3. Національну школу суддів України очолює ректор, який призначається на посаду Вищою кваліфікаційною комісією суддів України. Проректори Національної школи суддів України призначаються на посади Вищою кваліфікаційною комісією суддів України за поданням ректора Національної школи суддів України.

4. Працівники Національної школи суддів України за умовами оплати праці прирівнюються до державних службовців.

5. Національна школа суддів України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, самостійний баланс і рахунки в органах Державного казначейства України та може мати регіональні відділення. Стаття 82. Завдання Національної школи суддів України 1. Національна школа суддів України здійснює:

1) організацію спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді;

(пункт 1 статті 82 у редакції Закону України від 03.02.2011 р. N 2982-VI)

2) підготовку суддів:

яких призначено на посаду судді вперше;

яких обрано на посаду судді безстроково;

яких призначено на адміністративні посади в судах;

3) періодичне навчання суддів з метою підвищення рівня кваліфікації;

4) підготовку працівників апаратів судів;

5) проведення наукових досліджень з питань удосконалення судочинства;

6) вивчення міжнародного досвіду організації діяльності судів;

7) науково-методичне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради юстиції.

49. Підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату суду

В умовах, коли часто змінюється законодавство в Україні, вимоги до професійних знань суддів значно підвищуються

Ці обставини вимагають значно поліпшити рівень професійної підготовки не тільки суддівського корпусу, а й усіх провідних працівників апаратів судів .

Аналіз практики підвищення кваліфікації суддів дає підстави стверджувати, що в системі судів запроваджуються такі форми підвищення кваліфікації: 1) самостійне навчання; 2) постійно діючі семінари та науково-практичні конференції: 3) стажування; 4) навчання в Академії суддів України.

.1) самостійне навчання суддів місцевих і апеляційних судів. Цією формою підвищення кваліфікації охоплюються всі судді незалежно від займаних посад і стану роботи. Це найбільш результативна форма навчання, яка здійснюється у кожному суді.

Самостійне навчання здійснюється за планами, які складаються персонально суддею. Доцільно, щоб такі плани затверджувались безпосередньо головою суду. Контроль за станом самостійного навчання здійснює Голова місцевого суду та Голова Апеляційного суду.

2) Постійно діючі семінари є однією з форм підвищення кваліфікації суддів. Семінарські заняття проводяться з метою засвоєння методики розгляду судами конкретних кримінальних чи цивільних справ, а також обміном досвідом роботи суддів, обговорення узагальнень та по іншим питанням.

3) як позитивний досвід підвищення професійного рівня суддів слід назвати і проведення засідань круглого столу по конкретно визначеній тематиці.

4) Поширеною формою підвищення кваліфікації суддів є науково-практичні конференції. Науково-практичні конференції проводяться на рівні апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.

Поряд з цим, слід відзначити, що в місцевих, а особливо в апеляційних судах, приділяється значна увага підвищенню кваліфікації працівників апарату судів. з цією метою складаються навчальні плани підвищення кваліфікації, де визначається тематика семінарських занять, дати їх проведення, а також склад слухачів і доповідачів.

Особливу роль в системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів відводиться Академії суддів України.

Підвищення кваліфікації суддів працівників апарату судів постійно проходить в Академії суддів України, яка функціонує при Державній судовій адміністрації України. Це державний спеціалізований навчальний заклад в Україні, мета якого: формування кадрового потенціалу судової системи України, здатного ефективно реалізувати повноваження судової влади, а також сприяти впровадженню в Україні принципу верховенства права, становлення України, як правової, демократичної держави.

Навчальний процес в Академії складається з двох основних блоків:

а) підготовка та перепідготовка суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації;

б) підвищення кваліфікації суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації.

Перший блок - підготовка та перепідготовка суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації проходить у таких формах:

дворічна спеціалізована підготовка кандидатів на посаду професійного судді в Академії суддів України,

перепідготовку суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації унаслідок переведення їх з суду однієї юрисдикції до суду іншої юрисдикції (із загального суду до спеціалізованого і навпаки), а також суду вищої інстанції.

Другий блок навчального процесу - підвищення кваліфікації суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації передбачає:

· щорічне двотижневе навчання професійних суддів вперше призначених на посаду впродовж п'яти років перебування на посаді;

· місячне навчання професійних суддів, обраних безстроково - не рідне одного разу на п'ять років;

· двотижневе навчання працівників апарату судів та державної судової адміністрації не рідше одного разу на три роки;

· тематичні семінари, що організовуються в рамках побочних навчальних планів Академії суддів України, в тому числі, за участі інших навчальних закладів, громадських організації тощо.

Таким чином, маємо конкретний перелік категорії слухачів і терміни їх навчання.

Підвищення кваліфікації слухачів Академії закінчується здачею відповідного заліку, іспиту, захисту реферату чи підсумкової роботи, чи виступом на проблемній конференції

Поряд з навчанням в Академії суддів України проводиться наукова на науково-методична робота. Основним завданням цієї роботи є забезпечення однакового застосування закону та удосконалення правозастосовчої діяльності.

50. Юридична відповідальність суддів.Види юридичної відповідальності

В цілому дисциплінарна відповідальність суддів розглядається як особливий, самостійний вид юридичної відповідальності, який застосовується у специфічній сфері людського життя і пов'язаний із професійною діяльністю спеціальних суб'єктів - суддів.

Під поняттям “дисциплінарне провадження” щодо судді законодавець розуміє процедуру розгляду відповідним органом офіційного звернення, у якому містяться відомості про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов`язків чи присяги судді (ч. 1 ст. 97 Закону України “Про судоустрій України”).

Підстави притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності

Відповідно до п. 1 ст. 31 Закону України “Про статус суддів” підставою дисциплінарної відповідальності суддів є вчинення дисциплінарного проступку. Під дисциплінарним проступком законодавець розуміє:

1) порушення законодавства при розгляді судових справ;

2) порушення суддею заборони (а) на вступ до політичних партій та профспілок, (б) на участь у будь-якій політичній діяльності, (в) мати представницький мандат, (г) обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ст. 5 Закону України “Про статус суддів”);

3) порушення обов'язків, вказаних у статті 6 Закону України “Про статус суддів”, а саме:

- при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

- додержувати службової дисципліни та розпорядку роботи суду;

- не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

- не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Також суддя повинен дотримуватись присяги яка складається при першому призначенні такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим” (ст. 10 Закону України “Про статус суддів”).

Інші види відповідальності суддів

Поряд із загальними конституційними гарантіями права кожної людини на особисту недоторканність національне законодавство надає суддям додатковий імунітет, що зумовлено здійсненням ними публічних функцій - насамперед щодо вирішення правових конфліктів, що виникають у суспільстві. Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Для забезпечення недоторканності суддів необхідно мати не тільки особливий порядок притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, але й до інших видів юридичної відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність суддів

Проблема майнової відповідальності суддів тісно пов'язана з вирішенням питання про імунітет та незалежність судді, тому існує потреба у додатковому правовому регулюванні, заснованому на вивченні історії виникнення та розвитку механізму відповідальності суддів, міжнародної практики

В контексті цивільно-правової відповідальності міжнародними принципами встановлюється не тільки компенсація державою збитків, які виникли в наслідок рішення чи поведінки судді під час виконання своїх обов'язків, але й право держави на пред'явлення регресних вимог до суддів з вини яких було заподіяно майнову шкоду фізичним або юридичним особам у разі грубого порушення суддею правил, які регулюють виконання його професійних обов'язків.

Кримінально-правова відповідальність суддів

Держава для забезпечення незалежності суддів, їх недоторканності, встановлює особливий порядок притягнення суддів до кримінальної відповідальності.

В Україні недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи.

Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган. У разі затримання суддя повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи.

Адміністративно-правова відповідальність суддів

Специфіка правового статусу суддів потребує виключення можливості застосування щодо них санкцій, визначених у Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Стаття 13 Закону України “Про статус суддів” встановлює певні обмеження, а саме: суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи.

Вказані норми повинні забезпечити неможливість будь-яких спроб обмежити особисту свободу судді шляхом притягнення його до адміністративної відповідальності, якщо він здатний підтвердити свою ідентичність.

51. Служба дисциплінарних інспекторів

1. Дисциплінарні інспектори за дорученням члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України попередньо аналізують заяви та повідомлення про неправомірні дії суддів з метою виявлення підстав для відкриття дисциплінарних справ та здійснення перевірок; готують проекти висновків про наявність підстав для притягнення суддів місцевих та апеляційних судів до дисциплінарної відповідальності; виконують інші доручення члена Комісії в ході дисциплінарного провадження відповідно до цього Закону.

52. Інститут народних засідателів та присяжних.Порядок формування, склад

Стаття 57. Статус народного засідателя

1. Народним засідателем є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, вирішує справи у складі суду разом із суддею, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

2. Народні засідателі під час розгляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді. Народні засідателі виконують обов'язки, визначені пунктами 1 - 5 частини четвертої статті 54 цього Закону.

Стаття 58. Список народних засідателів

1. До списку народних засідателів у кількості, зазначеній у поданні голови суду, включаються громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, відповідають вимогам статті 59 цього Закону і дали згоду бути народними засідателями.

2. Список народних засідателів затверджується рішенням відповідної місцевої ради на чотири роки і переглядається у разі необхідності, але не рідше ніж раз на два роки.

3. Список народних засідателів публікується в друкованих засобах масової інформації відповідної мі Стаття 59. Вимоги до народного засідателя

1. Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

2. Не підлягають включенню до списків народних засідателів громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;

3) які мають не зняту чи не погашену судимість;

4) народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, військовослужбовці, працівники апаратів судів, інші державні службовці, адвокати, нотаріуси;

5) громадяни, які досягли шістдесяти п'яти років;

6) особи, які не володіють державною мовою.

3. Особа, включена до списку народних засідателів, зобов'язана повідомити суд про обставини, що унеможливлюють її участь у здійсненні правосуддя, у разі їх наявності.сцевої ради.

Стаття 63. Присяжні

1. Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

53. Суддівське самоврядування. Організаційні форми суддівського самоврядування та їх завдання

Розділ VIII. Суддівське самоврядування

Глава 1. Загальні засади суддівського самоврядування

Стаття 113. Завдання суддівського самоврядування

1. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування - самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.

2. Суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності судів і незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів.

3. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов'язані із здійсненням правосуддя.

4. До завдань суддівського самоврядування належить вирішення питань щодо:

1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади;

2) зміцнення незалежності судів, суддів, захист від втручання в їхню діяльність;

3) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення;

4) вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у порядку, встановленому цим Законом;

5) призначення суддів Конституційного Суду України;

6) призначення суддів до складу Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, встановленому законом.

Стаття 114. Організаційні форми суддівського самоврядування

1. Організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, ради суддів, конференції суддів, з'їзд суддів України.

2. Суддівське самоврядування в Україні здійснюється через:

1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України;

2) ради суддів відповідних судів;

3) конференції суддів відповідних судів;

4) Раду суддів України;

5) з'їзд суддів України.

3. Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України цим Законом, іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з цим Законом.

54. Організаційне забезпечення діяльності судів

Згідно з вимогами Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава. Забезпечення функціонування судової влади передбачає:

- окреме визначення в Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

- законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів;

- гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Організаційне забезпечення діяльності судів покладається на державну судову адміністрацію, що утворюється і функціонує відповідно до вимог Закону України “Про судоустрій України”. Організаційне забезпечення діяльності судів відповідно до вимог закону становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя.

Усі суди в Україні фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють:

- Верховний Суд України, Конституційний Суд України, вищі спеціалізовані суди щодо фінансового забезпечення діяльності цих судових установ;

- Державна судова адміністрація України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та державної судової адміністрації.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками за судами: загальними, спеціалізованими, місцевими, апеляційними (у тому числі Апеляційним судом України), військовими (місцевими та апеляційними разом) та окремо Касаційним судом України і кожним вищим спеціалізованим судом. Ці видатки не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Матеріально-технічне забезпечення місцевих судів покладається на державну судову адміністрацію і здійснюється на підставі замовлень відповідного суду в межах кошторису на утримання цього суду. Щодо забезпечення військових судів державна судова адміністрація взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони України. Особовий склад військових судів користується всіма видами військового спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ Міністерства оборони України.

Розмір заробітної плати (грошового забезпечення) судді повинен забезпечувати його фінансову незалежність, визначається відповідно до закону про статус суддів та інших нормативно-правових актів щодо умов оплати праці суддів і не може бути зменшений. Розмір заробітної плати працівників апарату судів та працівників державної судової адміністрації, їх побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом про державну службу, іншими нормативними актами і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців апаратів законодавчої та виконавчої влади.

55. Державна судова адміністрація України. Система її органів

Глава 2. Державна судова адміністрація України

Стаття 145. Статус Державної судової адміністрації України

1. Державна судова адміністрація України здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

2. Державна судова адміністрація України підзвітна з'їзду суддів України.

3. Територіальні управління Державної судової адміністрації України утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

4. Посадові особи Державної судової адміністрації України, її територіальних управлінь є державними службовцями.

5. Державна судова адміністрація України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс та рахунки в органах Державного казначейства України.

6. Положення про Державну судову адміністрацію України затверджується Радою суддів України.

56. Повноваження Державної судової адміністрації України та системи її органів

Стаття 146. Повноваження Державної судової адміністрації України

1. Державна судова адміністрація України:

1) представляє суди у відносинах із Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України під час підготовки проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік у межах повноважень, визначених цим Законом;

2) забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом;

3) вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення

4) вивчає кадрові питання апарату судів, прогнозує потребу у спеціалістах, здійснює замовлення на підготовку відповідних спеціалістів;

5) забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації;

6) організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства у судах загальної юрисдикції;

7) готує матеріали для формування пропозицій щодо бюджету судів;

8) організовує комп'ютеризацію судів для здійснення судочинства, діловодства, інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності та забезпечення функціонування автоматизованої системи документообігу в судах; забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на фінансування відповідних судів;

9) забезпечує функціонування автоматизованої системи визначення члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

10) забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень та Реєстру електронних адрес органів державної влади, їх посадових та службових осіб;

11) взаємодіє з відповідними органами та установами, в тому числі інших держав, з метою вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів;

12) організовує діяльність служби судових розпорядників;

13) затверджує положення про бібліотеку суду;

14) здійснює інші повноваження, визначені законом.

. Стаття 147. Голова Державної судової адміністрації України

1. Державну судову адміністрацію України очолює Голова Державної судової адміністрації України.

2. Голова Державної судової адміністрації України призначається на посаду і звільняється з посади Радою суддів України.

3. Голова Державної судової адміністрації України не має права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової і творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради господарської організації, що має на меті одержання прибутку.

Стаття 148. Територіальні управління Державної судової адміністрації України

1. Територіальні управління Державної судової адміністрації України є територіальними органами Державної судової адміністрації України.

2. Територіальне управління Державної судової адміністрації України очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Головою Державної судової адміністрації України.

3. Начальник територіального управління Державної судової адміністрації України за поданням голови місцевого суду призначає на посаду керівника апарату місцевого суду, заступника керівника апарату місцевого суду та звільняє їх з посади, за поданням голови місцевого суду застосовує до них заохочення або накладає дисциплінарні стягнення відповідно до закону; присвоює керівнику апарату місцевого суду, його заступнику ранги державного службовця відповідно до законодавства про державну службу.

57. Забезпечення суддів

Розділ IX. Забезпечення судді

Стаття 129. Суддівська винагорода

1. Суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

2. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) перебування на адміністративній посаді в суді;

3) науковий ступінь;

4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

3. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно:

з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат;

з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

4. Посадові оклади інших суддів установлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом:

1) судді апеляційного суду - 1,1;

2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2;

3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.

5. Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи до 5 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям Конституційного Суду України, які вперше призначені на посаду судді, виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 5,5 відсотка за кожен рік роботи.

6. Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря судової палати, секретаря пленуму вищого спеціалізованого суду, секретаря Пленуму Верховного Суду України виплачується щомісячна доплата у розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

7. Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності у розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

8. Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Стаття 130. Відпустка

1. Суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Стаття 131. Стаж роботи судді

1. До стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді:

1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України;

2) члена Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

3) судді у судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу.

2. До стажу роботи, що дає судді Конституційного Суду України право на відставку і виплату вихідної допомоги, зараховується також стаж іншої практичної, наукової, педагогічної роботи за фахом та стаж державної служби.

Стаття 132. Забезпечення житлових умов судді

1. Після призначення на посаду суддя Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищого спеціалізованого суду, апеляційного, місцевого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду.

Стаття 133. Забезпечення потреб судді, пов'язаних з його діяльністю

1. Суддя забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України мантією та нагрудним знаком.

2. Суддя забезпечується окремим кабінетом, робочим місцем та необхідними для роботи засобами.

Стаття 134. Державний захист суддів та членів їхніх сімей

1. Судді, члени їхніх сімей та їх майно перебувають під особливим захистом держави. Органи внутрішніх справ зобов'язані вживати необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї, збереження їхнього майна, якщо від судді надійде відповідна заява.

2. Вчинені у зв'язку із службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погроза вбивством, насильством чи пошкодженням майна судді, образа чи наклеп на нього, а також посягання на життя і здоров'я близьких родичів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей), погроза їм вбивством, пошкодженням майна тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

3. Суддя має право на забезпечення засобами захисту, які йому надаються органами внутрішніх справ.

Стаття 135. Соціальне страхування судді

1. Життя і здоров'я суддів підлягають обов'язковому державному страхуванню за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" .

58. Історія зародження і етапи розвитку прокуратури

Зародження первинних функцій прокуратури відноситься до часів Стародавнього Риму. За правління імператора Августа важливого значення набула діяльність прокураторів (від лат. procurator управитель, представник), яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначалися із вершників, а також вільновідпущеників. Із імператорських вільновідпущеників та рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Імператор Клавдій розширив права прокураторів, вони одержали право виносити судові рішення.

За глибокої давнини почалося формування правової системи, а з нею і певних функцій прокуратури, і на території сучасної України.

На етапі розвитку звичаєвого права також на рівні звичаю формувалася наглядова функція деспотійних володарів скіфської держави. Норми права у скіфів захищали життя, майно, привілеї царської сім'ї та родоплемінної знаті. Цар встановлював чіткий порядок використання пасовищ, адже йому належала верховна власність на землю. А коли існувала наглядова функція, то звісно, існували і наглядачі.

У VII століттях до н. е. скіфи зустрілися з грецькими поселенцями. У Північному Причорномор'ї елліни заснували свої міста-держави: Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін. Основними джерелами права в них були закони та рішення народних зборів і рад міст, постанови колегій, а також місцеві звичаї. Законодавча ініціатива належала народним зборам, радам міст, їх головам, колегіям, а також своєрідним попередникам сучасних прокурорів ? номофілакам (стражам законів), які повинні були стежити за оформленням законів, поведінкою людей та посадових осіб і вимагали від них виконання законів. Крім номофілаків, існувала колегія продиктів (юридичних радників), які також виконували наглядові функції.

У Х ст. почало формуватися князівське законодавство давньоруської держави Київської Русі. Ще княгиня Ольга, встановивши норми і пункти збору данини, посилила функції нагляду. Вона також прийняла закон, який оберігав життя княжих дружинників. Статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Боротьба з прибічниками старих традицій, що не бажали підкорятися новим звичаям, суворе покарання їх стали суттю наглядових повноважень великого князя. Велике значення у формуванні правової системи мало прийняття зводу великокняжих законів, що отримав назву «Руська правда». Суттєва роль у «Руській правді» відводилась нормам кримінального процесу та права, хоча такого поділу ще не існувало. А оскільки цей процес належало контролювати то, ймовірно, це було черговим кроком у розвитку наглядової функції. У судовій практиці Київської Русі панував змагальний процес за активної участі сторін, які називалися позивачами. Суд виконував функцію посередника, хоча іноді застосовувалися форми розшукового процесу. Головну роль при цьому відігравав позивач, з ініціативи якого розпочиналося судочинство. Формально саме він був обвинувачем. Доказове значення мали зовнішні ознаки злочину, речові докази, власне зізнання, показання «видоків» та «послухів». Рішення суду оголошувалося усно, а вирок виконувався негайно.

У 1578 році на сеймі Речі Посполитої було утворено Луцький трибунал - вищий суд України, дія якого поширювалася на Київське, Волинське та Брацлавське воєводства, офіційною ж мовою визнавалася українська. Вже наступного, 1579 року, в Батурині утворено Український трибунал, який складався із семи департаментів. Депутати трибуналу щорічно обирали прокурора (інстигатора), котрий наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду.

Посада прокурора збереглася в Україні і в XVII ст. В Українському трибуналі разом із гетьманом, генеральним писарем, генеральним возним, генеральними суддями та іншими вищими чинами засідав і прокурор. У 1722 році Петро І заснував державний орган для здійснення нагляду за дотриманням законної діяльності центральних і місцевих органів державної влади. Царська імператорська прокуратура, куди і входили органи прокуратури України, проіснувала до жовтня 1917 року.

Після жовтневих подій 1917 року розпочався новий етап державотворення і національного самовизначення народу України, етап здобуття суверенності. В УНР велася активна робота із створення нової системи правоохоронних органів, у тому числі - судів і органів прокурорського нагляду. Так, у грудні 1917 року заснована Прокураторія, а вже наступного місяця Центральна Рада ухвалила Закон “Про уряджання прокурорського нагляду в Україні”. За часів правління гетьмана Скоропадського П. П. (квітень-грудень 1918 року) ухвалюється Закон “Про утворення державного Сенату”. При створенні у грудні 1918 року Директорії УНР набуває чинності Закон “Про урядження прокурорського догляду в Україні” і поновлюється діяльність Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд Української Народної Республіки”. За радянських часів Державна прокуратура в Україні була заснована в системі Наркомюсту

28 червня 1922 року затвердженим ВУЦВК Положенням про прокурорський нагляд. Законодавство про прокуратуру постійно розвивалося. У 1923 році передбачалося введення Прокуратури до складу Верховного Суду СРСР. А пізніше, в 1933 році, утворюється Прокуратура Союзу РСР як централізована система з правом загального керівництва діяльністю прокуратур союзних республік, а разом із тим затверджується Положення про Прокуратуру Союзу РСР. Слід зазначити, що на Нюрнберзькому процесі головним обвинувачем від Радянського Союзу був прокурор Української РСР Р. Руденко.

З моменту проголошення України суверенною і незалежною державою розпочався новий етап розвитку прокуратури. Після прийняття та введення в дію з 1 грудня 1991 року Закону України “Про прокуратуру” та ряду інших нормативних актів створено правову базу організації та діяльності органів прокуратури незалежної України. Враховуючи роль органів прокуратури України у зміцненні законності, захисту прав людини і громадянина, а також внесок працівників прокуратури у справу розбудови України як правової держави, Указом Президента України від 02.11.2000 року встановлено професійне свято - День працівника прокуратури - 1 грудня. .</ref>

59.Місце прокуратури у механізмі держави

Роль і місце будь - якого державного органу визначається комплексом рис, ознак критеріїв:

1) призначенням органу державної влади;

2) функції ( напрями діяльності)

3) повноваження;

4) порядок формування та підпорядкованість;

5) система та структура органу та його складових.

Поряд із закріпленими функціями прокуратури у Конституції України існують так звані “ тимчасові” функції прокуратури, а саме нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів суб'єктами державного і суспільного життя. Тому факт збереження за прокуратурою названої функції та перелічених конституційних функцій залишив нерозв'язаною і проблему щодо місця прокуратури в системі органів державної влади. Цій проблемі слід дати правовий аналіз.

По-перше, органу законодавчої влади не властиво виконувати функцію слідства, представництва інтересів держави та громадянина у суді і підтримання державного обвинувачення.

По-друге, органу виконавчої влади не властиво виконання названих вище а також наглядових функцій.

По-третє, органу судової влади не властиво здійснювати наглядові функції та функцію досудового слідства.

Якщо колись прокуратура буде позбавлена функції нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів та функції досудового слідства, тоді, безумовно вона стане забезпечувально-судовим органом, тобто репрезентуватиме судову владу.

Органам прокуратури належить особливе місце в механізмі гарантій законності. Захищаючи права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства органи прокуратури, керуючись у своїй діяльності законами, можуть зобов'язати від імені держави будь-якого керівника піднаглядного органу, організації чи установи усунути порушення законності, вжити заходів для попередження таких порушень у майбутньому, вимагати притягнути до відповідальності винних.

Здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, органами, що виконують судові рішення у кримінальних справах, а також застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, - прокурори користуються широкими владними повноваженнями, які, власне розкривають суть прокурорсько-наглядової влади.

Здійснюючи нагляд за додержанням і застосуванням законів на території України, беручи участь у законодавчому процесі присутністю на засіданнях ВРУ та її органів, інформуючи депутатів про стан законності в державі тощо, органи прокуратури взаємодіють із законодавчою владою, сприяючи у виконанні її безпосередніх завдань.

Нагляд за додержанням законів КМУ, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, іншими органами державного та господарського управління й контролю, прокурор сприяє здійсненню й виконавчої влади в рамках закону.

Участь прокурора у здійсненні судочинства полягає у його праві реагувати на незаконні судові рішення, шляхом внесення відповідно апеляційного та касаційного подання, а це означає, що органи прокуратури допомагають судовій владі у забезпеченні правосуддя.

Отже, реалізуючи свої повноваження, органи прокуратури обслуговують усі три гілки влади.

60.Поняття прокурорського нагляду в Україні.Завдання прокуратури в умовах побудови правової держави

Згідно з Законом України «Про прокуратуру»Стаття 1. Прокурорський нагляд за додержанням законів в Україні

Прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами,

установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Стаття 19. Предмет нагляду за додержанням і застосуванням законів

Предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено:

підтримання державного обвинувачення в суді;

представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

У ст. 123 Конституції України передбачено, що організація і порядок діяльності органів прокуратури визначаються законом. Прийняття Верховною Радою Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про прокуратуру", безумовно, сприяє посиленню правозахисного потенціалу прокуратури, уточненню її наглядових повноважень. Зміни в законодавстві, пов'язані з судово-правовою реформою, рішення Конституційного Суду України, накази Генерального прокурора України детально встановлюють компетенцію прокуратури.

Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом втілення обов'язку держави з утвердження та забезпечення прав і свобод людини, відповідає вітчизняним традиціям здійснення нагляду за виконанням правових норм. Дієвий механізм органів прокуратури -- один з гарантів законності та правопорядку, він сприяє реалізації принципу верховенства права, що є основним у правовій державі.

Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є Конституція, Закон України "Про прокуратуру", кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, адміністративне, виправно-трудове, господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України (в частині, що не суперечить Конституції України), а також визнані Україною відповідні міжнародні договори та угоди.

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

1)закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень;

2)гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини і громадянина;

3)основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну або таку, що межує із правопорушенням, дію певного кола державних органів та посадових осіб передбаченими законом засобами. При цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак.

61. Система і структура органів прокуратури

Стаття 13. Закону України «Про прокуратуру» Система органів прокуратури

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські,

районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також

військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Штатна чисельність органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати затверджується Генеральним прокурором України.

Стаття 14. Генеральна прокуратура України

Генеральну прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який має першого заступника та заступників.

Структуру Генеральної прокуратури України та Положення про її структурні підрозділи затверджує Генеральний прокурор України.

У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія у складі Генерального прокурора України (голова), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Генеральним прокурором України.

Генеральна прокуратура України разом з Міністерством внутрішніх справ України та іншими заінтересованими міністерствами і відомствами, за погодженням з Міністерством статистики України, розробляє систему та методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність, розкриття і розслідування злочинів.

62-63.Територіальні та спеціалізовані прокуратури

система органів прокуратури складається з територіальних та спеціалізованих прокуратур. Територіальні прокуратури створені відповідно до адміністративно-територіального устрою України, а спеціалізовані -- за предметно-галузевим принципом і функціонують в окремих сферах життєдіяльності. На даний час в системі органів прокуратури діють такі спеціалізовані прокуратури: військові, транспортні, природоохоронні та прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень.

Територіальні, а також інші зазначені прокуратури у сукупності утворюють злагоджену трьохланкову систему органів прокуратури, вершину якої складає Генеральна прокуратура України. Другою ланкою системи органів прокуратури є прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також прирівняні до них спеціалізовані прокуратури (на правах обласних), наприклад, військові прокуратури регіонів, військова прокуратура Військово-Морських Сил України. Третю ланку прокурорської системи складають міські, районні, міжрайонні та інші прирівняні до них прокуратури (наприклад, військові прокуратури гарнізонів).

Очолює систему органів прокуратури з притаманними тільки йому повноваженнями Генеральний прокурор України, який призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України, одночасно він очолює і Генеральну прокуратуру України.

64. Принципи організації та діяльності прокуратури України

Організація та діяльність органів прокуратури України базується на певних принципах. Основні принципи організації та діяльності прокуратури закріплені у ст. 122 Конституції України та ст.6 Закону “Про прокуратуру”. Це принципи єдності прокурорської системи, її централізації з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим, незалежності, гласності, позапартійності, законності тощо.

Принцип єдності означає, що всі територіальні та спеціалізовані прокуратури, які діють в Україні, складають єдину систему. Кожен прокурор діє на відповідній території або у сфері правових відносин від імені України в цілому, а також наділений в межах своєї компетенції єдиними повноваженнями та правовими засобами їх реалізації.

Централізація системи органів прокуратури проявляється в тому, що нижчестоящі прокурори підпорядковуються вищестоящим прокурорам та Генеральному прокурору України. Він призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим. Прокурори областей, міст та районів, прокурори спеціалізованих прокуратур призначаються на посаду тільки Генеральним прокурором України.

Принцип незалежності органів прокуратури полягає у тому, що всі функціональні рішення та дії (щодо здійснення нагляду, розслідування справ тощо) кожен прокурор та слідчий здійснюють тільки на основі закону, власного переконання та матеріалів перевірок (розслідувань), з огляду на повноту, всебічність та об'єктивність їх проведення.

Втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється.

Прокурори не можуть входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних органів, утворюваних радами або їх виконавчими органами.

Принцип гласності означає відкритість діяльності органів прокуратури, доступність інформації про її діяльність для громадян та засобів масової інформації.

Через реалізацію цього принципу суспільство здійснює контроль за діяльністю прокуратури. Принцип позапартійності сформульований у ч. 2 ст.6 Закону “Про прокуратуру” -- працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів. Це означає, що прокурорські працівники не можуть бути членами громадських об'єднань, які переслідують політичні цілі, та брати участь в їх діяльності. Створення та діяльність таких громадських об'єднань, їх організацій в органах прокуратури не припустимі.

Принцип законності є важливішою загальноправовою основою діяльності усіх суб'єктів правозастосування.