Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

При цьому я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше - здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге - захисток від спеки; по-третє - безпека від хижаків - людей чи звірів і по-четверте - вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.

Шукаючи підхожого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною, так що зверху мені ніщо не загрожувало. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.

На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет. Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів, а завдовжки - приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок. В кінці галявини гора дуже нерівно спускалася в низину до моря. Лежала ця площадка на північно-західному схилі гори й була в холодку цілий день, поки сонце не досягало південного заходу, де воно сідає в тих краях.

Перше ніж розкинути намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і з двадцять - діаметром. У це півколо я понабивав двома рядами міцних кілків, загнавши їх глибоко в землю. Верхні кінці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п'ять з [54] половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів.

Проміжки між кілками я заповнив до самого верху кусками каната, нарізаними на кораблі, поклавши їх шарами один на один. Зсередини я укріпив огорожу підпорками із кілків на два з половиною фути завдовжки. Огорожа ця вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу та праці; найважче було рубати в лісі кілки, переносити їх на площадку та забивати в землю.

Вхід туди, я зробив не через двері, а короткою драбиною через частокіл. Увійшовши до себе, я забирав драбину; я гадав, що таким чином укріпився й цілком відгородився від усього світу. Тепер я спокійно спав уночі, чого в інших умовах не міг би робити, а проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти ворогів були непотрібні.

Працюючи без краю й над силу, я перетягав до себе, в цю загорожу чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси, про які розповім вам вище. Я розкинув великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже великі й довготривалі. Намет я зробив подвійний, тобто розкинув спочатку менший, а над ним більший, ще й накрив зверху брезентом, який я взяв з корабля разом з парусами.

Тепер я спав уже не на принесеній мною на берег постелі, а в дуже доброму гамаку, що належав колись помічникові капітана.

До намету я переніс увесь харчовий припас і взагалі все, що могло попсуватись від вогкості, і коли все моє добро лежало вже в огорожі, я щільно забив вхід, що був досі відкритий, і почав ходити до себе з допомогою драбини, про яку вже казав.

Зробивши це, я заходився копати в горі заглибину. Каміння та землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином всередині огорожі насип на півтора фута заввишки: печера була якраз за наметом і правила за льох для моєї господи.

Я витратив багато праці та часу, поки закінчив усе це, тому мушу розказати про деякі інші важливі в моєму житті події. Саме тоді, як я готувався розкидати намет і копати печеру, несподівано набігла темна хмара, почався заливний дощ, блиснула блискавка і вдарив страшний грім. Мене не так вразила блискавка, як думка, [55] що промайнула в моєму мозку прудкіше за блискавку: «Мій порох!» У мене завмерло серце, коли я подумав, що один удар блискавки може знищити весь мій порох - порох, що мусив не тільки охороняти мене, а й постачати мені їжу. Мене далеко менше турбувала моя власна небезпека, хоч, коли б порох вибухнув, я вже не мав би часу турбуватись про це.

Цей випадок так вразив мене, що, як тільки минула гроза, я відклав на якийсь час усі роботи для влаштування й зміцнення мого житла і взявся робити торбинки та ящики, щоб розподілити порох на невеликі частини й зберігати його в різних місцях, щоб він не вибухнув весь відразу і щоб окремі частини його не могли зайнятись одна від одної. Цю роботу я закінчив приблизно за два тижні й поділив порох,- а його було фунтів двісті сорок,- мабуть, не менше, як на сто частин. Щодо бочки з підмоклим порохом, то я, не вбачаючи в ній небезпеки, поставив її в печері, яку я в думках звав своєю «кухнею». Решту я сховав у щілинах скель, куди не проходила вогкість, і дуже ретельно позначив місця схову.

Під час роботи я принаймні раз на день виходив з рушницею, щоб розважитись, забити яку-небудь дичину й познайомитись, скільки можна, з тим, що родить цей острів. Першого ж разу я відкрив, що на острові водяться кози, і це дуже втішило мене. Та, на великий жаль, кози були страшенно боязкі, сторожкі й такі прудконогі, що підійти до них було найтруднішою річчю в світі. Однак це не турбувало мене, бо я був певний, що зможу коли-не-коли стріляти їх, як це і сталося згодом. Вистеживши місця, де вони збираються, я помітив, що, побачивши мене в долині, коли самі вони були на горі, кози страшенно лякались і втікали. А коли вони паслись у долині, а я був на горі, кози не звертали на мене ніякої уваги. З цього я зробив висновок, що це був наслідок особливої будови їхніх очей - їхній зір, напевне, був спрямований униз, так що вони нічого над собою не могли бачити. Відтоді я додержувався такого способу: спочатку злазив на скелю, щоб бути над ними, і тоді часто влучав у них.

Першого разу, як я вистрелив у цих тварин, я забив самку; при ній був маленький сосунець, і це дуже засмутило мене. Доли мати впала, козеня смирненько стояло коло неї, поки я не підійшов і не взяв її. Та це ще не все: коли я взяв стару козу на плечі й поніс її [55] додому, мале бігло за мною до самого намету. Я поклав її на землю перед огорожею, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл, сподіваючись вигодувати його й приручити; та воно не могло ще їсти само, і я мусив забити його і з'їсти. Ці дві кози настачили мені м'яса на довгий час, бо їв я мало і якомога ощаджував свої запаси, особливо хліб.

Влаштувавши остаточно своє житло, я вважав за необхідне відвести місце для вогнища й запасти палива. Як я впорався з цим, як поширив свій льох і помалу оточив себе всякими вигодами, я розповім у відповідному місці, а раніше мушу розказати дещо про себе й поділитись думками, яких, звичайно, було в мене немало.

Майбутнє моє було темне, бо мене закинуло на острів, що лежав далеко від шляху нашої подорожі і ще далі, не менше як за кілька сот миль, від звичайного торговельного шляху, і я мав багато підстав гадати, що це був вирок неба і що тут, у цьому відлюдді й самотині, я муситиму скінчити своє життя. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння і робить їх безнадійно нещасними, покинутими, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи хто-небудь подякував би за таке життя. Та завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло мені за них. Одного дня, коли я, глибоко замислившись про своє становище, блукав з рушницею по берегу, голос розсудку заговорив у мені так: «Ти в скруті, це правда; але згадай, де решта? Вас же сіло в шлюпку одинадцятеро. Де ж десять? Чому вони не врятувались, а ти лишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути - тут чи там?» І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати пре гірше, що могло б статися.

Я ясно уявив собі, як добре я забезпечений всім потрібним для життя і що було б зі мною, коли б не сталося так (а це буває один раз на сто тисяч), що корабель знявся з того місця, де він став спершу, і приплив ближче до берега, а я мав час забрати з нього всі ті речі. Що було б зі мною, коли б мені довелось жити на цьому острові так, як перебув я на ньому цю ніч, без усього потрібного для життя й без засобів дістати все це самому. «Особливо,- сказав я собі вголос,- що робив би я без рушниці, без набоїв та знаряддя для [57] праці, без одягу та постелі, без намету чи притулку?»

А тепер усього цього було в мене досить і я міг постачити собі їжу без рушниці, коли б зостався без набоїв. Передо мною, до кінця мого життя, було стерпне існування, без нестатків; з перших же днів я почав клопотатись, як забезпечити себе від усяких можливих випадків, і не лише на той час, коли в мене не буде набоїв, а й на тоді, коли моє здоров'я та сили почнуть підупадати.

Признаюсь, я зовсім не подумав про те, що весь мій вогневий припас може згинути за одним разом, тобто, що блискавка може висадити мій порох. Ось чому, коли блиснула блискавка й загуркотів грім, думка про це, як я вже згадував, так вразила мене.

І тепер, беручись докладно описувати тихе й сумне життя, про яке, певне, ще не чувано на світі, я почну з перших днів і буду розповідати все підряд.

Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів за моїми підрахунками, 30 вересня, під час осіннього рівнодення, коли сонце стоїть майже прямо над головою. За моїми спостереженнями, острів лежав на дев'ятому градусі двадцять другій мінуті північної широти. Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю лік дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив величезний стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев'яній дошці великими літерами напис: «Тут я ступив на цей берег 30 вересня 1659 року», прибив її навхрест до стовпа.

На цьому стовпі я щодня робив ножем зарубину; кожний сьомий день робив удвоє довшу - це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще вдвоє довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, позначаючи тижні, місяці та роки.

Насамперед мушу зазначити, що серед багатьох речей, перевезених з корабля за кілька разів, я не згадав сили дрібних речей, хоч і не дуже цінних, але таких, що стали мені в пригоді. Наприклад, у каютах капітана, його помічника, каноніра та тесляра я знайшов пера, чорнило, папір, три чи чотири компаси, деяке астрономічне приладдя, підзорні труби, географічні карти та книжки з мореплавства. Все це я взяв на всякий випадок, не знаючи навіть, чи придасться мені що-небудь із цих речей. Крім того, я знайшов три дуже гарні біблії, [58] які я одержав з Англії разом з крамом і упакував з своїми речами.

Знайшов я й кілька книжок португальською мовою, серед яких було три молитовники, і трохи інших книжок, які я дуже беріг. Мушу згадати також, що у нас на кораблі був собака й дві кішки. Цікаву історію цих тварин я ще матиму нагоду розповісти свого часу. Обох кішок я перевіз на берег з собою, що ж до собаки, то він сплигнув з корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені вірним слугою багато років. Він робив для мене все, що міг, і майже заміняв мені людське товариство; хотілося б тільки, щоб він говорив, але цього він не міг. Я вже сказав, що взяв з корабля пера, чорнило та папір, надзвичайно ощаджував їх і, поки вистачило чорнила, дбайливо записував усе, що траплялось, а коли його не стало - кинув це. Бо я не вмів зробити собі чорнила й не міг вигадати, чим його замінити.

Після цього мені спало на думку, що, незважаючи на чималий запас різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще багато чого. Не мав я ні заступа, ні мотик, ні лопати, мені не було чим копати й викидати землю; не було ні голки, ні шпильки, ні ниток. Що ж до білизни, то обходитись без неї я навчився дуже легко.

Через брак знаряддя всяка робота йшла у мене дуже повільно й з великими труднощами. Майже цілий рік треба було на те, щоб закінчити тин, яким я надумав обгородити свою оселю. На те, щоб нарубати в лісі грубих жердин, витесати з них кілки й перенести до намету, треба було витратити багато часу. Кілки були важкі; я міг підняти за раз не більше як одного, а іноді треба було два дні лише на те, щоб обтесати кілок та принести його додому, а третій - щоб забити його в землю. Для цієї роботи я вживав спочатку дерев'яну ломаку, а потім згадав про залізні ломи, що привіз з корабля, і замінив ломаку ломом, хоч це й не дуже полегшило мою працю. Найутомніше й найнудніше було забивати кілки. Але це не турбувало мене, бо я мав багато вільного часу. Закінчивши будування, я не мав для себе іншої праці, як блукати по острову, шукаючи їжі, і в такі мандри я виряджався щодня.

Тепер я почав серйозно міркувати над своїм становищем і почав записувати свої думки - не стільки для того, щоб залишити своє писання людям, що потраплять у таке становище (бо навряд чи буде в мене багато [59] спадкоємців), скільки для того, щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. Розум мій поволі переборював розпач. Я скільки міг намагався втішати себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляти злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я радощі, що траплялись мені, поруч із своїм горем.

ЗЛО ДОБРО

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і в мене немає ніякої надії визволитись. Але я живий і не потонув, як усі мої товариші з корабля

Я відділений і відокремлений від усього світу, на горе й поневіряння. Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала мене одного, а той, хто так дивно врятував мене від смерті, може визволити мене і з мого безрадісного становища.

Я осторонь від усіх людей; я самітник, вигнанець із людського суспільства. Але я не вмер з голоду й не загину у цьому пустинному місці, де людині немає з чого жити.

У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим укрити своє тіло. Але я живу в жаркому кліматі, де, коли б я й мав повний одяг, то навряд чи носив би його.

Мені ніде сховатись і немає чим відбити напад людини або звіра. Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки: що було б зі мною, якби мене викинуло туди?

Мені немає з ким поговорити й розрадити себе. Але бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що яне тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а маю змогу й постачати собі все аж до кінця свого життя. [60]

Все це наочно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати. Гіркий досвід людини, що зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.

Отже, послухавши тепер голосу свого розсудку, я почав миритися з своїм становищем. Раніше я все поглядав на море з надією побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб пристосуватись до умов свого життя і по змозі полегшити собі існування.

Я вже описував своє житло. То був намет, розкинутий на схилі гори й оточений частоколом. Але тепер мою огорожу можна було назвати скоріше стіною, бо якраз перед нею, ззовні, я зробив земляний насип щось із два фути завтовшки, а ще через деякий час (здається, років через півтора) поставив на насип жердини, прихилив їх до косогору, а зверху вкрив їх гілками та іншими речами, що були під рукою, щоб захиститись від дощів. А дощі певної пори року були тут дуже рясні.

Я згадував уже, як я переніс усе своє добро в огорожу та в печеру, яку викопав за наметом. Мушу зауважити також, що спочатку всі мої речі лежали вкупі і забирали все місце так, що мені не було де повернутись. Через це я вирішив поширити свою печеру. Зробити це було неважко, бо гора була пухка та піскувата і легко піддавалась моїм зусиллям. Коли я побачив, що мені не загрожує небезпека від хижих звірів, я почав поширювати печеру; прокопавши вбік праворуч скільки треба було за моїм розрахунком, я знову взяв праворуч і вивів хід наверх, за межі моєї огорожі чи то фортеці.

Це дало мені не лише вхід і вихід (чорний хід до [61] мого намету та комори), а й місце, де розташувати своє добро.

Тепер я взявся до вибору найпотрібніших речей, передусім стола та стільця; без них я не міг користатись як слід навіть тими скромними вигодами, що були приділені мені на цьому світі. Без стола я не міг цілком зручно ні їсти, ні писати. Тому я взявся до праці. Тут маю зауважити, що розум є основа й джерело математики; визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них найправильніші уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. До того часу я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте, завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що міг би, я певний того, зробити що завгодно, особливо маючи відповідне знаряддя. А втім, і без відповідних інструментів, з самим стругом та сокирою, я зробив силу речей, хоч, мабуть, ніхто ще не робив їх таким способом і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити його від гілок, і поклавши перед собою, обтесувати, поки воно не набирало належної форми; після цього треба було ще вирівняти дошку стругом. Щоправда, за таким методом з цілого дерева виходила лише одна дошка, і робота над нею забирала у мене силу часу та праці, але проти цього у мене був лише єдиний засіб - терпіння; тим більше, що я мав дуже багато часу. Мій час і моя праця коштували мені дуже мало, і мені було однаково, на що їх витрачати.

Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець, використавши для них короткі дошки, які я перевіз плотом з корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху, одну над однією, кілька полиць, футів на півтора завширшки, і поклав на них свій інструмент, цвяхи, залізо та інший дрібний скарб - одно слово, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав кілочків у стінах льоху й порозвішував на них свої рушниці і взагалі все, що можна було повісити. Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевне, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі.

Тільки тоді почав я вести свій щоденник, записуючи [62] все, що робив протягом дня. Спочатку, звичайно, я був надто заклопотаний та пригнічений не тільки працею, а й тяжким настроєм; тому в мій щоденник потрапило б тоді багато сумного. Мені, наприклад, довелося б зробити такий запис: «30 вересня. Коли я вибрався на берег і врятувався від смерті, то почав блювати від солоної води, якої наковтався. Очунявши, я, замість подякувати богові за свій порятунок, почав бігати по берегу і, ламаючи руки, бити себе по голові та по обличчю, вигукуючи: «Я пропав, пропав!» - аж поки, знеможений, не впав на землю. Але заснути я не наважився, бо боявся, щоб мене не з'їли хижі звірі».

Після того, як я побував на кораблі й забрав звідти все, що можна було взяти, я щодня вибігав на горбок і дивився на море, сподіваючись побачити яке-небудь судно. Кілька разів мені здавалося, ніби десь далеко біліє парус. Тоді я віддавався радісним надіям, дивився, поки мені не темніло в очах, а потім вдавався в розпач, кидався на землю й плакав, як дитина, збільшуючи своє нещастя власною дурістю.

Нарешті, трохи опанувавши себе, впорядкувавши своє житло і давши лад своїм пожиткам, зробивши собі стіл та стілець і прибравши все якомога краще, я взявся до щоденника. Наводжу його тут весь до кінця (хоч у ньому описано знову всі вже відомі нам події). Коли в мене не стало чорнила, я був змушений облишити його.

ЩОДЕННИК

30 вересня 1659 р. Я, нещасний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, вийшов на берег цього непривітного, нещасного острова, який я назвав островом Відчаю. Решта корабельної команди потонула, а сам я був майже мертвий.

До кінця того дня я плакав, завдаючи собі суму думками про своє лихе становище. У мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї. Я не мав куди сховатись від ворогів. Утративши надію на допомогу, а бачив перед собою лише смерть. Мені здавалося, що мене з'їдять хижі звірі, або заб'ють дикуни, або ж я вмру з голоду без їжі. Коли наблизилась ніч, я зліз на дерево, бо боявся нападу хижих звірів, але спав добре, незважаючи на те, що всю ніч ішов дощ. [63]

1 жовтня. Прокинувшись уранці, я, на велику диво собі, побачив, що приплив зняв наш корабель з мілини й пригнав його дуже близько до острова. З одного боку, було приємно, що корабель непошкоджений і не перекинувся; в мене народилась надія добратись до нього, коли вітер стихне, щоб запасти собі їжі та інших потрібних речей. З другого боку, поновилась і моя туга за товаришами, які, здавалося мені, врятували б корабель і, може, не всі загинули б, коли б зосталися на ньому. Тоді ми могли б з уламків корабля збудувати човен, і нам пощастило б добратись до якого-небудь заселеного берега. Ці думки не давали мені спокою цілий день. Під час відпливу я підійшов до корабля, скільки міг, убрід, а тоді поплив. Весь цей день безперестанку йшов дощ, хоч вітер зовсім стих. Від 1 до 24 жовтня. Всі ці дні я перевозив з корабля все, що можна було взяти. Коли почався приплив, я на плотах кілька разів перевіз свій вантаж на берег. Знову всі ці дні йшов дощ, з невеликими проміжками ясної погоди. Здається, тепер тут дощова пора року.

24 жовтня. Я перекинув свій пліт, а з ним і весь вантаж. Але сталося це на мілкому, всі речі були важкі, отож мені вдалося, коли настав відплив, врятувати більшу частину їх.

25 жовтня. Цілу ніч і цілий день ішов дощ і дув різкий вітер. Корабель за ніч розбився вщент і зовсім зник з очей. Під час відпливу видно було тільки уламки з нього. Весь цей день я вкривав і захищав своє добро, щоб дощ не пошкодив його.

26 жовтня. Трохи не цілий день блукав я по берегу, шукаючи зручного місця для житла. Найбільше я дбав про те, щоб забезпечити себе вночі від нападу диких звірів чи людей. Надвечір я знайшов придатне місце на крутому схилі горба. Обвівши півколом потрібну для себе площу, я вирішив укріпити її валом або стіною з двох рядів кілків, обкладених зокола дерном і зв'язаних зсередини канатом.

Від 26 до 30 жовтня я напружено працював, перетягаючи своє добро до нового житла, дарма що майже весь час лив дощ.

31 жовтня. Вранці я ходив по острову з рушницею, сподіваючись натрапити на дичину та роздивитись на місцевість. Забив козу, а її козеня побігло за мною додому. Пізніше я забив і його, бо воно не хотіло їсти.

1 листопада. Розкинув під скелею намет, стараючись [64] зробити його якомога просторішим, і вперше переночував тут, повісивши на кілках гамак.

2 листопада. Зібрав усі ящики, дошки та шматки дерева від плотів і зробив із них огорожу навколо намету на площадці, яку призначив для своєї фортеці.

3 листопада. Ходив з рушницею і забив двох птиць, схожих на качок. їхнє м'ясо, як виявилося, дуже смачне. Після обіду я почав робити стіл.

4 листопада. Розподілив свій час, призначивши певні години на фізичну працю, на полювання, на сон та розваги. Ось мій розпорядок: зранку, якщо немає дощу, години дві або три ходжу по острову з рушницею; потім до одинадцятої працюю; в одинадцять снідаю чим доведеться; з дванадцяти до двох сплю, бо стає дуже душно; надвечір я знову берусь до роботи. Останні два дні весь мій робочий час пішов на виготовлення стола. Тоді я був ще дуже поганий столяр, але час та потреба скоро зробили з мене цілком вправного майстра, як це було б і з кожним.

5 листопада. Вийшовши з рушницею та собакою, забив дику кішку. Шкура її досить ніжна, а м'ясо ні до чого не придатне. Я білую кожну забиту тварину й зберігаю всі шкури. Вертаючись якось берегом додому, я бачив силу різних морських птахів, але порід їх не знав. Бачив я також двох чи трьох тюленів. Спочатку я перелякався, не впізнавши, що то за тварини; а коли почав придивлятись до них, вони пірнули у воду і цього разу втекли від мене.

6 листопада. Після вранішньої прогулянки майстрував стіл і скінчив його. Але він мені не сподобався. Проте невдовзі я так набив руку, що зміг його підладити.

7 листопада. Стає гарна година. 7, 8, 9, 10 і трохи 12 числа (11 була неділя) я весь час працював над сильцем і з великими труднощами надав йому пристойного вигляду; але він усе ж таки мені не сподобався, хоч я кілька разів переробляв його.

Примітка. Я скоро перестав святкувати неділю, бо перестав відзначати її на стовпі й загубив лік дням.

13 листопада. Сьогодні йшов дощ. Він дуже відсвіжив мене й охолодив землю, але весь час була гроза; це мене дуже злякало, бо я боявся за свій порох. Ледве гроза пройшла, я вирішив розподілити весь свій порох на маленькі частини, щоб не боятись за нього.

14, 15 та 16 листопада. Ці три дні я майстрував маленькі ящики для пороху, кожний не більше як на один або два фунти. Розподілив весь порох по ящиках і поставив їх у безпечніші, далекі одне від одного місця. Вчора забив величезну птицю; її м'ясо дуже смачне, але як її назва - не знаю.

17 листопада. Сьогодні я почав довбати скелю за наметом, щоб поширити свою садибу й зробити її ще вигіднішою.

Примітка. Для цієї роботи мені конче потрібні три речі: мотика, лопата й тачка або кошик, а цього в мене немає. Тим-то я втримався від роботи й почав вигадувати, чим замінити ці знаряддя або як їх зробити. Замість мотики я спробував працювати залізним ломом, але він дуже важкий. Далі - лопата або заступ; без них я ніяк не можу обійтись, але як зробити їх самому - не знаю.

18 листопада. Шукаючи в лісі будівельний матеріал, знайшов те, або ж подібне до нього, дерево, що зветься в Бразілії залізним за його надзвичайну твердість. З великими труднощами і дуже попсувавши сокиру, я зрубав одне таке дерево і насилу приволік його додому, бо воно було страшенно важке. З нього я вирішив зробити лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене дуже багато часу, але іншого виходу в мене не було. Потроху я надав обрубкові форми лопати, причому держак вийшов не гіршим за ті, що роблять у нас в Англії. А широкий кінець служив мені недовге, бо він не був оббитий залізом. Проте лопата досить добре служила мені для грабарських робіт. Мабуть, жодної лопати в світі не виготовляли таким способом і так довго.

Мені бракувало ще коша або тачки; але коша я ніяк не міг зробити, бо не мав гнучких прутів; принаймні мені досі не пощастило знайти їх. Мені здавалось, що тачку я міг би зробити, тільки крім колеса, бо як його робити, не мав ніякого уявлення. До того ж для осі потрібен залізний шворінь, якого в мене не було, і цю роботу довелося кинути. Щоб виносити викопану землю, я зробив щось ніби корито, в якому чорнороби носять вапно для мулярів. Зробити корито було мені не так важко, як лопату, а втім, усе разом - лопата, марні спроби зробити тачку і праця над коритом - відібрало в мене не менше як чотири дні, виключаючи той час, коли вранці я блукав з рушницею, від чого я рідко відмовлявся. Майже не було випадку, щоб я не приносив собі чого-небудь на їжу, [66] 23 листопада. Поки я готував це знаряддя, решта роботи лежала. Закінчивши його, я знову взявся до печери. Копав скільки дозволяли час і сили, поширюючи та поглиблюючи її цілих вісімнадцять днів, щоб у ній могло до ладу розміститись усе моє добро.

Примітка. Весь цей час я поширював печеру для того, щоб вона могла правити мені і за комору, і за кухню, і за їдальню, і за льох. Жив я, як і раніше, весь час у наметі, крім дощової пори року, коли не міг захиститись там від дощу. Згодом я влаштував над своїм двориком щось подібне до даху, проклавши від огорожі до схилу гори жердини і вкривши їх водоростями та великим листям.

10 грудня. Я думав, що вже впорався з печерою, чи льохом, коли несподівано (я, мабуть, зробив її надто широкою) вгорі з одного боку відвалилася земля. Це мене перелякало, і не без підстави: якби я був тоді там, то, напевне, не потребував би вже гробокопа. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту й нової праці: треба було вибрати землю, що завалилась, а головне - довелося підпирати стелю, бо інакше я не міг бути певний, що завал не повториться.

11 грудня. Сьогодні взявся до цієї роботи. Поки що підпер стелю двома стовпами; на вершку кожного укріпив навхрест по дві дошки. Цю роботу я скінчив на другий день. Поставив ще кілька таких стовпів, а за тиждень остаточно укріпив склепіння. Стовпи стоять в ряд і служать перегородками в моєму льоху.

17 грудня. Від цього дня й до 20 я припасовував у льоху полиці, забивав цвяхи в стовпи й розвішував усе те, що можна було повісити. Тепер я вже дав деякий лад у своєму помешканні.

20 грудня. Переніс усі речі й розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для харчів; вийшло щось подібне до буфета. Дощок залишилося дуже мало; я зробив собі також іще один стіл.

24 грудня. Цілу ніч і день ішов дощ; я не виходив із дому.

25 грудня. Дощ безперестанку.

26 грудня. Дощ стих; земля дуже похолоднішала й стала приємнішою.

27 грудня. Підстрелив двох козенят; одно забив, а друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти. Я піймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її. [67]

Примітка. Я дуже дбав, щоб воно вижило. Зламана нога зрослась дуже добре, зміцніла на диво. Я так довго ходив за ним, що воно стало ручним, паслось на моріжку коло моїх дверей і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести собі свійських тварин, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не буде куль та пороху.

28, 29, та 31 грудня. Велика спека й ніякого вітру. Виходив із дому лише вечорами по їжу. Весь цей час розставляв речі в своєму помешканні.

1 січня. Спека триває; проте ходив на полювання двічі: зранку та ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшов долиною далі, в глиб острова, і побачив там силу кіз; але вони дуже полохливі й не підпускають близько до себе. Хочу спробувати пополювати на них з собакою.

2 січня. Сьогодні взяв з собою собаку й нацькував його на кіз; я помилився, бо вони всі повернулись проти собаки, а він дуже добре зрозумів небезпеку й не схотів підійти ближче.

3 січня. Почав будувати огорожу, або стіну, бо ще боявся нападу, і вирішив зробити її дуже міцною та товстою.

Примітка. Цю стіну я описав раніше і тому навмисне обминаю все, що сказано про неї в моєму щоденнику; досить буде зауважити, що я морочився з нею з З січня до 14 квітня, хоч вона мала не більше як двадцять чотири ярди завдовжки понад скелею та ярдів з вісім від скелі до гори; вхід до льоху був у центрі півкола.

Весь цей час я працював дуже ретельно; траплялося, що дощі переривали мою роботу на кілька днів і навіть тижнів, але мені здавалося, що до закінчення цієї стіни я не зможу почувати себе в цілковитій безпеці. Важко повірити, скільки невимовно тяжкої праці вклав я в цю роботу; найважче було носити з лісу кілки й забивати їх у землю, бо я брав далеко товщі, ніж треба.

Скінчивши огорожу й укріпивши її зовні дерновим насипом, я заспокоював себе тим, що коли б на острів прибули люди, то вони не помітили б тут нічого схожого на людське житло; і це було дуже добре, як довів випадок, про який розповім далі.

Протягом цього часу, коли дощі дозволяли мені це, я щодня обходив ліс, шукаючи дичину, і під час цих [68] обходів часто робив корисні для мене відкриття. Зокрема я знайшов особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв пташенят із гнізда, щоб вигадувати їх дома й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене - може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м'ясо яких було дуже смачне. Тепер, упорядковуючи своє господарство, я побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Зробити все самому я спочатку вважав за неможливе; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так і не зміг ніколи зробити. У мене були, як я вже казав, два або три барильця з корабля, але, хоч як я старався, мені не вдалося зробити жодного, дарма що на що роботу я витратив кілька тижнів. Я не міг ні вставити днища, ні звести клепок так щільно, щоб вони не пропускали води, а тому довелося відмовитись від цього. Далі, мені були дуже потрібні свічки, бо, як тільки починало смеркати - а це бувало звичайно близько семи годин,- я мусив лягати спати. Я часто згадував про ту скибу воску, з якої робив собі свічки під час своїх африканських пригод; але тепер її в мене не було. Я зарадив собі тим, що забивши козу й зберігши лій, я виліпив потім із глини мисочку, обпалив її на сонці, а на гніт взяв клоччя й зробив собі каганець, хоч і не такий ясний, як свічка. Тим часом трапилося так, що нишпорячи в своїх речах, я знайшов невеличкий мішок з зерном для птиці, що зостався на судні від попереднього рейсу з Лісабона. Мішок був мені потрібний для чогось іншого (здається, під порох, коли я розкладав його малими частинами, боячись грози), і я висипав цю потеруху коло своєї фортеці, під горою.

Це було невдовзі перед початком великих дощів, про які я вже говорив. Я давно вже забув про це, не пам'ятав навіть, де саме витрусив мішок, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли з землі. Я подумав, що це не бачена ще мною рослина, проте дуже здивувався, коли трохи згодом побачив десять-дванадцять колосків чудового зеленого ячменю, того ж самого сорту, що й наш європейський, навіть наш англійський.

Важко описати подив і збентеження, які викликало в мене це відкриття. Досі я зовсім не керувався релігійними мотивами; у мене в голові було дуже мало думок [69] про релігію, і всі події мого життя, важливі й дрібні, я пояснював собі випадком або звичайною у нас легковажною фразою - волею божою. Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння і як керує воно подіями в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у непридатному для зерна кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це бог дивно проростив його без насіння тільки для того, щоб прохарчувати мене на цьому дикому, безрадісному місці.

Ця думка трохи зворушила мене і викликала на моїх очах сльози. Я був щасливий від свідомості, що таке велике диво природи сталося ради мене; та я ще більше здивувався, помітивши поблизу, під схилом скелі, рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то був рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.

Я не тільки думав, що ячмінь та рис послало мені саме провидіння, а й не мав сумніву, що вони ростуть і в інших місцях на острові. Я обійшов усю частину острова, де бував раніше, винишпорив усі куточки, зазирнув під кожну грудку землі, але ні рису, ні ячменю не знайшов. Нарешті я згадав про мішок з кормом для птиці, який я витрусив на землю коло мого житла, і моє здивування зникло; а разом з відкриттям, що все це природна річ, признаюсь, простигла і моя гаряча вдячність провидінню. А втім, те, що трапилось зі мною, було майже таке ж саме непередбачене, як і чудо, і в кожному разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді, руку провидіння видно було хоч би в тому, то в усьому збіжжі, зіпсованому пацюками, лишилося непошкоджених десять-дванадцять зернин, що ніби впали з неба. І треба ж було мені витрусити їх із мішка в цьому затишному місці, де вони були в холодку під високою горою і швидко проросли; якби я витрусив їх десь-інде, їх спалило б і знищило б сонце.

Звичайно, я дбайливо і вчасно зібрав усі колосочки, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти їх усі знову, сподіваючись, то в майбутньому буде в мене досить збіжжя, щоб давати мені хліб. Але тільки на четвертий рік я зважився взяти маленьку частину зерна собі на їжу, про що я розповім свого часу.

Справа в тому, що в мене загинуло майже все насіння, посіяне першого разу, бо я не вгадав сезону й посіяв [70] перед засушливою порою року. Не все насіння зійшло, але про це я теж розповім далі.

Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять-тридцять стеблин рису, який я зібрав так само дбайливо і з тією ж самою метою - готувати з нього хліб або, вірніше, будь-яку страву, бо я знайшов спосіб готувати його, не пікши. Але це було пізніше. Вертаюсь знову до мого щоденника.

Всі ні три чи чотири місяці я працював над стіною дуже повільно, щоб швидше скінчити її, 14 квітня я закінчив її і вирішив, що буду входити до себе й виходити не дверима, а через стіну з допомогою драбини, щоб знадвору не було ніяких ознак мого житла.

16 квітня, Скінчив драбину; переліз через стіну, забрав за собою драбину й залишив її всередині. Тепер я загороджений з усіх боків; усередині огорожі місця у мене досить, і потрапити сюди знадвору можна тільки перелізши через стіну.

Та другого ж дня після того, як я скінчив свою стіну, вся моя праця мало не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося; я щось робив в огорожі за наметом, біля входу до печери, коли на до мною посипалась земля зверху печери та "з краю гори над моєю головою і два передні стовпи, поставлені мною, впали з страшним тріском. Я дуже злякався, але не довідався про причини цього випадку й подумав, що це, як і раніше, завалилось склепіння. Боялись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, не почуваючи себе безпечно всередині огорожі. Ледве я зійшов на землю, як ясно зрозумів, що цього разу завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля підо мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні удари, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась верхівка й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж хвилювалось і клекотіло; мені навіть здається, що удари під водою були сильніші, ніж на острові.

Все це так вразило мене, бо нічого подібного я ніколи сам не бачив і ні від кого не чув, що я був зовсім приголомшений. Від хитання грунту в мене почалась морська хвороба, немов від гойдання на морі; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам'яті: до мене вернулась притомність, і я з жаху завмер від думки, [71] що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро.

Після третього удару все стихло, і я підбадьорився, але все ще не зважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі в глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не було жодної серйозної релігійної думки,- нічого, крім звичайних слів: «Господи, зглянься на мене». Але як тільки небезпека минула, я забув і їх.

Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмарилось, немов перед дощем. Незабаром подув вітрець. Він потроху міцнішав, і через півгодини забушував страшенний ураган. Море запінилось, завирувало й почало бити об берег. Дерева виривало з корінням; то було жахливе видовище. Так тривало години три; тоді буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.

Весь час, поки тривала буря, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм. Мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився і я можу повернутись до свого життя. Ця думка підбадьорювала мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз назад через стіну й сів у наметі, але дощ був такий буйний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову. Ця злива додала мені праці - довелось робити в огорожі відтулину для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні удари спинились, я почав заспокоюватись. Для бадьорості, якої я дуже потребував, я підійшов до свого «буфета» й ковтнув трохи рому. Взагалі я витрачав ром дуже обережно, бо знав, що, коли вийде мій запас, мені ніяк не можна буде поновити його.

Всю ніч і більшу частину наступного дня лив дощ, і я не міг вийти з дому. Тепер, трохи заспокоївшись, я почав серйозно обмірковувати своє становище і дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Отже, треба перенести намет кудись на відкрите місце, а щоб забезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Було ясно, що, лишаючись у печері, я рано чи пізно буду похований живцем. [72] Так міркуючи, я вирішив перебратися з своїм наметом кудись-інде, бо, справді, він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, що під час нового землетрусу могла завалитись на нього. Два наступні дні - 19-го та 20-го - я розшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план. Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею. А проте, коли я, сидячи в своєму куточку, дивився, як затишно я влаштувався, який лад у моєму господарстві і як добре я забезпечений від ворогів, мені дуже не хотілося переселятись. Крім того, була в мене й така думка, що на переселення треба дуже багато часу, отже, мені все одно доведеться миритись з небезпекою, поки я не укріплю нового місця так, щоб туди можна було перебратись. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все ж вирішив, не марнуючи часу, взятись до будування на новому місці огорожі з частоколу та канатів такої ж самої круглої форми, і як тільки вона буде готова, перенести в неї намет. Але поки нова огорожа не буде закінчена, я мав лишатись на старому місці. Це було 21 квітня.

22 квітня. Другого дня вранці я почав міркувати про те, як здійснити свою думку. Головна перешкода полягала у відсутності знаряддя. У мене були великі сокири й багато малих (ми везли їх для торгівлі з індійцями), але від частого вжитку і від того, що доводилось рубати дуже тверде й сучкувате дерево, всі вони вищербились і затупились. Правда, в мене було точило, але я не міг одночасно точити й крутити камінь. Мабуть, жоден державний муж не думав стільки над своїми великими політичними питаннями і жоден суддя - над життям та смертю людини, як я над своєю роботою. Нарешті я припасував до точила колесо з шворкою, щоб крутити його ногою, і мав тепер обидві руки вільні.

Примітка. Ніколи раніше не бачив я в Англії такого приладдя, або принаймні не придивлявся, як воно робиться, хоч пізніше довідався, що воно там дуже поширене. Крім того, мій камінь був дуже великий і важкий, і влаштування цього приладу та вдосконалення його забрало в мене цілий тиждень.

28 та 29 квітня. Ці два дні я гострив свій інструмент, і мій пристрій працює дуже добре.

30 квітня. Сьогодні я помітив, що мій запас сухарів набагато поменшав: оглянувши його, я вирішив обмежуватись [73] лише одним сухарем на день; це дуже засмутило мене.

1 травня. Сьогодні вранці, під час відпливу, я побачив далеко на березі якусь чималу річ, схожу на бочку. Коли я підійшов подивитись, виявилось, що це було невеличке барило і два чи три уламки від корабля, які, мабуть, викинуло на берег під час останнього урагану. Я подивився в той бік, де стирчала корабельна і снасть, і мені здалось, що вона висунулася з води більше, ніж це було раніше. Я оглянув барило й виявив, що воно з порохом, але він підмок і затвердів. Проте я викотив барило трохи вище й попрямував мілиною до решток корабля, щоб обшукати їх іще раз.

Підійшовши ближче, я помітив, що корабель якось чудно перемістився. Ніс, що раніше був похований у піску, піднявся принаймні на шість футів, а корму, яку розтрощило й відокремило від решти корабля невдовзі після моїх останніх відвідин, тепер відкинуло водою геть, і вона лежала боком. Крім того, до корми нанесло стільки піску, що тепер, при відпливі, я міг підійти до корабля, тоді як раніше мусив пливти до нього з чверть милі. Це спочатку здивувало мене, але я скоро зміркував, що це був наслідок землетрусу. Через нього корабель розбився ще більше; тому до берега щодня прибивало вітром та течією різні винесені з нього хвилями речі.

Все це відвернуло мої думки від планів переселення. Весь день я робив спроби пролізти всередину корабля, але даремно, бо він весь був засипаний піском. Та це мене не турбувало; я вже навчився не вдаватися у розпач ні від чого. Я почав розтягати корабель частками, бо знав, що в моєму становищі все придасться.

3 травня. Сьогодні я почав працювати пилкою і спиляв на кормі бімс, який, на мою думку, скріпляв собою шканці; перепилявши його, я вигріб пісок з того боку корми, що був зверху. Але почався приплив, що примусив мене тимчасово припинити роботу.

4 травня. Ловив рибу, але жодної їстівної не піймав; ловив, поки не стомився, і саме тоді, як хотів уже кидати, піймав молодого дельфіна. Вудка в мене була саморобна: волосінь я зробив із прядива від старого каната, а гачка в мене зовсім не було. Проте на мою вудку часто ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу; я їв її в'яленою, висушуючи на сонці.

5 травня. Працював над рештками корабля й підпиляв [74] другий бімс. Віддер від палуби три великі соснові дошки, зв'язав їх докупи і, коли почався приплив, переправив на берег.

6 травня. Працював на кораблі; вийняв деякі залізні частини, в тому числі й кілька шворнів; працював скільки було сили і вернувся додому зовсім виснажений. Думаю кинути цю роботу.

7 травня. Знову ходив на корабель, але не для того, щоб працювати; бімси вже перепиляні, і палуба зовсім розсілась від своєї власної ваги; я міг заглянути всередину, але там було повно води й піску.

8 травня. Ходив на корабель з залізним ломом; вирішив розібрати всю палубу, яка тепер зовсім очистилася від піску. Відірвав дві дошки й пригнав їх до берега з припливом. Лом покинув на кораблі, щоб працювати ним завтра.

9 травня. Був на кораблі й ломом пробив хід у трюм; намацав там кілька бочок, звільнив їх ломом, але розбити не спромігся. Намацав також рулон англійського листового свинцю, трохи підняв його, але виволокти не зміг, бо він дуже важкий.

Від 10 до 14 травня. Щодня ходив на корабель. Добув багато шматків дерева, дощок, брусів і два чи три центнери заліза.

15 травня. Сьогодні брав з собою дві сокири; спробував відрубати кусок листового свинцю, поставивши лезо однієї сокири на свинець і б'ючи по ній другою; але через те, що свинець лежить фута на півтори під водою, я не міг ударити сокирою як слід.

16 травня. Вночі був великий вітер, і, здається, вода розбила корабель ще більше. Я довго шукав в лісі голубів на їжу, затримався, і приплив завадив мені сьогодні піти на корабель.

17 травня. Бачив кілька уламків, прибитих до берега милі за дві від мого житла. Вирішив піти подивитись на них і побачив, що це кусок корабельного носа, але надто важкий, щоб його можна було принести.

24 травня. Аж до сьогодні я щодня працював на кораблі; насилу розхитав ломом кілька речей, і під час першого ж припливу наверх випливло кілька бочок та дві матроські скриньки. Але вітер дув з острова, і того дня ніщо не припливло до берега. Зате сьогодні прибило кілька уламків і величезну бочку бразільської свинини, щоправда, зовсім зіпсованої солоною водою та піском. Я працював до 15 червня щодня, крім того часу, коли треба було ходити роздобувати собі їжу. Для полювання я завжди призначав такі години, щоб з початком відпливу бути готовим працювати. Я назбирав досить дерева, дощок та заліза, щоб зробити добрий човен, коли б я вмів цього. Я добув також з центнер листового свинцю.

16 червня. Знайшов на березі величезну черепаху. Це була перша, яку я побачив, і це тільки через свою невдачу, а не тому, що черепах тут не було або було надто мало. Якби я потрапив на другий бік острова, я міг би мати їх сотні щодня, хоч, як виявилось пізніше, може, дорого заплатив би за них.

17 червня. Весь день я смажив черепаху. Я знайшов у ній з шістдесят яєць. Мені здавалось, що я зроду не їв такого смачного м'яса, бо, відколи я оселився в цьому жахливому місці, у мене була сама козлятина та дичина.

18 червня. Весь день ішов дощ, і я сидів дома. Мені здалось, що дощ холодний; мене трохи морозить, хоч я знаю, що на цих широтах холоду не буває.

19 червня. Дуже хворий; мене морозить так, ніби надворі холодно.

20 червня. Не спав цілу ніч: страшенний біль у голові і напад пропасниці.

21 червня. Зовсім хворий; страшенно боюся розхворітись - що тоді зі мною буде без допомоги! Молився вперше після шторму коло Гулля, але мало усвідомлював, що і як говорю; всі мої думки поплутались.

22 червня. Трохи полегшало, але я досі з жахом чекаю нового погіршення.

23 червня. Знову погано; морозило, і боліла голова.

24 червня. Багато краще.

25 червня. Сильний напад пропасниці. Годин із сім мене кидало то в холод, то в жар; після цього я дуже знесилів і пітнів.

26 червня. Краще; запас м'яса у мене вийшов, і я ходив на полювання, хоч і почував себе дуже кволим. Забив козу і насилу доніс її додому; засмажив трохи й поїв. Хотів зварити з неї суп, але в мене немає горщика.

27 червня. Знову такий сильний напад пропасниці, що я весь день лежав, не ївши й не пивши. Я вмирав від спраги, але був такий кволий, що не міг підвестись і принести води. Знову молився, але думки плутались; я не міг пригадати жодної молитви, і тільки вигукував: [76]

«Господи, зглянься на мене! Господи, помилуй мене! Господи, поможи мені!» Так я пролежав дві чи три години, поки не скінчився напад. Тоді я заснув і не прокидався до пізньої ночі, а коли прокинувся, почув себе краще, хоч був дуже кволий. Мені дуже хотілось пити, але через те, що в наметі не було води, я мусив долежати до ранку і знову заснув. Цього разу побачив страшний сон. Снилося, ніби я сиджу на землі за огорожею на тому місці, де сидів після землетрусу, коли задув ураган, і бачу, як зверху, з величезної чорної хмари, вся в огні сходить людина. Полум'я, що огортало її, було таке сліпуче, що на неї ледве можна було дивитись. Не можу висловити, яке страшне було її обличчя. Коли ноги її торкнулись землі, земля задрижала, як то було під час землетрусу, і все повітря освітилось, вжахнувши мене, ніби незліченними вогнями. Ступивши на землю, людина відразу пішла до мене з довгим списом у руці, ніби намірялась убити меле. Коли вона зійшла на горбок поблизу, то заговорила до меле, і я почув невимовно страшний голос. Все, що я зрозумів, було: «Незважаючи на всі випробування, ти не покаявся і тепер мусиш померти». І я побачив, як на цьому слові людина піднесла спис, щоб убити мене. Той, кому доведеться колись читати це оповідання, не здивується, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене цей страшний сон, особливо тоді, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.

Лихо! В мене не було пізнання бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного блукання по морях з такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до бога або щоб я хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найгрубішого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся бога і не дякував йому за звільнення від неї.