Угоди і зобов’язання в підприємницькій діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

1. УГОДИ І ЗОБОВ'ЯЗАННЯ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО УГОДИ

угода довіреність договір закон

1.1.1 Поняття та види угод

Відповідно до ст. 41 Цивільного кодексу України (далі -- Цивільний кодекс) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Угоди можуть бути односторонніми, дво- або багатосторонніми (договори).

За своєю суттю угода -- це правомірна дія, яка здійснюється для досягнення дозволеної законом мети і здатна викликати встановлення цивільних прав і обов'язків (наприклад, купівля автомобіля), зміну цих прав і обов'язків (наприклад, придбання майна, раніше отриманого в оренду, за договором купівлі-продажу) та їх припинення (наприклад, повернення боргу).

Права та обов'язки, які встановлюються, змінюються та припиняються угодою, є елементами цивільних правовідносин. Відповідно, угоди -- це один із видів юридичних фактів, з якими закон пов'язує встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Угоди -- це завжди вольові акти, і для їх здійснення необхідно мати дієздатність. Виражена в цих актах воля спрямована на досягнення бажаних для учасників угод юридичних наслідків.

Угоди -- це акти, які здійснюють громадяни і організації як суб'єкти цивільного права. Цими ознаками угоди відрізняються від такого юридичного факту, як подія, що також тягне за собою встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Угода відрізняється і від деліктів, які є вольовими, проте, неправомірними діями.

У цивільному законодавстві не міститься вичерпний перелік можливих угод. У ст. 4 Цивільного кодексу зазначено, що цивільні права і обв'язки можуть виникати з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Угоди залежно від класифікаційного критерію можуть поділятись на кілька видів.

У ч. 2 ст. 41 Цивільного кодексу наведений найбільш поширений у практиці поділ угод на види залежно від того, чи виходить дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, від однієї, двох чи більше осіб. Залежно від цього угоди можуть бути односторонніми, двосторонніми і багатосторонніми.

В односторонніх угодах дія виходить від однієї особи, і в них виражається воля однієї сторони. Односторонньою угодою є заповіт, відмова від спадщини, довіреність.

Двостороння угода передбачає наявність зустрічної волі і дії двох сторін. Це угоди договірного характеру, які ще називають взаємними. Для двосторонньої угоди властива взаємна погодженість волі двох сторін на встановлення правовідносин. Кількість сторін у такій угоді завжди дорівнює двом, але кожна з них може бути представлена як одним, так і кількома суб'єктами (наприклад, на боці покупця чи продавця можуть виступати кілька осіб).

У двосторонній угоді цілі сторін, як правило, протилежні (одна сторона бажає продати, інша купити), проте вона повинна здійснюватись через зустрічні взаємопогоджені дії сторін.

Багатосторонні угоди -- це також договори, проте на відміну від двосторонніх угод кожен з учасників (їх повинно бути не менше трьох) є самостійною стороною, виражає свою індивідуальну волю, але сама воля спрямована на досягнення однієї мети (на відміну від двосторонньої угоди, де цілі протилежні), і вони мають лише ту особливість, що в здійсненні їх беруть участь не дві, а більша кількість осіб (наприклад, договір про сумісну діяльність).

Співвідношення угоди і договору можна пояснити такою формулою: всі договори є угодами, але не всі угоди є договорами.

Залежно від співвідношення виникаючих за угодою прав і обов'язків угоди можна поділити на оплатні і безоплатні. В оплатній угоді кожна зі сторін має право вимагати від іншої певного майнового надання (наприклад, купівля-продаж, підряд, оренда). У безоплатній угоді обов'язок здійснити майнове надання несе лише одна сторона (наприклад, дарування, доручення, спадщина).

Розрізняють угоди консенсуальні і реальні. Для здійснення консенсуальної угоди достатньо тільки досягнення згоди сторін з усіх істотних умов, а надання речі -- це вже виконання угоди (купівля-продаж). У реальних угодах однієї згоди сторін недостатньо, для укладення таких угод сторонам необхідно також учинити певні фактичні дії (наприклад, унесення страхового внеску для набрання чинності договором страхування).

Залежно від правової підстави, мети укладення угоди можна поділити на каузальні і абстактні. У каузальних угодах видно їх правову мету, і таких угод абсолютна більшість. Абстактні угоди, яких небагато, не містять підстави і мети їх укладення. У таких угодах юридичні наслідки виникають безвідносно до наявності підстав (наприклад, вексель -- простий і нічим не обумовлений наказ сплатити певну суму).

Звичайно угода починає діяти з моменту її здійснення, і початок її дії не ставиться в залежність від яких-небудь обставин. Тому більшість угод мають безумовний характер. Іноді передбачені угодою правові наслідки настають не одразу, а після перебігу деякого часу. Такі угоди вважають укладеними під певною умовою. Таких умов дві: відкладальна і скасувальна.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.

Відповідно до ч. 2 ст. 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться.

Зустрічаються випадки, коли закон покладає на сторони обов'язок утримуватись від дій, що створюють такі обставини, які погіршують або знищують залежне від умови право (ч. 3 і 4 ст. 61 Цивільного кодексу).

Якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умови невигідне, то вважається, що умова настала.

Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідне, то вважається, що умова не настала.

1.1.2. Форма угод

Під формою угоди прийнято вважати спосіб виявлення волі осіб, які беруть у ній участь, тобто спосіб зовнішньої фіксації волевиявлення сторін.

Відповідно до ст. 42 Цивільного кодексу угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.

Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.

Особа чи особи, здійснюючи угоду, повинні чітко і ясно виявити свою волю на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Це волевиявлення може бути здійснене як в усній, так і в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Відповідно до ч. 2 ст. 42 Цивільного кодексу можливе виявлення волі особи шляхом певної дії, яка свідчить про намір особи укласти угоду, і законом не встановлена для таких випадків певна форма угоди. У такому випадку вважається, що угода укладена конклюдентним способом (наприклад, оплата проїзду в транспорті без кондуктора).

Іноді мовчання є юридичним фактом, рівнозначним за наслідками волевиявленню сторони угоди. Відповідно до ч. 3 ст. 42 Цивільного кодексу мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, коли закон надає йому такого значення (наприклад, відповідно до ст. 260 Цивільного кодексу в разі продовження користування майном після закінчення строку договору за відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк).

Усна форма укладення угод предбачена законом для таких угод, що виконуються під час їх укладення (ст. 43 Цивільного кодексу).

Найбільш розповсюдженою угодою, яка укладається в усній формі, є купівля-продаж за готівкові кошти. Ст. 43 Цивільного кодексу дозволяє укладати угоди в усній формі і юридичними особами.

Треба зауважити, що відповідно до Роз'яснення Вищого Арбітражного суду № 02-5/111 від 12 березня 1999 р. господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у ст. 43 Цивільного кодексу. Таким чином, свобода вибору в підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди -- правилом.

У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави їх одержання.

У певних випадках укладення угоди в письмовій формі є обов'язковим.

Відповідно до ст. 44 Цивільного кодексу угоди повинні укладатись у письмовій формі:

а) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у ст. 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР;

б) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у ст. 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР;

в) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії.

Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись у письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відбитку печатки підприємства, установи, організації на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема, ст. 66 Цивільного кодексу.

Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством можуть встановлюватися спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод (наприклад, договір перевезення повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами).

Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, визначених законом (ст. 47 Цивільного кодексу). Відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, іншого нерухомого майна (ст. 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу);

договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (ст. 13 Закону «Про заставу»);

договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (ст. 18 Земельного кодексу України, ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок»);

договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств» ст. 25 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»;

шлюбні контракти (ст. 27 Кодексу про шлюб та сім'ю);

заповіти (ст. 541 Цивільного Кодексу);

доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (ст. 65 Цивільного кодексу);

доручення, що видаються в порядку передоручення (ст. 68 Цивільного кодексу);

інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.

За бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, угоди учасників спільної часткової власності про виділення частки у спільному майні, про встановлення порядку користування спільним майном (житловим будинком, квартирою, садовим будинком, дачею, земельною ділянкою тощо), про встановлення розміру часток або про зміну розміру часток, договори позики, доручення, схову, найму житлового приміщення тощо.

Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.

Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону.

Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

1.1.3 Наслідки недотримання форми угод

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі (ст. 45 Цивільного кодексу).

Недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а тільки виключає можливість доказування сторонами наявності угоди показаннями свідків.

Порушення вимог закону про укладення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною лише у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (наприклад, ст. 180, 191 Цивільного кодексу).

З підстав недотримання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах), міни або дарування житлового будинку (квартири) чи його (її) частини.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією зі сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 Цивільного кодексу за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, ст. 105, 114, Цивільного кодексу).

1.1.4 Умови дійсності угод

Угоди є дійсними за таких умов:

а) якщо зміст угоди відповідає вимогам закону, не суперечить інтересам держави і суспільства, відповідає цілям діяльності юридичної особи;

б) якщо учасники угоди дієздатні;

в) якщо має місце дійсне волевиявлення сторін;

г) якщо воля сторін виявлена в необхідній за законом формі.

Крім того, воля особи, яка укладає угоду, повинна формуватися вільно і не знаходитися під неправомірним тиском чужої волі (наприклад, насильство, погроза) або під впливом інших факторів (наприклад, помилка, збіг тяжких обставин), які не дозволяють особі, що укладає угоду, правильно розуміти її характер і наслідки.

Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визнається недійсною. Недійсність угоди означає її протиправність, обумовлену порушенням вимог законодавства. Така угода створює наслідки, передбачені законом, а не ті, які сторони мали на меті.

1.1.5 Недійсні угоди

Недійсна угода являє собою неправомірну дію. При недійсній угоді не можна вимагати виконання, бо вона не створює тих прав і обов'язків, які виникають на підставі дійсної угоди даного виду. У цивільному законодавстві містяться вказівки на підстави недійсності угод (ст. 48--58 Цивільного кодексу):

угода не відповідає вимогам закону або укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства;

угода, укладена юридичною особою, суперечить її цілям;

укладення угоди недієздатною, частково або обмежено дієздатною особою без необхідної згоди батьків або піклувальника;

угода укладена внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин;

мнимі і удавані угоди.

Угода може бути також визнана недійсною внаслідок недодержання необхідної форми угоди.

За загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (ч. 1 ст. 59 Цивільного кодексу).

Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути все одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо). У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною суд зазначає у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (ч. 2 ст. 59 Цивільного кодексу).

Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення, так і лише на майбутнє тягне залежно від підстав такого визнання майнові наслідки, передбачені ст. 48--58 Цивільного кодексу.

Недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини (стаття 60 Цивільного кодексу).

Розрізняють також абсолютно недійсні і нікчемні угоди, а також відносно недійсні і заперечні угоди.

Нікчемна угода є недійсною в момент укладення на підставі норми права незалежно від звернення з позовом про визнання її недійсною чи рішення суду. Суд у своєму рішенні зобов'язаний констатувати факт недійсності нікчемної угоди незалежно від бажання сторін.

Заперечна угода в момент її здійснення створює у сторін права і обов'язки, проте, в результаті спору може бути визнана судом недійсною.

1.1.6 Наслідки визнання угоди недійсною

Першим наслідком визнання угоди недійсною є неприпустимість її виконання. Якщо ж угода все-таки виконана сторонами (стороною), то залежно від виду недійсної угоди, характеру дій сторін, предмета угоди наслідки визнання угоди недійсною можуть полягати в такому:

а) кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою (двостороння реституція);

б) потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в дохід держави (одностороння реституція);

в) у дохід держави стягується все одержане сторонами за угодою (недопущення реституції);

г) потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна.

1.1.7 Недійсні угоди, що не відповідають вимогам закону

Відповідно до ст. 48 Цивільного кодексу недійсною є така угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

За недійсною угодою кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі -- відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені ст. 48 Цивільного кодексу, за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватися в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема ст. 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого п. 6 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», п. 2 ст. 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», п. 3 ст. 14 Закону України «Про оренду землі» тощо.

На підставі ст. 48 Цивільного кодексу недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Необхідно мати на увазі, що суд повинен відмовити у визнанні угоди недійсною, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства оцінюється судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий стан або в інших формах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають під ознаки ст. 48, 49, 50, 58 Цивільного кодексу, а також укладені з порушенням форми, якщо законом спеціально передбачено таку форму (ст. 46 і ч. 1 ст. 47 Цивільного кодексу).

1.1.8 Недійсні угоди, укладені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства

Відповідно до ст. 49 Цивільного кодексу, якщо угода укладена з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності умислу в обох сторін -- у разі виконання угоди обома сторонами -- у дохід держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише в однієї зі сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.

Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до ст. 49 Цивільного кодексу є її укладення з метою, що свідомо суперечнить інтересам держави і суспільства, та наявність умислу хоча б у однієї зі сторін щодо настання відповідних наслідків.

До угод, що підпадають під ознаки ст. 49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -- землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14, 15 Конституції України, розд. II Закону України «Про власність»), на придбання всупереч установленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що перебуває в їх власності (користуванні).

За змістом ст. 49 Цивільного кодексу стягнення у дохід держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише в тих випадках, коли угода, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, була повністю або частково виконана хоча б однією зі сторін. Якщо за наявності умислу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною без застосування наслідків, передбачених цією статею.

1.1.9 Недійсні угоди, укладені юридичною особою всупереч цілям її діяльності

Відповідно до ст. 50 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з установленими цілями її діяльності.

До таких угод, відповідно, застосовуються наслідки, передбачені ст. 48 або 49 Цивільного кодексу.

Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності (ч. 1 ст. 26 Цивільного кодексу) відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є позастатутною і має визнаватися недійсною на підставі ст. 50 Цивільного кодексу.

Позастатутною є угода, укладена всупереч цілям, зазначеним в установчих документах юридичної особи. Під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою.

Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й інші різноманітні угоди, які є похідними, супутніми для їх основної діяльності і випливають з останньої.

Тому недійсною на підставі ст. 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини учасників угоди в її укладенні.

Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

1.1.10 Угоди, недійсні у зв'язку з недієздатністю їх учасників

На підставі ст. 51--54 Цивільного кодексу суд може визнати угоду не дійсною на підставі недієздатності її учасників. Слід мати на увазі, що вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з недієздатністю її учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами неповнолітнього, який не досягнув п'ятнадцяти років, і особи, визнаної недієздатною, так і дієздатним учасником угоди. Вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з обмеженням дієздатності учасника угоди або укладення її неповнолітнім віком від 15 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.

З урахуванням усіх обставин такої справи суд повинен установити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона в угоді про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні угоди недійсною, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Правила ст. 55 Цивільного кодексу поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

1.1.11 Недійсні угоди, укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин

Відповідно до ст. 56 Цивільного кодексу угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Якщо така угода визнана недійсною, то кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а у разі неможливості повернення одержаного в натурі -- відшкодувати його вартість.

Крім того, сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угода визнана недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

Відповідно до ст. 56 ЦК угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки.

Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильне уявлення про норму права не підпадають під ознаки ст. 56 Цивільного кодексу.

Відповідно до ст. 57 Цивільного кодексу угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Якщо угода визнана недійсною з однієї із зазначених підстав, то потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а за неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в дохід держави. За неможливості передати майно в дохід держави в натурі стягується його вартість.

Крім того, потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна.

Вимоги про визнання угоди недійсною на підставі ст. 57 Цивільного кодексу можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.

Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.

Насильством є фізичний або психологічний вплив на особу -- учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Зловмисна угода -- це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір. Зловмисна угода має такі ознаки:

а) наявність певного протиправного умислу у представника однієї сторони й іншої сторони договору; умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір;

б) наявність несприятливих наслідків для тієї сторони, представник якої вступив у змову з іншою стороною;

в) наявність причинного зв'язку між указаними вище обставинами.

Спеціальною метою учасників умисної змови може бути як бажання завдати шкоди законним інтересам однієї із сторін (наприклад, умисне доведення до банкрутства), так і наміри надати за рахунок потерпілої сторони такі переваги іншій стороні, які б та не змогла отримати у випадку добросовістного виконання представником потерпілої сторони своїх обов'язків (продаж майна за заниженими цінами).

Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т. ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах.

1.1.12 Мнимі і удавані угоди

Відповідно до ст. 58 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Мнима угода є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків сторони повинні бути приведені до попереднього стану.

Установивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), суд на підставі ч. 2 ст. 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною.

1.2 ПРЕДСТАВНИЦТВО І ДОВІРЕНІСТЬ

1.2.1 Поняття і види представництва

Необхідність використання такого інституту, як представництво, в цивільному праві взагалі і в підприємницькій діяльності зокрема пов'язана з певними обставинами як юридичного, так і фактичного характеру. Досить часто особа (фізична чи юридична) не має можливості самостійно реалізувати свої суб'єктивні права і обов'язки. Представництво полегшує і розширює можливості використання особою своєї правоздатності через представників.

Відповідно до ст. 62 Цивільного кодексу угода, укладена од- нією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) у силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють. Іншими словами, представництво можна визначити як цивільне правовідношення, в силу якого одна особа (представник), діючи в межах наданих їй повноважень, набуває або реалізовує від імені другої особи (яку представляють) і в її інтересах права і обов'язки шляхом здійснення певних дій по відношенню до третіх осіб. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника створюють юридичні наслідки (права і обов'язки) для особи, яку представляють. Тобто внаслідок дій представника права і обв'язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник діє не від свого імені, а від імені особи, яку представляє, і у представника ніяких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не виникає. Та обставина, що представник діє від свого імені, відрізняє його від комісіонера, який учиняє угоди від свого імені і за рахунок комітента. Якщо особою, яку представляють, може бути будь-яка особа, то представником -- тільки особа, яка має цивільну правоздатність у повному обсязі.

Треба зауважити, що дії представника і третьої особи повинні бути тільки правомірними. У ч. 3 ст. 62 Цивільного кодексу зазначено, що представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є. Це правило спрямоване на захист інтересів особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника. Представник повинен керуватися виключно інтересами особи, яку представляє. Якщо буде встановлено, що мала місце умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, то внаслідок цього настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір (таку угоду суд визнає недійсною на підставі ст. 57 Цивільного кодексу).

Найбільш розповсюдженими діями, які здійснює представник від імені особи, яку представляє, є угоди і насамперед двосторонні угоди (договори). Укладання угод не є єдиною формою діяльності представника. Представник може здійснювати й інші юридичні дії (наприклад, подання позову, отримання грошових коштів, підписання приймально-здавального акта). Проте відповідно до ч. 4 ст. 62 Цивільного кодексу не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі (наприклад, посвідчення заповіту через представника).

Представництво неможливе без належним чином оформлених повноважень. Повноваження встановлюють можливу поведінку представника по відношенню до третіх осіб.

Розрізняють три види представництва:

а) у силу повноваження, що ґрунтується на довіреності (договірне або добровільне представництво), -- представництво, засноване на договорі, має добровільний характер і може виникнути тільки з волі особи, яку представляють, за наявності згоди представника. Для здійснення такого представництва представнику необхідно отримати повноваження, посвідчені довіреністю;

б) у силу повноваження, що ґрунтується на законі (обов'язкове представництво), -- при представництві, що ґрунтується на законі, представниками і особами, яких представляють, можуть бути тільки особи, які прямо зазначені в законі (наприклад, ст. 60 Кодексу про шлюб та сім'ю України -- захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень.). Повноваження при цьому виді представництва, як правило, не має потреби підтверджувати спеціальними документами;

в) у силу повноваження, що ґрунтується на адміністративному акті (обов'язкове представництво), -- представництво, що ґрунтується на адміністративному акті, передбачає діяльність представника на підставі адміністративного акта юридичної особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 62 Цивільного кодексу повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець у роздрібній торгівлі, касир тощо). Природно, треті особи, укладаючи угоду з представником, повинні мати відомості про наявність у нього належних повноважень. Проте особливих відомостей не потрібно, коли повноваження випливають з обстановки, в якій діє представник.

Стосовно використання представництва юридичними особами можна зазначити таке. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами.

Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про від- особлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

Відповідно до ст. 63 Цивільного кодексу угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень згідно зі ст. 48 Цивільного кодексу може бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною через невідповідність вимогам закону.

Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то засновані на цій угоді її вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод порівняно з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження (наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут).

У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.

Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прий- няття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.).

Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

1.2.2 Поняття і види довіреності

Відповідно до ст. 64 Цивільного кодексу довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.

Довіреність -- це одностороння угода у формі письмового документа, яка виходить від особи, яку представляють, і визначає повноваження представника по відношенню до третіх осіб. Для видачі довіреності згоди представника не потрібно. Повноваження виникають у представника незалежно від його згоди. Проте реалізація повноважень, наданих представнику, вже залежить від його волі.

Довіреність, як і будь-яка інша угода, повинна відповідати всім вимогам, передбаченим законом.

Розрізняють такі види довіреностей:

а) загальна (генеральна) -- передбачає повноваження на здійснення різноманітних угод та інших юридичних дій (наприклад, довіреність на управління майном);

б) спеціальна -- видається для здійснення однорідних юридичних дій протягом певного часу (наприклад, отримання грошових коштів з депозитного рахунка в банку);

в) разова -- видається для здійснення однієї угоди або юридичної дії (наприклад, отримання матеріальних цінностей).

Форма довіреності. Відповідно до ст. 64 Цивільного кодексу довіреність повинна бути укладена в письмовій формі. Письмова форма довіреності може бути простою і нотаріальною. У ч. 1 ст. 65 Цивільного кодексу передбачені вимоги, згідно з якими довіреність обов'язково повинна бути ноторіально посвідчена.

Довіреність на укладення угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, повинна бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених Цивільним кодексом, та інших випадків, коли спеціальними правилами допущена інша форма довіреності.

Відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, іншого нерухомого майна (ст. 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу);

договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (ст. 13 Закону України «Про заставу»);

договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (ст. 18 Земельного кодексу України, ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок»);

договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», ст. 25 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»);

шлюбні контракти (ст. 27 Кодексу про шлюб та сім'ю);

заповіти (ст. 541 Цивільного кодексу);

доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (ст. 65 Цивільного кодексу);

доручення, що видаються в порядку передоручення (ст. 68 Цивільного кодексу);

інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма.

Відповідно до ст. 58 Закону України «Про нотаріат» та п. 89 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженої Наказом Міністерства юстиції від 14 червня 1994 р. № 18/5 (з наступними змінами) нотаріуси посвідчують доручення, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім'я однієї або кількох осіб. Такі доручення підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі доручень у порядку, встановленому Положенням про Єдиний реєстр доручень. Доручення на право користування та розпорядження майном, у тому числі транспортними засобами, підлягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі доручень у порядку, встановленому Положенням про Єдиний реєстр доручень.

У тексті доручення повинні бути зазначені місце і дата його складання (підписання), прізвища, імена та по батькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посаду, яку вони займають. У дорученнях на ім'я адвокатів зазначається їх статус та членство в адвокатському об'єднанні (якщо є членом адвокатського об'єднання).

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Цивільного кодексу до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

а) довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

б) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

в) довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 65 Цивільного кодексу довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонденції, у тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-екслуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

Згідно зі ст. 66 Цивільного кодексу довіреність від імені державної організації видається за підписом її керівника з прикладенням печатки цієї організації.

Довіреність від імені кооперативної або іншої громадської організації видається за підписом осіб, уповноважених на це її статутом, з прикладенням печатки цієї організації.

Довіреність від імені державної, кооперативної або іншої громадської організації на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей повинна бути підписана також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

Порядок видачі і форма довіреностей на вчинення операцій у банку і довіреностей на укладення угод у галузі зовнішньої торгівлі визначаються спеціальними правилами.

Довіреності організацій, крім тих, що видаються в порядку передоручення, нотаріального посвідчення не вимагають. Вони видаються за підписом її керівника (у кооперативних і громадських організаціях -- за підписом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладенням печатки цієї організації, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей повинні бути підписані також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

Треба зазначити, що певні особливості мають довіреності на одержання цінностей юридичними особами. Порядок видачі та реєстрації таких довіреностей регулюється Інструкцією «Про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей» (далі -- Інструкція). Інструкція затверджена наказом Міністерства фінансів від 16 травня 1996 р. № 99 (з наступними змінами). Відповідно до п.1 Інструкції сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (далі -- цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.