Аналіз механізму правового регулювання використання права інтелектуальної власності у господарській діяльності

Порушенням прав власника свідоцтва вважається будь-яке посягання на них з боку третіх осіб. На вимогу власника свідоцтва таке порушення має бути припинено. Якщо порушенням власникові свідоцтва були заподіяні майнові чи моральні збитки, їх має відшкодувати порушник. Порушення прав власника може бути в будь-якій формі чи будь-яким способом, тому і відповідальність порушника може бути різною. Зокрема, власник свідоцтва має право вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використовуваного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати. Виготовлені зображення знака або позначення можуть бути знищені на вимогу власника свідоцтва. Право на захист має також особа, яка користується знаком на підставі ліцензійного договору, якщо інше не передбачено в ньому.

О.А. Підопригора зазначає, що одним з недоліків захисту права інтелектуальної власності, передбаченого новим ЦК України, є те, що цей захист взагалі носить компенсаційний характер. Він спрямований лише на відновлення порушеного права, в тому числі і майнового стану суб'єкта права інтелектуальної власності в разі його порушення. Але майнового покарання за вчинені дії порушник не несе.

Суди, відповідно до їх компетенції, розглядають спори про встановлення власника свідоцтва, укладення та виконання ліцензійних договорів, порушення майнових прав власника свідоцтва.

Слід зазначити, що у судовій практиці виключне право власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється на здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки.

Так, Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ«Одеська морська агенція «Інтерброкер» на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.10.2003. за позовом вищевказаної фірми до ТОВ«Керченське морське агентство « Інтерброкер» про заборону використовувати у своєму найменуванні слово «Інтерброкер» та зобов'язання провести перереєстрацію відповідача як суб'єкта підприємницької діяльності у зв'язку зі зміною назви.

-- ТОВ «Одеська морська агенція «Інтерброкер» створено 23.01.2001 шляхом реорганізації виробничого кооперативу «Одеська морська агенція Інтерброкер», який було зареєстровано 05.09.1990;

ВК «Одеська морська агенція «Інтерброкер» є одним із засновників і учасників ТОВ «Керченське морське агентство «Інтерброкер», зареєстрованого 15.03.1995;

ВК «Одеська морська агенція «Інтерброкер» вийшов зі складу учасників ТОВ «Керченське морське агентство «Інтерброкер» 25.05.1997;

-- 10.12.2001 ТОВ «Одеська морська агенція «Інтерброкер» звернулося до Держпатенту із заявкою на реєстрацію логотипа «Інтерброкер» як знака для товарів і послуг;

-- ТОВ «Одеська морська агенція «Інтерброкер» одержало свідоцтво на знак «Інтерброкер» від 15.10.2002 на послуги 35 класу МКТП

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу ТОВ «Одеська морська агенція «Інтерброкер» задовольнив частково; рішення господарського суду АРК від 20-25.06.2003 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.10.2003 скасував; справу передав на новий розгляд до господарського суду АРК.

Правове регулювання комерційного найменування здійснюється відповідно до ЦКУ та ГКУ. До вступу в силу цих кодексів основним нормативним актом у сфері регулювання прав на комерційне найменування залишалось Положення про фірму від 22 червня 1922 р., застосування якого забезпечувалося постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», згідно з яким до прийняття відповідний законодавчих актів на території України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України. На даний же час для застосування Положення про фірму не має правових підстав, про що свідчать і роз'яснення Вищого господарського суду України від 14.01.2004 року за № 05 - 3/31. Охорона прав на комерційне найменування передбачена також законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Проте слід зазначити, що назріла необхідність у розробці і прийнятті спеціального закону, який мав би своїм завданням охорону прав на комерційне найменування.

Комерційне найменування -- це передусім будь-яка назва підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної особи. Назва має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається і запам'ятовується або, як кажуть, благозвучною. Однією із необхідних умов такого комерційного найменування має бути відповідність назви характерові діяльності даної фірми, найменування повинне правдиво відображати правове становище фірми і не вводити в оману інших учасників торгового обороту. Ця вимога в законодавстві зарубіжних країн дістала назву «принцип істинності фірми». Комерційне найменування має бути постійним і незмінним, що називають принципом постійності фірми. Ще однією правовою ознакою комерційного найменування має бути вимога щодо оригінальності найменування. Не може дістати правову охорону найменування, яке повторює уже використовуване або настільки схоже з ним, що його легко сплутати з іншими. Найменування фірми має чітко відрізнятися від інших подібних. Комерційне найменування має своїм призначенням індивідуалізацію даного підприємства, організації чи установи, передусім виокремлення її підприємницької чи будь-якої іншої діяльності. Йдеться про правову охорону комерційного найменування не як про самоціль, а як про правову охорону назви фірми, яка має це найменування, її ділової репутації, її престижу, авторитету. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої діяльності. Особи можуть мати однакові комерційні найменування якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, та послуг, які ними надаються.

Відповідно до ст. 489 ЦКУ право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки, що відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності. На практиці момент виникнення правової охорони комерційного найменування найчастіше пов'язується з моментом його реєстрації, тобто з моментом державної реєстрації самої юридичної особи. Це підтверджується ст. 159 ГКУ, відповідно до якої суб'єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше. Чинність права інтелектуальної власності на комерційне найменування, загалом, припиняється на момент ліквідації відповідної юридичної особи. Слід зазначити, що право інтелектуальної власності на фірмове найменування належить юридичній особі незалежно від того, здійснює вона господарську діяльність чи ні, на відміну від знаку для товарів та послуг, дія якого може бути припинена достроково в зв'язку з тим, знак не використовувався його власником.

Майновими правами на комерційне найменування є: право на використання комерційного найменування; право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання, а також будь-які інші майнові права, що не заборонені законом. Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною.

За міжнародною практикою фірмове найменування може також використовувати володілець у товарних знаках, які належать йому. Проте володілець фірмового найменування за тією ж міжнародною практикою не може відчужувати його окремо від підприємства. Це правило не поширюється на випадки реорганізації юридичної особи чи відчуження підприємства в цілому. Використання зареєстрованого на ім'я певної юридичної особи комерційного найменування іншими юридичними особами без дозволу володільця не допускається. Особливістю права інтелектуальної власності на фірмове найменування є те, що воно невіддільне від юридичної особи, якій належить. Проте ЦКУ передбачає можливість передання права на фірмове найменування. Стаття 1115 містить положення про договір комерційної концесії, який раніше не був відомий законодавству України. Так, за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за певну плату право користування належними цій стороні правами з метою виготовлення або продажу певного товару та надання послуг. Предметом такого договору є право на використання об'єктів інтелектуальної власності, до яких належить і фірмове найменування. Це єдиний випадок, коли чинне законодавство України безпосередньо передбачає можливість надання права на використання фірмового найменування без передання підприємства як єдиного майнового комплексу.

Неправомірне використання фірмового найменування іншого підприємця означає порушення охоронюваного законом виключного права на індивідуалізацію його як юридичної особи. Це порушення включає також і самовільне використання найменування, про що вказує ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», зазначаючи, що неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого фірмового найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на його використання. Прикладом судової практики з цього питання є справа за позовом про використання фірмового найменування позивача та відшкодування моральної шкоди за використання назви позивача та введення в оману покупців, розглянута Апеляційним судом м.

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. у статті 1 проголошує, що вказівка на походження або найменування місця походження товару належить до об'єктів промислової власності і підпадає під дію даної конвенції. Географічні зазначення слугують захистом нематеріальних цінностей, таких як диференціація ринку, репутація та стандарти якості, які до того ж гарантують підвищення рівня культури виробництва. Продукція, що позначається за допомогою географічного зазначення, не призначена ні для продажу в якості товару споживання, ні для захисту переважного положення на ринку, вона лише презентує на ринку високу якість, а також ідентифікує національну культуру.

Право на зазначення походження товару -- це новий цивільно-правовий інститут, який в Україні тільки складається. Правові відносини в даній галузі регулюються в Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Зазначення походження товарів поділяються на прості та кваліфіковані. В поняття «кваліфіковане зазначення місця походження товару» входять: назва місця походження товару, тобто назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором; та географічне зазначення походження товару - назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора. За ЦКУ (глава 45) передбачено право інтелектуальної власності лише на географічне зазначення, яке передбачає правову охорону з дати державної реєстрації цього права. Обсяг правової охорони визначається характеристиками товару і межами географічного місця його походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

У законі про зазначення походження товару чітко визначено порядок і умови проведення державної реєстрації, склад заявки та інші умови. Заявником на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару може бути будь-яка юридична чи фізична особа, яка має намір виробляти товар з характерними для даного географічного об'єкта властивостями або вже виробляє зазначений товар. Проте слід мати на увазі ту особливість цього інституту, що право на використання кваліфікованого зазначення походження товару не є монопольним, тобто воно не є виключним правом. Це означає, що одне й те саме найменування місця походження товару може бути зареєстровано на ім'я кількох заявників -- користувачів цим найменуванням. Заявка має бути піддана відповідній експертизі, порядок проведення якої визначений статтями 9--13 Закону про охорону прав на зазначення походження товару. Якщо в результаті експертизи заявки на реєстрацію кваліфікованого зазначення місця походження товару буде встановлено, що заявлене зазначення відповідає вимогам закону і охороноздатності, то на підставі результатів експертизи приймається рішення про видачу свідоцтва на право використання кваліфікованого зазначення походження товару, проводиться його реєстрація в Державному реєстрі назв місць походження та географічних зазначень походження товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походження товарів, видається свідоцтво на право користування зазначенням походження товару.

Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є: право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням; право на використання географічного зазначення; право перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання. Таке право є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням. Право інтелектуальної власності на кваліфіковане зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права у встановленому чинним законодавством порядку або внаслідок міжнародних договорів держави. Просте зазначення походження товару реєстрації не підлягає.

Свідоцтво на право використання зазначення походження товару надає його володільцеві певні права і накладає на нього певні обов'язки. Основним правом, що надається свідоцтвом, є право на користування кваліфікованим зазначенням походження товару. Використанням зазначення походження товару прийнято вважати застосування його на товарах, для яких воно зареєстровано, а також на його упаковці, в рекламі, проспектах, рахунках та іншій діловій документації, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках, а також при демонстрації товару на виставках і ярмарках, які проводяться на території держави. Власник свідоцтва має право наносити поряд з кваліфікованим зазначенням походження товару попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстровано в Україні. Для попереджувального маркування назви місця походження товару застосовується обведена овалом абревіатура (НАШ), а географічного зазначення -- (ГЗП). Замість цього маркування або разом з ним може наноситися текст: «Зареєстрована в Україні назва місця походження товару» або «Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару».

Правове регулювання відносин у сфері охорони комерційної таємниці здійснюється окремими положеннями ЦКУ та ГКУ, а також опосередковано відносини щодо комерційної таємниці регулюються законами України «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про науково-технічну інформацію» тощо. Особливості відносин щодо комерційної таємниці підприємства передбачені ст.30 Закону України «Про підприємства в Україні». Захист комерційної таємниці, зокрема, здійснюється через інститут боротьби з недобросовісною конкуренцією, а саме законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Україна також бере участь в численних міжнародних договорах, які торкаються питань охорони комерційної таємниці. Особливе місце серед міжнародних правових актів у сфері охорони комерційної таємниці займають: Угода щодо торгових аспектів прав інтелектуальної власності та Північноамериканська угода про вільну торгівлю. Під час кодифікації приватного права України ряд положень перелічених вище документів у галузі охорони комерційної таємниці були рецепійовані та включені в ЦКУ, зокрема, в частині визначення ознак комерційної таємниці. Цим саме законодавство України щодо комерційної таємниці було одночасно приведене у відповідність із вимогами ВОІВ, сформульованими в Модельних положеннях про захист проти несумлінної конкуренції.

Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 року визначив, що інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Отже, комерційною таємницею є лише відомості, зафіксовані в документах та інших матеріальних об'єктах. Стаття 505 ЦКУ дає легальне визначення і вказує, що комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Зі змісту статті 162 ГКУ випливає, що комерційна таємниця -- це інформація, яка невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, у зв'язку з чим вона має комерційну цінність, а її володілець вживає належних заходів до охорони її конфіденційності. Згідно ст. 30 Закону України «Про підприємства» комерційна таємниця підприємства - це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення, (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства.

Обов'язковою умовою віднесення інформації до комерційної таємниці є невідомість її третім особам. Проте не кожна інформація, що невідома третім особам, є комерційною таємницею. Такою може бути лише інформація, невідомість якої зумовлена відсутністю законних підстав для вільного доступу до неї інших осіб. Зокрема, не може бути комерційною таємницею інформація, що невідома третім особам, але за правовим режимом є відкритою інформацією. Наприклад, не є комерційною таємницею інформація про стан довкілля та про якість харчових продуктів і предметів побуту, оскільки право вільного доступу кожного до цієї інформації гарантується статтею 50 Конституції України. Комерційна таємниця не є державною таємницею і не захищається авторським і патентним правом, не стосується негативної діяльності підприємства, здатної завдати шкоди суспільству (порушень законів, неефективної роботи, адміністративних помилок, забруднення навколишнього середовища тощо). Не завжди є комерційною таємницею й інформація з обмеженим доступом. Законодавством можуть бути встановлені випадки, коли така інформація не є комерційною таємницею і вільна для доступу певних осіб. Зокрема, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 9 серпня 1993 р. № 611 визначив перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, та зобов'язав підприємства подавати ці відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою. Такими відомостями є:

- інформація з усіх установлених форм державної звітності;

- дані, необхідні для перевірки нарахування і сплати податків та інших обов'язкових платежів;

- відомості про чисельність і склад працюючих, про їхню заробітну плату в цілому і за професіями і посадами, а також наявність вільних робочих місць;

- документи про сплату податків та інших обов'язкових

- документи про платоспроможність;

- відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, союзах, об'єднаннях та інших організаціях, що не займаються підприємницькою діяльністю;

- відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

За відповідності наведеним вище умовам щодо віднесення інформації до комерційної таємниці технічна, організаційна, комерційна, виробнича та інша інформація має комерційну цінність. Однак цього недостатньо для набуття нею статусу комерційної таємниці. Необхідно ще, щоб володілець такої інформації вживав належних, тобто адекватних існуючим обставинам, заходів щодо збереження її конфіденційності. Зокрема, це можуть бути різноманітні організаційні заходи з перепускного режиму, добору кадрів, організації документообігу тощо. Відповідні норми можуть бути передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором і спеціальними внутрішніми правовими актами. Умови збереження конфіденційності інформації та відповідальності за їх порушення можуть включатись також до трудових договорів (контрактів) з працівниками. Крім того, можуть застосовуватись будь-які законні засоби технічного захисту для охорони приміщень, запобігання прослуховуванню та іншого витоку інформації тощо. Найбільш характерними відомостями, що становлять комерційну таємницю відповідно до зарубіжного законодавства, є відомості про виробництво, управління, плани розвитку підприємства, наради, фінанси, стан ринку, партнерів, переговори, контракти, ціни, створювані науково-технічні, досягнення, власну безпеку підприємства. Отже, необхідними критеріями інформації для віднесення її до комерційної таємниці з метою її захисту законодавством є такі: інформація недостатньо відома громадськості; власник інформації, здатний одержувати прибуток з використання цієї інформації; інформація є корисною; власник інформації вживає заходів щодо її захисту.

Слід зазначити, що визначення в українському законодавстві поняття комерційної таємниці є доволі суперечливим і недосконалим, що спричиняє деяку хиткість усіх угод із збереження комерційної таємниці та неабияку складність судового розгляду відповідних справ. Так, до комерційної таємниці може належати інформація, яка була відома працівникові до його прийняття на роботу. Наприклад, конструкторська документація може бути розроблена на підприємстві, але на основі попередніх досліджень працівника. При звільненні працівника та підготовці ним такої ж документації на іншому підприємстві на нього можна подати позов. Тобто у визначеннях не встановлено, чи є відомості, що охороняються комерційною таємницею, не загальновідомими або абсолютно секретними (тобто взагалі невідомими третім особам). По іншому згадане поняття трактується у міжнародній практиці. Так, відповідно до модельних положень про захист проти недобросовісної конкуренції, підготовлених ВОІВ 1996 року, інформація має розцінюватись як секретна, якщо вона:

не загальновідома або легкодоступна як єдине ціле або у точній сукупності та поєднанні її компонентів для осіб у колах, що звичайно мають справу зі вказаним видом інформації

має комерційну цінність, оскільки є секретною

є об'єктом достатніх для даних обставин заходів щодо збереження її секретності правовласником. У коментарі до цих положень зазначається. Що абсолютна секретність не вимагається. А інформація має розцінюватись як секретна настільки тривало, наскільки вона не є загальновідомою або легкодоступною. Отже, зробимо висновки, що визначення в українському законодавстві такої вимоги для секретної інформації як невідомість (абсолютна невідомість) для третіх осіб протирічить міжнародній практиці та значно звужує можливості охорони комерційної таємниці, так як практично довести дуже важко абсолютну невідомість інформації для третіх осіб. Слід також звернути увагу на те, що одним із найскладніших питань забезпечення режиму комерційної таємниці є також її збереження особами, яким вона була довірена, після їх звільнення, або виходу їх з учасників товариства. Складність полягає у тому, що важко поділити досвід і знання, отримані носіями комерційної таємниці під час їх діяльності в господарському товаристві та після припинення трудових, договірних відносин з господарюючим суб'єктом.Недаремно одним із видів промислового шпіонажу, з яким дуже важко боротися не тільки у нас, але й за кордоном, вважається пропонування конкуруючими фірмами працівникам, які мають справу з комерційною таємницею, роботи з більш високим заробітком на своїй фірмі, що й забезпечує їм доступ до комерційних секретів.

ЦКУ, ГКУ та інші закони не встановлюють певного строку правової охорони комерційної таємниці. Вони зумовлюють сплив цього строку лише припиненням існування будь-якої з умов, зазначених у частині першій коментованої статті. Ця специфіка нерідко превалює під час вибору комерційної таємниці як форми правової охорони відомостей, коли відведений законом певний строк їх охорони в іншій формі (винаходу, корисної моделі тощо) не задовольняє суб'єкта господарювання.

Законодавці в Україні передбачають усі можливі засоби для захисту комерційної таємниці від незаконного використання її третіми особами, включаючи цивільну, адміністративну та кримінальні відповідальність за розголошення комерційної таємниці. Зокрема, суб'єкт господарювання може вимагати від третіх осіб утримуватись від незаконного одержання його комерційної таємниці, а також подальшого застосування її в господарській діяльності, наприклад у виробництві продукції. Разом з тим слід враховувати, що на підставі статті 30 Закону України «Про інформацію» комерційна таємниця може бути поширена без згоди її власника, якщо ця таємниця є суспільно значимою, тобто, якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю таємницю переважає право її власника на її захист. Це може статися, наприклад, коли предметом комерційної таємниці є відомості про засіб ефективного стримування епідемії хвороби. Якщо суд встановить, що комерційна таємниця є суспільно значимою, то особа, яка розголосила її, звільняється від відповідальності на підставі статті 47 згаданого Закону.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання. Видом правопорушень, що визнаються недобросовісною конкуренцією, є неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці Він включає чотири склади правопорушень: неправомірне збирання комерційної таємниці; неправомірне розголошення комерційної таємниці; неправомірне схилення до розголошення комерційної таємниці; неправомірне використання комерційної таємниці. Глава 4 Закону ґрунтується на таких положеннях: порушенні контракту або конфіденційності відносин; неналежному засобі встановлення комерційної таємниці, та її розголошення; неправомірному розкритті її іншими особами. Конфіденційні відносини можуть існувати між підприємцем і його робітниками, між партнерами в підприємництві, між юридичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності і його службовими особами, а також між підприємцем та іншими комерційними і некомерційними контрагентами. Неправомірним вважається збирання комерційної таємниці незалежно від того, яким способом здійснювались протиправні дії: крадіжка документів, підслуховування розмов, одержання таких відомостей від осіб, що володіють ними за плату тощо. Проте обов'язковим є встановлення факту заподіяння шкоди підприємцю або можливості її заподіяння. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (ст. 17 Закону). Під розголошенням слід розуміти як незаконне ознайомлення інших осіб з відомостями, що становлять комерційну таємницю, так і створення особою, якій ці відомості стали відомі у зв'язку з професійною або службовою діяльністю і яка повинна зберігати їх в таємниці, умов, сприятливих ознайомленню із ними сторонніх осіб. Спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі в зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання, визнається схиленням до розголошення комерційної таємниці (ст. 18 Закону). Згідно зі ст. 19 Закону, неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять комерційну таємницю. Згідно зі ст. 20 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" вчинення дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

ВИСНОВКИ

В даний час актуальним стало прискорене формування ринкових відносин у промисловості й широке впровадження нових наукомістких технологій для одержання вітчизняної конкурентноздатної продукції і забезпечення інтересів національної економічної безпеки за рахунок розвитку науково-технічного потенціалу. При практичному здійсненні господарської діяльності у цій сфері виникає безліч правових проблем, що вимагають системного аналізу для найбільш ефективного й оперативного їхнього розв'язання. Україна, маючи значний потенціал у сфері інтелектуальної власності, недостатньо його використовує. Здебільшого це пов'язано з відсутністю фінансування перспективних проектів для їх комерційної реалізації, проте значна частина цих питань може бути вирішена тільки через ефективне правове регулювання відносин прав інтелектуальної власності на основі офіційних законодавчих актів і цивільно-правових договорів між учасниками комерційного обороту об'єктів інтелектуальної власності. Юридичне забезпечення гарантій прав авторів, підприємців і інвесторів може бути досягнуте при ефективному функціонуванні державної патентної системи, що забезпечує конкретним виробникам оптимальні умови для створення, правової охорони й ефективного використання об'єктів інтелектуальної власності.

Значну частину результатів інтелектуальної діяльності складають науково-технічні досягнення, які передусім сприяють підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, продуктивності тощо. Сучасне виробництво не може розвиватися без його належного забезпечення, тому науково-технічні досягнення і виробництво розглядаються як єдиний процес розвитку науки, техніки і виробництва, адже саме цього потребують закони ринкової економіки, здорова конкуренція виробників, коли виникає питання: як виробити товар, який би мав попит і знайшов свого споживача. Найбільш поширеним способом використання результатів інтелектуальної діяльності є використання їх для задоволення власних потреб у різноманітних речах, знаряддях праці, обладнанні, естетичних і духовних запитів суспільства тощо. Впровадження науково-технічних досягнень у виробництво підвищує його технічний рівень, продуктивність, ефективність, поліпшує безпеку праці.

Ще одна група об'єктів інтелектуальної власності, яка безпосередньо задіяна у сучасній господарській діяльності -- засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг. На сьогодні перед виробниками, особливо в країнах з розвиненою ринковою економікою, часто постає проблема збуту, адже однорідних товарів так багато, що ринок уже не в змозі всіх їх поглинути. У морі однорідних товарів споживач шукає саме той, який вирізняється якістю, привабливим зовнішнім оформленням, економічністю та іншими якісними або естетичними ознаками. При цьому споживач повинен керуватися спеціальними позначеннями і найменуваннями, за допомоги яких він зможе відрізнити товар одного виробника від однорідного товару іншого виробника. Тому подібні позначення за сучасних умов також є товаром, який продається і купується на ринку. Раціональне і доречне використання зазначеного товару забезпечує його власнику вельми солідні прибутки.

Законодавство України у сфері інтелектуальної власності містить положення, пов'язані з набуттям, здійсненням та захистом прав на об'єкти інтелектуальної власності. Окремо слід зазначити роль нового Цивільного кодексу України, який проголосив деякі принципово нові положення, що стосується захисту права інтелектуальної власності, а також систематизував засади регулювання та захисту права інтелектуальної власності, які раніше були розкидані в окремих статтях по всіх законах України про інтелектуальну власність. Ефективність захисту за ЦКУ суттєво превалює над захистом за чинним законодавством України, так, тут передбачені превентивні засоби захисту та інші положення, які підвищують надійність і ефективність захисту права інтелектуальної власності. Але вважаємо за потрібне зауважити, що новий ЦКУ створює як нові можливості для суб'єктів права інтелектуальної власності, так і нові труднощі при правозастосуванні, що пов'язані із суперечністю норм ЦКУ і неузгодженістю всієї цивільно-правової нормативної бази, яка регулює дану сферу правовідносин.

Узагальнивши сучасні реалії у відносинах по використанню прав інтелектуальної власності, можна наголосити на декількох основних проблемах, які потребують якнайшвидшого розв'язання шляхом удосконалення правового регулювання у цій галузі.

Саме підтримка діяльності винахідників, новаторів, науковців, представників творчих професій та забезпечення надійного захисту прав на результати їх інтелектуальної праці сьогодні є найважливішим завданням держави у сфері правового регулювання інтелектуальної власності. На жаль. На даний час автор так і залишається незахищеним. Наприклад, ст. 1112 ЦКУ регулює відносини щодо договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, але із формулювання суті договору випливає, що це безоплатний договір, оскільки на творцеві (авторові) лежить обов'язок створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог замовника у встановлений строк. Для замовника ж не передбачені будь-які обов'язки за договором, у тому числі й з виплати авторської винагороди, право на яку є невід'ємним майновим правом автора, якого він не може бути позбавлений. Незрозуміло, що може спонукати автора укласти такий договір і чим керувався законодавець, коли закріплював таку дискримінацію автора. Тому необхідно внести зміни до ст. 1112 ЦКУ «Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності», спрямовані на закріплення права автора і обов'язку замовника з виплати авторської винагороди.

ЦКУ встановив принцип визначення розміру плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності за домовленістю творця і работодавця, що на практиці слугує на користь тільки роботодавцям. Творець в цьому разі перебуває в повній залежності від роботодавця, який зі своїм штатом фахівців легко доведе свою правоту при вирішенні питання про оплату за використання того чи іншого об'єкта. Тому вважаємо, що слід встановити на державному рівні мінімальні стандарти щодо розміру плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ст.429 ЦКУ встановлює, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Таке положення є досить розпливчатим і на практиці також ніяк не слугує захисту майнових інтересів творця, тому положення даної статті вважаю за доцільне змінити на користь пріоритету майнових прав автора.

2. Другим завданням є створення єдиного національного систематизованого правового акту у сфері інтелектуальної власності, який би містив у собі основи правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності, включаючи як авторське право, так і право промислової власності.

Отже, систему права промислової власності складають окремі, неузгоджені між собою, суперечливі, неконкретні і малоефективні норми, які не утворюють єдиної і цілісної системи захисту права промислової власності. Таке розмаїття не можна виправдати специфічними особливостями того чи іншого об'єкта промислової власності, хоча, безперечно, такі особливості є. Чинне законодавство України про промислову власність поки що не сформувало цілісної системи норм про захист прав на її об'єкти. Так як з прийняттям нових кодексів виникла ситуація паралельного існування норм права, що дублюють одна одну, доцільно підготувати відповідний нормативно-правовий акт про вилучення дублюючих та суперечливих норм, а самі закони, особливо ті, що регулюють промислову власність, звести в один кодифікований акт. Система правового регулювання у сфері інтелектуальної власності потребує радикального перегляду, в тому числі й подальшої демократизації -- вона повинна стати більш ефективною, простою, доступною та зрозумілою для всіх осіб, які володіють правом інтелектуальної власності. Має бути прийнята єдина система для правового захисту права інтелектуальної власності, яка, безперечно, повинна враховувати специфічні особливості інтелектуальної та творчої діяльності. Тільки за цієї умови охорона інтелектуальної власності стане дійсно врегульованим процесом, позитивним здобутком національної правової системи.

Україна прагне стати повноправним членом Світової організації торгівлі, тому їй необхідно адаптувати норми права інтелектуальної власності на всі без винятку сфери і форми використання винаходів, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, творів науки, літератури і мистецтва, селекційних досягнень до міжнародних вимог, трансформувати національну систему охорони інтелектуальної власності з урахуванням розвитку міжнародних договорів у цій сфері. Це вимагає від України як майбутнього члена СОТ не лише мати досконалу законодавчу базу у сфері інтелектуальної власності, але й забезпечувати (і на сьогодні -- це головне) наявність та ефективне функціонування виконавської інфраструктури для реалізації цього законодавства на всіх етапах - від створення до кінцевого використання об'єктів права інтелектуальної власності (винаходи, промислові зразки, інші нові технічні, дизайнерські рішення, мистецькі твори тощо). І потребує, зокрема, прийняття політичних рішень щодо таких завдань як стимулювання створення нових об'єктів інтелектуальної власності та швидкого введення їх до господарського обігу, використання у власному виробництві, створення системи запобігання та виявлення несанкціонованого використання об'єктів інтелектуальної власності, здійснення реального відшкодування власникам прав на об'єкти інтелектуальної власності втраченої економічної вигоди, завданої матеріальної шкоди в разі їх несанкціонованого використання та запровадження відчутних покарань щодо правопорушників, адекватних розмірам заподіяної шкоди.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Нормативна література

1. Конституція України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - С. 141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - С. 461.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. - 2003. - №18. - С.144.

4. Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» // Відомості Верховної Ради . - 1991. - № 20. - С.249.

5. Закон України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» // Відомості Верховної Ради . - 1991. - №24. - С.272.

6. Закон України від 13 грудня 1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність». - Відомості Верховної Ради . - 1992. - № 12. - С.165.

7. Закон України від 13 грудня 1991 р. «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» // Відомості Верховної Ради . - 1992. - № 12. - С. 165

8. Закон України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» // Відомості Верховної Ради .- 1992. - № 48. - С.650.

9. Закон України від 21 квітня 1993 р. «Про охорону прав на сорти рослин» // Відомості Верховної Ради . - 1993. - №21. - С.218.

10. Закон України від 15 грудня 1993р. «Про племінне тваринництво» // ВВР. - 1994. - № 2. - С. 7.

11. Закон України від 15 грудня 1993р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» // Відомості Верховної Ради . - 1994. - №7. - С. 32.

12. Закон України від 15 грудня 1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки» - Відомості Верховної Ради . - 1994. -№7. -С.34.

13. Закон України від 15 грудня 1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» // Відомості Верховної Ради . - 1994. - №7. - С.36.