Право на доступ до даних про стан здоров’я пацієнта: компаративний аналіз практики Європейського Суду з прав людини, Європейського Суду справедливості, та практики судів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Факультет міжнародних відносин ЛНУ ім. Франка

Право на доступ до даних про стан здоров'я пацієнта: компаративний аналіз практики європейського суду з прав людини, європейського суду справедливості, та практики судів сша і деяких країн європи

Литвиненко Анатолій Анатолійович, Аспірант кафедри міжнародного права

Анотація

Правовідносини між лікарем та пацієнтом включають в себе обов'язок першого зберігати конфіденційність інформації про стан здоров'я пацієнта, який ґрунтується на підставі норм законодавства і прецедентного права. Як правило, недотримання цього обов'язку та розголошення цих даних тягне за собою або цивільну, або кримінальну відповідальність. Щоправда, як законодавство, так і прецедентне право багатьох країн світу містить чималий ряд виключень з медичної таємниці. Втім, зі зростанням ролі автономності пацієнта у прийнятті рішень щодо його лікування, з цим виникло питання як стосовно забезпечення належного рівня конфіденційності даних реєстрів хворих і інформації щодо їх стану здоров'я, так і можливості самих пацієнтів мати доступ до них. Мета такого доступу, насправді, не настільки прозаїчна, як може здаватися, адже в практиці багатьох судів, у тому числі, міжнародних (до прикладу, згадуючи справу Gaskin v. United Kingdom 1989р.), існує чимало справ, де позивачі воліли отримати рішення суду на витребування документацїі щодо стану здоров'я позивача, аби мати змогу подальшому позиватися проти закладів охорони здоров'я через вчинену ними недбалість, яка могла б бути підтверджена цією документацією в суді. Позиції судів Сполучених Штатів Америки та деяких країн Європи (зокрема, у статті розглянута практика німецьких та португальських судів) суттєво відрізняються між собою в багатьох аспектах, зокрема щодо можливості прямого доступу позивача до даних, майнового статусу інформації про стан здоров'я, права на доступ третіх осіб до документації та його умов, категорій даних, що не підлягають наданню в силу певних обставин, тощо. Питання доступу до даних про стан здоров'я відоме у практиці міжнародних судів ще з середини 1970-х років, зокрема в справах Європейського Суду Справедливості, в яких позивачі судилися з органами ЄЕС, воліючи оскаржити рішення їх кадрових відділів стосовно непридатності обіймати посади за станом здоров'я, що не надавали належних пояснень цьому, а також не надавали медичної документації в якості підтвердження своєму рішенню. З 1980-х років, аналогічні позови подавалися і в Європейський Суд з Прав Людини, де в кількох справах підіймалося не тільки питання доступу до документації лікарень, а й доступу до інформації стосовно біологічних батьків позивача (справи Odievre v. France та Godelli v. Italy).

Ключові слова: дані про стан здоров'я, захист персональних даних, право на доступ до даних про стан здоров'я, медична таємниця, медична халатність, майновий статус персональних даних.

Abstract

Lytvynenko A.A. The right of access to patient's health data: a comparative analysis of the case law of the european court of human rights, the european court of justice, and the practice of the courts of the united states and some european countries. The legal relationships between the physician and the patient involve a duty to maintain the confindentiality of information concerning the patient's health which is based upon the acting legislation and case law. The non-fulfillment of the said duty mostly brings to civil or criminal responsibility. However, both legislation and case law of various states bear a substantial number of exemptions from the duty of medical confidentiality. With the enhancement of patient's role in decision-making concerning his treatment, various issues concerning his data privacy arose. Apart from his data privacy maintenance, there is an issue of the patient's right to access to his medical records. The purpose of access may not be as prosaic as it may initially look like, as in various jurisprudence, including the case law of international courts, plaintiffs frequently applied to courts to obtain an order for medical records productions so as to file an action against hospitals for negligence. Hence, medical records would be used as evidence of negligence at trial. The positions of the United States courts and the courts in Europe (the given paper embraces several trials from Germany and Portugal) may have divergencies concerning direct access to medical data, proprietary status of the health records, a right to access of third parties and its conditions, the categories of personal data banned from patient's access under certain circumstances etc. The issue of access to medical records in known in the ECJ jurisprudence since the mid 70s, especially in a number of judgments wherein the plaintiffs sued various EEC bodies attempting to impugn the decision of their human resourse department concerning their ineligibility of holding a certain position in the structures of EEC - therein, the defendants did not give reasonable justifications for the such decisions and didn't present any medical documentation to the prospective plaintiffs as a proof of their unfitness for office. Since the 1980s, similar actions were filed to the European Court of Human Rights. In some cases, not only the issue of the patient's right to inspection of the respective health records was risen, but the aspect of accessing the information on plaintiff's biological forbearers as well (trials of Odievre v. France and Godelli v. Italy).

Key words: Medical records, data privacy, a right to access to medical records, medical confidentiality, medical negligence, proprietary status of health records.

Постановка проблеми

Історія поняття та концептуальна складова на основі практики судів деяких країн Європи.

Проблематикою права пацієнта на доступ до даних про стан здоров'я чи використання їх в якості доказів на цивільному процесі (як, наприклад, у позовах щодо медичної халатності) займалося небагато юристів і вчених, хоча дана тема набула певного поширення в силу гучних судових процесів в Англії та США в 1970 та 1980 -х р.р., та водночас, зростання популярності концепції права пацієнта на автономію у прийнятті рішень щодо його лікування. Так, серед таких, що зробили внесок у розвиток концепції можна навести Р. Дансмора (1959) [1, с. 463-464], Р. Харпста (1962) [2, с. 273-275], Ю. Деніелса (1976) [3, с. 348-349]; Дж. Дворкіна (1979) [4, с. 90-91], Л. Пасьона (1983) [5, ст. 478 - і надалі], А. Крейн (1986) [6, с. 645], Е. Дойча (1992) [7, ст. 179-181], Д. Фінана (1996) [8, с. 101-102; 105-106], М. Вішмаха (1998) [9, с. 241242], Л. Демонта (2000) [10, с. 76-79], М. Іакуб (2004) [11, с. 45-52]. Автор статті теж займався вивченням даної проблеми, зокрема у практиці судів США і Англії, провів аналіз кількох рішень ЄСПЛ з цього питання у одній статті (2019) [12, c. 196-206], а також досліджував практику судів Німеччини (з 1970-х по 2000-ні роки) в іншій статті (2019) [13, c. 103-122], також випрацювавши узагальнення практики судів Німеччини щодо права пацієнта на доступ до даних щодо його стану здоров'я, яке в подальшому цілком могло б знадобитися і в роботі Європейського Суду з Прав Людини. У ще одній публікації (2020), автор проводив компаративний аналіз практики судів, включно з практикою Європейського Суду з Прав Людини у сфері медичної таємниці: в ній досліджувалося питання права на доступ до даних про біологічних батьків позивача, його історичне підґрунтя у практиці вищих судових інстанції Франції і Бельгії середини 19 століття [15, с. 916, 919]; [16, с. 670][17, с. 305-307; 308-309], а також сучасну практику Європейського Суду з прав Людини (в рамках справ Odievre v. France та Godelli v. Italy), включно з окремими справами з практики судів США та практикою Касаційного Суду Італії 2010-х років після винесення ЄСПЛ рішення по справі Godelli v. Italy [14, c. 124-132][18][19].

Мета статті

У цій статті автор ставить наступну мету:

Охарактеризувати право на доступ до медичної документації, якою є мета доступу до нього, якими є виключення з нього;

Якою є практика міжнародних судів з цього питання;

Якою є практика судів декількох обраних країн світу, і які аспекти з неї можуть бути корисними для міжнародних судів? Останній підрозділ цієї статті присвячено саме цьому питанню.

Право на доступ до медичної документації. Мета доступу. Виключення.

Що собою являє це право? Це право пацієнта (нерідко потім - позивача на процесі) на доступ до медичної документації стосовно його стану здоров'я та лікування, іноді - окремих клінічних епізодів з лікування [20, Sec. II, 1-11]. Цим правом також можуть користуватися родичі пацієнта, у випадку, якщо це дійсно передбачено законодавством [20, Sec. III, 4] чи це допускає практика судів (як, наприклад, у Німеччині, де не існує норм законодавства на рахунок права на доступ пацієнта до медичної документації, тому суди називають це право похідним від договору пацієнта з лікарем чи лікарнею [21, п. 8-19 і 15] [22, п. 9-10][23, п. 14-15][24, п. 5-6][25, п. 21]; для реалізації права на доступ до медичної документації жодних спеціальних положень в договорі не вимагається[26, п. 12]. Аналогічну позицію зайняв і Верховний Суд Австрії в рішенні 1984 року [26]. Міжнародні суди (ЄСПЛ та ЄСС) конкретного визначення саме цьому праву не надавали, але Європейський Суд з Прав Людини визнавав, що право на отримання доступу до таких даних належить до категорії «private and family life», захищеного ст. 8 (1) ЄКПЛ. Так, в справі Gaskin v. United Kingdom (1989), Європейський Суд стверджує, що інформація, яка містилася у фолдерах щодо позивача (що волів дізнатися факти про хвороби свого дитинства та лікування у муніципальних лікарнях у той час) беззаперечно належала до «приватного і сімейного життя» позивача, відповідно, і питання доступу до цих документів (принаймні в цій справі) охоплюється змістом ст. 8 Конвенції, хоч при цьому Суд додав, що не вирішуватиме, чи впринципі, право на доступ до персональних даних абстрактно («in abstracto») походить зі ст. 8 (1) ЄКПЛ [28, п. 37]. У справі Miculic v. Croatia (2002), де неповнолітня на той час позивачка 1996 р. н. через представників намагалася вияснити особу свого батька (дівчинка була народжена поза шлюбом), і Суд відмітив, що «особисте життя» позивача, окрім іншого, включає в себе бажання дізнатися факт того, ким є її біологічний батько [29, п. 53, 54, 55].

У справі Odievre v. France (2003), Суд виходить з того, що ст. 8 Конвенції захищає право на особистість та особистий розвиток позивача, куди входять, окрім іншого, усі факти щодо народження і віднайдення особистості батьків, а отже, народження позивача, як і обставини, за яких він народився, формують «особисте життя» позивача, гарантоване ст. 8 Конвенції [30, п.29]. В справі K. H. & Others v. Slovakia (2009)[31, п. 44-46, 47], Суд визнає, що право позивачів на «ефективний» доступ до інформації щодо їхнього стану здоров'я (в т.ч. репродуктивного) стосується їх «приватного та сімейного життя» в розумінні ст. 8 Конвенції, посилаючись на справу Roche v. United Kindgom (2005), в якій позивач, будучи ще тоді молодим військовим, став об'єктом експерименту у технопарку Портон-Даун в 1962 році, через який його здоров'я було підірване - він намагався довідатися з медичної документації, які експерименти на ньому ставилися, і яка небезпека йому загрожувала, аби в подальшому мати змогу отримувати пенсію на основі втрати здоров'я [32, п. 15-16, 155].

В справі Godelli v. Italy (2012) Суд підтверджує, що «право знати своє походження» походить від поняття «private life» (укр. «приватне життя»), але складність ситуації в таких справах полягає у тому, що Конвенція захищає право на приватність кожного - як позивача (в т.ч. і в справі Godelli), так і його біологічних батьків, а тому, Суд повинен провести справедливий баланс між інтересами двох осіб [33, п. 47, 50]. В рішеннях Європейського Суду Справедливості, це право фігурувало в рамках спорів між колишніми працівниками структур ЄЕС: у них позивачі воліли отримати радше не стільки доступ до документації, як самі висновки, через які їх було визнано непридатними до виконання обов'язків за станом здоров'я [34, с. 1811]. Конкретні визначення даному праву не надавалися ані ЄСПЛ, ані ЄСС.

Якою насправді є мета доступу пацієнта до даних про стан здоров'я? Д. Фіннан (1996), один з небагатьох дослідників концепції у англосаксонському праві зазначав, що контекстуально, нею в країнах англосаксонського права була необхідність отримання доказів для подачі цивільного позову проти лікарень за вчинену недбалість, і в деяких випадках, скарг на заклади охорони здоров'я, хоч і зазначав, що інша мета у отриманні доступу навряд чи в Англії є юридично можливою в силу особливостей законодавства в сфері охорони здоров'я, як і доволі специфічної практики судів [8, ст. 105] (вибрані справи автором описані у статті). До того ж, які саме документи входять до категорії «документів стосовно стану здоров'я», доступ до яких з них, в обставинах того, що це не врегульовано законодавством, має дозволятися позивачу, а яких - ні? Відповідно до рішення Вищого регіонального суду м. Бремен (1979), до них відноситься документація стосовно нинішнього стану здоров'я пацієнта, та прогнозу щодо його здоров'я на майбутнє [35, п. 15]. М. Вішнатх (1992), відзначав, що у практиці діловодства лікарень Німеччини, як правило, виділялося близько 20 типів «записів» у медичній документації [9, с. 240-242]. В справі Processo No. 2147 / 18.T8AGD.P1 Апеляційного Суду м. Порту (2019), позивач, воліючи завершити стоматологічне лікування в іншій клініці (позивач вважав, що клініка, де він проходив лікування раніше надавав неякісні послуги), запросив 25 видів медичної документації, хоча Апеляційний Суд м. Порту вирішив надати йому доступ лише до декількох з них (детальніше див. вибрані справи з практики судів Португалії) [36, Sec. II].

Найпоширенішою метою отримання доступу до медичної документації є отримання доказів при позові проти лікарів, чи лікарні за вчинену недбалість при лікуванні, причини аж ніяк не обмежуються лише цим у практиці судів, в тому числі, міжнародних (ЄСПЛ та ЄСС). В той же час, наприклад, німецькі суди схильні вважати, що позивач не має аргументувати в суді мету свого доступу до документації за звичайних обставин, хоча, водночас, якщо про це клопотали родичі пацієнта, однак не він сам [26, п. 19-20], або позивачем була особа, що клопотала про надання їй документації щодо її психіатричного лікування - в такому разі, суди Німеччини запитували мету отримання документів [37, п. 7]. Такі позови виникають через відмову лікарень надавати медичну документацію до пацієнтів за різних обставин, зокрема, за практикою судів різних країн тут можна навести наступні причини для цього: 1) медична таємниця**⁵Таку позицію висловлювали суди різних країн світу і в різному контексті. Див., зокрема, наступні справи, які є згадані та описані в статті: Німеччина: BGH,

31.05.1983 - VI ZR 259/81, параграф 13-14; 17;18; Англія: Davidson v. Lloyd Aircraft Services Ltd, [1974] W.L.R. 1042, 1046; Португалія: Unidade de Saude A c. B..., Acordao do Supremo Tribunal Administrativo, 08.08.2018, Processo 0394/18, Sec. II, 1-11.; 2) зазіхання на відчуження майна лікарні (документів) [25, п.2-13]; 3) твердження лікарні, що пацієнти, чи їхні адвокати не будуть здатні розшифрувати документацію (характерний аргумент в практиці судів Англії [38, с. 1045-1046], але був рішуче відкинутий судами Німеччини)*** LG Gottingen, 16.11.1978 - 2 O 152/78, параграф. 9-16;; 4) побоювання лікарів стосовно порушення права інтелектуальної власності у їхніх особистих записах у картці пацієнта і припущеннях стосовно його стану здоров'я (саме через це, Апеляційний Суд м. Порту в своєму рішенні від 8 вересня 2019 пропонує віднести нотатки лікарів до виключень з права на отримання доступу до документації пацієнта [39, Sec. II] - див. обрані справи з практики судів Португалії); 5) на думку лікарні, позивач буде неналежно поводитися з документацією (включно, наприклад, зі знімками МРТ чи рентгеном), зіпсує і знищить їх (медична документація, за практикою судів, наприклад, Німеччини, є власністю лікарні) ****OLG Koln, 12.11.1981, 7U 96/81, параграф 24-25; BGH,, чи доступ пацієнта до його медичної документації може негативно вплинути на режим їх утримання [40, п. 24-25]; 6) якщо в лікарів існують доволі вагомі підстави вважати, що доступ до документів значно погіршить стан здоров'я пацієнта, призвівши до рецидивів хвороби, особливо в разі того, якщо в нього наявні психіатричні захворювання - тут німецькі суди погоджувалися, що в такому разі, доступ до документів щодо стану здоров'я позивача може бути сильно обмежений [41, с. 5] [42, п. 3, 4-7]; 7) відсутність конкретної мети отримання доступу до медичної документації (так, в практиці німецьких судів це подекуди відносилося до відомостей про психічні розлади позивача [37, п. 7-8]; 8) доступ до даних щодо стану здоров'я позивача, його метричних даних, даних стосовно його лікування у віці менше 18 років, документація щодо його хвороб та лікування під час перебування у сиротинцях, що утримуються органами муніципальної влади, є або сильно обмеженим, або забороненим за законодавством чи державною політикою (так, Апеляційний Суд Британії і Уельсу в справі Gaskin v. Liverpool City Council (1980), позивач у якій через декілька років судився проти Великої Британії ЄСПЛ (Gaskin v. United Kindgom), називає це «публічним інтересом») [43, с. 1554-1555]. До прикладів практики ЄСПЛ, в яких усім позивачам був заборонений доступ до вказаних категорій даних, можна віднести ряд справ, зокрема: Gaskin v. United Kindgom (1989) [28, п. 15-17]; M.G. v. United Kindgom (1996) [44, п. 9-17]; Odievre v. France (2003) [30, п. 9-14]; Godelli v. Italy (2012) [33, п. 515].

Також можна нижче навести узагальненя практики судів стосовно мети, яку переслідували пацієнти, звертаючись до лікарень (у випадку клопотання щодо надання особі інформації стосовно його біологічних батьків - і до інших інституцій) щодо доступу до даних щодо стану здоров'я та лікування, а також щодо медичної документації стосовно своїх родичів (живих, чи вже померлих на момент подачі заяви до лікарні, або позову до суду).

Подати позов щодо відшкодування збитків за вчинення недбалості*****23.11.1982; VI ZR 222/79, параграф. 17-27; 30; як варіант, знайти підтвердження тому, що лікарі не діагностували у пацієнта певне захворювання, чи допустили помилки в лікуванні пацієнта [40, п. 1 -8]. Як дещо інший варіант - для віднайдення доказів завдання збитків маніпуляціями, не узгодженими з пацієнтами, яскравим прикладом чого слугує рішення ЄСПЛ по справі K. H. & Others v. Slovakia (2009) [31, п. 8-9]. У справі ЄСПЛ M. G. v. United Kingdom (2002), позивач, отримавши факти стосовно свого перебування у інтернатах, також вирішив подати в суд на соціальні служби, вважаючи, що вони недбало ставилися до нього в дитинстві [43, п. 17].⁷ Див. справу OLG Munchen, 19.04.2001 - 1 U 6107/00, параграф 2-13 (обставини справи); параграф. 25-26 (оцінка судом аргументу щодо можливого неналежного поводження позивача з документами)

⁸ Див., Німеччина: BGH, 23.11.1982; VI ZR 222/79, параграф. 1-5 (обставини справи); Португалія: Acordao do Supremo Tribunal Administrativo, 08.08.2018, Processo 0394/18, Sec. III, 4. (назва справи подана за витягом з рішення апеляційного адміністративного суду); США: Matter of Glazer v. Department of Hosps. Of City of N.Y., 2 Misc. 2d 207, 211-215 (1956).

Визначити причину смерті родича, і якщо вона сталася з вини працівників лікарні - подати позов через вчинення ними недбалості ****** Див. Рішення Федерального Верховного Суду Німеччини 1983 р., BGH, 31.05.1983 - VI ZR 259/81, параграфи 17 і 28, а також рішення AG Essen,

21.04.1997 - 12 C13/97, параграф 5-6.

Дізнатися особу біологічних батьків (зокрема, це питання заторкають і дві справи ЄСПЛ - Odievre v. France та Godelli v. Italy). Чого намагається цим добитись позивач - сказати однозначно складно. Наприклад, в США, у штаті Луїзіана, згідно ст. 214 Цивільного Кодексу цього штату, всиновлена особа володіє правом на спадщину своїх біологічних батьків, будучи при цьому законнонародженою, і від інших кровних родичів [44]. Відповідно, причина позовів щодо розкриття даних біологічних батьків позивача тут є очевидною[45, с. 575-576][46, с. 1313-1315]. В деяких інших випадках, де пацієнти намагалися підтвердити чи виключити спадковість захворювань, вважаючи, що доступ до цих даних їм в цьому допоможе. Так, в Італії, конституційне подання 2013 року судом міста Катандзаро стосовно конституційності ряду положень закону Італії від 4 травня 1983 (Legge 4 maggio 1983, No. 184), який фактично виключав можливість доступу до персональних даних біологічних батьків всининовленої особи, виникло саме з цивільного позову, де позивачка воліла дізнатися факти щодо наявності в її батьків захворювань, носієм яких вона була [47]. Аналогічні справи можна знайти і в практиці судів США [48, с. 385-388]. Ані в справі Odievre, ані у справі Godelli, позивачі не ставили собі такої мети, банально воліючи дізнатися особу їхніх батьків ****** Odievre v. France, [2003] F.C.R 621, App. No. 42326/98, Judgment of 13 February 2003, параграф 25-31; Godelli v. Italy, App. No. 33783/09, Judgment of 25 September 2012, параграф 3349., 35, 37, 47-49. З 1990-х років, подібні справи з'явилися і в практиці німецьких судів, однак доступ до даних біологічних батьків може надаватися не тільки за умови того, що позивач доведе в суді законний інтерес до отримання документації, а й за погодженням того, що кровні родичі позивача (біологічні брати і сестри) дадуть на це згоду [49, п. 9-11].

Намагання позивача дізнатися завдяки доступу до документації факти зі свого життя, які йому були невідомі (наприклад, підстави його утримання у психоневродиспансері) [41, с. 5-8]. Під даний пункт цілком підходять обставини справ ЄСПЛ Gaskin v. United Kindgom (1989), M.G. v. United Kindgom (2002) та певною мірою, Roche v. United Kindgom (2005) і K. H. & Others v. Slovakia (2009). В двох останніх, позивачі намагалися вияснити за допомогою медичної документації не факти щодо їх хвороб, чи лікування в дитинстві, а в дорослому віці, що з певних причин приховувалися.

Намагання позивача довідатися причину свого звільнення чи недопуску до роботи в певних органах державної влади, або в структурах інституцій Європейського Економічного Співтовариства, про що, зокрема, свідчать позови колишніх працівників інституцій ЄЕС до ЄЕС ще з середини 1970-х років*******11. В подальшому, рішення по аналогічних справах виносив і Європейський Трибунал Публічної Служби (діяв у 2005 - 2016 р.р.) [50, п. 110 - і надалі].

Необхідність позивача надати інформацію з медичної документації його дружини для розірвання церковного шлюбу до церковного суду. Подібна практика, наприклад, існує в Італії [51]. Станом на початок 2020 року, аналогічної практики у ЄСПЛ немає.

Необхідність отримання доступу до медичної документації спадкодавця, аби оскаржити дійсність заповіту чи кодицилю. Така практика судів існує в Нідерландах [52, п. 3.1; 3.2] та Німеччині [53, п. 1219], на даний момент, аналогічної практики у ЄСПЛ немає.

Намагання позивача встановити особу біологічного батька, при тому, що позивач (неповнолітній) є незаконнонародженим, та проживає з матір'ю - цей аспект висвітлено в рішеннях Європейського Суду з Прав Людини по справах Miculic v. Croatia (2002) [29, п. 8-32] та Phinikaridou v. Cyprus (2007) [54, п. 8-11].

Інша мета - як правило, для приватних цілей.

Наприклад, у справі Gotkin v. Miller (1974) у США, позивачка хотіла отримати доступ до документації з психоневрологічного диспансеру, воліючи написати книгу про події, які вона пережила під час лікування [55, с. 128-129]. Що цікаво, жодних конкретних цілей позивачі у рішеннях ЄСПЛ по справах Odievre v. France (2003) чи Godelli v. Italy (2012), окрім бажання «віднайти своє коріння» не називали.¹¹ Alessandro Moli v. Commission of European Communities, Judgment of 27 October 1977, Case No. 121/76 [1977] ECR 1971, 1978-1980; Emma Mollet v. Commission of European Communities, Judgment of 13 April 1978, Case No. 75/77, [1978] ECR 897, 907-908; Miss M. v. European Commission, Judgment of 10 June 1980, Case No. 155/78 [1980] ECR 1798, стор. 1811-1812.

Велика Британія і США

Велика Британія

Після прийняття Великою Британією закону «Administration of Justice Act 1970», пацієнти вперше отримали можливість виконувати запити на отримання документації стосовно свого стану здоров'я в рамках позову (як правило, або стосовно медичної халатності, або відшкодування збитків від роботодавців) відповідно до секції 31 закону 1970р. До цього часу, витребування документації здійснювалося судами через повістку (subpoena), і інших методів, за згадками суддів, не існувало [38, с. 1045]. Що цікаво, органи муніципальної влади Великої Британії скурпульозно ставилися до конфіденційності даних про стан здоров'я, особливо, по відношенню до даних про всиновлення - доступ до неї отримати було вкрай малоймовірно [56, с. 600-602]. А суди аж до кінця 1970-х років відмовлялися визнавати право пацієнта на прямий доступ до даних про його лікування та стан здоров'я, обмежуючи його до надання цих документів, до юристів та лікарів позивачів, а в деяких випадках - незалежних експертів ******** Див. справи Dunning v. United Liverpool Hospitals ' Board of Governors, [1973] 1 W.L.R. 586 (per curiam) і. у справі Дайстунга (1974), батько і неповнолітня донька вирішили судитися з деякою лікарнею за вчинену її працівниками халатність. Дівчинка та її батько отруїлися сосисками. Лікування доньки виявилося невдалим, а дитина, до того ж, ще й була змушена пройти дві лапаротомії, однак подальше її лікування виявилося ефективним лише в іншій лікарні. Що цікаво, архіваріус попередньо вписав у документи підозру у вагітності дитини (що, звісно, потім було вилучено з записів). Лікарня погодилася надати документацію лише лікарю-консультанту, однак не самим позивачам, чи їхнім адвокатам. Лікар - консультант виконав звіт щодо лікування дівчинки, проте адвокати вважали, що цього буде недостатньо, аби виграти справу.

Суд же вирішив, що лікар-консультант, який виконав звіт, міг би стати свідком-експертом на процесі, і професор міг би, за потреби, продовжувати спілкування з представниками лікарні; а отже, як позивачі, так і їхні адвокати могли за необхідності звертатися до лікаря- консультанта, однак Суд постановив саму документацію позивачам і їх адвокатам не надавати[57, с. 216-217]. В справі Девідсона (1974), позивач, інженер зв'язку подав позов проти роботодавців (Lloyd Aircraft Services Ltd.), воліючи відшкодувати збитки через його зараження триденною малярією, від ускладнень якої позивач втратив працездатність. Це сталося у 1969 році, коли позивач відправився до Занзібару, не будучи вакцинованим перед польотом - вже через тиждень він захворів малярією. Хоча після лікування, позивач на деякий час повернувся до роботи, невдовзі в нього почалися проблеми з серцем, і тому, він подав позов проти свого роботодавця щодо відшкодування збитків за втрату працездатності. Його адвокати хотіли передати медичну документацію одному професорові, що був фахівцем у тропічних хворобах, і воліли, аби виписки передали як їм, так і позивачеві. Суд першої інстанції вирішив, що лікарня має надати документацію, як того хотів позивач і його адвокати, проте апеляційний суд вирішив, що виключно обмежений доступ до документації є допустимим, вказавши наступні підстави: 1) непрофесіонали можуть зрозуміти документацію неправильно (що цікаво, німецькі суди, зіткнувшись з аналогічним аргументом відповідача у кількох аналогічних справах, його повністю відкидали, заявляючи, що це далеко не завжди є вірним твердженням [40, п. 24-25]); 2) прогноз чи інші записи лікаря стосовно стану здоров'я пацієнта можуть бути надто плачевними для нього, аби надавати їх позивачеві; 3) існуючі факти (іноді - непідтверджені) можуть вкрай негативно вплинути на пацієнта і його родичів; 4) ці записи є конфіденційними, і лікарі можуть уникати написання своїх висновків- пишучи «відверті і повні» судження, знаючи, що вони стануть доступними поза колом лікарської професії.

Суд вирішив на користь відповідача, постановивши, що розкриття даних можна допустити лише по відношенню до визначеного позивачем професора [38, с. 1045-1046]. Але в справі МакАйвора (1978), Палата Лордів розкритикувала цю позицію: позивач, МакАйвор, подав позов проти деякого Рейда, з яким він втрапив в аварію, і волів отримати доступ до даних про його стан здоров'я, аби визначити, чи хвороби, він позивач страждав, були спровоковані ДТП, чи його попередніми хворобами. Сама ж лікарня, в якій утримувалася документація, відмовилася надавати документацію позивачеві, який спробував домогтися цього через

суд, що постановив надати позивачу документи. Лікарня подала апеляцію, воліючи скасувати рішення суду першої інстанції, прагнучи «звузити» надання документів лише до лікаря-консультанта, але не самого позивача і його адвокатів. Deistung v. South West Metropolitan Regional Hospital Board, [1974] 1 W.L.R. 213, 215-217. Справа врешті дійшла до Палати Лордів, яка визначила, що не слід розуміти, що положення Administration of Justice Act (1970) містять настільки жорсткі обмеження, і самі адвокати можуть попросити розтлумачити лікарняні записи в лікаря - консультанта; 2) документи мають використовуватись лише для одного позову; 3) у разі того, що існує необхідність не давати позивачеві записи, якщо вони є надто плачевні для нього, особисто йому їх можна не надавати (хоча, очевидно, що за звичайних умов позбавляти позивача можливості перевіряти свою медичну документацію не слід). Тому, Палата Лордів вирішила на користь позивача [58, с. 760-761].

Але слід зазначити, що навіть попри це рішення Палати, медична документація на балансі лікарень і органів муніципальної влади (наприклад, медичні виписки всиновлених осіб, як в справі Гаскіна (1980)) і досі залишалися обмеженими у доступі: так, в тій же справі Гаскіна (1980), позивач у якій згодом судився і в Європейському Суді з Прав Людини (Gaskin v. United Kingdom), волів отримати свої «childcare reports» з часів перебування в інтернатах, допускаючи, що через неефективне лікування він не позбувся ряду захворювань (зокрема, психічних), через що позивач не міг знайти роботу, але органи муніципальної влади в доступі йому відмовили, не добився він цього і через суд [59, с. 1552-1553], проте виграв позов в ЄСПЛ у 1989 році. У кінці 1970-х, в Англії відбувся гучний процес: релігійна організація «Church of Scientology» судилася з Міністерством Охорони Здоров'я Великої Британії: після заяви про те, що деякі представники «Church of Scientology» непрофесійно лікували осіб, які страждали від психічних розладів, що призвело до значного погіршення їх стану здоров'я, «Church of Scientology» подала ряд наклепницьких позовів проти Міністерства, ще й потім воліючи отримати медичну документацію, яка б підтверджувала, що насправді здоров'я пацієнтів не погіршилося, а відповідно, Міністерство оббрехало їх. Але суд постановив, що ознайомлення з медичною документацією має обмежитись одним лікарем - консультантом, і якщо позивач в обличчі організації «Church of Scientology» мав право на доступ до документації в рамках певного позову, однак доступ до медичної документації має обмежуватися з метою уникнення зловживання процесуальними правами [60, с. 728 - і надалі]. В справі Мартіна (1995), обставини якої схожі на обставини справи Гаскіна (1980), позивач волів отримати свою медичну документацію з часів дитинства, декілька років з якого пройшли в інтернатах - він волів дізнатися більше про деякі факти, які з ним сталися у 1960-х роках, хоча, на відміну від позивача у справі Гаскіна (1980), впринципі не волів ні з ким судитися. Але йому відмовили на підставі того, що факти, які позивач запрошував, були б надто «плачевними» для позивача; безперечно, відмова не зупинила його, і він вирішив добитися отримання документів через суд.

Суд заявив, що попри його право на отримання доступу до його даних про стан здоров'я (Судом був використаний вираз «common law right», оскільки секція 31 Administration of Justice Act 1970 не стосувалася безпосередньо права на доступ пацієнта до медичної документації за запитом - як це, наприклад, є у Португалії, де існує чітка норма законодавства стосовно права на отримання доступу пацієнта до медичної документації, що в свою чергу вже підтверджено практикою судів, в тому числі, і рішенням Верховного Адміністративного Суду Португалії 2018 р. [20, Sec. III, 3]; а право на доступ до документації щодо стану здоров'я пацієнта вже не раз було визнане у практиці британських судів у 1970-х), це було в його «найкращих» інтересах не мати доступу до них, а лікарня, у свою чергу, мала дискретність в розумінні того, що могла самостійно вирішувати, які документи підлягають розкриттю, а які - ні [61, с. 117-119]. Тому, можна констатувати, що право на доступ до медичної документації в Англії є доволі обмеженим, а отже і позови, що були подані до Європейського Суду з Прав Людини в силу відмови позивачам в наданні до них доступу є цілком логічними.

Сполучені Штати Америки

Найбільш ранні справи, пов'язані з правом позивача на доступ до медичної документації, що зберігалася у лікарнях, відносяться до 1930х-1940х років: у цих справах (власне, як і в більшості їх сучасних аналогів), позивачі воліли отримати рішення суду на доступ до документації, готуючи позов проти лікарень стосовно медичної халатності: враховуючи, що це було єдиною метою для отримання цих документів, за рішенням суду документи повинні бути надані позивачам [62, с. 363][63, с. 456]. У справах 1970-х р.р., американські суди визначили, що надання медичної документації пацієнтові за запитом є або «прецедентним» ********* Щодо ранньої практики застосування цього статуту, див. Buffalo Loan & Trust & Safe Deposit Co. v. Knights Templar & Masonic Mutual Aid Assn., 27 N.E. 942, 944 обов'язком лікаря, чи самої лікарні [64, с. 280] [65, с. 116/с. 279], або, навпаки, статутним, якщо законодавство цього штату містить такі приписи[66, с. 178-180/с. 868-869 / с. 125-126]. У одній з найбільш ранніх справ з цієї тематики, справі Голдвотера (1940), міська рада м. Нью-Йорк вимагала від лікарні Lincoln Hospital надати їй усю медичну документацію пацієнтів лікарні в рамках розслідування щодо недобросовісного управління, лікарня відмовилася їх надавати, пославшись на статут штату Нью-Йорк щодо «медичного привілею» (найчастіше, під цим малося на увазі право не свідчити у суді, посилаючись на медичну таємницю, однак нерідко в практиці судів під ним колись розумілася і заборона розголошувати інформацію стосовно стану здоров'я позивача [62, с. 363]). Апеляційний Суд штату Нью-Йорк підтримав позицію лікарні, стверджуючи, що такі докази будуть визнані недопустимими відповідно до цього статуту [67, с. 32-33]. Безперечно, що позиція судів інших штатів з цього питання могла кардинально відрізнятися: так, наприклад у справі Allegheny County Grand Jury Investigation (1980) з дещо схожими обставинами, Верховний Суд штату Пеннсильванія постановив надати медичну документацію пацієнтів для розслідування [68, с. 76-77]. Найбільш ранні справи щодо права на доступ до даних про стан здоров'я походять зі штату Нью-Йорк, і тамтешні суди визнали, що статут**********(N.Y. 1891). В дійсності, у ранній практиці американських судів під цим поняттям могло матися на увазі будь-яке розголошення даних про стан здоров'я, як процесуальне, так і позапроцесуальне, див. Hoyt v., який надає право «медичного привілею» не може застосовуватися у випадку того, що позивач воліє отримати доступ до даних про стан здоров'я, аби в подальшому використати їх у позові щодо вчинення медичної халатності: у справі Хойта (1938), позивачка була заражена сифілісом в ході переливання крові (було здійснено 2 переливання), і за її даними, лікарі не перевірили цю кров на предмет сифілісу за існуючими тестами. Лікарня категорично відмовила їй надавати інформацію з медичної документації саме цього клінічного епізоду (вочевидь, боячись того, що позивачка подасть в суд, як це майже завжди відбувалося у таких випадках в США).

Суд заявив, що медична конфіденційність будується на принципі того, що пацієнт має право контролю над тим, де розголошуються, чи використовуються його персональні дані: якщо ж сам пацієнт (і позивач у цій справі) воліє їх отримати, лікарня не має право йому в цьому відмовити на підставі секції 352 Civil Justice Act штату Нью -Йорк («medical privilege»). Тому, Верховний Суд штату Нью-Йорк вирішив на користь позивачки [62, с. 363]. Аналогічне рішення прийняв цей же суд у справі Вайсса (1955), в якій позивач збирався подавати позов проти лікарні за недбалість, однак керівництво лікарні відмовилось надати імена лікарів, які її вчинили по відношенню до позивача, який був у ній пацієнтом незадовго до позову [63, с. 456]. В дійсності, практика американських судів знала чимало випадків того, коли лікарі і лікарні приховували інформацію, що могла б стати причиною для позову - нерідко це робилося умисно, адже строк давності позову щодо медичної недбалості, за законодавством багатьох штатів США, складав не більше 1 -2 років; хоча, за умови того, якщо підстава для позову приховується, строк давності вчинення делікту зберігається, що є загальним правилом у практиці судів США - строк дії статуту не починає спливати до того часу, в який позивач дізнається про факт нанесення йому збитків в ході правовідносин між пацієнтом і лікарем [69, с. 556] **********(1963); Emmet v. Eastern Dispensary and Casualty Hospital, 396 F.2d 931, 938 (D.C. Cir. 1967). Слід додати, що в інтерпретації деяких американських судів, строк давності подання позову відраховується з моменту припинення правовідносин, оскільки після їх завершення пацієнт (і, відповідно, майбутній позивач) має повне право на доступ до документації щодо свого лікування і стану здоров'я [70, с. 110]. 320; хоча ще в кінці 19 століття суди також воліли цього притримуватися: Consul c. Pitres, Cour. de Сass., Cham. civ., 9 avril 1895, Sirey 1896 I 81 (нотатка до рішення суду). Справи з позапроцесуального розголошення в ті часи не були рідкістю, про що свідчить справа Альберта Пітра: Pitres c. Demoiselle Josephine Consul, 5 juill. 1893, Cour d'Appel de Bordeaux, Dall. Per. 1894 II 177 (апеляція); Consul c. Pitres, Cour. de Сass., Cham. civ., 9 avril 1895, Sirey 1896 I 81, 83-84 (рішення Касаційного Суду Франції), а також більш рання справа з м. Бенансон: B... c. X..., Cour d'Appel de Besancon, 22 mai 1888, Sirey 1888 II 128. Обидва рішення по цих справах описано в одній з нещодавніх робіт автора [14, с. 106, 108]

¹⁴ Див. справи: Perrin v. Rodriguez, 153 So. 555, 556 (La. Ct. App. 1934); Sheets v. Burman, 322 F.2d 277, 280 (1963); Emmet v. Eastern Dispensary and Casualty Hospital, 396 F.2d 931, 938 (D.C. Cir. 1967)

Див. справи: Perrin v. Rodriguez, 153 So. 555, 556 (La. Ct. App. 1934); Sheets v. Burman, 322 F.2d 277, 280

З середини 20 ст., позови, в яких колишні пацієнти лікарень попередньо клопотали про надання медичної документації щодо їхнього стану здоров'я та лікування, підозрюючи в діях працівників лікарні недбалість, а отримавши відмову - позивалися до суду, аби отримати рішення на надання їм документів, перестали бути рідкістю [55, с. 128]. З 1970-х років в практиці американських судів стали з'являтися і справи, де позивачі вказували і інші причини звернення до суду. Так, у справі Кеннела (1974), в майбутньому - одній з провідних справ у США в сфері доступу до даних щодо стану здоров'я, та загалом, захисту персональних даних пацієнта з 1970-х років, позивач, Джуліан Кеннел, довірена особа декого Стіва Нельсона, за довіреністю від нього, надіслав запит до лікарні щодо отримання даних про його здоров'я і лікування (безпосередньо до спеціаліста, який лікував Нельсона), діставши відмову. В заяві про зупинення провадження, відповідач (Medical and Surgical Clinic, штат Іллінойс) заявляв, що цим самим, позивач хоче позбавити лікарню власності (документації); папки з інформацією є конфіденційними; на думку відповідача, надання документації є допустимим лише якщо триває судовий процес, об'єктом якого є стан здоров'я позивача; а також, що позивач збирався розпочати процес щодо відшкодування збитків, і в такому випадку, міг витребувати документи за повісткою для слухання суду стосовно відшкодування збитків, однак, на думку відповідача, не мав права на отримання інформації до початку слухання. Суд першої інстанції не задовільнив позов Кеннела, а Апеляційний Суд Іллінойсу вирішив визначити, чи має лікар обов'язок надавати інформацію стосовно стану здоров'я, а також лікування пацієнта з медичної документації, у інших випадках, окрім, як за повісткою. Хоча рішень судів з штату Іллінойс, які б підтверджували, що є такий обов'язок, на той момент не існувало, позицію щодо наявності такого обов'язку (на той час) висловив Апеляційний Суд США округу Колумбія в справі Еммета (1967) [71, с. 935-936]. Апеляційний Суд штату Іллінойс заявив, що пацієнт не є зобов'язаним бути позивачем на процесі, де ця документація була необхідна в якості доказів, аби заклад охорони здоров'я зобов'язувався їх надати - Суд прийняв позицію Апеляційного Суду США з округу Колумбія у його рішенні по справі Еммета (1967), і вирішив на користь позивача [72, с. 280 / с. 384- 386].

Німеччина: вибрані справи з практики судів

Чималу увагу автор приділяв дослідженню практики судів Німеччини у контексті права на доступ до даних про стан здоров'я у одній з своїх нещодавніх статей [13, с. 103-122], тому тут будуть наведені лише вибрані справи з практики Федерального Суду Німеччини, рішення судів нижчих інстанцій є описаними у вказаній вище роботі автора.

Право на доступ пацієнта до медичної документації в Німеччині походить від його договору з лікарем чи лікарнею, і законодавчо не закріплене [23, п. 14-15]. Хоча деякі німецькі юристи в середині 1970-х років, як, зокрема Я. Деніелс (1976), не вважали, що пацієнтові слід надавати таке право [3, ст. 348-349], суди вирішили навпаки: в 1978-1979 р.р., судами чотирьох міст Німеччини (окружний суд м. Вельцар (1978), суд землі м. Готтінген (1978), суд землі м. Лімбург (1979) та вищий суд землі м. Бремен (1979)) було прийнято рішення надати позивачам доступ до медичної документації (у всіх випадках, позивачі вбачали недбалість у діях працівників лікарень) **********і6. Автор цієї статті наводить опис рішень вищезгаданих судів у своїй нещодавній статті щодо практики судів Німеччини щодо права на доступ до медичної документації (2019) [13, ст. 112-114]. Після кількох рішень Федерального Верховного Суду Німеччини 1980-х років, що підтверджували право на доступ до медичної документації, німецькі юристи-практики також підтримали концепцію права пацієнта на доступ до медичної документації, як складової його права на самовизначення (автономію), серед яких, зокрема, і німецький цивіліст Е. Дойч (1992) [7, ст. 179-181]. Німецькі суди інтепретували концепцію права пацієнта на його самовизначення (автономію) у 1970-х - 1990-х, знаходячи місце для права на доступ до медичної документації так: це право є складовою права пацієнта на самовизначення, яка, окрім інформованої згоди на хірургічне (та інше інвазивне, чи потенційно небезпечне для здоров'я) втручання ********** Див. рішення Федерального Верховного Суду Німеччини BGH, 16.01.1959, VI ZR 179/57, параграф. 14-16. У цій справі, позивача не було повідомлено про потенційну небезпеку лікування променевою терапією., як і згоди пацієнта на трансфер даних з одного закладу охорони здоров'я в інший [73, п. 16], включає в себе право на доступ до інформації щодо його стану здоров'я. Згідно практики судів Німеччини, для доступу до медичної документації пацієнта, спеціальні положення договору між лікарем/лікарнею та самим пацієнтом не вимагаються [26, п. 12]. 16; LG Limburg, 17.01.1979 - 3 S 244/78, параграф 7-8; 10; 13; OLG Bremen, 31.07.1979 - 1 U 47/79, параграф 15.

Розглянемо ряд рішень Федерального Верхового Суду Німеччини 1980-х років. У першому з них (1982), позивач у 1976 був прооперований на спинному мозку, аби запобігти його подальшому защемленню і зупинити прогресуючий параліч. Після операції позивачеві краще не стало, натомість його стан здоров'я лише погіршився. Готуючи позов проти лікарні за недбалість, він волів отримати доступ до документації щодо його лікування. З цією метою, він найняв лікаря та адвоката. Натомість, відповідач заявив, що 1) не дозволить адвокатові позивача перевіряти медичну документацію; 2) це може негативно вплинути на майнові права лікарні у медичній документації; 3) розкриття цих документів може мати вкрай негативний ефект на позивача [23, п. 1-5]. Суд зазначив, що позивач мав право на отримання доступу до своєї медичної документації, однак, у той же час, слід було визначити межі права на доступ [23, п. 14-15], підтверджуючи, що юридична природа права є договірною та походить від пацієнта на гідність і самовизначення, оскільки пацієнт не є простим об'єктом лікування[23, п. 15-16]. Федеральний Верховний Суд Німеччини, як і Вищий суд землі м. Кельн в у своєму рішенні роком раніше (1981) [40, п. 18-27], прийшов до наступних висновків: 1) не можна однозначно сказати, що непрофесіонали не можуть зрозуміти медичну документацію, а навіть якщо й дійсно не можуть, то можуть прохати про допомогу професіонала; 2) майнові права та авторські права у медичній документації існують - власне, цього Федеральний Верховний Суд не заперечує, однак «особисте» право пацієнта на отримання доступу до медичної документацїі (Суд називає його «Personlichkeitsrecht», нім. «Особисте право», що вживається в значенні права на приватність **********Справа була виграна позивачем на основі порушення умов договору/порушення обов'язку лікаря інформувати пацієнта щодо можливих негативних наслідків лікування. Ця справа стала «leading case» в концепції «самовизначення» пацієнта (нім. «Recht der Selbstbestimmung») в практиці судів Німеччини (див. параграф 15 рішення). В 1950-х р.р. (та навіть раніше), в практиці судів Німеччини обов'язок лікаря інформувати щодо потенційно небезпечних наслідків лікування визнавалося, але лише частково, якщо); 3) єдине «відоме» включення є «привілей доктора-пацієнта» (по суті, це медична таємниця), яку навряд чи можна застосувати до подібних випадків 4) Суд також відзначає, що між лікарями цілком може існувати комунікація щодо пацієнтів, доступ до якої не повинен надаватися, оскільки записи лікарів можуть містити суб'єктивні судження чи підозри на діагнози - простіше кажучи, це інформація, яка не передбачається для доступу пацієнта. Суд відзначає, що у даній справі не є той випадок, що пацієнт клопотав про отримання такого роду документації у лікарні, тому вирішив, що позивач має право на доступ до записів щодо його стану здоров'я, однак обмежених фактичними заключеннями лікарів [23, п. 17-27, 30].

У справі Федерального Верховного Суду Німеччини 1984 року, позивач проходив лікування у закритій психіатричній лікарні в 1965 році. Він думав, що був поміщений туди в ході кримінального провадження проти нього, про яке він ніколи не знав раніше. Через майже двадцять років потому, позивач захотів перевірити записи у медичній документації. На час подання позову, симптоми психіатричних хвороб позивача не з'являлися протягом більше, ніж десятиріччя. Суд першої інстанції задовільнив його позов, однак відповідач (лікарня, до якої він попередньо звертався), вирішив оскаржувати рішення. Так справа дійшла до розгляду у Федеральному Верховному Суді. Суд підтвердив, що позивач має право на доступ до медичної документації, однак наголосив, що обмеження в доступі може випливати у залежності від хвороби позивача та його нинішнього стану здоров'я. Водночас, навіть попри запит позивача стосовно документації, в якій містилися факти щодо його психіатричних хвороб, сам факт цього не міг би заборонити йому надавати доступ до них. Лікарня (відповідач) не надала частота деякого побічного ефекту були підтверджені лікарською практикою, див. рішення Федерального Верховного Суду Німеччини 1956 р. BGH, 11.04.1956 - VI ZR 20/55, параграф 10-12. Однак, якщо позивач міг довести, що лікар вчинив недбалість, то він міг на цій підставі виграти позов. Концепція автономності пацієнта в контексті прийняття ним рішень щодо власного лікування була відома в німецькому праві ще у практиці Рейхсгеріхту, див. RG, 27.05.1908 - Rep. VI 484/07, параграф 3-6, 7, 11-12, 14.

Щодо цього, див. інтерпретацію Федерального Верховного Суду Німеччини у справі BGH, 19.09.1961 - VI ZR 259/60; NJW 1961, 2069, BGHZ 35, 363, стор. 367 ніяких адекватних пояснень щодо відхилення його запиту, натомість, як стверджував Суд, лише виражав небажання надавати позивачу доступ до документації; до того ж, апеляційний суд у цій справі дійшов до висновку, що розкриття записів у жодному випадку не завдасть ніякої шкоди здоров'ю позивача. Федеральний Верховний Суд Німеччини підтвердив рішення апеляційного суду, наголосивши, що заперечення в доступі має ґрунтуватися на фактажі та заключеннях лікарів, а не на спекуляціях, вирішивши на користь позивача [41, с. 5-8].

Рішення Федерального Верховного Суду Німеччини 1988 року, як і його попереднє рішення на цю тему, заторкало проблему доступу до документів пацієнта щодо його психіатричного лікування. Колишній пацієнт психіатричної лікарні (позивач), звернувся до лікарні з проханням надати йому усю медичну документацію щодо його лікування у 1976-1981 роках (попередньо, позивач вже був поверхнево ознайомлений з ними в присутності лікаря). Однак позивач був двічі госпіталізований у 1986 та 1987 роках, тому його заява була відхилена лікарнею, оскільки лікарі вважали, що в разі того, якщо позивач отримає доступ до медичної документації, його стан здоров'я сильно погіршиться. Позивачеві нічого не залишалося, окрім як добитися доступу через суд. У цій справі позивач не волів дізнатися ніякої інформації щодо свого лікування та його результатів, а натомість, намагався дізнатися, що в дійсності думали лікарі щодо його стану здоров'я. Суд знову ж підтвердив, що він цілком має право на доступ до записів щодо його стану здоров'я, однак зазначив, що його право може бути суттєво звужене по відношенню до даних щодо його психічного стану.