Коли трибун Марк Октавій наклав трибунське вето на законопроект Тіберія Гракха, останній добився від трибутних зборів відсторонення Марка Октавія від посади трибуна. При проведенні реформи Тіберію Гракху довелося кілька разів порушувати закони: відсторонити Октавія, затверджувати закон про субсидії для дрібних землевласників через народні збори, а не через сенат, і, нарешті, виставляти свою кандидатуру на другий строк. Під час цього виставлення в народному зібранні відбулося зіткнення. Тіберій Гракх і 300 його прихильників були убиті, а тіла їх скинуті у Тібр.

У 123 р. до н. є. народним трибуном був обраний брат Тіберія Гракха - Гай, налаштований ще більш революційно. Щоб отримати симпатії найбідніших верств населення, Гай провів так званий хлібний закон, згідно з яким хліб з державних запасів продавався за зниженими цінами. В інтересах мас був проведений закон Гая Гракха про вивід ряду колоній - на південь Італії та на місце зруйнованого Карфагену. Земельний фонд навколо Риму уже був вичерпаний, і тому ця пропозиція була своєчасною.

Гай зумів добитися свого переобрання на пост трибуна вдруге і виставив власну кандидатуру на третій строк. Вороги Гракха з числа сенаторів намагалися використати проти нього дві обставини - вивід колонії на місце Карфагену і законопроект Гая про надання прав громадянства Риму італікам. Прихильники Гая Гракха укріпилися на Авентінському пагорбі. Але ворогам вдалося взяти цей табір штурмом. Гай Гракх загинув, а разом з ним було перебито ще 3000 його прихильників.

28. Реформи Діоклетіана в Римі

Реформи у період домінату розпочав імператор Діоклетіан. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію, що об'єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетрархія») і призначає собі співправителів, два Августи - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префектури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири співправителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол.

Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба. У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади.

27. Характеристика періоду принципату і домінату у Римі

Сенатори наділили Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принце псом, Принципат можна було б визначити як монархію під виглядом республіки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Сенат міг видавати закони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало - близько 100 га орної землі.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і насильства. Імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку.

«Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. загинув останній імператор династії Антонінів - Коммод. Після його смерті на престол сідає Семптимій Север Його влада має відверто військовий характер. Після убивства останнього з імператорів династії Севе-рів влада деякий час перебувала у руках Максиміна. Та й він був невдовзі убитий/ Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: Від Риму відпав ряд провінцій - Галлія, Британія, Іспанія.

Імператорська влада знову зміцнюється. З 284 до н. е. в Римі встановлюється домінат. Монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ зникають, Сенат перетворюється усього лише на міську раду Риму. Влада домінуса вважається вищою від законів і обожествляється. Управління здійснюється на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконується тепер державною Радою, яка діє при імператорі і за його дорученням. Домінус спирається на постійну армію, служба в якій вважається почесною професією. Чиновники отримують форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства, важливе місце в державі належить і відомству фінансовому.

29. Джерела римського права

Джерела права - це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римі вони були такі:

звичаї, що в процесі становлення держави перетворюютьсяна норми звичаєвого права;

рішення Народних зборів;

рішення царів або рексів;

закони;

едикти преторів;

постанови Сенату;

конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,Модестина та ін.);

- кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).

30. Особливості виникнення та розвитку держави франків

Держава франків була першою феодальною політичною структурою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок завоювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз північно-германських племен, які дістали спільну назву франків. Вони вже давно розпалися на салічні (приморські) та ріпуарські (прибережні). У V ст. Р. X. у салічних франків розпочався процес державотворення. Вони завойовували території сусідніх племен і, зокрема, в VI ст.-майже всю Галію. Саме на території цієї римської провінції була розташована

держава франків. Феодальні відносини в державі формувалися в соціальному середовищі, що утворилося з двох основних соціально-етнічних груп: франкської та галло-римської. Перші вступили в епоху феодалізму в процесі розпаду первіснообщинного ладу, а другі ~ під час розпаду рабовласницького суспільства. Нова соціально-економічна формація утворилася під взаємним упливом цих основних шляхів виникнення феодалізму, що прискорювало її становлення. У своєму розвитку держава франків пройшла два основні періоди:

правління Меровінгів - нащадків військового вождя (дуче) Меровея;

правління Каролінгів - наступників меровінзьких королів Карла Мартелла, що в 753 р. здійснив держ. переворот і захопив владу у Франкській держві.

31. Суспільний державний устрій франків

З утвердженням приватної власності на землю (шілод) відбувається прискорене розмежування общини, наслідком якого було зростання кількості безземельних селян і посилення наступу феодалів на їхню особисту свободу. Найпоширенішим способом, за допомогою якого здійснювалося закабалення знеземелених селян, був прекарій (прохання).

Значного поширення набуває і система патронату, котра зводилася до того, що в умовах постійних утисків і зловживань з боку землевласників, селяни змушені були вдаватися до захисту найсильніших із них. Віддання себе під "заступництво" ("комендація") було надзвичайно поширеним явищем. До цього вдавалися не тільки слабкі та безземельні, але іноді - й сильні та багатоземельні, стаючи під захист сильніших за себе.

Комендація передбачала:

передання феодалові права власності на землю, а потім повернення її як утримання;

встановлення особистої залежності "слабкого" від впливового патрона;

виконання на користь феодала певних повинностей або віддання йому частини свого врожаю.

Цей процес зумовив концентрацію земельних володінь, які отримали назву "феоди", в руках деяких осіб. Селяни потрапляють у повну економічну залежність від феодалів.

Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархія. Свого найвищого розквіту вона досягає за Карла Великого, в результаті завойовницьких походів якого до її складу були приєднані території сучасних Західної Німеччини, Північної Італії, Північної Іспанії та багатьох інших земель.

Найвпливовіші світські та духовні феодали утворювали постійну раду при імператорові. З посиленням центральної влади формуються органи державного управління.

Вищі посадові особи називалися міністеріалами. Вони очолювали державне управління та суд. Уся країна була поділена на округи - паги, на чолі яких стояв призначений королем з місцевої знаті граф. Він очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спільно з особливими засідателями - шеффенами. Крім цього, існували "королівські посланці" з найближчого оточення монарха для спеціальних доручень. Вони роз'їжджали по країні, контролювали місцевих управителів, судили від імені короля. Округи поділялися на сотні, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархії- центенарієм або вікарієм. Вони підпорядковувалися графові та мали повноваження аналогічні йому, тільки в межах сотні. Сотні утворювались із общин, які зберігали самоврядування. На кордонах країни округи об'єднувались у герцогства, управління здійснювали герцоги.

32. Салічна правда: історія створення, джерела, структура, форма викладу правових норм

Салічна правда була створена наприкінці Vст. в часи правління короля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступниками. Текст оригіналу документа не зберігся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбільш ранній датується 740 р. Дослідники поділяють їх на п'ять сімей. Текст Салічної правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салічна правда є досить складним документом: більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівським постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право.

Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назву (в найстарішому списку (507-511 рр.) таких титулів 62, а в найпізнішому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули поділяються на параграфи. Деякі з них мають доповнення, зроблені за допомогою королівських указів.

Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній власності. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства.

Для цього збірника були характерні: надзвичайно велика казуїстичність, неповнота, фрагментарність, безсистемність, формалізм і партикуляризм. Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на її території багатьох народностей Салічна правда втратила своє значення.

33. Утворення та розвиток візантійської держави

Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держава в 395 р. в результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константин І в 324-330 pp. збудував нову столицю імперії - Другий, або Новий Рим - на місці Візантія, давньої мегарської колонії на Босфорі. На честь свого засновника воно було назване Константинополем. Нова столиця відразу стала військово-стратегічним та торговельним центром імперії.

На землях імперії проживали племена і народи різного етнічного походження, Панівне становище серед народів імперії належало грекам, Офіційно імперія іменувалася Ромейською, а її жителі називали себе римлянами - ромеями.

Після падіння Західної Римської імперії Візантія виступила в якості законної спадкоємиці Риму й претендувала на панівне становище в усьому християнському світі. Ідея всесвітньої монархії з центром у Константинополі не заперечувалася й у варварських королівствах Заходу - принаймні, до створення імперії Карла Великого. Варварські королі номінально визнавали претензії на світову владу візантійського імператора.

Найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління імператора Юстиніана І (527-565).

Внутрішня політика Юстиніана спрямувалася на посилення централізації держави та зміцнення економіки імперії. За Юстиніана І були знищені останні залишки республіканських установ і накладені суворі обмеження на права великих земельних власників.

Юстиніан проводив політику підтримки середніх верств землевласників та обмеження влади можновладців, насамперед давньої сенаторської аристократії. За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В 528 р. н. є. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та константинопольським професором права Теофілем з метою систематизації імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу.

34. Сусп. І держ. Лад Візантії у 5-7 ст.

В Ромейській імперії остаточно утвердилася доктрина божественного походження влади візантійського імператора, повелителя усіх християнських народів. Імператор зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими установами, як сенат, державна рада та діми. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продовженням традицій домінату. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізованим і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюрократичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи обкладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

35. Сусп. І держ. Лад івзантії у 8-15 ст.

Невдачі зовнішньої політики разом з громадянською війною зумовили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство перебудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином змінюється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюються новими військово-адміністративними округами - фемами. З розселених в кордонах імперії слов'ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке землеволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім.

Сформувалася ціла структура воїнських володінь, яка гарантувала наступність передачі військової професії з покоління у покоління. Візантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місцевих жителів, а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська - стратиги, у чиїх руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація. Такий устрій означав відступ від начал суворої централізації, притаманних Візантії в перші столітгя її існування. І разом з тим сила центральної влади в країні навіть у цей час була набагато відчутнішою, ніж у варварських королівствах Європи. У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога.

36. Джерела та основні риси візантійського права (34-те питання+)

У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога. Він, зокрема, закріпив зміни в процесуальному праві: проголошувався принцип рівності усіх громадян перед судом, звільнення сторін тяжби від сплати судових мит тощо. Були також скорочені законні приводи для розлучення. В переліку покарань за карні злочини домінували жорсткі заходи: відрізання носа і язика, осліплення, відрубування кінцівок. За кровозмішання, навмисний підпал, отруєння, розбій передбачалася смертна кара. В ряді випадків допускалася заміна членоушкодження високими грошовими штрафами.

Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифікований у VIII ст. «Землеробський закон». Подібно до варварських правд, цей закон став записом норм звичаєвого права. Верховним власником землі проголошувалася вільна сусідська община. Орні землі, сади, виноградники перебувають у приватному володінні общинників. Луги, вигони, ліси тощо - у спільному користуванні. Община в цілому пла-тить податки державі. Поряд з основною категорією вільних общинників - георгів - з'являються неімущі бідняки - опори, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають їх. На селі є і наймити - містії та раби. «Землеробський закон» не дозволяв продавати землю не членам общини; її можна було здавати в оренду.

37. Суспільний устрій Франції в період феодальної роздробленості

У Франції в IX-XI ст відбувається остаточне оформлення феодальне залежного селянства, серед якого розрізнялись такі категорії: серви (розглядались як проста належність до землі) та вілани (вважалися вільними держателями землі). Відбувається формування соціальної верхівки суспільства - феодалів-землевласників, до яких приєднується духовенство, - та їх консолідація. Виникає особлива форма відносин між ними - сюзеренітету-васалітету - та формується своєрідна ієрархічна драбина за категоріями феодалів, кожен з яких фіксував титул або ранг. На верхівці перебував король, а далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віконти та шевальє. Залежно від того, яку сходинку в цій ієрархічній драбині посідав той чи той феодал, визначалися його права, привілеї, обов'язки.

Міста у Франції, виникаючи на землях феодалів, підпадали під їхню юрисдикцію, вважалися їхньою власністю та були зобов'язані відбувати різні повинності. Це викликало невдоволення міст. Отож, уже в X-XII століттях французькі міста отримують певну автономію, звільняючись від влади феодалів. Багато з них створюють власні органи управління, мають свій суд, видають законодавчі акти. Управління містом зосереджувалось у міській раді, що складалася з присяжних. Останні обирали мера міста.

38. Державний устрій Франції в період феодальної роздробленості

Відбувається становлення феодальної держави, правителем якої був король. У IX-XI століттях його обирала верхівка світських і духовних феодалів, лише з XII ст. утверджується спадкове передання трону. Найближчим радником і помічником короля був сенешал. У військових справах важливу роль відігравав великий конетабль, помічником якого був маршал. Королівською скарбницею завідував скарбник, який мав помічника -камергера. Канцелярією керував канцлер. На місцях адміністративні, військові та судові функції покладалися на призначених королем посадовців. З XI ст. у королівському домені з'являється нова посадова особа - прево, - котра збирала податки, командувала гарнізоном і ополченням. У XII ст. виникають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї. З розвитком феодальних відносин утворюються збори королівських васалів - королівська курія, значення якої поступово зростає.

З розвитком великого феодального землеволодіння та неперервною роздачею земель васалам настає економічна роз'єднаність, яка зумовила політичну роздробленість. Великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними та незалежними. Після того, як класична формула васалітету "васал мого васала не мій васал" була визнана юридичною нормою, король, фактично, був позбавлений прямого зв'язку з основною масою феодалів. Його влада обмежилася лише власним доменом. Франція розпалася на просту сукупність феодальних володінь.

39. Реформи Людовіка IX у Франції

Особлива роль у подоланні опору феодалів і зміцненні держави належить Людовику IX (1226- 1270). Він здійснив низку реформ, які сприяли централізації держави:

на території королівського домену були заборонені судові поєдинки та міжусобні війни. На інших територіях країни останні були обмежені. Було запроваджено порядок, згідно з яким герцоги, графи, чиї володіння перебували за межами домену, в разі виникнення спорів, зобов'язані були за 40 днів до початку війни передати їхню суть до суду короля;

із королівської ради була виділена особлива судова палата, яка перетворилася на вищу апеляційну інстанцію, і тільки в цьому королівському суді стали розглядатися справи про значні, зокрема й кримінальні злочини. Цій палаті були також передані важливі адміністративні функції;

у сфері законодавства було відновлено практику видання королівських законодавчих актів, обов'язкових для всього королівства. Правда, спочатку для надання їм чинності вимагалася згода великих феодалів. Однак уже всередині XIII ст. такого затвердження вже не вимагалося;

стала чеканитися повноцінна золота та срібна королівські монети, що починають витісняти численні види монет, які чеканили феодали та міста. Випуск королівської монети, що набула значного поширення, сприяв розвитку торгівлі та зміцненню зв'язків між окремими провінціями країн;

* військові формування стали складатися з рекрутів, в результаті чого король у меншій мірі став залежати від феодальних дружин.

Реформи Людовика IX значною мірою сприяли подоланню опору світських феодалів, однак остаточно подолати феодальну роздробленість король самостійно не міг. Отож на певному етапі централізації Франції

40. Франція в період станово-представницької монархії (XIV-XV ст.)

Боротьба за централізацію Франції, що розпочалась у XIII ст. реформами Людовика IX, на початку XIV ст. була майже завершена. Три чверті країни було об'єднано під владою короля. Однак феодальна опозиція залишалася ще достатньо сильною, подолати її опір королівська влада могла лише заручившись підтримкою дворянства та міщан, потрапляючи таким чином у певну залежність від цих станів. Союз короля з дворянством і міщанами зумовив виникнення станово-представницької монархії, її матеріальним утіленням були Генеральні штати.

До їх складу належали три палати: перша складалася з найвищого духовенства, запрошених королем особисто; фуга-виборних представників від дворянства; третя - з виборних депутатів з-поміж вільного населення міст. Генеральні штати скликалися з ініціативи короля. Він же визначав питання, що виносяться на їхній розгляд: для з'ясування думки станів щодо миру чи війни, підписання міжнародних договорів, вирішення питань про податки тощо. Своєю чергою, Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами та протестами. Спроби цього органу закріпити за собою постійні фінансові чи законодавчі повноваження успіху не мали. Всі питання розглядались окремо по палатах (рішення приймалося простою більшістю голосів), а остаточна ухвала щодо якоїсь проблеми відбувалася на їхньому спільному засіданні.

Кожна палата, незалежно від кількості депутатів, мала один голос. При такому голосуванні перевага завжди була на боці представників дворянства та духовенства, якщо між ними не було розбіжностей. Вершиною могутності Генеральних штатів був період паризького повстання на чолі з Е. Марселем, коли вони досягай прийняття Великого березневого ордонанса (357 р.), збирали податки, витрачали кошти й контролювали весь державний апарат. Однак відсутність єдності між містами та їх непримиренна ворожнеча з дворянством робили спроби Генеральних штатів завоювати собі права, подібно до прав англійського парламенту, безплідними. Після 1359 р. вони скликалися все рідше й часто замінювалися зборами нотаблів (зібраннями вищого духовенства, придворного дворянства та мерів міст). В останній раз з ініціативи короля Генеральні штати були скликані в 1468 р. У XVI-XVII століттях ініціатива їхнього скликання належала феодальній знаті, що перебувала в опозиції до абсолютної влади короля.

41. Абсолютна монархія у Франції. Діяльність Ришельє

Абсолютизм - це третій і останній період в історії феодальної держави та права Франції. Розпочинається він з кінця XVI ст., а зумовлений був тими соціально-економічними змінами, що відбулися у зв'язку з розвитком продуктивних сил У формуванні абсолютизму у Франції були зацікавлені всі прошарки, що пов'язували своє майбутнє із сильною королівською владою.

Кардинал Рішельє здійснив політику централізації, заявляв що найважливіша його мета велич короля, а інша - велич королівства. Він намагався покінчити і з сваволею вельмож і самостійністю гугенотів, що йому вдалось у 1628р. після взяття столиці Лярошель. Гугенотське дворянство було винищене або змушене було втекти закордон. Здійснив ряд реформ у структурі державного апарату: відновив посади інтендантів, заборонив парламентам спрямовувати королю письмові протести, завів постійну армію і флот.

Влада короля поширюється на всю країну та на всі сфери державного й суспільного життя. Від 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Держава ототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королеві ЛІодовику XIV (1638-1715) легенда приписує вислів "Держава-це я.

Розширюється й ускладнюється система центральних органів владиг в 1661 р. створюється Великарада, до складу якої належали герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер, державні радники та ін. Для обговорення зовнішньополітичних питань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрішньодержавного управління розглядала Рада депеш. Існувала також Рада з військових питань. У XVI ст. виникають такі впливові посади, як державні секретарі (з військових справ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. їхні заступники, при яких утворюються бюро.

Місцеве управління вирізнялося надзвичайною складністю та заплутаністю. Його здійснювали численні служби: судове управління, фінансове управління, управління нагляду за шляхами та ін.

У провінціях, містах, на великих шляхах створюється розгалужена система поліцейської служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант поліції (завдання - підтримувати порядок у масштабах усього королівства).

42. Джерела та риси права середньовічної Франції

Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права - кутюми. На Півночі Франції до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальної власності, васальні зв'язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян, майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: "Великий нормандський судебник"; "Кутюми Бовезі", Паризька кутюма, записана д'Аблежем у складі "Великого французького судебника".

З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдоде Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).

Право власності регулювало, насамперед, земельні відносини. Для права феодальної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності; становий характер; обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю; особливий порядок спадкування - майорат.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін.

Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Шлюб і сім'я регулювалися переважно нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік для чоловіків становив 14 років, для жінок- 12. З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більш репресивного характеру. Усі злочини поділялися на декілька категорій: проти релігії; проти держави; -проти приватних осіб

Метою покарання стає відплата та залякування.

43. Утворення й особливості розвитку феодальної держви в Німеччині

Об'єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку було здійснене в межах держави франків-через завоювання останніми в У-УШ століттях алеманів, тюрінгів, баварів, Саксоніє. Одночасно тут відбувається становлення класового суспільства -феодального. Розпад імперії Каролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійний розвиток Німецької держави - Королівства східних франків. До його складу ввійшли німецькі області між Рейном, Ельбою та Альпами - племінні герцогства Баварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше - Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областей відбулося з обранням у 887р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксонії королем "східних франків" Арнульфа Карінтійського, з припиненням у Німеччині в 911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919р. німецьким королем саксонського герцога Генріха І (918-936).

До XIII ст. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією з важливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовий розпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до XIX ст. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світським і духовним феодалам. Центральне управління здійснювалося за зразком франкської держави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановники королівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно й найважливіші державні функції, їхні посади поступово перетворювалися на спадкові. З XI ст. найупливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання.

Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські та земські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вони управлялися обраними міською радою та магістратом, карбували свою монету, мали військо, власні судові органи тощо.

44. Станово-представницька монархія в Німеччині

Період станово-представницької монархії в історії Німецької держави, як і в інших західноєвропейських державах, охоплює XIII- XV століття. Та її суттєвою особливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовах роздробленості. Здійснювалася централізація по окремих територіях, яка в мініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося в національному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межах володінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадових засадах, із власною податковою, фінансовою та військовою організацією. Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи - ландтаги.

Як і в інших країнах, у Німеччині виникає станова установа -Рейхстаг. Він виник із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в XII ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів; колегії князів, графів і вільних господарів (панів); колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо. Реальної влади цей орган не мав, унаслідок роздробленості.

Робилися спроби створити загальні імперські установи. Одним із таких органів повинен був стати заснований у XV ст. Імперський Верховний Суд у справах імперських підданих окремих князівств. Однак уся його діяльність на практиці обмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", до того ж, безуспішно.

45. Абсолютизм у Німеччині

Абсолютна монархія в Німеччині, встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів.

Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, централізованою державою, а її король - членом імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. Діяли станові установи-ландрати, до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб'язкова регламентація життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською.

Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзначалася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законопроектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.

46. Характеристика Феодального права Німеччини

Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека. Право захищало приватну власність, насамперед, на землю.

Ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обмеження в розпоряджанні, особливий порядок спадкування - майорат. Зобов'язальному праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін. Однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових відносин, а отже й зобов'язального права.

На сімейне право сильний уплив справляла церква. Переважно, саме нормами канонічного права регулювалися шлюб та сім'я. Заборонялися розлучення, позашлюбні зносини, шлюби з близькими родичами. Шлюбний вік був низьким і становив для чоловіків 14 років, а для жінок- 12. Жінка перебувала в підпорядкованому від чоловіка становищі, всюди мала слідувати за ним, не мала права без його згоди укладати договори, складати заповіт, розпоряджатися майном тощо. Щоправда, в роздільному майні виділялися частки, що враховувалися та переходили в спадок окремо. За нормами ленного права земля могла переходити в спадок тільки до одного із синів, а за земським правом -у рівних частках до всіх синів.

Кримінальне право оперувало такими загальними поняттями: умисел і необережність; обставини, що обтяжують провину; співучасть тощо. Визнавалися різні види злочинів: проти релігії; проти моральності; проти держави; проти особи; проти власності; проти правосуддя. При визначенні покарання суд зважав на станову приналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні види покарань того часу: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебні покарання, тюремне ув'язнення, вигнання, штраф.

Судовий процес спочатку має змагальний, а згодом -слідчий характер.

47. Утворення та розвиток сербської феодальної держави

Характерним для розвитку державності у сербів було одночасне існування дрібних князівств на чолі з представниками багатої знаті, Поступово з них виділились два центри, які претендували на об'єднання всіх земель - Рашка і Зета.

Перше значне державне об'єднання сербів утворилось IX ст. Його очолив князь Мутишрл Однак воно не було тривалим через постійні чвари між знаттю.

В першій половині XI ст. найміцнішим князівством виявилося князівство Дукли. Формування феодальних відносин у сербів відбувалося впродовж X ст. Спроби до об'єднання увінчались успіхом у XII ст., коли великий жупан Рашки - Стефан Неманя (бл. 1114-1200 рр.) здійснив кілька територіальних завоювань, поклавши початок Сербській державі. Внаслідок спільних дій болгар і сербів у 1187 р. Болгарія здобула незалежність, а 1190 р. Візантія визнала і незалежність Сербії.

Син Немані - Стефан Першовінчаний (р.н. невід.-1227 рр.) - проголосив себе 1217 р. королем, а його брат Савва 1219 р. отримав сан архієпископа сербської церкви. В цей період Сербія домоглася церковної незалежності від Візантії.

Найбільшої могутності феодальна Сербія досягла в XIV ст. за царя Стефана Душана.

48. Суспільний лад феодальної Сербії

Становий поділ суспільства був закріплений ще в першій чверті XIII ст. В пам'ятках феодального права можна знайти різні назви представників панівної верстви: властелі, магнати, нобілі. Нобілями називали всіх представників панівної верстви, а властелями - безпосередніх васалів короля. Васалів властелів називали властеличами. Вони отримували від властелів землю (пронії) за службу на правах держання, тобто пронії могли бути відібрані пожалувачами.

Церква на той час була великим феодальним власником і землі, і селян. Привілеї духовних феодалів були ширшими, ніж світських. Вони не підпадали місцевій державній адміністрації, світському суду, звільнялись від податків. Таке надпривілейоване становище церкви спонукало сербських королів упродовж ХІУ-ХУ ст. вдаватися до секуляризаторської політики.

Все феодально залежне населення Сербії належало до стану „простолюдинів", „нижчих", який поділявся на окремі станові групи: вільні селяни, поземельно залежні селяни (влахи), кріпосні селяни (меропхи) та раби (отроки). Селяни всіх категорій перебували у тяжкому становищі, навіть вільним заборонялось збиратись на сходки (за це передбачалось відрізування вух). Покарання за порушення феодальних порядків ставали все жорсткішими.

Тяжкому гнобленню піддавалися кріпосні селяни - меропхи, особисто залежні від феодала. Вони відбували панщину, платили панові щорічно певну суму грошей і в жнива додатково працювали в поміщика на сінокосах, сплачували податки в державну казну. їм заборонялось переходити від одного феодала до іншого, ла втечу жорстоко карали.

Міське населення формувалося впродовж ХІП-ХІУ ст., коли відбувався все більший поділ праці між містом і селом. Міста виникали передусім на землях короля. Цим пояснюється тяжіння міського населення до сильної королівської влади, а отже, і важлива його роль у процесі централізації країни. В боротьбі з феодальними міжусобицями король спирався на ополчення з міського населення, фінансову допомогу міщан. За це міста отримували від короля автономний статус, землі та привілеї.

49. Державний лад феодальної Сербії

В ранньофеодальний період Сербська держава зберігала деякі форми племінної демократії. Очолював державу старійшина роду. Він мав свою дружину, управляв державою за допомогою віче - зборів усього вільного чоловічого населення.

Після прийняття християнства та перемоги над Візантією спостерігалося зміцнення держави. Сербська церква отримала незалежність від візантійського патріарха і Папи Римського та можливість заснування сербського патріархату (1219 р.). Упродовж 200 років, починаючи з XII ст., неухильно зростала королівська влада, особливо з часів царювання Стефана Душана.

В управлінні державою королі спирались на придворних сановників. Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була жупа на чолі з жупаном. Жупан в управлінні жупою спирався на управлінський апарат, куди входили сотники, судді, скарбники. Найважливішою справою для жупанів було стягнення податків, оскільки від цього залежав їхній дохід (1/3 податків належала жупанові). Кілька жуп очолював архіжупан (з XII ст.).

З середини XIV ст. ввівся новий адміністративний поділ держави - на області, очолені намісниками (севастами, деспотами, кесарями та ін.). Області поділялись на жупи, а останні - на села. З часом жупи стали очолювати не жупани, а кефалії.

Великі міста були підпорядковані безпосередньо царю.

Державні суди діяли при дворі, в областях та містах. Вищою судовою інстанцією був король, у королівських судах існувала спеціальна посада судового виконавця - пристава. Придворний суд розглядав справи про злочини, вчинені при дворі, а також придворними службовцями.

Компетенція обласних судів поширювалась на сільські місцевості, тому судді виїжджали на місця для розгляду справ.

Міські суди підлягали головам міських адміністрацій або їхнім заступникам.

50. Характеристика законника царя Стефана Душана у Сербії

Найважливішим джерелом права і першою його кодифікацією у феодальній Сербії був Законник Стефана Душана, прийнятий 1349 р. Він налічував близько 200 статей. Вміщені в ньому правила стосувалися правового становища основних станів феодальної Сербії, суду та судового процесу, злочинів і покарань.

Законником встановлено дві основні форми феодального землеволодіння - баштина та пронія.

Третя частина всіх статей Законника присвячена злочинам і покаранням. На першому місці - злочини проти християнської релігії: перехід в іншу віру, повернення до язичництва, розорення церкви. За ці злочини передбачалася смертна кара, а при пом'якшуючих обставинах - членопошкодження, відправлення на рудники.

Близько ЗО статей присвячено державним злочинам, найтяжчими з яких були: зрада, розбій, осоромлення суддів, сходка вільних селян. За державну зраду карався не лише сам злочинець, а також його рідні, якщо вони разом мешкали.

Суворі покарання передбачав Законник за злочини проти власності - розбій і крадіжки. Особливим є те, що за них встановлювалася колективна відповідальність.

Кримінальна відповідальність за злочини проти особи була пов'язана зі соціальним становищем потерпілого та злочинця. За вбивство селянина властель відповідав лише штрафом, а селянин за вбивство властеля карався не тільки штрафом, - його піддавали членопошкодженню. Цей принцип поширювався й на інші випадки.

Судовий процес за Законником мав змагальний характер, водночас із розвитком феодалізму виник інквізиційний процес. Віруючі зобов'язувалися релігійними приписами доносити священикам про єретиків. Інквізиційний процес також застосовувався при розгляді справ про державні злочини.

51. Характеристика англо-саксонських держав у 5-9 ст.

Офіційно римське панування в Британії закінчилося в 410 р. Британія знову розпалася на незалежні кельтські області. У другій половині V ст. до Британії з континенту розпочалося масове вторгнення північно-германських племен, яких, зазвичай, називали загальним іменем - англосакси. Вони витіснили кельтів на північ та на захід і оселилися на острові. Процес класо-утворення, що вже розпочався в англосаксів, привів до утворення семи королівств. Між ними точилася постійна боротьба, під час якої панівне становище посідало то одне, то інше королівство. Зрештою, у 829 р. король Уессекса Ерберте об'єднав їх в одну державу, що стала називатись Англією. У цей час з'являється диференціація населення, серед якого виділяються: родоплемінна знать, вільні общинники, напіввільні та домашні слуги.

Верховним державним органом був вітенагемот, до складу якого належало від ЗО до 100 осіб, які представляли вище духовенство, родоплемінну знать, заможних феодалів (танів), королівських посадовців, і сам король. До повноважень цього органу належали: обрання короля, формування вищого суду, обговорення та прийняття законів, запровадження податків, вирішення питань війни й миру.

Значні повноваження зосереджувалися в руках короля: у військовій сфері, управління земельним фондом, право на чеканку монети, встановлення мита, а потім і податків.

Королівський двір перетворюється на центр управління країною. З'являються такі посадові особи: камерарій (відповідав за фінанси та майно), маршал (збройні сили), капелан (королівська канцелярія). Поступово запроваджується поділ країни на округи (графства), що замінює родоплемінний поділ. Графства поділяються на сотні, а останні - на десятки. Отже, на початку XI ст. в Англії сформувалася централізована бюрократична система управління.

52. Норманське завоювання та його вплив на розвиток Англії

Становлення феодального ладу в Англії було завершено нормандським завоюванням, що закріпило характерні особливості англійського феодалізму - політичне об'єднання країни та централізацію державної влади. Усі землі Англії були поділені між переможцями - нормандськими й іншими французькими феодалами. Розділ землі був проведений у декілька етапів у міру захоплення території та конфіскації землі у представників англосаксонської знаті. Підтримка великими феодалами сильної королівської влади, зумовлена необхідністю утримувати панування над ворожим населенням і закріпаченим селянством, мала тимчасовий характер, оскільки суперечила їхньому прагненню досягти політичної самостійності та незалежності. Королі нормандської династії в своїй діяльності спиралися на середніх і дрібних феодалів.

На чолі держави стояв монарх, який здійснював вищу судову, законодавчу та виконавчу владу. Відбувалось упорядкування структури й уточнення компетенції вищого органу центрального управління - королівської курії, що поєднувала функції виконавчого, судового та фінансового органу. Відтак з посиленням королівської влади у складі курії виділяються окремі відомства -палата шахової дошки на чолі зі скарбником, відомство канцлера, Вищий суд короля на чолі з юсти-ціарієм.

При королі діяла Велика рада, складалася з великих феодалів і найупливовіших посадовців. З часом вона поділилася на дві палати - судову та казначейства. У XII ст. король Генріх II здійснив судову та військову реформи.

Суть військової реформи: військова служба феодала на користь короля за користування загальним наділом була замінена сплатою "щитових грошей", за які король мав змогу наймати на військову службу будь-кого.

Основні складові судової реформи:

центральні королівські суди Розслідування справ тепер здійснювалося через присяжних - 12 лицарів і 4 вільних людей, які під присягою повинні були повідомляти про всі злочини, скоєні в окрузі;

кожна вільна людина Англії відтепер мала право за певну плату перенести майновий спір у королівську курію, що підривало судову владу окремих феодалів та водночас посилювало й розширювало королівську юрисдикцію.

53. Характеристика Великої хартії вольностей 1215 р. в Англії

Велика хартія вольностей була підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей, її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленням королівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні брали участь також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви, дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів - баронів, забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитові гроші без згоди "загальної королівської ради", тобто ради безпосередніх васалів; посвячення в лицарі першородного сина короля; для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки; забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів, без їх вироку арештовувати й позбавляти майна.

Скасовувалося право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій і створювався комітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати проти нього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лише незначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж передбачалося зазвичай, усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста: лише підтвердження вже наявних привілеїв, а також встановлення єдиної системи мір та ваг. Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала. Кріпосні селяни -основна маса англійського народу - від Великої хартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не раз наголошувала на їхній повній безправності.

Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, що сформувалися в країні після реформи Генріха II, які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилися найжиттєздатніший та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутів ХІІІ-ХІV століть, увійшли в англійське феодальне загальнодержавне право. Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифі-кованої британської Конституції'.