Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Причини виникнення та суть рабовласницької держави і права

За родового ладу земля, вода, мисливські та рибні угіддя перебували у користуванні усіх членів общини. Перехід до металевих знарядь праці дозволив різко підвищити її продуктивність і тим самим заклав підґрунтя для виникнення класового суспільства. З появою надлишкового продукту з'являється майнова нерівність, а з розвитком поділу праці ремесло відокремлюється від землеробства і скотарства, налагоджується торгівля й обмін. Той клас, який володіє багатствами і примушує працювати на себе інших людей (рабів, селян, ремісників), намагається тримати їх у покорі. Для цього створюється абсолютно нова інституція, якої родовий лад ніколи не знав і яку ми називаємо державою. Різні органи влади, суди, поліція, в'язниці, армія - це складові ланки державного апарату; характерною рисою держави є право, тобто система законів та юридичних норм. Починається нова ера в історії людства.

2. Особливості країн стародавнього сходу

Тривалий час вважалося, що розвиток людського суспільства відбувався за схемою: первіснообщинний лад - рабовласницький - феодальний - капіталістичний з перспективою соціалізму і комунізму. Держави Стародавнього Сходу в цю схему не вписувались. Рабство тут було обмежиним. На Сході рабство мало патріархальний характер, раби були слугами у храмах і маєтках знаті і майже ніколи - основною продуктивною силою. При бажанні можна знайти ознаки родового ладу - общинне землеволодіння і самоуправління, феодалізму - користування землею відроблялося службою у війську правителя чи оброком і відробітком селянською працею. право античний стародавній реформа

Що ж є характерним для азіатського способу виробництва? Основою життєдіяльності і виробництва виступає сусідська община. Її органи самоуправління регулюють правові відносини в колективі. Земля є власністю держави, однак община має право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляють земельні ділянки між общинниками. Користування цими наділами можливе за умови виконання суспільних обов'язків і повинностей, сплати податків тощо.

Джерелами рабства виступають полон, кабала (з обмеженнями), дітонародження в сім'ях рабів. Становище їх в цілому краще, ніж у Греції чи Римі, а кількість - відносно незначна. Найпоширенішу форму східної держави становила деспотія. Економічною основою влади деспота була державна власність на землю, податки, військову здобич. Влада спиралася на професійне, нерідко наймане, військо та централізовано скероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для Сходу, обожнювалася.

3. Особливості античних держав

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм - перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою на одного вільного громадянина припадало 8-10 рабів і негромадян і основна праця та левова частка виробництва були результатом їх діяльності.

4. Суспільний лад Стародавнього Єгипту

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей взагалі. Вони займали важливі посади в державі - в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів-номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на розв'язання державних питань.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось. Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Вони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбавити засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних роботах - на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам виплачували невелику платню і скромно харчували. Від непосильної праці чимало з них гинуло. Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт, значний обсяг державного будівництва вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів - захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою власністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ремісники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спадок, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.

5. Державний лад Стародавнього Єгипту

На чолі держави стояв фараон. Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Він очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Вважалося, що він ніколи не помирав, а лише "заходив за свій горизонт".. Вся окультурена земля номінально перебувала у власності фараона, Він міг подарувати чи пожертвувати землю разом з рабами будь-кому. Фараон керував також зовнішньою торгівлею. За його наказом населення зганялося на громадські роботи, а також на роботу для задоволення особистих потреб фараона.

Фараон управляв країною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовці різних рангів і правового статусу. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками. Центральною особою в царському дворі був дворецький - чаті (візир). Він очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адміністративну, й судову владу. Чаті був правителем усіх царських скарбниць, усіх складів, сховищ, керівником усіх державних і царських робіт. Під керівництвом чаті перебували галузеві відомства - будинки.

Безпосередня реалізація основних державних функцій покладалася на місцевий апарат, який засновувався згідно з адміністративно-територіальним поділом. Верхнім і Нижнім царством керували намісники фараона. Увесь Єгипет поділявся на нами (області), на чолі яких стояли номархи. Останні мали значні повноваження: очолювали місцевий адміністративний апарат, відали збиранням податків, судом, формуванням ополчення.

Військо Єгипту складалося з добірних частин, які охороняли правителя, і ополчення вільного населення. Армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішніх функцій держави, але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій і посилення влади правителя.

Суд не був відокремлений від адміністрації та перебував у підпорядкуванні фараона. Фараон був верховним суддею; міг як сам розглядати будь-яку справу, так і розглядати скарги на рішення решти суддів, якими були всі посадові особи. Спочатку в Єгипті вищим судовим органом була "палата шести," котру очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни та сама розглядала важливі справи. Пізніше виникає судова "колегія тридцяти суддів" із поважних громадян найбільших міст країни.

6. Виникнення й основні етапи розвитку Стародавнього Вавилона

Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала від головного м. Вавилон (поблизу нинішнього м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Перші правителі невеличкого Вавилонського царства здійснювали обережну політику. Вони укладали союзи із сильними сусідніми державами - Ларсою, Ісіном, Марі - і при цьому доволі точно обирали найвигіднішого партнера. Перші п'ять вавилонських царів змогли значно розширити власні володіння, але рівня своїх союзників не досягай. Ситуація змінюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших політиків стародавнього світу. Він правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до Р. X. Зійшовши на трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до Р. X., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:

Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);

Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);

період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);

Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

7. Сусп. лад і правове становище населення Стародавнього Вавилона

Суспільство поділялося на дві групи - вільних - перебували під охороною закону та рабів - як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар. Вільні люди, незалежно від свого економічного становища, поділялися на дві групи, що різнилися правами. Одні були повноправними "синами мужа" (авілум), а другі - "підпорядковані" (мушкену). Останні були власниками та частково навіть рабовласниками, але обмежувались у своїх правах. Серед учених поки що немає єдиної думки про те, який критерій було покладено в основу поділу вільних людей. Одні вважають, що мушкену були напіввільними пролетаріями, інші - що вони були етнічною групою (шумерами), ще інші - що це були люди, котрі перебували на царській службі та втратили зв'язок з общиною, деякі - що це були простолюдини, а не привілейовані верстви суспільства.

Нижчий прошарок суспільства утворювали раби. Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрубували їм вуха, карали на розсуд господаря (аж до смертної кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свідками в суді, їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру.

8. Державний лад Вавилона

На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів, які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воєначальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально - по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були порадниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.

9. Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія віднайдення пам'ятки, структура, принципи

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама-м. Сузи, куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі. Текст Законів складається з прологу, 282 статей і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6-126 -майновим відносинам, 127-195 - шлюбно-сімейному праву, 196-214 - покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права:

· юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва;

· кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає;

· наявність вел. к-ті прогалин у праві;

· порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки;

· зв'язок з релігією;

· переважання кримінально-правових норм над цивільно-правовими, жорстокий і примітивний характер покарань.

У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

10. Характеристика «Гомерівської» Греції

Вже в III-II тис. до н. є. високорозвинута культура існувала на о. Крит. Приблизно в XVII ст. до н. є. можна говорити про високий економічний і культурний розвиток грецьких (ахейських) держав на території Пелопонесу. Найбільшими з них були Мікени і Тіринф в Арголіді та Пілос в Мессенії. На рубежі ХІІІ-ХІІ ст. до н. є. ряд ахейських держав під загальним керівництвом Мікен здійснюють грандіозний військовий похід проти Трої в Малій Азії. Майже у цей час з півночі в Грецію вторгаються дорійські племена. Кілька хвиль вторгнення дорійців ущент руйнують розвинуту ахейську культуру, міста заносить піском, досягнення науки і мистецтва щезають у пам'яті нащадків.

Пам'ятки грецької літератури - поеми «Іліада» та «Одіссея» змальовують «гомерівське сусп.-во» (XII-VIII ст. до н.е.), коли ахейська культ. змінювалася дорійською. Основним заняттям греків було землеробство, але мірилом багатства слугувала худоба. Торгівля була розвинута слабо і мала переважно міняльний характер. Відбувся т. зв. другий сусп.. поділ праці, тобто ремесло відокремилося від скотарства і землеробства. Кращі землі належать родовій знаті. Поряд існують селяни з мізерними земельними наділами або й повністю позбавлені землі. Називалися фетами і фактично перебували на становищі наймитів, їх поденна робота оплачувалася їжею та одягом. Рабство має патріархальний характер: рабів не дуже багато, і вони використовуються в основному в домашньому господарстві. Є раби, які самі володіють рабами і будинками. Кровна помста ще зберігається, але уже припускається викуп. Племенем управляє вождь-басилей, в чиїх руках зосереджується командування військом, судові функції, обов'язки жерця. Як правило, наступником басилея стає його син, хоча допускається і вільний вибір. Важелі влади перебувають також у руках ради старійшин, до котрої входять евпатриди. Народні збори все ще залишаються важливим управлінським органом, особливо під час ведення війни. Басилеї змушені звертатися до них за підтримкою в скл-них обставинах.

11. Реформи Тезея в Афінах та їх вплив на формування державності

Однією з наймогутніших грецьких держав-міст були Афіни. Вони розташовувались у центрі грецької області, що звалася Аттикою. Наприкінці II тис. до Р. X. територію Аттики населяли чотири іонійські племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду родових старійшин, вождя (базилевса), воєначальника. Вважається, що саме ці племена стали основою Афінської держави, першим кроком до утворення якої стали реформи Тезея (VII ст. до Р. X.). Суть цих реформ:

відбулося об'єднання 4 найбільших племен (філ) Аттики навколо Афін;

поряд з племінними органами управління утворені єдині народні збори, колегія архонтів і ареопаг;

кожне з 4 племен було поділене на 3 фратрії, кожна з яких складалася з 30 родів;

усі вільні повноправні громадяни за

майновою ознакою були поділені на три категорії: 1) евпатридів - благородні (тільки вони мали право на громадські посади); 2) геоморів - землеробів; 3) деміургів - ремісників;

запроваджувався територіальний поділ населення (Аттика була розбита на 48 територіальних округів - навкраріії).

Унаслідок реформ Тезея військова демократія, що існувала в племенах, була замінена на військово-аристократичну республіку. Главою такої держави стає архонт. Остаточно ж процес створення афінської державності було завершено реформами Солона та Клісфена.

12. Реформи Солона

У 594 р. до Р. X. першим архонтом Афін був обраний Солон (між 640 і 635 - близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи наділеним великими повноваженнями, здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалися поміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом в утворенні Афінської держави.

В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян (проведено, так звану, сисахвію); коштом держави було викуплено та повернено на батьківщину всіх афінян, проданих за межі Аттики в рабство; законодавче визнано приватну власність на землю, допускався її продаж і роздроблення; запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синів якогось ремесла; заборонялося не працювати.

У політичній сфері: скасовано владу родової аристократії (право на зайняття вищих посад і політичне керівництво за привілеєм від народження - геннекратію) та запроваджено привілеї майна та суспільної служби -тимократію (тиме-майновий ценз). За майновим І Іензом усе цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу цензу було взято земельний ценз, тобто прибуток, одержуваний від землі.

· І клас - пентаксіомедімни - особи, що одержували від землі не менше від 500 медимів (один медам - 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. Вони повинні були служити у важко озброєній піхоті.

· ІІ клас - вершники - одержували не менше за 300 медимів і повинні були служити в кінноті.

· III клас - зевгіти - одержували не менше від 200 медимів і служили в піхотному ополченні.

· IVклас - фети - одержували до 200 медимів і служили в легкоозброєній піхоті та на флоті.

Державні посади мали право займати лише особи, належні до перших трьох класів, а архонта - тільки до першого. Члени четвертого класу брали участь у прийнятті законів і виборах посадових осіб.

Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участь громадяни, котрим виповнилося 20 років.

Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на народних зборах і здійснювала загальне управління країною. До її складу кожна філа щорічно обирала від громадян перших трьох класів на народних зборах по 100 представників з віковим цензом від ЗО років. Було створено й новий судовий орган - геліею. Це була судова установа Афін, яка складалася з 6000 осіб, які обиралися щорічно жеребкуванням з громадян усіх чотирьох класів, які досягли 30-літнього віку. Геліея поділялась на 10 колегій - дикастерій.

13. Реформи Клісфена

У 509 р. до Р. X. першим архонтом Афін було обрано Клісфена, що провів низку реформ, зміст яких зводився до такого:

було запроваджено новий територіальний поділ Греції. Аттика поділилася на 10 територіальних округів-філ, - кожна з яких складалася з трьох територій (трітгій)-міської, приморської та землеробської. Території поділялися на деми. Так, на зміну родовому прийшов територіальний принцип поділу населення, в результаті якого відбувається його змішування, роз'єднання та послаблення сили впливових родів;

замість Ради 400 утворено Раду 500 (буле), до якої кожна з 10 територіальних філ обирала по 50 осіб;

створено колегію 10 стратегію одному від філи, що виконували функції військових керівників, хоча мали й значні адміністративно- політичні повноваження;

запроваджено, так званий, остракізм - "суд черепків" метою! якого була охорона держави від можливого перевороту та захоплення і влади тираном.

Реформами Клісфена було завершено тривалий процес становлення держави в Афінах.

14. Реформи Ефіальта і Перікла

В Афінах увесь час не припинялася боротьба між демократами і аристократами. Вона дещо стихла в час греко-перських воєн, проте згодом знову активізувалась. У 462 р. до н.е. вождь демократів Ефіальт, провів реформи. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й далі гуртувалася аристократія. Спочатку Ефіальт повів боротьбу з окремими членами ареопагу, притягнувши їх до судової відповідальності за зловживання службовим становищем, за хабарі. Підготувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його політичної влади. За ареопагом залишилися лише деякі судові функції та нагляд за релігійним культом. Відбулося дальше зниження майнового цензу для зайняття посад архонтів: до них допущено третій розряд громадян - зевгітів. Ефіальт поплатився за здійснення своєї реформи життям - його було вбито.

Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого стратега став ще один вождь демократів Перікл. Період правління Перікла вважався "золотим віком" Афін, епохою їх найвищого розвитку.

Перікл також провів низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх громадян у політичних правах і допустив їх, незалежно від розряду, тобто від майна, до будь-якої посади в державі. До правління Перікла державна праця, виконання громадських обов'язків не оплачувались. Отож, щоб зробити доступ незаможних представників населення до державної служби реальним, Перікл домігся через Народні збори введення оплати за державну службу. Ввели оплату і за військову службу. Навіть за участь у Народних зборах почали платити гроші. Народні збори при Періклі почали відігравати значно більшу роль, ніж раніше. Скликали їх регулярно, і вони розв'язували всі найважливіші питання в державі. Всі державні посади обирали за жеребом, щоб усі кандидати були рівноправними, ніхто, особливо знать, не міг скористатися соїм впливом, розгортати закулісну діяльність. Відкритим голосуванням обирали тільки стратегів і скарбників, оскільки вважалось, що для цих посад потрібна спеціальна підготовка.

15. Суспільний устрій Афінської держави

Суспільний устрій Афін у V ст. до н. є. є класичним зразком рабовласницької демократії. Населення поділялося на громадян, метеків і рабів.

Громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати були уродженими і повноправними громадянами Афін. Громадянство набувалося з 18 років, що тягнуло за собою обов'язок дворічної служби у війську. З 20 років дозволялося брати участь у народних зборах. Громадянин залишався військовозобов'язаним до 60 років, у виняткових випадках оголошувалася загальна мобілізація. За філою закріплювався обов'язок формувати військовий загін з числа своїх членів. Командир такого загону обирався.

Основна кількість громадян була людьми середнього достатку, чиї земельні наділи не перевищували 10 га. Фізична праця, крім землеробської, вважалася принизливою, недостойною громадянина, нею займалися лише іноземці, вільновідпущеники, раби. Цікаво, що охорона правопорядку також вважалася другорядною справою другого сорту, якої вільні люди уникали. Афіни були єдиним грецьким містом, де існувала поліція.

Метеки і вільновідпущеники мали обмежену дієздатність. Вони займалися ремеслом і торгівлею (крім торгівлі нерухомістю). Позбавлялися участі в народних зборах, а займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.

Раб мав статус речі. Його можна було продати, купити, віддати у найм. Часто громадяни віддавали своїх рабів у найм державі, наприклад, для будівництва флоту чи роботи у рудниках. Рабам заборонявся шлюб, діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба формально заборонялося, але не тягнуло за собою жодної відповідальності.

16.Криза рабовласницької демократії в Афінах і падіння держави

По суті кожний громадянин брав участь в управлінні. Кожних 2-3 роки він отримував місце в геліеї, не менше 2-х разів за життя ставав членом Ради п'ятисот (буле). На перший погляд, така реальна демократія мала б служити зразком й ідеалом не лише для древніх часів, а й для наступних століть. Участь усіх громадян у прийнятті законів, здійсненні правосуддя, змінність і підзвітність посадових осіб, колегіальність у вирішенні питань, авторитетність і остаточність винесених рішень - все це разом узяте забезпечувало ефективність афінської системи державного управління. Населення мало широкі соціальні гарантії, бідніше селянство могло розраховувати на отримання землі за рахунок завойованих територій. У свою чергу, таке врахування інтересів усіх громадян зумовлювало високу морально-політичну єдність афінського суспільства, забезпечувало необхідну стійкість армії і флоту, утримувало усіх громадян від асоціальних вчинків під загрозою втрати громадянства - від соціального становища. Серед недоліків цієї системи відзначимо такі:

По-перше, Афіни були полісом, чисельність вільних громадян котрого не перевищувала кількох десятків тисяч чоловік. Для більш значних державних формацій подібна пряма демократія не змогла б бути такою ж ефективною.

По-друге, матеріальне і. у певному розумінні, моральне благополуччя Афін будувалося на використанні праці сотень тисяч абсолютно безправних рабів. Виплати за участь у народних зборах та виконання інших державних функцій, наділення неімущих землею тощо вимагали великих матеріальних засобів. У кінцевому підсумку ці блага досягалися ціною жорстокого пригнічення рабів, метеків, вільновідпущеників.

По-третє, Демократія сприяла піднесенню Афін, вона ж призвела до їх занепаду. Соціальні гарантії розслаблювали нижчі верстви повноправного населення, чий життєвий мінімум був практично гарантований, утверджували презирливе ставлення до праці. Надалі верхи втрачали смак до подальшого збагачення. Оскільки над кожним громадянином тяжіла загроза остракізму і практично кожний міг потрапити під суд за звинуваченням у зловживанні службовим становищем, майнові злочини тощо, то верхівка афінського суспільства вимушено загравала з низами. Вигідніше було роздати частину майна у вигляді подачок, ніж під справжнім чи надуманим приводом бути засудженим до конфіскації усього майна.

17. Джерела й основні риси афінського права

До реформ Солона в Афінській державі основним джерелом права був звичай. У V-IV століттях до Р. X. виникають закони, ;Іле, попри їх появу, звичаєве право відігравало велику роль у тогочасних суспільних відносин. Так, найдавніші Закони архонта Драконта (621 р. до Р. X.) були просто записом норм чинного права. До нас вони не дійшли, але, як відомо, відзначалися надзвичайною жорстокістю (звідси розмовне "драконові закони"), передбачали страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку овочів, ледарство тощо. Самі греки говорили, що ці закони написані не чорнилом, а кров'ю. Існують перекази, що коли самого законодавця, чому він майже за всі злочини призначає страту, Драконт відповів, що цього виду покарання заслуговують незначні покарання, а для значних він не зміг придумати більшого. Попри жорстокість і технічну недосконалість, Закони Драконта мали важливе історичне значення, оскільки вони вперше відобразили судову практику, вводили нові правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд, упорядковували майнові й інші відносини. Усе ж таки право набуває цивілізованішої форми та стає гуманнішим, порівняно з реформами Солона.

Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь.

Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком, поручительством.

У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку.

Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна

зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал.

Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін.

18. Суспільний устрій Спарти

Постійним суперником Афін у боротьбі за політичне домінування в регіоні виступала Спарта. її суспільний лад характеризується як аристократична республіка. В VI ст. до н. є. дорійські племена підкорили собі Мессенію, її землі стали спільною власністю переможців, а населення перетворене на державних рабів-ілотів. Для того, щоб утвердити і зберегти своє панування над корінними мешканцями Мессенії, дорійці були змушені об'єднатися з 12-ма ахейськими общинами. З того часу спільну спартанську обнщину очолювали 2 царі - дорійський і ахейський. Невелика група повноправних громадян-спартіатів експлуатувала величезну кількість поневолених ілотів. Це, звісно, вимагало створення сильної воєнної організації.

Чисельність спартіатів разом з сім'ями не перевищувала 10 відсотків від загальної кількості населення. Виховання дітей з 7 до 20 років стало справою держави, з 20 до 60 громадянин вважався військовозобов'язаним. Не пізніше 30 років він мав вступати у шлюб, придане було заборонене. Молоді спартіати мусили здобувати собі харчування набігами на господарства ілотів, двічі на рік ілотам оголошувалася «війна», під час якої озброєні підлітки убивали цих беззбройних напіврабів. Спарта, схоже, єдина держава, де убивство, пограбування, крадіжки вважалися похвальною справою, якщо об'єктом злочину було життя і майно підкореного населення.

Спартіатам заборонялося займатися ремеслом, торгівлею, фінансово-кредитними операціями. «Довірити» цю діяльність ілотам вони не могли, але й обходитись без зброї, посуду, одягу тощо було неможливо. В згаданих сферах були зайняті т. зв. періеки - особисто вільні люди без політичних прав. Періеків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину і були проміжною ланкою між 200 тис. ілотів та 8 тисячами спартіатів. Цим співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи і дещо легші умови життя.

19. Державний устрій Спарти

На чолі вільної общини стояли два царі - дорійський та ахейський. У військовий час це були воєначальники, у мирний - вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н. є. мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор - епонім давав своє ім'я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступниками.

Народні збори (апела) формувалися з одружених громадян віком від ЗО років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому приміщенні і прислухалися до того, як кричать обидві сторони (згідні і незгідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторони. Однак власті своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити.

Рада старійшин складашся з 28 членів-геронтів, які обиралися народними зборами з представників найбільш знатних родин, не молодших за 60 років. Герусія провадила усі поточні справи держави та була її вищою судовою інстанцією. До герусії також входили і обидва царі, і лише цей орган мав право зміщення царів. Оскільки геронти обиралися довічно, а питання, що виносилися на розгляд народних зборів, готувалися винятково герусією, можна говорити про виняткову роль цього органу. Загалом геронти ні перед ким не були відповідальні.

20. Організація римського Суспільства до утворення держави

Населення Стародавнього Риму поділялося на дві групи: вільних і невільних (рабів). Вільне населення, своєю чергою, поділялося на громадян та іноземців (перегринів), громадяни - на повноправних і неповноправних. Повноправними громадянами були лише ті, хто належав до одного із родів (яких було 300), які входили до складу римської общини. Такі громадяни називалися патриціями та мали особливий правовий статус: тільки вони мали право обіймати виборні посади, бути суддями, брати участь у розподілі завойованих Римом у сусідів земель тощо.

До неповноправних громадян належали плебеї, що стояли поза родовою організацією римської общини патриціїв, старими родами, куріями, племенами. І хоч були вони вільними людьми, володіли майном та рабами, як і патриції платили податки, служили у війську, виконували інші суспільні обов'язки, однак були позбавлені політичних прав, їм також заборонялося укладати шлюб з патриціями. Усе це спричиняло незадоволення плебеїв, штовхало їх до боротьби за свої права, котра закінчилася перемогою та знищенням замкнутості римської родової організації, що в підсумку сприяло прискоренню утворення держави.

Раби - це невільницьке населення, позбавлене будь-яких прав. Вони не мали правоздатності та могли бути лише об'єктами права й перебували у приватній або державній власності, їх вважали не людьми, а "речами, що говорять". Раба можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, убити. Він не міг мати своєї сім'ї, дітей і майна. З огляду на все це, раб не був зацікавлений у наслідках своєї праці.

Перегрини - мешканці провінцій, що належали до складу римської держави, але не були громадянами; члени общин і держав, не залежних від Риму, але пов'язаних з ним; римські громадяни, засуджені на вигнання. Правовий статус цієї категорії населення визначався договорами.

21. Реформи Сервія Туллія

Шостим за порядком царем якого обрали римляни, був Сервій Туллій (578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили перетворення родової общини на державу, ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприяли переходу до республіки.

Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено на п'ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії - як раніше) цензу. Кожний клас виставляв певну кількість військових одиниць - центурій (сотень) - і отримував таку ж кількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії.

клас - особи, які володіли майном не менше 100 000 асів, виставляли 98 центурій;

клас - 75 000 асів і 22 центурії;

клас - 50 000 асів та 20 центурій (голосів);

клас - 25 000 асів і 22 центурії;

клас -11 000 асів та ЗО центурій.

Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства - пролетарі. Вони виставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах.

Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам.

Усі центурії поділялися на "молодших" (від 17 до 46 років, які мали йти на війну) та "старших" (від 46 до 60 років - перебували в резерві).

Кожні п'ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римських громадян. Кожна центурія в центуріальних зборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів.

Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сільських триб (округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків, набір війська, визначали майнову спроможність громадян. Діяли трибутні збори. У Народних зборах виникає нова складова частина - трибутні коміції.

Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичної республіки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальними зборами останнього царя.

22. Суспільний устрій Римської Республіки

За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Громадянином вважався чоловік, народжений від повноправних батька і матері. З досягненням повноліття його приводили на форум і записували у відповідну трибу. Після цього він набував право участі в народних зборах, право бути обраним на посаду в державному і судовому апараті, право служби у війську. Громадянин до смерті батька не мав права розпоряджатися майном. Жінки взагалі позбавлялися права здійснювати угоди і тим більше брати участь у суспільному житті.

Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання. Раб-вільновідпущеник ставав громадянином, але не міг заміщувати посади. Вільновідпущениками ставали різними способами - наприклад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство.

Іноземці - перегріті могли отримати громадянство Риму за особливі заслуги перед державою. На них не поширювалися римські закони, а діяла власна система права - перегрінська. Регулював ці відносини т. зв. перегрінський претор. Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Дрібне і середнє селянство не витримувало конкуренції з великими латифундіями, де використовувалася рабська праця.

Становище раба було надзвичайно важким. Якщо господаря убивали в його будинку, усі раби, що на той час перебували поруч, підлягали страті. Убивство чужого раба прирівнювалося до убивства чужої худоби і каралося відшкодуванням збитків. Сімейний суд міг засудити раба до смерті. Раби неодноразово повставали. Найбільш відоме в історії повстання Спартака.

23. Державний устрій римської республіки

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

центуріатні коміції - приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару);

трибутні коміції - збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися "плебісцита");

3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною.

Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні й екстраординарні, а ординарні - на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули. Їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів, вирішували питання управління. Претори були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постановою. Цензори обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі.

24. Повстання рабів, диктатури та тріумвірати підчас кризи республіки в Римі

Навесні 83 р. до н. є. Сулла висаджується зі своєю армією на півдні Італії і починає новий етап громадянської війни - проти консулів Цінни і Марія. У 82 р. до н. є. утверджується одноосібна безстрокова диктатура Сулли. Для розправи зі своїми противниками Сулла вводить проскрипції - особливі списки людей, що оголошувалися поза законом.

Убивця осіб, занесених у проскрипції, отримував винагороду від диктатора. їхні раби підлягали звільненню. Спроба переховувати занесеного у ці списки каралася смертю. Таким чином було знищено понад 100 сенаторів і 2500 вершників. Сулла провів у життя ряд антидемократичних законів, зокрема Сенат отримав нові права, включаючи судові. Компетенцію народних зборів різко обмежили. Трибуни позбавлялися політичних функцій. Однак уже в 79 р. до н. є. Сулла тяжко захворів і зрікся влади. Республіканську конституцію було повернено, але ненадовго.

Продовження т. зв. Мітрідатових воєн з Римом у 74-64 pp. закінчилося повною перемогою Риму з включенням Понтійського царства до складу Римської імперії. Полководець Помпей, командуючий римською армією, здобув перемогу над 22-та царями, Мітрідатовими союзниками, підкорив 12 млн чоловік, завоював 1538 міст і фортець. Похитнуло Республіку повстання Спартака, що вибухнуло у 74-71 pp. до н. є. Армія рабів у момент найвищого успіху досягала 120 тисяч чоловік. Повстання було придушене армією під проводом Марка Красса.

У самому Римі визрівав заколот Луція Сергія Катіліни, метою якого мав стати державний переворот і скасування боргів. Катіліна, виданий Цицероном, втік до Етрурії і разом з 3000 його прихильниками загинув у бою з римським військом.

Невдовзі після придушення цього виступу політична влада в Римі переходить до рук трьох визначних діячів, які утворюють 1-й тріумвірат (60 р. до н. е.). До складу тріумвірату входили Помпей (переможець Мітрідата), Красс (який звільнив Рим від Спартака) і Цезар.

25. Причини переходу Риму від республіки до монархії

Перебування при владі Гая Юлія Цезаря - це своєрідний рубіж між римською республікою та імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі республіки.

По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадянства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. З цих причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі монарха ефективного захисника свого економічного і політичного панування. Латифундіям більше не загрожували демократи - демагоги типу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові перерозподілити землю і власність.

З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до політичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню провінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло - кордони імперії простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії. Об'єктивно перехід від республіки до монархії не лише зосередив владу в руках аристократичної олігархії наддержави, але й внутрішньо зміцнив імперію, заклав підвалини для її ще кілька-сотрічного зростання.

26. Реформи братів Гракхів у Римі

В Римі розгорнувся широкий демократичний рух на захист інтересів бідноти. Він відомий під іменем руху братів Гракхів. Тіберій Гракх походив з відомого плебейського роду Семпроніїв. У 133 р. до н. є. був обраний народним трибуном і виступив з власним аграрним законопроектом, в якому пропонував встановити обмежувальну норму земельних володінь. Надлишки мали бути конфісковані і розподілені між біднішими громадянами по 30 югерів. Метою реформи мало стати відновлення розореного селянства і збереження римської військової могутності, оскільки основою цієї могутності була саме селянська армія.