Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Мені не довелось довго шукати; я вибрав для свого загону розлогий, рівний луг, чи то савану, як звуть такі луги в наших західних колоніях. У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з мене, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість була не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не то що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я на зміркував, що держати кіз у такій великій, хоч і добре обгородженій загороді - однаково, що й пустити їх [122] пастись на всьому острові: вони росли б так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.

Це спало мені на думку, коли я поставив, пам'ятаю, вже ярдів з п'ятдесят огорожі. Тоді я відразу спинився й вирішив поки що обгородити лише ділянку лугу ярдів на півтораста завдовжки і на сто завширшки. На перший час я обмежився цим, бо на такій площі могла пастись уся моя отара, а якби вона розплодилась, я б завжди міг збільшити відповідно ділянку.

Це було обачне вирішення, і я енергійно взявся до роботи. Першу ділянку я обгороджував коло трьох місяців і під час своєї роботи перевів до загону всіх трьох козенят, прив'язавши їх поблизу, щоб призвичаїти їх до себе. Я часто приносив їм ячмінних колосків або жменьку рису і давав їсти з рук, так що, коли я закінчив огорожу й порозв'язував їх, вони бігали за мною слідом і мекали, випрошуючи жменьку зерна.

Це цілком відповідало моїй меті, і років через півтора в мене було вже штук дванадцять кіз разом з козенятами, а ще через два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів, крім тих, що я вбивав для їжі. Згодом я зробив ще п'ять загонів, де влаштовував по маленькому закутку, куди заганяв кіз, коли хотів піймати їх; усі ці загони сполучались один з одним ворітьми. Та це було ще не все. Я мав невичерпний запас козлятини, і не тільки козлятини, а й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Я влаштував цілу молочну ферму, з якої діставав іноді до двох галонів молока на день. Природа, що живить усяку тварину, сама навчає нас, як користуватись її дарами. Ніколи зроду не доїв я корів, а тим більше - кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, я навчився - правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб - і доїти, і робити масло та сир - і ніколи пізніше не знав недостачі цих продуктів. Як милосердно може творець наш поводитися з своїми створіннями, навіть у таких умовах, де, здається, вони стоять на краю загибелі! Як може він полегшувати найгіркіші пригоди й давати нам привід вихваляти його і за льох та в'язницю. Який рясний стіл приготовано для мене тут, у цій пустині, де спочатку я не чекав для себе нічого, крім голодної смерті! [123]

Найпохмуріша людина посміхнулася б, якби побачила мене з моєю сім'єю за обідним столом. Тут, по-перше, був я, його величність король і повелитель усього острова, що повновладно керував життям усіх своїх підданців. Я міг карати смертю й милувати, давати й відбирати волю, і ніхто з них не ремствував. Коли б ви тільки бачили, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами. Одному лише Попці було дозволено балакати зо мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові нікого, з ким він міг би продовжити свій рід, сідав завжди праворуч від мене, а дві кішки - одна по один бік столу, друга по другий - не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, що було ознакою особливої ласки. Але це були не ті дві кішки, що я привіз з корабля. Ті давно вже здохли, і я власними руками поховав їх біля мого житла. Одна з них уже на острові окотилась, не знаю від якого звіра. Я залишив у себе пару кошенят, і вони виросли ручними, а решта втекла в ліс і здичавіла. Згодом вони стали для мене справжньою карою, бо вдирались до мене в намет, витягали провізію і дали мені спокій лише після того, як я вистрелив у них із рушниці й убив кількох. Так жив я в цьому товаристві в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з'явилось надто велике товариство. Мені хотілось мати під рукою свій човен, але дуже не хотілось важити ще раз життям, і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись на обриси берегів та довідатись, куди прямує морська течія. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Якби у нас, в Англії, хтось зустрів людину в такому вбранні, як моє, то, я певен, він або перелякався б, або ж розреготався б. Я сам часто мимоволі усміхався, уявляючи собі, як би я в такому вбранні мандрував по Йоркширу. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд.

У мене була величезна безформна шапка з козячого хутра, з хвостом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір. В тих краях немає нічого шкідливішого для здоров я, як дощ, коли він потрапляє під одяг. [124]

На мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін з козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі - не знаю як і назвати - щось подібне до котурнів, що застібалися збоку, як краги, але були варварського крою, як і решта мого вбрання.

На мені був широкий пояс із козячої шкури, стягнений двома пришитими до нього ремінцями, замість пряжки. З обох боків до нього були прироблені дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого - сокира. На мені був ще й другий, вужчий ремінь, зав'язаний так само, як і пояс, але через плече; на його кінцях під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній із них я носив порох, а в другій - дріб. На спині я носив кошик, на плечі - рушницю, а над головою держав величезний хутряний зонтик, що після рушниці був, мабуть, найпотрібніший серед мого знаряддя. Щодо кольору мого обличчя, то я менше походив на мулата, ніж цього можна було б чекати, хоч жив на дев'ятому чи десятому градусі від екватора і зовсім не старався вберегти себе від загару. Бороду я відпустив спочатку майже на півфута, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Сале у турків. Маври, між іншим, їх не носять. Мої вуса були дуже довгі, не такі, звичайно, щоб можна було повісити на них шапку, але все ж таки такі довгі і незвичайні, що вони в Англії могли б лякати людей.

Згадую про це мимохідь; мало, дуже мало хто на острові міг любуватись моїм обличчям та постаттю,- і мені було байдуже, як вони виглядають. Отже, про це я не буду більше розводитись. В такому вигляді я рушив у нову подорож, що тривала днів п'ять-шість. Спочатку я пішов уздовж берега, прямо до того місця, де я спочатку пристав на човні, щоб вийти на горбок і оглянути місцевість. Тепер у мене човна не було, і я пішов до того горбка навпростець, коротшою дорогою. Я дуже здивувався, коли, глянувши на каменистий [126] кряж, який мені довелось об'їжджати човном, побачив зовсім спокійне море. Ні хвиль, ні брижів, ні течії - ні там, ні в інших місцях. Я не міг зрозуміти цього і вирішив витратити деякий час на спостереження, щоб знайти причину. Як я побачив незабаром, цю течію спричиняв приплив, що йшов з заходу і з'єднувався з потоком води з якоїсь великої річки, що вливалась десь поблизу в море. Залежно від того, звідки дув вітер - 8 заходу чи з півночі - ця течія то наближалась до берега, то віддалялась від нього. І справді, почекавши до вечора, коли почався відплив, я знову вийшов на горбок і ясно розпізнав ту саму морську течію; тільки тепер вона проходила милі на півтори далі, а не біля самого берега, як тоді, коли мій човен потрапив у її стрижень і його занесло в море. Виходить, така небезпека загрожувала йому не завжди.

З цього спостереження я зробив висновок, що мені треба тільки стежити за припливом та відпливом, і тоді я дуже легко проведу свій човен назад. Та коли я почав думати про здійснення свого плану, згадка про неминучу небезпеку так жахнула мене, що я не міг спокійно думати про це далі і нарешті спинився на безпечнішому проекті, дарма що він вимагав більше праці. Я вирішив збудувати другий човен або пірогу, щоб мати в своєму розпорядженні два човни - по одному з обох боків острова.

Ви знаєте вже, що в мене на острові були дві, так би мовити, плантації. Одна - моя маленька фортеця під скелею, обнесена огорожею, з наметом і печерою, яку я на той час поширив, зробивши в ній кілька відділів чи льохів, що сполучались між собою. Один із них, найсухіший і найпросторіший, мав вихідні двері за моєю огорожею чи фортецею, тобто за тим місцем, де моя стіна прилягала до скелі. В ньому було повно величезних глиняних горщиків, про які я вже згадував, і там же стояло чотирнадцять чи п'ятнадцять глибоких кошиків на п'ять або шість бушелів кожен. В них я складав весь свій харчовий припас, головним чином, зерно,- почасти в колосках, почасти змолочене моїми руками.

Щодо моєї огорожі, зробленої, як я вже казав, з довгих кілків, то вони розрослись, як дерева, і стали такими великими та гіллястими, що за ними не видно було ніяких ознак людського житла.

Близько від моєї садиби, але трохи далі в глиб [126] острова, тяглись дві ділянки моїх ланів, які я старанне обробляв і з яких щороку збирав гарні врожаї рису т§ ячменю. А коли б мені треба було збільшити засів, я міг би прилучити до них ще грунтів, бо землі в мене було більше, ніж треба.

Крім того, у мене була ще одна садиба в лісі. Я мав там маленьку бесідку, як я її звав, і держав її в порядку. Драбина завжди стояла всередині. Я доглядав дерева, що були спочатку не вищі за живопліт, а тепер розрослись і стали міцні та високі. Я час від часу підрізував їх, а вони розкидали гілля й давали приємний холодок. Всередині огорожі стояв намет із паруса, так міцно укріплений на набитих для цього кілках, що його ніколи не доводилось лагодити або підновляти. В наметі я зробив собі постіль із шкур убитих мною тварин, а поверх поклав ковдру з наших корабельних запасів та велику шинелю, щоб укриватись. Тут, коли мені випадало відлучатись від головного житла, я почував себе, як на дачі.

Поряд були загони для худоби, тобто для кіз, і я доклав багато праці, щоб обгородити цю ділянку. Я дуже дбав, щоб огорожа була завжди ціла і щоб кози не могли поламати її; нарешті я понабивав зсередини живоплоту стільки тонких кілків і так близько один від одного, що він став більш подібним до частоколу, ніж до живоплоту. Між цими кілками ледве можна було просунути руку. Пізніше, коли всі кілки, після дощової пори, поприймались і розрослись, моя огорожа стала міцною стіною.

Все це свідчить, що я не лінувався і не шкодував праці, коли бачив, що мені треба зробити що-небудь для збільшення своїх вигод. Я розумів, що, розвівши свійських тварин, я завжди матиму напохваті живий запас м'яса, молока та масла на весь час свого життя тут, хоч би й на сорок років. А мати в своєму розпорядженні кіз я міг тільки при тій умові, що загони завжди будуть обнесені міцною огорожею. І я понастромляв кілки так густо, що, коли вони почали рости, я мусив повисмикувати деякі з них.

Тут же ріс і виноград; його я витрачав головним чином на заготівлю зимових запасів родзинок, найкращих і найприємніших ласощів з усього мого харчу. І дійсно, то була не тільки приємна, а й цілюща, корисна для здоров'я їжа, надзвичайно поживна й ситна.

Моя дача була на півдорозі між головним моїм [127] житлом і тим місцем, де я покинув човен; тому я ночував тут, колії йшов до човна або назад.

Я часто навідувався до свого човна і дбав про те, щоб він завжди був справний. Інколи я для розваги катався на ньому, але не пускався в ризиковані подорожі і не відпливав далеко від берега - так лякали мене течія, вітер та інші пригоди. Але тепер я переходжу до нового періоду свого життя.

Якось опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я раптом побачив відбиток босої людської ноги, чітко відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привид. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись, чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток ноги. Я ясно бачив п'яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди - цього я ніяк не міг збагнути. Дуже збентежений, пішов я додому, до своєї фортеці, не чуючи, як то кажуть, землі під собою. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався назад, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моєму уявленні всі речі, які міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.

Прийшовши до свого замку (як я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати, чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи проліз у дірку, яку звав дверима; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах з таким божевільним жахом, як я в своєму захистку.

Цю ніч я зовсім не спав. Я боявся тепер іще більше, хоч не бачив того, що мене налякало. Здавалося, мусило б статися навпаки і я мусив би трохи заспокоїтись. Але я був такий збентежений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був далеко від того сліду, що так налякав мене.

Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум приєднувався до такого припущення, бо, [128] справді, хто ж інший, крім диявола в образі людському, міг би забратись сюди? Де судно, що привезло б його? Де інші сліди? І яким способом могла потрапити сюди людина? З другого боку, чудно було гадати, що сатана прибрав людського образу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому безлюдному місці, як цей острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що цього сліду я ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Все це суперечило одне одному і не в'язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.

Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я дійшов висновку, що це мусили бути найнебезпечніші істоти - дикуни з суходолу напроти. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або противний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишитись тут вони хотіли не більше, ніж я - бачити їх.

Поки ці думки снувались у моїй голові, моє серце наповняла вдячність за те, що, на моє щастя, я не був тоді там і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони догадалися б, що на острові є люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мій мозок вразила жахлива думка: вони знайшли мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, прийдуть знову, ~ тільки в більшій кількості, і з'їдять мене. А коли вони не зможуть знайти мене, то знайдуть мої загони, знищать усе моє зерно, заберуть моїх кіз, і я помру з голоду.

Так страх прогнав усю мою надію на бога; вся моя колишня віра в нього, що грунтувалась на таких чудесних проявах його доброти, зникла тепер так, ніби той, хто досі годував мене, був не в силі зберегти своєю владою запаси, заготовлені для мене його щедрістю. Я докоряв собі за лінощі, бо сіяв лише стільки, скільки мені потрібно було на один рік, неначе не могло трапитись якої-небудь несподіванки, що перешкодила б мені зібрати врожай. Я вирішив мати надалі запас зерна на два-три роки, щоб не загинути від безхліб'я.

Яка чудна іграшка в руках провидіння - життя людини, і як чудно разом із зміною обставин міняються [129] таємні пружини, що керують нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникаємо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боїмось, навіть тремтимо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я - людина, чиє єдине нещастя було в тому, що вона вигнана з людського товариства, оточена безкраїм океаном, відрізана від людства і засуджена на довічне мовчання, немов небо вважало мене за негідного бути серед його живих створінь. Я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо,- я тремтів від думки, що можу побачити людину, і умлівав з жаху перед самою її тінню, перед її німим слідом на острові.

Таке вже нестале людське життя; і згодом, коли Я трохи заспокоївся, це звело мені на думку силу цікавих міркувань. Я гадав, що це становище було призначено мені премудрим і всеблагим провидінням божим. Дізнатись наперед про мету божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створінням, і він мав безперечне право творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще, бо я був створінням, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще. Я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього. І тоді я зміркував, що коли бог не тільки справедливий, а й всемогутній визнав за потрібне так покарати й засудити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає, що я не годен його ласки, то мій безперечний обов'язок - скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, мій обов'язок був також покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Не можу не згадати такого прояву своїх міркувань з цього приводу; якось уранці я дуже збентежений лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку від дикунів, і мені спали на думку слова з святого письма: «Поклич мене в день нещастя, і я визволю тебе, і ти прославиш мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою біблію, і, коли розгорнув її, перші слова, [130] що я натрапив, були: «Покладайся на бога, будь веселіший, і він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, На бога». Не можна сказати, як це мене заспокоїло. Я з подякою поклав книгу і не сумував більше, принаймні з цього приводу.

Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня спало в голову, що все це, мабуть, моя фантазія; слід могла залишити моя власна нога, коли я ступив із човна на берег. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що це була помилка, що це мій власний слід. І чому я не міг би ступити там, чи то сідаючи в човен, чи то висідаючи з нього? Я розмірковував також, що тепер я не можу напевне сказати, де я ступав і де не ступав. А якщо це тільки відбиток моєї власної ноги, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.

Тепер я підбадьорився і знову почав виходити з дому. Три дні й три ночі я і носа не витикав із своєї фортеці і почав уже голодувати через брак провізії, бо в мене в садибі не було майже нічого, крім кількох яєчних коржів та води. Я знав також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні і що бідні тварини дуже терплять від цього. Дійсно, деякі з них захворіли і майже втратили молоко. Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власною тінню, я знову почав ходити на дачу доїти кіз. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, щохвилини бувши ладен кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, Що мене переслідують муки совісті і що я пережив тільки що жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні і нічого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це справді були мої вигадки. А щоб остаточно переконати себе в цьому, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до своєї ноги і подивитись, чи це дійсно мій слід. Проте коли я прийшов туди, то, по-перше, для мене стало очевидним, що, висівши тоді з свого човна я не міг опинитись на березі де-небудь поблизу того місця, а по-друге, коли я приміряв свою ногу до сліду, то виявилось, що моя нога значно менша. І знову мене охопив невимовний жах: я дрижав, немов у пропасниці, в голові зароїлися нові тривожні думки. Я пішов [131] додому, переконаний, що якась людина або люди були тут, на березі, що острів був заселений і що на мене можуть кожної хвилини напасти зненацька. Л як захистити себе - я не знав.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Він відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, які розум радить їй на допомогу. Перше, про що я подумав,- це поламати всі загороди, і кіз пустити в ліс, щоб дикуни не знайшли їх і не поверталися більше на острів по нову здобич. Я хотів перекопати обидві свої ниви, щоб вони не знайшли там ні зернятка і щоб для них не було на острові такої принади, і, нарешті, зруйнувати свою бесідку й намет, щоб ворог не міг побачити ніяких ознак житла і щоб це не заохотило його шукати людей на острові.

Так думав я першої ночі після повороту додому, під впливом свіжого страху, що опанував тоді мене і запаморочив мені голову. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас багато важчий, ніж зло, якого ми боїмось. Та найгірше було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Я був схожий на Саула, засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що бог покинув його, Я не робив нічого, щоб заспокоїти свій розум, не волав до бога в своєму нещасті і не підкорився його провидінню, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене. А так я легше зніс би цю несподіванку і, мабуть, поводився б з більшою рішучістю.

Тривожні думки не давали мені спати всю ніч, і заснув я тільки вранці. Безсоння стомило мене, мої сили підупали, і я спав міцним сном. А прокинувся я таким спокійним, як ніколи. Тепер я почав мислити послідовніше і, обміркувавши всі можливості, дійшов висновку, що цей острів, такий родючий і близький до суходолу, не був цілком відлюдним, як я собі уявляв раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки сюди могли припливти з суходолу човни або навмисне, або ж пригнані до цього місця течією чи противним вітром. А те, що я прожив на острові п'ятнадцять років і досі не зустрів ні тіні живих людей, пояснюється, звичайно, тим, що, приїздивши сюди, мабуть, мимо своєї волі, вони відразу якомога швидше вертались назад, бо не думали оселятись тут. Отже, мені загрожувала єдина небезпека [132] - зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А якщо вони приїздили сюди проти своєї волі (їх приганяв вітер та течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе надійним притулком на випадок їх висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив спою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збуду ваш ще одну огорожу, теж півколом, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як згадував вище, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька кілків, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було не важко. Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я ущільнив кусками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів - невеликих, але таких завширшки, що я міг просунути в них свою зброю. Зсередини я укріпив стіну насипом до десяти футів завтовшки із землі, яку я весь час виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В кожний отвір я поставив по мушкету,-я вже казав, що взяв з корабля сім мушкетів. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати, і за якихось дві хвилини я міг вистрелити з усіх семи. Багато місяців важкої праці витратив я на будування цієї огорожі; я не почував себе в безпеці, доки не закінчив її.

Коли стіна була нарешті готова, я засадив всю площу поза нею тими подібними до верби деревами, що так добре приймались. Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та найближчими до неї деревами я залишив досить вільного місця, щоб легше було помітити ворога, коли б він здумав наблизитись до моєї зовнішньої стіни, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п'ять-шість круг нього ріс буйний, високий ліс, майже непрохідний,- так густо насаджені були дерева і так буйно вони розрослись. Жодній людині, ким би вона не була, не спало б на думку, що за цим лісом є житло. Алеї в гайку я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома [133] драбинами; одну з них я приставляв до невисокого виступу скелі, а на нього ставив другу. Коли забрати обидві драбини, ніяка жива душа не змогла б удертись до мене, не скрутивши собі в'язів. А якби хто й спустився за стіну, то й тоді він був би лише за моєю зовнішньою стіною.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.

Проте за цією роботою я не кидав і інших своїх справ. Як і раніше, я ретельно доглядав свою маленьку отару. Кози не тільки давали мені їжу та одяг і тим звільняли від потреби витрачати порох та дріб, а й зберігали мене від утомливого полювання на диких кіз. Користь від них була велика, і мені не хотілось утрачати її, щоб тоді починати все знову.

Щоб запобігти цьому лиху,- я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: або викопати печеру й заганяти їх туди щоночі; або обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від одної і в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б навіть трапилось якесь нещастя і загинула головна отара, то в мене залишалися б іще кози, і я без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому, хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.

Я витратив не один день на те, щоб знайти найзахисніше місце на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це була низинка серед густого лісу, де як я згадував, я заблудився, коли вертався додому зі східної частини острова. Тут я вибрав галявину приблизно три_ акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки прані, як в інших місцях.

Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так щільно обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт, або отару,- називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як це можна було б подумати. Я не гаючись відокремив з отари десятеро кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як і в інших[134] загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно. Всю цю працю і весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини, ні на острові, ні коло нього. Вже два роки, як скінчилося моє спокійне, безтурботне життя,- цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, це збентеження дуже прикро позначилось на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до творця лише зрідка так спокійно й покірно, як мені того хотілось. Здебільшого я молився так, як моляться люди, прибиті тяжким лихом, оточені небезпеками, сподіваючись щоночі вмерти раніше, ніж настане світанок. Я можу, на підставі власного досвіду, твердити, що до молитви більше схиляє спокійний настрій, почуття вдячності, любов та зворушення. Людина, пригнічена страхом, схильна до молитовного настрою не більше, ніж хворий до каяття, бо збентеження знесилює душу так, як хвороба знесилює тіло, а молитва є акт духовний, а не тілесний.

Але веду моє оповідання далі. Сховавши таким чином частину свого живого запасу, я почав шукати по всьому острову другого затишного місця для нового гурту кіз. Коли я дійшов до західного краю острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, що на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежало кілька підзорних труб, але їх не було зі мною, і я не міг роздивитись, чи це справді був човен, хоч я вдивлявся в далечінь, поки не втомились очі. Сходячи з горбка, я вже не бачив нічого і перестав придивлятись, але вирішив не виходити більше без підзорної труби в кишені. Дійшовши до берега острова, де, повторюю, я ще ніколи не був, я зараз же переконався, що сліди людських ніг на моєму острові зовсім не така рідкість, як мені здавалось. Я переконався, що коли б, з особливої ласки провидіння, мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що другу половину острова човни з суходолу відвідують дуже часто. Коли вони були далеко від суходолу, течія заносила їх на цей бік острова, як у гавань. Сутички між дикунами відбувались дуже часто, і переможці привозили сюди полонених. Тут, бувши, за своїм жахливим звичаєм, всі людожерами, вони вбивали полонених і з'їдали їх. Але про це далі. [135]

Спустившись з горба на берег, що, як я казав уже, був на південно-західному краю острова, я спинився, збентежений і вражений. Не можна описати жаху, що охопив мене, коли я побачив, що весь берег засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Я побачив також утоптану площадку, де розкладалось вогнище і де мерзенні дикуни, мабуть, сиділи під час своїх варварських бенкетів.

Я був такий вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку для себе. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Хоч я чув не один раз про такі речі, але ніколи не бачив їх так близько. Я відсахнувся від цього жахливого видовища; мене почало нудити, і я б зомлів, якби природа не очистила мій шлунок. Після того, як я зблював геть усе, мені трохи полегшало, але деякий час я був такий слабий, що не міг стояти. Трохи очунявши, я знову якомога швидше зійшов на горбок і почвалав додому.

Відійшовши трохи від цієї частини острова, я, все ще вражений, спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і вмиваючись сльозами, подякував богові за те, що він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких жахливих створінь. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все-таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому нещасному становищі, мене підтримувала віра в бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.

Із серцем, сповненим удячності, я повернувся до свого замку і відтоді став почувати себе спокійніше. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич-чи тому, що нічого не потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. В лісовій частині острова вони, безперечно, бували не один раз, але мабуть, не знайшли там для себе нічого потрібного. Я знав лише одно: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращої від людожерів породи людських істот. А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими огидними дикунами та їх нелюдським звичаєм, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки, тобто дві мої садиби - моя фортеця і дача - і загін у лісі; але останній я відвідував лише ради кіз. Моя огида до цих негідників була така, що я скоріше згодився б побачити диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив навіть не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.

Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що мене не викриють ці люди, майже зовсім розвіяли моє побоювання. Я знову почав жити спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не притягти уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів свою худобу. Протягом цього часу я сильцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається не вистрелив ні разу, хоч ніколи не виходив з дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, врятованих мною на кораблі), які я носив, засунувши їх за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж з корабля, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї постаті ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.

За винятком цих запобіжних заходів, життя моє, як я вже сказав, спливало деякий час спокійно, як і раніше. Все це доводило мені, що моє становище не таке вже погане проти становища інших, навіть проти того, в яке господь міг би поставити мене, якби захотів. Люди під час життєвих ускладнень були б багато менше незадоволені, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються. [137]

Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими нелюдами і, як наслідок його, повсякчасний клопіт про свою безпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час дуже цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця вигадка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за своє недоумство. Я добре знав, що для її здійснення мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене не було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана, щоб варити його. Проте я певен, що, якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б виконати цей план і, може, дійшов би свого, бо коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця. Але тоді моя винахідливість звернула на зовсім інший шлях. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь нещасну жертву, призначену на з'їжу і привезену ними на острів. Мені хотілось, коли не пощастить знищити цих недолюдків, хоч налякати їх так, щоб відбити їм усяку охоту відвідувати острів. Мені довелося б написати товсту книгу, коли б я захотів розповісти всі хитрі плани, що народжувались з цього приводу в моїй голові. Але все це було лише марнування часу, бо, щоб покарати людожерів, треба було почати з ними бій. А що могла зробити одна людина з двадцятьма або тридцятьма варварами, озброєними списами та луками, з яких вони вміли влучати не гірше, ніж я з рушниці?

Іноді мені спадало на думку зробити підкоп під те місце, де вони розпалювали вогонь, і закласти п'ять-шість фунтів пороху. Коли вони запалять своє вогнище, порох спалахне й висадить у повітря все, що буде поблизу. Але, по-перше, мені шкода було пороху, якого й так залишалось уже небагато, а по-друге, я не був певний, що вибух станеться своєчасно. Яка була б тоді з цього користь? Найбільше - що декого з них опалило б вибухом. Правда, вони перелякалися б, але не настільки, щоб перестати відвідувати острів; отож я й відмовився від цієї вигадки. Думав я також засісти десь у [138] вигідному місці з трьома рушницями й пальнути в саму гущу дикунів під час їхньої кривавої оргії, щоб убити чи поранити двох-трьох кожним пострілом, а потім вискочити з засідки й напасти на них з пістолями та тесаком. Я був певен, що, діючи таким чином, я впорався б з усіма ворогами, хоч би їх було й двадцять. Кілька тижнів я бавився цією думкою, і вона так опанувала мене, що мені часто снилось, ніби я нападаю на дикунів. Цей план захоплював мене, і я витратив кілька днів на те, щоб знайти зручне місце для засідки, звідки можна було б підстерегти дикунів. Я почав навіть відвідувати місце, де вони збирались, і добре обізнався з ним. І хоч моя душа жадала помсти, хоч я був повний кривавих намірів убити двадцять чи тридцять із них, але почуття огиди до цього місця і до слідів від бридких варварів, що пожирали один одного, розхолоджувало мене.

Нарешті я знайшов місце на схилі горба, де я, напевне, міг би спокійно чекати, поки не побачив би їх човни. Раніше ніж вони встигли б висісти на берег, я міг би непомітно пробратись у сусідній лісок. Там в одному дереві було таке велике дупло, що я легко міг би сховатись у ньому. З цього дупла я міг би непомітно спостерігати криваві діла дикунів і, вибравши час, коли вони згуртуються щільніше, стріляти в них не хиблячи. На мою думку, я міг укласти трьох-чотирьох першим же пострілом. Я вирішив здійснити свій план і для цього наготував два мушкети та мисливську рушницю. Мушкети я зарядив кожен парою саморобних куль і п'ятьма пістольними кулями, в рушницю всипав добру жменю найбільшого дробу, а пістолі зарядив чотирма кулями кожен. Зробивши хороший запас набоїв ще для другого й третього пострілів, я почав збиратись у похід.

Остаточно склавши план нападу і не раз у думках здійснивши його, я почав щодня ходити на вершину горба, що стояв за три, а може й більше, милі від мого замка. Я годинами дивився, чи не видно на морі яких суден і чи не підходить до берега пірога з дикунами. Так два чи три місяці я сумлінно ходив вартувати, але нарешті це мені обридло, бо за весь той час нічого схожого на човен я не бачив ні коло берега, ні на всьому просторі океану, скільки можна було захопити оком і бачити крізь підзорну трубу.

Поки я акуратно відвідував горб та роздивлявся звідти, мій войовничий настрій не слабшав, і я не бачив [139] нічого поганого в жорстокій розправі, яку збирався вчинити. Убити два-три десятки голих дикунів, від яких я не зазнав ніякої шкоди, здавалось мені звичайним ділом. Охоплений обуренням, викликаним у моїй душі гидкими, протиприродними звичаями тубільців, я навіть не задумувався над тим, наскільки вони заслуговували такої кари. Я не подумав про те, що, з волі провидіння, вони керуються лише своїми протиприродними інстинктами та звірячими пристрастями. Я не подумав про те, що, коли мудре провидіння терпить на землі таких людей і терпіло їх, може, кілька століть, коли воно припускає існування таких нелюдських звичаїв і не заважає цим людям творити такі жахливі діла, до яких здатні тільки забуті небом недолюдки,- то так воно й мусить бути. А коли марне щоденне вартування почало обридати мені, став мінятись і мій погляд на цю справу. Я почав ставитись до неї спокійніше і байдужіше. Я спитав себе, яке я маю право бути суддею й катом цих людей. Щоправда, вони злочинці, але, коли само небо протягом стількох століть дозволяло їм безкарно чинити зло, то, виходить, на ц« є його воля. Можливо, що, нищачи один одного, вони лише виконують його присуд. Мені ці люди не зробили нічого поганого; чому ж мушу я втручатись в їхні сварки? Чому я берусь мститись за кров, яку вони так байдуже проливають? Я дуже часто міркував так: «Звідки я знаю, як судитиме їх за це господь? Певне тільки одно: ці люди не вважають свої вчинки злочином; це не суперечить їх совісті, і їх розум не докоряє їм. Вони грішать через своє невідання і не кидають виклику божественній справедливості, як робимо це ми, коли грішимо. Вони гадають, що вбити полоненого не більший злочин, ніж для нас - убити бика, і їдять людське м'ясо, як ми - баранину».

Обміркувавши трохи все це, я дійшов неминучого висновку, що був несправедливий, коли засудив дикунів-людожерів, як убивець. Мені було ясно тепер, що вони не більші вбивці, ніж ті християни, що вбивають полонених на війні, або - як іще частіше буває - нищать мечем цілі армії, нікого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і піддався. Крім того, подумав я, мене не обходить, що дикуни додержуються грубих, нелюдських звичаїв. Вони нічим не скривдили мене; так за що ж убивати їх? Коли б вони напали на мене і мені довелось боронити своє життя, тоді інша річ. Поки що я не [140] був в їхніх руках. Вони навіть не знали про моє існування і, значить, не мали ніяких злих намірів проти мене. Отже, я не мав права нападати на них. Інакше довелося б виправдати поведінку іспанців, що вславились своєю жорстокістю в Америці, де вони знищили мільйони людей. Правда, ці люди були язичники й варвари, але, незважаючи на їх варварські звичаї та криваві релігійні обряди, треба визнати, що перед іспанцями у них ніякої провини не було. В наші часи всі християнські народи, а разом з ними й самих іспанців, обурює це винищення американських племен, ця справжня бойня, цей вияв кривавої й протиприродної жорстокості, якого не можна виправдати ні перед богом, ні перед людьми. З того часу саме ім'я іспанця навіює жах кожній людській душі, сповненій людяності та християнського співчуття,- так ніби Іспанія така країна, що родить людей, позбавлених найзвичайнішого жалю до нещасних, властивого людському серцю.

Такі думки охолодили мій запал, і я почав потроху відмовлятись від свого плану, бо вирішив, що не маю права вбивати дикунів і що мені зовсім не треба втручатись в їхні справи, поки вони не нападуть перші, чому я мусив запобігти. Коли вони мене знайдуть і нападуть на мене, я зумію виконати свій обов'язок. З другого боку, я подумав, що здійснення мого плану не тільки не визволить мене від дикунів, а, навпаки, доведе мене до загибелі. Я можу бути певен, що збудусь їх лише тоді, як мені пощастить перебити їх усіх до одного, і не тільки тих, що висядуть наступного разу, а й усіх тих, що з'являться пізніше. А якщо хоч один із них утече й розкаже своїм про те, що сталося, вони припливуть до мене тисячами помститись за смерть своїх товаришів. Таким чином, я напевне накличу на себе загибель, що тепер зовсім не загрожує мені.

Зваживши все це, я вирішив, що вплутуватись у справи варварів було б з мого боку і несправедливо, і нерозсудливо і що мені треба якомога краще критись від них і ховати свої сліди, щоб вони не догадались, що на острові є істота людської подоби.

Релігійні настрої з'єдналися з тим, що підказував розум, і різні доводи впевнили мене, що я не маю ніякого права складати криваві плани знищення невинних створінь (хочу сказати - невинних щодо мене). А їх злочини проти самих себе не обходили мене. Це був вияв племінної ворожнечі, і я мусив віддати їх на суд божий, що керує всіма народами і знає, якою карою він може справедливо відплатити за племінну кривду. Тим, хто грішить прилюдно, він учинить прилюдний суд таким способом, який він вважатиме за найкращий. Тепер я зрозумів, що ніщо не могло дати мені більшого задоволення, ніж свідомість моєї непричетності до вчинку, що, як я мав багато підстав думати, був би не меншим гріхом, ніж навмисне власноручне вбивство людини. Я впав навколішки і склав подяку богові за те, що він утримав мене від кровопролиття. Я благав, його захистити мене своїм провидінням і просив не попустити, щоб я потрапив до рук варварів або власноручно розправився з ними, хіба що матиму дозвіл з неба зробити це, обороняючи своє життя.

В такому настрої, я перебував з рік. Весь цей час я був такий далекий від бажання напасти на дикунів, що жодного разу не виходив на горб подивитись, чи не видно їх де-небудь і чи не залишили вони яких-небудь слідів свого недавнього перебування на острові. Я боявся, що, побачивши цих недолюдків, я знову захочу провчити їх, спокусившись слушною нагодою напасти на них зненацька. Я тільки забрав звідти човен і перевів його на східний бік острова, де для нього знайшлась маленька, дуже вигідна бухта, оточена з усіх боків скелями. Я був певний, що, боячись течії, дикуни ніколи не зважаться висісти в цій бухточці. Я перевів свій човен з усією оснасткою, з саморобною щоглою, саморобним парусом і чимось подібним до якоря (хоч навряд чи цей прилад можна було назвати якорем, так погано я його зробив). Одно слово, я забрав з того берега геть усе, щоб не залишити й ознак човна або людського житла. Крім того, як я вже казав, я жив потайливіше, ніж будь-коли, і виходив із своєї келії лише тоді, коли це було необхідно для моєї повсякденної роботи - тобто доїти кіз та доглядати свою невеличку отару в лісі. Але це було на другому боці острова, і тут мені не загрожувала ніяка небезпека. Можна було з певністю сказати, що дикуни приїздили сюди не для того, щоб знайти тут що-небудь, і тому не ходили в глиб острова. Я не мав ніякого сумніву, що вони не один раз були на березі і перед тим, і після того, як я, переляканий своїм відкриттям, став обережнішим. З жахом думав я про те, яка була б моя доля, якби, не підозріваючи небезпеки, я натрапив на них тоді, коли блукав по острову півголий і майже беззбройний (крім однієї рушниці, часто [142] зарядженої самим лише дробом). Що було б зо мною, коли б, замість відбитка людської ноги, я несподівано побачив п'ятнадцять-двадцять дикунів і вони погналися 6 за мною? Певна річ, я не втік би від них, бо дикуни бігають дуже швидко.

Іноді думки про це так гнітили мій дух і так тьмарили мій розум, що я довго не міг підбадьоритись і обміркувати, що треба робити. Я був не те що нездатний опиратись, а не мав навіть духу зробити те, що міг зробити; а ще менше міг би зробити що-небудь тепер, після таких довгих міркувань. Справді, серйозно обдумавши все це, я мусив засумувати. Такий настрій іноді тримався дуже довго, але нарешті завжди перетворювався на вдячність провидінню, що визволило мене від багатьох невидимих небезпек і утримало від лихих учинків, яких я сам ніяк не міг би уникнути, бо не мав про них найменшого уявлення і не знав про їх можливість.

Дедалі частіше турбувала мене думка, що не раз турбувала мою голову й раніше, відколи я зрозумів, що про нас піклується милосердне небо, охороняючи від небезпек, яких повно в житті. Яким дивним способом ми, самі того не усвідомлюючи, рятуємося від лиха, про яке навіть не догадуємось! Як у години запаморочення, коли ми вагаємось, коли ми, так би мовити, стоїмо на роздоріжжі, не знаючи, якою дорогою йти,- і навіть тоді, коли ми вже вибрали дорогу і ось-ось подамось нею,- якийсь таємничий голос затримує нас! Здається, ідо все - і природні поривання, і нахили, і здоровий розум, і навіть певна мета - закликають нас іти цим шляхом, а проте душа наша не може струсити з себе нез'ясованого впливу, якогось гніту невідомої сили, що не пускає нас туди. Згодом завжди виявляється, що, коли б ми пішли тією дорогою, яку вибрали зразу і яку, на нашу думку, повинні були вибрати, вона привела б нас до загибелі. Під впливом цих і багатьох інших подібних міркувань я надалі склав собі таке життєве правило: під час вагань сміливо йти за внутрішнім голосом і робити так, як він підказує. Я завжди слухав його таємничих вказівок, хоч догадувався про них лише через якийсь неясний дотик чи натяк. А що це правильно, я міг би навести багато прикладів із свого життя, особливо з останніх років перебування на цьому нещасному острові. Я не рахую багатьох випадків, які пройшли для мене непомітно і на які я неодмінно звернув би увагу, коли б завжди дивився на все так, як дивлюсь [143] тепер. А втім, ніколи не пізно порозумнішати, і я не можу втриматись, щоб не порадити всім розсудливим людям, чиє життя склалось так само або й не так незвичайно, як моє,- ніколи не нехтувати таємничим голосом провидіння, від якої б невидимої сили він не походив. Я не можу пояснити цього, але не маю сумніву, що в цих таємничих вказівках ми повинні бачити докази єднання душ, докази існування зв'язку між тілесним і безтілесним світом. Кілька дивних прикладів цього єднання я матиму нагоду навести під час дальшої розповіді про своє самотнє життя в цьому нещасному місці.

Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що свідомість небезпеки, яка завжди загрожувала мені, свідомість, під гнітом якої я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, знищили в мені всяку винахідливість і припинили всі мої плани щодо поліпшення свого добробуту та своїх хатніх вигод. Я дбав більше про свою безпеку, ніж про своє харчування. Я не насмілювався тепер вбити цвях або нарубати дров, бо боявся, щоб дикуни не почули шуму. З цієї ж самої причини не насмілювався я й стріляти. Найбільше боявся я розкладати вогонь, бо дим, видний вдень здалека, завжди міг зрадити мене. Через це я переніс в інше місце всю роботу, що потребувала вогню, як от виробництво горщиків, люльок та іншого приладдя. Якось, на велику мою радість, я знайшов дуже простору, природну печеру в скелі, куди, напевне, не зважився б удертись жоден дикун, якби він навіть був коло самого входу до неї. Лише такій людині, як я, що мала потребу в безпечному притулку, могло спасти в голову залізти в цю нору.