Правова система: проблеми ефективності в контексті сучасних тенденцій правового розвитку

1. Постановка проблеми

Питання формування та розвитку правових систем сучасності в складних та суперечливих умовах сьогодення є одним із найбільш досліджуваних у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці, зокрема, в межах загальнотеоретичного правознавства. Вказаний факт слід визнати цілком закономірним, оскільки такий величезний науковий інтерес до цієї проблематики обумовлюється насамперед об'єктивними чинниками, які вимагають здійснення належного доктринального осмислення (переосмислення) тих чи інших особливостей формування, функціонування і розвитку правових систем з урахуванням тих вимог, викликів та загроз, які висуваються багатоманітною соціальною дійсністю.

У зазначеному контексті мова йде, зокрема, про процеси глобалізації, технократизації та інформатизації, які призводять до неоднозначних та нерідко вкрай суперечливих соціальних наслідків; ускладнення характеру взаємодії в системі координат «особа - громадянське суспільство - держава»; посилення атомізації суспільства, у тому числі у розвинених демократичних державах; поширення соціальної аномії тощо. В таких складних нинішніх реаліях все більш очевидним стає, що правова система недостатньо ефективно виконує свої основні функції, зокрема, регулятивну та охоронну, незважаючи на всі реформаторські заходи, яких вона зазнає, та сподівання, які на неї покладаються з боку суспільства та громадян. З огляду на це, особливу актуальність та значущість набуває дослідження питань, пов'язаних з визначенням та правильним розумінням тих причин і умов, які обумовлюють низьку ефективність функціонування та розвитку правових систем сучасності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Якщо звернутися до сучасного наукового доробку вітчизняних та зарубіжних вчених, то можна пересвідчитися, що різноманітні питання формування, функціонування та розвитку як правових систем, так і їх окремих структурних елементів, вже неодноразово були предметом доктринального осмислення, зокрема, таких вчених, як Г Дж. Берман, С. Бобровник, Р.Давид, Д. Ллойд, О. Львова, Г Мальцев, В. Нерсесянц, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, О. Петришин, А. Поляков, О. Тихомиров, С. Шевчук, Ю. Шемшученко тощо. Втім, реалії сьогодення переконливо доводять необхідність переосмислення насамперед тих причин і умов, які гальмують ефективний розвиток правової системи та її складових, унеможливлюючи тим самим її якісний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини.

Мета статті. Метою цієї статті є загальнотеоретичне осмислення сучасних тенденцій правового розвитку, зміст яких впливає на ефективність функціонування правової системи.

Основні результати дослідження. Переходячи до безпосереднього висвітлення основного змісту даної статті, насамперед зазначимо, що не можна вести мову про універсальність та однорідність тенденцій правового розвитку сучасних демократичних держав, оскільки різними є самі суспільства, які утворюють відповідні держави, соціокультурні засади їх історичного становлення та розвитку, ментальні та світоглядні характеристики, морально-релігійні системи тощо, які у своїй сукупності та взаємозв'язку справляють певний вплив, зокрема, на специфіку національного демократичного та правового розвитку. Водночас, з огляду на глобалізаційний вимір сучасного світопорядку, можна вести мову хоча б про деякі або окремі загальні тенденції сучасного демократичного правового розвитку, які в тій чи іншій мірі є характерними для всіх суспільств, що закріплюють демократичні стандарти суспільного життя, а саме:

1. Посилення правового регулювання як приватних, так і публічних відносин, що виражається, зокрема, у зростанні нормативно-правового масиву або кількості нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регламентують відповідні суспільні відносини. У зазначеному контексті мова йде не лише про зростання кількісних показників нормативно-правових актів, а й про їх якісне насичення, одним із проявів якого є все більша демаркація лінії розмежування між приватним та публічним правом, що, з одного боку, свідчить про значну динаміку розвитку відповідних суспільних відносин, які вимагають свого належного правового оформлення, а з іншого - призводить до посилення невизначеності конкретних результатів правового регулювання.

Так, слід підтримати думку науковців, які вважають, що межа між публічним та приватним правом є нечіткою і в сучасних умовах все більше «розмивається»; при цьому цивільному праву, яка є «класичною» галуззю приватного права, все більше протиставляється не лише підприємницьке право, а й спадкове, сімейне, земельне право та право інтелектуальної власності, в яких все більше додаються публічно-правові елементи (наприклад, значна кількість імперативних норм, встановлення спеціальної правосуб'єктності певних осіб тощо). Це, у свою чергу, починає призводити до суттєвої перебудови та переосмислення всього предмета цивільного права [1, с. 108; 2, с. 264; 3, с. 7-9; 4, с. 50-55; 5, с. 26]. Справді, після ухвалення Господарського, Сімейного, Бюджетного, Податкового та Земельного кодексів України норми Цивільного кодексу в певній мірі втратили сферу свого застосування. Зрозуміло, що в цих умовах:

а) по-перше, суттєво актуалізується необхідність забезпечення узгодженості між відповідними правовими нормами, оскільки спеціальні норми права, хоча й можуть мати характер виправданих специфікою певних правовідносин винятків із загального правила, проте не повинні ігнорувати його зміст або фактично відміняти його з огляду на те, що вони мають перевагу у застосуванні до особливих відносин, яким вони, власне, і присвячені;

б) по-друге, усунення колізійності або неузгодженості правових норм передбачає не лише здійснення відповідних юридико-технічних операцій, спрямованих на їх досконале формулювання та виклад, а, що найважливіше, на забезпечення їх належного подальшого розуміння і сприйняття всіма адресатами - суб'єктами права, які їх безпосередньо реалізують. Адже право реалізується відповідним чином лише в актах поведінки та діяльності суб'єктів правовідносин, а не як визначена поведінкова зразкова модель абстрактного характеру, закріплена в нормі. Право взагалі втрачає свій сенс та регулятивно-охоронний потенціал, якщо воно не реалізується або реалізується в діях та поведінці суб'єктів права всупереч своєму загальному соціальному призначенню - формування та утвердження стабільного порядку в суспільно-державному житті на всіх рівнях;

в) по-третє, посилення конкуренції правових норм у сфері приватного та публічного права обумовлює все більшу невизначеність правореалізаційної діяльності взагалі та правозастосовної зокрема, оскільки відповідні суб'єкти для вирішення певної практичної, юридично та соціально значущої ситуації вимушені обирати на власний розсуд один варіант з двох чи більше правових норм, які формально можуть не суперечити одна одній. Як наслідок, суттєво розширюються межі правореалізаційного розсуду, вплив на який не обмежується, власне, правовою матерією. Більше того, значні обсяги законодавства та внесення постійних змін і доповнень до нього з метою його удосконалення нерідко призводить до такого закономірного в цих умовах наслідку, як прийняття протилежних рішень у аналогічних справах або ситуаціях. Це, у свою чергу, порушує принцип єдності правореалізаційної практики та, врешті-решт, негативно позначається на захисті прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

У зазначеному контексті слід погодитися з думкою, що наслідками, зокрема, «великої кількості колізій у податковому законодавстві є значне погіршення ефективності оподаткування та податкової політики України, зведення нанівець стимулюючої ролі податків, зменшення надходжень до Державного бюджету, підвищення рівня корупції» [6, с. 116].

2. Наступною загальною тенденцією сучасного правового розвитку є універсалізація та уніфікація права, які все більше набувають багатоаспектного, внутрішньо суперечливого характеру і найбільш виражено проявляються в економічній сфері суспільного життя, що, у свою чергу, є основою здійснення відповідних процесів універсалізації та уніфікації. У науковій літературі з цього приводу, зокрема, зазначається, що «формування і розвиток права - незважаючи на всі особливості національних систем права - являють собою історію його все більшої універсалізації та уніфікації, історію руху до все більш глобального права, причому всі ці історично прогресуючі властивості і характеристики права, що розвивається, знаходять своє вираження, закріплення та здійснення як в окремих національно-державних системах права, так і в міжнародному праві» [7, с. 40].

Погоджуючись загалом з тим фактом, що основу соціального розвитку майже завжди складала ідея об'єднання, синтезу кращих культурних досягнень та надбань людства, що знаходить своє безпосереднє вираження, зокрема, у праві як особливому феномені культури, все ж це зовсім не означає, що універсалізація, уніфікація права неминуче призводять до прогресивного розвитку суспільства в цілому та правового прогресу зокрема. При цьому потрібно бути особливо обережними в оцінках розвитку сучасного етапу універсалізації та уніфікації права, який в нинішніх глобалізаційних умовах, як справедливо наголошують окремі сучасні дослідники, має «не еволюційний, а вибуховий, революційний характер» [8, с. 119].

Справа в тому, що універсалізація та уніфікація права як два взаємопов'язані та взаємно обумовлені процеси, що спрямовані на формування однорідності або гомогенності права, його норм, інститутів та цінностей в планетарному масштабі, об'єктивно вимагають своєї кореляції та узгодження з відповідними складовими різноманітного цивілізаційно-культурного простору, які деталізуються в межах національних та локальних суспільств і спільнот (народів, націй, етнічних груп тощо). При цьому уніфікація та універсалізація права, незалежно від того, в якій конкретно формі вони втілюються (наприклад, адаптація, гармонізація законодавства), передбачають визначення певного ціннісного стандарту, своєрідного правового еталона або взірця, корисність та прогресивність якого не повинна заперечуватися чи ставитися під сумнів, оскільки його ідейно-нормативний зміст слугує «відправним пунктом» у здійсненні даних процесів, підлаштовуючи під себе зміст будь-яких інших нормативних конструктів.

З цього випливає, зокрема, той факт, що закріплення на нормативно-правовому рівні відповідних цінностей, стандартів та взагалі будь-яких правил поведінки, навіть якщо вони мають статус так званого міжнародного визнання, передбачає їх співвіднесення насамперед з іншими соціальними регуляторами, які завжди в тій чи іншій мірі мають місце в будь-якому суспільстві.

У зазначеному контексті мова йде насамперед про морально-релігійну систему нормативних координат, положення якої пред' являють відповідні вимоги не лише до дій, вчинків, поведінки та діяльності особистості, а й до її смаків, внутрішніх переконань, прагнень, уподобань, емоцій, почуттів, думок тощо. На відміну від права, формування та розвиток якого історично майже завжди пов' язувалося з державою, морально-релігійна система координат виникає разом з першими людськими спільнотами та суспільствами, оскільки саме з цього моменту починають оформлятися змістовні характеристики центральних понять моралі та релігії, якими є добро і зло. При цьому слід звернути увагу на те, що морально-релігійна система координат та історично сформований на її базі відповідний світогляд не можна обмежувати лише дескриптивним контекстом, який описує морально-релігійні цінності та норми з огляду на їх суспільний та особистісний статус, відповідаючи таким чином на питання, що вважається хорошим або поганим в межах певної соціальної структури. Адже в моралі, а особливо в релігії, чимало цінностей та норм усвідомлюються суб'єктами як такі, що визначають ті чи інші аспекти добра і зла поза контекстом певних темпорально-просторових вимірів, тобто незалежно від цінностей та норм різних культур і суспільств.

Більше того, не можна не звернути увагу на характер сучасного етапу розвитку відповідних процесів глобалізації, які виражаються, зокрема, в універсалізації та уніфікації демократичного правового розвитку. На сьогодні вже стає все більш очевидним, що в ньому питому вагу складають суб'єктивні чинники, які проявляють себе, серед іншого, в тому, що найбільш економічно, промислово та технологічно потужні держави прагнуть поширити на всі інші регіони світу свої «правила гри», чого можливо досягти насамперед шляхом використання відповідних правових механізмів. При цьому саме з цим, на думку автора, і пов'язується «революційний» або «вибуховий» характер сучасного етапу універсалізації права, про який зазначають сучасні дослідники.

Безумовно, уніфікація правових стандартів соціально-економічного, політичного та культурного життя в державах, які розвивалися в іншій соціокультурній системі координат, не може не позначитися на цілісності та узгодженості всієї сукупності нормативних регуляторів, які функціонують в конкретному суспільстві з урахуванням історичної традиції його розвитку. Слід погодитися з думкою, що процес адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та норм міжнародного права уповільнюється об'єктивною різницею історичного та соціокультурного розвитку відповідних правових систем [9, с. 18].

Саме тому питання універсалізації, уніфікації, гармонізації права тощо, повинні завжди співвідноситися з особливостями функціонування та розвитку всіх нормативних складових культури певного суспільства, а також специфікою світосприйняття, ментальності, ціннісних орієнтації, національних традицій, звичок, стереотипів поведінки тощо. Якщо ж таким співвіднесенням знехтувати, що може мати місце лише внаслідок домінування суб'єктивного чинника, наслідки такої універсалізації та уніфікації права матимуть здебільшого негативний характер.

3. Ще однією помітною тенденцією сучасного правового розвитку, яка тісно пов'язана з попередніми двома та по суті обумовлюється ними, є посилення та одночасно ускладнення взаємозв'язку і взаємодії міжнародного, регіонального та національного права, що проявляється, зокрема, у все більшій імплементації у національних законодавствах загальновизнаних норм та принципів міжнародного права та закріплення, як правило, на конституційному рівні його примату над внутрішньодержавним правом.

Взагалі, питання співвідношення міжнародного та національного (внутрішньодержавного) права є надзвичайно багатогранним вже з огляду на той факт, що саме поняття «право», яке утворює ці два поняття, містить в собі чимало «зрізів» або «площин» його системного осмислення. Адже про право як про соціальний феномен можна говорити як з точки зору втілення в його змісті фундаментальних принципів людського буття (справедливість, рівність, гуманізм, свобода), так і з точки зору джерел або форм відображення його ціннісно-нормативного змісту, а також у контексті суспільних відносин та його внутрішньої будови тощо.

Втім, все більш складний та неоднозначний характер взаємозв'язку та взаємодії міжнародного і національного права в сучасних умовах обумовлюється не лише неоднозначністю ціннісно-смислового контексту феномену «право». Останнє пов'язано, зокрема, з тим, що норми внутрішньодержавного та міжнародного права формуються і приймаються у різний спосіб та різними суб'єктами, у зв'язку з чим в їх зміст вкладаються неоднакові смислові параметри, які в межах окремих темпорально-просторових координат не можуть однаково тлумачитися, інтерпретуватися та реалізовуватися тими суб'єктами, на яких вони поширюють свою дію. Такі норми, незважаючи на їх категоріально-термінологічну та юридико-технічну подібність, а в окремих випадках навіть і тотожність, формувалися та розвивалися в різних соціокультурних системах для забезпечення виконання неоднорідних функцій і завдань. У зв'язку з цим, навіть надання таким нормам у встановленому порядку статусу загальнообов'язкових на території відповідних держав не може не позначитися щонайменше на національній специфіці їх сприйняття та реалізації, не кажучи вже про проблеми сучасного політичного «підтексту» міжнародних та міждержавних відносин, що обумовлюють ситуацію суб'єктивної «вибірковості» у виконанні міжнародних зобов'язань чи навіть їх повного нехтування.

Сьогодні стає все більш очевидним, що навіть якщо розглядати міжнародне та внутрішньодержавне право як такі системи, які мають єдину соціальну природу в центрі - людину, її права і свободи, честь та гідність, недоторканність і безпеку [10, с. 32] - це зовсім не гарантуватиме ефективності імплементації відповідних міжнародно-правових стандартів у національне право. Даний факт можна пояснити тим, що права людини, незалежно від їх конкретного різновиду, є багатоаспектним цілісним явищем, якому властиве різне аксіологічне «забарвлення» та соціокультурний релятивізм. Щодо універсальності прав людини, на якій найчастіше акцентується увага у сучасному дискурсі, то її потрібно розуміти як всезагальну формулу, завдяки якій досягнута згода міжнародного співтовариства щодо розуміння значущості кожної особистості, необхідності її підтримки та збереження за допомогою визначених національних механізмів. Універсальність прав людини базується на міжцивілізаційному поєднанні їх світоглядних, моральних, соціокультурних, національних ознак тощо, на досягненні їх єдності у багатоманітності, а не їх змістовної однаковості. Саме тому помилково розуміти універсальність прав людини як пристосування їх конкретного змісту під визначений стандарт, що претендує на статус всезагального.

У зв'язку з цим, примат міжнародного права над внутрішньодержавним, навіть у контексті так званих міжнародно-правових стандартів та принципів прав і свобод людини, вимагає свого адекватного розуміння та підходу до національного впровадження, завдяки якому можна досягти суттєвого зменшення «напруги» у взаємовідносинах між державами, а також покращити ефективність взаємозв'язку та взаємодії міжнародних та національних правових норм.

Крім цього, не можна нехтувати також і тим фактом, що безумовний або безапеляційний примат норм міжнародного права над внутрішньодержавним правом, по суті, нівелює значення державного суверенітету як однієї з обов'язкових ознак будь-якої держави. Адже подібна постановка питання без жодних застережень фактично обмежує незалежність держави у зовнішніх відносинах, а також верховенство державної влади над суспільством та громадянами. Іншими словами, в цих умовах держава фактично не може повноцінно забезпечувати свої національні інтереси, зокрема, територіальну, соціальну цілісність, життєво важливі економічні потреби, культурно-духовну безпеку тощо, які завжди були і залишатимуться справжнім основним мотивом діяльності держави на міжнародній арені [11, с. 164-169]. Саме тому закріплення цього принципу у його сучасній ліберально-демократичній формулі насправді спрямовується не на зміцнення законності та правопорядку в межах визначених національних кордонів, а на забезпечення інтересів лише найрозвиненіших держав світу у соціально-економічному, політичному, науково-технічному та військовому відношеннях, які у зв'язку із цим є головними суб'єктами міжнародного права, спрямовуючи його розвиток, як правило, на подальше зміцнення свого світового впливу.