Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

З рештою полонених ми повелись м'якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв'язаними, бо капітан за них не ручився, а двох інших, з поради капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись жити й померти з нами, я прийняв на службу до себе. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, що мали приїхати, тим більше, що серед них, за словами капітана, були три-чотири чесні хлопці.

Підійшовши до берега в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її на пісок, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони кинуть якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не спромоглися б захопити її. Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались, коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка. Побалакавши з приводу цього, вони почали гукати в надії, що їх почують товариші. Довго кричали та гукали вони, але відповіді не почули. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом [212] але й після цього справа не зрушила з місця, бо ті що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.

Вони були так приголомшені, що, як вони нам згодом розповідали самі, вирішили вернутись на корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.

Капітан, що досі все ще сподівався захопити корабель, тепер зовсім занепав духом, бо гадав, що, вернувшись на корабель і покинувши своїх товаришів напризволяще, вони розпустять паруси, і тоді всі його надії підуть марно. Та незабаром перед ним з'явився новий привід для страху.

Не встигла шлюпка з людьми відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, ті люди змінили своє рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати зниклих.

Це було для нас велике розчарування: якби ми навіть і захопили сімох, що висіли, то й з цього нам не було б користі, бо ті троє, що були в шлюпці, вернулися б на корабель і розповіли б про те, що сталося. А тоді корабель, напевне, знявся б з якоря і ми не змогли б уже його відвоювати. Проте нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Спустивши на берег сімох, шлюпка з рештою - з трьома - відійшла на чималу відстань і стала на якір, так що ми не мали ніякої змоги добратись до неї.

Ті, що вийшли на берег, тримались укупі й прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони або підійдуть трохи ближче і дадуть нам змогу вистрелити в них, або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.

Дійшовши до вершини горбка, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не охрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Якби вони заснули, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, [213] як видно, боялись чогось, хоч і не знали, яка загрожує! їм небезпека і звідки вона може прийти.

Тут капітан подав дуже слушну пропозицію, а саме:; якби вони вирішили ще раз подати сигнал своїм зниклим товаришам, то ми могли б напасти на них відразу після залпу, тобто, коли їх рушниці будуть не заряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись і справа буде закінчена без кровопролиття.

Цей план мені подобався, але здійснити його можна було лише з умовою, що ми будемо близько від ворога, коли він стрілятиме, і встигнемо підбігти перше, ніж рушниці будуть знову заряджені. Та ворог і не думав стріляти. Минуло багато часу. Ми всі сиділи в засаді, не знаючи, що робити. Нарешті я сказав, що, на мою думку, ми не можемо нічого розпочати, раніше ніж настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми непомітно для них пройдемо до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег і тих, що залишились у шлюпці.

Ми чекали дуже довго, боячись, щоб вони не відпливли, і дуже стривожились, побачивши, як по довгій нараді вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх невідомої небезпеки був дуже великий, і вони вирішили покинути розшук товаришів, вернутись на корабель.

Коли вони подались до берега, я відразу зрозумів, що вони відмовились від розшуку і збираються пливти назад, як воно справді й було. Коли я сказав про це капітанові, той остаточно впав у розпач. Але тут у мене в голові зненацька склався план примусити їх вернутись, що найкраще відповідало моїм намірам.

Я наказав П'ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни, коли врятувався П'ятниця. Там я наказав їм зійти на горбок, за півмилі від нас, і кричати скільки сили, поки їх не почують моряки, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати. Таким чином, весь час міняючи місце, вони мали заманити ворогів у глиб острова, поки ті не заблудяться в лісі, а тоді вернутись до мене обхідною дорогою, яку я їм показав.

Моряки якраз сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П'ятниці та помічника капітана. Ті зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, бо був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. [214]

Порадившись, вони гукнули тим, що лишились у шлюпці, щоб вони під'їхали й перевезли їх на другий берег. А цього тільки я й чекав. Переїхавши бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив'язали до кореня невеликого дерева.

Це було те, що я хотів. Давши П'ятниці та помічникові капітана волю продовжувати їх справу, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку невидимо з берега і несподівано напали на двох матросів. Один із них сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся на нього, збив його прикладом з ніг і, не давши опам'ятатись другому матросові, запропонував йому здатись, якщо він не хоче вмерти. Не треба бути дуже красномовним, щоб умовити здатись одну людину, коли вона бачить перед собою п'ятьох і свого товариша, збитого з ніг перед її очима. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу ж вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє, очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.

Тим часом П'ятниця та помічник капітана так повелися з рештою, що краще не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крик матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели їх у таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було бачити з того, що й самі вони ледве притяглись до нас.

Тепер нам треба було лише простежити в темряві, коли ворог вертатиметься, і, приголомшивши його несподіваним нападом, розправитися з ним.

Минуло кілька годин, відколи вернулись П'ятниця та його супутник, а англійців не було ще й чути. Нарешті ми почули, як передній закричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповіли, що йти швидше вони не можуть, бо зовсім змулили собі ноги й падають від утоми. Нам було дуже приємно чути це. Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що зробилося з ними, коли вони побачили, що шлюпка з відпливом опинилася на мілині, а люди зникли. Ми чули, як вони [215] дуже жалісно кричали, що потрапили на зачарований острів і що його мешканці уб'ють їх, а коли на ньому є чорти та духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть. Кілька разів починали вони шукати своїх товаришів, називаючи їх на ім'я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову метались, і так без кінця.

Мої люди просили мене дозволити напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я не хотів проливати крові, якщо можна уникнути цього, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів рискувати життям свого загону. Я вирішив почекати, чи не поділяться вони, а тим часом, щоб діяти напевне, наблизив свою засаду до шлюпки. П'ятниці та капітанові я наказав поповзти туди якомога обережніше, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.

Так проповзли вони недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним призвідником бунту, але тепер показав себе зовсім легкокодухим. Побачивши головного винуватця свого лиха вже в своїх руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ще ближче, щоб пересвідчитись, чи справді це він, бо досі було чути лише його голос. Як тільки боцман наблизився, капітан та П'ятниця схопились на ноги й вистрелили. Боцмана було вбито відразу, а ближчого матроса поранено. Він теж упав, але помер лише години через дві. Третій утік.

Почувши постріли, я негайно посунув уперед головні сили своєї армії, чисельність якої, рахуючи з авангардом, досягла тепер восьми чоловік. Ось її повний склад: я - генералісимус, П'ятниця - генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє полонених, яких, ушанувавши своєю довірою, ми прийняли як солдатів і озброїли рушницями. Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб він не міг бачити, скільки кас, і я велів матросові, що був раніше в шлюпці й невдовзі перед тим з своєї волі приєднався до нас, гукнути на ім'я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати розпочати з ними переговори і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Сталося так, як я бажав, бо цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони дуже охоче пішли на капітуляцію. Отже, він закричав скільки сили до одного з них: [216]

__ Томе Сміт! Томе Сміт!

Том Сміт зараз же відгукнувся:

- Хто це? Ти, Робінсоне?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

- Так, це я. Ради бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, бо в цю ж мить ви всі будете мертві.

- Ха кому ж здаватись? Де вони? - прокричав знову Том Сміт.

- Тут! - гукнув Робінсон.- Тут наш капітан і з ним п'ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбили, Віль Фрей - поранений, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь відразу, то всі загинете.

- А нас помилують, якщо ми здамось? - спитав Том Сміт.

- Зараз спитаю капітана,- відповів Робінсон. Тут у розмову втрутився й сам капітан.

- Гей, Сміте і всі, хто там!.- закричав він.- Пізнаєте ви мій голос? Якщо ви негайно ж складете зброю й здастесь, я обіцяю помилування всім вам, крім Віля Аткінса.

На це Віль Аткінс крикнув:

- Капітане, ради бога, згляньтесь на мене! Що я зробив? Адже всі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Віль Аткінс перший затримав капітана, зв'язав йому руки й поводився з ним дуже грубо, обкладаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без усяких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Капітан і всі вони звали мене губернатором. Отже, всі вони склали зброю і почали благати, щоб їх помилували. Матрос, що розмовляв з ними, та ще двоє людей, з мого розпорядження, зв'язали їх, а тоді моя грізна армія в п'ятдесят чоловік, Що насправді вкупі з цими трьома складалась тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Сам я та ще один із нас не показувались поки що полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан, що міг тепер без перешкод розмовляти з бунтівниками, змалював їм у справжньому вигляді всю ницість їх поводження з ним і всю злочинність їх планів, давши їм зрозуміти, що такі вчинки призводять лише до біди, а то . [217] й до шибениці. Всі вони каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про єдине - щоб їх не карали. На це капітан відповів, що він тут ні до чого, бо; вони не його полонені, а правителя острова; вони, мовляв, були певні, що висадили його на пустинний, безлюдний берег, а богові вгодно було направити їх на заселене місце, де губернатор - англієць. Він міг би повісити їх усіх, але він помилував їх і вирядить їх в Англію, де з ними вчинять по закону. Що ж до Біля Аткінса, то губернатор наказав порадити йому готуватись до смерті, бо завтра вранці він буде повішений.

Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки й благав капітана попросити за нього губернатора. А решта почала принижено просити не відправляти їх в Англію.

Тепер мені спало на думку, що настав час мого визволення і що тепер легко буде умовити цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. Отже, я відійшов у сутінь, щоб вони не могли роздивитись, який їх губернатор, і покликав капітана. Коли я гукнув неначе б то здалека, один із наших людей, як було наказано, озвався й сказав капітанові:

- Капітане, вас кличе губернатор.

- Перекажи його вельможності, що я зараз з'явлюсь,- відповів капітан.

Це справило на матросів сильне враження: всі були цілком певні, що губернатор з своєю армією в п'ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він був захоплений цим планом і вирішив виконати його завтра ж вранці. Щоб краще здійснити його й забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінсові і двом іншим запеклим негідникам, на мою думку, треба було зв'язати руки та ноги і посадити їх в печеру, де вже сиділи в'язні. Відвести їх туди я доручив П'ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег. Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в'язниці, бо вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі Решту я спровадив до своєї бесідки, яку я в своєму місці описав уже досить докладно. Висока огорожа робила з моєї дачі теж досить надійне місце ув'язнення, тим більше, що полонені були зв'язані й знали, що від їх поведінки залежить їх доля. [218]

Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав допитати їх і потім повідомити мене, чи можна буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про образу, вчинену йому ними, та про становище, до якого вони дійшли. Сказав, що хоч губернатор і помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх безперечно повісять, а коли вони допоможуть йому відвоювати корабель у заколотників, то губернатор подбає, щоб їх помилували.

Легко уявити собі, з якою охотою прийняли таку пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони впали до ніг капітана, заприсяглись додержуватись вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу.

- Гаразд,- мовив капітан,- все це я перекажу губернаторові і з свого боку буду просити за вас.

Після цього він склав мені звіт про виконання мого доручення, висловивши глибоку певність, що на вірність цих людей можна цілком покластись.

Проте, для більшої надійності, я запропонував капітанові вернутись до матросів, вибрати з них п'ятеро й сказати їм, що, як вони вже бачили, у нас досить людей і що, вибираючи цих п'ятьох для допомоги, він робить їм ласку. Інших двох разом із тими трьома, що сидять у фортеці (в моїй печері), губернатор залишить у себе як заложників, і якщо хто зламає свою клятву, всі^ заложники будуть повішені на березі. Це був суворий захід, і він показав їм, що губернатор взявся до справи серйозно. їм не було з чого вибирати і довелось скоритись. Тепер заложники й капітан мали подбати, щоб ті п'ятеро виконали своє зобов'язання.

Для експедиції ми виділили такі сили: по-перше, капітан, його помічник і пасажир; по-друге, двоє полонених із першої ватаги, яким, за порукою капітана, я вернув волю й зброю; по-третє, ще два полонені, яких я попереду посадив зв'язаними в бесідку, а тепер звільнив, теж на прохання капітана; по-четверте, один той, кого взяли в шлюпці; по-п'яте, ті п'ятеро, яких звільнили останніми; всього тринадцять, крім п'ятьох, що залишились у печері заложниками.

Я спитав капітана, чи вважає він за можливе атакувати корабель з цими силами, бо мені й П'ятниці незручно буде відлучатись: у нас на руках залишились [219] сім чоловік, яких треба тримати нарізно й харчувати, так що роботи у нас буде досить. П'ятьом заложникам, що сиділи в печері, я вирішив призначити піст. Але П'ятниця двічі на день приносив їм їжу й питво; двох інших полонених я примусив приносити харчі на певну віддаль, і звідти П'ятниця брав їх.

Цим двом заложникам я показався в супроводі капітана: той сказав їм, що я довірена особа губернатора і що він мені доручив стерегти полонених; тому без мого дозволу вони не мають права нікуди відлучатись, і при першому ж непослуху їх закують у кайдани й посадять у фортецю. Через те, що ми не дали їм побачити мене губернатором, я тепер легко міг удати з себе іншу особу. При кожній нагоді я говорив про губернатора, гарнізон, фортецю тощо.

Тепер капітан міг спокійно налаштувати шлюпки, залатати пробоїну в одній з них та підібрати для них команди. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік. А сам він, його помічник і з ним п'ятеро матросів сіли в другу шлюпку. Вони так добре повели справу, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля вже можна було їх почути, капітан наказав Робінсонові гукнути до екіпажу й сказати, що вони привезли людей та шлюпку і що їм довелось довго шукати їх; і ще розповісти їм що-небудь, аби тільки втягти їх у розмову, а тим часом підійти до борта. Капітан з помічником перші збігли на палубу і, з допомогою своїх матросів, прикладами збили з ніг другого помічника капітана та корабельного тесляра. Захопивши в полон усіх, хто був на палубі та шканцях, вони почали замикати люки, щоб затримати решту внизу. Тим часом люди з другої шлюпки, причаливши до носу корабля, захопили бак та люк, що вів на камбуз, і забрали в полон трьох знайдених там матросів.

Очистивши від ворога палубу, капітан наказав своєму помічникові взяти трьох матросів і зламати двері каюти, де оселився новий капітан-бунтівник. Той зняв тривогу й з двома матросами та юнгою приготувався дати збройну відсіч, так що, коли помічник капітана з своїми людьми висадили двері каюти, новий капітан та його прихильники відважно вистрелили в них. Помічникові куля розтрощила руку, двоє матросів були поранені, але нікого не було вбито. Помічник капітана, покликавши на допомогу, вдерся, незважаючи на [220] свою рану, в каюту і прострелив новому капітанові голову. Куля влучила в рот вийшла за вухом, убивши бунтівника відразу. Тоді весь екіпаж, здався, і корабель було взято без зайвих жертв.

Отак заволодівши судном, капітан наказав зробити сім гарматних пострілів, як ми умовились про це попереду, щоб сповістити мене про успішне закінчення справи. Чекаючи цього сигналу, я провартував на березі до другої години ночі. Можете собі уявити, як я зрадів тоді! Після того, дуже стомлений тривогами цього дня, я міцно заснув і спав, поки мене не збудив грім нового пострілу. Я миттю схопився, почувши, що хтось кличе мене: «Губернаторе, губернаторе!» - і відразу ж пізнав голос капітана. Злізши на гору над моєю фортецею, я побачив його там. Показуючи на корабель, він стиснув мене в обіймах і промовив:

- Мій дорогий друже й рятівнику, ось ваш корабель! Він ваш з усім, що є на ньому, і з усіма нами.

Глянувши на море, я справді побачив корабель, що, стояв всього за півмилі від берега. Відновивши себе в правах командира, капітан зараз же наказав знятися з якоря і при погожому вітрі підійшов до бухточки, де я колись причалював з своїми плотами. Вода стояла високо, тому він на шлюпці ввійшов у бухточку, причалив і прибіг до мене. Побачивши корабель, так би мовити, біля порога свого житла, я від несподіваної радості трохи не знепритомнів. Настала нарешті година мого визволення. Усі перешкоди були усунені; до моїх послуг було велике судно, готове довезти мене, куди я схочу. Від хвилювання я деякий час не міг вимовити ні слова, і коли б капітан не підтримав мене своїми міцними руками, я б упав.

Помітивши мій стан, капітан добув із кишені пляшечку з якимось напоєм, взятим навмисне для мене, дав мені раз ковтнути, а потім обережно посадив мене на землю. Я опам'ятався, але довго ще не мав сили говорити. Капітан і сам не міг опам'ятатись від радості, хоч для нього вона не була такою несподіваною, як для мене. Щоб заспокоїти й привести мене до пам'яті, він наговорив мені багато ласкавих слів. Але я не дуже добре розумів його мову; мабуть, мій розум затьмарився від напливу щастя. Нарешті моє душевне збентеження вилилось сльозами, після чого до мене вернулась здатність говорити. Тоді я обняв мого друга й визволителя, і ми стали радіти вкупі. Я сказав йому, що [221] дивлюсь на нього, як на людину, послану самим небом для мого визволення, і все, що тут трапилося з нами здається мені низкою чудес. Такі події свідчать про таємну руку провидіння, що керує світом, і доводять, що всевидюще око господнє вишукує нещасних в найзанедбаніших куточках світу, щоб утішити їх. Не забув я й піднестись вдячною душею до неба. Та чи міг я не пройнятись вдячністю до того, хто так чудесно охороняв мене в пустині й не дав мені загинути в безрадісній самотності? Кому було мені дякувати за своє визволення, як не тому, хто один завжди визволяє нас?

Трохи згодом капітан сказав, що привіз мені дещо з корабельних запасів, іще не розкрадених негідниками, що так довго хазяйнували на кораблі. Після цього він крикнув матросам, що сиділи в шлюпці, вивантажити речі, призначені для губернатора. їх було стільки, що могло здатись, ніби я зовсім не збираюсь їхати з ними, а зостаюсь на острові назавжди.

По-перше, він привіз цілий ящик пляшок з дуже добрими міцними напоями, в тому числі шість великих (на дві кварти кожна) пляшок мадери; далі, два фунти чудового тютюну, дванадцять добрячих кусків м'яса, шість кусків свинини, мішок гороху, фунтів сто сухарів, ящик цукру, ящик білого борошна, повний мішок лимонів, дві пляшки лимонного соку і ще багато чого їстівного та напоїв. Але, головне, мій друг подбав про одяг, що був мені в тисячу разів потрібніший за їжу. Він привіз мені півдюжини нових чистих сорочок, стільки ж дуже гарних нашийних хусток, дві пари рукавичок, капелюх, черевики, панчохи і свій дуже гарний, майже неношений костюм - одно слово, він одяг мене з голови до ніг. Легко уявити собі, яким приємним був мені цей подарунок у моєму тодішньому становищі! Але який був у мене незграбний вигляд і як незручно й невигідно було мені в ньому перший час!

Тільки-но закінчилась уся ця церемонія і я наказав віднести подарунки в мою фортецю, як ми почали радитись, що робити з полоненими. Питання полягало в тому, чи не буде небезпечно брати їх з собою, особливо двох, атестованих капітаном як непоправні негідники. За його словами, це були такі мерзотники, що коли б він і зважився взяти їх на корабель, то не інакше, як в'язнів, у кайданах, щоб віддати їх до рук правосуддя в першій же англійській колонії, куди ми зайдемо. Питання це дуже непокоїло капітана. Тоді я [222] сказав йому, що коли він хоче, то я влаштую так, щоб ці два молодці самі почали просити покинути їх на острові.

- Я був би дуже радий,- відповів капітан.

- Гаразд,- сказав я.- Так я зараз же пошлю по них і переговорю з ними замість вас.

Покликавши до себе П'ятницю та двох заложників, тепер випущених, бо їх товариші додержали слова, я наказав їм перевести п'ятьох полонених із печери, де вони сиділи, на дачу (не розв'язуючи їм рук) і там почекати мене. Трохи згодом я пішов туди в своєму новому костюмі і на цей раз уже як губернатор. Коли всі зібрались і капітан сів біля мене, я наказав привести до себе в'язнів і сказав їм, що я знаю їх злочинне ставлення до капітана, знаю, що вони хотіли втекти з кораблем і. напевне, зайнялися б розбоєм, якби, волею провидіння, не потрапили самі у викопану ними яму. Я повідомив їх, що, з мого розпорядження, корабель повернено законному командирові і він тепер на рейді. Капітан, якого вони собі обрали, дістав заслужену кару за свою зраду, і незабаром вони побачать його повішеним на реї. Потім я спитав їх, що можуть вони сказати на своє виправдання, бо я маю намір стратити їх, як піратів, на що моя посада дає мені цілковите право.

Один із них відповів за всіх, що вони не можуть нічого сказати на своє виправдання, але що капітан обіцяв помилувати їх, і тому вони уклінно благають моєї ласки. Але я сказав їм, що не знаю, яку ласку я можу зробити їм, бо я сам вирішив покинути цей острів з усіма своїми людьми й поїхати в Англію з їхнім кораблем. Що ж до капітана, то він може взяти їх з собою не інакше, як закутих у кайдани, а прибувши в Англію, віддати їх до суду за бунт і зраду. А за це їм, як вони самі добре знають, загрожує шибениця. Отже, я не знаю, що для них краще, хіба що вони самі вирішать зостатись на острові. Коли б вони зробили так, я міг би залишити їх тут і був би не проти того, щоб подарувати їм життя, аби тільки вони зуміли влаштуватись на острові.

Вони з радістю погодились на мою пропозицію і дуже дякували мені, кажучи, що, певна річ, краще жити в пустині, ніж вернутись в Англію лише для того, щоб потрапити на шибеницю. Капітан удав, ніби він щось має проти мого плану й не зважується залишити їх тут. [223]

Тоді я теж удав, ніби розсердився на нього, і сказав йому, що вони мої полонені, а не його, що я обіцяв милувати їх і додержу свого слова, а коли він не вважає за можливе погодитись зі мною, то я зараз же випущу їх на велю, і тоді нехай він ловить їх сам, як знає,

Після цього вони ще раз палко подякували мені за заступництво, а я звільнив їх і наказав їм вернутись у ліс, звідки вони прийшли. Крім того, я пообіцяв залишити їм кілька рушниць та дещо з амуніції і дати вказівки, як їм улаштуватись тут найкраще, коли вони цього хочуть.

Вернувшись після цих переговорів додому, я почав збиратись у дорогу. Капітана я попередив, що буду готовий тільки другого ранку, і попросив його їхати на корабель без мене, а вранці надіслати по мене шлюпку. Я сказав йому також повісити на реї труп капітана, обраного бунтівниками, щоб ті п'ятеро могли його побачити.

Коли капітан поїхав, я наказав покликати до мене цих людей і почав з ними серйозну розмову про їх становище. Повторивши, що вони, залишаючись на острові, вибирають, по-моєму, кращу долю, бо вдома їх неодмінно повісять, я показав їм на корабельну рею, де висів труп їхнього капітана й сказав, що їх доля була б така сама.

Коли вони підтвердили, що залишаться з охотою, я сказав, що хочу ознайомити їх з історією мого життя на острові, щоб полегшити їм перші кроки, і почав своє оповідання. Я розказав їм докладно геть усе: як потрапив я на острів, як збирав виноград, як посіяв рис та ячмінь, як навчився пекти хліб. Показав їм свою фортецю, свої ниви та загони, одно слово, зробив усе, залежне від мене, аби тільки вони могли влаштуватися вигідніше. Не забув я попередити їх і про те, що незабаром до них можуть приїхати шістнадцять іспанців, дав їм листа до цих гостей і взяв з них слово, що вони приймуть їх у своє товариство на однакових з собою правах.

Я залишив їм усю свою зброю - п'ять мушкетів, три мисливські рушниці й три шпаги, а також півтора барильця пороху, якого в мене залишилося ще багато, бо, крім перших двох років, я майже не стріляв. Я дав їм докладне пояснення, як ходити за козами, як доїти та годувати їх, як виробляти масло й сир. Одно слово, я коротко розповів їм усю історію свого життя на острові. [224]

Нарешті я пообіцяв ублагати капітана, щоб він залишив їм іще два барильця пороху та насіння городини, якого мені так бракувало і якому я так радів би. Мішок гороху що капітан привіз мені на харч, я теж віддав їм на господарство, порадивши посіяти його якнайбільше. ! Зробивши все це, я попрощався з ними і другого дня переїхав на корабель. Та як не поспішали ми відпливти, а не встигли знятися з якоря тієї ночі. Другого ранку вдосвіта двоє з п'ятьох вигнанців припливли до корабля, гірко скаржачись на своїх товаришів, і заклинали нас богом забрати їх з собою, хоч би їх і повісили відразу, бо, за їх словами, їм однаково загрожує смерть, коли вони зостануться на острові. Відповідаючи на їх прохання, капітан сказав, що не може забрати їх без мого дозволу. Нарешті, примусивши їх урочисто заприсягтись, що вони виправляться і будуть зразково поводитись, ми прийняли їх на корабель. Після доброго прочухана вони стали дуже порядними й смирними хлопцями.

Трохи згодом, коли почався приплив, ми послали на берег шлюпку з речами, які ми обіцяли лишити поселенцям. До цих речей, на моє прохання, капітан додав їхні скрині та одяг, за що вони були йому дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи не забути їх і послати за ними корабель, коли в мене буде на це змога.

Покидаючи свій острів, я взяв на спомин свою величезну шапку з козячої шкури, свій зонтик та одну з своїх папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, аж зовсім потемніли, й тільки після доброї чистки знову набули вигляду срібних. Узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля.

Так покинув я острів 19 грудня, року, згідно з корабельними записами, 1686, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів. Із цього другого полону я визволився того ж самого числа, як і тоді, коли вперше втік на баркасі від салеських маврів. Після довгої морської подорожі я приїхав в Англію 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п'ять років.

Приїхавши в Англію, я був для всіх таким чужим, ніби ніколи й не жив там. Моя благодійниця й довірена, якій я дав на схованку свої гроші, була ще жива, але зазнала багато лиха, вдруге овдовіла і дійшла до вбозтва. Я не тільки заспокоїв її щодо сплати боргу, запевнивши [225] , що не буду вимагати від неї нічого, а ще, в подяку за колишні турботи та відданість мені, допоміг їй, скільки дозволяли мої обставини. А дозволяли вони мені дуже мало, бо мій запас грошей був тоді дуже невеликий. Зате я обіцяв ніколи не забувати її колишньої доброти і справді таки не забув її, коли справи мої покращали, як про це буде сказано своєчасно.

Потім я поїхав у Йоркшир. Батько мій умер, мати теж, і весь наш рід погас, за винятком двох сестер та двох дітей одного з моїх братів. Мене давно вже вважали за померлого, і тому мені з батьківської спадщини не залишили нічого. Одно слово, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що мав, було надто мало, щоб улаштуватись.

Цілком несподіваний вияв вдячності зустрів я з боку капітана корабля, якого я так щасливо визволив із біли, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він стільки доброго наговорив власникам судна про те, як я врятував людям життя, що вони разом з іншими купцями, зацікавленими в їх операціях, покликали мене до себе, дуже хвалили мене й подарували мені двісті фунтів стерлінгів.

Подумавши про своє становище й про те, як мало залишилось мені надії влаштуватись в Англії, я вирішив податись до Лісабона й спробувати дізнатись там про мою бразильську плантацію та про мого компаньйона, що, як я мав підстави гадати, мусив уже багато років вважати мене за померлого. Для цього я рушив морем до Лісабона і прибув туди в квітні. В усіх цих подорожах мій слуга П'ятниця супроводив мене і при кожній нагоді доводив мені свою вірність.

Приїхавши в Лісабон і розпитавшись, я, на превелику свою радість, знайшов мого старого друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене в морі коло берегів Африки. Він постарів і не плавав більше, а судно передав своєму синові, теж уже літній людині, що й торгував тепер з Бразилією. Старий не впізнав мене, та й я його ледве впізнав, але скоро пригадав його. Згадав і він мене, коли я сказав йому, хто я.

Після палких, як належить між старими друзями, привітань я, звичайно, спитав про свою плантацію та свого компаньйона. Старий сказав, що не був у Бразилії вже років з дев'ять. А останнього разу, коли він виїздив звідти, мій компаньйон був ще живий, але мої [226] довірені, яким я доручив доглядати мою частку, обидва померли. Проте каштан гадав, що я можу одержати найдбкладніші відомості про свою плантацію } про поліпшення, зроблені на ній, бо настановлені (мною опікуни, бувши певні, що я пропав безвісти и утонув, подавали звіт про прибутки з моє! частини плантації урядовцеві державної скарбниці. А цей урядовець постановив - на випадок, коли я не повернусь, відібрати всю мою власність, одну третину прибутків з неї відрахувати до державної скарбниці, а дві третини віддавати августінському монастиреві для бідних та для навернення індійців до католицтва. Коли ж я з'явлюсь сам або хтось інший замість мене за моєю спадщиною, то її повернуть усю, крім, ясна річ, прибутку, витраченого на благодійства. Капітан запевнив мене, що королівський урядовець, який відає прибутками з земель, і монастирський економ весь час пильно стежили за тим, щоб мій компаньйон щороку подавав їм докладний звіт про прибутки з плантації, отже, моя частина йшла до них повністю.

Я спитав каштана, чи відомо йому, на скільки збільшилась прибутковість плантації, чи варто знову добиватись її та чи можу я, приїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину. Він відповів, що не може сказати точно, на скільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно збагатів, володіючи однією половиною. Скільки йому було відомо, третина моїх прибутків, що йшла до королівської скарбниці і, здається, теж передавалась якомусь монастиреві чи релігійному товариству, перевищувала двісті мойдорів річно. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не треба й питати, бо мій компаньйон живий і засвідчить їх. Має допомогти в цьому й моє прізвище, зазначене в списках місцевих землевласників. Він сказав ще, що наступники настановлених мною опікунів - хороші, чесні люди, до того ж багаті, і вони не лише допоможуть мені одержати назад моє майно, а, як він гадав, дадуть іще мені чималу суму грошей, що склалася з прибутків від плантації за той час, коли нею відали їх батьки і прибутки не йшли державі, тобто, за його підрахунком, років за дванадцять.

Це трохи здивувало й засмутило мене, і я спитав капітана, як могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю,- адже він знав, що я написав [227] заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.

Він сказав, що це правда, але доказів моєї смерч в нього не було і, значить, він не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про мої загибель. Та йому й не хотілось брати на себе завідування моєю плантацією, бо вона була дуже далеко Проте заповіт він подав і права свої заявив, і якби вії міг довести, що я живий або помер, то почав би діяти за довіреністю і вступив би у володіння тим «енгеньйо» (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, що й тепер живе в Бразилії.

- Але,- вів далі старий,- я мушу сказати вам де-і що, менш приємне для вас, ніж те, що я розказав вам! досі: ваш компаньйон та опікуни, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і передали мені гроші. Тоді плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, збудування фабрики та придбання невільників, так що прибутки були далеко не такі великі, як пізніше. Але я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив їх.

Через кілька днів після цього мій старий друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у тюках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо. Із звіту я побачив, що прибутки щороку збільшувались, але через величезні витрати прибутку було спочатку не дуже багато. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п'ятнадцять подвійних тюків тютюну, що загинули разом з його кораблем під час аварії при повороті з Бразилії до Лісабона років через одинадцять після мого від'їзду. Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він був змушений витратити мої гроші, щоб поповнити свої втрати й купити собі частину в новому судні.

- І все-таки, старий мій друже,- закінчив він,- вам не доведеться бідувати, бо, коли вернеться мій син, ми віддамо вам усі ваші гроші.

З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойів [228] а на забезпечення решти боргу - в писаній формі свої права на судно, з яким його син поїхав до Бразилії- Він був власник однієї четвертини його, а син -

Я був такий зворушений чесністю і добротою бідного старого, що не міг припустити цього. Згадуючи, що він зробив для мене, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримав сльози. Отже, я насамперед спитав, чи дозволяють йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це надто важко для нього. Він відповів, що, звичайно, це буде важко, але гроші мої, і мені вони, мабуть, іще потрібніші, ніж йому.

У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не плакав. Нарешті я взяв сто мойдорів і, попросивши пера та чорнила, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що коли я одержу назад свою плантацію, то віддам йому й сто мойдорів, як я зробив згодом. А на передачу мені права на володіння судном я ніяк не міг погодитись. Коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне їх, бо я переконався, що він чесна людина; коли ж вони мені не будуть потрібні і я одержу назад усе, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенні.

Після цього старий спитав мене, чи хотів би я, щоб. він допоміг мені заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Капітан не став мене відраджувати, але сказав, що є багато інших способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що в гирлі Тахо стоять судна, готові до відплиття в Бразилію, він записав моє прізвище в офіціальні книги і ствердив присягою, що я живий і що я є той, хто зайняв землю для згаданої плантації. Засвідчивши це у нотаря і склавши довіреність, він сказав мені надіслати її з його листом одному його знайомому купцеві в Бразилії, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.

Не можна діяти сумлінніше, ніж діяв за довіреністю цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав по невільників до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами: [229] Перше - звіт про прибутки з моєї ферми, чи план тації, від того часу, як їх батьки розрахувалися з моїм старим другом, португальським каштаном, тобто з шість років; мені припадало 1174 мойдори.

Друге - звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд ні забрав під свою опіку плантацію як майно особи, зник лої безвісти, що, по закону, вважалось за громадськ5 смерть. Прибутковість плантації поступово зростала, І прибуток за ці чотири роки дорівнював 19 446 крузадо або 3240 мойдорам.

Третє - звіт пріора августінського монастиря, що] одержував прибутки протягом більше чотирнадцяти років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, але чесно заявив, що в нього залишилось 872 мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська скарбниця не повернула мені нічого.

Там був ще лист від мого компаньйона. Він щиро, вітав мене з щасливим поверненням, радів, що я живий, сповіщав, як розрісся тепер наш маєток, скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна тепер плантація і скільки працює на ній невільників. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали його добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав «Ave, Maria»(2), дякуючи святій діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразилію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як порядкувати нею, коли я не приїду сам. Лист закінчувався запевненням у щирій дружбі як його самого, так і його домашніх. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово оброблених леопардових шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, що їздив туди й відбув щасливішу подорож, ніж моє судно. Він надіслав мені ще п'ять ящиків різних ласощів високої якості та сто некарбованих кусків золота, трохи менших за мойдори. З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот тюків тютюну, а решту золотом.

(1) Крузадо - португальська золота монета, на зворотному боці якої стояв знак хреста.

(2) Хвала тобі, Маріє! (Латин.).

Можу сказати, що для мене, як для Нова, кінець [230] був кращий за початок. Важко описати, як билось моє серце, коли я читав ці листи, а особливо коли я побачив навколо себе свої багатства. Звичайно бразільські судна йдуть цілим флотом, і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари. Отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, почув себе погано, і, якби старий капітан не побіг вчасно і не приніс мені якогось напою, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і тут Же помер би. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послав по лікаря, а той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, наказав пустити мені кров. Після цього мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я помер би.

Тепер я несподівано став власником більше п'яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку у Бразилії, що давав мені на рік понад тисячу фунтів прибутку, не менш певного, ніж з маєтків в Англії. Я ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища, не знав, з чого почати і як використати всі вигоди та приємності, які воно могло мені дати. Перший мій клопіт був - віддячити моєму благодійникові, старому капітанові, що так допоміг мені в лихі часи, був такий добрий до мене спочатку й вірний до кінця. Я показав йому те, що мені надіслали, і сказав, що після небесного провидіння, яке все влаштовує, я завдячую всім цим найбільше йому і що тепер мій обов'язок - віддати йому в сто разів більше. Передусім я вернув йому сто мойдорів, що взяв у нього; потім послав за нотарем і формальним порядком знищив розписку, де він писав, що винен мені чотириста сімдесят мойдорів. Далі я склав довіреність, що давала йому право щороку одержувати замість мене прибутки з моєї плантації і зобов'язувала мого компаньйона подавати йому звіти й відправляти на його ім'я товар та гроші. Приписка наприкінці надавала йому право одержувати з прибутків щорічну пенсію в сто мойдорів, а по його смерті пенсія в п'ятдесят мойдорів мала перейти до його сина. Так я віддячив моєму старому другові. Тепер треба було подумати про те, куди мені податись і що робити з добром, даним мені провидінням. Клопоту в мене було тепер багато більше, ніж тоді, коли я провадив самотнє життя на острові і не потребував нічого, крім того, що в мене було. Але тоді я мав лише необхідне, а тепер на мені лежали великі турботи [231] та відповідальність. Тепер я не мав печери, куди міг, би сховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків та ключів і темніти та братись цвіллю," раніше ніж хто-небудь надумався б скористуватись ними. Навпаки, тепер я не знав, куди мені їх дівати і кому дати їх на схованку. Єдиним моїм притулком був мій старий друг капітан, в чиїй чесності я вже переконався. Мені здавалось, що мої інтереси в Бразилії кличуть мене туди, але я не міг уявити собі, як я поїду, не впорядкувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені спало на думку віддати його на схов моїй старій приятельці, вдові капітана, про яку я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно. Але вона була вже дуже стара, бідна і, як мені здавалось, у неї могли бути борги. Одно слово, мені не залишилось нічого іншого, як їхати самому в Англію, забравши з собою все своє добро.

Минуло кілька місяців, перше ніж я дійшов до такого висновку. Нагородивши по заслузі старого капітана, мого колишнього благодійника, я згадав і про бідну вдову, чий покійний чоловік зробив мені стільки послуг, та й сама вона, поки це було в її силах, була моєю щирою довіреною та порадницею. Я попросив одного ліс- , савойського купця доручити своєму агентові в Лондоні не тільки оплатити її рахунки, але й розшукати її та передати особисто їй сто фунтів від мене, поговорити з нею, заспокоїти її і сказати, що, поки я живий, я й далі допомагатиму їй. Одночасно з цим я відіслав своїм сестрам, що жили на селі, по сто фунтів кожній. Щоправда, вони не знали нестатку, але я й не сказав би, щоб вони жили в розкошах. Одна вийшла заміж і овдовіла; у другої чоловік був живий, проте поводився з нею не так добре, як слід. Але серед усіх своїх родичів я не знаходив нікого, кому зважився б доручити повністю своє добро, щоб з спокійною душею поїхати в Бразилію, і це дуже бентежило мене.

Я зовсім вирішив був їхати в Бразилію і оселитися там, бо в тій країні я, так би мовити, акліматизувався. Була, проте, маленька перешкода, що несвідомо стримувала мене, а саме - релігія. Правда, на той час не релігія стримувала мене від подорожі. Колись, живши серед католиків, я не вважав за гріх додержуватись релігії їхнього краю, і так само не вважав я цього за гріх і тепер. Але останнім часом я став замислюватись над цим більше, ніж раніш, і коли я говорив собі, що мені [232] поведеться жити й померти серед католиків, то іноді каявся, що визнав себе за папіста; мені спадало на думку, що католицька віра, мабуть, не така гарна, щоб померти в ній.

Але, як я вже говорив, головна причина, що стримувала мене від подорожі в Бразилію, полягала в тому, що я не знав, кому довірити свої товари й гроші. Нарешті я вирішив забрати з собою все своє багатство і поїхати в Англію. Я гадав, що, прибувши туди, я зав'яжу знайомства або знайду родичів, на яких можна буде покластися, і почав лаштуватися в дорогу.

Перед поворотом додому я вирішив упорядкувати всі справи, а насамперед (дізнавшись, що бразильські кораблі готові до відплиття) відповісти на листи, надіслані мені з Бразилії з повним і правдивим звітом про мої справи. Я написав пріорові августинського монастиря, подякував йому за сумлінність і просив прийняти від мене в подарунок невитрачені вісімсот сімдесят два мойдори з тим, щоб п'ятсот пішли на монастир, а триста сімдесят два - бідним, з розсуду пріора. Просив я доброго падре молитися за мене, і таке інше. Далі я написав подячний лист двом моїм довіреним, віддавши їм належне за чесність та сумлінність. Від того, щоб послати їм подарунки, я утримався, бо для цього вони були надто багаті. Нарешті я написав своєму компаньйонові, вихваляючи його вмілість господарювати, ширити справу і збільшувати прибутки; дав йому інструкцію, що робити з моєю часткою в майбутньому; сповістив, які вповноваження залишив я старому португальському капітанові, і просив надалі, до одержання звісток від мене, відсилати йому все, що мені належатиме. При цьому я запевнив свого компаньйона, що маю намір не лише відвідати свій маєток, але й прожити в ньому до кінця своїх днів. До листа я додав подарунки: італійського шовку на сукні для його дружини та дочок (про те, що в нього є дружина й дочки, я дізнався від сина капітана), два рулони тонкого англійського сукна, найкращого, яке я міг знайти в Лісабоні, п'ять кусків чорної байки і дорогого фламандського мережива.

Впорядкувавши таким чином свої справи, продавши товари і обернувши гроші в надійні папери, я міг спокійно рушати в путь. Але тепер постала нова морока: яким шляхом їхати мені в Англію? До моря я, здається, досить призвичаївся, а проте цього разу мені дуже не хотілось їхати морем, і моє нез'ясоване нехотіння було [233] таке сильне, що, відправивши вже свій багаж на корабель, я передумав і забрав його назад. І так було не раз, а двічі чи тричі.

Правда, мені не дуже пощастило на морі, і це могло бути однією з причин. Але головне було тут у передчутті, а в таких випадках людині ніколи не слід противитись. Два кораблі, з якими я хотів їхати і які мені особливо сподобались, бо на один із них я навіть перевіз свій багаж, а з капітаном другого умовився про ціну,- обидва ці кораблі не дійшли до місця призначення. Один захопили алжірці, а другий зазнав аварії біля Старта коло Торбея, і всі, що були на ньому, за винятком трьох, потонули; так що на обох мене спіткало б нещастя, а на якому гірше - важко сказати.

Бачачи таке збентеження в моїх думках, мій старий друг капітан, від якого я ні з чим не ховався, почав умовляти мене не їхати морем, а рушити суходолом до Коруньї, а далі через Біскайську затоку до Ла-Рошелі, звідки вже легко й безпечно можна доїхати до Парижа і далі до Кале та Дувра; або ж їхати на Мадрид, а звідти весь час суходолом через Францію. Одно слово, я був тоді настільки упереджений проти будь-якої морської подорожі, за винятком переїзду з Кале до Дувра, що вирішив їхати всю дорогу суходолом. До того ж я не поспішав, не зважав на витрати, і цей шлях був найприємнішим. А щоб зробити його ще приємнішим, старий капітан знайшов мені попутника - англійця, сина одного лісабонського купця. Крім того, ми взяли з собою ще кількох молодих португальців, що їхали тільки до Парижа. Отже, всіх нас зібралось шестеро та п'ятеро слуг, бо купці й португальці, щоб зменшити видатки, взяли з собою по одному слузі на двох, а я взяв з собою за слугу одного англійського матроса, бо П'ятниця був надто непризвичаєним до європейських порядків, щоб служити мені в дорозі.

Так я виїхав із Лісабона. Ми запаслись усім потрібним, були добре озброєні і складали чималенький загін. Мої супутники вшанували мене званням капітана бо я був старіший віком, а також тому, що в мене було двоє слуг; крім того, саме я задумав цю подорож.