Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Я не докучав читачеві виписками зі свого корабельного журналу, не буду й тепер наводити витягів із свого сухопутного щоденника, але деяких пригод, що трапилися з нами під час цієї дуже важкої подорожі, я не можу проминути. [234]

Прибувши до Мадрида, всі ми, що вперше відвідували Іспанію, захотіли пожити там, побачити іспанську столицю і подивитись на все, варте уваги; але літо вже кінчалось, і ми поспішали виїхати й рушили з Мадрида десь у половині жовтня. Доїхавши до кордону Наварри, ми одержали тривожну звістку, що на французькому боці гір випав глибокий сніг і численні подорожники були змушені вернутися в Памплону після марної й небезпечної спроби переправитися через гори.

Добравшись до Памплони, ми й самі переконались у цьому. Для мене, що майже все своє життя пробув у жаркому кліматі, в країнах, де я міг обійтись майже без одягу, холод був нестерпучим. До того ж було не стільки важко, як чудно - всього десять днів тому виїхати з Старої Кастілії, де було не те що тепло, а навіть жарко, і зараз же потрапити під такий жорстокий вітер з Піренейських гір, що рискуєш відморозити собі руки та ноги.

Бідний П'ятниця просто перелякався, побачивши вкриті снігом гори і почувши холод, якого йому ніколи не доводилось терпіти. На додаток до всього в Памплоні й далі по дорозі сніг падав так густо й так довго, що всі дивувались надзвичайно ранньому настанню зими. Шляхи, і завжди не дуже приступні, тепер стали непрохідними. Подекуди сніг лежав так глибоко, що про подорож не можна було й думати, бо тут сніг не замерзає, як у північних краях, і ми на кожному кроці зазнавали б небезпеки бути похованими живцем. У Памплоні ми пробули цілих двадцять днів. Потім, бачачи, що зима зовсім близько і що сподіватись на поліпшення погоди важко, бо ця зима в усій Європі випала така сувора, якої не пам'ятали й старожитці, я запропонував своїм супутникам поїхати в Фунтеррабію, а звідти переправитись морем у Бордо, що забрало б у нас небагато часу. Та поки ми гадали й міркували, туди прибули чотири французи, що переправились через гори з допомогою провідника, який провів їх по околицях Лангедока такими шляхами, де снігу було мало і він не дуже утрудняв їм путь, а якщо й траплявся більшими масами, то був настільки твердий, що витримував і людей, і коней.

Ми послали по цього провідника, і він обіцяв провести нас тим шляхом з умовою, що ми добре озброїмось і не побоїмось диких звірів, бо, за його словами, під час великого снігу коло підніжжя гір часто показуються [235] вовки, розлючені голодом. Ми сказали, що до зустрічі з цими звірами приготовані досить добре, і спитали, чи певен він, що нам не загрожує небезпека з боку двоногих вовків, яких, казали нам, тут передусім треба боятись, особливо на французькому боці гір. Провідник заспокоїв нас і сказав, що шлях, яким він нас поведе, з цього погляду цілком безпечний, Ми охоче згодилися йти з ним. Так само згодились інші дванадцять подорожників, французи та іспанці з своїми слугами, що, як я казав, пробували вже переправитись через гори, але мусили вернутись назад.

Отже, всі ми з нашим провідником 15 листопада виїхали з Памплони. Я був здивований, коли, замість рушити далі до гір, провідник повернув назад і пішов тією ж самою дорогою, якою ми приїхали з Мадрида. Так їхали ми миль з двадцять, переправились через дві річки і опинились у рівній місцевості, приємній на погляд, де знову було тепло і не було видно снігу. Звідти, несподівано повернувши наліво, провідник повів нас до гір іншою дорогою і, хоч гори та безодні здавались нам дуже страшними, ми обхідними та дуже покрученими стежками непомітно перехопились на той бік кряжа, не зазнавши особливих труднощів від снігу. Тут він несподівано показав нам веселі, родючі провінції Лангедок та Гасконь, зелені й квітучі. Але вони були ще далеко, і, щоб добратись до них, доводилось відбути ще важку дорогу.

Весь цей день і всю ніч ішов такий густий сніг, що їхати не було ніякої можливості. Нас це трохи збентежило, але провідник заспокоїв нас і сказав, що незабаром ми будемо поза смугою снігу. І справді, щодня ми спускалися все нижче і посувалися все далі на північ, цілком покладаючись на нашого провідника.

Години за дві до смерку, коли наш провідник був далеко попереду і його ледве було видно, з сусідньої лощовини, що межувала з густим лісом, вискочили три величезні вовки, а слідом за ними - ведмідь. Два вовки кинулись на провідника і, якби він був за півмилі від нас, вони роздерли б його раніше, ніж ми встигли б підбігти. Один кинувся на його коня, другий напав на нього самого так люто, що він не мав ні часу, ні духу витягти пістоль і тільки одчайдушно кликав нас на допомогу. Поруч з нами їхав мій П'ятниця. Я наказав йому поїхати вперед і дізнатись, у чому справа. П'ятниця почав гукати ще голосніше, ніж той: «Господарю! 236

Господарю!» Проте, бувши сміливим хлопцем, він кинувся прямо до бідолахи і з свого пістоля прострелив вовкові голову.

Це було щастя для бідолашного, що до нього прибіг саме П'ятниця. У себе на батьківщині він звик бачити вовків і не боявся їх; ось чому він близько під'їхав до звіра і застрелив його, як уже сказано. Кожен із нас стріляв би здалеку і або схибив би, або підстрелив би самого провідника.

Це могло налякати й сміливішу людину, ніж я. І дійсно, весь наш загін сполошився, коли слідом за пострілом П'ятниці з обох боків до нас долинуло вовче виття. Його повторила гірська луна, і нам здалось, що вовків було безліч. А може, й справді їх було не так уже мало, щоб нам не було чого боятись. В усякому разі, коли П'ятниця вбив вовка, другий вовк, що напав на коня, зараз же покинув його і втік. На щастя, вовк учепився коневі в голову так, що під зуби йому потрапив мундштук вуздечки, і він не міг зробити йому ніякої шкоди. Зате людині перепало гірше, ніж коневі: розлючений звір укусив його двічі - раз за руку, а другий раз трохи вище коліна, і наш провідник уже мало не звалився з коня, коли надоспів П'ятниця і застрелив вовка.

Зрозуміло, що, почувши постріл П'ятниці, всі ми прискорили ходу й поскакали так швидко, як тільки дозволяла дорога (в цьому місці узвіз був дуже крутий), щоб швидше дізнатись, що трапилось. Виїхавши з-за дерев, що затемняли нам дорогу, ми відразу зрозуміли все і побачили, як П'ятниця порається коло нашого бідного провідника, хоч і не могли роздивитись, якого звіра він убив.

Не можна уявити собі незвичайніше й захватніше видовище, ніж поєдинок між П'ятницею та ведмедем, що відбувся після цього. Бій цей потішив усіх нас, хоч спочатку ми перелякались за П'ятницю. Ведмідь - важкий, незграбний звір і не вміє бігати, як вовк, хуткий та легкий на бігу. Зате в нього є свої дві особливості, що звичайно й керують його діями. По-перше, він, як правило, не нападає на людину. Кажу - «як правило», що не можна передбачати, до чого довів би його голод, як це було в даному разі, коли вся земля була вкрита снігом. На людину він не нападає, коли сама людина не нападає на нього. Якщо ви зустрінетеся з ведмедем у лісі і не зачепите його, то й він не зачепить [237] вас, але при цьому ви повинні бути з ним дуже чемним і поступитись йому дорогою, бо він велике цабе і не поступиться дорогою навіть принцові. Але, коли ви перелякались, для вас найкраще не спинятись і дивитись у другий бік, бо, якщо ви спинитесь і почнете пильно дивитись на нього, він може образитись. А якщо ви чим-небудь кинете в нього і влучите, нехай би паличкою, не товщою за ваш палець, він неодмінно образиться і покине всі свої справи, щоб помститись вам і задовольнити вимоги честі; це його перша прикмета. Друга-те, що, почувши себе ображеним, він уже не дасть вам спокою, а вдень і вночі бігтиме за вами швидкою риссю, поки не наздожене і не помститься за образу.

Мій слуга П'ятниця врятував із біди нашого провідника і тієї хвилини, коли я під'їхав до них, саме допомагав йому злізти з коня, бо бідолашний зовсім ослаб від переляку та ран - щоправда, більше від переляку, ніж від ран. Раптом ми помітили, що з лісу виходить ведмідь, такий страшенно великий, як я ще ніколи не бачив. Ми всі були здивовані його появою, а на обличчі П'ятниці, коли він побачив ведмедя, з'явилась радість-і відвага.

- О! о! о! - гукнув він тричі, показуючи на звіра.- Дозвольте мені з ним поздоровкатись. Мій вас дуже потішить.

Я здивувався, не розуміючи, чому він такий радий.

- Дурний ти! Він же з'їсть тебе,- сказав я.

- їсти мене? їсти мене? Мій його їсти; мій вас добре потішить. Ви всі стійте, мій зробить вам смішно,- сказав він.

П'ятниця сів на землю, вмить роззувся, взув свої плоскі черевики, які носять індійці, що були в нього в кишені, віддав свого коня другому слузі і, наготовивши рушницю, побіг, як вітер.

Ведмідь ішов повільно і не збирався нікого чіпати. Підбігши до нього зовсім близько, П'ятниця гукнув йому, ніби ведмідь справді міг зрозуміти його: «Слухай! Слухай! Мій говорить тобі!» Ми їхали осторонь, бо якраз спускались гасконським схилом і ввійшли у великий ліс, де місцевість була рівна й відкрита, хоч місцями на ній росло багато дерев. П'ятниця, як я вже казав, ішов слідом за ведмедем і незабаром порівнявся з ним, а порівнявшись, підняв з землі великий камінь і кинув ним у звіра. Камінь влучив ведмедеві в голову, зробив-238 ти йому не більше шкоди, ніж якби він вдарився об стіну. Все ж таки П'ятниця добився свого. Він нітрохи не боявся і зробив це тільки для того, щоб ведмідь погнався за ним і щоб показати нам, як він казав, щось смішне. Відчувши удар і побачивши ворога, ведмідь обернувся й кинувся за П'ятницею, перевалюючись, але такими великими кроками, що коневі довелося б тікати від нього чвалом. П'ятниця летів як вітер прямо на нас, ніби шукаючи в нас захисту, і ми вирішили стріляти у ведмедя всі разом, щоб урятувати мого слугу. Я дуже розгнівався на нього за те, що він нагнав на нас ведмедя, коли той ішов собі за своїми справами зовсім в інший бік і не звертав на нас уваги. А особливо розсердився я на нього за те, що ведмедя він погнав на нас, а сам почав тікати.

- Ах ти, собако! - крикнув я.- Так цим ти нас насмішив? Біжи швидше, сідай на коня і дай нам застрелити звіра.

Він почув і крикнув мені у відповідь:

- Не стріляти! Не стріляти! Стояти смирно, буде дуже смішно.

Бувши дуже моторним, він біг удвоє швидше за ведмедя. Потім, побачивши раптом підхожий дуб, він обернувся трохи в наш бік, кивнув нам, побіг іще швидше і вмить зліз на дерево, поклавши рушницю на землю ярдів за п'ять-шість від стовбура дерева. Ведмідь скоро добіг до дерева, а ми посувались осторонь. Передусім він спинився коло рушниці, понюхав її, але залишив на місці, і поліз на дерево, як кішка, незважаючи на свою вагу. Я був уражений безглуздою, як мені здавалось, поведінкою мого слуги і, хоч як хотів цього, не міг знайти тут нічого смішного, поки ми, бачачи, що ведмідь зліз на дерево, не під'їхали ближче.

Виявилось, що П'ятниця заліз на тонкий кінець великої гілки, а ведмідь саме добрався до половини гілки, до того місця, де вона стає тоншою й гнучкішою.

- Ага! - крикнув нам П'ятниця.- Тепер ви побачите, мій буде вчити ведмедя танцювати.

І він почав підскакувати та розхитувати гілку. Ведмідь захитався, але не зрушив з місця і тільки озирався, намагаючись щасливо повернутись назад. Дивлячись на це, ми справді сміялись від щирого серця. Але П'ятниці цього було мало. Побачивши, що ведмідь стоїть смирно, він почав кликати його, ніби ведмідь розумів англійську мову. [239]

- Що ж ти не ідеш далі? Будь ласка, йди далі.

Він перестав підскакувати та хитати гілку, а ведмідь, ніби зрозумівши його слова, пішов далі. Тоді П'ятниця знову заскакав, а ведмідь знову зупинився.

Ми думали, що саме тепер треба вбити його, і крикнули П'ятниці стояти смирно, бо ми будемо стріляти у ведмедя, але П'ятниця палко заперечив:

- О, будь ласка, будь ласка! Мій сам стріляти згодом.

Одно слово, П'ятниця так довго танцював на гілці, а ведмідь так чудно перебирав ногами, що ми справді нареготались удосталь, хоч і не могли уявити собі, чого саме домагається відважний індієць. Спочатку ми гадали, що він хоче струсити ведмедя на землю, але для цього ведмідь був надто хитрий. Він не заходив так далеко, щоб можна було його струсити, і цупко чіплявся за гілку своїми великими кігтями та лапами, так що ми не розуміли, чим закінчиться ця забава. Але П'ятниця скоро розв'язав наше непорозуміння. Бачачи, що ведмідь учепився за гілку і що його не можна примусити йти далі, він почав говорити:

- Ну, ну, твій іде, мій піде, мій піде! Твій не хоче йти до мене, мій хоче до тебе.

З цими словами він пересунувся на тонкий кінець гілки, що зігнулася під його вагою, і легко зсунувся по ньому настільки, щоб стрибнути на землю і стати на ноги. Відразу ж він кинувся до рушниці, схопив її і завмер.

- Ну, П'ятнице,- сказав я йому,- що ти хочеш тепер робити? Чому ти не стріляєш у нього?

- Не треба стріляти, не тепер,- сказав П'ятниця.- Мій стрілятиме зараз - мене він не вб'є. Мій хоче ще потішити вас.

І справді, він насмішив нас, як ви зараз побачите. Помітивши, що його ворог зник, ведмідь почав задкувати, проте обережно, не поспішаючи, на кожному кроці оглядаючись, поки не добрався до стовбура. Потім, знову задкуючи, він поліз стовбуром униз, чіпляючись кігтями і обережно перебираючи ногами. Та перше ніж звір устиг стати на землю, П'ятниця щільно підійшов до нього, приставив йому до вуха дуло своєї рушниці і відразу застрелив його. Штукар обернувся подивитись, чи сміємось ми, і, бачачи на наших обличчях задоволення, сам зареготав скільки сили, кажучи:

- Так ми вбивали ведмідь у моїй країні. [240]

- Як же ви їх убиваєте? - спитав я.- У вас же немає рушниць.

- Немає рушниць, зате є багато, багато довгі стріли,- відповів він.

Це була велика для нас розвага, але ми були все ж таки в глухому місці; нашого провідника порвали вовки, і ми не знали, що робити далі. Вовче виття все ще розлягалось у моїх вухах. Крім реву, чутого колись на африканському березі, як я вже розповідав, мені зроду не доводилося чути таких жахливих звуків.

Це виття й наближення ночі примусили нас поспішити, не піддавшись на прохання П'ятниці і не оббілувавши ведмедя. Звір був такий величезний, що це варто було б зробити, але нам треба було пройти ще з десять миль, а провідник підганяв нас. Ми покинули ведмедя і пішли далі.

Земля тут була вкрита снігом, хоч і не таким глибоким і небезпечним, як у горах. Хижі звірі, як ми почули потім, гнані голодом, шукаючи їжі, спустилися з гір у ліс та в долини й наробили багато лиха в селах: нападали на селян, знищили силу овець та коней і навіть загризли кількох людей.

Дорога йшла небезпечними місцями, про які наш провідник сказав, що коли в цих краях є вовки, то ми неодмінно зустрінемо їх там. Це була невеличка долина, з усіх боків оточена лісом, а за нею - вузька логовина, що вела лісом до села, де ми мали заночувати. Лишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми ввійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. В цьому першому лісі не трапилось нічого особливого, хіба що на невеличкій галявині, з чверть милі завдовжки, ми побачили п'ятьох величезних вовків, що один по одному швидко перебігли нам дорогу, ніби женучись за якоюсь здобиччю. Нас вони минули і за кілька хвилин зникли з очей. робінзон острів п'ятниця дикуни

Наш провідник, що, до речі, був великий боягуз, просив нас бути обережними, бо, на його думку, за цими вовками мали з'явитись інші. Ми насторожились і наготовили рушниці, але вовків не бачили, поки з лісу, що тягся милі на півтори, не вийшли на рівнину. Тут справді доводилось їхати озираючись: перше, що впало нам в очі, був мертвий кінь, роздертий вовками, і над ним з дюжину звірів за роботою, не можу сказати - за їжею, бо вони вже з'їли все м'ясо і тепер обгризали кістки. [241]

Ми не хотіли заважати їх бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П'ятниці дуже хотілось вистрелити в них, але я не дозволив цього, гадаючи, що в нас і без того багато клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом наліво від нас розляглось жахливе вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли прямо на нас, більша частина - лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав гаразд, як зустріти їх, але подумав, що найкраще буде - згуртуватись, що ми й зробили відразу. Щоб не було великих проміжків, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вони не повернуть назад після першого. Тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не думали заряджати рушниці знову, а наготовили пістолі. У кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отак поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли робити по шість залпів. Та зараз це було непотрібне, бо після першого ж залпу ворог спинився, перелякавшись пострілів та вогню. Чотирьох вовків було забито відразу. Інші були поранені і втекли, залишивши по собі на снігу кривавий слід. Я сказав уже, що вовки спинились, але відступили вони не відразу. Тоді, згадавши, як мені розповідали колись, що найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих оповіданнях була частина правди: почувши наш крик, вовки почали задкувати й відступати. Я наказав випалити вдруге, в спину ворогові; вовки побігли галопом і незабаром сховались за деревами. Скориставшися з перепочинку, ми почали заряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі. Та ледве зарядили ми рушниці й приготувались до нового залпу, як почули страшенний шум у лісі, тільки спереду, в тому напрямі, куди нам треба було їхати.

Ніч наближалась, і щохвилини темнішало, що було для нас дуже незручно; але шум збільшувався, і ми легко розібрали в ньому виття вовків. Несподівано ми побачили перед собою цілих три зграї: одну - наліво, одну - поза й одну - спереду нас. Ми, здавалось, були оточені вовками, які, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи коней; але дорога була погана, і коні могли бігти лише клусом. Так їхали ми, аж поки [242] побачили вхід до другого лісу, і страшенно здивувались, коли, доїхавши до просіки, побачили коло входу безладну зграю вовків. Аж ось із другої прогалини в лісі залунав постріл, і звідти вибіг осідланий та загнузданий кінь. Він мчав наче вітер, а за ним гналось шістнадцять-сімнадцять вовків. Кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону і вовки нарешті наздоженуть його. Так воно, мабуть, і вийшло.

Тут перед нашими очима постало найжахливіше видовище: ми побачили трупи другого коня й двох людей, загризених хижаками. Один із них, напевне, був той самий, що стріляв, бо коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина його тулуба були об'їдені. Це видовище сповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись, бо оточили нас у надії на нову добич. Я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи осторонь від дороги, лежало кілька величезних дерев, що залишились там з минулого літа і, мабуть, чекали перевозу. Я повів свій маленький загін до тих дерев. На мою пропозицію, всі ми злізли з коней і, сховавшись за деревами, ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши в середину коней. І добре, що ми зробили це, бо вовки зараз же напали на нас. Не можна уявити собі лютішої атаки. Вони підбігли з гарчанням і скочили на дерево, що захищало нас, ніби кидались на свою добич. їхню лють, мабуть, збільшувало те, що вони бачили за нами наших коней, на яких, власне, й хотіли напасти. Я сказав своїм людям стріляти, як і попереду, через одного, і їх постріли були такі влучні, що з першого ж залпу було забито багато вовків. Але виявилось, що цього мало: треба було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас як чорти: задні підштовхували передніх.

Після другого залпу нам здалось, що вовки припинили свою атаку, і я сподівався, що вони втечуть. Та це тривало лише одну мить, бо зараз же підбігли інші; ми двічі випалили в них із пістолів, убили сімнадцять-вісімнадцять і поранили вдвоє більше, але вовки наступали далі. Мені не хотілось надто швидко випустити всі наші заряди, і я гукнув свого слугу - не П'ятницю, що був зайнятий іншою роботою: він надзвичайно швидко й спритно встигав знову заряджати свою і мою рушницю - отже, не П'ятницю, кажу, а мого другого слугу [243] і, давши йому порохівницю, наказав посипати порохом велику стежку на дереві. Він зробив це і ледве встиг відійти, як вовки знову полізли на нас через порохову стежку. Тоді я клацнув зарядженим пістолем коло самої порохової стежки; порох зайнявся і обпалив тих вовків, що були на деревині; з півдюжини їх звалилось або, вірніше, скочило на нас, метнувшись від вогню та переляку. З цими ми розправились швидко, а решта так злякалась яскравого світла, яке здавалось ще страшнішим через густу темряву навколо, що трохи відступила. Тут я востаннє скомандував стріляти всім разом, а потому всі ми гукнули. Вовки почали тікати, а ми кинулись на штук двадцять поранених, що корчились на землі, і почали рубати їх шаблями, і це нам дуже прислужилось, бо їхні скигління та виття були зрозуміліші для їх товаришів, ніж наші постріли, так що всі вони повтікали й дали нам спокій.

Побили ми їх щось із шістдесят, а якби це було вдень, ми побили б їх іще більше. Коли, таким чином, поле бою очистилось, ми рушили далі, бо нам треба було пройти ще з три милі. Дорогою ми не раз чули ще в лісі виття хижаків і, здавалось нам, бачили, як вони шмигали серед дерев, але сніг сліпив нам очі, і ми не могли їх добре роздивитись. Ми добрались до містечка, де вирішили заночувати, і знайшли там усіх жителів озброєними і страшенно переляканими. Виявилось, що напередодні вночі вовки й кілька ведмедів удерлись до селища й настрахали всіх їх так, що вони вартували вдень і особливо вночі, охороняючи свою худобу й самих себе.

Другого ранку нашому провідникові стало погано: рука й нога в нього так попухли від болючих ран, що він не міг їхати далі; нам довелося взяти іншого. З цим новим провідником ми доїхали до Тулузи, де клімат теплий, місцевість гарна та плодюча і немає ні снігу, ні вовків. Коли ми розповіли в Тулузі про наші дорожні пригоди, нам сказали, що зустріч з вовками у великому лісі коло підніжжя гір, особливо такої пори, коли земля вкрита снігом,- явище дуже звичайне. Але всі дивувались, що наш провідник зважився повести нас такою дорогою такої суворої пори року, і вважали за чудо, що вовки не пошматували нас усіх. Наше оповідання про те, як ми билися з вовками, захищаючи собою коней, викликало загальний осуд. Всі говорили, що в таких умовах було п'ятдесят шансів проти одного, що вовки [244] роздеруть нас усіх, бо їх розлютував якраз вигляд коней, яких вони вважали за свою здобич. Звичайно вони лякаються першого ж пострілу, але тут, бувши страшенно голодними, а значить, і лютими, та ще й бачачи перед собою так близько коней, вони забули про небезпеку, і коли б ми не перемогли їх безперервним вогнем і нарешті вибухом пороху, вони, напевне, розірвали б нас на шматки. А якби ми не злізли з коней, то вовки не розлютилися б так, бо, бачачи на коні людину, вони не вважають коня за свою власність, як вони це вважають тоді, коли бачать коня самого. Нам говорили також, що, якби ми покинули коней напризволяще, вовки кинулися б на них так пожадливо, що за цей час ми встигли б щасливо втекти, тим більше, що нас було багато і в усіх нас була вогнепальна зброя. Сам я ніколи не зазнавав такого страху. Бачачи перед собою три сотні дияволів, що обпали нас з ревінням та роззявленими пащами, готові пожерти нас, я вже вважав був себе за загиблого, бо тікати не було куди. А втім, мені досить було й того, чого я натерпівся, гадаю, б мене не буде більше охоти переправлятись через гори ще раз; краще б я проїхав тисячу миль морем, хоч би там щотижня шарпала мене буря.

Про свою подорож через Францію я не можу розповісти нічого цікавого,- нічого нового проти того, що розповідали вже інші подорожники, і до того ж багато цікавіше, ніж я. З Тулузи я приїхав у Париж; далі, не спиняючись там надовго,- в Кале, і щасливо висів у Дуврі 14 січня, відбувши свою подорож протягом найсуворішої та найхолоднішої пори року.

Тепер я досяг мети своєї подорожі і незабаром мав у безпеці все своє недавно придбане багатство, бо всі квитанції, що я^привіз з собою, мені оплатили негайно.

Моїм головним керівником і порадником була тут добра бабуся - вдова капітана. Вона була дуже вдячна мені за надіслані їй гроші і не пожаліла для мене ні праці, ні клопоту. Я ж в усьому покладався на неї і ні разу не мав приводу каятись. З податку й до кінця ця добра й шляхетна жінка поводилась зі мною бездоганно.

Тепер я почав уже думати про те, щоб доручити їй своє майно, а самому поїхати назад у Лісабон, а потім у Бразилію; але мене стримали від цього релігійні міркування. Щодо римсько-католицької віри,- то в мене були сумніви ще під час моїх подорожей, особливо за часів [245] моєї самотності. Я знав, що мені нічого й думати їхати в Бразилію, особливо - оселятись там, якщо я не вирішу перейти в римсько-католицьку віру або не поставлю собі за мету лягти жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти від тортур інквізиції. Отже, я вирішив залишитись вдома і, якщо буде змога, продати свою плантацію.

Я написав про це своєму старому другові в Лісабон, і той відповів, що він легко міг би її продати, коли б тільки я дав йому дозвіл запропонувати її від мого імені двом купцям у Бразилії з числа моїх опікунів, що зосталися в живих і добре знали їй ціну, бо вони жили біля неї й були, як я сам знав, дуже багаті. Йому здавалось, що вони охоче куплять її. Він вважав, що я одержав би за неї таким чином на чотири чи п'ять тисяч більше.

Я доручив йому зробити їм цю пропозицію, і через вісім місяців корабель, що вернувся з Португалії, привіз мені лист, де мій старий друг повідомляв, що купці погодились на пропозицію й доручили своєму агентові в Лісабоні виплатити мені тридцять три тисячі дублонів.

Я, в свою чергу, підписав запродажну, складену за належною формою, яку надіслали мені з Лісабона, і відіслав її назад старому, а той прислав мені переказів на тридцять дві тисячі вісімсот дублонів. Крім цієї одноразово виплаченої суми, покупці зобов'язалися щорічно виплачувати з прибутків плантації капітанові по сто мойдорів, а після його смерті його синові по п'ятдесят.

Таким чином, я описав першу частину життя, повного випадковостей та пригод, подібного до мозаїки, які підібрало саме провидіння, і такого різноманітного, як рідко буває на цьому світі,- життя, що почалось безглуздо, а закінчилось багато розумніше, ніж цього дозволяла сподіватись будь-яка з його частин.

Кожен подумає, що, діставши такого добробуту, я вже не буду рискувати. Так воно й справді було б, якби обставини не допомогли мені; але я звик до мандрівного життя, в мене не було сім'ї, а родичів я мав мало; так само, незважаючи на своє багатство, небагато придбав я й друзів. Тому, навіть продавши свій маєток у Бразилії, я ніяк не міг викинути з голови цю країну; мене дуже тягло знову в мандри по світах, і особливо хотілось мені побувати на моєму острові та подивитись, [246] чи живуть іще на ньому бідні іспанці і як поводяться з ними покинуті мною там бунтівники.

Мій щирий друг, удова, дуже відмовляла мене від цього і зуміла так вплинути на мене, що майже сім років стримувала мене від подорожі. За цей час я взяв під свою опіку двох племінників, синів одного з моїх братів. У старшого були свої невеликі достатки; я виховав його як джентльмена і в своєму заповіті відписав йому певну суму, що мала по моїй смерті правити за додаток до його власного капіталу. З другого я зробив капітана. За п'ять років, переконавшись, що з нього вийшов розумний, сміливий і заповзятий юнак, я налаштував для нього гарне судно й послав його в море. Цей самий юнак згодом підмовив мене, вже старого, на дальші пригоди.

Тим часом я й сам якось обжився тут, а головне, одружився, не без користі для себе і в усіх відношеннях щасливо. Від цього шлюбу в мене було троє дітей - два сини та дочка. Та як тільки вмерла моя дружина, а мій племінник з великим успіхом вернувся додому з подорожі в Іспанію, мій нахил до подорожей та його наполегливість перемогли і змусили мене, узявши з собою різного товару, рушити на його судні купцем в Ост-Індію. Це було року 1694.

Під час цієї мандрівки я відвідав нову колонію на острові й побачив моїх спадкоємців-іспанців; довідався про всю історію їх та тих негідників, яких я залишив на острові; дізнався, як вони спочатку кривдили бідних іспанців, як сварились, а потім мирились, об'єднувались і знову роз'єднувались; як нарешті іспанці були змушені вжити проти них насильства; як ті підкорились іспанцям; як чесно іспанці повелися з ними. Історія ця - так би мовити, частина моєї власної - була повна різноманітних та дивних пригод, особливо коли йшлося про битви з караїбами, що висідали кілька разів на острові, а також про різні поліпшення, які вони запровадили на ньому. П'ятеро колоністів побували на суходолі і привезли звідти полонених - одинадцять чоловік та п'ять жінок. У цих жінок, коли я приїхав на острів, було вже щось із двадцять дітей. Я простояв коло острова три тижні і залишив поселенцям запаси різних потрібних речей, особливо зброї, пороху, дробу, одягу, інструментів, а також двох майстрів, привезених з Англії,- тесляра та коваля. Крім того, я розділив поле на ділянки, зберігши за [247] собою право власності на всі землі. Я дав їм ці ділянки згідно з їх бажанням і, впорядкувавши всі справи та зобов'язавши їх не кидати цього місця, залишив їх там. Дорогою я пристав до берегів Бразилії, де купив і послав на острів парусне судно з різними запасами. На ньому, крім того, було сім жінок, що могли там стати за наймичок або одружитися з тими, хто схотів би їх взяти. Англійцям я обіцяв прислати кілька жінок з Англії разом з великим вантажем потрібних речей, якщо вони захочуть і собі працювати на землі. Цього я виконати не спромігся; а хлопці, після того як їх приборкали, стали чесними й працьовитими, і кожен із них почав дбати про себе окремо. Я послав їм із Бразилії ще п'ять корів, з яких три були тільні, кілька овець і кілька свиней, які дуже розплодились, коли я приїхав туди знову. Але все це, разом з оповіданням про те, як триста караїбів приїхали та напали на них і зруйнували їх плантації, як вони бились з удвоє численнішим ворогом, і були спочатку переможені, і один із них був убитий, як нарешті, коли буря знищила ворожі човни, вони оточили й знищили майже всіх ворогів, а тоді знову заволоділи своїми плантаціями, відновили їх і по-старому зажили на острові,- про все це, разом з моїми власними дивовижними пригодами на протязі більше десяти років, я розкажу в своєму оповіданні далі.

Размещено на Allbest.ru