Позбавлення волі, як основний вид покарання за чинним Кримінальним Кодексом України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Система покарання та її кримінально правове значення

1.1 Поняття і мета покарання

2.2 Загальна характеристика видів покарання

2.2 Мета позбавлення волі

Розділ 2. Історія становлення покарання у виді позбавлення волі та зарубіжних пенітенціарних систем

2.1 Історія становлення покарання у виді позбавлення волі

2.2 Поняття та значення позбавлення волі

2.3 Становлення та розвиток зарубіжних пенітенціарних систем

Глава 3. Виконання покарання у виді позбавлення волі

3.1 Загальна характеристика виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк

3.2 Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення волі

3.3 Особливості відбування покарання засудженими в установах різних рівнів безпеки

3.4 Загальна характеристика виконання покарань у виді довічного позбавлення волі

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

У сучасних умовах при переході до ринкових відносин, на тлі економічної кризи особливо яскраво проявляється злочинність. Боротьба з нею - одне з найскладніших завдань, яке доводиться вирішувати нашій державі.

Кримінальне покарання - важливий засіб у боротьбі зі злочинністю. Тому в кримінально-правовій науці приділяється велика увага інституту покарання. Складним в цьому питанні є питання про сутність та цілі покарання, а також спроба через вивчення та освоєння проблеми осмислити, що склалися на даний момент в Україні стан застосування в якості міри покарання позбавлення волі.

Покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк найбільш часто застосовується в судовій практиці по кримінальних справах, тому що вважається найбільш дієвим покаранням щодо осіб, які вчинили злочини різного ступеня тяжкості. Хоча попереджувальний вплив позбавлення волі на певний строк, зокрема, залежить від багатьох причин, в тому числі і від змісту норми, справедливого і правильного її застосування, стану правової пропаганди, діяльності правоохоронних органів, громадських організацій і від низки соціальних чинників. Навряд чи можна серед усіх обставин, що впливають на стан злочинності, точно визначити внесок, який безпосередньо вносить таке покарання як, позбавлення волі на певний строк. Але практика показує, що воно носить найбільш результативний чинник у боротьбі зі злочинністю, тому що має найвище каральне вміст серед інших видів кримінального покарання.

Позбавлення волі може бути болісним способом страти людини.

У рабовласницькому і феодальному суспільстві особи, засуджені до смертної кари підлягали тілесним покаранням, і містилися в місцях позбавлення волі до моменту виконання цих покарань.

Як кримінальне покарання позбавлення волі отримало широке застосування в епоху становлення капіталістичних відносин, створили, матеріальну базу для його реалізації.

В Україні на сучасному етапі покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк відноситься до числа найбільш часто вживаних в судовій практиці

Застосування позбавлення волі за вчинення окремих видів злочинів, найбільш часто зустрічаються в слідчій та судовій практиці.

У цій дипломній роботі, використовувала, перш за все, норми кримінального закону, а також навчальну літературу з кримінального права, кримінально-виконавчому процесу та опиралася на українське законодавство.

При аналізі літератури можна побачити, що проблемам позбавлення волі приділяється значна увага.

До проблем позбавлення волі як виду кримінального покарання відносяться:

ослаблення негативних властивостей цього покарання, підвищення його ефективності;

сприйняття засудженим покарання, тобто чуттєвого відображення і переживання засудженим покарання та інші.

Так аналізуючи позбавлення волі, як основний вид покарання можна сказати, що в окремій науковій літературі приділяється велика увага. Це зумовлюється тим, що позбавлення волі має найбільшим число правообмежень для засудженого, а, отже, підвищеної по відношенню до інших видів покарання репресивність.

Вивченням даного питання займалися і займаються Шаргородський М.Д., Полубінський С. В., Яковлєв А.М., Сундуров Ф.Р., Кругліков Л.Л. і багато інших.

Враховуючи вищевикладене, слід сказати про актуальність обраної теми.

Актуальність полягає в тому, що позбавлення волі це найчастіше застосовувана міра покарання і згідно статистичним даним злочинність в нашій державі все більше зростає, а не зменшується , і тому необхідно, щоб законодавство при позбавлення волі відповідало високим вимогам законності та справедливості.

Метою моєї роботи є: Найбільш повне і докладне вивчення в рамках даної роботи, поняття позбавлення волі, як основного виду покарання за чинним КК України.

Згідно мети у роботі були поставлені завдання, які полягали в дослідженні таких питань, як:

найбільш повно і докладно вивчити в рамках даної роботи, історію становлення покарання у виді позбавлення волі, поняття і мета покарання у вигляді позбавлення волі, дослідити систему покарань, цілей і завдань та видів позбавлення, а також проаналізувати виконання покарань у вигляді позбавлення волі.

При дослідженні даної теми використовувалися такі методи дослідження, як: аналіз, синтез, а також історико - правовий метод, метод формально- логічного аналізу та порівняльно - правовий метод.

За допомогою порівняльно правового методу проведено аналіз історії становлення покарання у вигляді позбавлення волі.

Тому, мета даної роботи полягає у всебічному, повному, об'єктивному вивченні питання, що стосується позбавлення волі як основного виду покарання. покарання кримінальний засуджений пенітенціарний

Також слід зазначити, що при написанні роботи використовувались різні джерела інформації та думки різних науковців-правників, таких як: Беніцький А.С., Соловій Я.І., Джужа О.М. та інші .

При викладенні змісту акцент було зроблено на праці Джужа О.М., вважаю, що саме він добре розкриває питання і дає більш розкриті відповіді з даної теми, зокрема він дуже добре розкриває систему та види покарань.



Розділ 1. Система покарань та її правове значення

1.1 Поняття і мета покарання

Відповідно до ч. 1 ст. 50 Кримінального Кодексу України (далі КК України) покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого [1,с. 126].

Покарання характеризується наступними ознаками, що відрізняють його від інших заходів державного примусу:

1) покарання як особливий захід державного примусу застосовується до особи, визнаної винною судом у вчиненні злочину, яку неможливо виправити шляхом переконання;

2) покарання застосовується від імені держави лише за вироком суду;

3) покарання являє собою юридичний негативний наслідок злочину (злочин завжди і невідворотно тягне покарання);

4) формою покарання виступають передбачені законом обмеження прав та свобод засудженого. Саме це робить покарання найбільш дійовим механізмом регулювання відносин, що виникають між особою, визнаною винною у вчиненні злочину, і державою в особі її спеціально уповноважених органів;

5) покарання носить особистий характер та призначається лише особі, яку визнаю винною у вчиненні конкретного злочину;

6) покарання завжди тягне за собою такий юридичний наслідок як судимість. Судимість являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного у законі часу (ст. ст. 88-91 КК України) [17, с. 166].

Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами [1, с.126].

Отже, мета покарання включає такі аспекти:

1. Кара засудженого за вчинений злочин. Тобто, засуджений залежно від конкретного виду і розміру призначеного йому покарання піддається певним, іноді дуже суворим, фізичним і майновим позбавленням чи моральним стражданням. Необхідно зазначити, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК України) і завади повинно бути відповідним завданій шкоді.

2. Виправлення засудженого. Його зміст полягає в тому, щоб зробити особу безпечною для суспільства, схилити її до правомірної поведінки, до виконання правил і норм.

3. Запобігання (попередження) вчинення нових злочинів засудженим, Ця мета покарання досягається не тільки шляхом виправлення засудженого, що само по собі виключає повернення цієї особи на злочинний шлях, але й створенням умов, які позбавляють його фактичної можливості вчинити новий злочин (спеціальна превенція).

4. Запобігання вчиненню злочинів іншими особами. Сутність його характеризується тим, щоб загрозою покарання впливати на нестійких до вчинення суспільно небезпечних діянь громадян, запобігаючи тим самим можливості вчинення ними злочинів (загальна превенція) [20, с.374].

Одним із головних завдань кримінальної політики держави є виправлення засуджених, утвердження в їхній свідомості і поведінці позитивних якостей особи, повернення їх до суспільно корисного співжиття.

Кримінальне покарання слугує цілям суспільства і тому необхідне як важливий засіб боротьби зі злочинністю. В умовах сучасного суспільства воно завжди було неосновним засобом у боротьбі зі злочинністю, оскільки головними є вжиття запобіжних і виховних заходів, спрямованих на запобігання і припинення злочинів. [17, с. 150].

Система покарань та її крімінально-правове значення. Види покарань.

Під системою покарань розуміють встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташовану певному порядку за ступенем їхньої суворості.

Система покарань, встановлена ст. 51 КК України, становить собою юридичну базу, на якій грунтується діяльність суддів із застосування покарань, законодавець, визначаючи систему покарань, створює цим базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК України, якими передбачено види та межі покарань за певні злочини. Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. [3, с. 70].

Система покарань охоплює такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

За порядком призначення покарань ст. 52 України поділяє всі покарання на три групи:

1.Основні покарання - це ті, які можуть призначатися лише як самостійні види покарань. Їх не можна приєднувати як доповнення до інших видів, причому з ними пов'язується виконання в основному мети покарання. До них належать:

а) громадські роботи;

б) виправні роботи;

в) службові обмеження для військовослужбовців;

г) арешт;

д) обмеження волі;

е) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

є) позбавлення волі на певний строк;

ж) довічне позбавлення волі [1, с.127].

2. Додаткові покарання - це ті, які можуть призначатися лише як додаткові до основних видів і не можуть застосовуватись як самостійні види покарання.

До них належать:

а) позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

б) конфіскація майна.

3 .Покарання, які можуть застосовуватись як основні, так і додаткові.

До них належать:

а) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; б) штраф [1, с.130].

Ці види покарання як додаткові можуть бути застосовані лише тоді, коли вони прямо вказані в санкції тій статті закону, за якою кваліфіковані дії винного.

За суб'єктом, до якого застосовується покарання, розрізняють:

1. Загальні покарання:

а) штраф;

б) громадські роботи;

в) виправні роботи;

г) конфіскація майна;

д) арешт;

е) обмеження волі;

є) позбавлення волі на певний строк;

ж) довічне позбавлення волі.

2. Спеціальні покарання:

а)тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

б)позбавлення військового, спеціального звання рангу, чину або кваліфікаційного класу;

в)позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; г)службові обмеження для військовослужбовців [31, с.10].

У залежності від можливості визначення строку покарання поділяються на:

1. Строкові покарання:

а) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю;

б) громадські роботи;

в) виправні роботи;

г) службові обмеження для військовослужбовців;

д) арешт;

е) обмеження волі;

є) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

ж) позбавлення волі па певний строк [48, с.82].

2. Безстрокові покарання:

а) штраф;

б) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

в) конфіскація майна;

г) довічне позбавлення волі.

Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК України ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 399 та 400 КК України і представляють собою злочини проти правосуддя.

Згідно статистичних даних, станом на 01.01.2011 року в місцях позбавлення волі перебувало 154 027 осіб (рік тому -147 716 осіб), в тому числі в 141 установі засуджених 113 917 осіб (108 187 осіб), з них 6 731 жінка (6 311 жінок), у виховних колоніях - 1434 особи (на 65 осіб менше, ніж рік тому), в СІЗО трималося 39 363 осіб (рік тому - 38 030, півроку тому - 40024 особи). За рік чисельність ув'язнених осіб в установах зросла на 6 311 осіб (+ 4,27%), тоді як за попередній на 1770 осіб (+ 1,21%). Більші темпи зростання чисельності були тільки у 1999 році.

Протягом 2010 року до установ виконання покарань знову засуджених поступило 47048 осіб (тут і надалі у дужках дані за 2009 рік - 41411 особи), а звільнилося 37227 осіб (39213 осіб), в тому числі 21237 осіб (20890 осіб) звільнено умовно-достроково.

Дані про склад засуджених, які тримаються в установах виконання покарань департаменту, станом на 20 січня 2011 року.

Найбільшу частку серед засуджених осіб складають особи, які відбувають покарання за крадіжки - 27 966 осіб (24,55%, рік тому 22,8%), за умисне вбивство засуджені 17 971 особа (15,8%, рік тому - 16,8%). Очевидно, що ріст кількості засуджених відбувається за рахунок осіб, які скоїли нетяжкі злочини.

З числа засуджених у 2010 році осіб раніше вже відбували покарання 25 910 осіб, або 55,1% (21 426 осіб, або 51,7%). Дещо інше співвідношення вперше засуджених осіб та тих, хто вже засуджувався раніше серед всіх осіб, що відбувають покарання (відповідно вперше відбувають покарання 54824 особи, або 48,1% (52833 особи, або 48,5%), не вперше - 59093 особи, або 51,9% (56096 осіб, або 51,5%).

В Україні відбувають покарання у вигляді позбавлення волі 2332 іноземних громадянина, або 1,96% (2 234 особи, або 2,05%) та 6 993 особи без громадянства, або 6,1% (6 787 осіб, або 6,2%).

Чисельність довічно ув'язнених осіб зросла за 2010 рік на 90 осіб (за 2009 рік - на 68 осіб) і склала станом на 20.11.2010 1696 осіб. З них трималися в установах виконання покарань 1379 осіб (+ 36 осіб за рік), у СІЗО - 317 осіб ( + 54 за рік).

Як відмічалося вище, чисельність осіб, які тримаються у СІЗО, у 2010 році зросла на 3,5% (+1 333 особи) , тоді як рік тому на 11,4%, або + 3882 особи.

Варто відзначити, що у країні досі відсутня постпенітенціарна система допомоги особам, що звільняються. Тому дуже часто особи, які звільняються з місць позбавлення волі, стикаються з численними проблемами. Якщо вони не мають соціальних зв'язків, вирішувати питання облаштування на волі після звільнення їм буває вкрай складно. Ці проблеми стосуються тисяч осіб.

1.2 Загальна характеристика видів покарання

Правова характеристика позбавлення волі на певний строк

Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи (ч. 1 ст. 63 КК України).

Позбавлення волі - одне з найбільш суворих видів покарань і пов'язане з значним обмеженням прав та свобод засудженого. Особа, яка засуджена до позбавлення волі, перебуває в умовах постійного нагляду та виховного впливу, який визначається режимом відбування цього виду покарання [51, с.37].

Це один з основних видів покарання і застосовується лише у випадках, прямо передбачених у санкції статті Особливої частини КК України та в разі заміни довічного позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до ст. 86 Кримінально Виконавчого Кодексу України (далі КВК України), вид колонії, у якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань.

Повнолітні засуджені відбувають покарання у виправних колоніях мінімального, середнього або максимального рівня безпеки ( ст.ст. 18, 138-140 КВК України).

Неповнолітні засуджені відбувають покарання у виховних колоніях(ст. 143-149 КВК України). До неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не застосовується [3, с.209].

Позбавлення волі на певний строк є строковим видам покарання, відрізняється від довічного позбавлення волі. Строк покарання може бути від одного до п'ятнадцяти років.

Виключення становить призначення позбавлення волі за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК України) та заміна довічного позбавлення волі актом милування (ч. 2 ст. 87 КК України). У цих випадках граничний строк позбавлення волі може перевищувати п'ятнадцять років.

Неповнолітнім за вчинення особливо тяжкого злочину може бути призначене позбавлення волі, але не більше ніж п'ятнадцять років.

У кримінальному законі не передбачено заміни інших покарань позбавленням волі. Проте допускається можливість їх заміни позбавлення волі строком не більше двох років, беручи до уваги обставини справи й особу засудженого, службовим обмеженням для військовослужбовців (ст. 58 КК України) і триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК України) на той же строк [51, с.38].

Нині чинним кримінальним законом, на відміну від попереднього, не передбачено види режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі та необхідності визначення їх судом. Ці обов'язки покладено на відповідні органи з виконання судових рішень на підставі та в порядку, передбачених КВК України.

Правова характеристика обмеження волі

Згідно з ч. 1 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження полі полягає в триманні особи в кримінально-виионавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Відповідно до ст. 52 КК України, обмеження волі може застосовуватися тільки як основна міра покарання [1, с.127].

Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК України).

Правова характеристика штрафу

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК (ч. 1 ст. 53 КК України).

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу.

Штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання та призначається у випадках і в межах, установлених санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК України.

Необхідно зазначити, що штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК України. У чинному КК є тільки дві статі, що передбачають, штраф як додаткову міру покарання, - це ч. 1 ст. 144 КК України (насильницьке донорство) та ч. 2 ст. 367 КК України (службова недбалість) [52, с.111].

Законом передбачено й деякі інші випадки призначення штрафу як міри покарання. Так, суду надано право за наявності певних умов призначити винній особі більш м'яке покарання, що не зазначено, в санкції статті Особливої частини КК, за якою ця особа обвинувачується (ст. 69 КК України). До такого більш м'якого виду покарання, серед іншого, відноситься і штраф, межі якого визначаються ст. 53КК України.

Враховуючи певні положення кримінального закону, слід звернути увагу на такі моменти:

1) один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян;

2) у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК України) суд може призначити особі додаткові покарання, зокрема, штраф у межах, передбачених ст. 53 КК України;

3) особам, які відбуваюсь покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, невідбута частина покарання за певних умов може бути замінена судом на більш м'яке покарання, яким може бути штраф (ст. 82 КК України) у межах, передбачених ст. 53 КК України;

4) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді обмеження чи позбавлення волі на строк до п'яти років вагітних жінок і тих, що мають дітей віком до трьох років, суд може замінити покарання більш м'яким, яким може бути і штраф (ч. 4 ст. 83 КК України) у межах, передбачених ст. 53 КК України;

5) більш м'яким покаранням (зокрема штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (ст. ст. 85 та 86 КК України) [2, с.256].

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподаткований мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Згідно зі ст. 26 КВК України, засудженій зобов'язаний сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної сили та повідомити про це відповідний суд, подавши документ про його сплату. Проте, з рахуванням майнового стану особи, суд може призначити штраф із розстрочкового виплати певними частинами строком до трьох років [3, с.33].

У разі несплати засудженим штрафу в місячний строк, його стягнення провадиться примусово органами державної виконавчої служби.

Ухилення засудженого від сплати штрафу передбачає притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК України.

Правова характеристика довічного позбавлення волі

Довічне позбавлення волі - найсуворіший вид покарання за чиним кримінальним законодавством.

Цей вид покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК України).

Довічне позбавлення волі полягає в суворій ізоляції засудженого від суспільства та виконується, враховуючи положення, передбачені ч. 2 ст. 18 і ч. 1 ст. 150 КВК України, у виправних колоніях середнього рівня безпеки (для жінок) і максимального рівня безпеки (для чоловіків) [42, с.18].

У разі призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, якщо санкція статті Особливої частини КК передбачає цей вид покарання як альтернативний, то суд повинен мотивувати своє рішення в обвинувальному вироку.

Законодавцем у ч. 2 ст. 64 КК України визначено обмеження щодо застосування довічного позбавлення волі, яке не поширюється на:

1) осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років;

2) осіб у віці понад 65 років;

3) жінок, які перебували у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент по становлення вироку;

4) осіб, які відповідно до чинного закону виконували спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їхньої злочинної діяльності і в їх складі вчинили особливо тяжкий злочин (ст 43 КК України);

5) осіб, яких відповідно до ч. 4 ст. 49 КК України суд не вважає за можливе звільнити від кримінальної відповідальності, у зв'язку з закінченням строків давності, за вчинення особливо тяжких злочинів[2, с.109].

Особи, які засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від кримінальної відповідальності. Тільки в разі застосування щодо них акту помилування довічне позбавлення волі може бути замінене на строкове покарання не менш двадцяти п'яти років.

Призначення покарання

Загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65 КК України.

Відповідно до цієї статті суд призначає покарання:

1)у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини, КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2)відповідно до положень Загальної частини КК;

3)із урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання.

У чинному КК України формулюються як загальні засади призначення покарання, так і інші правила, за допомогою яких, у свою чергу, конкретизується порядок реалізації загальних засад [17, с.180].

Загальні засади призначення покарання - це передбачені кримінальним законом основні положення, якими має керуватися суд при призначенні покарання. Кримінальний кодекс у випадках додатково до загальних засад передбачає необхідність урахування спеціальних вимог або правил. Встановлені ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання застосовуються і щодо неповнолітніх. Необхідність їх застосування при призначенні покарання неповнолітньому зазначається в ст. 103 КК України, відповідно до якої при призначенні покарання неповнолітньому слід, крім загальних засад, ураховувати умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку й інші особливості особи неповнолітнього.

Покарання має призначатися в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. Це пояснюється тим, що вид і розмір покарання встановлюються в санкції кримінально-правової норми з урахуванням ступеня тяжкості злочину певного виду. По-перше, призначати лише такий вид покарання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. Призначення виду покарання, не передбаченого санкцією, є істотним порушенням закону і тягне за собою скасування вироку. При альтернативній санкції, у якій вказано два або більше основних видів покарання, суд вправі призначати тільки одне з них. Призначення більш або менш суворого покарання з переліку передбачених альтернативною санкцією повинне мати належне обґрунтування у вироку суду. По-друге, суд зобов'язаний призначити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах. За відсутності в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК вказівки на нижчу межу покарання вона визначається тією статтею Загальної частини КК, яка передбачає даний вид покарання і встановлює його мінімальний розмір [20, с. 380].

Проте, ч. З і 4 ст. 65 КК України передбачено випадки, коли допускається призначення покарання більш м'якого і більш суворого, ніж передбачено санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин. Підстави призначення покарання в зазначених випадках встановлені відповідно ст. 69 і ст. 70 та 71 КК України. Це призначення більш м'якого виду покарання, ніж передбачений у санкції статті Особливої частини КК, або призначення покарання у розмірі, нижчому від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК України). Відповідно до ч. З ст. 65 КК України та на підставі ч. 2 ст. 69 КК України суд може не призначити додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини як обов'язкове. Більш суворе покарання, ніж передбачене за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі ст. 70 і 71 КК України, якщо остаточне покарання є більшим за розміром від найсуворішого, призначеного за конкретний злочин [31, с. 9].

Призначення покарання має відповідати положенням Загальної частини КК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд зобов'язаний дотримуватися тих положень Загальної частини, які пов'язані із призначенням покарання. Вирішуючи питання про наявність або відсутність у діях особи складу злочину, суд повинен виходити з поняття злочину, що міститься в ст. 11 КК України, і підстав кримінальної відповідальності, установлених ст. З КК України. Установивши в діянні особи склад злочину, передбачений статтею Особливої частини КК, суд з'ясовує питання, керуючись ст. 44-49 КК України і ст. 74-87 КК України, про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування.

Суд повинен при призначенні покарання виходити з мети покарання, яка визначена ст. 50 КК України; керуватися системою покарань, встановленою ст. 51 КК, зважаючи на особливості її побудови; виконувати вимоги тих статей Загальної частини КК, які передбачають сутність, розмір і порядок застосування конкретних видів покарань (ст. 53-64 КК України). Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків є неможливим без урахування встановлених ст. 70, 71 КК правил [48, с.83].

Отже, положення більшості норм Загальної частини КК повинні враховуватися при призначенні покарання винному в конкретній справі. Недотримання або ігнорування цих положень може істотно вплинути на законність і справедливість призначеного винному покарання.

Урахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, у першу чергу, з'ясування питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон злочин даного виду. Це питання вирішується на підставі положень ст. 12 КК України, відповідно до яких злочини залежно від ступеня тяжкості поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це є типова характеристика ступенів тяжкості вчиненого злочину, яка знаходить свій прояв через санкцію, встановлену законом за злочин даного виду. Розмір санкції у вигляді максимального строку позбавлення волі є єдиним показником такої категоризації [53, с.150].

До другого виду мають бути віднесені обставини, які характеризують вчинений злочин, але перебувають поза межами складу злочину і не впливають на його кваліфікацію. Фактичне заволодіння чужим майном під час розбою на кваліфікацію цього злочину за ст. 187 КК України не впливає. Але, як правило, фактичне заволодіння чужим майном і заподіяння майнової шкоди свідчить про вищий ступінь тяжкості цього злочину. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень не одній особі, а, наприклад, двом також є свідченням більшої тяжкості такого злочину.

Урахування особи винного. Усебічне врахування даних про особу винного гарантує призначення справедливого покарання, є передумовою досягнення цілей покарання - виправлення, попередження вчинення нових злочинів, а також відновлення соціальної справедливості. Ось чому закон зобов'язує суди ретельно досліджувати дані про особу винного. До них належать соціально- демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Необхідно враховувати соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до праці і навчання, спосіб життя, заслуги перед Вітчизною, поведінку в сім'ї, побуті, громадських місцях й інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують. При визначенні винному виду й міри покарання важливо з'ясувати, чи властива даній особі тенденція до відхилення від нормальної соціальної поведінки. Для цього встановлюється, повторно чи вперше особа вчинила злочин, чи має вона судимість, який вік і, особливо, чи досягла вона повноліття на момент вчинення злочину та на момент призначення покарання [20, с.98].

При призначенні покарання мають ураховуватися: стан здоров'я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утриманців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. Маючи сукупність усіх даних про особу винного, суд розглядає останнього не лише як суб'єкт злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особливостями.

Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом'якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом'якшувальні обставини ст. 66 КК України. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обставин, що обтяжують покарання, якщо вони передбачені ст. 67 КК України. При призначенні покарання перевага надається обставинам, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, у числі даних про особу винного вони не враховуються.

Обставини, що пом'якшують покарання - це встановлені судом різного роду відомості, що свідчать про менший ступінь небезпечності особи винного і вчиненого ним злочину і дають підстави для застосування до нього менш суворого покарання [17, с.169].

Наявність обставин, що пом'якшують покарання, свідчить про менший ступінь небезпечності винного і дає суду підстави призначити йому менш суворе покарання. Пом'якшення покарання може відбуватися в межах одного виду покарання або ж в обранні іншого, більш м'якого виду покарання при альтернативній санкції. За певних умов ці обставини можуть бути підставою для призначення покарання в розмірі, нижчому від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК України), для непризначення додаткового покарання, якщо воно передбачене санкцією статті як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК України) або як факультативне. За наявності інших, передбачених законом обставин пом'якшувальні можуть впливати на вирішення питання про можливість звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) [48, с.85].

Немає сумніву, що наявність встановлених в ст. 66 КК України та інших за висновком суду обставин, що пом'якшують покарання, свідчить про менший ступінь тяжкості вчиненого злочину й особи винного. Але доцільність передбачення спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (п. 9) викликає сумніви. Зазначена обставина передбачена ст. 43 КК України як обставина, що виключає злочинність діяння. За вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації злочину особа підлягає кримінальній відповідальності лише, якщо злочин є особливо тяжким, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим або якщо злочин є тяжким, вчинений умисно, пов'язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків.

Обставини, які обтяжують покарання, свідчать про підвищену небезпечність вчиненого злочину й особи винного, що дає підстави суду призначити йому покарання найбільш суворе з можливого. За наявності обтяжувальних обставин суд може:

а)призначити більш суворе покарання в межах одного виду;

б)у разі альтернативної санкції обрати більш суворий вид покарання;

в)призначити додаткове покарання, передбачене санкцією як факультативне;

г)обрати принцип, за яким призначене остаточне покарання буде найсуворішим (наприклад, не принцип поглинення менш суворого покарання більш суворими, а принцип часткового чи повного складання);

д)не застосувати звільнення від відбування покарання в порядку ст. 75 КК України [17, с 54.].

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом:

Кримінальний закон передбачає випадки, коли наявність обставин, що пом'якшують покарання, серед інших факторів може слугувати підставою для призначення покарання не лише ближче до нижчої межи встановленої санкцією статті Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин, а й для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено за вчинений злочин.

Правові підстави призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, встановлені в ч. 1 ст. 69 КК України. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, допускається:

1)при вчиненні злочину невеликої, середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого;

2)за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

3)із урахуванням даних про особу винного [20, с.257].

Таке покарання може бути призначене лише за вчинення злочину будь-якої тяжкості - невеликої, середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого. Урахування особи винного при призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, пов'язане із встановленням таких даних, які свідчать про її невелику суспільну небезпечність. Ці дані можуть характеризувати особу до вчинення злочину, під час його вчинення, а також після вчинення злочину. У ст. 69 КК України передбачено декілька способів призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

З вище викладеного можна зробити ряд наступних висновків:

Покарання є заходом примусу, що застосовується від Імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК України).

Ознаки покарання є: 1) покарання є заходом примусу; 2) покарання застосовується від імені держави; 3) покарання застосовується лише за вироком суду; 4) покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 5) покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого [52, с.119].

Метою покарання є: а) кара за вчинений злочин; б) виправлення та перевиховування засуджених; в) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувачувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України) [1, с.36].



1.3 Мета позбавлення волі

Позбавлення волі, як і будь-яке інше покарання, передбачене КК України застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів.

Відновлення соціальної справедливості шляхом покарання засудженого здійснюється стосовно до суспільства в цілому, так і до потерпілого зокрема. Соціальна справедливість у суспільстві відновлюється в можливих межах. Держава частково відшкодовує заподіяну шкоду за рахунок штрафу, конфіскації майна, примусових робіт, що виконуються засудженими під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі та інших видів покарання, громадяни переконуються в тому, що держава здатна забезпечити покарання злочинця. І карає його відповідно до закону, виходячи з раціональних і соціо-психологічних міркувань, тобто, з огляду на початку гуманізму, відповідності, ефективності. По відношенню до потерпілого соціальна справедливість відновлюється шляхом захисту його законних інтересів і прав, порушених злочином. Реалізуючи цю мету, покарання у вигляді позбавлення волі має забезпечити можливість відшкодування заподіяної шкоди й у можливих межах - позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, страждань потерпілого, які він вимушено зазнав внаслідок вчиненого злочину. При тому потрібно враховувати, що покарання не ставить перед собою мету заподіяння страждання засудженим [41, с.132].

Виправлення засудженого відповідає мети спеціального попередження злочинів. Вона досягається, коли засуджений не робить нових злочинів.

Мета виправлення засудженого не спрямована на досягнення таких результатів, як перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил людського гуртожитку, хоча і припускає використання будь-яких законних і розумних засобів позитивної зміни особистості і соціальних зв'язків засудженого.

Для досягнення даної мети, тобто спеціального попередження злочинів, покарання має діяти на засудженого поряд з іншими правовими і не правовими засобами. Ефективність досягнення даної мети виражається в співвідношенні загального і спеціального рецидиву. Існують і інші поняття ефективності покарання, і зокрема позбавлення волі.

Так Яковлєв А.М. вважав, що ефективність покарання - це ступінь реального забезпечення безпеки суспільства.

Крім того, як вказував Шаргородський М.Д. на ефективність кримінального покарання впливають:

- відповідність кримінальної заборони об'єктивним закономірностям, які існують у суспільстві;

- дотримання принципів кримінального права;

- невідворотність покарання, що визначається ступенем розкриття злочину, забезпеченням найкоротшого терміну від вчинення злочину до покарання за нього;

- стабільністю кримінальної політики;

- законністю та обгрунтованістю судових вироків.

Що ж стосується попередження вчинення нових злочинів, то це відноситься до тих осіб, до яких покарання не застосовувалося. Тобто невідворотність покарання повинна утримувати соціально-нестійких індивідів від спроб вчинення злочинів.

На закінчення хотілося б підкреслити, що досягнення цілей позбавлення волі не завжди сприяє досягненню цілей всієї системи кримінального покарання.



Розділ 2. Історія становлення покарання у виді позбавлення волі та зарубіжних пенітенціарних систем

2.1 Історія становлення покарання у виді позбавлення волі

Оскільки на сучасному етапі розвитку нашого суспільства покарання у виді позбавлення волі є найсуворішим видом кримінального покарання як в Україні, так і у більшості розвинутих демократичних держав (до речі, в Україні даний вид покарання найбільш широко застосовуваний порівняно з іншими видами покарань), доцільно не оминути увагою також історію виникнення та становлення цього виду покарання [18, с. 110].

3 появою такого специфічного соціального явища, як злочинність, перед суспільством постало й питання: яким саме чином воно повинно «відплатити» злочинцю за вчинений ним злочин, покарати його і як відновити порушені злочином права потерпілого. Протягом всієї історії розвитку суспільства це питання вирішувалося по-різному, і його точка зору на найбільш доцільний та ефективний вид «відплати» (кари) за вчинений злочин трансформувалася разом з розвитком самого суспільства [18, с. 126].

Спочатку це була приватна або родова (кровна) помста, яка виявлялася у формі розправи над кривдником, а у разі його втечі - оберталася на майно (воно або знищувалося, або забиралося месником). Основною метою покарання була відплата за злочин. Потім помста поступово витіснилася звичаями викупу, які потребували від злочинця певної плати скривдженому, за що месник відмовлявся від розправи над злочинцем та його майном. Відомо, що у слов'янських народів за часів правління Ярослава Мудрого існувало чотири різні види викупів: головщина, віра, продаж та уроки. Метою кари стало отримання матеріальної вигоди [19, с. 670].

Оскільки система викупів не завжди себе виправдовувала (більшість злочинців, як правило, походили з незаможних прошарків суспільства, і вони не завжди були спроможні заплатити викуп), вона поступово була замінена заходами репресивного характеру, які були спрямовані безпосередньо на особу злочинця - страта на смерть, скалічення, відтинання кінцівок та заподіяння інших тілесних ушкоджень. Грошові викупи (у виді штрафу, пені тощо) збереглися й виступали або як додаток до репресивних заходів особистого характеру, або як окремі заходи впливу за незначні правопорушення [32, с. 13].

З часом, поряд з репресивними заходами особистого характеру, як один з видів кари за злочин почала використовуватися тяжка примусова праця злочинців. Ще у Давніх Греції та Римі, а з часом й у інших державах світу засуджені за різні тяжкі злочини примусово залучалися до тяжкої праці на галерах - суднах, які пересувалися по воді веслярами. Засуджені приковувалися до весел на весь час відбування покарання. Це була тяжка, виснажлива праця, яка отримала назву каторжної, оскільки галера на пізньогрецькій мові називалася «каторгою». Після заміни веслувальних суден вітрильниками потреба у «галерниках» відпала, але попит на виконавців тяжких робіт залишився і важка примусова праця злочинців використовувалася у копальнях, на будівництві фортець та інших оборонних споруд. У XVIII ст. заслання з каторгою було поширеним видом покарання в Англії, Німеччині, Франції та інших країнах. У Російській імперії цей вид покарання запровадив цар Петро І. Відповідно до його указу 1691 р. допускалася заміна смертної кари засланням на каторжні роботи. Цим видам покарання відповідала й нова мета кари - острах, або залякування як злочинця, так й інших осіб [19, с. 689].

Здавна у багатьох країнах світу осіб, підозрюваних або обвинувачених у злочинах, під час розслідування і до винесення вироку тримали у спеціально для цього пристосованих будинках чи установах, які у подальшому отримали назву в'язниць. Отже, хоча і ув'язнення (або позбавлення волі) вже застосовувалося до злочинця, проте воно мало тимчасовий характер і було, як правило, лише запобіжним заходом, а не видом покарання [32, с. 18].

З появою та розвитком капіталістичних економічних відносин покарання у виді тюремного ув'язнення, або позбавлення волі, стає одним з найбільш поширених. Прогресивні зрушення та реформи того часу не оминули й кримінального законодавства, в зокрема такого його інституту, як покарання. Це було зумовлено тим фактом, що кримінальна політика того періоду на заміну попередній меті покарання - залякуванню - запропонувала нову: виправлення злочинців покаранням. У в'язницях, і які стають основним місцем відбування покарання, запроваджується примусова праця, оскільки вважається, що тільки праця може виправити злочинця, а з метою здійснення морального впливу на них вживаються й окремі заходи до охорони їх життя та здоров'я. Деякі спроби так ставитися до ув'язнених виявляються у Західній Європі вже у XVI ст., а у Північній Америці з кінця XVIII ст., нова тюремна політика вже набуває характеру певної системи. За прикладом Північної Америки реформування тюремної справи проводиться й у Західній Європі. З'являється нова галузь суспільних наук - тюрмознавство. Доцільно навести з цього приводу вислів відомого вченого-пенітенціариста М.М. Гернета, який, оцінюючи наслідки тюремної реформи того часу, підкреслював: наприкінці XVIII ст. у світовій історії був момент такого різкого переходу до нових основ всієї тюремної справи, які були настільки протилежними попереднім, що можна вести мову про цілий переворот у тюрмі [44, с. 218].

2.2 Поняття і значення позбавлення волі

Згідно ч.1 статті 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від Імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання характеризується наступними ознаками:

1) покарання є заходом примусу;

2) покарання застосовується від імені держави;

3) покарання застосовується лише за вироком суду;

4) покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

5) покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого [13, с.40].

Покарання поділяються на три групи:

1) основні:

- громадські роботи;

- виправні роботи;

- службові обмеження для військовослужбовців; -

- арешт;

- обмеження волі;

- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

- позбавлення волі на певний строк;

- довічне позбавлення волі.

2) додаткові:

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

3) такі, що можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові:

- штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (cт. 52 КК України).

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів громадян, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено вищого розміру штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК України [21, с.211].

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У відповідності до ст. 54 КК України засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. У відповідності до ч. 1 ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Громадські роботи у відповідності до ч. 1 ст. 56 КК України полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і тривають не більше як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи у відповідності до ст. 57 КК України встановлюються на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт здійснюється відрахування у дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються: до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування [21, с.234].

Довічне позбавлення волі згідно із ст. 64 КК України встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також: до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.