Право на доступ до даних про стан здоров’я пацієнта: компаративний аналіз практики Європейського Суду з прав людини, Європейського Суду справедливості, та практики судів

Суд, оцінивши усі обставини справи заявив, що розголошення цих даних насправді зашкодить психічному стану позивача, і що позивач може помилково повідомити фактичні заключення іншим лікарям, які можуть лікувати чи консультувати його [42, п. 3, 4-7]. Також Суд відзначив, що лікар має право обмежити доступ до деяких з даних стосовно стану здоров'я позивача, однак самі по собі «психіатричні дані» не є в прямому значенні цього слова «недоступними». Однак, у випадку існуючої іпохондрії, як відмічає Суд, доступ до даних може бути обмеженими на підставі цього факту - у такому разі, медична документація може бути надана найнятому лікареві-консультанту, або не бути надана позивачеві у повному обсязі. Все ж, Суд вирішив дозволити позивачу надати доступ до його медичної документації в присутності лікуючого лікаря, який би розтлумачив йому інформацію, подану у документації [42, п. 9-10].

Португалія: вибрані справи з практики судів

Ключовим рішенням у практиці португалських судів з доступу до даних щодо стану здоров'я, включаючи доступ до цих документів третіх осіб є рішення Верховного Адміністративного Суду Португалії 2018 року. Обставини справи є наступними: позивач, «B», був сином чоловіка «C», якого було госпіталізовано з важкою травмою головного мозку у червні 2014 р., через який у пацієнта було діагностовано лівобічний тетрапарез, а також порушення мовлення, ковтання і поведінки. Позивач і його матір, «D», опікуни «C» займалися усіма проблемами, пов'язаними з лікуванням «C». У серпні 2016 року, пацієнтові було видалено ніготь. Тоді позивач, через адвоката, клопотав про надання фотографій та інших документів щодо клінічного епізоду, який спричинив операцію. Від лікарні він, однак, відповіді не отримав; тому, позивач подав заяву до комітету з доступу до адміністративних документів, який, в свою чергу, висловив думку, що лікарня має йому надати доступ до документів, однак лікарня відмовилася, мотивуючи це тим, що позивач не навів інтересу в цьому, а дані його батька конфіденційні та не підлягають розголошенню. Після повторного звернення до лікарні, який завершився нічим, позивач подав в суд [20, Sec. II, 1-11; 11-13].

Адміністративний суд м. Сінтра (Tribunal Administrativo e Fiscal Sintra, TAF Sintra) виніс рішення на користь позивача, вважаючи, що він мав підстави на доступ до медичної документації батька. Лікарня вирішила оскаржити рішення у апеляційному адміністративному суді (порт. Tribunal Central Administrativo Sul, TCAF), який підтвердив рішення суду першої інстанції, вважаючи, що позивач, як син хворого, мав право на доступ. Син пацієнта волів отримати дані для того, аби визначити, чи з боку працівників була вчинена недбалість, через яку він міг подати позов на відшкодування збитків, тому суд вважав, що цієї підстави для того, аби отримати документацію хворого, є достатньо [74, Sec. II.2, 1.2]. Тоді лікарня подала апеляцію до Верховного Адміністративного Суду Португалії. Суд зазначив, що у даній справі позивач, син хворого, не є суб'єктом персональних даних, хоч і має пряме відношення до них. ВАС Португалії підкреслив, що перш за все, дані про стан здоров'я стосуються усієї інформації щодо нинішнього, чи гіпотетичного майбутнього стану здоров'я пацієнта, живого, чи померлого, включаючи його анамнез [20, Sec. III, 2]. Суд послався на ст. 2 (1) та 5 (1) Lei No. 26/2016 (також відомий за назвою LADA-2016), за яким громадяни мають право на доступ до адміністративних документів стосовно їх «існування», і прирівняв документацію пацієнтів до їхніх «іменних документів», тому процедура щодо їх надання повинна підпадати під ст. 3 (b); 6 (5) та 7 Lei No. 26/2016; ст. 3 (а), 5 (1) (а) та 11 (5) Lei No. 67/98 (Lei da Protecзвo de Dados Pessoai, закон про захист персональних даних), а також ст. 2, 3, 4 Lei No. 12.2005 (Informaзвo genйtica pessoal e informaзвo de saыde, закон стосовно генетичної інформації). Тому, суд надав ряд принципів, за якими повинні вирішуватися такі справи:

Дані стосовно стану здоров'я є будь-якою інформацією, яка є прямо чи непрямо відноситься до певного пацієнта;

Ця інформація є власністю пацієнта (суб'єкта даних), і відповідно, лікарні, є репозитаріями документів;

Володілець даних має право на доступ до них, якщо інше не передбачено законом, чи у випадку, коли ця інформація зашкодить йому (див. рішення Апеляційного Суду м. Порту 2019 року нижче). Він має вказати мету та тип даних, які він воліє отримати в лікарні;

Треті особи також мають право на доступ до документації пацієнта, якщо той надав згоду, але в тому обсязі, на якій він дав згоду у спеціальному документі;

Якщо пацієнт забажає, доступ до даних може бути наданий через лікаря, якого він обере;

Якщо бажання пацієнта щодо доступу до документації з певних причин неможливо підтвердити, це можна здійснити за посередництвом лікаря;

Якщо третя сторона воліє отримати доступ до документації, вона повинна продемонструвати конкретний, особистий і законний інтерес, захищений Конституцією (Португалії). В такому разі, суд має виносити рішення на підставі принципу пропорційності - конфіденційності персональних даних з одної сторони, та принцип відкритого управління - з другої, який в свою чергу, підтримує надання адміністративних документів;

Лише та інформація, яка є необхідною для законних інтересів позивача (третьої сторони у даній справі), може йому надаватися - тут мається на увазі, що не уся інформація, яка міститься в записах, буде доступною;

Лікарні мають перешкоджати несанкціонованому доступу третіх сторін до документації згідно законодавства про захист персональних даних [20, Sec. III, 3].

Суд врахував, що позивач раніше клопотав про надання йому документів стосовно маніпуляції з видалення нігтя, яка була проведена його батькові. Сам позивач, безперечно, суб'єктом даних не був, а отже, мав продемонтструвати законний інтерес в отриманні документації [20, Sec. III, 4]. Суд зазначив, що першочерговою метою позивача було отримання документів для перевірки, чи можна подати позов проти лікарні за вчинену недбалість. Як відзначив суд, син (позивач) цілком мав право подати позов проти лікарні, якщо її працівники вчинили недбалість по відношенню до його батька, і син, в іпостасі «третьої сторони» не є «будь -якою» третьою стороною. Тому, Суд підтвердив, що син навів достатнє обґрунтування необхідності доступу до медичної документації батька, відхиливши апеляцію лікарні [20, Sec. III, 5-6].

Одним з найновіших рішень португальских судів стосовно права на доступ до медичної документації стало рішення Апеляційного Суду м. Порту 2019 року. Обставини справи були доволі прості: позивач звернувся до суду, аби змусити стоматологічну клініку надати медичну документацію, аби позивач мав змогу продовжити лікування в іншій клініці. За деякий час до позову, позивач узгодив своє лікування з клінікою, однак був змушений шукати іншу, аби закінчити його, вважаючи, що лікування було неякісним і завдало шкоди його здоров'ю. Тому, позивач клопотав надати 25 типів медичних документів, але відповідач йому, окрім у декількох типах, відмовив. Суд спробував виокремити, що слід, а що не слід включати в поняття «доступ до даних щодо стану здоров'я», оскільки саме законодавство Португалії цього не визначало [36, Sec. II], а позивач просив «не багато, не мало» - 25 типів медичної документації. Суд підтвердив, що згідно ст. 3 Lei No. 12/2005 інформація про стан здоров'я пацієнта є його власністю, у той час, як заклади охорони здоров'я є лише репозитаріями документів, і не мають права використовувати їх в інакший спосіб, ніж для його лікування, та іншої діяльності, передбаченої ст. 5 цього закону. Право Португалії, як вже згадувалося автором, надає статутне право на доступ до медичної документації згідно ст. 3 (2) Lei No. 12/2005, Регламенту 14/2009 DR 2nd Ser. No. 8 від 13 січня 2009, ст. 100 Кодексу Медичної Етики та ст. 5 (3) Lei No. 15/2014. Суд заявив, що пацієнти, чиї записи утримуються в закладах охорони здоров'я, не мусять залучати посередників, чи якось пояснювати необхідність доступу до медичної документації, а отримувати її самі. В той же час, судові належало вирішити, чи усі існуючі документи слід надавати в користування пацієнтові - скажімо, як бути з приватними нотатками лікаря щодо стану здоров'я пацієнта? Тому суд вирішує, що було б правильно виключити ці нотатки з «доступних» медичних записів, та навів декілька типів виключень з «доступних документів, а саме:

- «Терапевтичний привілей», тобто факти, у разі отримання їх пацієнтом, які можуть сильно зашкодити особі та її здоров'ю;

Особисті нотатки лікаря, наприклад, коментарі щодо поведінки пацієнта (суд підкреслює, що лікарі володіють правом інтелектальної власності на ці нотатки);

Дані щодо стану здоров'я третіх осіб, якщо такі містяться в документації пацієнта;

Дані, надані третіми особами (чоловіком/дружиною або членами сім'ї).

Виходячи з цього, Суд вирішив надати доступ лише до деяких з запитаних позивачем документів [Sec. II].

Практика Європейського Суд у з Прав Людини

Справа Gaskin v. United Kindgom (1989)

Рішення ЄСПЛ по справі Gaskin v. United Kindgom (1989) є першим з права позивача на доступ до його медичної документації у практиці Суду (раніше, Суд виносив рішення стосовно права позивача на доступ до персональних даних у справі Leander v. Sweden (1987)). В ній, позивач судився з представниками уряду Великої Британії через неможливість отримати доступ до архівних даних щодо його перебування в органах опіки, лікування та інформації стосовно його стану здоров'я у період, коли він був неповнолітним. Текст рішення ЄСПЛ наводить лише деякі факти з життя позивача, тому більш детально наведемо їх з рішення Апеляційного Суду Англії і Уельсу по справі Gaskin v. Liverpool City Council (1980), разом з самим описом справи. Позивач, Грехем Гаскін, 1959 р.н., 20-річний на момент подачі позову (липень 1979 року), протягом багатьох років перебував під опікою органів, контрольованих Liverpool City Council. Коли позивачу було лише 6 місяців, його матір померла - з цього часу він проживав у інтернатах, а в юності ходив до виправних шкіл-інтернатів (англ. «Approved school»). У віці 9 років позивач був поміщений у психіатричну лікарню у селищі і комуні Мостін, Флінтшир (Уельс, Велика Британія), та знаходився там протягом трьох місяців. Після цього, позивач часто знаходився на прийомі в психіатрів, вживав фенітоїн, не розуміючи причину виписання препарату; пройшов електроенцефалографію у 14 років, результату якої він ніколи не довідався, а за рік до цього, позивач протягом короткого строку проживав з одиноким чоловіком, потерпаючи від сексуального насилля. Відівчившись в школі, позивач влаштувався на роботу, виконуючи ремонт електроплит. У 1978 році його було заарештовано за деякий (не наведений в рішенні суду) злочин, і він був засуджений до шестимісячного строку ув'язнення. А вийшовши з в'язниці, на роботу влаштуватися позивач не зміг [59, с. 1550-1552]. У всій цій ситуації, позивач звинувачував Liverpool

City Council, і збирався подати на них в суд через недбале ставлення до нього та неналежне виконання обов'язків опіки над ним. Аби мати можливість ретельно підготувати позов, адвокати позивача воліли отримати увесь фактаж щодо перебування позивача у органах опіки та його лікування в закладах охорони здоров'я. Щоправда, суд першої інстанції не задовільнив його позов щодо отримання документацї, вважаючи, що «публічний інтерес» буде більш належно забезпечений, якщо докази (тобто медична і архівна документація) буде виключена [з процесу], також заявивши, що конфіденційність такої документації необхідна для забезпечення якісного функціонування соціальних служб. Представники Liverpool City Council заявляли про те, що звіти б не писалися «вільно і відверто», не будь вони доступними, і аби виконувати свої обов'язки, соціальні служби утримують їх в таємниці [59, с. 1552]. До того ж, Апеляційний Суд озвучив саме цю позицію в справі In Re D (Infants) ще в 1970 році [56, с. 600-602]. Як надалі продовжує Суд (думка судді лорда Деннінґа), практика збереження інформації щодо архівної документації неповнолітніх, що включає їх всиновлення, лікування, чи інші аспекти їхнього життя у суворій конфіденційності, вже адаптована у судах Англії, і вважає, що адвокатам позивача не слід порпатися у архівній документації, де зібрана інформація про життя позивача, щоб вивідати фактаж, через який можна було б подати в суд на Liverpool City Council за їхню недбалість в опіці над ним. Аналогічної думки були судді Мугау та Данн. Тому, позивач програв справу [59, с. 1553-1555]. Що цікаво, в рішенні ЄСПЛ наводиться факт стосовно намагання позивача отримати доступ до архівної документації в 1978: так, на початку жовтня він звернувся у Департамент соціальних послуг відповідача, отримав деякі архівні документи стосовно себе, що знаходились в департаменті, та тримав їх в себе протягом трьох днів без згоди працівників Liverpool City Council на це [28, п. 12]. Цей факт у рішенні Апеляційного Суду Англії і Уельсу не згадується. Але в 1982 році, Liverpool City Council утворив підкомітет, що рекомендував надати особам, що були на утриманні муніципальних органів влади, обмежений доступ до документів, що не включали в себе медичну документацію та інформацію з правоохоронних органів. Попри спротив деяких членів комітету, резолюцію все ж було ухвалено через рік, в серпні 1983. В тому ж році Міністерство Охорони Здоров'я та Соціального Забезпечення Великої Британії прийняло циркуляр під назвою LAC (83) 14, за яким колишні утриманці (в т.ч. позивач) могли отримати доступ до архівних документів щодо себе, однак обмеження щодо доступу на підставі п. 7 LAC (83) 14, за яким, інформація забороняється до розголошення у випадку того, якщо постачальник інформація (наприклад, лікар) не надасть на це згоди, вкрай утруднювало доступ до архівної документації.

В підсумку, стало відомо, що інформація про позивача у справі Gaskin v. United Kingdom містилась у 352 документах, доступними з яких стало лише 65. У 1983 році позивач подав позов до ЄСПЛ на підставі ст. 3, 8, 10 та 13 Конвенції та ст. 2 Протоколу 1 (P1-2). У 1986 році, Європейська Комісія з Прав Людини (функціонувала у 1955-1997 роках) визнала позов допустимим, вважаючи, що відповідач (в обличчі уряду Великої Британії) порушив ст. 8 Конвенції (порушення ст. 10 Конвенції, на думку Комісії, не було) - на основі цих положень Конвенції ЄСПЛ і розглядав справу [28, п. 19-28; 30-31]. В першу чергу, Європейський Суд вирішив визначити, чи підходять обставини справи під нормативний зміст ст. 8 Конвенції. Відповідач наголошував, що уся документація, що знаходилася на балансі Liverpool City Council не становить частини «приватного життя» позивача. З цим Суд не погодився, вважаючи, що дана інформація беззаперечно належала до категорії «приватного і сімейного життя» позивача [28, п. 34-37]. Порівнюючи справу Leander v. Sweden (1987) з цією, ЄСПЛ однозначно стверджує, що категорії персональних даних, які шукали позивачі в обидвох справах, далеко не є однаковими, проте суті це, щоправда не міняє, оскільки ненадання позивачеві інформації з архівів є втручанням в його «приватне та сімейне життя», однак питання в тому, чи є воно обґрунтованим за існуючою практикою ЄСПЛ? В своїй, тоді ще відносно «молодій» практиці, Суд вже сповна користувався тестом щодо визначення «справедливого балансу» між інтересом суспільства та інтересом особи (позивача). Суд, втім не став заперечувати, що збереження конфіденційності записів, засноване на необхідності захисту прав авторів документів та неповнолітніх, що потребують опіки, має законну мету. Відповідач також наголошував, що менеджмент документації полягає в тому, що органи опіки можуть отримувати інформацію не тільки від, лікарів, вчителів чи інших спеціалістів, які мали контакт з неповнолітніми, а також від прийомних батьків, родичів та інших осіб, чию конфіденційність також слід поважати - якщо цього не робити, то на думку відповідача, це негативно вплине на роботу органів опіки за дітьми.

Хоча циркуляр LAC (83) 14 давав право на доступ до деяких документів, його 7 пункт передбачав, що доступ до архівних даних не може надаватися, якщо автор документу не дасть на це згоди - а якщо згадати, скільки отримав, і скільки не отримав позивач, різниця є дуже відчутною - в дійсності, за запитом позивача, Liverpool City Council зв'язувався з авторами цих документів, запитуючи згоду відкриття доступу до документації, і з 46 авторів лише 19 надали її [28, п. 24-25]. Суд пригадує, що Комісія стверджувала, що позивач не мав жодної можливості, щоб його запит був перевірений певною інстанцією, яка б могла встановити певний баланс між інтересами позивача і авторів документів. Натомість виходило, що у «балансі» перевага автоматично надавалася авторам документів, фактично залишаючи позивача «ні з чим». Позивач відзначав, що згоду авторів документів часом було неможливо отримати, оскільки їх автора не було можливості ідентифікувати; аналогічна ситуація була зі звітами, де один з авторів міг погодитися на розкриття, а інші - ні. Комісія визначила, що такі міри були непропорційними поставленим цілям і не були співставними з «демократичним суспільством». Вирішуючи щодо «проведення справедливого балансу» суд візначив, що якщо система доступу до архівних документів, який залежить від згоди авторів документів, ще допустима, то відсутність інстанції, яка б надала остаточне рішення щодо надання, чи ненадання доступу у разі того, що автор документу не надає згоди, чи не дає жодної відповіді - ні, і тому порушує право на приватність позивача, гарантоване статтею 8 Конвенції. Стосовно можливого порушення ст. 10 Конвенції, Суд відмітив, що ст. 10 не покладає на державу- учасника Конвенції обов'язку надавати інформацію позивачеві щодо нього самого, визнавши відсутність порушення ст. 10 [28, п. 46 - 49; 50-53].

Справа M.G. v. United Kindgom (2002)

Позивач, M. G., 1960 року народження, проживаючий в місті Лейчестер, Англія, старший в сім'ї (в позивача були молодші брат і сестра), перебував у інтернатах з 1961-1963 та в 1966-1967 роках. Позивач був з неблагополучної родини, його матір неодноразово проходила лікування у психіатричній лікарні. Попри те, що позивач в дитинстві перебував у інтернаті доволі довгі періоди часу, батьки доволі часто навідувалися до нього. Його батько (помер у 1980 р.) регулярно вчиняв насилля в родині, зокрема, і по відношенню до позивача. Позивач, в своєму листі у квітні 1995 року до місцевих соціальних служб, волів отримати доступ до документів стосовно фактів свого перебування у інтернаті, щоб дізнатися наступну інформацію: 1) чи коли-небудь перебував він у реєстрі «страждаючих» дітей з неблагополучних сімей (UK Child Protection Register); 2) чи знаходився його батько під слідством, і чи був засуджений через домашнє насилля, 3) стосовно відповідальності органів соціальних служб через домашнє насилля, жертвою якого він був в дитинстві. В кінці червня 1995 року, працівник соціальних служб надав йому виписки з документів, а в кінці серпня 1995 - ще одну партію документів. Попри те, що записи до 1967 були доволі детальними, фактів з 1967 по 1976 рік було обмаль: в них лише згадувалося про повернення позивача додому у 1967 році, про переїзд родини (місце у рішенні ЄСПЛ точно не вказується) у 1975 році, а також про наказ суду по справах неповнолітніх про здійснення нагляду за позивачем роком пізніше. У листі від 12 червня 1996 року адвокати позивача прохали стосовно надання йому доступу до усіх документів, пов'язаних з ним, які знаходилися на утриманні соціальних служб, однак в листі у відповідь зазначалося, що дані, починаючи з 1967 року, є дуже уривчастими.

В листі від 21 січня 1997 року до органів соцслужб позивач стверджував, що завдяки наданню йому доступу до документів, він спромігся згадати чимало обставин свого дитинства, і вже звертався до адвокатів, збираючись готувати позов проти органу місцевої влади через недбалість. Він також волів отримати більше інформації щодо неналежного поводження з ним у 1966 році та щодо фактів домашнього насилля з боку його батька впродовж наступних восьми років. Щоправда, в листі у відповідь стверджувалося, що уся інформація йому вже була надана ще в 1995 році. В сухій остачі, позивач отримав інформацію лише в узагальненому вигляді, якої, вочевидь, не вистачило б, аби навести достатньо доказів недбалого поводження з ним у дитинстві, щоб виграти позов проти органу місцевої влади [43, п. 9-17]. В рішенні 3 Секції Суду стосовно допустимості позовної заяви (No. 39393/98) згадується, що позивач з 1966 по 1976 роки систематично зазнавав насилля від свого батька, в тому числі, сексуального [75, Sec. “B”, Complaints].

Підставою для позову M.G. вказав статтю 3 Конвенції, однак суд вирішив розглядати справу на основі ст. 8. Конвенції. Зі своєї сторони, позивач волів отримати документи щодо фактів зі свого дитинства, розраховуючи судитися з органами муніципальної влади через неналежний нагляд за ним у часи його дитинства та юності. Натомість, відповідач (в обличчі представників уряду Великої Британії) заявляв, що позивачеві був наданий адекватний доступ до архівних документів, за винятком ряду документів, які йому не надавалися, щоб не порушити конфіденційність даних третіх осіб, в тому числі, його брата і сестри, та стверджував, що документів стосовно нього з 1967 по 1976 року більше немає, і фактів чи припущень стосовно вчинення насилля батька щодо нього в цей період також не існує. Суд пригадує, що в справі Gaskin v. United Kingdom (1989) ним було визнано, що дані позивача з архівів муніципальних органів відносяться до його приватного і сімейного життя - це Суд визнає і тут, додаючи, що обсяг надання документації позивачеві, в дійсності, не суперечить національному законодавству Великої Британії. Говорячи про «справедливий баланс» між суспільним інтересом та інтересами позивача, Суд визнає, що інтерес M.G. аж ніяк не менший, ніж він був у позивача в справі Gaskin v. United Kindgom (1989). Оскільки позивач вніс в суд фоліант з даними щодо позивача, Суд мав можливість співставити обсяг наданої йому інформацію, який дійсно виявився доволі невеликим у порівнянні з реальним обсягом. Суд відзначив, що як і в справі Gaskin v. United Kindgom (1989), позивач не мав можливості оскаржити дії муніципальних органів влади в жодному незалежному органі. Хоча таке право в позивача з'явилося з прийняттям Data Protection Act 1998, що вступив в силу 1 березня 2000 року, очевидно, що в проміжку з квітня 1995 до 1 березня 2000 року його не було, тому суд визнав порушення ст. 8 Конвенції в цих часових проміжках, вирішивши на користь позивача. Грошова компенсація позивачеві становила 4000 Євро [43, п. 23-32; 34-36].

Справа K. H. & Others v. Slovakia (2009)

В справі K. H & Others v. Slovakia (2009), позивачі, 8 жінок-громадянок Словаччини ромської національності, що під час вагітності та народження дітей перебували у двох лікарнях східної Словаччини (міста Прешов та Кромпахи), та зауважили, що після родів не можуть завагітніти. Поступово, позивачки почали підозрювати, що причиною нефертильності могло стати те, що їх стерилізували під час кесаревого розтину. Деякі з цих позивачок, перед виписанням з лікарні, підписали документи невизначеного вмісту. Позивачки, спільно з кількома жінками ромської нацональності, підписали довіреності у «Center of Civil and Human Rights» в місті Кошице, уповноваживши юристів цього центру виконати фотокопіювання медичної документації, що розглядалася в якості майбутніх доказів на цивільному процесі проти лікарні через завдання збитків позивачам. Проте лікарня відмовила юристу в наданні медичної документації. Невдовзі, представники Міністерства охорони здоров'я Словаччини висловили позицію, що ст. 16 (6) закону Act of Healthcare (No. 277 of 1994) не дає підстав отримувати медичну документацію третій особі (ким був юрист), і зміст норми слід розуміти лише так, що поняття "законний представник" відноситься лише до: 1) батьків неповнолітнього; 2) опікуна особи, що частково втратила цивільну дієздатність, або недієздатної особи [31, п. 8-9; 10].

Після цього, позивачки вирішили отримати документацію через суд - 6 позивачок подали цивільний позов проти лікарні в Прешові, 2 - проти лікарні в м. Кромпахи. Суди першої інстанції в обидвох випадках дозволили доступ до медичної документації позивачок та юриста, однак не дозволили здійснювати фотокопіювання, однак обмеживши можливість ознайомлення з документами дозволом вручну виписувати інформацію з документів. Обидва суди заявили, що обмеження є необхідним для запобігання зловживанням процесуальними правами зі сторони позивачів. Тоді, обидві групи позивачок подали апеляцію. Апеляція першої групи позивачів не була задоволена - регіональний суд міста Прешов, підтверджуючи рішення першої інстанції заявив, що право позивачів позиватися проти лікарень з метою відшкодування збитків ніяким чином не обмежується, оскільки суди мають право витребувати медичну документацію лікарень за допомогою повісток (subpoena duces tecum) в рамках цивільного процесу, в тому числі, і стосовно відшкодування збитків через дії працівників лікарні. Аналогічно, регіональний суд міста Кошице, відхилив апеляцію другої групи позивачок [31, п. 11-19]. Конституційне подання за участі другої групи позивачок також не принесло успіхів [31, п. 24-25]. З прийняттям нового закону, Act No. 576/2004, позивачки змогли отримати доступ до медичної документації. Одна з позивачок (J.H.), отримала коротку виписку, з якої виходило, що факт її стерилізації дійсно мав місце, а повна документація була загублена. В 2007 році, Міністерство Охорони Здоров'я Словаччини визнало, що лікарня Прешова порушила положення Act. No. 576/2004 щодо порядку утримання медичної документації позивачки J.H. [31, п. 26 - 27].

Позивачки вирішили судитися у Європейському Суді з Прав Людини. Вони наголошували на неадекватності доступу до медичної документації, вважаючи його неефективним, адже документація містила численні графіки і таблиці, які було б вкрай важко перемалювати від руки, і це зайняло б дуже багато часу. Репродукція записів надала б можливість визначити не тільки факти стосовно маніпуляції з стерилізації, і перевірити, чи дійсно позивачки надавали згоду на стерилізацію, за яких обставин. На їх думку, переписані вручну факти не дали б цього належним чином зробити. Натомість, фотокопії дозволили б не тільки ефективно використати їх на цивільному процесі, а ще й продемонструвати їх сім'ям, чи ромським спільнотам, що їх репродуктивний статус є результатом умисних дій працівників лікарні. Позиція відповідача полягала в тому, що держава воліла вберегти інформацію від можливого зловживання (вочевидь, відповідач мав на увазі зловживання процесуальними правами), а відмова надати можливість виконати фотокопії, на думку відповідача, відповідала вимогам ст. 16 (6) закону Act of Healthcare (No. 277 of 1994). Відповідач, як регіональний суд м. Прешов, також заявляв, що медична документація може бути витребувана судом на цивільному процесі [31, п. 38-43]. Підставою для подання позову в ЄСПЛ позивачки вказали ст. 6, 8 та 13 Конвенції.

Суд однозначно заявив, що право на доступ до даних про стан здоров'я і лікування позивачок належить до поняття "private and family life", однак в таких справах необхідно провести справедливий баланс між інтересами держави та інтересом позивача. Суд наголосив, що право на приватність має, так чи інакше, бути ефективним та реалізовуватися на практиці [54, п. 64]; відповідно, ст. 8 Конвенцїі має поширюватися також і на право позивачів отримувати копії документації, що містить дані стосовно них. Суд також стверджує, що позивачі, впринципі, не зобов'язані пояснювати мету доступу до даних; а скорше навпаки - це лікарні мають пояснювати свою відмову [31, п. 47]. В результаті, ситуація вийшла наступною: рішення суду щодо доступу до документів вони отримали, але фотокопіювання дозволено не було. Тепер Суд вирішує з'ясувати, наскільки це обмеження є оправданим. Суд не вбачав «зловживання» в виготовленні фотокопій, хоча в дійсності, передача чи розголошення даних щодо стану здоров'я певної особи дійсно може бути несумісна з ст. 8 Конвенції (саме для цього національне право країни- відповідача повинне містити гарантії, встановлюючи усі обставини, за яких можуть розголошуватися дані стосовно стану здоров'я пацієнта, та коло осіб, яким може ця інформація надаватися). Суд також відмітив, що прийняття Словаччиною закону Act. No. 576/2004, за яким пацієнти отримали право на доступ до медичної документації на рішення не вплине, визнавши порушення ст. 8 Конвенції [31, п. 50-58]. Щодо порушення ст. 6 Конвенції, Суд відмітив, що отримання копій медичної документації є однозначно важливим для майбутніх цивільних позовів щодо відшкодування збитків в якості доказів. Суд розцінив, що національні суди не навели належного обґрунтування в значному обмеженні можливості позивачок використовувати фотокопіювання документації, також вбачаючи порушення відповідачем ст. 6 (1) Конвенції [31, п. 65-69]. Стосовно можливого порушення статті 13

Конвенції, Суд порахував, що в силу висновку щодо порушення відповідачем ст. 6 Конвенції, необхідності розглядати їхній позов на підставі ст. 13 Конвенції вже немає необхідності, вирішивши на користь позивачок [31, п. 73]. автономність медичний документація суд

Практика Європейського Суду Справедливості

З правом на доступ позивача до медичної документації Європейський Суд Справедливості мав справу з середини 1970-х, розглядаючи позови кандидатів на посади чиновників та іншого персоналу структур Європейських Економічних Спільнот, а також їхніх колишніх працівників проти структур ЄЕС через відмову у працевлаштуванні на підставі непридатності за станом здоров'я. В подальшому, подібні справи розглядав і Європейський Трибунал Публічної Служби, що діяв у 2005-2016 роках.

У справі Alessandro Moli v. Commission of European Communities (1977), позивач, громадянин Італії, А. Молі, проживаючий в м. Салерно, Італія, в 1974 році подав заяву на конкурс для формування резервного списку кандидатів на посаду помічників з адміністративних процедур. Відповідно до ст. 33 Staff Regulations, Молі пройшов медогляд, який підтвердив, що за станом здоров'я виконувати свої обов'язки позивач може. Після того, як посада, на яку позивач подавав заяву, стала вакантною на початку 1976 року, позивач знову пройшов медогляд (в Італії), однак на цей раз він був визнаний непридатним для посади. У березні 1976 йому надійшов лист, де його було сповіщено, що в разі того, якщо він воліє дізнатися причину цього рішення, він має попросити в свого лікаря зв'язатися з медичною службою Комісії ЄЕС, аби та надала пояснення відмови стосовно його непридатності для посади за станом здоров'я. Комісія залишала позивача право пройти повторний медогляд, чим він одразу вирішив скористатися, а лікарі позивача зв'язалися з медичною службою Комісії, аби їм повідомили причину визнання позивача непридатним до виконання роботи за станом здоров'я. В результаті, відповідь один з лікарів отримав майже через рік, а повторний медогляд позивача був проведений лише в жовтні 1976 року, де був підтверджений попередній висновок щодо позивача. За декілька місяців до повторного медогляду, позивач подав скаргу на рішення Комісії на підставі ст. 9 0 Staff Regulations, однак вона залишалася без відповіді. В кінці грудня 1976 року, Молі подав позов до ЄСС. Позивач клопотав про а) анулювання рішення про визнання його непридатним обіймати посаду у структурах Комісії за станом здоров'я, призначити на бажану посаду, або б) скликати медичну комісію для повторного розгляду його кандидатури, а також оплатити судові витрати [75, с. 1972-1974; 1976- 1977].

ЄСС заявив, що причина відмови повинна мати підстави, про які його сповіщено не було. Обов'язок відділу кадрів вказувати причини непридатності позивача за станом здоров'я мають, як стверджує Суд, грамотно узгоджуватися з необхідністю забезпечення конфіденційності даних стосовно стану здоров'я позивача, яка «забезпечується завдяки можливості зацікавленої особи [якою є позивач] здійснити запит на передачу медичної документації до вибраного ним [позивачем] лікаря, в якій зазначено підстави, на основі яких його було визнано непридатним [до виконання обов'язків на деякій посаді в структурах ЄЕС]... Ця інформація має дозволити зацікавленій особі [позивачеві], самостійно, чи за допомогою лікаря, визначити, чи рішення [відділу кадрів деякого органу ЄЕС] рішення, що відміняє його призначення [на деяку посаду в структурах ЄЕС], відповідає вимогам Staff Regulations» [75, с. 1978 / п. 14-15]. Суд відзначив, що хоча нормативної бази для скликання ad-hoc медичної комісії для повторної перевірки, як такої, не існувало, сам факт того, що в листі позивачу було запропоновано повторно пройти її ще раз, покладає на Комісію ЄЕС обов'язок скликати її [75, с. 1979 / п. 18]. Також Суд визнає, що в листі, відділ кадрів надав можливість позивачеві оскаржити це рішення, оскільки причина відмови була б передана його лікареві. Щоправда, обставини справи вказують на те, що можливість лишилася тільки на папері. Тому, Суд постановив анулювати рішення відділу кадрів стосовно визнання позивача непридатним виконувати обов'язки помічника з адміністративних процедур, як і імпліцитне рішення відхилити скаргу позивача (вона залишилася без відповіді) [75, с. 1979 / п. 18-21]. Що стосується клопотання позивача про призначення його на посаду, Суд заявив, що не має на це повноважень, і втілення його рішення покладається на Комісію ЄЕС. Відповідно до ст. 69 (2) Правил Процедури ЄСС, сторона процесу, яка програла його, повинна була оплатити судові витрати [75, с. 1979-1980 / п. 21-27].

У справі Mollet v. Commission of European Communities (1978), позивачка, вроджена громадянка Індонезії 1951 р.н., з 1970 - громадянка Нідерландів, в 1973 році приймала участь в конкурсі, організованому Єврокомісією, будучи призначеною в машинописне бюро у Нідерландах в якості стажиста на початку вересня 1975 року. Вона пішла з обійманої посади на початку січня 1976 року, стверджуючи, що за своїми релігійними переконаннями (за її свідченнями, позивачка була адептом церкви Адвентистів Сьомого Дня) не могла працювати в неділю, а зібрання нерідко відбувалися у вихідні дні. Тим не менше, в травні

1976 року вона знову подалася на конкурс, організований Комісією для підбору резерву працівників, який був би задіяний в якості допоміжного персоналу за категорією «Grade C VII» (машиністка нідерландською мовою). Цілком успішно пройшовши тест, позивачка була викликана на медогляд. Медична служба призначила їй два додаткових прийоми в психоневролога, а в вересні 1976 їй було повідомлено, що її кандидатура відхилена в силу її непридатності до роботи за станом здоров'я. В листі їй було запропоновано залучити лікаря, який би зв'язався з головою медичної служби і отримав відповідні документи. Лікар позивачки невдовзі отримав короткий лист, в якому не наводилося причин відхилення кандидатури позивачки, натомість стверджувалося, що «...немає медичних факторів для повідомлення [лікареві], які потребують лікування» [76, с. 899, 905-906]. В кінці жовтня 1976 року позивачка подала скаргу на рішення щодо відхилення її кандидатури на підставі ст. 90 (2) Staff Regulations, і клопотала, що в разі того, якщо її скарга не буде задоволена, то відповідна служба Комісії ЄЕС мала б підготувати вичерпну медичну документацію для надання лікареві позивачки. Через півроку, в травні 1977, позивачку було повідомлено листом, що фолдер буде надіслано лікареві позивачки. В свою чергу, її лікар вважав, що не має дозволу повідомляти позивачку стосовно інформації, яка у ньому містилася, а згодом, у суді, він стверджував, що жодної інформації з приводу обстежень у психоневролога йому надано не було. Позивачка не отримала відповіді на подану нею скаргу, тому єдине, що їй залишалося - подавати позов до ЄСС. Позивачка вимагала наступне: 1) постановити, що позов прийнятний, і належно обгрунтований 2) анулювати рішення відділу кадрів Комісії ЄЕС; 3) задовільнити її клопотання щодо відшкодування матеріальних і нематеріальних збитків на суму 2.05 млн. бельгійських франків; 4) задовільнити її клопотання стосовно відшкодування нематеріальних збитків на суму 50 тисяч бельгійських франків через неадекватне ставлення зі сторони відповідача; 5) постановити оплатити судові витрати відповідачеві. Позиція же відповідача (Комісії ЄЕС) була доволі лаконічною: Комісія вважала позов абсолютно безпідставним [76, с. 900].

Як і в справі Alessandro Moli v. Commission of European Communities (1977), Суд заявив про необхідність балансувати обов'язок відділу кадрів причини відхилення кандидатури позивача з вимогою дотримуватися конфіденційності даних щодо його стану здоров'я; і таке узгодження, на думку Суду, є можливим завдяки здатності

позивача надсилати запит на отримання необхідної медичної документації, яка надсилатиметься медичною службою до його лікаря - а тоді вже, або сам позивач, або його лікар - зможуть вирішити, чи дійсно відхилення кандидатури позивача відповідає вимогам Staff Regulations [76, с. 907 / п. 15-16]. Суд відмітив, що медичний звіт був надісланий лікареві після вичерпання строку, протягом якого скарга на рішення відділу кадрів, за ст. 90 (2) Staff Regulations могла бути подана (позивачка її подала в строк і без наявної в неї, чи в її лікаря медичної документації, проте цілком очевидно, що у той час, лікар жодним чином не міг порадити позивачці щодо того, чи варто оскаржувати рішення відділу кадрів. Як і в справі Moli, хоча відділ кадрів Комісії надав можливість оскаржити рішення, вона знову ж таки, лишилася тільки на папері через ненадання її лікареві відповідної документації [76, с. 907-908, п. 18-21]. Суд вирішив анулювати рішення щодо визнання позивачки непридатною для роботи в структурах Комісії за станом здоров'я. Щодо відшкодування збитків, Суд зазначає наступне: щодо

відшкодування матеріальних збитків, то позивачка не може на це претендувати, оскільки факт визнання позивачки придатною працювати в органах Комісії ЄЕС за станом здоров'я, не зараховує її до штату працівників цих структур - відповідно, вона не може вимагати відшкодування суми заробітної платні, оскільки не була там працевлаштована. Суд вирішив, що позивачка має право на відшкодування нематеріальних збитків через стан невизначеності, в якому вона знаходилася, очікуючи запізнілої відповіді від відділу кадрів Єврокомісії. Суд призначив суму компенсації у п'ятдесят тисяч бельгійських франків, як і клопотала позивачка, та постановив оплатити судові витрати відповідачу за ст. 69 (2) Правил Процедури Суду [76, с. 908-909 / п. 25-32].

В справі Miss M. v. Commission of European Communities (1980), позивачка судилася з Комісією ЄЕС, вимагаючи анулювання рішення Комісії щодо її непридатності до роботи в якості чиновника Комісії за станом здоров'я. В 1966-1974 роках позивачка працювала в Комісії ЄЕС в рангу Grade C4, звільнившись за власним бажанням. В 1976 році вона повторно подалася на конкурс, і пройшла попередній етап, після чого була викликана на медогляд. В травні 1977 року позивачку прийняли на роботу на 6-місячний срок, однак на початку липня 1977 року, позивачці повідомили, що вона непридатна для виконання роботи за станом здоров'я. В листі її також було повідомлено, що точну причину непридатності вона могла отримати за запитом у медичний відділ Комісії. В жовтні 1977 року, позивачка повідомила Комісію, що вона воліє оскаржити її рішення, і що вона прохала свого лікаря ознайомитися з висновками щодо її стану здоров'я. В листопаді 1977, контракт з позивачкою був продовжений ще на півроку. Позов був поданий нею у липні 1978 року. В лютому 1979 позивачка стала чиновницею Європарламенту.

Позивачка стверджувала, що її непридатність до роботи медичний відділ Комісії пов'язував радше з психологічними, аніж з, фізичними проблемами зі здоров'ям - а за статтею 33 Регламенту Працівників Комісії ЄЕС, причиною для відмови є виключно фізичні вади. Натомість, позиція відповідача (себто Комісії) полягала в тому, що психічне та психологічне здоров'я кандитата на посаду чиновника Комісії ЄЕС також входить у поняття «physical fitness» («придатності за станом здоров'я»), що вживається у Регламенті, додаючи, що в нього, впринципі, входить будь-який аспект стану здоров'я кандидата на дану посаду. Позивачка стверджувала, що дії працівників відділу кадрів Комісії суперечать самі собі: якщо вона дійсно була непридатною працювати за станом здоров'я, то чому ж її контракт було продовжено? Позиція відповідача щодо цього аргументу була наступною: цим самим Комісія хотіла цим самим «не створити упередженості» щодо позивачки. Позивачка надала Судові нейропсихіатричний висновок, за яким, вона не страждала від жодного психіатричного розладу, що відповідач заперечив протилежними висновками лікарів медичного відділу. В подальшому, сторони процесу наводили й ряд інших аргументів [77, с. 1800-1805].

Суд, ознайомившись з матеріалами справи, відмітив стосовно ситуації позивачки наступне: а) в силу того, що позивачка проходила медогляд з метою перевірки на її придатність до роботи за станом здоров'я, обов'язку зберігати таємницю в лікаря (по відношенню до медичних служб Комісії ЄЕС) не було - це не те саме, що вона б звернулась до нього, як простий пацієнт; 2) позивачка добровільно відмовилася від «конфіденційності», дозволивши надати ці дані до Суду. Суд також відзначив, медичні працівники, які здійснюють медогляд кандидата на посаду, можуть брати до уваги висновки щодо психічних вад та психологічних проблем кандидата на посаду чиновника Єврокомісії, якщо такі впливатимуть на здатність кандидата до виконання своїх посадових обов'язків в якості чиновника. Суд наголосив, що висновок може бути зроблений не тільки на підставі існуючих захворювань, а й на основі Див справи: Alessandro Moli v. Commission of European Communities, Judgment of 27 October 1977, Case No. 121/76 [1977] ECR 1971, 1978-1980; Emma Mollet v. обгрунтованого медичного прогнозу стосовно майбутніх захворювань, що негативно впливатимуть на його здатність виконувати свої обов'язки [77, с. 1806-1808].

Лікарі, що оглядали позивачку, були проти того, щоб виписки щодо її стану здоров'я були надані Суду, а в якості свідків - відмовилися розголошувати будь-яку інформацію стосовно її медичних обстежень, посилаючись на медичну таємницю. Суд, відповідно до своєї попередньої практики ********** і9 зазначив, що слід балансувати обов'язок надавати інформацію щодо відмови кандидатові у працевлаштуванні (тут йшлася мова про органи ЄЕС, зокрема, і самої Комісії ЄЕС, з якою судилася позивачка) з обов'язком зберігати медичну таємницю, тоді і бажання кандидата запрошувати ці дані, чи надавати їх лікареві, аби мати змогу оцінити, чи в дійсності кандидатура була відхилена відповідно до Регламенту Персоналу, узгоджується зі збереженням медичної таємниці. Суд визначив, що висновок, наданий лікареві позивачки був настільки мізерним, що ані лікар не міг зробити відповідних висновків, щоб належно радити щось позивачці, ані вона сама не знала б, як можна було б діяти далі, захищаючи свої інтереси. Тому Суд вирішив визначити, чи правомірно доктори відмовлялися надавати дані стосовно її здоров'я.

Суд зазначив, що слід виокремити 3 основних виключення з медичної таємниці: 1) коли особа сама надала на це згоду; 2) коли медогляд відбувається в контексті адміністративної процедури, де, як виразився Суд, «спонтанні» правовідносини між лікарем та пацієнтом, що включать медичну таємницю не існують; 3) коли застосування медичної таємниці перешкоджає процесу. Суд встановив, що: 1) позивачка надала згоду на надання до суду усіх даних про стан здоров'я; 2) медогляд відбувався в рамках адміністративної процедури, метою якої була перевірка позивачки на придатність до виконання роботи в якості чиновника Комісії ЄЕС, правомірність якої може оцінювати Суд; 3) що лікарі, найняті Комісією відмовилися надавати будь-яку детальну інформацію щодо обстежень та стану здоров'я позивачки, відповідно, Суд не матиме змоги оцінити правомірність висновку Комісії про непридатність позивачки до роботи в Комісії ЄЕС. Тому, Суд анулював рішення Комісії ЄЕС [77, с. 1811-1812].

Аспекти практики судів щодо права пацієнта на доступ до медичної документації, частково висвітлені, або не висвітлені в практиці міжнародних судів. Пропозиції до вирішення. Commission of European Communities, Judgment of 13 April 1978, Case No. 75/77, [1978] ECR 897, 907-908

Європейський Суд з Прав Людини у своїй практиці, як мною зазначалося вище, визнає, що право позивача на доступ до медичної документації, яка має стосунок до стану здоров'я, лікування у закладах охорони здоров'я та інших аспектів його життя, належить до поняття «right to private and family life», а отже гарантується ст. 8 Європейської Конвенції з Прав Людини. Втім, чимало аспектів цього питання залишаються невирішеними в практиці ЄСПЛ з цієї теми, адже й сама практика цього суду не налічує великої кількості рішень. Тому, на основі практики судів кількох країн світу (зокрема, Німеччини та Португалії), до огляду пропонуються наступні аспекти справ щодо доступу до медичної документації, які наразі не висвітлені, чи лише частково висвітлені в практиці ЄСПЛ:

Право пацієнта на отримання доступу до даних про його стан здоров'я є як похідним від законодавства (як у Португалії [20, Sec. III, 2-3), так і від прецедентного права - як це є у Німеччині********** AG Weltzar, 15.08.1978 - 3C 707/78, параграф. 8-9 та 15; LG Gottingen, 16.11.1978 - 2 O 152/78, параграф 910; 16; BGH, 23.11.1982; VI ZR 222/79, параграф 14-15;. Тому, вбачається за доцільне, що правовою підставою для надання доступу до медичної документації, цілком може вважатися і практика судів країни позивача, який гіпотетично позиватиметься до ЄСПЛ. В Sunday Times v. United Kingdom (1979) Суд ствержує, що: «...немає значення, чи є неповага до суду креатурою прецедентного права, а не законодавства. Це було б протилежним до намірів укладачів Конвенції вважати, що обмеження, базоване на практиці судів не є «передбачене законом», якщо воно не міститься в законодавстві» [78, п. 47]. Цю позицію Європейський Суд підтверджує в справі Tolstoy Miloslavsky v. United Kindgom (1995) [79, п. 37]. Отже, аргумент гіпотетичного відповідача, що доступ до медичної документації не є передбаченим законодавством при наявній практиці судів, не буде прийнятним.

Майнові права на медичну документацію у деяких країнах, як Португалія, належать пацієнту [39, Sec. II], тоді як лікарня вважається «репозитарієм» даних, і не більше того [20, Sec. III,. У Німеччині, такого роду документи належать лікарю, або лікарні, проте майнові права у цій документації є обмежені правами пацієнта [23, п. 17]; в праві Німеччини, пацієнт все ж зберігає обмежені майнові права у медичній документації [26, п. 9]. Враховуючи, що німецькі лікарні неодноразово обмежували доступ пацієнтам до їх записів на підставі того, що володіють майновими права на медич документи і вважають, що, вочевидь, пацієнт необережно поводитиметься з ними [25, п. 2-13; 25-26]. Тому було б логічно, що Європейський Суд у одному з майбутніх рішень висловив би чітку позицію щодо цього питання.

В не-психіатричних випадках, негативний ефект від отримання даних про стан здоров'я, вочевидь, не є значним, як про це іноді заявляли німецькі суди, а отже, право на інформаційне самовизначення означає, що пацієнт (і майбутній позивач) має бути готовим належно сприйняти факти щодо свого стану здоров'я «на свій страх та ризик» [23, п. 17-27; 30] [80, п. 8-9]. Суди Португалії, де наразі практика не є надто значною, виокремлювали «терапевтичний привілей» [39, Sec. II], себто факти, які в разі отримання їх пацієнтом, можуть суттєво нашкодити пацієнтові. Вбачається, що ЄСПЛ мав би висловити позицію стосовно того, які документи є допустимі для отримання пацієнтом, а які - ні. В цьому йому може суттєво допомогти практика судів країн Європи, в тому числі, Німеччини та Португалії. На особисте переконання автора, практика судів Німеччини в цьому питанні цілковито може бути адаптована. Тут варто відзначити, що з питанням допустимості надання позивачу інформації з записів щодо його лікування вже деякою мірою підіймалася в Gaskin v. United Kindgom (1989), хоч і в контексті хвороб позивача в дитинстві.

Суди Німеччини не обмежують право на доступ до медичної документації осіб, що знаходяться на лікуванні в психоневрологічних диспансерах [81, п. 3, 4-5] чи відбувають ув'язнання [82, п. 13-21]; проте, звичайно, режим доступу до даних пацієнта може суттєво відрізнятися. Логічно, що Європейському Суду з Прав Людини слід скористатися цією позицією німецьких судів у своїй подальшій практиці. Водночас, дані про стан здоров'я психіатричного хворого також, самі по собі, не підлягають забороні надання пацієнтові для ознайомлення, як це постановив Федеральний Верховний Суд Німеччини у рішенні 1988 року - проте, як і у попередньому випадку, режим доступу може носити доволі обмежений характер - наприклад, позивач зможе переглянути записи в присутності лікаря (хоча знову ж, доступ залежатиме ще й від характеру даних) [42, п. 9-10]. Ця позиція, на думку автора, також може бути адаптована як ЄСПЛ, так і Європейським Судом Справедливості, в практиці якого траплялися справи, де непридатність

позивача за станом здоров'я до виконання ним обов'язків на посаді чиновника пояснювалася роботодавцями з відділу кадрів Комісії ЄЕС проблемами з його психічним здоров'ям [77, с. 1800-1805]. AG Essen, 21.04.1997 - 12 C13/97, параграф 5-6; OLG Mьnchen, 19.04.2001 - 1 U 6107/00, параграф. 21

Європейський Суд з Прав Людини ще не розглядав справ стосовно права на доступ до даних, пов'язаних з психіатричними хворобами. Тут слід наголосити, що суди таких країн, як США [83, с. 425] (хоч така позиція існує не у всіх судах штатської і федеральної юрисдикції [84, 10681069]) вважають, що дані щодо психіатричного здоров'я особи мають такий рівень конфіденційності, що їх розкриття не є допустимим навіть на підставі повістки (subpoena duces tecum) [83, с. 425-426]. Водночас, у таких випадках, німецькі суди наголошують, що для обмеження, чи заборони доступу до медичної документації щодо психічних хвороб і лікування позивача, необхідні лікарські висновки, що підтвердять факти щодо стану здоров'я позивача, в разі чого надання позивачу медичної документацїі може дійсно спричинити шкоду його здоров'ю [41, с. 5-8]. Притому, німецькі суди так чи інакше висловлюють позицію, що пацієнт має право на доступ до медичної документації, навіть у разі того, що ці документи стосуються його психіатричних хвороб і його лікування, можливо, в обмеженому вигляді [42, п. 9-10]. На думку автора публікації, ЄСПЛ має випрацювати певний баланс між інтересами суспільства та інтересами позивача, аналогічно до того, як це Суд пропонує виконати у Gaskin v. United Kingdom (1989) [28, с. 42]. Це можна зробити на основі німецької моделі: якщо лікар чи заклад охорони здоров'я відмовляє пацієнтові в доступі до медичної документації, існує необхідність обґрунтування такого рішення на підставі висновків лікаря, що така інформація може серйозно зашкодити пацієнтові, у разі того, що він отримає доступ до неї [41, с. 7-8].