роки роботи Острозької друкарні Дем'ян Наливайко та Кипріян вели редакційну роботу під контролем нового (з 1606 р.) дерманського ігумена Ісаї Балабана. Висловлене свого часу І. Каманіним припущення, що Ісая продав острозькі шрифти Київській лаврі , неприйнятне, бо у лаврських виданнях таких шрифтів немає. Помилковим виявилося також припущення, що друкарня в Острозі діяла до 1640 р., коли, на думку деяких авторів, видано книгу Никона Чорногорця .

Ні в 20-і, ні в 30-і роки XVII ст. не було змоги відновити друкарню в Острозі, хоч тут і в той час діяли здібні літератори та знавці книговидання -- згадуваний Стефан Смотрицький, Іван Підвисоцький (Бережанський) , врешті, анонімні автори віршованого "Ляменту о утрапеню міщан острозких" та укладеного не пізніше 1619 р. і відредагованого не пізніше 1621 р. "Острозького літопису" . Як описано в "Ляменті", 1636 р. всі острізькі церкви відібрано в православних і віддано "под унію Почаповському єпископу Луцькому" (унійному). Нові власники Острога набули сумної слави своєю нетолерантністю щодо українських православних міщан. Звичайно ж, від них не доводилося чекати згоди на діяльність некатолицької друкарні[30].

Зареєстровано 28 видань Острозької друкарні за весь час її існування, загальним обсягом 1527 паперових аркушів. З них лише сім літургійні (за обсягом 28,9% продукції друкарні), причому в число літургійних включено і Часослови, хоча вони використовувалися також для навчання грамоти. Серед решти переважають православна антикатолицька і почасти антипротестантська публіцистика (10 видань), навчальні посібники, богословські праці. За мовами острозькі друки розподіляються так: в 14 -- церковнослов'янський текст та додаткові статті, в чотирьох -- українські додаткові статті при церковнослов'янському основному тексті, одне видання двомовне, шість -- "простою" (практично українською книжною) мовою[29].

В оздобленні великоформатних видань пізніші острозькі майстри продовжували традиції попередніх кириличних друків. Натомість для публіцистичних книг меншого обсягу вони впровадили засади оформлення, прийняті в книговиданні західних країн для книг такого жанру: обрамлення титулів складаними виливними оздобами, стриманість орнаментики. Всі острозькі видання, крім "Книги о постничестві" та "Маргариту", за поліграфічним виконанням значно поступаються книгам, що їх надрукував Іван Федоров. Обставини зумовили прагнення здешевити друк. Однак острозькі видавці дбали про досконалість тексту, передруковували розділи книги або окремі сторінки для усунення помилок. Так, в одному з примірників "Книжиці" в шести розділах є кіноварні виправлення, які в інших примірниках вдруковано . "Книжиця" в десяти розділах вийшла 11 червня 1598 р.; однак в Бодлеянській бібліотеці виявлено чотири початкові аркуші, які відрізняються за набором і датовані травнем . Інший фрагмент травневої передмови знайдено нами в макулатурному папері, вжитому для виготовлення картонної обкладинки одного з примірників "Апокрисиса" . Очевидно, ці аркуші було визнано незадовільними і замінено іншими. Про авторитетність острозьких видань свідчить і їх перевидання Києво-Печерською лаврою, друкарнями Білорусії, московським Друкарським двором, "верхньою" московською друкарнею (влаштованою Симеоном Полоцьким), а врешті -- і той вплив, який ці видання мали на вироблення загальних засад оформлення кириличної книги . Зберігся документ про те, що в 1728 р. ігумен сумського монастиря Єфрем "хулил книги московской печати, предпочитая им острожские издания" . Хоч вийшли у світ далеко не всі праці острозького гуртка, його видавнича діяльність виявилася досить плідною, сприяла зміцненню ролі друкованої книги в суспільно-політичному житті та активізації інноваційних процесів в усіх ділянках культури[30].

Отже, Острозький науково-видавничий осередок, при якому існувала папірня мав вирішальне значення у формуванні суспільно-громадського світогляду, що відображався у друкованих книгах. Після прийняття Брестської унії у 1596 р. під впливом нової національно-релігійної хвилі, почали друкуватися полемічні твори єпископів. Острозький друкарський видавничий гурток об'єднав обидві сторони релігійно-політичного конфлікту. В Острозі працював Гаврило Дорофійович, який на початку XVII ст. підтримував єпископат у його конфлікті з братствами, з другого боку - діячі братського руху Дмитро Красовський, Юрій Рогатинець, шляхтичі-протестанти Андрій Римша, Симон Пекалід, Мартин Бронєвський, православний письменник-аскет Іван Вишенський, один з керівників Острозького гуртка Дем'ян Наливайко (Касіян Сакович). 1606 року в Острозі виходить Требник, у 1607 році - збірник "Лікарство на оспалий умисл чловічий".

2.3 Видавнича справа братських друкарів у Львівському центрі українського друкарства у історіографічній спадщині

Засновниками перших видавничо-друкарських підприємств, яким вдалося функціонувати протягом тривалого часу, стали громадські організації- братство українських міщан у Львові і братство білоруських міщан Вільнюса, підтримане також православними монахами й шляхтичами. Зокрема друкарня Львівського братства стала безпосередньою спадкоємницею найстаршої львівської друкарні -- федоровської. Як вже відзначалося, саме ті львівські українські міщани, які згодом завершили організаційне оформлення Успенського братства у Львові, мали зв'язки з Іваном Федоровим і після його смерті докладали всіх зусиль, щоб вжити для друкування його обладнання. Турботи про викуп друкарні і збір грошей на цю мету сприяли згуртуванню міщан навколо Львівського Успенського (з 1593 р. Ставропігійського) братства. Ще у 1579 р. Іван Федоров віддав 140 книг і якусь частину друкарні львівському євреєві Ізраелеві Якубовичу в заставу за борг 411 золотих, проте братство пізніше викупило друкарню вже за 1500 золотих. Є.Л.Немировський вважав, що тоді було викуплено не обладнання, заставлене у Ізраїля Якубовича, а те, яке було пізніше закладене Фольтинові Бертольдо і перекуплене Сацьком Сеньковичем і Сеньком Корункою . Насправді ж, братство до серпня 1597 р. виплачувало ратами борг за федоровську друкарню якраз Ізраїлеві Якубовичу -- про це прямо сказано в реєстрі видатків братства . Яким же чином вартість устаткування і книг зросла з 411 до 1500 зол.? Встановлено, що у львівську братську друкарню з самого початку увійшли острозькі шрифти, які у 1579 р. ще не могли бути віддані в заставу Ізраїлеві Якубовичу . Отже, вони були заставлені Іваном Федоровим пізніше, ймовірно якомусь іншому лихвареві: до такого висновку спонукає те, що в першому документі стосовно викупу друкарні про кредиторів Івана Федорова сказано в множині. Можемо припустити, що шляхом угоди між кредиторами Івана Федорова до одного з них -- Ізраїля Якубовича -- могли перейти майнові права на все друкареве устаткування, крім того, яке стало власністю Сацька та Корунки і було ними продане Мамоничу. Через це в тому самому документі говориться, що Федоров-Федорович заставив обладнання лихварям, а далі -- що братство домовилося про викуп вже з якимось одним лихварем . Із згаданого реєстру видатків братства видно, що ним був саме Ізраїль Якубович[10].

Г.І. Коляда припускав свого часу, що решту друкарського обладнання взято братчиками лише після сплати ними лихвареві останнього внеску в рахунок боргу[14].

Насправді ж, при укладанні умови з Ізраїлем Якубовичем міщани відразу одержали "інструменти всі", за що дали хирограф -- боргову розписку на 1500 золотих. 17 серпня 1597 p. братчики сплатили "за друкарню посліднюю рагу золотих сто" Ізраїлю (Якубовичу), а той "хирограф вернул братству" .

Збирати гроші для сплати Ізраїлеві Якубовичу боргу за федоровську друкарню львівські українські міщани почали спільно з єпископом Гедеоном Балабаном. Він виділив на це частину грошей і підписав у листопаді 1585 р. грамоту для збірників пожертв . Уже 1586 року спалахнув конфлікт єпископа з Львівським братством, але наприкінці року між ними укладено перемир'я. Якраз в час цього замирення, в грудні 1586 р. і в травні 1587 р. Балабан знову звернувся із закликом збирати кошти на друкарню, причому, в останній грамоті він вже не говорив про свою участь у викупі друкарні і визнавав, що її "панове мещане... видвигнули" .

У листопаді 1585 р. друкарня вже була в "скарбниці церковній". Під час візиту до Львова антіохійського патріарха Йоакима (січень 1586) фундатори братства говорили про своє бажання "муровати... дом на друкарню". Врешті, у 1590 р. братчики писали молдавському архиєпископові Георгію, що цей будинок будується . Устаткування Івана Федорова довелося відремонтувати і поповнити. Актом від 30 травня 1589 р. один з його засновників, Лесько Малецький, половину цинових (олов'яних) речей зі свого домашнього начиння заповів братству для виготовлення шрифтів . Кириличні і грецькі шрифти (очевидно, для доповнення федоровських) були замовлені краківському словолитникові Конрадові Форстеру; Шимон Шимонович (Шимоновіц, Симонід) 13 грудня 1593 р. писав Янові Замойському, що Форстер виготовляв шрифти для краківських, вроцлавських і франкфуртських друкарень, додаючи: "ним виготовлена русько-грецька друкарня, яка є тут у Львові" . Однак основна частина шрифтів, набірних виливних прикрас і ксилографічних дощок перших братських видань походить з друкарні Івана Федорова. Крім друкарського обладнання, до братства перейшли окремі примірники друків Івана Федорова. Так, у 1627 р. Львівське Ставропігійське братство продало Петрашкові, синові господаря Молдавії (тобто Петрові Могилі), "Апостол... друку старого Івана Москвитина"[9].

Створення братської друкарні полегшувалося тим, що вже були люди, обізнані з друкарською справою ("ґдиж се до того і ремеслениці таковиє і люде учениї показують ", -- писалося в грамоті для збирачів податків від 10 грудня 1586 р.). Одним з тих, хто консультував львівських міщан при підготовці до відкриття друкарні, міг бути син першодрукаря Іван Друкарович; відомо, що він виступав спільно з прибічниками братства в їх конфлікті з єпископом Гедеоном Балабаном. Важливу роль в організації друкарні відіграв чернець Мина. З документів відомо про його знайомство з князем Андрієм Курбським і Сеньком Сідлярем, тож є підстави припустити, що він був знайомий і з Іваном Федоровим. Слід гадати, в останнього Мина й одержав кваліфікацію "ученого друкаря" -- так Мину називали вже наприкінці 80-х -- на початку 90-х років . Невипадково цей чернець взяв участь у зборі пожертв на викуп друкарні І.Федорова . Чимало прислужився для друкарні Львівського братства вчитель братської школи Федір Касіянович, який умів набирати грецькі тексти .

Використовуючи обладнання Івана Федорова і враховуючи його досвід, братство планувало видавати книжки найрізноманітнішого змісту. В першу чергу мали намір забезпечити посібниками засновану тоді ж школу: недарма братчики сповістили патріархові Йоакиму, що "купили друкарню ку той же школе потребную" . Від константинопольського патріарха Єремії Траноса та єпископів луцького і львівського братство добилося дозволу "друковати невозбранно священния книги церковниє прилежно і з великим опатренєм, не токмо часословци, псалтирі, апостоли, мінеї і тріоді, требники, синаксарі, євангеліє, метафрасти, торжники, хроніки сиріч літописци і прочая книги богословов церкви нашої Христови, но і училищу потребниє і нужниє, сиріч граматику, піїтику, реторику і філософію"[8].

Постає питання, як здійснювалася так широко накреслена програма. Найдавніше відоме сьогодні видання друкарні братства -- дві грамоти, видрукувані однією листівкою 23 січня 1591 р. -- патріарха Єремії 1589 р. і білорусько-українського єпископату 1590 р. Санкцію на їхнє надрукування отримано від митрополита Михайла Рогози 17 січня 1591 р. Грамоти зміцнювали позицію братства в суперечці з Балабаном і відігравали роль своєрідних прокламацій: відомо, що другу з них було прибито на церковних дверях у Галичі[12].

1 лютого 1591 р. вийшов друком збірник "Просфонима" -- вірші, що їх декламували учні братської школи 17 та 18 січня при врочистій зустрічі київського митрополита Михайла Рогози в церкві і в самій школі. "Предослов от малых" і перший "лик" (хор) надруковані грецькою та церковнослов'янською мовами, другий і третій хори -- лише церковнослов'янською (з численними українізмами). Це перша на Україні друкована публікація твору, який можна віднести до початків драматургії .

Весною 1591 р. вийшло з друку одне з найвизначніших видань братства грецько-церковнослов'янська граматика, відома як "Аделфотес" (по-грецьки братство). На думку визначного книгознавця М.П.Кисельова, це слово на титульній сторінці -- не назва книжки, а позначення колективного автора .

Слід, однак, мати на увазі прийнятий під впливом гуманістичних традицій звичай давати книжкам умовні "емблемні" заголовки грецькою мовою. Ще 28 травня 1588 р. віленські братчики дякували львівським за те, що ті прислали "начало, проображеніє... писаній граматических" . Очевидно, тоді до Вільнюса надійшли перші аркуші або проспект видання, завершеного у 1591 р. Книга була "сложена от различных грамматик спудейми, иже въ Львовской школЂ" під керівництвом її викладача Арсенія Елассонського. Було використано, головним чином, граматику Константина Ласкаріса, а також праці Меланхтона, Крузія. У деяких розділах виклад не позбавлений оригінальності. Українським співробітникам Арсенія слід приписати дальшу розробку слов'янської граматичної термінології, яка мала значний вплив на термінологію граматик Лаврентія Зизанія і Мелетія Смотрицького . І грецьку, і церковнослов'янську частини граматики високо оцінювали як сучасники, так і філологи наступних століть.

Незабаром після виникнення братського друкарства церковна ієрархія зробила спробу підпорядкувати видавничу справу своєму контролю. 26 жовтня 1591 р. на Берестейському соборі єпископів було вирішено, що Віленська і Львівська братські друкарні мають видавати лише тексти, санкціоновані єпископатом. Добір книг також покладався на митрополита та єпископів. Кошти на друк, зібрані в єпархіях, наказувалося надсилати луцькому єпископові Кирилові Терлецькому для передачі Віленському і Львівському братствам. Таким чином, видавцем став би єпископат, а за братськими друкарнями залишалася роль виконавців замовлень ієрархії. Однак королівська грамота від 14 жовтня 1592 р. про право братства друкувати книжки, отримана завдяки протекції князів Костянтина Острозького і Федора Скумина-Тишкевича, не передбачала залежності від єпископату[10].

Щоб уникнути контролю місцевих єпископів, Львівське братство зміцнювало прямі контакти з київським митрополитом і східними патріархами. 1593 року братство видрукувало грецькою і церковнослов'янською мовами полемічний твір александрійського патріарха Мелетія Пігаса "О христіанском благочестії к іудеом отвіт" за рукописом, що його привіз член братства, грек з Кріту Маноліс Мезапета . 21 вересня 1595 р. варшавська нунціатура повідомила у Ватикан, що братство "насмілилося надрукувати твір, сповнений блюзнірств проти апостольського престолу і римського папи" . Це може стосуватися книги Пігаса або якогось іншого публіцистичного твору, що не дійшов до нас. В усякому разі, патріарх Мелетій Пігас у листі до царя Федора Іоановича високо оцінив видавничу діяльність Львівського братства і просив російський уряд надати братчикам підтримку[13].

Пізніше Пігас, за його словами, "многажди" звертався до братства з листами і пропонував їх видрукувати "и гречески и руски, аще благо быти і латінски" . Однак у цей час в діяльності Львівської братської друкарні настає перерва. За 1594-1608 рр. не збереглося жодного видання, яке можна було б безумовно приписати цій друкарні . Пояснюється це низкою причин -- посиленням утисків братства з боку магістрату Львова , єпископською забороною видавати книги без цензури ієрархії, великими витратами братства наприкінці XVI -- на початку XVII ст. на будівництво Успенської церкви. Але саме тоді діячі братства допомагали іншим друкарням -- Віленській братській, Острозькій, а після примирення з Балабаном -- також Стрятинській і Крилоській. До цих друкарень, ймовірно, перейшли і співробітники братської друкарні.

Після смерті у 1606 р. Гедеона Балабана братство, наперекір наполяганням князя К.-В.Острозького і патріарха Кирила Лукаріса, добилося переходу єпископської кафедри до Євстахія (Єремії) Тисаровського. Це був "спокійний пастир, що задовольнявся малим" і не наважувався вступити в конфлікт з провідними братствами . На відміну від Гедеона Балабана, він не намагався продовжувати видавничу діяльність і тому не заперечував проти передачі братству обладнання Крилоської друкарні . Заборона митрополита і єпископського собору видавати книги без їх санкції втратила для православного братства юридичну силу, оскільки майже весь єпископат прийняв унію. В таких умовах навколо братчиків згуртувалися протиунійні кола, в тому числі й колишні прибічники Балабана. На службу до Львівського ставропігійського братства прийшли також діячі балабанівського видавничого гуртка, зокрема Гаврило Дорофейович, Памво Беринда і гравер, який ілюстрував крилоське Євангеліє Учительне . Від 1604 р. ректором братської школи й викладачем у ній грецької мови був Іван Борецький. Наявність таких кваліфікованих кадрів дозволила з 1608 р. або трохи раніше відновити діяльність друкарні. Цим разом її розмістили в підпорядкованому братству Онуфріївському монастирі, де оселилися і вчені монахи-друкарі, зокрема, Пафнутій Кулчич та Памво Беринда .

Першим після перерви братським виданням, яке дійшло до нас, була грамота 1608 р. для збирачів пожертв на користь братства. Це -- талановитий твір тогочасної української публіцистики. Яскравими фарбами зображено тут пригнічене становище українського населення у Львові ("утяжені єстесьмо зді во Львові ярмом єгипетськоє неволі невиповедимих бід..."), викладена програма культурно-освітницької діяльності братства, підкреслено необхідність і надалі підтримувати друкарню та школу[11].

Впливу ж Івана Федорова на друкарню Києво-Печерської лаври, яка почала працювати через три десятиліття після смерті першодрукаря не було навіть опосередкованого. На київське книгодрукування мала прямий вплив інша друкарня: Стрятинська, власниками якої були Федір та Гедеон Балабани. Цю друкарню придбав згодом тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Єлісей Плетенецький, і саме Стрятинська друкарня послужила основою для друкарні лаврської. На історії та виданнях Стрятинської друкарні зупинимося докладніше. Друкарня ця була заснована не пізніше 1602 року Гедеоном Балабаном, єпископом львівським разом з його племінником Федором Балабаном - людиною назвичайно освіченою та ерудованою. Запам'ятаємо, що Федір Балабан отримав освіту в Італії. У стрятинській друкарні були надруковано кілька книг: Служебник (1604) і Требник (1606), а також, можливо, Харитонія та Євангеліє учительне - книги, які згадуються в історичних документах як стрятинські друки, але жодного примірника яких не збереглося. Служебник (1604) і Требник (1606), примірники яких дійшли до нашого часу, ми розглянемо докладніше (Додаток Д).

Книги надруковані різними шрифтами. У Служебнику один текстовий шрифт, у Требнику - два: основний шрифт і шрифт передмови, більш легкий. Також використаний заголовковий шрифт, що дуже схожий на заголовковий шрифт Служебника, заголовковий грецький(?) шрифт антиква, ініціали (схоже що і в Служебникові), ломбарди, вязь. Таким чином ми бачимо, що у стрятинській друкарні були як мінімум три текстові шрифти, та два заголовкові (ініціали, ломбарди та вязь ми відносимо швидше до декоративнх елементів) (Додаток Е).

Відомий український вчений Іван Огієнко, вважає найкращим шрифтом Стрятинської друкарні - шрифт Служебника. У своїй праці «Історія українського друкарства» він зазначає: «Стрятинська друкарня була дуже добре уряджена; з технічного боку стрятинські видання надзвичайно гарні, значно кращі від львівських братських. Шрифти розкішні, великі, особливо Служебника (т. зв. євангельський); шрифти ці трохи нагадують Хведорівські, але зроблені не з них, -- їх зроблено на зразок давнього київського уставу. Видання ці мають багато графічних дуже гарних оздоб.» Ми не можемо навіть здогадуватись, що саме Іван Огієнко мав на увазі під фразою «давній київський устав», адже до нашого часу дійшло менше десятка книг переписаних саме у Києві протягом 14-16 ст. Можливо 100 років тому, в час написання своєї книги Іван Огієнко бачив якісь київські рукописи, що не дійшли до нас.
Абсолютно протилежно, щодо шрифту Служебника, у своїй праці «Мистецтво книги на Україні у 16-18 ст.» висловлювався Яким Запаско: «Основний текст надруковано створеним у Стрятині шрифтом, літери якого досить великі (висота очка 5 мм). У створенні цього шрифта стрятинські друкарі чомусь вдалися не до сучасного їм друкарського та рукописного півуставу, а взяли за основу літери українського письма старішого малюнка - уставного типу. Ясна річ, архаїчні форми письма не дали доброго вигляду стрятинським шрифтам. Літери вийшли не досить стрункі, основні штрихи важкуваті, в рядку літери прямокутного накреслення тісняться, а круглого накреслення - мають надмірні прогалини. Вади цього шрифта, мабуть, бачили й самі друкарі, бо з двох наступних балабанівських друків він вжитий лише в Требнику». Напевно це якась помилка, адже шрифт Служебника у Требнику нами не виявлений.

Високо оцінював якість стрятинських шрифтів Григорій Коляда: «Обидва стрятинських видання відрізняються типографською довершеністтю починаючи зі шрифту» - пише дослідник у своїй праці «Балабанівські друкарні». І далі: «Всі три збережені балабанівські книги різко вирізняються серед сучасних східнословянських видань великою кількістю західноєвропейських елементів». Це не дивно, якщо взяти до уваги, що у Стрятині знаходилась велика бібліотека в якій було чимало західноєвропейських видань, зокрема Біблія Плантена, з якої і скопійовані ініціали Служебника (Додаток Ж). У Києві у 1620 році був виданий Служебник (Додаток К).

Дуже близькі до цього погляду думки висловлено у віршованій передмові до збірника "О воспитанії чад", виданого у 1609 р. Основна його частина -- вибрані бесіди Іоанна Златоуста про виховання "в общую ползу родителем же и дітем", потім подано уривки повчань на моралістичні теми Василія Великого, "яже зело нужно єст юним". Таким чином, збірник розвивав традиції львівського Букваря 1574 р., який містив в кінці добірку цитат на теми виховання. Особливо цікавою є передмова, де автор вихваляв "науку, c котрої... все доброє походить" . Того ж 1609 року видано Часослов, який -- вперше в практиці українського друкарства прикрашено ілюстративними гравюрами (їх у книзі п'ять) західного зразка.

Книга, яка друкувалася від 25 лютого 1573 р. до 15 лютого 1574 р., вийшла без титульного аркуша, але за змістом -- це "Діяння і послання апостольські". Формат львівського Апостола -- фоліо, приблизно 18?20 см. (Додаток Л).

Мовознавець Василь Німчук зазначає, що відомі спроби книгодрукування (т. зв. анонімні видання) в Росії ще років за десять до виходу в світ у Москві федоровського «Апостола» 1564 р. (Додаток М). Проте саме Іван Федоров заклав міцну основу для розвитку вітчизняного друкарства, організувавши державну друкарню в Москві, налагодивши випуск високомистецьких книг та підготувавши майстрів цієї справи. Тут 1565 року вийшло два видання «Часовника».

З балабанівських друкарень до братства перейшли не лише окремі працівники, але й рукописи планованих до друку книг. Одна з них -- Бесіди Іоана Златоустого на Апостол -- вже була відредагована , але пізніше братство відмовилося від її видання і випустило лише меншу за обсягом книгу того ж автора "О священстві".

Досить цікавими є додані до книги вірші на актуальні теми -- про користь старослов'янської мови, про боротьбу з симонією. Автором віршів був Гаврило Дорофейович, редагуванням керував Памво Беринда, а надрукована книга "трудом... Пафнутія [Кулчича] і прочих". Гроші на видання пожертвував винницький староста Олександр Балабан. У цей період фінансову підтримку братству в його видавничій діяльності надавали й інші православні шляхтичі -- Адам Літинський і Григорій Желиборський, які намагалися "учених збирати", князь Михайло Вишневецький . Однак фактичними керівниками братського книговидання були найактивніші суспільнополітичні діячі з числа міщан-братчиків -- Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Дмитро Красовський, Гаврило Ярошевич .

На смерть Григорія Желиборського братство видало у 1615 р. віршований "Плач албо лямент" (серед його авторів -- рогатинський пресвітер Петро, можливо, Памво Беринда). Назвемо також Псалтир 1615 р., відредагований єромонахом Кирилом (можливо, Ставровецьким) , брошуру "Собор... в граді Вилні бивший". Останнє видання, яке містило адекватний, в основному, текст ухвал собору 1409-1410 рр. і опис опублікованого рукопису цієї пам'ятки, може вважатися первістком практичної археографії в Україні .