Поетична творчість Пантелеймона Куліша

Пантелеймон Куліш широко запровадив використання силабо-тонічних розмірів (п'яти- і шестистопний ямб, анапест, дактиль), а також білий вірш ("Псалтирна псальма" "До старої баби"), різноманітні види строф, багато з яких запровадив уперше в українській поезії: двовірш ("До Шекспіра", "З підгір'я", "Муза"), александрійський вірш ("Царська грамота"), п'ятивірш ("До Тараса за річку Ахерон", "Земляцтво"), секстину ("Божий суд", "Піонер", "Рай", "Видіннє"), септиму ("До Кобзи", "Покобзарщина", "Сум і розвага"), восьмивірш ("Побоянщина", "Заспів до "Думи про курку з курчатами"), октаву ("Уляна-ключниця", "Дума-пересторога...", "До Марусі В***"), спенсерову дев'ятирядкову строфу ("Чому тебе нема між нами"), східний бейт ("Анахорет", "Взором арабщини"), терцину ("До Данте, прочитавши його поему "Пекло"). Пантелеймон Куліш нерідко вдається до складних композиційних конструкцій. Так, найулюбленіший жанр поета, інвектива та медитація, має не менш складну будову, ніж великі ліро-епічні твори, подібна тенденція зумовлена внутрішньою природою жанру, який набув широкої популярності в творчості поетів пошевченківської доби. На думку такого дослідника, як М. Бондар, складність проблеми подібного явища зумовлена, передусім самобутнім талантом Т.Шевченка, наслідування мотивів, тематики творчості якого пов'язане з вшануванням пам'яті: "Жанровий аспект літературної системи подає свого роду "серединний" розтин її; в жанрі і - ширше - в системі жанрів знаходять переломлення істотні риси художнього методу, концепції дійсності, взаємовідношення традицій і новаторства в проблематиці й поетиці, особливості - композиційних побудов та образотворення, тобто все те, що має першорядне значення для всебічної конкретно-історичної характеристики літератури певного періоду". [24; 7] Прихильники цієї традиції, навіть не усвідомлюючи наслідків, спровокували занепад, інерцію розвитку тогочасної української літератури в межах культивування поета як речника державотворчих ідей нації.

Еміль Еннекен вважав, що твір має естетичну дію тільки на тих людей, душевні особливості яких утілені в його естетичних властивостях, тобто художній твір діє тільки на тих, чия душевна організація є хоч і нижчою, але аналогічною організації митця. У своїй книзі "Наукова критика" (1888) розглядав три види аналізу: естетичний, психологічний та соціологічний. Кожен із них мав завершуватися науково-критичним синтезом. Розглядаючи твір мистецтва як символ, викриття душевної і суспільної організації, заперечував досвід Шарля-Оґюстена Сент-Бева. На думку Е.Еннекена, душевну організацію письменника можна дослідити, не вивчаючи біографії, а за допомогою естетичного аналізу твору. Еміль Еннекен не сприймав також і концепцій Іпполита Тена, зокрема його теорії про вплив на митця раси, середовища без врахування впливу художника на загал. І.Франко певним чином сприйняв деякі положення теорії Е.Еннекена. Так, усі три види аналізу застосовані в праці І.Франка "Із секретів поетичної творчості", деякі інші порушувалися у розвідках "Конечність реформи учення руської літератури по наших школах середніх", "План викладів історії літератури руської", "Метод й задача історії літератури".

Етнопсихологія, правильніше наукова критика, це напрям, що дозволяє дослідникові проаналізувати риси українського менталітету крізь призму фольклору та художніх творів письменників різних епох. Однак потребує зваженості в аргументуванні. Так, суперечливість думок в оцінці спадщини письменника подибується в літературно-критичному доробку не одного дослідника. Ю. Бойко-Блохин зацікавився цим питанням, висвітлюючи позицію І. Франка, який "називав" Куліша перворядною звіздою в нашому письменстві, а разом з тим вважав Куліша Шевченковим епігоном, нарікав у передмові до Кулішевих перекладів Шекспіра на невиробленість мови Куліша. Як вийти з цієї дилеми у Франкових поглядах […]? Мусимо визнати, що перед дослідниками стоять ще дуже великі завдання, щоб довести читача до глибшого розуміння, ще мало доступного, малозрозумілого, але великого таланту". [22; 48]

Пантелеймон Куліш - митець з яскраво вираженим світобаченням та світовідчуттям. Кожна його наступна збірка відмінна від попередньої, і не втрачає стильової домінанти. Наслідуючи форму й мову народної думи, мав на меті відтворити життя народу в оссіанській манері, оскільки "... въ потемкахъ старины не останемся безъ светоча. Этимъ светочемъ будетъ для насъ современность. Только она, обнятая со всехъ сторонъ, постивитъ насъ въ возможность постигнуть подлинную, прямую жизнь народа въ его прошедшемъ...". [186; 1; 122] Оспівування епохи, проекції минулого на майбутнє, величини сталої, подібне до визначення Мартіном Хайдаггером "буття і часу", виразно окреслює дуалістичні студіювання фольклору Пантелеймоном Кулішем. Тим більше, що історик-етнограф "скользить по поверхности", тобто, поглиблюючи знання поза народною стихією, проектує самознищення: "І погибав Дажбожий внук Від побурсачених наук" ("Григорій Сковорода"). [188; 2; 294]

Збірник пісень Михайла Максимовича, стилізації Ізмаїла Срезневського, поетизація романтиками подій періоду Руїни, - усе це в сукупності стало поштовхом для того, аби Пантелеймон Куліш віддавав перевагу історичним джерелам, бо і "духъ народный ослабелъ в масъ неселенія". [186; 1; 184] Кулішеві студії народно-пісенної поетики заклали основні засади культурологічної концепції письменника, яка передбачала освітню програму для незабезпеченого прошарку населення ("Граматка", 1857), а також моральне очищення: "… Где ему деваться после того, какъ онъ пропьетъ все, что только можно пропить? Работать онъ отвыкъ, отъ казакованья отстать не хочетъ. Разумеется, всего проще й удобнее идти ему туда, где не спрашиваютъ: откуда й зачемъ пришелъ, на січ ("Дума о казацкой жизни")". [186; 1; 222]

Тема Руїни пронизує творчість П. Куліша в контексті морального занепаду нації. На засланні, продовжуючи фольклорні студії, П. Куліш пише російською мовою роман у віршах "Евґений Онегин нашего времени", в якому чільне місце посідає трансформація ранніх мотивів творчості. Тема Руїни зазнає видозміни, починаючи від поеми "Україна", якою поет мав на меті охопити унікальний епос народу, і закінчуючи "Шукачами щастя", тобто "Мальованою гайдамаччиною", а також поемами збірки "Хуторні недогарки", інвективами останніх літ.

Пантелеймон Куліш сповідував питомо національні цінності крізь призму об'єктивної критики. Свої тези письменник завуальовував вихвалянням культу єдиного правителя, однак не конкретної особи; піднесеним стилем описував федерацію слов'янських держав, однак не російської імперії; оспівував геній англійської, російської, турецької літератури, однак понад усе цінував чарівні тони українського слова. Кулішеве поклоніння словесності лише увиразнювало цінність історичних джерел, заперечуючи цим спроби фальсифікації епічного цілого, про які писав М. Комаров у часописі "Правда" на початку 90-х рр. ХІХ століття щодо М. Костомарова, який, ніби, висловлював думки про "домове" призначення української літератури заради заспокоєння уряду. М.Драгоманов заперечив це, твердячи, що письменник перебував на позиції панславізму, єднаючись у цьому з С. Аксаковим. На думку ж І.Шрага, письменник вимушений був використовувати езопівську мову для висловлення заборонених ідей: "Хиба ж у всім цім не виявив Костомарів, що він бажав широкого розвитку українського письменства, а не одної елементарної словесности для народу", як пише д. Драгоманів, признавав окрімність українського народу і української мови, таку окрімність, яку "обшеруссъ не признає, і кажучи про те, що було тодї найпотрібнїйше, знаходив, що на все єсть свій час, указував, що треба зараз робити, а з чим і пострівати не шкода, що можна відкласти до іншого часу". [374; ХІІ-XV; 565]

Схильність письменства того часу до створення прихованих, утаємничених текстів пояснюється специфікою культурно-історичного періоду, а використання "мови Езопа" відбиває лише безперервність традицій літератури. Однак латентна система поетової концепції державотворення, пересипана епатажними дражливостями громади, не змогла справити відповідного впливу на свідомість українства. Дослідники й нині аналізують "рудиментну, архаїзовану" проблематику, нещадно розкритиковану Іваном Ткаченком та Дмитром Дорошенком в особі П. Куліша: "... так захопився війною з козакофільством, що й не помічав, що в 90-х роках козакофільство було вже в значній мірі перейдений етап у розвитку українського громадянства підчас боротьби марксистів з народниками, що тоді розгорталась". [339; 46] Сприймали П. Куліша прихильником доктрини ліберального державотворення, що зрікся шляхів українського мучеництва, занурився в плекання культури. Іван Ткаченко стверджував, ніби поет відмовився від активної боротьби, закликаючи громаду "забиться в темну норку", бо мовляв, той момент "еще далеко", коли маси "не захотять терпеть" настоящего порядка вещей". [339; 22] Д.Дорошенко вважав, що заклик П. Куліша - "культурі спасенній служімо!" - характеризує як книжника, що зарився в архівах, і не помічає, що "він одстав од життя", бо "ідеалізація козаччини - пережитий уже етап громадських настроїв і літературних поглядів на Україну. Це - романтика від якої протверезило наше громадянство багато дечого іншого, окрім писань П. Куліша. Боротьба за політичне й соціальне визволення народних мас, апостолом якого був для цілої України М. Драгоманов, опанувала помислами цілого покоління, й П. Куліш з своїми антикозацькими виступами став фігурою анахронічною". [102; 83] Із цими тезами важко погодитися, оскільки П. Куліш протягом життя дотримувався позиції Кирило-Мефодіївського братства. Однак його епатажні праці, серед них "История воссоединения Руси" (1874-1877) та "Крашанка русинам і полякам" (1882), що були присвячені генезі мотивів великої Руїни в українській культурно-історичній традиції 1663-1687 років, добі безпорадності широких верств населення, безпринципності користолюбивих гетьманів, викликали в громаді лише нерозуміння.

У збірці "Досвітки" П. Куліш висловив своє ставлення до козацтва, означивши його, як "низове гультяйство", здатне лише на бунт. Можливо, козаччина для письменника, це символ міжусобиці, дисгармонії, занепаду української державності, саме тому і виникає в його уяві образ великої Руїни: "Де п'яне гультяйство триста літ співає Про своє хижацтво, про руїну й кров". [200; 1; 389] Образно-символічна система поезії постає як усталена світобудова з наскрізними біблійними мотивами. Найулюбленішим художнім засобом письменника є мова, сповнена патосу, брутальна, драстична, пронизана бароковими тональностями в сприйнятті смерті, що знайшли своє вираження в творчості Лазаря Барановича, зокрема в збірці "Вірші на Апокаліпсис…".

Пантелеймон Куліш апелює до громади історичними фактами щодо хижацтва й каверзи, які знищили Золоту Орду так само, як і козацьку республіку: "Умерла ти, матусенько Вкраїно, Серед козащини, серед незгоди; В крові й руїні цвіт найкращий згинув Твоєї благодатної природи", [200; 1; 438] хоча "Тимчасом як недомисел земляцький Юртується в письменницьких кагалах", [200; 1; 481] бо "Чортма на світі правди". [200; 1; 485] Письменника не влаштовує місія історика, оскільки він співучасник ганьби - усвідомлення занепаду: " Я не поет і не історик, ні! Я - піонер с сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою". [200; 1; 448] Це запустіння в душах, цей терен колючий постав в якості невірних інтерпретацій діяльності козацтва, дії якого керуються ідеєю розбишацтва, а не державним мисленням. Тому поет звертається до нащадків:

"Не славте кобзаря піснями голосними:

Дзвенить йому хвалу його тридцятиструна.

Колись він заблищить між душами ясними,

І зникне вся хула ворожа, нерозумна.

І буде дух його із віку в вік сіяти,

Серця зцілющою водою покропляти,

І рани гоїти, і сльози обтирати". [200; 1; 485]

Слід враховувати парадоксальність мислення поета в творчості якого позитив та негатив сумісні. Контрастність мислення є специфікою поетики П. Куліша. У посланні "До Данте, прочитавши його поему "Пекло" (1861) це вплинуло навіть на структуру вірша. Кілька образів, наприклад: квіти слід прочитувати як думи. Символ суголосний Шевченковому "квіти, мої діти". Символізує знання, працю, навіть Танталові муки, бо ж вони "… гинуть без сліду, що, мов сон, зникають, Оставивши в серці болі невимовні". [200; 1; 268] І хоча алюзії посідають чільне місце в творчості П. Куліша, вони втрачають свої чари ледве з'являється символ "серце", адже його не можна вмістити в асоціативне поле, оскільки воно уособлює викінчену логічну систему алогічного, тобто водночас постає макро-мікрокосмосом, пеклом-раєм, першопочатком, рушієм конечного й початкового.

На відміну від інших творів, композиція цієї інвективи не має двоїстої структури. Найхарактерніша для творів П. Куліша композиція складається з двох частин, інколи з трьох: зачину, констатації-пояснення, а також заключної частини, вираженої закликом до дії ("Національний ідеал"), ускладненої діалогічним мовленням ("Заспів" до збірки "Дзвін", "Что есть мне, и тебе жено"). Остання із згаданих медитація має зачин, який протиставляється іншим частинам твору, як засадничий, позачасовий твір. Інвектива "До старої баби" традиційно складається з двох частин, в яких подибуються не антагоністичні зв'язки, а причинно-наслідкові. Серед інших особливостей композиційної структури вирізняється "Псалтирна псальма" градацією гнівного засудження історичних реаліїв, інвектива "До Данте…" - скристалізованою формою вираження думок, а також "До Кобзи", кільцева структура якої уповільнює, фокусує увагу читача на мотиві братського єднання, який повторюється з метою тематичного акцентування.

До наулюбленіших образотворчих засобів поета належить метафори: "Через край із серця Рідне слово ллється", [200; 1; 266] а також повтори, синекдоха, наприклад у творах "Люлі-Люлі", "До Данте…", "До старої баби": "Нехай усі землі, всі язики знають, Як великі душі за весь мир горюють". [200; 1; 268] Характерним засобом поетики П. Куліша є опосередковане називання, що моделює двоїсте сприйняття: "Олегова столиця" тощо.

У своїх інвективах таких, як "Менший брат", "До старої баби", "Петро да Катерина", а також "Німецька наука-розлука" якнайповніше відбилося іронічно-саркастичне мислення поета, який висміює етнічні вади українства. Негація минулого, за П. Кулішем, здатна викликати катарсис, очищення громади від добровільного поневолення. Тому він звертається до письменства в поезії "Титани" як до месників духу, здатних відродити найбільший скарб - мову, а отже, й істину непреложну. Для П. Куліша світ творця полягає в перемозі звичайного, буденного, традиційного. Його обурює філістерський підхід до життя звичайної людини, незбагненно чистої в уяві поета. З огляду на це, П. Куліш закликав до єднання: "Озовітеся, брати, з восходу і з заходу До неприязного всім деспотам народу", адже "… й москалям живу вказали мову і привели його ід пушкінському слову". [200; 1; 418] П. Куліш так само, як і більшість братчиків, сподівався на спільність дій слов'ян у знищенні деспотії "старшого брата". Тому поет присвячує "Гімн єдиному цареві" його діянням, іронізуючи в самій назві над претензійними зазіханнями владолюбців на "Третій Рим". З огляду на просвітницьку діяльність Петра І та Катерини ІІ, поет звеличує їх до рівня "подвижників свободи": "завіщали нам велике діло: Щоб кожен з нас царем у мислях був своїх, Щоб серце в нас огнем на чесний труд горіло І не лякалося недолюдків лихих". [200; 1; 416] В однойменній поезії він аналізує позачасовість процесу звиродніння нації, а також храм розбещеної деспотії в образі "двох предків". У поезії "Забули ми", "Гомер і Шекспір", а також "Національний ідеал", "Псалтирна псальма", "Двоє предків" письменник намагається відтворити способи очищення, плекаючи надію на відродження віри в поневолених душах. П. Куліш наполегливо пропагує "апостольство до ближнього", визволення народу дорогою просвіти. Ці настанови найбільш уживані в поезії П. Куліша. У цих повторах щодо відродження державотворчих процесів націорозвитку слід вбачати не роздуми, а життєве кредо письменника.

Заклики до непокори в творчості П. Куліша поєднуються з упокоренням перед Божою владою: "Благословляй-хвали Всевишнього й за те, Що не мовчиш один між стадом без'язиким. Да не смущається твій дух і знай росте. Над темними людьми і над письмацтвом диким". [200; 1; 447] Його світоглядна позиція знайшла своє вираження і в збірці "Дзвін" (Женева, 1893). Поезія збірки - це чорні візії, уявні і справжні лихоліття, що випали на долю автора. Це також і ліричні медитації. Близько тридцяти десятків поезій філософсько-психологічної лірики: "Шуканнє-викликаннє", "До Марусі В***", "Чудо", "Видіння", "Рай", "Праведне пануваннє", "Три поети", "Премудрість", "Хмари", "Троє схотінок" та інші. У деяких творах збірки навіть громадянська патетика виражена інтимно-сповідальною інтонацією, - поет не стільки проповідує, скільки неквапно роздумує, звіряється у своїх почуттях, оглядаючи пройдений шлях ("До Тараса за річку Ахерон", "З підгір'я", "На чужій чужині", "Анахорет", "Піонер", "По Кобзи та до Музи", "Одвідини" та інші). Ці твори є ліричною сповіддю громадянина, патріота. Він пише те, що думає, не лукавить ні з собою, ні з читачем, не запобігає перед сильними світу, ані догоджає письменницькій громаді. Його творча уява та горде серце зреклися мирської суєти, вириваються "у високе Небо правди й красоти".

У його творчості подибуються: як типові, так індивідуальні образи-символи, які він деталізує, переосмислюючи поетичний обсяг народно-пісенної образно-символічної системи. Однак за цим поетичним коментарем образу криється чітка знакова структура, алюзії якої спрямовані нагадувати читачеві світоглядні авторські концепти творчості. Тож, розгляд особливостей структурованої системи може підтвердити незмінність позиції П. Куліша протягом життя, мету якого поет убачав у плеканні ідеї державотворення. Заради цієї мети митець долав традиційні світоглядні засади суспільства, епатуючи до його сумління. Тому намагання П. Куліша розглянути цю концепцію спектрально в контексті різних філософських систем: еклектичного поєднання автократії, федерації вільних держав німецького ідеаліста Імануїла Канта, філософії почуттів Жан-Жака Руссо, етики Бенедикта Спінози, негації власності крізь призму сродної праці, на вибір якої впливає серце, - усе це ніщо інше, як пошуки ідеального державного устрою. І хоча художній світ поета завжди умовний, символічний, а образи - носії певних гуманістичних ідей, він прагнув започаткувати в суспільстві диспут, зродити бажання об'єктивно мислити, аналізувати спадщину, яку заповіла "козацька республіка", княжа доба. Тому втілення ідей в життя нерідко носило характер "хитання" в межах одного напряму, який письменник означив у своїй морально-етичній концепції. Ця концепція спиралася на роздуми П. Куліша щодо оцінки гайдамацького руху та козацтва, яке занепало. Шукаючи відповіді на питання "хто ми?" поет, зачарований звитягою українського лицарства, писав:

"Ми з рідним словом на сторожі стали

Проти Ляхви й хороброї Литви.

Хоч би й дощенту землю зруйновали

Нам вороги, не зникнем з неї ми.

Нехай аакають вельможні з москалями,

Як цвенькали та пшикали з ляхами". [200; 1; 423]

Цими рядками П. Куліш апелює до українського письменства, зокрема до Т.Шевченка, який виступає в ролі останнього Кобзаря козацького, який возвеличував народ "без пуття, без честі і поваги". Брутальні словесні пасажі Пантелеймона Куліша, не вилучаючи з контексту його творчості, свідчать лише про палке вболівання за долю народу, який втратив провідника і не встиг відчути сирітство, тому більшість своїх послань поет адресує "до Тараса за Ахерон". У цій однойменній інвективі, як і в "Останньому Кобзареві козацькому" П. Куліш нівелює захоплення українським лицарством, яке "і в браті, і в сестрі, і в жінці, і в дитині Ви любите свого хижацтва підпомогу, Щоб широко ваш рід осівся на Вкраїні, Муруєте церкви та молитеся Богу". [202; 1; 396] Філістерське бачення світу, на думку П. Куліша, породило занепад духу, байдужість. Поет висміює в переспіві німецької пісеньки морально-етичні риси тогочасного суспільства, етапи розвитку якого зумовили жахливу формацію, означену поетом одним рядком, рефреном: "Яке нам діло до того, Яке нам діло до того". [200; 1; 425]

Неприйняття історично зумовлених моральних засад українського народу характерне й для творчості Т.Шевченка. Проекція морально-етичних співвідношень різних періодів розвитку нації в творчості П. Куліша співмірна з основними засадами світогляду Т.Шевченка, однак існують суттєві відмінності. Висвітленню традиційних рис моралі як основних чинників подальшого формування менталітету за певною домінантною ознакою присвячено низку творів Т.Шевченка, зокрема "Причинна", "Утоплена", "Катерина", "Відьма", "Гайдамаки". У цих творах не знайдемо осуду, лише неквапні роздуми та співчуття, які спонукають реципієнта до дії ефективніше, ніж епатажні повчання П. Куліша, що прагнув миттєвих змін у свідомості поспільства.

На відміну від Т.Шевченка, який вбачав корінь зла "в ушкодженій свідомості та втраті національної пам'яті й гідності", а тому висміював - "типові, самовдоволені гімни українському минулому". [61; 57] П. Куліш, створюючи свою метаісторію спирався на занепад морально-етичних засад нації. На його переконання, він зумовив добу Руїни в українській історії. За аналогічним біблійним мотивом стоїть розорення Єрусалима і зруйнування Єрусалимського храму військом царя Навуходоносора ІІ року 587 до Р. Х., за сучасним літочисленням.

Перекладання Біблії істотно вплинуло на оригінальну творчість письменника, передусім збагативши її філософськими мотивами, зокрема мотивом Великої Руїни, генеза якого в українській культурно-історичній традиції сягає 1663-1687 років. Ця доба знаменувала період бездержавності, який, на думку обох письменників, започаткував Богдан Хмельницький. З огляду на це, П. Куліш декларує першочергові завдання в переосмисленні минулого поступу нації, бо кровопролиття здатне відкинути Україну назад у культурному і державному становленні. У поезії "До рідного народу", "Національний ідеал", "Письмакам гайдамакам", "Руїноманам", "До Мазепи" письменник намагається застерегти прийдешні покоління від самоомани в оцінці діяльності українських гетьманів. Т.Шевченко тримався не такої категоричної думки щодо діяльності гетьмана І.Мазепи, як П. Куліш, який вважав його зрадником серед тих, хто має одну пекельну раду, аби "не довідалась громада, Звідкіль їх ласощі беруться". [200; 1; 399]

У переважній більшості інвектив П. Куліша присутній полемічний дискурс щодо соціальних катаклізмів за лаштунками автократії. Його думки суголосні Т.Шевченковим уявленням про духовну єдність. П. Куліш схиляється перед "престолом правди верховенства ума", представленого в образі царя Соломона, який явив "осяйні скрижалі" не з "потового поля" ("Подвижники свободи"). Асоціативний ряд цих положень у поезії П. Куліша прочитується на рівні освіченості правителів. Структуроване суспільство покликане в нього сприяти розвиткові науки та духовній чистоті, яка порятує українство. Воно уявлялося йому водночас незбагненно праведним та грішним: "Хоть нікого ми не любим, Та ба! що робити? Мусимо всім заволокам, Ба й катам годити". [200; 1; 389]

У поезії "До Тараса", "На незабудь 1847 року", "Останньому Кобзареві козацькому" постать Т.Шевченка символізує мученика, страдника, месію, який зможе виправдати всі П. Кулішеві поривання, бо не герої "правди й волі В комиші ховались... Утікали в нетрі слуги, що в панів прокрались [...]. Хижаки-п'яниці із заробітком розбишацьким", та "Все ж бо в них була омана: Воля, честь, лицарство, За що світом колотило Без пуття козацтво". [200; 1; 421]

У своїх апокаліптичних творах П. Куліш засуджує правителів, які перебирають на себе роль вищого судді, що "У пишних палатах, поневолюючи народ" рятують від католицизму слов'ян-поляків, діяльності Б.Хмельницького, І.Мазепи та від "злюк, що наплодила дика сила" [200; 1; 413] ("Подвижникам свободи", "Епілог" до збірки "Досвітки", "До Ганни Барвінок").

У поезії "Німецька наука-розлука" поет описує шлях Кобзаря, заперечуючи визначені німцем "норми" українського менталітету. Висвітленню цієї проблеми й присвячені панегіричні описи Катерини II та Петра І ("Гімн єдиному цареві, "Він і Вона", "Петро да Катерина", "Подвижникам свободи" та низка інших творів). Поет прагне очищення від крові, пролитої пращурами з метою звільнення поневоленого мислення сучасників, тому закликає до очікування "живої весни". Тому він прискіпливо аналізує навіть свою діяльність: "Я атеїст, що знає тілько Бога". [200; 1; 387] Ці положення його творчості нерідко розглядалися спотворено, зі зміщеними акцентами.

У поезії "До Тараса" письменник звіряється в суголосних Т.Шевченкові відчуттях "мертвої колоди", а тому торування праведного шляху вбачає в очищенні поснулого духу народного крізь сльози, тобто серце. В інвективі "До Данте" символ "серце" - це праведність мученика, митця, який своїм душевним запалом може очистити інші душі, бо в них рай і пекло. Тому в "серці" гинуть "рожевії квіти", за Т.Шевченком, образ ідей, дум, виражених творами - "квіти-діти". Кулішевий символ безпорадності громади, яка постає як стадо без'язике серед "тісноти" - неволі, зубожіння ("Псалтирна псальма", "Стою один"), а тому, на його думку, потребує виразника ідеї. Отож, маємо еліптичну знакову систему творчості поета, який прагнув піднести музу Шевченкового генія до рівня зречення, чистоти єднання сердець, що мають спільну душу: "Та єдину душу Удвох вони мали [...]. Та на одно діло Душу положили!" [200; 1; 295] ("Брату Тарасові, на той світ").

Образ "душі" символізує в уяві поета символ духу нації, спільної мети, безмежність світу, світове дерево. Ця культорологічна міфологема співзвучна ідеям Платона та Григорія Сковороди знайшла своє оригінальне тлумачення в творчості П. Куліша. Серця його "ніхто не знає", бо це "тихий рай", далекий від узагальненого в поетиці Т.Шевченка образу-символу негації "лихих людей", не воріженьків, своїх - "люде". Образ автора в якості ментора визначено як той, що може радити, бо страждає за весь "мир" в значенні "люде", віру в любощі, милощі, яких втрачено. Тому серце чистих дітей, райських віковічних квітів, ідеї ("Что есть тебе, й мне, жено?") у полоні солодкої дрімоти, тобто самоти, довічного сна, "хатнього упокою", який може здолати лише "дух серця" - "слово", символ сили, бо рідне слово із серця - віще. Воно символізує знання, світ, мир - "люде" в позитивному значенні ("Заспів" до збірки "Досвітки"). [200; 1; 266]

Типове для творчості П. Куліша та його сучасників кодування внутрішньої форми твору за допомогою міфологем алегоричного плану виникло під тиском культурно-історичних обставин, позначених мисленням доби античності: на думку давніх греків, поетове слово завжди повинне бути "темним", надмір ясності якого слід вважати, за ісландськими скальдами, технічною вадою. [51; 155] Медитація П. Куліша, що має назву "Чарований ключ" порушує тему чистоти слова, яка штовхає в "чужі, непевні двері", де можливо "живуть і душогубці". [188; 1; 379]

Страдницькі мотиви християнства пронизують творчий доробок митця, спонукаючи до індивідуального осмислення загального розвитку людства зі спорадичними проявами занепаду та відродження духовних якостей. Тому слово правди для П. Куліша - двопланове. Варіативно породжує асоціативний ряд зрадливості як риси менталітету нації, представники якої занедбали ідеали пращурів заради себелюбства во ім'я створення держави бунчуків ("Прокид від сну"), де не чують серцем правди, не сповідують кредо: "… нового Воскресення, Справдыть обицянку Священного Письма, Що истыну колысь мы серцемъ зрозуміємъ, Неволю розумомъ перемогты здоліємъ". [184; 64] У творі "Козацька хата", "Він і Вона", "Молитва Боянові", коннотацію - "п'яних Кобзаря, Хмеля Варшави" слід розглядати в значенні засліплення. Діяльність можновладців різко засуджується поетом з позиції морально-етичного занепаду. Розглядаючи братовбивчі тенденції в історії козаччини, письменник означив причини занепаду в понятті зради як домінантної риси цього періоду:

"… Ви перед Хмелями бєте в книжках поклони,

З хаптурних ницаків малюєте ікони,

А я на тих казюк дивлюсь без суєвірства,

Як на наслїдників усобицї та здирства", [188; 1; 329] або

"І поти нам серце пектимуть

Пекельні печалї сумне,

Покіль в нас письменні верзтимуть

Казки про козацтво пяне". [188; 1; 355]

Поет переосмислює ці гріхи як гіпотетично статичний стан українського духу: "… Брехні під маскою високої культури". [188; 1; 447] У медитації "Слово Правди" П. Куліш окреслює шлях розвитку українського народу крізь муки забуття, очищення від скверни віроломства. Ці апокаліптичні тенденції розвитку подій простежуються також у творі, жанр якого модифіковано: елементи феноменологічного метажанру трансформовані в посланні, що має назву "Стою один". Відтворюючи біблійну поетику в створенні звіриної подоби людської гріховності, поет акумулює державотворчі конструкції "престолу правди", що здатен відродити істину в маревах варіативної правди, виплеканої козацькими історіографами. Ці науковці, на думку поета, сповідують суб'єктивний підхід до аналізу морально-етичних засад козацької республіки, яка занедбала традиції в засліпленні від власних вад, плекаючи дух дуків-срібляків.

Морально-етичний аспект творчості П. Куліша нерозривно пов'язаний з історіософським та культорологічним, оскільки вираження основних засад світогляду потребувало незвичних форм, здатних максимально відтворити пошуки істини. Формозмістові єдності в контексті естетичної системи творчості поета відбивають основні моделі архетипного мислення людства. Параболічно-притчева структура образної системи лірики Пантелеймона Куліша нерозривно пов'язана з переосмисленням позачасової проблематики, оригінальним тлумаченням теми Руїни в площині звиродіння нації, очоленої можновладцями-фарисеями.

Істинний митець, за переконаннями П. Куліша, невибагливий. Той, хто цурається багатства висоти, щасливий лише маючи "веселий в серці сміх", серед "моїх книжок, серед моїх палатів тихих" [200; 1; 492] ("Троє схотінок"). Однак не слід сприймати ці зізнання в контексті біографізму. У цих Кулішевих заявах відчувається панегірична патетика, присвячена творчій діяльності митця як такій. Вона здатна осіяти серце огнем правоти, оскільки творчість, на його думку, очищення, Божий суд у душах, що присвятили себе праці праведників, сила слова яких воскрешає мертвих: "Виростають, - твоїм слідом, 3 матернього лона Утікають розпинатись Серед Вавілона". [200; 1; 267] Місто спокус, боротьби праведних та грішних, постає як дещо умовне, позачасове. Назва його тлумачиться як означник перебування матері Ісуса Христа ("Что есть мне й тебе, жено?"), і як історичної персони, і більш узагальнено як символ Батьківщини, землі роду, рідної землі, в якій, за П. Кулішем, "чисті серцем діти", громада, що прохає дозволу до дії - очищення працею, творчим натхненням.

Пантелеймон Куліш припадає до неї, живої істини добра, шукаючи порятунку від облуди та самоомани тих його сучасників, хто зрікся праведного вогню за лаштунками зручної правди. Образ правди в творчості П. Куліша досить сталий, проте має означення "брехлива", яке слід розглядати в значенні "непотрібна". В інвективі "До старої баби" поет намагається конкретизувати за рахунок описів культурно-історичного періоду риси української нації. Однак його роздуми - це лише особисте ставлення поета до громадської думки, яка інертно животіє на правах імперської служниці, і стремить до національної розбудови держави за рахунок вирішення соціальних проблем. Творчість П. Куліша - це сповідь його Кобзи та Музи, які на тлі бездержавності стоять на сторожі слова, оберега, який заповів Т.Шевченко.

Образ Батьківщини є наскрізним для всієї творчості П. Куліша. Поет окреслив у позачасових, позапросторових межах історії Великої Руїни. В його уяві він постає як "хутір", а тому символізує вічне буття. Цьому символу в поетиці П. Куліша підпорядкована вся образно-символічна система. Семантичним відповідником цього символу постає образ "хати" - "твоя хата, блага мати", "сирітська хата" ("Великі проводи"), "пахарська хата" ("Брату Тарасові на той світ", "Де-не-де по хатах ясне світло сяє" ("Заспів" до збірки "Досвітки"), оскільки це "козацька хата" тих, хто "на сум благородний багатий", тому поет закликає "сходьтеся до рідної хати" ("До Кобзи"), хоча вона й "темрява хатина" тихого спокою серця, господа спасенної душі ("Что есть мне и тебе, жено?", "Дивлюсь на срібний волос твій, Кохана", "Присвят..."). "Убога хатина", що символізує Батьківщину, територіальні межі України, "огонь правоти осіяє", - це варіанти ідеї відродження нації, ідеї діяльності. Ідеї сакрального очищення творчістю серед найбільш уживаних образів-символів. Лише крім персони автора - виразника єдиної мети України, окресленої такою градацією як "серце", дух якого "слово", що долає "хатній упокой" - довічний сон - творчою діяльністю, вираженою символом - "кобза", який в свого чергу підпорядковано натхненню - "музі", тобто істині. Для П. Куліша слово є питанням світобудови, оскільки лише творче натхнення зумовлює праведне панування. Спираючись на ці засади, П. Куліш звертається до безхитрісної Музи та до Кобзи з глибокою пошаною, аби вони допомогли здолати темряву людства, незнання справжніх цінностей та істини ("Метаморфоза", "Праведне панування", "Сум і розвага", "Муза", "До Кобзи", "До Кобзи та до Музи"). Усвідомлюючи свою гріховність, поет прагне очищення через служіння слову, мечу обоюдному, бо лише це допоможе йому спастися "... од гніва Премудрості": "... спасуся, Воскресну чистий у Великдень судний І о спасенні людськім звеселюся". [200; 1; 393] Пантелеймон Куліш міфологізує дійсність, постать Тараса Шевченка, покладаючи надію на прийдешні покоління, які освятять його діяльність, відродивши його сповідальні скрижалі пошуків істини.

Будь-яке спорадичне, іманентне відродження мистецтва, зумовлене рухом естетичної свідомості людства, продукує міфологемне сприйняття світу. Теорія "культурних хвиль" нідерландського вченого Генріха Вельфліна зосереджена на специфіці гуманістичної культури, основні засади якої полягають у вираженні ідеалістичних тенденцій мислення. У цьому контексті цікавими є міфологеми та ключові коди поетичної діяльності П. Куліша. Крізь призму герменевтичної аналізи постає ідеалістичний: поет звертається до музи, до України-Руси як федерації західних та східних слов'ян, очолених Олеговим містом. Подібні заклики в інвективах П. Куліша є певними штучними конструкціями, тобто поетичними актами розбудови держави, територіальної єдності, оскільки поет шукає "твориво трону" - "престолу правди", мудрість.

Зосереджуючи увагу читача на сутності людського існування крізь призму власних сумнівів та пошуків істинності буття, поет розглядає перебіг світової історії в контексті історії українства. П. Куліш зачаровує читача описами звитяги жіноцтва: козачка, польська панянка, що усвідомлює трагізм долі слов'янського народу. Вони відображають віру митця в краще майбутнє, а також і сучасне. Неодноразово поет наголошує на сталості життя хутірського. Благість убачає саме в діяльності українського жіноцтва.

Саме притчево-параболічний тон поетичних творів, надмірна їх суб'єктивізація, неясна позиція авторського "я" ускладнює сприймання Кулішевої позиції. Якщо згадати основні положення літературно-критичного доробку Михайла Драгоманова, то на думку відразу спаде несхвалення діяльності, критика музи поета, що не продовжив шляху Кобзаря.

Творчість П. Куліша у "цім періоді звучала майже в суспільній порожнечі. Вона не знаходила відгуку. Вона залишалася в друкованій постаті коломийкових куплетів, майже нарівні з фольклорними записами. Д у х Шевченкової поезії блукав безпритульний". [228; 151] На думку Євгена Маланюка, "Голос пізнього Шевченка фактично вже лунав у порожнечі. Палахкотів несамовитий Куліш, але то була розпачливо-трагічна борсанина вже полоненого духу [...]. Врешті й Куліш, як скалічений і ранений звір до барлогу, - відступив на хутір, звідкіля, задивлений у візію к н я ж о ї державности, ще вергав громами". [228; 177]

П. Куліш сатирично змальовує історію імперської Росії. Сама назва країни в нього зустрічається досить часто. Поет закликає до об'єднання слов'янських народів, та водночас це не є закликом до об'єднання під патронатом Москви. Так, у "Слов'янській оді" Пантелеймон Куліш пише про жорстокість правителів цієї імперії, народу:

"Да славиться народ-освободитель!

Да шествує вослід йому біда!

Да буде він вовіки побідитель!

Да ллється кров слов'янська, як вода!". [200; 1; 503]

Сама поезія побудована як звернення до Росії: "Обманщице, кого ти не лестила, Кому м'яких не слала ти перин? Ще мало ти людей занапастила, що вірили обіцянкам твоїм!". [200; 1; 502] Це поезія 1882 року. Вона не ввійшла до поетичних збірок митця. Повну назву має - "Слов'янська ода. Відгук на панславістичне гуканнє по Європі російського архістратига Скобелєва." За епіграф П. Куліш узяв слова О.Пушкіна з поезії "Клеветникам России" (1831).

Поезія П. Куліша відтворює настрій закликів російського митця. Так само гостро дискутує з політиканами, що намагалися затуманити істинний стан справ:

"О чем шумите вы, народные витии?

Зачем анафемой грозите вы России?

Что возмутило вас? волнения Литвы?

Оставьте: это спор славян между собою,

Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,

Вопрос, которого не разрешите вы

Уже давно между собою

Враждуют эти племена;

Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? вот вопрос". [309; 1; 499]

Добре знання цієї поезії є дуже важливим під час розгляду "Слов'янської оди" Пантелеймона Куліша, усієї його поетичної творчості. По-перше, це може допомогти зрозуміти мотивацію поета у виборі епіграфу до власного мистецького твору. По-друге, зосередити увагу читача на таких посутніх моментах його творчості, як сатиричне зображення історіографії, оспівування постаті митця та естетизація горя. Посилання на таку постать, як О. Пушкін, мало би спрямувати сучасників П. Куліша до переосмислення дій російського генерала михайла Скобелєва (1843-1882) і всіх інших панславістів. Відомо, що саме в цей час розгортаються суперечки щодо державного об'єднання слов'янських народів під зверхністю російського царизму. Хоча сам рух виник наприкінці ХУІІІ ст. в ході боротьби за незалежність слов'янських народів, що перебували під владою Туреччини та Австро-Угорщини. Суперечки тривають і досі. Про що ж писав Пантелеймон Куліш у поезії "Слов'янська ода". Чи було це знову завуальоване звернення до нащадків митця, що страждав від цензури. На думку І.Ткаченка, поет був анахронічною фігурою української літератури. [339; 46] Можливо, дослідник правильно окреслив тогочасний стан літератури, і П. Куліш, дійсно, видавався диваком, що постійно наголошував на протиріччях української історії. Так, у поезії "Козацький жаль", "Забули ми", "Останньому кобзареві козацькому" та багатьох інших творах поет намагається відтворити хід історії об'єктивно і неупереджено. У поезії "Забули ми" з поетичної збірки "Дзвін" (1893), що перше мала назву "Віщий дух" якнайкраще відбито прагнення митця показати всі злети і падіння української історії. У цій поезії П. Куліш позитивно відгукується про діяльність козацтва. Вболіває за долю українства на противагу своїм власним твердженням у таких творах, як "Двоє предків", "Петро да Катерина", "Подвижники свободи". Усі ці твори ніби є тлом для головних думок митця. Твердження П. Куліша такі суперечливі, що навіть у поезіях "Петро да Катерина" і "Двоє предків" теза про чистоту думки взаємообернена. Ось, приміром, рядки з поезії "Петро да Катерина":

"… І завіщали нам своє велике діло:

Щоб кожен з нас царем у мислях був своїх…"

Із поезії "Двоє предків":

"Тепер ми всі царі, що землю осягнули

Під вічне скипетро науки да культури

Не підкопається ніхто під наші мури". [200; 1; 416]

П. Куліш моделює сучасне, майбутнє і минуле. Критики не сприймали Кулішевих трактувань історії. Те, що бачилося у Кулішевих творах, дуже виразно окреслив Сергій Єфремов. [113; 223] На думку Євгена Маланюка, що дотримувався поглядів Василя Щурата [398; 106] відносно цілісності натури митця, цей дослідник видавався йому заангажованим: "В певному сенсі можна говорити про многозначність, ба навіть загадковість "несамовитого Панька".

З властивим йому спрощенням академік Сергій Єфремов розв'язував цю проблему привабливо короткою формулою: "без синтези". І, навпаки, повна протилежність "народникові" Єфремову, один з найрафінованіших київських вчених, людина неабиякої історичної інтуїції й культури, полагоджував проблему Куліша вишуканою та, в ґрунті речі, теж досить упрощеною формулою: "прометеїстичне хлестаковство". Інші вживали, в сенсі лайки, російське поняття "інтеліґент". [228; 180]

Євген Нахлік у двотомній науковій монографії "Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель" (К., 2007) розглядає творчість митця в усіх аспектах. Натомість О. Федорук та П.Гончарук зосереджують увагу читача більше на оточенні письменника, світоглядних засадах тогочасного суспільства; досліджують взаємовпливи (Федорук Олесь "Куліш та його оточення" (К., 2007); Гончарук П.С. "Суспільно-політичні та історичні погляди П.О.Куліша: 110-ої річниці його світлої пам'яті (1819-1897)" (К., 2006). У викладацькій практиці користуються досвідом радянської школи, продукуючи в студенстві думку про Пантелеймона Куліша як про письменника, що суб'єктивно відтворював історичні події України. Що був епігоном Тараса Шевченка. Що був письменником, як писав Сергій Єфремов, "без синтези" і т. п. Зрідка згадують праці велетів "Розстріляного Відродження", слова Миколи Хвильового про виняткову європейськість українського хуторянина. [356; 2; 292] І ще рідше аналізують бібліографію митця. Навіть не усвідомлюють значення праць Віктора Петрова як кулішезнавця.

Поетичну діяльність Пантелеймона Куліша необхідно вивчати. Поетичну творчість - читати. Видавати і перевидавати його листи, щоденники. Пантелеймон Куліш - це модерніст української літератури. Митець, що зумів охопити і переосмислити всі вади українського поспільства. Саме українського, а не російської імперії, як це робив Микола Гоголь. Євген Маланюк наголошує, що "… Т.Шевченко - чи не перший почав гостро розрізняти: "А на Україну не поїду… там лише сама Малоросія"… - як писав він в одному з листів.

Треба ствердити, що з духу свого неполітична, чисто чуттєва назва "Україна" набирала ціх політичних і державницьких л и ш е в добах Збройного Чину - Хмельницького, Мазепи, Петлюри, хоч уживав тієї термінології вже Сагайдачний, а найбільше спопуляризував її французький інженер де Боплян в своїм "Описі України" (1851)". [228; 62] Пантелеймон Куліш натомість уживав назву "Русь", маючи на увазі саме Україну, як і заведено було в усіх давніх хроніках. Саме Пантелеймон Куліш, а за ним уже і Михайло Грушевський стреміли до поновлення назви в загальному вжитку. Відомо, що назва нашої країни "Україна" з'явилася в останній чверті ХІІ ст. Уперше в Іпатському списку "Повісті минулих літ", де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 році під час походу на половців. І лише в 1577 році вперше в "Псалтирі" вжито назву "Велікая Росія" на позначення терену сучасної Московії. Євген Маланюк пише, що "… слова "мають свою долю", як і книги. І як же дивно покерувала доля цією, сивої давнини сягаючою, термінологією.

Перші сліди виразу "Мала Росія" з'являються відносно пізно в грамотах візантійсько-грецьких патріярхів. Та немає сумніву, що така чисто грецька термінологія була практикована й раніше, десь в часах територіяльного розросту Київської Держави середньовіччя. Але мусимо тут сягнути аж до грецької антики, бо лише в світлі її можна знайти генезу цього специфічного назовництва та зрозуміти все історичне "непорозуміння", таке незручне для нас в часах геть пізніших.

Отож в географічній уяві античного грека коло (обрій) відогравало дуже важливу ролю. В органічній психології грека з "малого", як з зерна, народжувалося "велике". Тому античний грек називав "малою Грецією" (мікра Еллада) свою метрополію, а "великою Грецією" (меґалє Еллада) - ширше коло своїх державних посілостей і впливів, ц. т. свої колонії. Ту саму, одідичену по греках, термінологію вжила культурно-грецька Візантія у відношенні до посталої в Києві ІХ ст. держави: "мікра Росія", ц. т. мала Росія - для матірного осередку, для метрополії, і "меґалє Росія", ц. т. велика Росія - для колоній, спеціяльно на півночі (Володимир, Суздаль)". [228; 61]

Із пропагандивною метою радянські вчені писали, що назва "Україна" походить від слова "окраїна", кордони Російської імперії, а назва "Русь" - від назви річки "Рось". На думку Пантелеймона Куліша, Русь Чорна, Червона Русь, Біла Русь, Київська Русь і т. д., - це Україна, благодатна, чиста, ідеальна країна. Казкова, сакральна. Сама назва "Русь" зустрічається у давніх письменах на позначення води. І, дійсно, на терені України повно річок, річечок, озер, ставків, джерел, боліт і прекрасне море, яке греки називали погідним. Часто назви етносів та географічні назви мають кілька варіантів. Різні народи по-різному називають одне і те ж плем'я. І називаючи, вкладають у саму назву свої емоції, свої уявлення і своє ставлення до живої істоти, об'єкту, країни, народу. І Пантелеймон Куліш відчував справжнє ставлення слов'янофілів тогочасної Московії до України, українського народу. Тож, варто простежити передумови формування його світогляду, події тих літ, а також усе, що спричинилося до написання ним "Слов'янської оди". Почасти нерозуміння поетичної діяльності Пантелеймона Куліша можна пояснити неусвідомленням громади складнощів епохи. Український письменник, що зазнав уже заслання, розумів усе ж настрої усіх станів та громад тогочасної України. І був змушений, щоби хоч якось донести до загалу живе слово, використовувати мову Езопа. За цими грашками, шифрами, "ієраміадами" важко розгледіти істинне обличчя цього "Протея брехливого народу", але сама алегоричність його творів відразу впадає в око уважному читачеві. Подібне загравання з цензурою зустрічається згодом і в пізніші часи, зокрема в двадцятому столітті. Ось, як про це явище пише Соломія Павличко в своїй монографії "Дискурс модернізму в українській літературі" (К., 1997), щодо проблеми читання: "Політичний тиск породжував особисту цензуру […] Двозначністю характеризувався навіть панівний пролетарсько-комуністичний дискурс […]. Спочатку пролетарський дискурс мав дві схеми: 1. Однозначності - коли текст цілком збігався з намірами автора чи авторів. 2. Двозначності - коли текст заховував підтекст, який не збігався з офіційно декларованими намірами автора чи авторів. У деяких випадках комуністичною риторикою замасковувалася спроба відстояти українськість, національність у "новій" літературі, в інших - свободу мистецтва взагалі". [270; 174]

"Он яке твориться

На сім світі! Яка правда

У людей, мій сину.

Така й досі, я думаю,

В нас на Україні.

Та другої і не буде

В невольниках людях." [382; 353]

Інший побратим Пантелеймона Куліша, Костомара, у поезії 1846-1847 рр. писав:

"Розриваються кайдани

Неволі й неслави,

Згине, щезне братня свара,

Ворог ваш кровавий

Любітеся, діти слави!

Любов нас спасає!

Слава, честь тобі вовіки,

Орле наш двоглавий!

Бо ти шпонями своїми

Вирвеш із неволі,

Із поруги давній на світ

Слов'янськую долю!" [170; 1; 113]

Натомість Пантелеймон Куліш у поезії "Слов'янська ода" висловив думку про негативний вплив Москви на всі сфери життя народів тогочасної імперії. Чи не тому він у поезії "Забули ми" звертається до образу, що видається втіленням його сатири відносно російської історіографії. Образ цей, звісно, має риси української культури. Пантелеймон Куліш із великою пошаною та любов'ю звертається до істинного обличчя історії. Тому образ цей прибрав рис матері-українки:

"Науко-нене! викуй т и нам плуга

І ним сама орати поможи;

Та вже нехай не сіє нам наруга

Над розумом криваві ті ножі,

Що про лихих п'янюг п'яниця темний

Співав колись у темряві корчемній". [200; 1; 424]

І все ж невимовно боляче, що митець у своїх творах стільки темних алюзій присвячує Кобзареві. Іще дивнішими видаються його історичні екскурси щодо татарської навали на українські землі в поезії "Національний ідеал" (також зі збірки "Дзвін", 1893).

"На Клязьму й на Москву позабігали люде

І визирали, хто з киян туди прибуде.

І всі, що руської єдиності жадали,

На Клязьму й на Москву помалу прибували.

І, покидаючи свою руїнну дикость,

Вбачали під Петром імперії великость.

Де нас десятками за Паліїв лічили,

Там міліонами край рідний ми осіли". [200; 1; 417]

Тарас Шевченко писав про Петра І як про лютого ката козаків:

"Ти нас з України

Загнав, голих і голодних,

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий! Проклятий!". [382; 211]

Навіть враховуючи те, що Пантелеймон Куліш зумисно хвалив російських царів, аби подражнити вкраїнську громаду, читають його поетичні рядки з болем та гіркотою і нині.

"Моє земляцтво! ви самі свій нарід їли,

До кореня ту чернь згризали козаки:

Оце ж ви перш усіх її й закрепостили,

Самі ж були з дідів і предків крепаки". [200; 1; 414]

У цій поезії "Петро да Катерина" П. Куліш намагається правдиво відтворити події тогочасної епохи. Він побіжно згадує про діяльність "великих святих", "подвижників свободи". Його мета - не дублювати слова Тараса Шевченка з комедії "Сон", а збурити громадську думку. Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш ще в молоді літа писали поезії-метафори, поетичні збірки-метафори. Пантелеймон Куліш не міг повторити долі Тараса Шевченка; на засланні - уже був; період, коли його заборонялося друкувати - позаду. П. Кулішеві хотілося працювати, діяти, бути корисним Україні. Тому він і вдається до химерництва. І чи таким уже химерним був митець, коли описував, як через двадцять років після 1654 року, "Переяславської ради", козацька старшина записувала вже собі в кріпаки старинних козаків по своїх маєтностях.

Спробуємо розглянути найхарактерніші риси поезії Пантелеймона Куліша, враховуючи попередні оцінки творчості, тлумачення досвідчених дослідників та аматорів. На початку огляду, по змозі, були представлені різні позиції, найліпші тези зацитовано. Тому подальший аналіз буде спрямовано лише на розкриття концепції, що суттєво розходиться з прибічниками "хитливості" та "еволюції" світогляду П. Куліша. Тим більше, що й на його думку подібне може призвести до деградації. Чи чи не тому в посланні "До старої баби", "Руїноманам", "Українським історіографам", "Писакам-брехунам" (зб. "Дзвін", 1893) висвітлив причини занепаду нації, що втратила моральну чистоту. Чи відрізняються Шевченкові постулати моральної чистоти від Кулішевих. Найбільший гріх, за Т.Шевченком, це втрата істинності буття, штучність закону; пошуки Бога за межами серця, - здатне спричинитися до трагедії цілого народу. У поезії "Письмакам Гайдамакам" автор крає серце зізнанням, що апостоли, сучасники, своїм нерозумінням затьмарили тексти Тараса Шевченка. Ця заувага "не тхне чарочками", на яких так акцентують увагу, стверджуючи, що П. Куліш - перший блюзнір творчості Кобзаря.