Угоди і зобов’язання в підприємницькій діяльності

Довіреність на одержання цінностей видається тільки особам, що працюють на даному підприємстві. Довіреність особам, що не працюють на даному підприємстві, може бути видана з дозволу керівника підприємства, якщо підприємство, де працює дана особа, видало їй довіреність на одержання тих самих цінностей і такої самої кількості з цього підприємства.

Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства.

Керівником підприємства затверджується перелік посад, посідання яких надає відповідним працівникам право підписувати довіреність на одержання цінностей, та призначається особа, що здійснює виписування та реєстрацію виданих, повернутих та використаних довіреностей.

Строк дії довіреності встановлюється залежно від можливості одержання та вивезення відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом, що їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак, не більше ніж на 10 днів.

У разі позбавлення довіреної особи права на одержання цінностей за виданою їй довіреністю, строк дії якої ще не минув, довіреність у такої особи вилучається.

Особа, якій видана довіреність, зобов'язана не пізніше наступного дня після кожного випадку доставки на підприємство одержаних за довіреністю цінностей незалежно від того, одержані цінності за довіреністю повністю або частково, подати працівнику підприємства, який здійснює виписування та реєстрацію довіреностей, документ про одержання нею цінностей та їх здачу на склад або матеріально відповідальній особі.

Невикористані довіреності повинні бути повернуті працівнику підприємства, який здійснює виписування і реєстрацію довіреностей, не пізніше наступного дня після закінчення строку дії довіреності.

Строк довіреності. Довіреність -- це угода, яка укладається на певниї строк.

Відповідно до ст. 67 Цивільного кодексу строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, недійсна.

Передоручення. Передоручення -- це передача представником своїх повноважень другій особі. Воно можливе лише у двох випадках:

коли передоручення прямо передбачено у виданій довіреності;

коли передоручення не передбачене в довіреності, проте в обставинах, що складалися, (наприклад хвороба) представник примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

Відповідно до ст. 68 Цивільного кодексу особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчинити ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

Довіреність, за якою повноваження передаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена.

Строк дії довіреності, виданої за передорученням, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Особа, яка передала повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноваження, відповідальність за дії особи, якій вона передала повноваження, як за свої власні.

Припинення довіреності. Після закінчення строку дії довіреності вона втрачає свою силу. Враховуючи, що відносини між особою, яку представляють, і її представником засновані на довірі, то дія довіреності може бути припинена в односторонньому порядку як особою, яку представляють (скасування довіреності), так і представником (шляхом відмови від довіреності). Припинення довіреності можливе в будь-який час, і угода про відмову від цього права є недійсною.

Відносини між особою, яку представляють, і представником, який діє на підставі довіреності, -- це завжди відносини між дієздатними учасниками. У зв'язку з цим припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність, припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність, смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім тягне за собою припинення чинності довіреності.

Оскільки передоручення засноване на довіреності, то з припиненням довіреності втрачає силу і передоручення.

Відповідно до ст. 69 Цивільного кодексу чинність довіреності припиняється внаслідок:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови особи, якій видана довіреність;

4) припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

5) припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність;

6) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно від- сутнім;

7) смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Особа, яка видала довіреність, може в усякий час скасувати довіреність або передоручення, а особа, якій довіреність видана, -- відмовитися від неї. Угода про відмову від цього права недійсна.

З припиненням довіреності втрачає силу передоручення.

Наслідки припинення довіреності. Якщо особа, яку представляють, скасувала довіреність, то вона зобов'язана повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Такий обов'язок покладається і на правонаступників особи, яка видала довіреність внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність, припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність, смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Повідомлення необхідне для запобігання здійснення дій представником з третіми особами після скасування довіреності. Проте можлива ситуація, коли представник продовжував здійснювати свої представницькі функції, не знаючи про скасування довіреності. У такому випадку права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність, до того як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб.

З метою запобігти здійсненню угод з використанням скасованої довіреності закон покладає обов'язок на особу, якій вона видана, або її правонаступників негайно повернути довіреність у разі її припинення (ст. 70 Цивільного кодексу).

1.3 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1.3.1 Поняття зобов'язання і підстави його виникнення

Термін «зобов'язання» досить часто вживається в різних значеннях. Іноді під ним розуміють угоду між особами, тобто договір. У певних випадках він означає обов'язок, борг якої-небудь особи. Крім того, в юридичній літературі вживається поняття «зобов'язальне право», яке можна визначити як сукупність цивільно-правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов'язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. У Цивільному кодексі з 572 статей 321 стаття присвячена зобов'язанням. Зобов'язальне право має загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми, що поширюються на всі зобов'язання. Особлива частина містить норми, які регулюють окремі види зобов'язань.

Частина 1 ст. 151 Цивільного кодексу визначає зобов'язання так: у силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання встановлює юридичний зв'язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги, і боржником, на якого покладається обов'язок виконання. З одного боку, зміст зобов'язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого боку, вирішальне значення має надання кредитору можливості вимагати певних дій від боржника. У цьому полягає відмінність зобов'язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх перш за все важлива можливість здійснення певних дій безпосередньо власником. Зобов'язальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а лише до чітко визначених кредиторів. Зобов'язання встановлюється між конкретними суб'єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з одного боку виступає власник, а з другого -- необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику при здійсненні його права власності.

Важливою рисою зобов'язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник у кожному окремо взятому зобов'язанні повинен здійснити певні дії, або утриматися від них.

Підставою виникнення зобов'язань, як і інших цивільних правовідносин, є передбачені законом юридичні факти, які породжують цивільні права і обов'язки. Зобов'язання виникають (ст. 4 Цивільного кодексу):

з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій з актів планування;

в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок інших дій громадян і організацій;

внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Серед інших юридичних фактів, які є підставою виникнення позадоговірних зобов'язань, можна виділити заподіяння шкоди, рятування колективного і державного майна, безпідставного придбання або збереження майна.

1.3.2 Види зобов'язань

Залежно від кількості правових зв'язків розрізняють прості і складні зобов'язання. У простому зобов'язанні є тільки один правовий зв'язок: одне право і йому відповідає один обов'язок (наприклад, відповідно до ст. 374 Цивільного кодексу за договором позики позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник зобов'язаний повернути цей борг позикодавцю).

У складному зобов'язанні є два і більше правових зв'язків: декілька прав і декілька обов'язків. До складних зобов'язань належить переважна більшість договірних зобов'язань (наприклад, відповідно до ст. 224 Цивільного кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно покупцеві і має право вимагати сплатити за нього певну грошову суму; покупець зобов'язаний сплатити вартість речі і має право вимагати її передачі).

Залежно від їх предмета зобов'язання можуть бути:

однооб'єктні -- боржник зобов'язаний передати кредитору один визначений предмет (наприклад, продавець зобов'язаний передати покупцеві автомобіль);

альтернативні -- боржник за своїм вибором зобов'язаний здійснити одну чи декілька передбачених законом чи договором дій (наприклад, за договором купівлі-продажу покупець зобов'язаний сплатити грошові кошти або передати вексель);

факультативні -- боржник зобов'язаний здійснити певну дію, проте має право замінити предмет зобов'язання на інший. При факультативному зобов'язанні боржник має право, а не зобов'язаний заміняти предмет зобов'язання.

За суб'єктним складом, коли на стороні кредитора або боржника, чи на обох сторонах одночасно виступає кілька осіб, зобов'язання поділяють на часткові і солідарні.

При часткових зобов'язаннях, коли в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен виконати зобов'язання в рівній частці з іншими, якщо інше не випливає із закону або договору (ч. 1 ст. 173 Цивільного кодексу).

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

При солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.

Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не погашено повністю.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Несплачене одним зі співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, припадає в рівній частці на нього і на решту співборжників (ст. 175 Цивільного кодексу).

При солідарності вимоги кожний із солідарних кредиторів має право пред'явити до боржника вимогу в повному обсязі.

Виконання зобов'язання повністю одному із солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам частки, що їм належать, коли інше не випливає з відносин між ними (ст. 176 Цивільного кодексу).

У науці цивільного права прийнято вирізняти такий вид зобов'язань, як субсидіарні, або додаткові. При субсидіарному зобов'язанні у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником виконання покладається на додаткового боржника (наприклад, відповідно до ст. 196 Цивільного кодексу гарантія відрізняється від поруки тим, що гарантійна відповідальність є додатковою, а не солідарною).

Переважна більшість зобов'язань виникає на підставі цивільно-правових договорів (ст. 151 Цивільного кодексу).

1.3.3 Договір

Договір -- це домовленість двох і більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Поняття договору розкривається через поняття угоди. Договори -- це дво- або багатосторонні угоди.

Договір у цивільному праві являє собою угоду, яка вчиняється на підставі погодження волі сторін з приводу певних прав і обов'язків. Воля сторін у договорі повинна бути взаємною і погодженою, тобто збігатися як за обсягом, так і за змістом. Звичайно, воля сторін не може бути погоджена з абсолютно всіх подробиць, але істотні умови договору, без яких укладення договору неможливе, повинні бути погоджені безпосередньо в договорі.

Умови укладення договору, як правило, поділяють на істотні, звичайні і випадкові.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

Істотними є умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди (ст. 153 Цивільного кодексу).

Для певного виду договорів є свої істотні умови, які є необхідними і достатніми для їх укладення (наприклад, відповідно до ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»: об'єкт оренди, термін, на який укладається договір оренди, орендна плата; відповідно до ст. 15 Закону України «Про страхування»: зазначення об'єкта страхування, розмір страхової суми). Крім того, до істотних умов відносять ті умови, на включення яких до договору наполягає одна зі сторін.

За відсутності навіть однієї з істотних умов договір може бути визнаний як неукладений.

Звичайні умови договору містяться в нормах цивільного законодавства. Наявність чи відсутність звичайних умов ніякого значення для факту укладення договору не має. Відсутність звичайних умов у договорі є підставою для застосування норм цивільного права (наприклад, ст. 332 Цивільного кодексу передбачає, що підрядчик зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника).

Випадкові умови звичайно не містяться в договорах певного виду, проте можуть бути внесені в договір за згодою сторін. Відсутність випадкових умов, як і звичайних, на укладення договору не впливає. Їх відмінність від звичайних умов договору полягає в тому, що звичайні умови передбачені законом і діють у силу укладення договору, а випадкові умови законом не передбачені і діють тільки у випадку внесення їх у договір (наприклад, відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому разі, коли вона передбачена договором).

Важливе практичне значення має поділ договорів на консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами (таких договорів переважна більшість). Для набуття чинності реальним договором однієї згоди сторін недостатньо. У реальному договорі сторонам крім волевиявлення необхідно здійснити певні дії (наприклад, відповідно до ст. 17 Закону України «Про страхування» договір страхування, як правило, набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу).

За характером дії розрізняють договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Як правило, права за договором отримують особи, які його уклали, проте в окремих випадках права отримує третя особа.

Характерною рисою договору на користь третьої особи є те, що ця третя особа набуває право вимоги.

Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої обумовлено виконання.

Якщо третя особа відмовилась від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змісту договору (ст. 160 Цивільного кодексу).

1.3.4 Форма договору

Договори можуть укладатися в усній і письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма залежить від виду договору, предмета, учасників договору. Треба зауважити, що недодержання письмової форми договору тягне за собою його недійсність як угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. (Показовий приклад наводиться в листі Вищого арбітражного суду України № 01-8 від 20 квітня 2001 р.:

Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсними укладених товариством та приватним підприємством угоди в усній формі, а також податкових накладних. Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, у позові відмовлено з посиланням на те, що переданий за угодою товар було оплачено, податкові накладні надійшли від продавця, і з цього моменту в товариства виникло право на податковий кредит незалежно від правильності складання податкових накладних продавцем та здійснення ним розрахунків з бюджетом.

Не погоджуючись з рішенням та постановою арбітражного суду, державна податкова інспекція звернулася до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов установила таке.

Товариством та приватним підприємством в усній формі укладено угоду купівлі-продажу літератури. На виконання умов зазначеної угоди приватне підприємство передало товариству за податковими накладними книжкову продукцію, а товариство повністю за неї розрахувалося, що підтверджується відповідними платіжними документами.

Відповідно до ст. 45 Цивільного кодексу України недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено у законі.

Законом не передбачено можливості визнання угоди купівлі-продажу недійсною з мотивів недодержання її письмової форми. Інших підстав для визнання угоди недійсною державна податкова інспекція не навела.

З огляду на викладене оспорювана угода не суперечить вимогам чинного законодавства, і судові акти в цій частині залишено без зміни.

Що ж до визнання недійсними податкових накладних, то податкова накладна не є актом державного чи іншого органу в розумінні статті 12 Господарського процесуального кодексу України. Чинне законодавство не відносить до повноважень господарських судів вирішення питань про відповідність вимогам закону будь-яких звітних та розрахункових документів.)

Відповідно до ст. 154 Цивільного кодексу, коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась.

Якщо згідно із законом або угодою сторін договір повинен бути укладений у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення.

1.3.5 Порядок укладення договорів

Порядок укладення договорів регламентований ст. 154--159 Цивільного кодексу. Договір у процесі його укладення проходить послідовно дві стадії: пропозицію укласти договір і прийняття пропозиції укласти договір. Пропозицію укласти договір називають офертою, а особу, яка зробила пропозицію, -- оферентом (оферта від лат. offertus -- запропонований). Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом, а особа, яка прийняла пропозицію, -- акцептантом (акцепт від лат. acceptus -- прийнятий).

Пропозиція повинна містити всі істотні умови договору і має бути адресована конкретній особі. Пропозицію може бути зроблено із зазначенням або без зазначення строку для відповіді.

Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку (ст. 155 Цивільного кодексу).

Особа, яка зробила пропозицію укласти договір (оферент) із зазначенням строку для відповіді, зв'язана своєю пропозицією протягом зазначеного строку.

Коли пропозиція укласти договір зроблена усно без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції.

Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом нормально необхідного для цього часу (ст. 156 Цивільного кодексу). Нормально необхідний час для відповіді визначається у кожному випадку наявними обставинами.

Якщо з одержаної із запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі відповідь вважається новою пропозицією (ст. 157 Цивільного кодексу).

Практичне значення оферти полягає у наступному. Сама по собі оферта не створює договору, але вона має важливе значення в тому розумінні, що зв'язує оферента з моменту отримання оферти акцептантом. Якщо оферент зробив пропозицію укласти договір, то він зв'язаний протягом строку, зазначеного в пропозиції. Акцептант може погодитись з умовами майбутнього договору і зробити певні витрати у зв'язку з укладенням договору. У випадку відмови від пропозиції до закінчення строку оферент зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані акцептанту. Моментом укладення договору вважається час отримання оферентом згоди акцептанта.

Акцепт являє собою безумовну згоду прийняти пропозицію.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції і в той же час новою пропозицією (ст. 158 Цивільного кодексу).

У такому випадку оферент стає акцептантом, а акцептант -- оферентом.

1.3.6 Виконання зобов'язань

Загальний порядок виконання зобов'язань визначений в гл. 15 Цивільного кодексу.

Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок -- відповідно до вимог, що звичайно ставляться (ст. 161 Цивільного кодексу).

Виконання зобов'язання являє собою заключну стадію розвитку зобов'язального правовідношення, на якій виконуються обов'язки і реалізуються суб'єктивні права. Головну роль у виконанні зобов'язання виконує боржник, проте і на кредитора покладаються певні обов'язки -- прийняти виконання зобов'язання, здійснити дії, без яких боржник не може виконати своїх обов'язків. Для боржника виконання зобов'язання полягає в здійсненні дій, які він повинен виконати відповідно до змісту зобов'язання. Виконання зобов'язання може знаходити свій вияв і в утриманні боржником від певних дій. Виконанням зобов'язання досягається його мета і зобов'язання припиняється.

Виконання зобов'язання повинно здійснюватись відповідно до таких принципів:

принцип належного виконання;

принцип реального виконання;

принцип економічності;

принцип співробітництва сторін.

Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо воно відбулося між належним боржником і кредитором, з належного предмета, у належний строк, у належному місці.

Належним боржником вважається сторона зобов'язання, яка повинна виконати зобов'язання на користь кредитора. Виконання зобов'язання може бути невідривно пов'язане з особою боржника, і в такому випадку заміна боржника в зобов'язанні не допускається, але якщо із закону, договору або із суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою (ст. 164 Цивільного кодексу).

Належним кредитором є особа, яка визнається кредитором у момент виконання зобов'язання.

Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 162 Цивільного кодексу). Під односторонньою відмовою від виконання зобов'язання розуміється припинення дії зобов'язання за ініціативою однієї зі сторін зобов'язання. Зміна умов договору не означає його припинення, змінюються лише його окремі умови і, відповідно, змінюється зміст зобов'язання. Одностороннє здійснення наведених дій порушує права та інтереси другої сторони. За своєю юридичною природою одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору є правопорушеннями і викликають відповідні правові наслідки.

Іноді мають місце випадки, коли боржник за грошовим зобов'язанням не може виконати зобов'язання з причин, від нього не залежних (наприклад, невідоме місце знаходження кредитора, з різних причин кредитор ухиляється від отримання належного йому за зобов'язанням).

У разі відсутності кредитора, а також у разі ухиляння його від прийняття виконання або іншого прострочення з його боку, а так само у разі відсутності представника недієздатного кредитора боржник за грошовим зобов'язанням або за зобов'язанням передати цінні папери має право внести належні з нього гроші або цінні папери в депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це кредитора.

Внесення грошей або цінних паперів у депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов'язання (ст. 177 Цивільного кодексу).

Під належним предметом розуміється те, з приводу чого боржник зобов'язаний здійснити певні дії. Якщо боржник здійснює дії по відношенню до якого-небудь одного предмета, то в таких випадках предмет зобов'язання визначити неважко. Складніше це зробити під час виконання альтернативних і факультативних зобов'язань, в яких боржнику належить право заміни предмета зобов'язання.

Боржникові, зобов'язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору, якщо із закону, договору або змісту зобов'язання не випливає інше (ст. 172 Цивільного кодексу).

За загальним правилом зобов'язання виконуються в повному обсязі. Виконання зобов'язання частинами можливе у випадках, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або випливає із суті зобов'язання (наприклад, поетапне здавання-приймання робіт за договором підряду). Якщо виконання зобов'язання частинами не передбачене, то таке виконання вважається неналежним, і кредитор має право відмовитись від його прийняття і вимагати виконання в повному обсязі.

Кредитор вправі не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання (ст. 163 Цивільного кодексу).

Стосовно строку виконання зобов'язання, то він звичайно передбачений законом, актом планування, договором або випливає із суті зобов'язання.

Якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час.

Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або зі змісту зобов'язання (ст. 165 Цивільного кодексу).

Боржник також має право виконати зобов'язання, в якому строк виконання не встановлений, у будь-який час, не чекаючи вимоги кредитора, і останній повинен прийняти виконання. На відміну від боржника кредитору в таких випадках не надається строк для прийняття виконання.

Боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання.

Дострокове виконання зобов'язань між державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями допускається у випадках, якщо це передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора (ст. 166 Цивільного кодексу).

Право на виконання зобов'язання до строку визначається залежно від того, в інтересах якої сторони зобов'язання встановлений строк. Якщо строк виконання встановлений в інтересах боржника, то боржник і є носієм права дострокового виконання зобов'язання. Такому праву боржника кореспондується обов'язок кредитора прийняти виконання (наприклад, виконання грошових зобов'язань). Якщо строк виконання зобов'язання встановлений в інтересах кредитора, то останній має право вимагати від боржника дострокового виконання, а боржник повинен здійснити виконання (наприклад, відповідно до ст. 415 Цивільного кодексу особа, що здала майно на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову).

Належним місцем виконання зобов'язання вважається місце, де повинні бути здійснені дії боржника, які має право вимагати від нього кредитор.

Зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи із суті зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначене, виконання повинно бути проведене:

а) за зобов'язанням передати будівлю -- за місцем знаходження будівлі;

б) за грошовими зобов'язаннями (крім грошових зобов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) -- за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор у момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

в) за всіма іншими зобов'язаннями -- за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа -- за місцем її знаходження (ст. 30 Цивільного кодексу та ст. 167 Цивільного кодексу).

1.3.7 Забезпечення виконання зобов'язань

Під забезпеченням виконання зобов'язань розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлюються законом або договором з метою забезпечення належного виконання зобов'язань. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання кредитор має право вимагати виконання в примусовому порядку шляхом звернення до суду. Суд, застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника до виконання зобов'язання, стягує збитки, завдані неналежним виконанням. Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно із законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між організаціями -- гарантією.

Неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання (ст. 179 Цивільного кодексу).

Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога.

Кредитор не вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання (ст. 210 Цивільного кодексу).

Угода про неустойку (штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку (штраф, пеню).

Неустойка створює додаткове зобов'язання до головного зобов'язання. Додаткове зобов'язання існує доти, поки існує головне зобов'язання.

Штраф як різновид неустойки визначається у твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням або стягується одноразово у вигляді певного відсотка від суми невиконаного зобов'язання.

Пеня як неустойка застосовується у випадку прострочки виконання зобов'язання і нараховується у відсотковому відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочки.

Крім зазначених видів забезпечення виконання зобов'язання, боржник у разі невиконання або неналежного його виконання зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (ст. 203 Цивільного кодексу).

При цьому слід мати на увазі, що за загальним правилом, установленим ст. 204 Цивільного кодексу, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка).

Із цього загального правила законом або договором можуть бути передбачені певні винятки, а саме:

коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка);

коли збитки стягуються у повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка);

коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).

При цьому сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі (ст. 207 Цивільного кодексу).

Якщо належна до сплати неустойка (штраф, пеня) надмірно велика порівняно зі збитками кредитора, суд вправі зменшити неустойку (штраф, пеню). При цьому повинні бути взяті до уваги:

ступінь виконання зобов'язання боржником;

майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні;

не тільки майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Господарський суд або третейський суд у виключних випадках вправі з урахуванням інтересів сторін, що заслуговують на увагу, зменшити належну до сплати кредиторові неустойку (штраф, пеню).

Розмір неустойки за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань встановлюється Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22 листопада 1996 р. (набрав чинності з 14 січня 1997 р.). Згідно зі ст. 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Застава. Відносини застави як способу забезпечення виконання зобов'язань регулюються ст. 181 Цивільного кодексу, Законом України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами), іншими актами законодавства.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про заставу» (далі -- Закон) у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Застава виникає в силу договору чи закону.

Відповідно до ст. 3 Закону заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Як зазначено в ст. 3 Закону, заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.

Отже, у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у кредитора немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов'язання.

Те саме стосується вимоги, щодо якої закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється судом на підставі ч. 2 ст. 80 Цивільного кодексу.

Водночас чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (ч. 3 ст. 181 Цивільного кодексу, ч. 2 ст. 3 Закону).

Предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, у тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором.

Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації (ст. 4 Закону).

Предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

При заставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності (ст. 40 Закону).

Поняття і предмет іпотеки. Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.

Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, -- будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) -- як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.

Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження (ст. 30, 31 Закону).

Заклад -- застава рухомого майна, за якої майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя.

За угодою заставодержателя із заставодавцем предмет застави може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу (ст. 44 Закону).

Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей.

Водночас слід мати на увазі, що питання про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розд. V Закону стосовно застави майнових прав.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, здійснює заставу належного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств (ст. 11 Закону).

Володіння заставленим майном можуть здійснювати на підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель або третя особа (ст. 9 Закону).

Якщо заставодавець усупереч вимогам закону чи договору не передасть предмет застави у володіння заставодержателю, наприклад, у разі закладу (ст. 44 Закону), заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

У разі коли предмет застави згідно із законом чи договором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.

Зміст і форма договору застави. У договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави, а також будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.

При укладанні договору застави за згодою сторін або на вимогу однієї із сторін може бути проведена аудиторська перевірка достовірності та повноти балансу або фінансового стану відповідної сторони договору застави (ст. 12 Закону).

Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі.

У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням нерухомого майна, договору застави транспортних засобів та космічних об'єктів -- за місцем реєстрації цих засобів та об'єктів.

Законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави.

Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін.

Норми цієї статті не поширюються на право податкової застави, що регулюється податковим законодавством (ст. 13 Закону).

Реєстрація застав. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом.

Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі застав рухомого майна (далі -- Державний реєстр), ведення якого покладається на держателя Державного реєстру застав рухомого майна.

Державний реєстр застав рухомого майна та відомості, занесені до нього, є відкритими для всіх юридичних та фізичних осіб.

Обов'язки з реєстрації та нотаріального посвідчення не поширюються на виникнення та зміну прав податкової застави, що регулюється податковим законодавством.

Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше (ч. 5 ст. 18 Закону). Державна реєстрація застави не є елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі й права звернення стягнення на це майно, переважно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі (додатково див. Постанову Кабінету Міністрів України від 30 липня 1998 р. № 1185-98-п (з наступними змінами) «Про Порядок ведення державного реєстру застав рухомого майна»; наказ Міністерства юстиції України № 13/5 від 26 лютого 1999 р. «Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації застав рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна»).

Звернення стягнення на заставлене майно. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

При припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі.

Якщо предмет одного договору застави складають дві або більше речей (два чи більше прав), стягнення може бути звернено на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (на будь-яке з прав) за вибором заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (право), він зберігає право наступного стягнення на інші речі (права), що складають предмет застави.

До третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержателя, переходить разом з правом вимоги забезпечена нею застава у встановленому законодавством порядку.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше 50 % акцій (часток, паїв) якого є у державній власності), здійснюється за рішенням суду або господарського суду.

Сторони у договорі застави можуть визначити порядок переходу права власності на предмет застави до заставодержателя у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання.

Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа, суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено Законом чи договором. У разі звернення стягнення на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізація заставленого майна провадиться на цій самій підставі відповідним органом приватизації (ст. 20 Закону).

Реалізація заставленого майна провадиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, -- виключно з аукціонів (публічних торгів).

Якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель за згодою заставодавця має право залишити заставлене майно за собою за початковою оцінкою. У випадках, коли заставодавець такої згоди не дав, то заставлене майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено договором (ст. 21 Закону). (Додатково див. Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. (з наступними змінами) № 1448-97-п.)

1.3.8 Порука

За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.

Порука має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Договір поруки укладається між кредитором за основним зобов'язанням і поручителем для забезпечення виконання основного зобов'язання. У договорі поруки повинна бути виявлена воля поручителя покладення на себе відповідальності за невиконання зобов'язання боржником. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання сторономи цієї вимоги тягне не загальні наслідки недодержання письмової форми угод, передбачені ст. 46 Цивільного кодексу, а недійсність договору з наслідками, передбаченими ст. 48 Цивільного кодексу.

Відповідно до п. 27 Iнструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 14 червня 1994 р. № 18/5, нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством установлено обов'язкову нотаріальну форму. Однак за бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавство не вимагає обов'язкової нотаріальної форми.