Поетична творчість Пантелеймона Куліша

У двадцяті роки минулого сторіччя протиставляли Тарасові Шевченку Пантелеймона Куліша як носія певних аристократичних тенденцій. Олександр Дорошкевич вважав, що причина, так званих, хитань Кулішевих та його конфліктів з громадськістю полягає в соціальному походженні і класових симпатіях письменника. У тому, що П. Куліш є повний і органічний прихильник маєткового панства в Україні, цього спадкоємця козацької старшини: "Треба сказати, що підставу всім цим тверденням дав сам Куліш, зіставивши себе з Шевченком у "Правді" за р. 1868 ("Жизнь Куліша")". [125; 2; 187] На противагу цьому твердженню Микола Зеров твердив, що "П. Куліш не завжди протиставляє себе Т.Шевченкові, що в їхній творчості можна знайти чимало спільних рис". [125; 2; 188] Просвітительські і християнські ідеали рівності, справедливості, братерства, ідеали всеслов'янської рівноправної єдності, які сповідував П. Куліш, не були чужими й Т.Шевченкові. Не випадково після глузливих насмішок із земляків Т.Шевченко своє послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." завершує закликом брататися. Ця ідея виростає на ґрунті попереднього безкомпромісного осудження гріхів, очищення національної совісті над розритими могилами своїх предків. Безжальне осудження злочинів і помилок вивершує той моральний храм, який вибудував Т.Шевченко у своєму прагненні до соціальної гармонії: "Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю". [382; 272]

Т.Шевченко, як П. Куліш, лякає тих, хто дере шкуру з братів незрячих, гречкосіїв, всенародним апокаліпсисом, жахає Божим судом, земною карою. У липневому листі від 1857 року до сестер Милорадович П. Куліш полемізує від свого імені та імені Т.Шевченка з українським панством, яке обурюється їхніми пророцтвами про страшний народний суд і кров. Одночасно поет засуджує насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську змірився розливати: "Підійметесь, розіллєте Кривавії ріки, А прийде час - провалитесь В страшну тьму навіки ("Великі проводи")". [200; 1; 330] Поет вважав, що добро має торжествувати над злом, а милосердя над жорстокістю, оскільки "кривавими манівцями до щастя не дійти, треба "на культури путь" вертатися.

Лише деякі дослідники спромоглися відкинути нашарування поезогри, і розгледіти істинний сенс штукарства письменника. Митець у лабетах поневолення намагався зберегти дух боротьби, оспіваний Миколою Костомаровим і Тарасом Шевченком. П. Куліш не зміг змиритися з довічним сном народного духу в спільній могилі-домовині, вважаючи найбільшим злом - етнічні вади асиміляції. Звідси його емоційна, дражлива лексика, прискіплива увага до Шевченкових чарочок; всього, що не відповідало тим нормам поведінки, які він собі взяв за зразок, - усе це зіпсувало його стосунки не лише з Михайлом Максимовичем та Осипом Бодянським. З огляду на це, слід заперечити тези Ольги Грушевської, оскільки чвари письменників зумовив саме лібералізм вищезгаданих. Останнє цілком суперечило державотворчій концепції П. Куліша. [70; 168] Дмитро Дорошенко неодноразово наголошував на неабиякому максималізмові поета, що яскраво засвідчує "Дунайська Дума". [102; 69] Його роздуми окреслюють позиції кирило-мефодіївського братчика щодо навали чужорідної культури.

Сучасний читач по-різному інтерпретує окреслені П.П.Хропком домінанти епохи іманентного відродження етносів: "Несумісність високих людських ідеалів з національним й соціальним пригнобленням мас зумовлює у творчості українських романтиків поетизацію історичних подій, піднесення волелюбних постатей [...] неприйняття гнітючої реальності, часто нуртуючого в підтексті протесту проти її потворних форм", [360; 15] Творчість П. Куліша завжди непокоїтиме своєю брутальною дражливістю, нескореною жадобою до трансформації минувшини-майбутнього в теперішнє. Тому спроба визначення провідних ідей творчості завжди призведе до усвідомлення наявності єдиної концепції. Деякі дослідники схильні визначати її як державотворчу, тобто конструктивну, на думку інших, поет є передчасним представником мистецтва деструкції.

З огляду на це, спробуємо розглянути сповнене суперечностей ставлення П. Куліша до Т.Шевченка. Незабаром після їхнього знайомства, між ними налагодилися теплі стосунки. Високо цінуючи творчість молодого Т.Шевченка, П. Куліш щиро радив допрацювати "Кобзаря" і поему "Гайдамаки" з метою видання їх за кордоном у перекладі і коментарями німецькою мовою. На таке видання він обіцяв роздобути потрібні гроші.

Однак не слід ідеалізувати стосунки П. Куліша з Т.Шевченком. Хоча Пантелеймон Куліш і називав поета "другом та братом", проте у взаєминах був не завжди щирим, про що свідчить чимало конкретних фактів. Олександр Кониський згадував, що звістки про "Буквар" вже не радували хорого Шевченка: а тут ще й Куліш, як оповідає д. Чалий, заходився іронізовати, що "Шевченко почав "Кобзарем, а скінчив "Букварем", і далі зауважує "... не Кулішевим би устам личило іронізовати над Шевченковими заходами коло освіти народної". [165; 583]

Пантелеймон Куліш при всій своїй гоноровитості, самолюбстві, розумів наскільки вище нього стоїть Тарас Шевченко і як поет, і як художник. В "Эпилоге к "Черной раде" Пантелеймон Куліш дав дуже високу і об'єктивну оцінку творів Тараса Шевченка, не називаючи його імені, оголосив як "… величайший талант южнорусской литературы, певец людских неправд и собственных горячих слез". [194; 2; 470] Після заслання Пантелеймон Куліш розгорнув широку літературно-громадську діяльність, не забуваючи при цьому про Тараса Шевченка, творчість якого була суворо заборонена царатом. Не зважаючи на ризик, Пантелеймон Куліш у другому томі збірника "Записки о Южной Руси" опублікував поему Тараса Шевченка "Наймичка" (без підпису), а в "Граматці" (1857) - кілька його творів з циклу "Псалми Давидові" (теж анонімно). Під час заслання надсилав книги. Радо зустрів звістку про його повернення.

Пантелеймон Куліш завжди мав бажання бути Шевченковим ментором і критиком, це бажання і по смерті не полишало письменника. Напевно, саме в цьому криється причина розходжень з Т.Шевченком, який цілком природно, не міг терпіти надмірної над собою опіки і менторства.

Пантелеймон Куліш від надмірної любові, шани до таланту Тараса Шевченка давав інколи болючі поради, вважаючи, що поет має забути про особисте, жити лише життям громади. З огляду на це, радить Т.Шевченкові не одружуватися: "Засмутывъ ты мене, брате, сказавшы, що хочешъ одружытысь. Не гарну ты пору выбравъ; Треба бъ тоби зъ симъ диломъ пидождать [...]. А въ мене була така думка, щобъ тебе за гряныцю спровадити, и щобъ ты шырше по свиту поглянувъ [...]. А не багато бъ тоби й треба, що бъ дойты до свого розуму й вчынытысь великимъ поетомъ на вси вичны роки". [371; 72 (24)]

Як бачимо, Пантелеймон Куліш не полишає думки про закордонне відрядження Тараса Шевченка з пізнавальною метою, а головне - піклується про якісне зростання його поезії, вважаючи це за свій обов'язок як літератора-патріота і друга. Про "московські повісті", нижчі за можливості автора, він писав: "Про Московськи жъ повисти скажу, що зневажиышъ ты себе имы передъ свитомъ, да й бильшъ ничого. Щобъ пысать тоби по-московськи, треба жыты мижъ московськими пысателями й багато де-чого набратьця. Поглянь на Квитку: винъ себе въ таке багно втеребывъ московщыною, що посли смерты ёго мы ніякъ ёго не вытягнемъ й не поставымъ такъ высоко, якъ винъ достоинъ по украиньскымъ повистямъ. Москали тычутъ нам въ вичи Халявскимъ, Столбыковымы и всякою гидотою, на котру сами жъ ёго необачного пидбылы. Такъ и тоби буде, брате!". [371; 74]

Після смерті Т.Шевченка поет розгорнув активну діяльність навколо імені Кобзаря: виступає з промовами та пише статті про нього, у яких високо підносить геній Тараса Шевченка, обіцяє йти його шляхом. На думку Михайла Драгоманова, Пантелеймон Куліш зійшов з цієї дороги: "Найбільш разючий примір такого повернення показав один із найближчих приятелів Т.Шевченка, д. П. Куліш, який у 1857-61 рр. виславляв Шевченка як навіки славного громадянина, поета і навіть "першого історика" України ("Эпилог к "Черной раде" (1857), "Чого стоїть Шевченко яко поет народний" (1861), а в 1875-77 рр. знайшов у ньому тільки "пьяную музу", поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины. П.Чубський (М.Могилянський) в 1925 році виправдовував різкі висловлювання П. Куліша тим, що від Т.Шевченка деколи справді тхнуло богемою і горілкою (та й сам Т.Шевченко, ніби, визнавав, що "подвізався потроху коло чарочок"). Тому прихильник тверезості, П. Куліш опинився в колізії з Т.Шевченком.

Василь Щурат порівнював діяльність Пантелеймона Куліша, його життєву позицію, з Юлієм Словацьким як антиподом Адама Міцкевича. Сучасні дослідження, присвячені "хитанням" П. Куліша, зумовлені відсутністю цілісного аналізу творчості в контексті доби, знаковою рисою якої була цензура та "езопотворчість".

Сумнівним також видається "еволюційний рух" розвитку особистості поета, зважаючи на сталі концепції, обриси яких стали невдовзі чіткішими. З огляду на це, періодизація творчості (1840-1864 - "козакофільства"; 1864-1882 - "русофільства та полонофільства"; 1882-1897 - "позагромадський", "туркофільства") видається занадто штучною. За Є.Нахліком, нараховує два відлікові вектори, позначені самобутнім мисленням письменника. Тож, творчість Пантелеймона Куліша не слід розглядати лише крізь призму історії літератури Олександра Дорошкевича, який дотримувався станового розшарування як важливого чинника творчої трансформації мистецьких ідей. Наріжним каменем цих інтерпретацій слід вважати перегляд попередніх студій, а також зміну акцентів стосовно... Певний перелік осіб можна знайти в автобіографічній поемі "Куліш у пеклі". Однак повторимо тезу дослідника щодо поета, який критикував "пьяную музу, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родини", крім того дотримувався крайніх ідей українського націоналізму, наявність яких у творчості Пантелеймона Куліша дослідник Дмитро Донцов заперечив. [100; 95]

Чи варто долучатися до штучних конструкцій протиставлення: у тридцятих роках минулого сторіччя критики вже вкотре перебільшили і загострили від'ємні сторони взаємин між Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком, адже суперечності між ними випливали з їхніх різних темпераментів і душевних прагнень.

П. Куліш перший звернув увагу на всесвітнє значення поезії Т.Шевченка як геніального народного поета (у передмові до публікації "Наймички", у "Записках о Южной Руси"). Після смерті Т.Шевченка виступив з низкою праць, в яких продовжував славити його полум'яну поезію. З цих робіт слід відзначити насамперед "Історичне оповідання". Воно відкриває поетичну збірку П. Куліша "Хуторна поезія", видану у Львові 1882 року.

Висловлюючи своє захоплення творчістю Т.Шевченка в листі від 14 лютого 1858 року, а також в "Эпилоге к "Черной раде", не міг не передбачити негативного впливу генія Кобзаря на інертне письменницьке плем'я, що тяжіє до самозречення заради пошанування культу чергового пророка. Отож, створення ідола призвело до спотворення образу Т.Шевченка, появи подоби в кожушку та смушевій шапці, а також спровокувало протилежний модус епігонства - роздягання сучасниками та нащадками: Пантелеймоном Кулішем, Михайлем Семенком, поетами угрупування "Пропала грамота" чи "Бу-ба-бу". Спроби зіставлення творів зазначених авторів матимуть штучний характер, оскільки різняться морально-етичними настановами. [7; 130] Схильність Пантелеймона Куліша до деструкції подибується на рівні поезогри, що призвело до переоцінки його творчості читачами. Вона видається їм несамобутньою.

Чи варто визначати міру наслідування - питання риторичне, оскільки будь-яке подражаніє великого - це лише спроба узгодити власне почуття, переживання, з чужим. Завдяки суголосним темам, образам, мотивам, що стимулюють оригінальний творчий процес, передбачаючи співіснування особистісного з загальнолюдським на межі перекладу, переспіву, стилізації та навіть пародії тощо.

Поезія П. Куліша - це спроба активізувати поснулий дух громади, провокуючи діяльність за покликом часу, в унісон епохи впроваджувати найдоцільніші ідеї державотворення, які дослідниця Валентина Владимирова означила в межах двох типів дискурсу: етнографічної та історичної істини. [34; 61]

З огляду на двоплановість розгляду, прискіпливий інтерес П. Куліша до проблем української державності, що мали форму органічно-ортодоксальних (козацтво чи подальші військові формування України як військова структура, оберіг нації, урядова конструкція тощо) не буде видаватися "анахронізмом".

У 70-90-ті роки П. Куліш схилявся до переосмислення релігії в науково-історичному та філософсько-етичному сенсі. Уявлення про це дають нам його нотатники. На думку Євгена Нахліка, творчість та діяльність Пантелеймона Куліша у 70-90-х роках не менш важлива та прогресивна, ніж 40-60-х років: "Вершиною поетичної творчості П. Куліша стала збірка "Дзвін" (Женева, 1893), у яку ввійшли вірші і невеликі віршовані оповідки, написані у 80-х - на початку 90-х рр. Значною мірою, вона, щоправда, повторює мотиви "Хуторної поезії" - автор продовжує свій памфлет, розробляючи політичний, полемічний і сатиричний стилі української лірики". [243; 23] Пізній П. Куліш, на думку багатьох дослідників, П. Куліш 70-90-х років є самобутнім і проникливим письменником-провидцем, мислителем. Саме в цей час він висловив ряд оригінальних філософсько-історичних ідей, більш різко поставився до козацького та гайдамацького фольклору, оспівування народно-визвольних рухів Т.Шевченком. На думку Євгена Нахліка, це було пов'язано, передусім, з переосмисленням історії козацької України, його бажанням перейти від пасивної фольклоризації до більш широкого європейського мислення. Ці ідеї виросли з зерна, посіяного ще в "Чорній раді". Ще в цьому соціально-історичному романі П. Куліш висловив свою концепцію історії України, своє бачення світу та призначення людини в ньому. У своїх листах до І.Хильчевського (лист від 1875.25.11) писав, що перечитує Канта, який у праці "Вічний мир" (1795) обстоював федерацію вільних держав, об'єднаних домовленістю, що забороняє війну. Разом з тим філософ пише про монархію як благо, котра допомагає досягти досконалого врядування, зазначаючи, що "увесь народ" не здійснює врядування, а тільки більшість, тож тут загальна воля суперечить сама собі й принципові свободи. Однак письменника лякала анархія, кривава помста за наругу загальнолюдської моралі. Тому в поемі "Дума-пересторога, вельми на потомні часи потрібна" (1899) П. Куліш розгорнув повчальну візію-пересторогу для майбутніх поколінь. Поет засуджує насильство, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську замірився розливати. Т.Шевченкові міркування вирізняються від "гарячих" закликів поета, оскільки він лише констатував гріх зради, не засуджуючи, а лише попереджаючи про криваву кару Божу. На противагу цьому, Пантелеймон Куліш винищує та засуджує винних, до яких зараховує "товариство як скло" - козацтво, земляцтво, персоналії: Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та товаришів по перу, адже загальна негація видається йому очищенням.

Пантелеймон Куліш чи не вперше наголосив на тому, що Тарас Шевченко змістив акценти теоцентричної культури, видозмінивши морально-етичні засади змертвіння народного духу крізь призму власного серця в межах Божественного начала, сутності всього. Ріднило Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка, передусім, уболівання за долю народу, соціальне й національне визволення. Поезія "Великий льох" Тараса Шевченка позначена надзвичайним пафосом очищення від кровопролиття та відродження морально-етичних засад гуманістичної цивілізації. Суголосні думки подибуємо в творчості П. Куліша, який застерігав від кривавиці, нагадуючи про Велику Руїну. Спільна мета єднання поетів - це служіння своєму народові, хоча вони йшли до неї різними шляхами... Про це влучно сказав Пантелеймон Куліш у поезії "Брату Тарасові на той світ": "Різно діти, різно По світу блудили, Та на одно діло Душу положили". [200; 1; 295]

Індивідуальний стиль письменника впливає на формування жанрової парадигми літературних канонів, які залежно від тону епохи мають характер цілком аморфних або ієрархічно-нормативних систем. Тим більше, що функціонування співіснуючих систем культурно-історичного періоду, виражене домінантою, тобто тональністю форми відтворення дійсності, і здатне спричинити подальший "занепад", кристалізацію, змертвіння, а також підґрунтя для появи суперечливих елементів, похідних, здатних структурувати нову жанрову систему. Нову тенденцію розвитку мистецтва зосереджену в цій однорідності, гомогенності епохи романтизму як певної історико-типологічної ознаки, здатної до поновлення в різні історичні епохи. З огляду на це, характер мистецтва певної стильової тональності може знайти відбиток у різних культурно-історичних періодах розвитку людства, тобто родо-видові модифікації залежно від співмірності здатні сформувати складну систему окремих епох розвитку, яку лише умовно можна назвати єдністю.

З огляду на це, можна означити фундаментальні особливості становлення тієї чи іншої культурно-історичної епохи в контексті циклічності, що поєднує діалектичні складові та похідні цих формотворчих чинників. Залежно від кількості суперечливих похідних визначається специфіка культурно-історичної епохи, представленої стильовими домінантами, що заперечує тональність попереднього напряму, і стремить до самозаперечення - кристалізації мистецьких ідей в хронологічно усталених канонах жанрової парадигми, тобто нівеляції наступним напрямом, здатним відродити попередній тощо.

Порівняно з ієрархічно-нормативною системою жанрів класицизму, домінанти наступного стилю в межах діапазону основних канонів зазнають видозміни під впливом естетичних засад світогляду письменника як форманта взаємодії складових елементів епохи.

Оскільки процес має характер безперервного циклічного витвору, аналіз естетичної системи творчості Пантелеймона Куліша в аспекті тяглості історичних модифікацій літературних канонів представлено з врахуванням форматних ознак родо-видового критерію.

Історіософська тональність поезії митця, означена в межах жанрових та наджанрових явищ індивідуального стилю як системи певних незмінних прийомів зображення в контексті хронологічно означеного культурно-історичного періоду іманентного відродження, постає крізь призму неоднорідності способів вираження думки на межі драми, епіки та лірики, що не становить в творчості П. Куліша окремої тематичної групи: любовні, громадянські, природоспівні мотиви видозмінені з позиції "особистої долі" поета крізь призму естетичних засад поезії мистецького покликання.

Естетизація стереотипного мислення в творчості П. Куліша посідає чільне місце. Письменник так само, як і більшість його сучасників, подражає Шевченковій музі, захоплюється романістикою В. Скотта, демонічною постаттю героя Дж. Байрона. Не слід сприймати це в негативній площині, оскільки письменник прагне міфологізувати вияви національного духу, створити антологію не типових атрибутів "шароварництва", а глибинних рис етносу в магічному, силовому полі Шевченкової музи. Це спроба актуалізації потреби диспуту, втілення ідеї іманентного відродження нації на рівні переосмислення історії, культури, морально-етичних засад.

Пантелеймон Куліш у відродженні мислення міфологемами оспівує оживлення, звичайне явище співмірності духу та матерії в прямо пропорційних формах вияву, крізь призму дуалістичного єства людини на рівні поєднання "розуму" та "серця". Завдяки суб'єктивізації буденних речей поет досягає очищення. У такому відтворенні життя поєднані елементи драматургії та поезії, що супроводжуються епічним плином оповіді.

Основні наукові результати опубліковані в працях: "Поет і доба (Еволюція світогляду П. Куліша на матеріалі збірки "Дзвін")", "Образно-символічний ряд поезії Пантелеймона Куліша", "Поети і доба", "Герменевтичний аспект вивчення жанрово-стилістичної парадигми поезії Пантелеймона Куліша".