Поетична творчість Пантелеймона Куліша

Поетична творчість Пантелеймона Куліша

Вступ

Актуальність теми

Пантелеймон Куліш - непересічна і суперечлива особистість в історії нашої літератури. Майже всі дослідники намагалися пояснити природу його хитань, мінливі політичні орієнтації. Д.Чижевський та В.Петров пов'язували його ім'я з драматичною долею романтика, вважаючи, що "внутрішню цілістю і цілісністю П. Куліша становила ідея України" [378; 156]. На думку Сергія Єфремова, його хитання свідчили про відсутність певного світоглядного напряму роздвоєної душі: "… Куліш - це дві людини в одній подобі […], нерозгадана загадка не тільки для сучасників, а й для нащадків" [114; 395]. Творчість П. Куліша має безліч супротивних інтерпретацій, оскільки множинність тлумачень тексту зумовлена позицією інтерпретатора, прихильника тієї чи іншої методології певної культурно-історичної епохи, проте постать письменника приречена зникнути за обрієм вульгарного соціологізму чи "п-ізму" лише під час читання... Бо "кожне читання вірша це щоразу переклад" [46; 152] мовою нашої душі, що прагне зрозуміти істинний сенс твору. З огляду на це, питання тлумачення тексту набирає виразних форм, оскільки герменевтичний аналіз означений Фрідрихом Шлейєрмахером та Вільгельмом Дільтеєм крізь призму психології, виокремлює основні мотиви творчості. Однак аналіз творчого здобутку митця потребує системного дослідження, що спирається на засади біографізму, попередні літературознавчі праці.

Поетичні проекції світоглядних концепцій письменника мають певну тональність, яку Е.Соловей розглядає у "…цілісній динамічній системі національної літератури… підстистема, як філософсько-поетична традиція, несе на собі відбиток загальнолітературних процесів, але має і специфічні риси, пов'язані з духовним та моральним тонусом тієї чи іншої доби, своєрідним переломленням у поетичній свідомості відповідної часової "картини світу", із зміною етично-філософських та соціально-філософських пріоритетів тощо". [331; 68] Засади філософської поезії, пізнання істини як такої не були провідними для письменника, заглибленого в роздуми над істинністю буття української держави. Ця поетична діяльність зумовила й позицію суб'єктивованого ліричного героя у дуалістичному контексті доби романтизму: "людина - суспільство", "людина - людина", "людина - пристосована особистість".

З метою повного висвітлення проблематики феноменологічного метажанру, що охоплює поетичну діяльність, доцільно розглядати в контексті культурно-історичного періоду - згустку співіснуючих елементів: провідного та індивідуального стилю письменника як системи певних прийомів зображення.

Актуальність теми зумовлена необхідністю комплексного дослідження. Крім того, в українському літературознавстві зазвичай досліджувалася проза П. Куліша. Відсутність цілісного дослідження поетичної творчості зумовлює потребу, а отже, й актуальність тематичного плану дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами Робота виконувалася протягом 1999 - 2002 років на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова як складова теми "Шляхи розвитку української літератури ХУІІ - ХХ ст. ".

Мета дослідження - поглибити історично назріле розуміння поетичної творчості П. Куліша крізь призму його світоглядних засад. Для її досягнення ставилися такі завдання:

* з'ясувати логічні й теоретичні підстави для вирізнення творчої манери митця;

* простежити ідейно-тематичні, світоглядні та художні впливи на поетичне мислення письменника;

* в аспекті світоглядних засад П. Куліша розкрити складність та багаторівневість його лірики;

* розкрити формотворчі чинники поезії П. Куліша;

* проаналізувати ліро-епічні твори П. Куліша;

* простежити розвиток естетичних ідей поетичної діяльності митця;

* проаналізувати особливу тональність поетичних творів письменника.

Предметом дослідження є поезія П. Куліша в контексті вираження його світоглядних настанов.

Об'єктом дослідження є поетичні тексти письменника, його художньо-публіцистична, епістолярна спадщина.

Як основні методи дослідження використано порівняльно-історичний, біографічний, психологічний.

При осмисленні світоглядних засад поетичної діяльності П. Куліша використовуємо почасти герменевтичний аналіз семантичного ряду образної системи.

Названі методи допомагають виявити чинники, що вплинули на формування мислиннєвих інтенцій творчості не лише в аспекті морально-етичних засад Кирило-Мефодіївського братства.

В історико-літературному аналізі теоретично-методологічним орієнтиром стали праці В.Петрова, Є.Маланюка, Д.Чижевського, Є.Нахліка, О.Федорука, Г.- Ґ.Гадамера та інших дослідників літератури та філософії; в аналізі жанрової системи поетичних творів автор використовує праці Ю.Бойка-Блохина, М.Ігнатенка, А.Каспрука, Б.Бунчука та ін.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній досліджується поезія крізь призму світогляду. З'ясовуються особливості поетичної творчості, метафізики форми. Використовується історико-порівняльний метод у розгляді стилістичної тональності поезії з метою виявлення її самобутності.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її результати можна використати в дослідженні поетичних творів різних літературних епох, зокрема доби романтизму. Одержані результати можуть бути використані для подальшого теоретичного осмислення загальних тенденцій розвитку української літератури; стати основою для подальших літературознавчих та культурологічних розвідок. Сформульовані в дослідженні теоретичні положення й висновки корисні для викладацької практики нормативних курсів з історії української літератури, спецкурсів з історії поезії для філологічних факультетів вищих спеціальних навчальних закладів та культурно-просвітницької діяльності громадських організацій і товариств, які координують проблеми відродження національних культурних традицій, духовності.

Апробація результатів дисертації Основні положення дослідження оприлюднені у виступах на Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції "Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби" (Київ-1998); на звітних наукових конференціях кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова та Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації

Основні теоретичні положення і висновки дисертації знайшли своє відображення в одноосібних статтях, опублікованих у фахових виданнях:

1. Дзюбук В.А. Рецепції "Енеїди" І.Котляревського в поемі П. Куліша "Куліш у пеклі"// Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби: Зб. праць Всеукраїнської міжвузівської наукової конференції. - К.: РВЦ "Київський університет", 1998. - С. 28 - 33.

2. Дзюбук В.А. Образно-символічний ряд поезії Пантелеймона Куліша// Нові технології навчання: науково-методологічний збірник. - К.: НМЦ ВО, 2002. - Вип. 33. - С. 223 - 231.

3. Дзюбук В.А. Новаторство П. Куліша в створенні філософсько-світоглядної поезії// Наука і сучасність: 3б. наук. праць НПУ імені Михайла Драгоманова. - К.: Логос, 2003. - Том XXXII. - С.197 - 205.

4. Шупик В. Поет і доба (Еволюція світогляду П. Куліша на матеріалі збірки "Дзвін")// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колеґіумах. - К.: Педагогічна преса, 2002. - № 3 (18). - С. 213 - 215.

5. Шупик В.А. Поети і доба// Наука і сучасність: 3бірник наук. праць НПУ імені М.П.Драгоманова. - К.: Логос, 2003. - Том XL. - С. 265 - 271.

6. Шупик В.А. Герменевтичний аспект вивчення жанрово-стилістичної парадигми поезії Пантелеймона Куліша// Проблеми освіти: науково-методологічний збірник - К.: НМЦ ВО, 2004. - Вип. 35. - С. 102 - 108.

7. Шупик В.А. Інвективи Пантелеймона Куліша// Нові технології навчання: науково-методологічний збірник. - К.: НМЦ ВО, 2004. - Вип. 36. - С. 203 - 210.

8. Шупик В.А. Релігія в поетичному осмисленні П. Куліша// Наукові праці: науково-методичний журнал. - Том 36. - Вип. 23. Педагогічні науки. - Миколаїв: МДГУ ім. П.Могили, 2004. - С. 88 - 91.

9. Шупик В. Хуторні недогарки П. Куліша. Естетичні засади творчості// Нові технології навчан¬ня: науково-методологічний збірник/ Кол. авт. - К.: НМЦ ВО, 2006. - Вип. 44. - С. 111 - 117.

10. Шупик В. Побратими// Нові технології навчання: науково-методологічний збірник/ Кол. авт. - К.: Інститут інноваційних технологій і змісту освіти, 2006. - Вип. 45. - С. 113 - 117.

11. Шупик В. Міфологеми Пантелеймона Куліша// Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал/ Редкол.: П.П.Толочко (голова) та ін. - К.: Київський славістичний університет, 2006. - № 5 (371). - С. 84 - 91.

12. Шупик В. Творчість Пантелеймона Куліша в оцінці дослідників// Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал/ Редкол.: Петро Толочко (голова) та ін. - К.: Київський славістичний університет, 2006. - № 6 (372). - С. 167 - 173.

1. Поетична творчість письменника в оцінці дослідників

Українська лірика крізь призму світогляду письменника належить до проблем малодосліджених. Тим часом прочитання української поезії під цим кутом зору здатне розширити сталі уявлення відносно літературного процесу в цілому і творчої лабораторії окремого митця зокрема.

Новаторство П. Куліша в створенні філософсько-світоглядної лірики полягає у тому, що письменник у межах однієї стильової епохи удосконалив традиції попередніх, переосмислив можливості жанру.

Критерії визначення філософської поезії, окреслені в дослідженні Елеонори Соловей, порушують проблему метажанрової структури художнього твору, що постала в контексті стильових напрямів культурно-історичного періоду. А також автор "посібника виходить із більш відповідного самій природі поезії особистісного аспекту (інтелектуального, почуттєвого), загалом із критеріїв суто естетичних. На цьому базується викладена в посібнику концепція традиції, типології та поетики української філософської лірики, саме такими є підвалини запровадженого тут розгляду української філософсько-поетичної традиції в контексті світової і національної духовної культури". [331; 5] Дослідження Е.Соловей присвячене тлумаченню філософської тональності поетичних творів, зосереджене на методологічних засадах визначення специфіки структури лірики в цілому.

На думку Дмитра Наливайка, "… жанровые системы, их движение многое говорят о литературе и искусстве той или иной эпохи, об их структуре, их преобладающем характере и направленности. Современной теорией литературы роды и жанры понимаются не как результат внешней, формальной классификации, а как выражение внутренних закономерностей искусства", що має вплив на проґресивний характер розвитку літературних течій. [240; 87]

Микола Бондар, розкриваючи значення системи жанрів у своєму дослідженні, переконаний у тому, що однією з "прикмет" зміни літературних епох є суттєві зрушення в художній структурі її основних жанрів". [24; 19]

Жанровий аспект розгляду мистецьких творів охоплює ідейно-естетичні характеристики, що цілісно відтворюють основні тенденції розвитку літератури. Сприяє висвітленню особливостей манери чи індивідуального методу митця. Це своєрідний розтин літературної системи, концепції відтворення дійсності, особливостей композиції та образотворення, яке відбиває множинність пошуків буття кожного автора, особливості літератури певного періоду.

Отже, враховуючи це, можна з'ясувати ідейно-естетичні засади творчості письменника, простежити еволюцію художнього мислення у межах літературного напряму та творчого доробку, позначеного явищем "імперсональності", заглибленого в фольклорну поетику.

На думку Олексія Лосєва, це явище зумовлене скасуванням у новочасній літературі колишньої ролі канону як нормативної системи: "Так пропорции оказываются связанными с художественным стилем, художественный стиль - с мировоззрением и мировоззрение - с общими социально-историческими основами данной культуры. Не в прихотливых капризах художника разгадка художественного канона и связанной с ним теории пропорций, но - в диалектике социально-исторического развития, которое с необходимостью определяет и мировоззрение, и стиль, и каноны всякого живого искусства". [219; 397] Цієї ж думки дотримується А.Каспрук, який вирізняє тенденцію авторської трансформації провідних жанрів, що зосереджена на самобутньому трактуванні літературних форм, актуалізації здобутків мистецтва". [143; 21]

Румунська дослідниця Магдалена Ласло-Куцюк окреслила тенденцію канонізації єдиних еквівалентів художнього мислення у контексті традиції оновлення. Література - тенденційна за своєю сутністю, має рефективні нашарування, - це той синтез, на який спирається автор під час змагання зі своїми попередниками в межах жанру, порушуючи хронотоп у відродженні першопочатку.

Отже, структура, видозмінена індивідуальними рисами письменства, здатна вирізнити міру наслідування у контексті циклічної природи мистецтва, що передбачає становлення та занепад канонів. С.Крижанівський виділив теоретичний та практичний аспект цієї проблеми, зреґресувавши назву, оскільки термін "жанр" застосовується у трьох позиціях (рід-вид-різновид (підвид), починаючи з 20-х років ХХ століття. Дослідник дотримується робочої назви жанру як виду, а не як роду, чи різновиду, оскільки "Дифузія родів і жанрів (видів) іде невпинно, породжуючи все нові й нові жанрові різновиди, а отже, і їхні означення". [180; 155] Позиція видається слушною під час аналізу та групування творів.

Анатолій Юриняк вирізняє літературні жанри малої форми за такими групами, як громадянська лірика (суспільно-сатирична та патріотична), філософська та релігійна або лірика абсолютних мотивів, природоспівна лірика, поезія мистецького покликання, "ностальгічна поезія", яку зараховує до лірики "особистої долі", а також любовної лірики. [398; 117] Термін "поезія" у його дослідженні потрактовується як окремий твір, а також як сукупність творів. Поділ лірики за форматною ознакою зумовлений формально-практичним чинником узагальнення специфіки жанрової природи, що поєднує різні родо-видові елементи крізь призму їх домінуючої сутності. Враховуючи трансформацію та модернізацію системи жанрів, форм поезії, дослідниця Т.Рязанцева виділила в окремий комплекс духовну поезію та релігійно-філософську, церковно-панегіричну, полемічно-публіцистичну, суспільно-політичну поезію, поезію індивідуального життя, етикетну поезію.

На її думку, метафізичною слід вважати поезію, яка пропонує особисте ставлення автора до вічних питань або філософське осмислення звичайних, буденних подій. Метою поетів-метафізиків було не лише передати певну думку, але й відтворити супутній їй емоційний стан.

Отже, структура розгляду жанрової системи поезії П. Куліша може бути зумовлена кількома чинниками. Розгляд творчості в цілому, враховуючи історико-літературні передумови, висвітлить певну ґрадацію рівнів, - виокремлення цих структур завжди стилістично забарвлене і свідчить про наявність індивідуального стилю. З огляду на це, бажано присвятити цілий розділ аналізу творів у контексті типологічних ознак. Кожен дослідник має певне уявлення про творчість того чи іншого письменника, почасти це уявлення може бути спотворене стереотипними нашаруваннями, досвідом попередників. Тож, тональність поезії як формотворчого чинника метажанру слід проаналізувати крізь призму рецептивної естетики та біографічно-психологічного методу. Тим більше, що звичайний, формалістичний, поділ поезії на різновиди зумовить схематичний характер дослідження. Так, історичну поему "Григорій Сковорода", поему класичного зразка, епопею "Україна", як і всі інші, об'єднує історіософська тональність. Увага до цього чинника, у контексті комплексного аналізу текстової природи творів, може бути зумовлена характерними рисами письменницької суб'єктивізації дійсності. Мірою її відображення.

Оскільки поезія П. Куліша має історіософський характер у цілому, розгляд тематичних груп підпорядкований висвітленню внутрішньої форми, що вплинула на специфіку зовнішніх означників структури. Цим принципом керувався Анатолій Каспрук у дослідженні "Українська поема кінця XIX - початку XX ст.: Ідеї, теми, проблеми жанру" (К., 1973). Дослідник окреслив основні риси різновидів поеми як жанру (соціально-побутової, історичної, філософської, а також поеми на сюжети з фольклору) крізь призму авторської інтерпретації тенденцій унормованості зображально-виражальних засобів. [143; 22]

Із розвитком новочасних літературних напрямів відбувається процес деканонізації художнього мислення. Змінюється тип художньої структури: канони нормативної естетики втрачають принципове значення в утвердженні "принципу індивідуальності" як особистісного відтворення дійсності. Елементи естетики культурно-історичного періоду приречені перетворитися на своєрідні канони, універсалії. З огляду на це, представлена М.Бондарем система жанрів доби романтизму, має усталений характер видозміни, опосередкованої поезією П. Куліша. Дослідник його творчості, Юрій Бойко-Блохин чітко визначив основні засади поетичної діяльності в контексті мислиннєвого процесу письменника, що тяжіє до міфологемного відтворення буття української нації у народно-пісенній, зокрема образно-символічній системі.

Світосприйняття крізь призму суб'єктивної типізації характерне для доби романтизму, зосередженої на постаті національного героя. Долаючи абстрактне розуміння особистості, письменство цього періоду тяжіло до уявних концептів. Проекцій мислиннєвого акту на тлі фантастичних, або умовно-історичних реаліїв у відтворенні романтичного характеру. Прискіпливе виявлення душевного стану людини позначилося на жанровій системі, модифікованій за рахунок зміщення внутрішньої та зовнішньої форми. Своєрідного посередника між ліричним відтворенням емоцій та самим автором.

Поглиблення тематики спричинило не лише дифузію жанрових форм, а також обов'язкову, наприклад для елегії, єдність тону та стилю. Художня система доби романтизму зосереджена не на жанрі, тональності, а на прямому відтворенні чуттів митця, які зберігають традиційні форми зображення дійсності відповідно до авторських рефлексій. Відкриття літературної особистості, індивідуального характеру, ще не детермінованого конкретно-історичними та соціальними обставинами позначився на художній структурі творів. Сюжет цих творів віддзеркалює авторські риси об'єктивізації внутрішнього світу персонажів, виразників концептів, ліричних проекцій його свідомості.

Емоційна наснаженість лірики доби романтизму вплинула на ієрархію канонів цього періоду за рахунок взаємодії "закритих" та "відкритих" жанрових структур, а також трансформації формозмістової єдності до рівня конструктивного компонента, наприклад ідилічної ситуації.

З огляду на це, слід окремо дослідити специфіку великої та малої форми лірики. Основні риси жанрової системи. Генетику не лише думи, що простежується у збереженні умовно-історичних, абстрактних, фантастичних, -конструктивних компонентів балади. Видозміну функції "закритих" жанрів (ідилії, балади), "відкритих" (малі ліричні форми, поема). Тим більше, що естетична природа жанру поеми генетично заглиблена в формозмістову структуру елегії та її різновидів (пісні, послання), і здатна спроектувати інші жанри як трансформацію епічного начала крізь призму ліризації авторських концептів.

У площині хронологічно означеного культурно-історичного періоду, його неоднорідності, гетерогенних способів вираження думки на межі драми, епіки та лірики, творчий доробок П. Куліша представлений художньою структурою, що порушує ці межі, систему певних незмінних прийомів зображення. Завдяки модифікації родо-видових ознак у таких жанрах, як нарис ("На почтовой дороге", 1859), ідилія ("Дівоче серце", "Орися", 1844), оповідання-анекдот ("Сіра кобила", 1860), етнографічні оповідання з міфологічними елементами ("О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став", 1840), морально-повчальне та романтично-баладне оповідання ("Про злодія в селі Гаківниця", "Мартин Гак", "Гордовита пара", 1860), "Повесть о Борисе Годунове й Дмитрии Самозванце", 1857), історична повість ("Михайло Чарнышенко", 1857), утопічний роман ("Петр Іванович Березин и его семейство, или люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми", 1859), роман у віршах, написаний російською мовою ("Евгений Онегин нашего времени"), історична хроніка у віршах, поема-епопея ("Україна", 1842), історіософська поема з елементами модифікованих автором фольклорних сюжетів та мандрівних мотивів ("Маруся Богуславка", 1885), "Магомет і Хадиза" (1883), "Дума-казка про Діда й Бабу, про Курочку рябеньку й Надібку золотеньку", 1890), порушується співмірність відображуваної дійсності в контексті стильової тональності крізь призму особистості письменника як основного чинника об'єднання творів різних жанрів у певній світоглядній системі. Трансформуючи засади фольклорної поетики, П. Куліш свідомо прагнув канонізувати власні способи художньої інтерпретації конкретних явищ дійсності в дискурсивно-діалогічному спілкуванні з читачем. Цю тенденцію Михайло Драгоманов означив як девальвацію семантичного поля образно-символічної системи в жанрах умоглядно-медитативної лірики. На думку дослідника, "…специальные особенности положения малорусского племени, не имеющего своего национального государства и своих привилегированных классов, налагают особую печать на национальные симпатии образованных малоруссов, которая отражается на их писаниях и деятельности". [106; 1; 353]

Представлена Миколою Бондарем класифікація нараховує такі різновиди лірики доби романтизму, як медитативно-описова (вірш-портрет, вірш-пейзаж, елегія тощо; медитативно-зображальна (вірш-емфаза, медитація, вірш-роздум), медитативно-оповідна (думка, романс, вірш-оповідання, вірш-новела, вірш-діалог); умоглядно-медитативна (вірш-присвята, вірш-послання). У творчості Пантелеймона Куліша на межі між рефлективно-медитативною й умоглядно-медитативною лірикою вирізняється жанр, що має ознаки вірша-алегорії, є цілісною метафорою: "Поетичним маніфестом є й "Заспів" до збірника "Досвітки" П. Куліша. Підозри у передчасності чи несвоєчасності "пісні" ("Темно ще надворі, Де-не-де по хатах Ясно світло сяє"), змінені потім сплеском ентузіазму ("Ой ударю зразу У струни живії"), відображають, на наш погляд, внутрішні сумніви автора у готовності народу сприйняти те "віщування нове" [...]. При всьому тяжінні до іншого семантичного ряду ці образи, однак, знаменували, по суті, передбачення поетом своєї долі. Справді, можна сказати, що поетичній творчості П. Куліша, оцінюваній за тими критеріями, які поет до неї пред'явив, ніколи не вдалося стати по-справжньому своєчасною". [24; 133-134]

На думку Ірини Бетко, поезія П. Куліша - це філософськи осмислене поетичне дійство, "адресоване українському народові й продиктоване палким уболіванням за його історичну долю. Рушійною силою цього дійства було усвідомлення чільної ролі культури в процесі етногенезу взагалі і формування національної самосвідомості зокрема. Звідси у свою чергу логічно витікало розуміння високої місії поета як культуротворця, пророка і жерця культури, передусім національної, але також і загальнолюдської [...] показовою видається Кулішева ціннісна ієрархія ролей, згідно з якою, умовно кажучи, "поет", "філософ", "історик" підпорядковані "культуротворцеві". [12; 112]

Євген Маланюк у статті "В Кулішеву річницю" підкреслює у діяльності хуторянина наскрізну національно-державницьку доктрину, що мала контр-"общеруський" характер. Є.Маланюк зазначає, що Кулішева справа життя була "діяметрально протилежне духово вбогому й фактично капітулянтському "народництву" з різними теоріями про "домашній вжиток"[...], П. Куліш мав на меті ясніше [...] показати землякам, що то є державність, розкрити зміст цього давно забутого "українством" поняття ". [228; 186]

Звідси його епатажне бунтарство, про яке писав Василь Щурат: "ті ідеї, які порізнили його з українським загалом в другій добі творчости, були його ідеями вже і в першій добі творчости [...]. Ріжниця була тільки в силі і способі вислову - в другій добі творчости більш різкого, драстичного, провокаційного". [397; 4]

Філософська лірика П. Куліша свідчить про самобутній, ориґінальний стиль письменника. На думку Богдана-Ігора Антонича, "Назви видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати митців до готових шухляд і мати святий спокій [...] мистецтво творять митці (одиниці)...". [1; 234]

На думку Пантелеймона Куліша, "… украинские поэты [...] воображали вокруг себя, так сказать, вече народное (от чего происходят и временная ограниченность сферы их творчества, и самобытная сила его; то произведения их должно почитать не игрушками удаленного от житейських треволнений кружка, а созданием духа народного". [194; 2; 518] П. Куліш увійшов в історію нового українського письменства і як один із засновників української критики. Є.Нахлік пише про нього як про найпершого літературного критика-професіонала. На думку дослідника, "… О.Бодянський, І.Вагилевич та інші виступали тільки зі спорадичними ретроспективними історико-літературними оглядами, то він уже більш-менш систематично друкував статті й рецензії, які безпосередньо стосувалися поточного літературного процесу". [200; 1; 34] У статті "Характер и задача украинской критики", надрукованій уперше в "Основі" за 1861 рік, письменник писав про літературу, враховуючи досвід Боянів українського народу. Йому літературний твір видавався єдністю раціонального та ірраціонального. І навіть звичайним уособленням духу народного. Так, П. Куліш пише, що "… Народ же ничего не созидает без практического, жизненного смысла. Народ, в произведениях поэзии, сознательно и инстинктивно ищет удовлетворения своих насущных моральных потребностей [...]. Таким образом, каждое создание литературы, как литературы по преимуществу и почти исключительно народной, должно служить прежде всего на пользу нашего морального существования, от котрого находится в совершенной зависимости существование материальное". [194; 2; 518] П. Куліш літературний процес, різноманіття культурно-історичної епохи розглядає як відрух життя народного. Тож, письменник не вбачає життєвої потреби в моделюванні світогляду митця, неприродних творінь його генія. Варто зауважити, що П. Кулішеві роздуми можна витлумачити як несприйняття твердження "мистецтво для мистецтва". Однак, поет у своїх літературно-публіцистичних працях лише пропаґує природність літературних спроб письменства тієї літератури й народу, що вкотре намагається відродити прадавню культуру, звільнитися з ярма, піднятися з колін. П. Куліш пильно вдивляється, аналізує мистецькі твори своїх сучасників і попередників. Вирізняє тенденцію розвитку української літератури, а також окреслює її завдання: "Задачею украинской литературы должно быть строгое соответствие ее созданий духу народному и его серьезному, жизненному, а не какому-то псевдонародному, прихотливому взгляду на вещи. Задачею нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в узучении своей народности умом". [194; 2; 519] Статті "Характер и задача украинской критики", "Простонародность в украинской словесности", "Чого стоїть Шевченко яко поет народний?", "Взгляд на малорусскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповідання" Марка Вовчка", а також "Переднє слово до громади", яким відкривався альманах "Хата", були надруковані на сторінках "Основи". Пантелеймон Куліш працював у відділі критики і бібліографії з вірою в силу українського слова, якому скоряються усі види літературної творчості. Наголошував на майстерному відображенні насамперед національної самобутності, на бутті рідного народу, на літературі рідною мовою у своїх численних рецензіях, статтях, розвідках про І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ'яненка, М. Гоголя та інших. На думку Євгена Нахліка, "орієнтував письменників на фольклорно-оповідну традицію, творче опрацювання образного слова народу [...], таким чином, заклав теоретико-естетичні підвалини етнографічно-побутової школи в українській літературі 60-х років (Ганна Барвінок, Митро Олелькович, Дмитро Мордовець, Анатоль Свидницький, Олекса Стороженко та ін.), а також народницької прози наступних десятиліть (Олександр Кониський, Олена Пчілка, Борис Грінченко).

Водночас П. Куліш виступав проти тих критиків і публіцистів, які радили звести українську літературу до фольклорно-нарисового, фольклорно-стилізаційного варіанта. Із захопленням пише Василь Яременко про творчий доробок письменника: "… статті П. Куліша і М.Костомарова будять і загострюють історичне чуття українця, зміцнюють його переконання історичної правди, і, зрозуміло, приреченості розв'язувати проблему міжнаціональних стосунків критеріями справедливості і взаємності". [115; 18] Праці Пантелеймона Куліша мали дискусійний характер. Так, П. Куліш не сприймав амбівалентної природи сміху в "Енеїді" І.Котляревського. Назвав її "бурлацьким юродством", карикатурою на життя поспільства. І все ж його критика проти епігонів чи Т.Шевченка, чи І.Котляревського була вже на часі. На думку ж дослідників, П. Куліш був надзвичайно вимогливим, дошкульним, дотепним критиком. Не цурався фейлетонних рецензій, в яких гостро висміював недолугі літературні спроби, до того ж його "художня практика навіть у 40-60 рр., не кажучи про наступні десятиліття, не вкладалися в рамки етнографічного побутописання (соціально-історичний роман "Чорна рада", філософсько-історична поема "Великі проводи" [...]. За природою свого таланту Куліш-літературознавець був не стільки допитливим дослідником, схильним до неквапного неупередженого аналізу, виваженої оцінки, скільки критиком, який енергійно відстоював власні естетичні принципи. Навіть літературні явища минулого він намагався інтерпретувати з точки зору сучасних йому суспільних та художніх шукань". [200; 1; 34-35] Не менш показовим видається П. Кулішеве прагнення обґрунтувати національну самобутність української літератури та літературознавства. Так, до статті "Простонародность в украинской словесности" поет узяв як епіграф цитату із книги Р.Вільгельма (1823-1897), німецького історика культури, письменника. У примітках до другого тому творів П. Куліша, упорядкованих М.Гончаруком, маємо такий переклад рядків Р.Вільгельма з книги "Природна історія народу як основа німецької соціальної політики": "Дорога до права веде через звичаї, дорога до свободи - через самопізнання, дорога до могутності - через виповнене любов'ю, осягнення нашої національної своєрідності. Такий шлях є повільним, зате надійним, і жоден, навіть прекрасний зигзаг не виводить із тупика." [194; 2; 582]

У 80-ті роки Пантелеймон Куліш цікавився й іншими, як давніми, так і сучасними, здобутками світової філософської думки. Читав дослідження з історії релігії та літератури. Про це свідчать не лише епіграфи до творів, а й нотатки в записній книжці. Шістдесятилітній студіозус занотовував окремі висловлювання М. Тіндаля, англійського філософа-деїста епохи Просвітництва. Мислителів дев'ятнадцятого сторіччя, основоположників позитивізму Оґюста. Конта і Герберта Спенсера, французького філолога й історика, автора всесвітньовідомої книги "Життя Ісуса" Жозефа-Ернеста Ренана, його співвітчизника, богослова й літератора Авґуста Гратрі.

Кулішеве захоплення творами інших письменників, зокрема поезією Джорджа Байрона і Франсуа Рене де Шатобріана, творами Жан-Жака Руссо і Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, свідчить не лише про тонкий смак. Інколи навіть епіграф до твору здатен окреслити світоглядні засади творчості митця, усі її відтінки й нюанси сприйняття. Так, на думку Олександра Федорука, "… Кулішевий епістолярій завжди вважався першорядним джерелом для розуміння літературних і суспільно-національних процесів ХІХ ст.". [361; 331]

Іван Михайлович Каманін, директор Центрального архіву давніх актів у Києві, що мав великий досвід у публікації історичних документів, був близьким другом письменника, і взяв під опіку величезний архів (листування, рукописи творів, записки тощо). Пізніше його передали до утвореної Української Академії наук. Саме цей спадок покладено в основу каманінського п'ятитомного зібрання художніх творів П. Куліша, як ориґінальних, так і перекладних. На думку Миколи Жулинського, ці твори "… спонукають нас до вивчення нашої духовної спадщини, щоб виважити, а може, й переоцінити усталені інтерпретації їх творчості, а також культурницької й політичної діяльності з позиції сьогодення"; водночас дослідник зауважує: "Не чим іншим як історичним парадоксом слід називати те, що нині ми розпочинаємо знову, як робилася спроба наприкінці 20 - початку 30 років, розвивати ідеї Куліша-культоролога, Куліша-історика". [116; 43]

У той час Євген Кирилюк готував "Бібліографію праць П.О.Куліша та писань про нього". Ця праця з'явилася друком у 1929 році. Тоді ж у Львові вийшла книга Василя Щурата "Фільософічна основа творчости П. Куліша: В 25-літтє смерти письменника" (1922). Михайло Грушевський друкує у журналі "Україна" (1927, ч.1-2) ґрунтовну розвідку "Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчости". Інший дослідник творчості митця, український історик Дмитро Дорошенко видає у 1918 році книгу "Пантелеймон Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність", а молодий літературознавець, згодом відомий історик, археолог і прозаїк Віктор Петров друкує дві праці: "Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість" (1929) та "Романи Куліша" (1930). Олександр Дорошкевич також досліджував взаємини Пантелеймона Куліша з жінками, зокрема з юною Лесею Милорадовичівною, і видав у 1927 році книгу "Куліш і Милорадовичівна". У тому ж 1927 році було видано збірник праць комісії з видання пам'яток новітнього письменства. Відоме також видання його творів у 1931 році, львівське шеститомне видання (1908-1910), і київське незавершене - лише в п'яти томах (1908-1910). У серії "Українське слово", у Берліні, Богдан Лепкий видав п'ятитомне зібрання творів П. Куліша (1922-1923). Варто також згадати ще одне видання: Куліш П.О. Чорна рада. Хроніка 1663 року. - К.: Державне літературне видавництво (1939), а також однотомник у видавництві "Дніпро" (1969) та інше - "Поезія" (1970) у серії "Бібліотека поета".

Тож, у дев'яностих роках минулого століття інтерес до творчості Пантелеймона Куліша знову зріс. Постать письменника було повернуто із забуття спільними зусиллями Івана Франка, Сергія Єфремова, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, наступними поколіннями митців, літературознавців. На думку, Є.Нахліка, "… ще М.Драгоманов зумів побачити у його викличних поглядах прояв більш реалістичного, ніж доти, підходу до зображення козаччини". [200; 1; 19] Ю. Бойко-Блохин писав, що "… сумарний огляд творчости Куліша, то вперше був зроблений ще у книзі Миколи Петрова Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия, К., 1884. Автор цієї книги дав на сторінках 264-294 перегляд змісту до 80-их років написаних творів, подекуди відхиляючися від об'єктивности міркувань, і уклав першу досить простору бібліографію творів Пантелеймона Олександровича Куліша. У М.Петрова прозвучав натяк про "національне зрадництво" Куліша, що боляче вразило письменника.

Б.Грінченко, що замолоду вступив у різку полеміку з Кулішем, над свіжою могилою немов би в почутті каяття дав 1899 р. у невеличкій брошурі П.А.Кулиш, Чернигов, жмут фактів з життя і діяльности небіжчика. Смерть визначної людини викликала почуття тяжкої втрати лише у поодиноких осіб (М.Чернявський, М.Коцюбинський), більшість українського громадянства немов би забула про великого сина України". [22; 45-46] Навмисне подаємо досить розлогу цитату з праці Ю.Бойка-Блохина, аби неповторний стиль цього дослідника постав цілісно. Сам характер літературознавчого дослідження засвідчує той обсяг знань, якими оперує науковець, окреслюючи складну епоху, а також постать такого письменника, громадського діяча, як Пантелеймон Куліш. Тож, літературознавець кількома штрихами висвітлює нелегкий шлях творів письменника до свого читача в добу нищення та замовчування творчості когорти митців. І висловлює сподівання щодо повернення цих велетнів духу із забуття: "Коли йдеться про сумарний огляд творчости Куліша, то слід відзначити насамперед нарис В.Шенрока, з перевагою у нього біографічного шкіцування. Шенрок спирався на матеріяли дружини померлого Ганни Барвінок. Публікація Шенрока йшла спочатку на сторінках "Киевской Старины", а в 1901 році з'явилася у Києві окремою книжкою.

О.Маковей розгорнув sine ira et studio літературознавчий та біографічний нарис на сторінках "ЛНВ" в 1900 (тт. ІХ-ХІІ), "П.О.Куліш, огляд його діяльности".

На протязі десятиліть, в загальних оглядах, присвячених Кулішеві, повторювано фактаж без значних доповнень. Окремі дослідники при ювілейних датах розробляли лише часткові кулішезнавчі проблеми. Підпертям різко критичних поглядів народників був підсумковий нарис С.Єфремова в його Історії українського письменства, Київ-Ляйпціґ, 1919. Не міг Єфремов і пізніше скореґувати свій погляд (Без синтезу…, "Зап. Істор.-Філол. Відділу ВУАН", 1924, ІУ).

Ляйпціґська брошура Дм.Дорошенка з 1923 р. вдумливо переопрацьовувала відомий фактичний матеріял, наголошуючи визначну ролю Куліша в українській літературі й культурі, дотримуючись при тому академічної рівноваги.

Бібліографія Кулішевих творів та писань про нього, укладачем якої був Євген Кирилюк, видана 1929 року, була аж ніяк не задовільна, і навіть додатки І.Ямпольського ("Літературний Архів", 1931, кн. І-ІІ) не рятували справи. Євгенові Кирилюкові у зв'язку з його бібліографічною посвятою загрожував арешт. Пригадую, як він 1934 року розпачливо провадив "самокритику" на зборах співробітників Інституту ім. Шевченка в Харкові і як його нещадно за "кулішівський націоналізм" громив директор Інституту Є.Шабліовський. Цим було покладено заборону на студіювання творчости великого письменника.

Після другої світової війни дуже несміливі однотомні видання творів Пантелеймона Олександровича давали вельми бліде уявлення про його творчість. Коли шукаємо у восьмитомній Історії української літератури, а саме у відповідному 3-му томі (1968), то дістаємо враження, що том спляновано так, щоб не дати образу Куліша, як постаті: натомість є купа розпорошених по книзі фактів діяльности письменника так, щоб вони не в'язалися в творчу особистість.

Осягом на еміґрації є книга Вибрані листи П. Куліша українською мовою писані (УВАН у США, 1984 р.). Вступна стаття Ю.Луцького дає лаконічний вибір фактів життя і діяльности Куліша; Ю.Луцький зробив це з належною обережністю, не пускаючися у здогади. Супровідна стаття Ю. Шевельова "Кулішеві листи і Куліш у листах" дає не тільки цікавий розгляд листів письменника на тлі розвитку українського епістолярного жанру, але й показує константи психіки визначної людини. Слід лише пожалкувати, що книга обмежилася лише листами, писаними українською мовою.

В порі усамостійнення України прийшла черга і на вивчення Куліша. Зроблено обачний вибір його творів у двох томах (П. Куліш. Твори в двох томах. Упорядкування і примітки Є. Нахліка. Т. І, ІІ. К., 1994). Коло вивчення літературної спадщини письменника [...] лише де-в-чому можна б піддавати сумнівові. Чому, наприклад, не включено у видання таку прекрасну в мистецькому і політичному сенсі річ, як Іродова морока, із, звичайно, дуже потрібним історичним коментарем до постаті гебрея? Або чому не передруковано Зазивний лист до української інтеліґенції, який ще й тепер, ба й саме тепер, своїм змістом багато в чому є актуальним! Цінним є те, що Євген Нахлік попрацював ґрунтовно над примітками, вияснюючи мовні архаїзми та занехаяні історичні поняття". [22; 46-47]

Степан Гелей пише про життєвий шлях Пантелеймона Куліша як інтеліґента-різночинця, який дбав про патріотичне виховання поноволеного народу своєю творчістю. Пантелеймон Куліш надав революційно-демократичному журналу "Іскра", редколеґія якого складалася з В.Курочкіна й М.Степанова, власну друкарню. Письменник надавав фінансову допомогу журналові "Народ" та "Хлібороб", багато працював над виданням збірника "Актов Южной и Западной России". Клопотався перед Археографічною комісією з метою видання літопису Лукомського і збірника актів періоду визвольних змагань, що передували повстанню Богдана Хмельницького. Так, М. Жулинський пише про П. Куліша як про одного з "перших, хто доходив до першоджерел [...], хоча й сам не раз потрапляв у полон історичних схем і домінантних у польській історіографії концепцій. На жаль, об'єктивної, науково-арґументованої оцінки радянськими істориками його наукових і науково-популярних праць у нас на сьогодні нема.

Надто однозначно, більш того - категорично неґативно (і то однією-двома фразами) оцінюється "Повесть об украинском народе", яку він опублікував ще в 1846 році на сторінках журналу "Звездочка", "Повесть о Южной Руси" ("Народное чтение" за 1859-1860 роки), "Історія України од найдавніших часів", яку він написав по-українськи, щоб довести правомірність викладання історичної науки рідною мовою, а також його наукова праця "Перший період козацтва до ворогування з ляхами", яку П. Куліш надрукував в галицькій "Правді" в 1868 році і яка лягла в основу "Истории воссоединения Руси".

Пора об'єктивно оцінити ці та інші твори, зокрема, багато в чому дискусійну тритомну працю "Отпадение Малороссии от Польши", з позиції сучасної історіографії, не приховуючи його однозначно категоричних неґативних присудів і козацтву, і різкої позиції щодо діяльності Богдана Хмельницького, і полемічних випадів на адресу М.Драгоманова, і як, уже зазначалось, гострої оцінки музи Шевченка… Хоча П. Куліш потім і розкаювався в деяких своїх гріхах, зокрема, в бажанні догодити самодержавному офіціозові, в образливій для пам'яті Кобзаря формі суб'єктивних присудів, які він згодом вважав "плодом болезненной раздражительности", проте це була чи не перша серйозна спроба розглянути історичне минуле України з позиції наукової об'єктивності, передусім з урахуванням соціально-економічних і релігійних факторів і першопричин". [201; 21-22]

У 1888 році в Москві вийшла тритомна праця Пантелеймона Куліша "Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654)". У ній він різко засудив визвольні змагання українського народу під проводом Б.Хмельницького. На думку Степана Гелея, у такому "підході П. Куліша до аналізу українсько-польських відносин і справедливої боротьби українського народу за свою незалежність проглядаються фальшиві нотки польських істориків Дубецького і Корзона. Саме вони, грубо фальсифікуючи історичні факти, намагалися нав'язати громадськості думку про нібито культурно-колонізаційну місію Польщі на українських землях". [52; 97] Степан Гелей так само, як і Микола Жулинський, у своїй науковій розвідці розглядає Кулішеву деідеалізацію козаччини. Наголошує на тому, що поет зміг об'єктивно проаналізувати "… невміння об'єднати навколо державної ідеї різні соціальні стани разом з їх соціально-економічними прагненнями", увійшовши у "гостру суперечність з надзвичайно поширеним "народницьким світоглядом" [...] серед тогочасного громадянства", (не знайшов - розрядка В.Ш.) відповідного ґрунту і не зустрів прихильного відгуку; Отже, "… Важливо відзначити, що П. Кулішеві належить авторство поняття - "українська ідея". [52; 93-94] І, незважаючи на низку помилкових тверджень у нуково-популярних нарисах з історії України, дослідник вважає, що "П. Куліш позитивно оцінює козацтво, вбачає в ньому гарячий темперамент стародавніх русичів, різновидність західноєвропейського лицарства, елемент державотворчий, а не руйнівний, будителя і охоронця великої культури. Він захоплюється філософією сильних народів, могутністю княжого Києва, прирівнює Богдана Хмельницького до Кромвеля, вважає, що правду можна шукати тільки біля "своєї озброєної хати", що землю нашу можуть засяяти лише ті, що проливали за неї свою кров". [52; 91-92] Микола Жулинський пояснює позицію П. Куліша-історика тим, що він був схильним до "беззастережного обстоювання виношеної ідеї [...] терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для підтвердження концепції про негативне значення козацьких і селянських повстань для відбудови української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864-1868 рр., з 1871 року у Відні, а з 1873 року у Петербурзі на посаді редактора "Журнала Министерства путей сообщения", П. Куліш готує тритомне дослідження "Истории воссоединения Руси", в якому прагне документально обгрунтувати ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого панства і російського царизму на Україні". [194; 1; 12]

Пантелеймон Куліш чотири роки перебував у Варшаві на матеріально вигідній посаді директора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів. Лев Жемчужников посприяв тому, аби письменник дістав цю посаду. Під час закордонного перебування П. Куліш переклав з мови ориґіналу шістдесят три томи адміністративних ухвал Царства Польського на російську мову. С. Гелей сприймає працю П. Куліша 1864-1868 рр. у Варшаві і 1871 року - у Відні, а в 1873 році - у Петербурзі крізь призму вірнопідданого служіння ідеї єдиної Руси. Розглядаючи цей період діяльності, майже всі дослідники творчості критично оцінюють пропаґовані ним ідеї. Так, Ю. Бойко-Блохин вважав, що стаття "Зазивний лист до української інтеліґенції… це бадьорий, рішучий заклик до українських інтеліґентів під гаслом "Духа не угашайте". Спочатку дано короткий перегляд занепаду української культури в історичному ракурсі, далі розгорнено картину нинішнього стану в сатиричному насвітленні московського наступу і нищення України [...]. Оцей сатиричний образ російської історіографії, накреслений кількома талановитими штрихами, став наприкінці століття для українських істориків основою розуміння російського історичного минулого, натхненною "увертюрою" до Звичайної схеми "рускої" історії і справи раціонального укладу історії східнього слов'янства проф. М. Грушевського [...]. Так перекреслено історично-моральні й практичні підстави для будь-якого москвофільства серед української інтеліґенції. А тим самим заперечив Куліш і величання Петра І та Катерини ІІ, що їх звеличено в деяких його поезіях". [22; 42-43] На думку дослідника, "Истории воссоединения Руси" в трьох томах (1874-1877) є дуже талановитим і цінним твором: "… Куліш використав стару польську історично-політичну літературу, не рухану перед ним; притяг чимало й невиданого документального матеріялу (акти й листи), і в багатьох посланнях виявив глибоку і влучну інтуїцію [...], Куліш проробив дуже важливу й цінну роботу: він глибоко ввійшов в історичний, соціяльно-економічний процес витворення тої "хуторної" верстви, до котрої себе зараховував: того городового, кармазинного козацтва". [22; 39] І далі Ю. Бойко-Блохин пише про цей твір так: "До слів Грушевського варто додати, що три томи Воссоединения сполучають в собі якості історичного дослідження і літературного твору в романтичному дусі. Заголовок призначений для цензури, зміст же окреслює історію України від часів татарської навали до епохи Хмельниччини, про саме з'єднання з Москвою читач мало що знайде у трьох томах цієї розвідки. Зате формування української нації, її духове самовизначення, своєрідність українського православ'я, все це представлено темпераментно, картинно. До першого тому додано кобзарські думи: Невольницький плач, Про Марусю Богуславку, Про трьох братів озівських, Про Кішку Самійла, Про козака Голоту. Автор по-романтичному особливо висуває наперед ролю історичних осіб, підкреслено бере позу "об'єктивного історика", але його ентузіязм у насвітленні українського минулого прозирає скрізь. Книги ці антипольські, післанницька роля українського народу на Сході Европи підкреслена не тільки епіграфом до першого тому (витягом із першого посланія до Коринтян, гл. І, стих 27, 28), але подекуди і в тексті". [22; 40-41] Прихильно Юрій Бойко-Блохин поставився до ідеологічного розмежування П. Куліша, яке подибуємо в "Основі" 1862 року. Детально цитує вислів митця, який не сприймав діяльності московських слов'янофілів з їх аґресивним запереченням європейської культури й науки. Певно, саме це призвело до розколу в стосунках між С.Т.Аксаковим і П.О.Кулішем, яка, на думку дослідника, сталася ще в 1858 році. Юрій Бойко-Блохин неґативно оцінює тогочасні події: "Слов'янофіли пустилися в пропаганду серед слов'янських народів." [22; 36] Це спонукало Пантелеймона Куліша до написання поезії "Слов'янська ода". За епіграф до твору письменник узяв цитату з поезії Олександра Пушкіна.

У березні 1858 року разом з дружиною вирушає в мандри по Європі. Там, уважно спостерігаючи за найменшими дрібницями європейських народів, індустріалізованою цивілізацією, іще більше переконується в перспективах природно-патріархального побуту. Перебуваючи на засланні в Тулі замість Вологди три місяці і три роки, П. Куліш пише "Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца", історичний роман "Северяки", який згодом з'явився під назвою "Алексей Однорог", автобіографічний роман у віршах "Евгений Онегин, герой нашего времени", роман "Петр Иванович Березин и его семейство, или люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми", вивчає європейські мови тощо. Тож, ця діяльна людина ніяк не могла проіґнорувати заборону українського слова Емським указом 1876 року. Ю.Бойко-Блохин пише про це так: "… Куліш не витримав і став політиком". [22; 37] Перебуваючи в стані постійного обмеження дій, скутості, П. Куліш ще на засланні виробив той дух внутрішньої свободи, який допоміг йому переборювати труднощі. Однак О.Федорук вважає, що з часом письменник зневірився й занепав на дусі: "Віденські метаморфози Куліша 1882 року становлять важливий етап у його творчості. Кулішева ідеологія у цей час проявилася найбільш характерно. Кожний акт творчості був пов'язаний з попередніми та наступними і лягав у струнку систему. Незреалізовані ідеї на практиці причинилися до написання брошури-протесту, конфіскат брошури, як це не виглядає парадоксально, став поштовхом до написання циклу поем і поезій, в яких Куліш узагальнив свої тогочасні погляди. Після невдач 1882 року Куліш, повернувшись у Росію, назавжди полишає спроби вплинути на хід історії. Покидаючи Відень, Куліш кидає слова розпуки: "Где граница Азии!" - це були слова людини мудрої, обтяженої життєвим досвідом". [361; 225] На думку Ю.Бойка-Блохина, "Після Истории воссоединения Куліш гостро відчув свою осамітненість. Незабаром вирвалося у нього визнання, що його зневаження Шевченка було виявом його "хвороби". Та це вже не помогло. За винятком кількох осіб він був ізольований серед суспільства. Одчайдушно підіймав він голос проти нищення українських культурних осягів указом 1876 р., і це було небезпечне для нього і не давало ніяких позитивних перспектив [...]. Зрікшися свого російського підданства, намірившися стати громадянином Австро-Угорщини, Куліш вирішив заснувати свій журнал у Львові. Для цього треба було йому очиститися перед галичанами за свої жорстокі слова щодо Шевченка, висловлені в Истории воссоединения. Тому він написав свій блискучий спогад "Історичне оповідання", в якому він насвітлив часи Кирило-Мефодіївського Братства, показав екзальтовану національну атмосферу в тодішньому Києві, схарактеризував свою дружбу із Шевченком [...]. Повернувшись у Росію і осівши в своєму хуторі, опинився Куліш у дуже небезпечному стані людини без державного підданства. Аж у 1891 році Олександер ІІІ наділив письменника російським громадянством із дорученням до поліції тримати Панька Олельковича під "негласним надзором". Але Куліш в'язав прохання про віднову громадянства із проханням до царя скасувати указ 1876 року. На це він дістав відповідь про неможливість узгляднення його бажань". [22; 41-44]