Поетична творчість Пантелеймона Куліша

Слід наголосити на тому, що Олександр Федорук розглядає творчість поета під час перебування у Відні в 1869-1872 і 1882 роках. Поділ на ці два періоди видаються йому важливим для розуміння духу тогочасної епохи. Юрій Бойко-Блохин так описує події того часу в житті митця: "Наприкінці 1881 року він уже в Галичині. Його спроба поєднати закордонних поляків і галичан була виразом наївности, незнання складности відносин між обома суспільствами, осягнути щось цією спробою не вдалося, а нарікання на його симпатії до поляків у гострій формі висловив Б.Грінченко і з кепкуванням Д.Мордовцева. І різкі насміхи з Куліша тривали з десяток років". [22; 41]

У Відні поет знайомиться з Іваном Пулюєм, який долучився до спільного перекладу Біблії. Іван Франко називав українського фізика, науковця "безмежним чоловіком". Ганна Барвінок була хрещеною матір'ю дитинці Івана Пулюя, вірніше Івана Пульгута. Дослідник до 1881 року саме так і писав своє прізвище. Його батько, Павло Пульгут, обіймав деякий час посаду бурґомайстра Гримайлова (містечко Скалатського повіту, тепер Густинського району). Там, на Тернопільщині, у 1845 році й народився майбутній дослідник.

Іван Пульгут зростав у працьовитій хліборобській родині. 1856 року, після закінчення початкової школи, продовжує навчання у класичній гімназії Тернополя. Опановує латинський і ґотичний шрифт. Викладовою тоді була німецька мова. Це тривало аж до 1867 року. Тоді ж, незважаючи на протести українства, було запроваджено як викладову польську мову. Вивчення української мови обмежили, і викладали за обсягом дві години щотижня. Вивчали також гебрейську, грецьку та латину. Закінчивши з відзнакою гімназію, Іван Пулюй на бажання батьків та з письмовою рекомендацією місцевого пароха пішки дійшов до Відня, аби студіювати в університеті теологію. Крім теології, Іван Пулюй слухав також виклади фізики та математики на філософському факультеті. І 1869 року, закінчивши з відзнакою теологічний факультет, не прийняв священницького сану, що спричинило драму життя: у листі до сина батьки зреклися його.

Пантелеймон Куліш останні дванадцять років свого життя (1885-1897) присвятив перекладу Святого Письма. Зустрівши у Відні Івана Пулюя, вирішив допомогти молодому науковцеві самореалізуватися. Так, розпочалася співпраця двох велетів духу. Спочатку П. Куліш доручав І.Пулюєві переклад невеликих уривків тексту. Іван Пулюй чудово знав гебрейську мову. Пантелеймону Кулішеві ж доводилося заразом вивчати її, аби переклад обох був цільним та гармонійним. П. Куліш інколи, у листах, скаржився І.Пулюєві, що робота на землі, життя на хуторі, відволікають його від завітної праці. І все ж навчений пожежою на хуторі Мотронівка він суворо пильнував цю працю, і залишив нащадкам тридцять дві наново перекладені книги Старого Заповіту з тридцяти дев'яти. Решту сім книг переклали: Іван Пулюй (Псалтир) та Іван Нечуй-Левицький (першу й другу книги Хронік чи Паралипоменон, книги Ездри, Неємії, Естери, Даниїла). Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький довершили Кулішевий перкалад Біблії у 1898-1901 роках. У 1887 році був надрукований Новий Заповіт, а в 1903 році, зі згоди й підтримки Лондонського Біблійного Товариства (всесвітньо визнаної авторитетної установи для апробації й видання перекладів Біблії національними мовами), було видано: "святе Письмо Старого і Нового Завіту". Повторне видання вийшло знову у Відні 1812 року, а в наступні роки - у Берліні (1921), Нью-Йорку та Лондоні (1947). Великих зусиль доклав до видання цієї праці професор, доктор Іван Пулюй. На той час уже декан електротехнічного факультету Німецької Вищої Технічної Школи в Празі.

Пантелеймон Куліш убачав важливість перекладу Біблії у повсякденному житті свого народу. Саме воно, на думку поета, здатне було наблизити його до самоусвідомлення свого покликання. З цією ж метою намагався упорядкувати й думки українського народу. Так, у листі від 14 серпня 1843 року до Михайла Юзефовича, письменник писав: "У меня родилась такая дерзкая мысль, что я даже не смел и говорить Вам о ней прежде её осуществления, - мысль выразить жизнь малороссийского народа в эпопее! Я избрал для этого язык и форму народных наших дум, которые изучал долго и прилежно, и так как думы наши суть отрывки народной эпопеи, то я и вставлял их целиком, приблизясь к воспеваемой в них эпохе". [196; 1; 20]

На думку Богдана Бунчука, у 40-50х роках Пантелеймон Куліш "написав мало віршованих творів. Він імітував форму народних дум і створював тонічні астрофічні структури із здебільшого парними, жіночими дієслівними римами. В оригінальних поезіях він вдався до строфічної силабіки народнопісенного походження з неповним та перехресним римуванням жіночих закінчень. У переспівах з Біблії використовував строфічні, неримовані і римовані форми 14-складовика та 8-складовика. Рими і клаузули у псалмах були жіночі". [27; 7] У праці "Еволюція віршування П. Куліша" дослідник розглядає історію й мотиви написання творів, зокрема й незакінченої драми "Хміль Хмельницький", поеми "Маруся Богуславка". Б.Бунчук досліджує поетичну творчість П. Куліша в світлі віршознавчих поглядів як частини естетичної системи. Василь Щурат також намагався дослідити творчу лабораторію митця. Туркофільські настрої Пантелеймона Куліша пов'язував із творчістю Персі Біші Шеллі, вказуючи, що для поеми "Магомет і Хадиза" письменник започатковував розмір - строфу з поеми "Лаон і Цітна". Варто зауважити, що цим розміром була також написана поема Джорджа Байрона "Паломництво Чайльд Ґарольда". На думку В.Щурата, саме "оригінальні східні поеми П. Куліша вказують на те, де необхідно шукати джерела П. Кулішевого аристократизму і вельми помітного культу жінки". [396; 6]

Микола Бойко в своїй монографії "П. Куліш: Осмислення творчого спадку" (1997) соціальні та ідейні витоки світогляду письменника розглядає крізь призму етнопедагогіки. Проте слід зазначити, що дослідник творчості Пантелеймона Куліша писав і таке: "Куліш був тісно пов'язаний з російським просвітництвом, а воно духовними коренями було пов'язане з європейським культурним відродженням ХУІІІ та ХІХ віків". [19; 4] На думку М.Бойка, неабиякий вплив на свідомість маленького П. Куліша мали співи його матері, а також опікування "духовної матері - поміщиці Уляни Мужиловської": "… пройнявся біблейською тематикою завдяки сільському дяку Якиму, а також одержав справжню школу самостійного мислення завдяки Михайлу Грабовському.

Філософську систему мислення було сприйнято Кулішем завдяки професору Київського університету, архимандриду Теофану Арсеньєву. Він навчив робити філософський аналіз категоріями "підсвідомого" і "півсвідомого" в підходах до сутності людського буття і розуміння духовного розвитку становлення людської свідомості". [19; 5-6] У параграфі про політичні погляди П. Куліша дослідник пише, що поет орієнтувався на настрої української ліберальної інтеліґенції, дотримувався позиції поміркованої частини членства Кирило-Мефодіївського братства. І все ж П. Куліш, на думку М.Бойка, пояснював розбрат українців втратою свободолюбивого духу, який об'єднував покоління. Тому й закликав до відродження цього духу, національної самобутності, не полишаючи позиції слов'янофіла. П. Куліш прагне втілення своїх ідей навіть на мовленнєвому та мовному рівні. Так, використовуючи перший український фонетичний правопис, друкує шеститомне видання "Записки о жизни Миколая Гоголя", журнал "Основа", "Записки о Южной Руси" (1856-1857), "Кобзар" (1860), "Граматку" саме "кулішівкою".

Євген Нахлік, аналізуючи творчість письменника в цілому, вирізняє останній період. Дослідник пише про Кулішеве усвідомлення того, що "опору у суспільній діяльності слід шукати в мілітарних силах рідного народу, в козацтві", - на підтвердження цієї думки цитує історіософічну драму "Байда, князь Вишневецький" (1884), а також пояснює підстави для арешту митця: "Прикметно, що Третє відділення засудило Куліша 1847 року на заслання із забороною писати і друкуватись головно за поміщені в романі "Михайло Чарнышенко" (К., 1843), поемі "Україна" (К., 1843) і популярному нарисі "Повесть об украинском народе" (СПб, 1846) "многие двусмысленные места, кои могли посеять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование [...]. Показовим є і спостереження російського публіциста ХІХ ст. Юрія Самаріна над згаданою "Повестью об украинском народе": в "этом мастерском, прекрасно написанням очерке истории Украины", зазначив він в одному зі щоденних записів 1850 року, Куліш "намекает довольно ясно во многих местах" на таку думку: "Украина могла бы сделаться самостоятельною, если бы не измена дворянства и не владычество Москвы". [308; 68-69] На думку Юрія Бойка-Блохина, останні роки "життя автора Чорної Ради цікаво підсумовує М.Могилянський у своїй статті "П.О.Куліш у 90-х роках" ("Червоний Шлях", 1925, № 8), рішуче заперечуючи думку М.Вовчка про Кулішеві "психозу" (В.Доманицький, М.Вовчок про Куліша, "ЛНВ", 1908, кн. Х, с. 5): "І ось перечитуючи лист Куліша до М.В.Карачевської-Вовківни, наочно впевняємося, що й на восьмому десяткові своїх літ у Куліша було ще так забагато "енерґії, любови до свого діла", працездатности й напруженого розумово-духовного життя-праці, як не в кожного буває і в розквіті кращих молодих літ. Може гострі кути колючого і важкого характеру Куліша ще дужче загострилися тими роками [...]. В світлі цього морального піднесення такими дрібними та незначними здаються всі хиби та помилки, від яких не застраховані й великі люди. Тому, хто шукає в постатях минулого житьової правди, а не канонізованих образів святих, ці помилки та хиби дають матеріял для розуміння [...]. Великою темою за значенням і обсягом є тема про перекладницьку діяльність нашого письменника". [22; 44-45]

Микола Бойко в другому розділі монографії, що має назву "Історія України та філософія "серця" - теоретичний фундамент світогляду Куліша" розглядає історичні праці письменника. Так, на думку дослідника, "Куліш заперечував вплив революційної "бунтарської" ідеології на історичну науку, бо процес політизації історії є небезпечний, коли не розбролені методи системного аналізу історичних подій". [19; 6-7] Враховуючи цю особливість, аналізує впливи різних філософських течій на П. Кулішеву філософію, зокрема і матеріалістичне вчення про взаємовідносини людини і природи; перспективи соціального проґресу французького філософа Ж.-Ж.Руссо; матеріалістично-раціональне вчення Б.Спінози про субстанцію і походження "правдивих" та "фальшивих" ідей у людському пізнанні. Але "безумовно на філософські роздуми Куліша мала вітчизняна концепція - "філософія серця", в стилі якої філософствували Г.Сковорода, М.Гоголь, П.Юркевич. Куліш не ставив за мету викласти в системній формі свою концепцію, він чітко розумів, що наукове осягнення об'єктивних процесів розвитку суспільства, неможливе без мистецького пізнання". [19; 7]

У листі від 15 травня 1876 року з хутора Мотронівки Пантелеймон Куліш так писав про своє ставлення до новітніх течій у політичному житті громади: "Посилав я "Мальовину Гайдамащину" в Правду, яко протест проти комунизма и нигилизма, а коли правовики лізуть у комуну и в нигилизм, то маю доволі простору стояти собі опріч проти зарази, котра побиває цвіт молодіжи и в нас на Вкраїні. Козакоманія сама себе обличає тим, що єднається з комунизмом й нигилизмом [...]. Правди не читав од Вахнянинського часу. Тепер знов не стану читати, хоч и побачу де-небудь". [308; 225] Цілісна картина тієї епохи постане ще виразнішою, якщо пригадати працю Д.Мордовця "За крашанку - писанка", полемічну відповідь на П. Кулішеву "Крашанку русинам і полякам на Великдень" (1882). Не менш цікавими видаються роздуми Івана Пулюя щодо "Сповіді д-ра Франка перед Поляками": "… знаємо тепер, що вільно п. Франкові і "кохатись" з Поляками, а Кулїшеві не вільно навіть шанувати хоч би найкрасшу польську інтелїгенцію і вислухати її предложення. Се "непочесна роля" [...]. Та хоч не любить п. Франко руської інтелїгенції, але він любить "хлопів", для яких варто йому працювати… Але ж і тут велика плутанина". [308; 165-166] Навряд чи ці рядки свідчать про особисту неприязнь Івана Пулюя до Івана Франка. Не слід заперечення чужої ідеологічної позиції сприймати за образу. Іван Пулюй так само, як і Пантелеймон Куліш, не схвалює поділу українського народу на класи як вирішення конфлікту особистості з морально-культурними цінностями свого часу. У той час, коли І.Пулюй іронізує з уявлень І.Франка про руських хлопів, особливу "хлопську расу", П. Куліш торкається проблем українського жіноцтва. Письменник уникає іронії в описах таких звичних для його творчості персонажів народних переказів, як баба Талалайка, Настя Горова ("Настя Кабачна", шинкарка Настя - персонаж народної думи "Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер"), і щиро зізнається: "Слідом за Іовом написав я повість на тему жіноцької емансипації, Русская гетера. Тут виявлюю, як недобре наша интелигенція вертить жіноцтвом, одриваючи його від семейного, громадського и національного елементу. Найкращі жіночі, чи дівочі натури перевертає вона в таких відьом, що страшно до них приторкнутись". [308; 223]

Дослідники творчості Пантелеймона Куліша провідною темою називають гносеологічну тему роздумів поета. Ідея України посідає чільне місце в його концепції "хутірної філософії", що логічно завершує тему "зовнішнього" й "внутрішнього" світу людини. У протиставленні "міста" і "села" письменник намагається висвітлити національний ідеал, основні положення української національної ідеології. П. Куліш засуджує образ Руїни в усіх своїх творах, проголошуючи еволюційний шлях розвитку людства. Однак у Кулішевих листах за 1875 рік є його роздуми про культуру як Руїну, зло: "Оце ж я думаю, що вся надія наша поки що на тих, що живуть собі без усякої просвіти мужиками и держать стародавні руські звичаї. Колись, як настане добра интелигенція, вона покличе їх до научньоі праці, и вернеться людський розум на добру, пожиточну дорогу. Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде - ні в Галичині, ні в Украіні. Не так стоять у нас речі, щоб слухав темний люд гайдамацькоі пропаганди. Шевченко був останній пророк іі. Хоч його й читають, похвалюючи, та не за кріваву проповідь, а за лагидні слова примирення и любови, котрі він промовляв потверезу. Шляхом козащини й гайдамащини нікуди йти. Усі шляхи перегороджені початками культури. З нею ніхто не боротиметься так, як з людським безладдєм, а коли схоче боротись, то вдариться лобом у стіну. Нам з Вами се добре видно, а хто сидить у своїй хатині раз у раз за своїми учениками та віршованими фантазіями, хоч би й Шевченковими, тому й кози здаються у золоті. Він мов чарований у своїм крузі. Поза кругом не бачить нічого. Се така болесть напала на памолодь, що вилічить іі сама сила речи. Поживемо, то й побачимо. Якось же воно та минеться; не до віку казатимуться вихрюваті голови". [308; 222]

У листах із хутора П. Куліш окреслює основні віхи розвитку суспільства. Зважено і вдумливо пояснює читачеві недоліки життя в мегаполісі, переваги - на селі та хуторі.

У виданні творів П. Куліша, упорядкованому М.Гончаруком у 1989 році, представлено ці листи. Уперше ці твори побачили світ на сторінках "Основи" за 1861 рік. Варто зауважити, що "Листи з хутора" протягом 1861-1862 рр. вийшли й окремими книжечками без прізвища автора на титулі: "Перші чотири "Листи…" набрані у друкарні П. Куліша, п'ятий - у друкарні "департамента уделов": Листи з хутора. Лист І і ІІ: Про городи й села. - Петербург, 1881; Листи з хутора. Лист ІІІ: Чого стоїть Шевченко яко поет народний. - Петербург, 1861; Листи з хутора. Лист ІУ. Про злодія у селі Гаківниці. - Петербург, 1861; Листи з хутора. Лист У: Хто такий хуторянин. - Санкт-Петербург, 1862". [194; 2; 564]

Про городи й села. Лист І і ІІ: присвячено провідній темі роздумів П. Куліша про цивілізацію. Перший лист висвітлює його ставлення до освітянської пропаґанди городян, які "видумали премудрость іще мудрійшу од Христової". [194; 2; 246] Поет не нарікає, швидше констатує втрату генетичної пам'яті серед покоління урбанізованих безбатченків: "Болить у них серце, у тих письменних і друкованих городян, що ми наук їх і словесності писаної не знаємо; а про те сі добродії й забули, що на одну сотню років по п'ять раз вони од старої науки й словесності одцурались і самі ще не знають, якої віри і якого смаку будуть перед смертю". [194; 2; 245] Чи варто згадувати тут про практичний розум та вибагливий смак письменника-провидця, що розглядав історію України завжди лише в контексті європейської культури. Тож, Пантелеймон Куліш виробив свої переконання ще на початку своєї творчості, яка й тоді вже вражала різкою манерою виголошення авторських думок. Слід згадати про характерне для його творчості злиття іпостасей автора та оповідача, оскільки в листах присутній не один ймовірний читач. П. Куліш звертається, як до прихильника, так і до опонента. Інколи намагається переконати й себе в своїй правоті. Поет закликає реципієнтів проаналізувати історію людства крізь призму мікросвіту. Тож, у вищенаведеній цитаті, серце городянина засвідчує лише бездуховність. П. Куліш, проаналізувавши свідомі дії "білоруких городян", застерігає громаду від того, що "доберуться вони до нас колись, як уже виссуть усяку свіжу силу округи себе і що, заставши нас невмілими своєї всемирної науки, якраз підгорнуть під свою кормигу, і буде з нами те що з лондонською та ірландською бідотою: тим би то лучче, тої долі лихої запобігаючи, самим нам заворушитись у своїх хуторах по-городянськи і заздалегіть уже городянського духу і розуму набратись, бо, кажуть: ворон ворону очей не виклює". [194; 2; 245-246] Письменник, звичайно ж, іронізує. Однак засуджує надмірний прагматизм міщан, який постає персоніфікацією цивілізації. Пропаґуючи природність в усьому, поет співчуває у своїх викривальних листах цивілізаторам, оскільки "всяке побачило, що наші звичаї народні - та ж сама історія народного духу нашого, що й народна дума, тілько не всякому, а вищому, поетичному погляду одкривається їх краса і повага. Всяке розумне зрозуміло, що нам у своїй словесності ні за ким слідом іти, як тілько за своїм генієм народним, котрий мовчить у наших панських та чернечих літописях, нишком живе в звичаях і голосно говорить тілько в народній думі та пісні". [194; 2; 259] Варто наголосити на тому, що слова з вищенаведеного уривку, окреслюють також і релігійні засади світогляду митця. Так, П. Куліш, критикуючи чернечі ордени, намагається відродити в душах людей той вогонь, який палав у катакомбах, братствах перших вірян. Крім того, слід, певно, постійно акцентувати увагу читача й на тому, що зміни, реформи в релігійному житті громади майже завжди свідчать про занепад віри. А науковці часом сприймають ґлобальні цивілізаційні процеси людства лише в світлі проґресу, відродження тощо. П. Куліш описав це у славнозвісній праці про возз'єднання України та Росії, окресливши в реґресі суспільства культреґерську місію царату, цивилізаційний злам. Однак і цей випадок так само, як і подальші реформи в соціумі, найкращий показник пошуків добра й справедливості. Тому П. Куліш в своїх описах міста й хутора, звертається до спогадів про слов'я. Поет пише в листах про карби на рівні світовідчуття. Критикуючи в своїх творах християнських священиків, П. Куліш пропаґує цінності вселенської релігії, а також світоглядні засади слов'янства (за леґендою, "вийшли з книжки"): "… робом свого Учителя благого", - говорили праведним словом до людей, навчаючи їх душі спасати, а не кишені грішми начиняти. Оту книжку читали наші предки за тисячу років до нас та й казали: правда! Ту книжку і ми читаємо та й говоримо: правда, навіки правда!.. А ви про свої книжки сто літ назад кричали: правда! ще краще од самої правди! А тепер про ті ж самі книжки на весь мир репетуєте: брехня! а оце, що ми самі написали, оце вже правда! ". [194; 2; 248-249] Поетові роздуми завжди багатовимірні, глибинні, не містять фальші. П. Куліш щиро й відверто пояснює складні поняття, життєву позицію хуторянства, здійснює порівняльну характеристику двох станів: "А що прогресом, городяне, величаєтесь, то ми тому прогресу ціну знаємо. Тисячу років ви в нас торги заводите, а на чому вони вертяться? Куди як далеко людськость ви своїми торгами двигнули!.. Тисячу років суди ви в нас на Вкраїні судите, а в кого більше правди: чи в первого варяга, що на полюддя з города вийшов, чи в посліднього вашого справника, що на слідствіє виїхав? Тисячу років проповідуєте ви у своїх мурах коштовних любов і мир, - чи більше ж у вас любові й миру, аніж було у тих простих слов'ян, що славили в гаях і в житах недовідомого їм ласкавого і щедрого Бога". [194; 2; 252-253] У четвертому листі поет описує історію життя одного злодія, до якого сільська громада поставилася милосердно. П. Куліш підкреслює, що міщани втратили дар любові. Тож, поет припускає, що городяни навряд чи змогли б вчинити так, як громада в селі Гаківниці. І, на його думку, врешті тому й не зможуть збагнути істину - "найкращу, найбільшу "нагороду на землі". Тож, П. Куліш не соромиться, що запропонував на розсуд городян лише одну книжку. Ця праця не є моралізаторською, адже в ній "весь древній мир умістився". Вона осяяла світ, і "дала вікам грядущим великий завіт святої волі котрого ще ні одна городянська громада не виповнила". [194; 2; 253] У п'ятому листі письменник оповідає про юність митця, який свідомо обрав хуторянський спосіб життя. Віддаючи перевагу життю на селі, персонаж не полишає своєї праці над поетичними творами. П. Куліш уже вкотре пише про просту одіж, підкреслюючи цим важливість єдності зовнішнього й внутрішнього, форми й змісту. З огляду на це, оповідач згадує про благість своїх дітей, які не цураються уподібнюватися образові простого люду: "… і сини, й дочки шуплять усякі мови чужоземні і одно'дного навчає, а проте - одежа на їх проста, недорога, і вони в мене зовсім таки люде, а не паненята". [194; 2; 279-280] Хуторні листи П. Куліша висвітлюють не лише засади світогляду митця, який у житті природному вбачав початки відродження генетичної пам'яті людства, шлях до спасення й віри. Письменник виповідає своє горе, горе громади, яка втратила свого співця, свого Бояна у світлі цієї постаті, її подвигу, а також крізь призму правдивого слова, яке возвеличив Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш розглядає старосвітщину, заповіт Кобзаря як Боже слово, нелегкий шлях до правди й просвіти цілого людства, українського народу зокрема: "Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітщина славна і за що проклянуть її грядущі роди. Так, як йому самому пісня народна дала тон, як нам своє слово строїти. Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє - і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати". [194; 2; 258] Тож, у третьому листі з хутора письменник намагається пояснити природу штучної і природної мови, мови серця. Цей лист якнайбільше сприяє висвітленню неґативної оцінки творчості Івана Котляревського. П. Куліш називає автора поеми "Енеїда" (1798) циганом троянським, що не зміг усвідомити "чудотворну річ не з городів великих, не з академій самопрославлених, не з-між товариства блискучого і всевладного" - повернення "до домівки святої з чужої чужоземщини". [194; 2; 260-261] На думку письменника, після благовіствування поезії Тарасової, "після його величної, святої речі котляревщина зневагою святині нашої здалася" і гомоном "серед народної молитви". [194; 2; 261] П. Куліш сприймає постать Тараса Шевченка в світлі його пророчих візій, захоплюється силою його слова. У всіх своїх листах письменник прагне відтворити увесь спектр хуторянського світогляду. Для Пантелеймона Куліша цей дороговказ завжди був рушієм проґресу. Тож, поет зосереджує увагу читача саме на особливостях рідного слова: "…письменники поплентались і вкупі з ними узялися до роботи - книжки академічним якимся складом писати [...]. Великим сим писателям і строїтелем речі книжної було байдуже, що весь наш простий люд крізь той невід здавався недорікою, байдуже й на те, що не було сьому людові іншого ходу в письменство, тілько мусив рідного простого і виразного свого слова зректися". [194; 2; 256]

2. Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко

Віктор Петров у статті, написаній на матеріалі листів П. Куліша з-за кордону, так характеризував його погляди: "Вражіння від соціяльного життя Европи, від західньої цивілізації, культури великих міст він усвідомив для себе, як зайвий доказ на користь хуторянства [...]. Його народницька соціяльна теорія - протиміська й противласницька [...]. Питання, як "уравномерить бедность с богатством" турбує його в своєрідній формулі: "Словом мало толку в Европейской цивилизации; надобно городам раздробиться на села, на мызы." [285; 76-77] Заперечуючи великоміську цивілізацію, П. Куліш на перший план висуває селянство, закорінене в українську землеробську культуру. Позицію поета можна означити кількома аспектами, що будуть характерними як для громадської діяльності, так і для поетичної творчості: перший морально-етичний аспект, який можна розглядати як зародження традиції народництва, адже поезія Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Cамійленка, Якова Щоголева зросла з тих пагінців, які П. Куліш прищепив українській поезії. Це вирізняє поетове дотримання традицій літератури взагалі, української зокрема. Інший аспект - гуманістичний є позачасовим містком покоління доби Відродження, шістдесятників, екзистенційної культури тощо. Наступний - натурфілософський характеризується як традиційна риса, притаманна добі романтизму, хоча його коріння сягає античності, адже саме тоді питання світобудови було наріжним.

І нарешті, урбаністичний аспект творчості П. Куліша вражає своїм актуальним мисленням, яким так захоплювався Микола Євшан. Позиція поета ще більше окреслила дві антагоністичні течії української літератури: мистецтво заради мистецтва і мистецтво для народу. Власне, це лише вияв боротьби протилежностей: простоти та складності, або ж інший рівень - романтизм та реалізм як взаємодоповнюючі складові циклічного витвору мистецтва в контексті теорії "культурних хвиль", представленої також працями Д.Чижевського крізь призму "неповної літератури". [378; 352] Творче переосмислення Пантелеймоном Кулішем внутрішньої форми жанру має характер свідомого іґнорування провідних тенденцій розвитку світової культури, окреслюючи нетипові риси у вирішенні фундаментальної проблематики буття української нації.

Увібравши найкращі зразки, форми, тенденції світової культури, Пантелеймон Куліш припадає до джерела народної поетики. Переосмислює фольклор народів Європи та Азії крізь призму творчості Франческо Петрарки, П'єра де Ронсара, Людовіко Аріосто, почасти неусвідомлено, ремінісцентно відтворюючи пошуки чарівного слова Іоникія Галятовського. Останній, зберігаючи закони перекладу, унікальність його призначення, намагався віднайти в пісенному фольклорі іншого народу ідентичне українській нації. Ірина Бетко підкреслює, що роль "творця" у становленні національно-культурної свідомості вирізняє гіперконтекстуальність Кулішевої поезії: "...осмислюючи проблеми своєї нації, поет послуговувався "словниками" різноманітних культурно-художніх традицій. Багате тло символіко-семантичної гіперконтекстуальності складають такі чинники: народнопісенний, шевченківський, біблійний, античний, західноєвропейський, російський тощо. Серед них найвагомішим є біблійний. Об'єктивно він надавав широкі можливості художнього аналізу буття бездержавної нації, специфіки її менталітету. Суб'єктивно ж саме з використанням біблійних сюжетів, мотивів, образів і символів пов'язані найвагоміші творчі здобутки Куліша-поета". [12; 121] Такий дослідник, як Дмитро Чижевський, вважав, що есхатологічні ноти творчості поета є "надзвичайно своєрідні і одинокі в часи панування позитивізму і "просвічености". [378; 166] Євген Нахлік убачає в цьому підтвердження теорії про синтез у світогляді пізнього Куліша просвітительських, романтичних і позитивістських уявлень, які повною мірою відбилися на естетичних поглядах, а також у творчості - романтичного та реалістичного способів художнього узагальнення. Перекладені ж П. Кулішем рядки Вічної Біблії ставали незнищенною молитвою за весь український знедолений народ.

Пошуки істини, ключі до розуміння світу, П. Куліш означує через мистецтво слова, звука ("Чарований ключ", "До Кобзи та Музи", "Сум та розвага"). Народну мову, просте слово П. Куліш вважає безпосереднім виявом екзистенційної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця. Більш як через півстоліття про це скаже Мартін Хайдеггер, з'ясовуючи метафізичні глибини мови. Просте, щире слово П. Куліш протиставляє мові літературній, штучній, і хоча проста людина шанує цю мову, що походить від розуму (з "голови") в серці несвідомо береже рідне слово як найбільший скарб свого єства. Тому поет стверджує, що існують дві мови: справжня, "мова серця", і штучна, "мова розуму". Читаючи поезію П. Куліша, маємо пам'ятати про її екзистенційний характер. Хитання П. Куліша, своєрідне бунтарство в тому значенні слова, яке надавав йому Альберт Камю, тобто бунт, що заперечує певну несправедливу соціально-політичну реальність з її порядками, законами, у світі яких живе "маленька людина". Тому й не дивно, що чи не найголовнішим складним образом-символом філософської поезії Пантелеймона Куліша є його ліричне "я", стилізоване під старозавітного пророка, яке реалізує себе у повчаннях, інвективах, проповідуванні. В усьому тому, що згодом Микола Зеров узагальнив у понятті "ієріаміди": "Позиція і поводження Куліша типові для багатьох діячів українського життя не тільки 70-80х рр., але й пізніших часів. Різкість і упертість Куліша тільки яскравіше виявила всі хиби цієї позиції, всі непоказні сторони цього поводження… Але разом з тим його темперамент, повсякчасна віра в свою правду дозволяла йому інколи і широкі жести, одважні вчинки, що виходили з сфери жестикуляції та чинення багатьох його сучасників". [125; 2; 276-277]

Більшість дослідників присвячує свої праці прозі П. Куліша. Так, Романа Багрій у дослідженні "Шлях Вальтера Скотта на Україну ("Тарас Бульба" Миколи Гоголя, "Чорна рада" Пантелеймона Куліша в світлі романістики Вальтера Скотта") проводить паралелі між творами письменника та українським письменством. Подібну тенденцію спостерігаємо у праці Анатолія Гуляка "Становлення українського історичного роману "Чорна рада". Це питання потребує подальших наукових розвідок. Майже всі дослідники намагалися пояснити природу його хитань, мінливі політичні орієнтації. На думку Д.Чижевського, "принцип подвійності людини, двох природ, двоякого єства душі", ідея "внутрішньої людини" і зовнішнього в людині глибоко вразила П. Куліша і дала провідну ідею його "еволюціям", "рухові між суперечностями", його романтично-трагічній долі. Ось чому виникли ці антитези - минуле й сучасне, народна мова і штучна, хутір і місто, Україна і Європа, релігійний світогляд - наука, православіє - природна релігія, козакофільство - туркофільство...

Творчість і діяльність П. Куліша являє собою спробу гармонізації, прагнення поєднати непоєднуване, несумісне, барокове. За Дмитром Чижевським, це "еволюція в межах логічного розвитку даної ідеї", що притаманне романтичній культурі. За Віктором Петровим, у цій "еволюції" полягає її трагедія". [378; 156]

Тарас Закидальський, науковець з Канади, у дослідженні "Поняття серця в українській філософській думці" зосереджує увагу на відсутності певних критеріїв на позначення поняття української філософії. Тому, повторюючи думку Д.Чижевського, пише лише про філософію в Україні. Дослідник має рацію - чіткі критерії відсутні, адже П. Куліш - постать багатогранна: фольклорист, етнограф, публіцист, історик, літературний критик, прозаїк, поет, драматург, перекладач, редактор і видавець, який цікавився політикою, релігією, філософією. Українські письменники XIX ст. мусили бути поліфункціональними, оскільки цей період був чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Ось чому виникає питання, чи не вияв це того, означеного Жан-Полем Сартром екзистенційного парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості? Саме під цим кутом зору спробуємо розглянути творчість П. Куліша, актуальну нині. Інтерес до творчості не згасає, адже специфічно історіософський тип художнього мислення митця-інтелектуала визначив саму природу Кулішевого поетичного обдарування. У його поезії активно-дійове начало переважає над споглядальним. М.Зеров розглядав її як поетичну діяльність: "Куліш був найближчий, найтісніше зв'язаний з Шевченком, найвиразнішу мав на собі печать його доби, а через те і боротьба його за власну в історії української поезії постать була найгостріша". [125; 2; 293] Тому трагедію П. Куліша вбачаємо не в "хитаннях", і не у відсутності життєвого напряму, а в передчутті машинізації людського життя, бездуховного животіння натовпу. З огляду на це, можна заперечити сучасникам П. Куліша, які звинувачували його в тому, що не продовжив Тарасового шляху. Поет так само, як і Т.Шевченко, створюючи позачасові візії, відчував нагальну потребу в новому мисленні, відмінному від чисто раціоналістичного способу, що спирається на зовнішні чинники, а не на почуття, вірування, врешті на людську духовність. Звідси його інтерес до Біблії, сподівання знайти в ній підґрунтя для подолання крайнощів раціоналізму. Поезія пізнього П. Куліша, його "поетична діяльність", свідчить швидше про поступовий розвиток світоглядних позицій автора, аніж "хитання" від одних крайнощів до других (москвофільство, туркофільство). І козацтво свого часу теж шукало собі прихильності і в турків, і в поляків заради вищої мети.

У збірці "Дзвін" відбилися його світоглядні позиції, його політична поезія, пронизана ідеями державотворення. Поет наполегливо пропагує "апостольство до ближнього", "визволення народу дорогою просвіти". Тож, може здатися, що П. Куліш остаточно визначив свою життєву позицію наприкінці життя. Однак ще в "Чорній раді", а також у ранній поемі "Україна" П. Куліш негативно поставився до народних рухів, вірив, що ідеал нашої держави не в козацтві (руїні), яке занепало, а в просвіті народу.

Поезія збірки - це чорнії візії, ліричні медитації, філософсько-психологічна лірика. У деяких творах навіть громадянська патетика виражена інтимно-сповідальною інтонацією, де поет не стільки проповідує, скільки звіряється у своїх почуттях: "Анахорет", "До Кобзи та до Музи", "На чужій чужині", "Піонер", - усі ці твори є ліричною сповіддю громадянина, патріота, який пише те, що думає, не запобігаючи перед сильними світу. Його творча уява та горде серце зреклися мирської суєти, і полинули у високе "небо правди й красоти".

Отже, громадянська лірика П. Куліша, це своєрідний звіт поета перед українською громадою. Вона має наскрізний характер, і не становить окремої групи в творчості П. Куліша, оскільки інтимна, пейзажна, а також громадянська лірика тісно переплетені в уяві поета, тому його поезію бажано розглядати як філософсько-світоглядну в цілому.

Творчий шлях поета визначають тривимірно: 1840-1864 - "козакофільства"; 1864-1882 - "русофільства та полонофільства"; 1882-1897 - "позагромадський", "туркофільства". Припустімо, що світоглядна позиція протягом життя була незмінною, а "хитання" чи "еволюція" не позначилися на образно-символічній системі творчості поета, який цілком усвідомлював місце та значення в українській літературі Кобзаря. Виходячи з цих положень вдався до химерництва під час написання поетичних збірок, які постали в оцінці реципієнта як думи, міфологеми бездержавного мислення громади. А також інертного сприйняття постаті Кобзаря, міфологізованої самим Т. Шевченком. Тональність творів у цілому передбачала декодифікацію спотвореної сучасниками творчості Т. Шевченка. Поет свідомо став на шлях деміфологізації постаті Кобзаря серед громадянського суспільства, яке навіть не наблизилося до розуміння його творчості. Тому поет химерно зрікається тих Шевченкових настанов, витлумачених громадою на свій смак. Сповідуючи хуторні цінності, продовжує діяльність, започатковану раннім періодом творчості. Основна настанова цих спроб полягає в естетизації морально-етичних якостей людини, що сповідує цінності буттєвості української нації. У зв'язку з цим, П. Кулішева світобудова, підпорядкована Божому Закону, постає в поєднанні культури "серця" та "розуму", тобто певної ідеальної єдності, представленої особистістю Т.Шевченка: "Чому тебе нема між нами, З твоїм волоссям золотим, З твоїми ніжними очима І серцем чистим, приязним?". [200; 1; 507]

Суголосний стилістичній манері Пантелеймона Куліша синкретизм доби романтизму, естетичні засади якого Жан-Жак Руссо, Йоган-Готфрид Гердер означили як релігію серця та розуму, постане в певних традиційних межах формозмісту культурно-історичного періоду, згустку співіснуючих рис: провідного та індивідуального стилю письменника, що має понадчасові озаки: філософічність, психологізм, ухил до втаємничення громадянської, інтимної та пейзажної лірики в контексті єдиної тональної палітри жанрово-стильової системи, певної художньої структури, що порушує пропорційність елементів: систему образів, часопросторові межі, родовидові ознаки тощо.

Характерні риси поетики П. Куліша, що тяжіє до морально-етичного моделювання світобудови крізь призму просвітницьких тенденцій, зосереджені довкола культурологічної проблематики. Вона увиразнює філософську тональність стилістичної манери, виражену в модифікації мандрівних сюжетів, у переосмисленні фольклору, зокрема міфопоетики.

Тлумаченню текстової природи поетичного образу (твору) присвячені праці Валерії Смілянської, а також Григорія Клочека та Михайлини Коцюбинської з помітним відлунням теоретичних положень Олександра Потебні. Його теорія зацікавила Івана Фізера та Леоніда Білецького, які намагалися сконструювати цілісну систему поглядів ученого, котрий проводив аналогію поглядів між виникненням слова та поетичного образу (твору), спостерігаючи еволюціонування від міфу до метафори як поступового усвідомлення відмінностей між образом і значенням.

Кожен із дослідників, враховуючи досвід попередника, створював свою, цілком відмінну від інших, систему бачення художнього твору, інтерпретацію комплексу питань, що входять в обсяг відображеного у творі змісту, на який спирається художній текст. Так, Леонід Білецький вважав, що найважливішим завданням критика є віднайдення внутрішньої форми, а не лише аналізу зовнішніх ознак, статистичного підходу до розгляду метрики, фоніки, ритміки тощо. На думку дослідника, у внутрішній формі виявляється міра оригінальності окремого твору письменника чи його таланту взагалі, а сюжет твору "формується через підпорядкування другорядних мотивів основному, який і стає внутрішньою формою твору, і в якому здійснюється зв'язок зовнішньої форми (ритм, метр) зі змістом". [16; 14]

Дослідник інтерпретував художній твір за допомогою певної градації рівнів, яку можна означити як попередні студії про твір, моменти біографії автора і його світогляд, літературні смаки крізь призму психології творчого процесу. Прискіпливий дослідник творчості П. Куліша, автор праці про філософські підоснови його творчості, Василь Щурат також закликав до уважного вивчення текстової природи твору: "До розуміння письменника передовсім веде поглиблене студіованнє його творів". [398; 4]

Дослідження, присвячені аналізу психології автора найбільш об'єктивні в своєму суб'єктивізмі, проте психологічний метод так само, як і герменевтичний аналіз безвідносно до інших аспектів вивчення творчості, може призвести до обмеження, спрощення, викривлення постаті письменника. Тому поетична творчість П. Куліша потребує ретельного розгляду всіх чинників формування світогляду письменника, в якого поряд з екзистенційно-коордоцентричною лінією у філософії можна помітити антеїстичний мотив, орієнтацію на землеробську культуру, єднання з природою, рідною землею. Творчість поета постає своєрідним містком між століттями, що означив добу Відродження української культури початку ХХ століття.

Філософська тональність поезії П. Куліша означує питання позажанрових чи наджанрових явищ, а також межі індивідуального стилю як системи певних незмінних прийомів зображення. Характерною рисою філософської лірики Пантелеймона Куліша є його тяжіння до ліричного й епічного начала, до створення відкритого образу-символу, інформативно насиченого, а тому позбавленого рухливості. Тому ритм, інтонація поезії Пантелеймона Куліша сповільнена, а метафора ускладнена, розширена до неможливого. Образно-символічна система усталена, наскрізна для всієї творчості, поетичної діяльності. Його ж образи - це втілення державотворчих ідей, художній час і простір злиті в єдине ціле, в єдину мету - Україна.

Складність образно-символічної поезії П. Куліша зумовлена кількома структурно-формотворчими чинниками. По-перше, позицією автора, тобто його світоглядною настановою, по-друге, самим матеріалом відображуваної дійсності, по-третє, формою вираження, оскільки мистецтво - це окрема дійсність, яка викликує 1; 232] Цей інший світ, поза межами "повсякденного життя", на думку Й. Гейзінги, переносить читача "назад у світ дикуна, дитини й поета - власне, в царину гри". [51; 26] Можливо, саме тому всі історичні постаті у творчості П. Куліша, не лише Кантемир, Осман, Петро І чи Катерина ІІ, постають не як історичні фігури, а як символи ідей, адже поезія - це віддзеркалення життя соціуму, складових його культури (історії, філософії і т. п.). Поетичній творчості так само, як ігровій діяльності властивий елемент напруги, що, власне, "виходить за межі добра і зла" [51; 18], саме тому доцільно розглядати поетичну творчість П. Куліша як своєрідну гру, позбавлену певної етичної цінності, гармонії, тобто його поетичну діяльність не слід розуміти буквально, оскільки він не раз вдавався до творення штучних конструкцій чи, як ще писав В.Щурат про поезію останніх літ: "... кожда історична фіґура, зберігаючи лиш ім'я, тратить знані історичні риси, тратить свою знану історичну індивідуальність, стає зовсім новим єством, більше символічним, ніж реальним, скристалізованим доґматом, візією, мрією поета, що, зазнавши дійсність за пусту, заповнив її роєм мар - не для своєї забави, а для спасення світа". [398; 106] Останньою тезою дослідник окреслює межі - серйозності та несерйозності, а ця риса властива саме грі...

Чи можна вважати цю особливість творчої манери П. Куліша характерною рисою доби романтизму. Чи ознакою індивідуального стилю, враховуючи, що це співіснуючі діалектичні складові культурно-історичної епохи, складність полягає в співмірності цих явищ. З огляду на це, особливості стильової манери, специфіку змістової природи жанру (форми вираження), творчість письменника варто розглядати не лише крізь призму психологічного чи біографічного методу, а на рівні структурального аналізу образно-символічної системи поезії, застосовуючи метод Р.Барта, який запропонував "розсмикування тексту на нитки" (на думку дослідника, подібний метод "відрізняє структуру - об'єкт структурального аналізу від структурування - об'єкта текстуального аналізу)". [329; 403] Однак слід зауважити, що навіть цей учений дотримувався принципу варіативності підходів, адже для дослідника текст - це "павутинка різних голосів і множинність кодів, які одночасно тісно переплетені і незавершені". [329; 403] Тому "дискурс", "контекст" у критичній думці ХХ сторіччя, це передусім, асоціативне поле рецептивної естетики, яку Ролан Барт убачав у понадтекстуальності, визначаючи систему значень цих елементів як коди інтертекстуальності, як сукупність правил, які коментують уже прочитане, уже бачене тощо.

Тож, розгляд твору як певної структури видається вже аксіоматичним. Тим більше, що читач нерідко намагається інтерпретувати текст із огляду власних почуттів. Це сприяє знищенню граней імперсональності так само, як і авторського начала. Отож, хоча призма рецептивної естетики передбачає міру спотвореності, не слід вважати непізнанність творчості П. Куліша - знаковою, найвищою оцінкою його діяльності. Тим більше, що втаємничена мова в умовах царської цензури, явище цілком умотивоване, нескладне для розуміння. А різноликі прочитання, інтерпретації творчості, завжди призведуть до єдиного знаменника, істини.

Контекст рецептивної естетики передбачає характеристику першопрочитань як сучасниками, так і нащадками. На думку такого дослідника, як М.Ігнатенко, кожен читач є учасником літературного процесу, претендуючи на співавторство, тому проблема дослідження, перетинаючи концепт доби романтизму "народ-історія як особистість-історія" окреслена крізь призму психології автора. З огляду на це, слід критично поставитися до тверджень Раїси Скворцової. На її думку: "Песимістичний настрій огортав П. Куліша хвилями духовної розгубленості і зневіри. Нерідко випадкова невдача, якась скрута з виданням творів чи суто господарська проблема, набували в нього, як у людини надзвичайно емоційної, такого узагальнення, яке сучасники, а згодом і нащадки, вивершували до рівня позиції, а то й цілої концепції". [338; 186] Суголосні думки подибуємо в Сергія Єфремова, який наголошував на відсутності певного світоглядного напряму роздвоєної душі "трагічної фігури" [113; 395], а також у Віктора Петрова, що пов'язував ім'я поета з драматичною долею романтика, манера якого була наслідувальною, адже "З своєю повістю виступив він не тоді, коли даний сюжет був щось нове й свіже, а вже тоді, коли цей сюжет починав виходити з моди. Куліш не був новатором. Хоч які мав здібності, хоч який був працьовитий та в літературних своїх спробах він завсіди зупинявся на темах і стилістичних підхідках, що були не новими й не викликали сумніву". [285; 487]

Така манера письма є специфікою таланту, а не недоліком. Творець якісно нових художніх форм - явище рідкісне в світовій літературі. Більшість митців вдосконалюють і модифікують уже існуючі жанрово-стильові канони. До цього типу належить і П. Куліш. Поет-мислитель з драматичною долею романтика, що стремить до еволюції, до зміни, до того, щоб "спробувати власним досвідом протилежне, суперечливе, щоб не лишатися застиглим, нерухливим, мертвим духом". [285; 10]

Микола Зеров, будучи загалом невисокої думки про Пантелеймона Куліша - драматурга та поета-епіка, шанував його як лірика, автора гарних зразків полемічного, ямбічно-сатиричного й особливо сповідального стилю: "Друга частина "Дзвону" стоїть іще вище за першу. То є одна з вершин української лірики взагалі". [125; 2; 278]

Неоднозначним було ставлення Івана Франка до П. Куліша. Він називав його "перворядною звіздою в нашому письменстві". [369; 32; 169] Віддавав йому належне як одному із фундаторів національної самосвідомості українця, що не був байдужим до соціальних потреб народу. Аналізуючи поетичну творчість Пантелеймона Куліша, він відмовляє авторові в оригінальності, відводячи йому лише перше місце в числі епігонів Тараса Шевченка: "Ми бачили майже у всіх наших новіших поетів щире змагання визволитися з пут шаблону, позбутися клейма епігонів стилю Шевченка, який для свого часу, в початку 40-х років, був новиною, дійсною революцією, але по смерті Шевченка зробився навіть у найбільше талановитих його епігонів стилізуванням, тобто обкроюванням або замазуванням дійсного чуття, бездушною формою, грою слів і фраз, а не поезією. Вже в останніх поетичних творах Куліша видно рішучий розрив із тим напрямом; наша новіша поезія майже вся пішла новою дорогою". [369; 33; 293]

На думку Ірини Бетко, вільному мистецькому самовияву "поета" перешкоджала його ідейна іпостась "культуротворця". Дослідниця помітила в цьому "колосальний розрив між грандіозністю попереднього творчого задуму й естетичною переконливістю його кінцевого художнього втілення". За приклад подає мотив до написання поеми "Україна", вважаючи поштовхом прагнення "створити національний епос українського народу на кшталт Гомерових "Іліади" та "Одіссеї" шляхом імітації й безпосереднього цитування кобзарської поезії". [12; 112]

Не заперечуючи позиції Миколи Зерова, який оцінював цей задум як "досить фальшивий", дослідниця акцентує увагу на "аналогічному надзавданні (якщо не сказати більше - соціальне замовлення) стояло свого часу скажімо, перед Вергілієм, котрий, втім, заповів знищити свою "Енеїду", будучи щиро переконаним, що високої місії створення національного епосу римського народу йому довершити так і не вдалося. Але з Зеровим не можна не погодитися в тому, що до творчої невдачі у поемі "Україна" призвело сполучення поетичної та етнографічної (власне, історіо- та культурософської) задач і що на заваді істинному поетичному натхненню митця стала його "орієнтація на авторитетний арбітраж народних співців" [...], яким Куліш мав намір подати свій твір на апробацію". [12; 112]

Михайло Драгоманов розглядав "Чорну раду" як твір, що "заснований на серйозному досліді джерел". [106; 1; 289] Він також позитивно відгукнувся про переклади П. Куліша, хоча в цілому вважав його поетом слабим. Михайло Старицький зізнавався, що при написанні своїх історичних романів користувався найбільше його Кулішевими здобутками: "Як же мені не любити того, хто чарами свого співочого слова натхнув і мені "духа свята". [332; 8; 534] Іван Нечуй-Левицький високої оцінки удостоїв "Чорну раду", "Марусю Богуславку", "Драмовану трилогію". Він відзначив "гарну чисту народну мову" творів П. Куліша". [263; 10; 201] На думку ж Є.Нахліка, пізній П. Куліш започаткував історично назрілу реформу української версифікації, а його поезії притаманні риси романтично-просвітницького, національно-культурницького маніфесту та історико-політичного памфлету: "Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергійною мовою, яку отсе на старості літ віднайшов Куліш. З отсих кільканадцять суб'єктивних, ліричних та епічних п'єс (гляди вельми інтересну казку про курку з курчатами) ми готові простити Кулішеві цілу купу його псевдополітичного і псевдокультурного непоетичного, а то прямо несмачного блекотання… котрим наповнена решта його "Дзвону". [243; 30]

Микола Зеров заслугу вбачав у тому, що Пантелеймон Куліш, один із перших, став на шлях європеїзації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмо-мелодійних, строфічних). В епічній прозі П. Куліш дав зразок історичного роману та оповідання-ідилії, у драматургії створив довершені зразки у віршах. Удосконалив, модифікував такі жанри лірики, як медитація, елегія, молитва, послання тощо.