Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

До розповіді про те, що сталося зі мною, я додам іще одну дуже звичайну річ: незважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що це - перст божий або справедлива кара за мій гріх, за моє [77] повстання проти батька, за мої теперішні тяжкі гріхи і за все моє неправедне життя. Під час своєї ризикованої подорожі вздовж пустинних берегів Африки я не думав про те, що зі мною буде, і ніколи не просив бога чи провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка, безперечно, загрожувала мені і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про бога й провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв на свій корабель португальський капітан, що повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.

Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли я зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула і тільки я один врятувався, мене обняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що, з божою допомогою, міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив, якщо можна його так назвати, скінчився тим, чим і почався,- звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркування про надзвичайну доброту руки, що врятувала мене, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку почуває кожний моряк, коли непошкодженим вибирається на берег після аварії, тією радістю, яку він топить у першій чарці пуншу, а потом забуває. І так я жив весь час до цієї хвилини. Навіть пізніше, коли, добре розміркувавши, я усвідомив весь жах свого становища, всю безпорадність своєї самотності, повну відірваність від людського товариства, без надії на порятунок,- моє горе все ж таки зникло, тільки-но з'явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду. Я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свою долю, то найменше вбачав у ній небесну кару, перстбожий. Такі думки рідко спадали мені в голову.

Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали [78] мене. Ти як тільки думка про чудо відпала, відлетів і мій побожний настрій, як я вже про це розповідав. Навіть землетрус,- хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона єдина може утворювати такі явища,- навіть він не справив на мене глибокого враження. Минули перші хвилини переляку - згладилось у пам'яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий. У нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, ніби жив у найщасливіших умовах.

Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі передо мною дуже яскраво,- тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і ті жорстокі удари, що впали на мене один по одному. Так думки мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; в гарячці, під тиском жорстоких мук совісті, в мене виривались з уст слова, схожі на молитву, хоч я й не можу сказати, чи висловлював я в ній бажання та надії. Це скоріше був голос безумного страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив ce6ej а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями. В такому збентеженні я не знав, що говорив мій язик. Це, мабуть, були такі вигуки, як: «Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворіюсь, то, напевне, помру, бо ніхто мені не допоможе! Що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і після того я ще довго не міг говорити. Тоді я згадав добрі поради свого батька та його пророкування, наведені на початку цього оповідання, що коли я не відмовлюсь від свого безумного кроку, то на мені не буде благословення божого; колись я шкодуватиму, що знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити свій божевільний вчинок. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Тепер здійснюються слова мого дорогого батька! Кара божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу провидіння, що поставило мене в такі умови, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх [79] оплакувати моє безумство і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя, а тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу,- боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук.

Але вертаюсь до щоденника.

28 червня. Я трохи відсвіжився сном і, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув, устав; і хоч сон нагнав на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати під рукою все необхідне, якщо хвороба повернеться. Насамперед я повно налив водою величезну чотирикутну пляшку й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю та застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розмішав її. Потім я відрізав козлятини й засмажив на вугіллі, але з'їв дуже мало. Трохи прогулявся; але був немічний, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком я повечеряв трьома черепашачами яйцями, які спік у попелі. Перед вечерею помолився, і це, наскільки пригадую, за все моє життя була перша трапеза, для якої я попросив благословення божого. Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Я пройшов небагато, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось передо мною, рівне та широке. І коли я сидів, у моїй голові снувались думки: «Що таке земля й море, які я бачив так багато? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо? Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила й землю, море, повітря та небо. І що це за сила? Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та призначення. [80]

Коли ніщо не трапляється без його відома, то він знає, що я тут і що я в такому жахливому становищі. А коли ніщо не трапляється без його призначення, то, виходить, усе те, що трапилось зі мною, він судив мені. Цим висновкам ніщо не перечило; тому я спинився на думці, що все, що зі мною трапилось, призначив мені бог; що в цьому нещасному становищі я опинився з його волі, бо він має владу не тільки надо мною, а й над усім світом. Безпосередньо після цього виникли такі питання: за що ж бог так покарав мене? Що я зробив, у чому моя вина? Але тут відразу сумління спинило мене, немов це було блюзнірство, і чийсь голос ніби сказав мені: «Нещасний! І ти ще запитуєш, що ти зробив? Оглянься на своє гультяйське життя і спитай краще, чого ти не зробив. Спитай, як могло трапитись, що ти досі ще не загинув: чому ти не втонув на Ярмутському рейді, чому тебе не забили в сутичці з салеськими маврами? Чому тебе не пошматували хижі звірі на берегах Африки? Чому, нарешті, ти не втонув тут разом з усім екіпажем корабля? І ти запитуєш, що ти зробив!»

Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб відповісти собі. Замислений і сумний, підвівся я й пішов до свого притулку. Переліз через огорожу і хотів був лягти, але тривожні думки обгорнули мою душу, і я не міг заснути. Почало вже смеркати. Я засвітив свій каганець і сів на стілець коло стола. Побоювання, що хвороба вернеться, не покидало мене весь день, і я раптом згадав, що жителі Бразилії майже від усіх недуг лікуються тютюном. Я знав, що в одній із моїх скринь лежало кілька пакетів тютюну: один - покришеного, а решта - в жмутах листя.

Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі, і для тіла. Відчинивши її, я знайшов у ній те, що шукав,- тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я взяв одну із згаданих уже біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я приніс її разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як уживають тютюн проти недуги; не знав навіть, чи допомагає він від пропасниці, і зробив кілька спроб, сподіваючись, що він так або так подіє. Передусім я взяв один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений і дуже міцний. До того ж я не був звиклий до нього; він спочатку майже зовсім запаморочив мені голову. Потім годину чи дві я [81] настоював його на ромі, щоб випити настій перед сном; нарешті я спалив трохи тютюну на жаровні і втягував носом дим, аж поки не почав задихатись. Це я повторив кілька разів. Відірвавшись на хвилинку, я спробував читати біблію, але від тютюну в мене так крутилося в голові, що незабаром я мусив відмовитись від читання, принаймні цього разу. Але пригадую, що, коли я навмання розгорнув біблію, мені впали в очі такі слова: «Поклич мене в день суму, і я визволю тебе, і тії прославиш мене». Ці слова дуже підходили до мого становища і справили на мене деяке враження, коли я читав їх, хоч і не таке велике, як згодом, бо слово «визволити» аж ніяк, сказати б, не промовляло до мене. Моє визволення було таке далеке і здавалось таким неможливим, що я пригадав, що сказали діти Ізраїля, почувши, що бог пообіцяв дати їм м'ясо: «Чи може бог послати трапезу в пустині?» Як і вони, я питав господа: «Чи можеш ти визволити мене звідси?» Цей сумнів не покидав мене, адже протягом багатьох років у мене не було ніякої надії на визволення. Проте ці слова запали мені в душу, і я часто згадував їх.

Було вже пізно, а голова від тютюну так обважніла, що мені захотілось спати. Каганця я не погасив на той випадок, коли вночі мені що-небудь буде потрібне, і ліг на ліжко. Але попереду я зробив те, чого не робив зроду: став навколішки й почав молитись, просячи бога здійснити обіцянку й визволити мене, коли я покличу його в день суму. Закінчивши свою недоладну молитву. я випив тютюнового настою й ліг. Настій був такий міцний і такий поганий на смак, що я ледве проковтнув його. Він відразу кинувся мені в голову, і я міцно заснув. Коли я прокинувся на другий день, було, за сонцем, близько трьох годин пополудні. Мені здається навіть, що я проспав тоді не одну, а дві ночі її день і прокинувся тільки на третій день; принаймні нічим іншим я не можу пояснити собі, яким чином загубив я в своєму календарі один день, як це виявилось через кілька років. Коли б я поплутав рахунок, перетявши кілька разів екватор, я загубив би більше, ніж один день. А я загубив тільки один день, і мені ніколи не пощастило виявити, як це сталося. Так чи так, а сон дуже відсвіжив мене; я прокинувся бадьорим і веселим. У мене прибавилось сили, шлунок мій покращав, бо я був голодний; пропасниця того дня не повторилась, [82] і я взагалі почав швидко видужувати. Це було 29 червня.

30 числа, звичайно, був мій щасливий день. Я вийшов з рушницею, але не хотів дуже віддалятись від дому. Забив одного чи двох морських птахів, трохи подібних до білошийки, і приніс їх додому, але не зважився їсти, а обмежився кількома дуже смачними черепашачими яйцями. Увечері я знову випив ліків, що так допомогли мені напередодні, тобто тютюнового настою на ромі: але цього разу я випив його вже не так багато, тютюнового листя не жував і диму не вдихав. Проте другого дня, 1 липня, сталося не так, як я гадав: мене знову морозило, тільки не дуже.

2 липня. Знову вжив ліків усіма трьома способами, як і вперше, подвоївши кількість випитого настою.

3 липня. Напади покинули мене зовсім, хоч остаточно видужав я тільки через кілька тижнів. Поки я набирався сили, мої думки часто спинялись на біблейській цитаті: «Я визволю тебе», але неможливість визволитись була на перешкоді моїм надіям. Коли я сам себе бентежив такими думками, мені спало на розум, що я, зосередившись на визволенні від свого головного нещастя, знехтував уже здобутим визволенням; я спитав себе: «Хіба ж я не позбувся так чудесно недуги, найгіршого становища, в яке я міг потрапити і яке так лякало мене? Чим запобіг я цьому? Що робив я з свого боку? Бог визволив мене, але я не прославив його, тобто не замислився над цим і не подякував за це, як за визволення. Як же можу я сподіватись більшого визволення?» Це дуже зворушило моє серце; я зразу став навколішки і вголос подякував богові за своє видужання.

4 липня. Вранці взяв біблію, розгорнув її на новому заповіті й почав уважно читати; вирішив робити це щоранку й щовечора, не зв'язуючи себе певною кількістю розділів, а читаючи саме стільки, на скільки вистачить уваги. Невдовзі я серйозно взявся до цього читання й почув, що моє серце багато глибше й щиріше зворушилось від неправедності мого минулого життя. Враження від мого сну віджило, і слова: «Незважаючи на всі випробування, ти не покаявся» - раз у раз бриніли в моїх думках. Я щиро просив бога навчити мене каятись, коли одного дня з ласки божої трапилось так, що, читаючи писання, я дійшов до слів: «Він піднесений, як князь і визволитель, щоб давати каяття й розрішення [83] гріхів». Я кинув книгу і, здіймаючи руки до неба, з якимсь екстазом радості в серці голосно скрикнув: «Icy-се, сину Давида! Ісусе, ти піднесений, як князь і визволитель! Навчи мене каятись!» Це була перша в справжньому розумінні цього слова молитва в моєму житті, бо тепер я молився, свідомий свого становища і з правдивою християнською надією, заснованою на силі слова божого. Відтоді я почав надіятись, що бог почує мене. Тепер я тлумачив згадані вище слова: «Поклич мене, і я визволю тебе» - зовсім інакше, ніж попереду. Тоді вони викликали в мене лише думку про визволення від ув'язнення, в якому я перебував. Бо хоч на острові я був на волі, а все ж таки він був для мене справжньою в'язницею в найгіршому значенні цього слова. А тепер я оглядався на своє минуле з такою огидою і так жахався того, що зробив, що душа моя благала в бога тільки визволення від тягаря гріхів, надто важкого для неї. Щодо моєї самотності, то це ж дрібниця. Про визволення від неї я вже не молився і навіть не думав; адже самотність нічого не важила супроти цього. Я пишу це тут, бажаючи показати читачеві, як людині, що зрозуміла істину, визволення від гріхів дає більше щастя, ніж визволення від страждань. Але я покидаю ці міркування й вертаюсь до щоденника.

Хоч мені й жилося тепер не краще, ніж попереду, зате на серці в мене полегшало. Від постійного читання святого письма й молитов мої думки були скеровані на речі вищого порядку. Я зазнав внутрішнього спокою, якого не знав раніше; здоров'я та сили мої повернулись, і я заходився обставляти себе всім, чого мені бракувало, щоб жити якомога впорядкованіше.

Від 4 до 14 липня я ходив здебільшого з рушницею, але потроху, як людина, що не зовсім ще одужала після хвороби; бо важко уявити собі, як я тоді знесилів і виснажився. Моя система лікування від пропасниці була цілком нова, її, мабуть, ніколи до цього часу не вживали. Спробувавши її на собі, я не зважусь радити її нікому. Правда, вона припинила мою пропасницю, але разом з цим страшенно ослабила мене, і протягом деякого часу мене мучили корчі й нервовий дрож. Крім того, хвороба навчила мене, що залишатись під голим небом під час дощів, особливо під час грози та бурі, є найшкідливіша для здоров'я річ, і що дощі, які йдуть дощової пори, тобто у вересні та жовтні, не такі небезпечні, як ті, що перепадають у посуху. [84]

Я вже прожив на цьому нещасному острові коло десяти місяців; я був певний, що ніколи передо мною нога людська не ступала на ці пустинні береги, і вважав, що мені треба зовсім відмовитись від надії на визволення. Тепер, коли моє житло було забезпечене, я вирішив грунтовніше обслідувати острів і подивитись, чи не знайду я на ньому ще інших, не знаних мені досі благ природи.

15 липня я почав уважніше досліджувати острів. Насамперед я пішов до бухти, де приставав з своїми плотами. Пройшовши миль з дві проти води, я переконався, що приплив не сягає далі і, починаючи з цього місця й вище, вода в струмку чиста та прозора. Через суху пору року струмок місцями майже пересох і ледве точився. По берегах його стелилися гарні савани, чи то луки - рівні, гладенькі, вкриті травою, а далі, на вищих місцях, що прилягали до горбків, мабуть, зовсім не досяжних для поводі, ріс рясний тютюн з високими й дебелими стеблами. Там були й інші рослини, яких мені раніше не доводилось бачити. Можливо, якби я знав їхні властивості, то міг би скористуватись ними. Я шукав касави, що її коріння індійці цих широт вживають як хліб, але не знайшов. Я бачив також величезні рослини з породи алое, але не знав, на що можна їх ужити; бачив і цукрову тростину, яка росла в дикому стані і тому була поганої якості. Поки що я задовольнився цим відкриттям і пішов додому, роздумуючи дорогою, як би навчитись розпізнавати властивості й добрі якості овочів та рослин, що я знайду; але нічого не вигадав. Під час мого перебування в Бразилії я так мало звертав уваги на тамтешню рослинність, що не знав навіть звичайних польових рослин; одно слово, моє знання майже не придалось мені при лихій годині.

16-го я пішов знову тією ж самою дорогою, але пройшов трохи далі, до гирла струмка й до луків, де починалась лісиста місцевість. В цій частині острова я знайшов різні овочі і, між іншим, багато динь на землі і винограду на деревах. Виноградні лози плелись по стовбурах дерев, і їх розкішні грона саме наливались, спілі та рясні. Це було несподіване відкриття, і я надзвичайно зрадів йому, хоч, навчений досвідом, їв мало винограду; я згадав, як під час мого перебування в Берберії кілька невільників-англійців померли там від дизентерії та пропасниці після того, як об'їлись виноградом. [85]

Але я вигадав чудовий вжиток для цього винограду, а саме - сушити його на сонці й виробляти з нього родзинки. Я думав, що вони будуть для мене смачною та здоровою стравою тоді, коли свіжого винограду вже не буде.

Я провів там цілий вечір і не вернувся додому. До речі, це була моя перша ніч поза житлом. На ніч я, згадавши свій попередній досвід, зліз на дерево і добре виспався на ньому, а вранці пішов далі. Судячи з довжини долини, я пройшов милі чотири в тому ж самому напрямі, тобто на північ, орієнтуючись на пасма горбів на півночі та півдні від мене. Наприкінці цієї путі лежала відкрита місцевість, що помітно знижувалась до заходу, а струмочок, що пробивався десь угорі, біг у протилежному напрямі, тобто на схід. Уся місцевість зеленіла, цвіла й пахла, як насаджений сад. Я спустився трохи в цю чарівну долину і з якоюсь таємною приємністю, хоч і не вільною від суму, нерозлучного зі мною, подумав, що все це моє, я владар і господар цієї землі; мої права на неї незаперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона зробилася б такою ж безперечною власністю мого роду, як маєток англійського лорда. "Тут була сила кокосових пальм, апельсинових та лимонних дерев, але скрізь дикорослих, і лише на деяких із них були плоди, принаймні в той час. Проте я нарвав зелених лимонів, що були не тільки приємні на смак, але й дуже корисні для мого здоров'я. Згодом я пив воду з лимонним соком, що робив її дуже поживною; вона прохолоджувала та відсвіжала мене. Я мав тепер багато праці, збираючи фрукти та переносячи їх додому, бо вирішив запасти винограду та лимонів на дощову пору року, що, як я знав, уже наближалась. Для цього я назбирав винограду й склав його великою купою в одному місці, і меншою - в другому. Так само зробив я й з лимонами, склавши їх у третю купу. Потім, взявши з собою трохи винограду й лимонів, я пішов додому й вирішив прийти знову з мішками або з торбою та віднести додому решту. Отже, витративши на свою подорож три дні, я вернувся додому (так я буду тепер називати свій намет та печеру), але, поки я прийшов туди, виноград мій зовсім зіпсувався. Важкі, соковиті ягоди почавили одна одну і стали негодящими; лимони збереглись добре, але приніс я їх дуже мало. Другого дня (це було 19 липня) я знову рушив у путь, узявши два невеличкі мішки, в яких я думав перенести [86] зібрані мною фрукти. Але я дуже здивувався, коли прийшов на місце, де склав виноград: мої розкішні грона були стоптані й розкидані по землі, а соковиті ягоди почасти з'їдені, почасти знищені. З цього я зробив висновок, що тут були якісь тварини, але які саме - я не знав. Переконавшись, що складати виноград у купи та переносити його в торбах неможливо, бо те, що я зберу, буде знищено та попсовано, я добрав іншого способу: нарвавши чимало винограду, я порозвішував його на деревах так, щоб він міг сохнути на сонці. Що ж до лимонів, то я забрав їх з собою, скільки мав сили підняти.

Вернувшись з подорожі додому, я з великою приємністю міркував про родючість цієї долини та її красу. Я думав про те, як гарно вона захищена від вітрів, як забезпечена водою та лісом, і дійшов висновку, що для свого житла я вибрав найгірше місце на острові. Тому я почав думати, як би перенести своє житло й вибрати для нього в родючій долині таке ж саме безпечне місце, як і те, де я живу тепер.

Ця думка довго снувалась у моїй голові і деякий час надзвичайно захоплювала мене. Краса того місця зачарувала мене, але, обміркувавши питання пильніше, я зважив, що тепер я живу на березі моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду. Та сама зла доля, яка викинула мене на цей острів, може замести на нього й інших нещасливців. І хоч такий випадок був малоправдоподібний, але замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова - значило б ув'язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим; отже, мені не слід було переселятись. Проте я так полюбив те місце, що провів там майже весь кінець липня; поміркувавши вдруге, я знову вирішив не переселятись, але все ж таки поставив у долині курінь, добре обгородив його міцною огорожею заввишки так, як міг дістати рукою. Огорожа була подвійна, з міцних кілків, ще й прокладена всередині хмизом, і я спав за нею цілком безпечно часом дві і три ночі поспіль. Входив я туди й виходив звідти з допомогою драбини. Тепер я думав, що в мене два доми - сільський та приморський. Ця робота відібрала в мене час аж до початку серпня.

Я тільки що закінчив свою огорожу й почав радіти з своєї роботи, як полили дощі, і я мусив перебратись до свого першого житла; бо, хоч я її зробив там такий [87] самий намет з паруса, але в мене не було ні гори, що захищала б мене від бурі, ні печери, куди я міг би сховатись, коли дощ ставав заливний.

Десь перед початком серпня, як сказано, я закінчив будувати курінь і почав розкошувати. З серпня я помітив, що повішені мною виноградні грона добре висохли на сонці і перетворились на чудові родзинки. Я почав, знімати їх з дерев - і добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх і я позбувся б найкращої частини свого зимового запасу: а було їх у мене понад двісті величезних грон. Тільки встиг я зняти їх і перенести майже всі до печери, як полили дощі, і з того часу - це було 14 серпня - дощі йшли майже щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.

В цей час я був дуже здивований збільшенням своєї сім'ї. Мене дуже збентежило, що одна з моїх кішок кудись зникла. Я думав уже, що вона пропала, але наприкінці серпня вона вернулася з трьома кошенятами. Це мене дуже здивувало, бо обидві мої кішки були самки. Щоправда, я бачив на острові диких кішок, як я їх звав, і навіть підстрелив одну, але мені здавалось, що ці звірятка зовсім іншої породи, ніж наші європейські. Кошенята були такі ж ручні, як і стара кішка. Від цих трьох кошенят у мене потім розвелось стільки кішок, що я був примушений вбивати їх, як шкідників, І гнати їх від себе якнайдалі. і

Від 14 до 26 серпня - безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. В цьо4 му ув'язненні мені забракло харчів; я двічі виходив одного дня забив козу, а іншим разом (це було 26-го) знайшов величезну черепаху, що дозволила мені влаштувати справжній бенкет і поповнила мої запаси. Харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв грона родзинок, на обід - шматок козлятини або смаженої черепахи, бо, на великий жаль, у мене не було посуду, щоб зварити що-небудь; на вечерю - два або три черепашачі яйця.

Весь час, ховаючись від дощу в цьому ув'язненні, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру в один бік, поки вийшов на протилежний схил гори і зробив двері поза своєю огорожею; цими дверима я й ходив. Проте тепер я не був такий спокійний, як раніше, бо тоді моє житло було обгороджене з усіх боків, а тепер, думав я, доступ до мене [88] вільний для кожного хто схоче. Щоправда, мені не було кого боятись, бо найбільша тварина, яку я бачив на острові, була коза.

30 вересня. Я дожив до сумних роковин свого оселення на острові; я перелічив зарубки на стовпі і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п'ять днів. Я провів цей день як день урочистого посту і призначив його релігійним потребам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім'я Ісуса Христа. Я не їв ні крихти дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з'їв сухар та гроно винограду і ліг спати, закінчивши день так, як і почав його.

Весь цей час я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі. Таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам'ятав добре, який коли день. А тепер, підрахувавши, як я казав уже, дні, я довідався, що живу тут цілий рік. Я розподілив його на тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше виявилось, що я пропустив один чи два дні. Незабаром мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й почав записувати тільки видатні події в Моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше. Дощова і посушлива пори року минали, правильно чергуючись, і я навчився завбачати їх. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, що я маю розповісти вам, було найсумнішою з усіх спроб, які я зробив.

Я згадував уже, як я здивувався, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, що там було колосків тридцять рису й коло дванадцяти - ячменю. І ось, після дощів, коли сонце стояло на півдні, я вирішив, що тепер настав час для сівби. Я перекопав, як міг, дерев'яною лопатою невеличкий клаптик землі, поділив його надвоє й засіяв одну половину рисом, а другу - ячменем; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти. І я висіяв тільки дві третини всього запасу зерна, залишивши по жмені кожного сорту. Це було для мене велике щастя, що я саме так зробив, бо з пертого [89] мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв своє поле, дощів не було зовсім, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почав іти дощ, воно зійшло, ніби я тільки що посіяв його.

Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим грунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого намету й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало розкішний урожай. Але насіння в мене залишилось дуже мало, не більше, як по півпека(1) кожного сорту; але тепер я був досвідчений господар і вже напевне знав, яка саме попа найсприятливіша для засіву і що сіяти можна двічі на рік і двічі, виходить, збирати урожай.

(1) Пек - дорівнює 9,09 літра.

Поки ріс мій хліб, я зробив маленьке відкриття, що згодом дуже придалось мені. Як тільки пройшли дощі й настала гарна година (це було приблизно в листопаді), я пішов до своєї лісової дачі, де знайшов усе в такому вигляді, в якому й покинув, дарма що не був там кілька місяців. Подвійна огорожа, що я поставив, не тільки була ціла, але й усі кілки в ній, нарізані з околишніх дерев, ще пустили довгі паростки, як пускає їх першого року верба, коли зрізати в неї верхівку. Не можу сказати, як звались зрізані мною дерева. Я був дуже здивований і разом з тим радий, коли побачив ці молоді паростки. Я підстриг їх, постаравшись надати їм одноманітної форми. Просто неймовірно, як гарно розрослись вони за три роки. Незважаючи на те, що огороджене місце мало до тридцяти ярдів у діаметрі, дерева - тепер я можу назвати їх так - незабаром укрили його своїм віттям і давали гарний холодок, де можна було сховатись від сонця під час посушливої пори року. Це навело мене на думку нарубати ще кілька таких самих кілків і вбити їх півколом круг огорожі мого старого житла. Я вбив їх у два ряди, відступивши ярдів на вісім від першої огорожі. Вони поприймались, і невдовзі виріс живопліт, що спочатку приховав моє житло, а після став мені за фортецю; про це я розповім у відповідному місці.

За моїми спостереженнями, пори року на острові [90] треба було поділяти не на зимову та літню, як у нас в Європі, а на дощову й посушливу приблизно так:Половина лютого

Березень

Половина квітня Дощі, сонце стоїть над екватором або близько до нього.

Половина квітня

Травень

Червень

Липень

Половина серпня Посуха, сонце пересувається на північ від екватора.

Половина серпня

Вересень

Половина жовтня Дощі, сонце знову стоїть над екватором.

Половина жовтня

Листопад

Грудень

Січень

Половина лютого Посуха, сонце пересувається на південь від екватора.

Дощова пора може тривати довше чи менше, залежно від того, куди дують вітри, але тут я узагальнив свої спостереження. Зазнавши з власного досвіду, що перебування під дощем дуже шкідливе для здоров'я, я кожного разу перед початком дощів заздалегідь запасав харчів, щоб не виходити, і під час дощових місяців по змозі сидів дома.

Я користався цим часом для праці, яку можна було робити, не виходячи з дому. В моєму господарстві бракувало ще багатьох речей, а щоб зробити їх, треба було докласти багато впертої й пильної праці. Я, наприклад, багато разів, пробував сплести кошик, але всі лозини, які я міг дістати, були такі ламкі, що в мене нічого не виходило. Тепер мені дуже стала в пригоді моя колишня дитяча звичка ходити до одного кошикаря, що жив у тому ж самому місті, де й мій батько, і дивитись, як він працює; як і всі діти, бувши послужливим та спостережливим, я часто допомагав йому й дуже добре запам'ятав, як плетуть кошики. Тепер мені бракувало тільки матеріалів, щоб узятись до роботи. [91]

Аж ось мені спало на думку, що для кошиків будуть придатними гілки тих дерев, з яких я нарубав кілків і які згодом проросли. На мою думку, паростки цього дерева мали бути пружисті й гнучкі, як у нашої англійської верби або лози, і я вирішив спробувати. Другого дня я пішов на свою дачу, як я звав її, вирізав там кілька гілок, вибираючи найтонші, і переконався, що вони якнайкраще придадуться мені. Другий раз я прийшов з сокирою, щоб зразу нарубати скільки треба. Я скоро знайшов, ці дерева, бо їх росло там дуже багато Нарубавши лозин, я поклав їх сушитися в моїй огорожі, а коли вони підсохли, переніс їх у печеру. Найближчої дощової пори я взявся до роботи й сплів багато кошиків, щоб носити землю й складати в них принагідно різні речі. Треба визнати, що вони були дуже неакуратні, але, в кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, в міру того як старі рвались, сплітав нові. Здебільшого я робив міцні, глибокі коші замість мішків, щоб зберігати в них зерно, коли його набереться в мене багато.

Перемігши цю перешкоду й витративши на це багато часу, я почав міркувати, як задовольнити ще дві потреби. У мене не було посуду на рідке, за винятком двох барилець з ромом та кількох пляшок та сулій, де я держав воду і спирт. Не було в мене й горщика, де можна було б щось зварити. Щоправда, я перевіз з корабля казан, але він був надто великий для того, щоб варити в ньому суп і тушкувати м'ясо. Ще одна річ, про яку я часто мріяв, була люлька, але я не вмів зробити її. Проте я, нарешті, придумав, чим замінити її.

Я обсаджував живоплотом своє старе житло й сплітав кошики і витратив на це все літо, тобто посушливу пору року, коли почалась нова робота, що забрала в мене багато більше часу, ніж я гадав.

Я казав уже, що мені дуже хотілось оглянути весь острів. Я кілька разів доходив до струмка й далі, до того місця долини, де поставив свій курінь і звідки видно було протилежний бік острова. Тепер я зважився пройти весь острів упоперек і добратись до протилежного берега. Я взяв рушницю, сокиру, собаку, пороху й дробу більше, ніж звичайно, захопив про запас два сухарі й велике гроно винограду і пішов. Проминувши те місце долини, де стояв мій курінь, я побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі. Був дуже [92] ясний день, і я чудово розпізнав землю, тільки не міг установити - континент це чи острів. Земля лежала високо над морем, тяглася з заходу на південний захід на дуже великій відстані - гадаю, миль за п'ятдесят-шістдесят від мого острова.

Я не знав, яка це була земля, і міг тільки думати, що це була, мабуть, частина Америки, близько від іспанських володінь. Можливо, цю землю заселяли дикуни, і коли б я, замість мого острова, потрапив туди, моє становище було б іще гірше. Я схилився перед волею провидіння, що, як я почав вірити й усвідомлювати, завжди все влаштовує на краще; я заспокоївся й перестав шкодувати, що не потрапив туди.

Крім того, добре все зваживши, я зміркував, що коли відкрита мною земля є частина іспанських володінь, то рано чи пізно я неодмінно побачу який-небудь корабель, що йтиме туди або звідти. А коли це не іспанські володіння, то, виходить, це берегова смуга між іспанськими володіннями та Бразилією, заселена виключно дикунами, або людожерами, що вбивають та з'їдають усіх, хто потрапляє їм до рук.

Думаючи так, я поволі посувався вперед. Ця частина острова здалась мені багато приємнішою, ніж та, де я оселився. Скрізь, куди не кинеш оком, були савани, чи то луки, порослі зеленою травою та квітами і вкриті чудовими гаями. Я побачив тут силу папуг, і мені дуже захотілось піймати хоч одну з них. Я гадав, що приручу її і навчу розмовляти зі мною. Після багатьох марних спроб мені вдалося піймати молоде пташеня, яке я приголомшив палицею. Привівши його до пам'яті, я приніс його додому, але минуло кілька років, поки я примусив його заговорити. Все ж таки я навчив його по-панібратськи звати мене на ім'я. З ним, між іншим, трапився випадок, що в своєму місці дуже звеселить моє оповідання.

Обхід острова цілком задовольнив мене. По низинах та лугах я бачив зайців, або подібних до них тварин, і силу лисиць, тільки вони дуже відрізнялись від своїх родичів, яких мені доводилось бачити раніше. Мені не сподобалось їхнє м'ясо. Хоч я підстрелив їх кілька, але в цьому не було потреби, бо харчів у мене вистачало; можу сказати навіть, що харчувався я чудово. Я завжди міг вибирати між трьома сортами м'яса: козлятиною, голубами й черепахою. Додавши до цього родзинки, я мав чудовий харч, якого, гадаю, не постачав [93] би й Ліденголлський ринок (1). Отже, хоч яке сумне було моє становище, а все-таки в мене було за що дякувати богові: я не то що не терпів голоду, а навіть їв досхочу й мав ласощі.

(1) Ліденголльський ринок - старий лондонський ринок.

Під час своїх блукань я ніколи не робив більше як дві милі на день, рахуючи навпростець; але я так багато кружляв, оглядаючи околиці та роздивляючись, чи не спіткаю чого нового, що добувався до місця ночівлі зовсім стомленим. Звичайно я спав на дереві, а іноді, якщо знаходив зручне місце, або обводив себе огорожею з кілків, або вбивав їх між деревами, так щоб ніякий хижак не зміг підійти до мене, не збудивши мене.

Дійшовши до морського берега, я остаточно переконався, що для своєї оселі вибрав найгіршу частину острова, бо на своєму боці я за півтора року піймав лише три черепахи, а тут весь берег був укритий ними. Крім того, тут була сила птахів різних порід, і, між іншим, пінгвіни. Були такі, яких я ніколи не бачив, і такі, чиєї назви я не знав; м'ясо багатьох із них було дуже смачне.

Коли б я захотів, я міг би настріляти силу-силенну птиці, але я беріг порох та дріб і волів стріляти кіз, бо вони давали краще м'ясо. Тут теж було багато кіз, більше, ніж на моїй частині острова, але до них було дуже важко підкрастись, бо місцевість була тут рівна і вони помічали мене багато раніше, ніж коли я підкрадався до них між горбками.

Цей берег, безперечно, був приємніший від мого, а проте я не мав ніякої охоти переселятись. Проживши в своїй садибі більш ніж півтора року, я звик до неї. А тут я почував себе ніби в мандрах, а не дома. Пройшовши берегом на схід дванадцять миль або близько того, я вирішив, що треба вертатись додому. Я встромив у землю високу тичку на ознаку, бо вирішив, що другий раз прийду сюди з іншого боку, тобто з сходу від мого житла, і таким чином обійду навколо всього острова. Але про це далі.

Я пішов назад іншою дорогою, гадаючи, що легко зможу оглянути відразу весь острів і побачити свою першу оселю, але помилився. Відійшовши від берега не більше як на дві чи три милі, я зійшов у широку западину, оточену лісистими горбами з усіх боків так щільно, що не було ніякої змоги роздивитись. Я міг би йти [94] за сонцем, але треба було точно знати його положення цієї пори дня. На моє горе, було хмарно. Не бачачи сонця, я три чи чотири дні блукав по цій долині, марно шукаючи дороги. Нарешті, я мусив знову вийти на берег моря, на те саме місце, де стояла моя тичка, і звідти вернутись додому тим шляхом, яким я прийшов. Ішов я не поспішаючи й часто відпочивав, бо стояли страшенно душні дні, а на мені було багато важкого - рушниця, набої, сокира та інше.

Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й кинувся на нього, але я вчасно підбіг і врятував його від собаки. Мені дуже хотілося взяти його з собою, бо я давно вже мріяв піймати одне чи пару козенят і розвести череду ручних кіз, щоб забезпечити себе м'ясом на той час, коли зовсім витрачу порох і дріб. Я не без труднощів зробив козеняті нашийник і повів його на мотузці, зробленій з прядива від старих канатів, яку я завжди носив з собою. Дійшовши до свого куреня, я пересадив козеня через огорожу і там покинув його, &о мені не терпілось якнайшвидше добратись додому, де я не був уже більше як місяць.

Не можу висловити, з яким задоволенням вернувся я до свого старого пристановища й простягся в своєму гамаку. Ця маленька подорож і безпритульне життя були такі неприємні, що мій «дім», як я його звав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки вигод і було так затишно, що я вирішив ніколи, поки мені судилось лишатись на цьому острові, не відходити від нього далеко.

Я спочивав і від'їдався після своїх блукань майже цілий тиждень. Більшу частину цього часу я був зайнятий важкою працею - робив клітку для папуги, що стала зовсім ручною й дуже здружилася зі мною. Потім я згадав про бідолашне козеня, покинуте в огорожі, і вирішив піти привести його додому або нагодувати. Я знайшов його там, де й покинув, бо воно не могло втекти і вже майже здихало з голоду. Я нарубав йому суччя та гілочок і перекинув через огорожу. Коли воно під'їло, я хотів повести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно стало таким смирним, що побігло слідом за мною, немов собака. Я завжди годував його сам, і воно зробилось таким ласкавим та втішним, що ввійшло до сім'ї моїх хатніх тварин і не хотіло покидати мене.

Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, знову я врочисто відсвяткував 30 вересня - другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Цілий день 30 вересня я провів у благочестивих міркуваннях, смиренно й з подякою згадуючи багато милостей, посланих мені в моїй самотності, без яких моє становище було б незмірно мізернішим. Я покірно й щиро подякував богові, який з ласки своєї відкрив мені, що навіть у цій самотині я можу бути щасливішим, ніж на волі, в людському товаристві, де я користався б усіма втіхами світу; відкрив мені, що він може цілком надолужити нестатки мого самотнього становища й брак людського товариства, перебуваючи зі мною та сповнюючи благодаттю мою душу, втішаючи і заохочуючи мене покладатись на його милість тепер і надіятись на його вічну допомогу в майбутньому.

Тепер я почав ясно відчувати, наскільки тодішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, було щасливіше, ніж моє ганебне, повне гріха, бридке колишнє існування. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в момент мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.

Раніше, коли я виходив чи то полювати, чи то оглянути місцевість, моє становище раптом викликало в моїй душі страшенну тугу і серце моє завмирало при думці про ліси, гори та пустелі, де я жив, ув'язнений за вічними засувами та замками океану, у відлюдній глушині, без надії на визволення. Серед надзвичайного душевного спокою такий настрій падав на мене як шторм; я ламав собі руки й плакав по-дитячому. Іноді таке траплялось під час роботи, тоді я сідав, зітхав і годину чи дві дивився в землю. І це було ще гірше для мене, бо якби я міг заплакати, дати собі полегшення словами, то туга, вичерпавши себе, вгамувалася б.

А тепер у мене в голові народжувались інші думки. Я щодня читав слово боже й застосовував його до мого становища. Одного ранку, бувши в поганому настрої, я відкрив біблію на таких словах: «Я ніколи не покину й не залишу тебе» - і відразу ж приклав їх до себе. Чому я натрапив на них саме тоді, коли сумував, що мене занедбав бог і люди? «Гаразд,- сказав я сам собі,- коли бог не покидає мене, що мені з того, що мене покинув світ? А коли б я, маючи цілий світ, утратив [96] ласку й благословення боже, то це була б незрівнянно більша втрата».

З того часу я почав гадати, що в цій самотності я, може, щасливіший, ніж був би в іншому становищі, живучи серед людей; з такими думками я починав дякувати богові за те, що він привів мене сюди. Не знаю, що воно було, але в голові у мене паморочилось, і я не знаходив слів: «Що це за лицемірство,- сказав я одного разу вголос,- дякувати та вдавати задоволення з сього становища, коли в душі молишся, щоб визволитися з нього?» Тут я спинився, і, хоч не міг дякувати богові за те, що він, правда, дорогою ціною дав мені зрозуміти моє минуле життя, оплакати мої хиби й покаятись,- я все ж ніколи не розгортав і не закривав біблії, не благословивши бога, що напоумив мою англійську приятельку, без будь-якого прохання з мого боку, запакувати її серед інших речей, а згодом допоміг мені врятувати ЇЇ з уламків корабля.

В такому настрої почав я свій третій рік на острові. Я не хотів стомлювати читача дрібницями і тому другий рік свого життя на острові описав не так докладно, як перший. Все ж таки можна сказати, що я лише зрідка мав дозвілля: я суворо розподілив свій час відповідно до робіт, які виконував протягом дня. На першому місці стояли релігійні обов'язки та читання святого письма; на це я завжди відводив певний час, тричі на день. На другому - щоденне полювання, що відбирало в мене години три кожного ранку, коли не було дощу. На третьому - сортування, сушіння та готування забитої або спійманої дичини; на це йшла більша частина дня. Треба також взяти до уваги, що з полудня, коли сонце ставало в зеніті, жахлива спека не дозволяла мені виходити з дому. На інші справи мені залишалась решта дня - чотири вечірні години. Траплялося й так, що я міняв час полювання й хатньої роботи. Тоді я працював уранці, а надвечір виходив з рушницею.

У мене було не тільки мало часу для праці, але ця праця потребувала, крім того, неймовірних зусиль і посувалась дуже повільно. Багато часу я марнував через брак приладдя та допомоги і через свою невправність. Так, я витратив сорок два дні тільки на те, щоб зробити довгу дошку для полиці, потрібної в моєму льоху, тоді як два теслярі, маючи відповідні інструменти і велику подовжню пилку, випиляли б з одного дерева шість таких дощок за половину дня. [97]

Довелось робити так: я вибрав величезне дерево, бо мені була потрібна довга дошка. Три дні я рубав його і два дні обтинав на ньому гілля, щоб мати колоду. Не знаю навіть, скільки часу я обтесував та обстругував його з обох боків, поки його вага не поменшала настільки, що дерево можна було зрушити з місця. Тоді я чисто обтесав один бік на всю довжину колоди, потім перевернув її цим боком униз і почав обтесувати таким самим чином і другий, аж поки не зробив рівної й гладенької дошки, приблизно три дюйми завтовшки. Кожен зрозуміє, як тяжко працював я над цією дошкою. Але впертість і праця допомогли мені закінчити цю роботу, як і багато інших. Наводжу тут подробиці, щоб ясно було, чому витрачав я так багато часу на порівняно невелику роботу - невелику, коли у вас є помічник і знаряддя, але таку, що вимагає багато часу й зусиль, коли робити її доводиться одній людині, та ще й майже голими руками. Незважаючи на все це, терпінням та працею я довів до кінця всі роботи, потрібні в моїх обставинах, як це буде видно далі.

В листопаді та грудні я чекав врожаю ячменю та рису. Ділянка, що я засіяв, була невеличка, бо, як я вже казав, через посуху в мене загинув майже весь урожай першого року і мені залишилось не більше як півпека кожного сорту зерна. Цього ж разу врожай мав бути чудовий, але раптом я побачив, що знову можу втратити все, бо моє поле спустошують численні вороги, від яких важко встерегтись. Цими ворогами були насамперед кози й звірки, названі мною зайцями, які, вподобавши ніжні стебельця, особливо коли вони тільки-що висувалися з грунту, днювали й ночували на моєму полі і з'їдали їх, не даючи їм викинути колос.

Я не бачив іншого заходу проти цього, як обгородити все поле, і ця робота забрала в мене багато сили, головним чином тому, що треба було поспішати. А втім, моє поле було таке маленьке, що за три тижні огорожа була закінчена. Вдень я відганяв ворогів пострілами, а на ніч прив'язував до огорожі собаку, що гавкав цілу ніч. Після цього маленькі злодії втекли з цього місця; мій хліб чудово виколосився і почав швидко достигати.

Проте, як попереду, поки хліб був зелений, мене розоряли звірі, так само тепер, коли він виколосився, мене почали розоряти птиці. Якось, обходячи свою ниву, я побачив, що над нею кружляють цілі зграї невідомих [98] мені птахів, як видно, чекаючи, поки я пройду. Я відразу ж вистрелив у них, бо завжди мав при собі рушницю, але ледве встиг я вистрелити, як з самої ниви знялась друга зграя, якої я спочатку не помітив.

Це дуже стурбувало мене. Я гадав, що за кілька днів вони знищать усі мої надії, що я голодуватиму і що мені ніколи не пощастить зібрати хліба. Я не міг придумати, що мені робити, але вирішив відстояти свій хліб, хоча б для цього довелось вартувати день і ніч. Передусім я обійшов усю ниву, щоб переконатись, чи багато шкоди наробили птиці. Виявилось, що хліба попсовано чимало, але через те, що зерно ще не зовсім достигло, шкода була б не дуже велика, якби вдалося зберегти решту.

Я набив рушницю і, відійшовши трохи, побачив, що злодії посідали на дерева навколо, ніби чекаючи, щоб я пішов. Так воно й сталося: як тільки я сховався від їхнього зору, вони одне по одному почали злітати на ниву. Це так розсердило мене, що я не міг стерпіти й не діждався, поки їх збереться більше. Я знав, що кожне зернятко, з'їдене тепер, дало б згодом цілий пек хліба. Підбігши до огорожі, я вистрелив і забив трьох птахів. Мені тільки того й треба було. Я підібрав усіх трьох і зробив з ними так, як у нас в Англії роблять з неприторенними злодіями: повісив їх на страх іншим. Не можу описати, як дивно подіяв цей засіб: не тільки жодна птиця не сідала більше на ниву, але всі вони покинули мою частину острова, принаймні я більше не бачив їх, поки мої три опудала висіли на жердині. Можете собі уявити, як я радів з цього. Наприкінці грудня, коли настав час другого за рік збору врожаю, мої ячмінь та рис достигли, і я зібрав урожай.

Я не знав, як взятись до жнив, не маючи ні коси, ні серпа. Єдине, що я міг зробити, це скористатись для цієї роботи широким кортиком чи тесаком, взятим з корабля разом з іншою зброєю. Правду сказати, мій урожай був такий невеликий, що зібрати його було дуже легко, та й збирав я його особливим способом. Я зрізав лише колоски, носив кошиком, а потім перетирав їх руками. Виявилось, що з половини пека насіння кожного сорту вийшло з два бушелі(1) рису і більше як два з половиною бушелі ячменю. Певна річ, приблизно, бо тоді я не мав мірки.[99]

(1) Бушель - дорівнює приблизно 36,3 л.

Це мене дуже підбадьорило, бо я сподівався, що згодом, коли бог поможе, я матиму завжди вдосталь хліба. А тепер передо мною постала нова перешкода: я не знав, як змолоти зерно й зробити з нього тісто, а особливо, як спекти його. Всі ці перешкоди разом з бажанням відкласти в запас якнайбільше насіння, щоб завжди мати його вдосталь, примусили мене не займати врожаю цього року, залишити його весь на насіння й докласти всіх зусиль, щоб розв'язати велике завдання - забезпечити себе надалі хлібом.

Тепер про мене можна було з повним правом сказати, що я заробляю свій хліб. Трохи дивно, що люди так мало думають про те, скільки різних дрібних робіт треба виконати, добуваючи зерно, зрошуючи, зберігаючи та всіляко обробляючи його, щоб мати тільки одну цю частку нашого харчування.

Я перебував у таких первісних умовах життя, що всі ці труднощі щодня пригнічували мене і давалися мені взнаки дедалі більше з того часу, як я зібрав першу жменю ячменю й рису, що так несподівано виросли біля мого житла.