Правова система: проблеми ефективності в контексті сучасних тенденцій правового розвитку
Проблеми ефективності правової системи в контексті основних тенденцій сучасного правового розвитку. Закономірності функціонування системи соціальних регуляторів. Цілісність континууму соціальної нормативності. Аспекти колізійності законодавства України.
Рубрика | Государство и право |
Вид | статья |
Язык | украинский |
Дата добавления | 26.10.2021 |
Размер файла | 114,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
4. Наступною і останньою тенденцією сучасного правового розвитку, на якій би хотілося б зосередити певну увагу, є тенденція політизації права як на міжнародному, так і національному рівнях. Вказана тенденція проявляється насамперед у тому, що право використовується як інструмент досягнення певних політичних цілей, зокрема, забезпечення політичного владарювання, формування необхідної для визначених політичних кіл громадської думки тощо. Як справедливо зазначає Н. Оніщенко, «законодавство оцінюється сучасним суспільством як: а) знаряддя для силового забезпечення проведення певної політики; б) засіб здійснення певних управлінських завдань;
в) веління держави» [12, с. 36].
У зазначеному контексті слід відзначити, що політизація права, так само як і політизація інших важливих сфер суспільного життя, має об'єктивні передумови. Стосовно політизації правової сфери ці передумови випливають насамперед з тісного взаємозв'язку права і політики як явищ соціальної дійсності, а також з необхідності забезпечення владно-організуючого впливу на суспільне життя. Політизація ж інших важливих сфер та питань суспільного життя (наприклад, економіки, освіти, культури, моралі тощо), окрім зазначених об'єктивних передумов, пов'язується також з необхідністю забезпечення належного реагування насамперед з боку держави та її інституцій на соціальні виклики і загрози, які нерідко супроводжують розвиток відповідної сфери.
З огляду на зазначене, політизація як процес посиленого впливу політики на інші сфери суспільного життя шляхом надання політичного імпульсу, контексту або статусу тим явищам і проблемам, зміст яких є автономним та перебуває поза політикою, може виконувати позитивну роль у забезпеченні прогресивних соціальних перетворень, якщо вона засновується на об'єктивних передумовах та здійснюється виважено, професійно, добросовісно тощо. Зокрема, як свідчить історичний та сучасний досвід, кризи у відповідній сфері суспільного життя, наприклад, в економіці, об'єктивно вимагають від держави та інших складових політичної системи суспільства посилення владноорганізуючого впливу на систему матеріально-виробничих відносин, оскільки відповідні економічні інструменти у такі періоди виявляються нездатними забезпечити, серед іншого, стримування інфляції, своєчасну та повну виплату заробітної плати, девальвацію національної валюти тощо.
Зовсім інша справа має місце тоді, коли відповідні питання політизуються штучно або з суто суб'єктивних причин певного кола осіб, які полягають, як правило, у їх прагненні задовольнити свої особисті бажання та інтереси, використовуючи певні адміністративно-політичні засоби впливу на ті чи інші соціально значущі проблеми. При цьому політизація, зокрема, права є найзручнішим та найдієвішим інструментом задоволення особистих інтересів, оскільки політика пов'язана насамперед з функціонуванням держави та її інститутів, а отже, з ексклюзивною можливістю владно впливати на будь-яку сферу суспільного життя за допомогою правових та організаційних засобів. Особливої ефективності така суб'єктивна, штучна політизація набуває в умовах сучасного стрімкого інформаційно-технологічного прогресу, який надає змогу суттєво посилювати маніпулятивний вплив політичних та бізнесових груп або суб'єктів на свідомість і волю громадян, спрямовуючи їх розвиток у вигідному лише для них напрямі.
Як приклад штучної політизації не лише права, а й по суті всього традиційного соціонормативного континууму суспільного розвитку, можна навести численні спроби сучасних демократичних європейських держав повністю «підкорити» державно-правовому забезпеченню та захисту ті соціально важливі питання, які раніше регламентувалися здебільшого нормами моралі, релігії, звичаями тощо. У зазначеному контексті мова йде насамперед про штучну політизацію правового впливу на традиційні сімейні відносини та цінності, на впровадження за допомогою політико-правових механізмів фактично необмеженої толерантності навіть всупереч пануючій громадській думці, суспільним інтересам та моралі, що закономірно викликає різного роду соціальні негаразди та конфлікти як на макро-, так і на мікрорівнях.
Очевидно, що в цих умовах, завдяки використанню відповідних політичних інструментів впливу на суспільство, межі права як особливого соціального регулятора необґрунтовано розширюються, у зв'язку з чим може бути досягнутий лише зворотний, негативний ефект його впливу на суспільство, що виражається у стрімкому поширенні серед індивідів стану соціальної аномії. При цьому останнє випливає з того, що об'єктивність цілісного соціонормативного континууму суспільства, внутрішня логіка та закономірності його історичного функціонування та розвитку, його значущість для поведінки та діяльності кожної особистості, передбачає, по-перше, наявність особливого взамозв'язку та взаємообумовленості між правом та іншими соціальними регуляторами, зокрема, з мораллю та релігією і, по-друге, неможливість досягнення корисного соціального ефекту в умовах розбалансованості та дезінтеграції соціальних регуляторів між собою, оскільки кожен з них окремо не здатен ефективно впливати всю палітру внутрішніх та зовнішніх чинників формування людської волі, свідомості, звичок, характеру, вчинків, поведінки тощо.
Так, право, на відміну від моралі та релігії, за своєю природою не може суттєво впливати на багатоманітний внутрішній світ особистості, і саме тому право регламентує лише зовнішні прояви волі та свідомості індивідів, визначаючи при цьому відповідні засоби та заходи конкретного зовнішнього реагування на ту чи іншу соціально значущу поведінку. Мораль і релігія, навпаки, «прагнуть» унормувати внутрішній стан особистості таким чином, щоб не допустити назовні її жодні деструктивні акти чи вчинки, а якщо цього досягти не вдається, то її подальший регулятивний потенціал згасає, оскільки здебільшого не пов'язується з певними конкретними обмеженнями волі індивідів. Саме тому слід погодитися з думкою О. Львової, що чітко визначені правові межі впливу на суспільство, якими є перевірені часом та історичним досвідом моральні критерії, допомагають захищати соціальний порядок в ньому [13, с. 34], сприяють нормалізації людських взаємовідносин.
Безумовно, зазначеними вище тенденціями не вичерпується вся палітра сучасних напрямів правового розвитку, які мають неоднозначний та багато в чому суперечливий характер, що, на думку автора, пов'язано не стільки з, власне, правом або правовою матерією, скільки з суб'єктним (суб'єктивним), особистісним виміром соціальної дійсності. Адже право, так само як і будь-які інші відносини в суспільстві, є результатом або продуктом усвідомленої, вольової діяльності людини, наявності та розвитку певного кола думок, ідей, концептів, здібностей, схильностей, почуттів, переживань та інших складових свідомості індивідів, які мають суперечливу, діалектичну природу, що поляризується в межах загального морального континууму «добро - зло».
З'ясувавши основні та найбільш явно виражені тенденції сучасного правового розвитку, які з різною інтенсивністю проявляють себе фактично на всіх рівнях (глобальному, регіональному та локальному), спробуємо відповісти на питання, у чому полягають основні проблеми ефективності функціонування правових систем в контексті реалій сьогодення. Так, насамперед потрібно визначитися із загальним критерієм, який надає можливість віднести правову систему до ефективно функціонуючої. Таким критерієм виступає передусім конкретна позитивна міра впливу правової системи на зміцнення нормативних засад функціонування суспільства і держави, що виражається, зокрема, у гармонійному формуванні та розвитку суспільних відносин, у належній реалізації прав, свобод, обов'язків та повноважень відповідних суб'єктів та суттєвому зменшенні у зв'язку із цим правових спорів між ними, у досягненні позитивних результатів поставлених суспільством перед державою завдань, у відчутті захищеності індивідів та соціальних інститутів від деструктивного втручання у їх життя певних явищ і процесів, у зростанні матеріального добробуту та духовного благополуччя громадян тощо. Якщо все це узагальнити, то можна стверджувати, що дієвість правової системи є неефективною тоді, коли її конкретні результати не сполучені з досягненням визначеного соціального блага.
Звертаючись до реалій сьогодення, не можна не помітити, що позитивна результативність правової системи є достатньо низькою. При цьому мова йде не лише про вітчизняні реалії перехідного розвитку національної правової системи України, які пов'язані з об'єктивними історичними чинниками або фактами, а й про явно виражену тенденцію зниження рівня ефективності функціонування правових систем сучасних високорозвинених західних демократичних держав, що яскраво ілюструється посиленням протестних рухів, зокрема, із застосуванням насильства, всередині відповідних країн (наприклад, протестна активність так званих «жовтих жилетів» у Франції).
Таким чином, спробуємо дослідити чинники, які впливають на ефективність правової системи, крізь призму її структури, яку, з огляду на обмеженість статейного викладу, представимо насамперед на рівні центрального елементу правової системи, який, на думку автора, має дуальний вимір - право (нормативний елемент) та суб'єкт (соціальний елемент). При цьому слід звернути увагу на те, що такий ракурс аналітики надає змогу хоча б побіжно дослідити майже всі компоненти правової системи, які умовно можна об' єднати у статичний та динамічний блоки.
Нормативний елемент правової системи, який включає в себе сукупність правових норм, принципів та інститутів, традиційно вважають центральним елементом правової системи і зазвичай позначають як «право». З огляду на деякі з означених вище тенденцій сучасного правового розвитку, відбувається посилення правового унормування суспільних відносин, що виражається у перманентному зростанні принаймні кількісних показників системи законодавства, а також у підвищенні ролі та значенні правових принципів у регламентації суспільних відносин, про що свідчить як факт їх все більшого закріплення у міжнародному та національному праві демократичних держав, так і їх безпосереднє використання у правовідносинах, зокрема, у судовій практиці.
Водночас факт формального зростання нормативно-правового масиву в державі та навіть безпосереднього застосування правових принципів у відповідних правовідносинах ще не означає автоматичного зміцнення соціального та індивідуального благополуччя. Останнє пов'язано з тим, що:
1) зміст правових норм і принципів не обмежується лише, власне, юридичним контекстом, а об'єктивно співвідноситься з іншими соціальними регуляторами, зокрема, з традиційною для певного суспільства мораллю, релігією, звичаями тощо. Адже очевидно, що, наприклад, такі соціальні інститути, як шлюб та сім' я, освіта і наука, соціальне забезпечення, матеріальне виробництво тощо, мають метанормативний, метаціннісний смисловий контекст, який не можна штучно «прив'язувати» лише до правової сфери, нехтуючи при цьому іншими ціннісно-нормативними рівнями їх соціальної природи. Взагалі, все те, що так чи інакше, реально або потенційно пов'язано з людською особистістю, неможливо обмежити точними та однозначними формулами, даними, прогнозами, категоріями тощо, оскільки це означатиме позбавлення людини здатності здійснювати осмислену творчо-перетворювальну діяльність.
З цього випливає, що відповідні правові приписи, незалежно від того, що саме вони встановлюють або закріплюють (наприклад, дефініції, права і обов'язки учасників правовідносин, спеціальний правовий режим тощо), повинні узгоджуватися не лише з певним колом, зокрема, загальноприйнятих моральних імперативів або догм, а й з особливостями їх сприйняття та усвідомлення в межах визначеного соціокультурного простору, на який не в останню чергу впливає відповідна релігійна традиція. При цьому прагнення змінити або модернізувати конкретну морально-релігійну систему координат під визначений стандарт за допомогою використання правових засобів навряд чи призведе до позитивних результатів, що пов'язано як з об'єктивною неможливістю розбудови гомогенної ціннісно-нормативної системи координат в планетарному масштабі та апріорною аморальністю подібних спроб, так і з тим фактом, що сприйняття та усвідомлення відповідних правил і норм органічно містить в собі елемент «внутрішнього», «особистісного», «абсолютного» або такого, що не залежить від будь-яких зовнішніх чинників;
2) правові норми, принципи та інститути права - це засоби об'єктивації та зовнішнього вираження основних ідей соціального розвитку, у тому числі його світоглядних засад, а не лише права, навіть у його широкому або інтегративному розумінні. Утворюючи нормативну складову правової системи, вони виражають та формулюють соціально значущі поняття і конструкції, способи та форми їх осмислення і практичної реалізації, які формувалися і розвивалися протягом тривалого історичного періоду, закріплюючи у свідомості суб'єктів суспільних відносин як відповідні соціальні закономірності та засади їх сталого прогресивного розвитку, так і систему протидіючих йому чинників, здатних деструктивно впливати на суспільне життя.
У науковій літературі справедливо відзначається, що «нормативність не є виключно правовим явищем як за своїм походженням, так і за роллю у суспільному житті. Нормативність є первинною, вихідною властивістю соціальної матерії, зумовлюваною її внутрішньою потребою в упорядкованості й здатності до самоорганізації. Нормативність характеризує як окремі соціальні зв'язки, так і весь суспільний розвиток. Іманентна суспільству потреба в упорядкованості знаходить прояв в нормативності суспільного розвитку. Нормативність як невід'ємна характеристика соціальної матерії може мати різні форми об'єктивації, однією з яких є, зокрема, правова норма» [14, с. 34].
Незважаючи на те, що формування змісту вказаних соціально значущих понять і конструкцій в межах визначених темпорально-просторових соціокультурних параметрів завжди є результатом суб'єктивного сприйняття та усвідомлення відповідних чинників суспільного життя, в жодному разі не можна нівелювати значення їх об'єктивності, яка проявляється насамперед в їх надзвичайній важливості, значущості для належної організації суспільного життя, що неодноразово підтверджувалося історичним досвідом соціальної практики.
Так, права і свободи людини є цілісним системним явищем, яке, окрім, власне, правового контексту та обґрунтування, об'єктивно має ще світоглядні, морально-релігійні витоки та відповідний їм зміст. Водночас в умовах сучасного демократичного розвитку їх зміст штучно звужується лише до правового виміру, що проявляється, серед іншого, у конституційному закріпленні їх апріорної фундаментальності, пріоритетності та найвищої імперативності в системі соціальних цінностей.
Таке штучне звуження їх цілісного ціннісно-нормативного значення не має в своїй основі жодних об'єктивних підстав, які випливають з багатоманітності соціальної дійсності і свідчать не лише про наявність не однієї, а щонайменше декількох найвищих соціальних цінностей (наприклад, любов та сім'я, народження і виховання дітей, зв'язок та наступність поколінь; гармонійне поєднання традиційності з інноваційністю у суспільному житті; колективність та взаємодопомога, права і свободи, честь та гідність людини; совість, соціальна відповідальність та моральність людини тощо), а й про їх онтологічну необхідність, величезну значущість для забезпечення як загальносоціального, так і індивідуального блага, а також корисність для забезпечення нормального функціонування суспільства і держави на засадах законності та правопорядку. У зв'язку з цим суб'єктивне обмеження цілісного ціннісно-нормативного значення прав і свобод людини лише правовим контекстом шляхом його об'єктивації, зокрема, у загальнообов'язкових правових нормах, призведе, скоріше, до соціально шкідливого чи навіть небезпечного ефекту, ніж до корисного та суспільно необхідного. При цьому останнє особливо стосується тих суспільств, в менталітеті яких глибоко вкорінена відповідна морально-релігійна традиція, що на свідомому та навіть підсвідомому рівнях міцно унормовує поведінку та діяльність індивідів.
Отже, правопорядок як реальний якісний показник ефективності правового регулювання суспільних відносин означає значно більше, ніж юридичний вимір суспільних відносин, оскільки право, виражене у формі законодавства, функціонує не у вакуумі, а у безпосередньому взаємозв'язку з іншими складовими соціальної нормативності. При цьому від характеру таких взаємозв'язків всередині континууму соціальної нормативності безпосередньо залежить якість життя індивідів та суспільства, оскільки соціальна система у загальному значенні конструює неоднорідну систему цінностей, зміст та структура яких свідчать про неможливість та недоцільність як їх штучного поглинання одна одною, так і протиставлення між собою. Окремі ж суб'єктивні прагнення до руйнування єдності та цілісності континууму соціальної нормативності може призводити лише до дискредитації та деформації змісту відповідних норм, внаслідок чого деструкції зазнає сама свідомість особистості, зокрема правова.
Необхідно зазначити, що характеристика права як центрального елементу правової системи не може мати завершеного цілісного характеру, якщо за дужки виноситься його органічний взаємозв'язок з особистістю, яка конституює його смислові акценти. Саме нерозривність взаємозв'язку та взаємообумовленості права і особистості, що випливає з факту неможливості існування права за межами людської свідомості, у тому числі у позитивній (матеріальній) формі, є свідченням того, що центральний елемент правової системи має дуальну природу.
У зв'язку з цим, слід погодитися з думкою, що нормативність права є похідною від нормативності людської свідомості, що нормативність - це не лише зовнішнє по відношенню до особистості явище, на чому зазвичай акцентують увагу науковці, а іманентна властивість її свідомості. Як справедливо зазначають деякі дослідники, «нормативність має всеохоплюючий характер і являє собою універсальний засіб упорядкування і розвитку як думок, так і поведінки індивідів; бере свій початок в природі людини і обумовлена особливостями її психіки, її соціальної орієнтації, а також фізіологічними механізмами її життєдіяльності» [15, с. 59].
Значущість дослідження суб'єкта або особистості як одного із аспектів або ракурсів визначення центрального елементу правової системи обумовлюється, зокрема, тим, що реалізація будь-яких суспільних відносин, у тому числі владного впливу публічних органів на суспільство і громадян, завжди замикається на конкретній людині, а не на визначеній організаційній структурі. У контексті визначення відповідних структурних рівнів правової системи це означає, що:
Подобные документы
Поняття та види правових систем, їх зміст, характеристика та структура. Становлення і розвиток сучасної правової системи України, її характеристика і проблеми формування. Розробка науково обґрунтованої концепції розвитку різних галузей законодавства.
курсовая работа [44,5 K], добавлен 01.10.2010Сутність, структура та значення сучасної системи міжнародного права, головні етапі її становлення та закономірності розвитку. Проблеми визначення поняття та класифікація джерел міжнародного права. Основні принципи та норми цього правового інституту.
курсовая работа [47,3 K], добавлен 15.01.2013Спроба створення національної системи права під час існування Української Народної Республіки. Реставрація буржуазно-поміщицького ладу і реформування правової системи українських земель у період Гетьманату. Зміни у законодавстві УНР за часів Директорії.
курсовая работа [34,9 K], добавлен 20.01.2011Характеристика та аналіз історичного розвитку пенітенціарної системи через призму детермінантів умов, що сприяли удосконаленню системи в’язниць. Аналіз основних проблем, які виникають під час функціонування пенітенціарної системи на прикладі США.
статья [24,5 K], добавлен 17.08.2017Розкриття понять "правова система", "правова сім’я". Історія виникнення і розвитку романо-германської правової системи в Європі, роль університетів у її формуванні. Характерні особливості правового регулювання в країнах романо-германської правової сім’ї.
курсовая работа [50,6 K], добавлен 10.01.2013Розвиток національної правової системи у всіх її проявах. Поняття правової системи. Типологія правових сімей: англосаксонська, романо-германська, релігійно-правова, соціалістична, система звичаєвого права. Правова система України та її типологія.
курсовая работа [40,6 K], добавлен 16.02.2008Дослідження основних поколінь повноважень особистості. Аналіз тенденцій подальшого розвитку теорії прав людини та її нормативно-правового забезпечення в рамках національної правової системи. Особливість морально-етичної та релігійної складової закону.
статья [24,0 K], добавлен 18.08.2017Інноваційний розвиток, його роль та вплив на економічне зростання. Проблеми і перспективи розвитку системи охорони інтелектуальної власності України. Функціонування патентної системи. Структура державної системи правової охорони інтелектуальної власності.
реферат [93,4 K], добавлен 14.02.2013Розглянуто перспективи розвитку адміністративного права. Визначено напрями розвитку галузі адміністративного права в контексті пріоритету утвердження й забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина в усіх сферах суспільних відносин.
статья [20,4 K], добавлен 07.08.2017Типи і групи правових систем світу. Класифікація правової системи України, її юридичні ознаки, відповідність романо-германському типу, проблеми реформування. Вплив європейського, візантійського та римського права на сучасну правову систему країни.
курсовая работа [42,7 K], добавлен 26.10.2010