Позбавлення волі, як основний вид покарання за чинним Кримінальним Кодексом України

Службове обмеження для військовослужбовців згідно із ст. 58 КК України проявляється у позбавленні майнового характеру: в дохід держави проводиться відрахування у розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків із суми грошового забезпечення засудженого; засуджений не може бути підвищений на посаді, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового звання. Воно застосовується на строк від шести місяців до двох років [29, с.102].

Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього майна або його частини, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або вказати предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК України (ст. 59 КК України). Перелік майна, що не підлягає конфіскації за вироком суду, визначений в додатку до КК України.

Арешт є новим видом основних покарань. За своєю природою він є різновидністю позбавлення волі на короткий строк (від одного до шести місяців), що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції, яке має провести на нього шоковий виправний вплив. Арешт допустимо застосовувати до всіх засуджених, в тому числі і до непрацездатних осіб, осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби. Не можна застосовувати це покарання до осіб віком до шістнадцяти років, до вагітних жінок та жінок, котрі мають дітей віком до семи років (ст. 60 КК України) [29, с.87].

Обмеження волі справляє двоякий вплив на засудженого:

а) він обмежується в свободі пересування і виборі місця проживання;

б) він обов'язково залучає до праці.

Засуджені відбувають це покарання у кримінально-виправних установах відкритого типу без ізоляції від суспільства. За ними у встановленому порядку здійснюється нагляд. Обмеження волі є строковим покаранням - воно може призначатися судом на строк від одного до п'яти років.

Даний вид покарання не може застосовуватися до:

а) неповнолітніх;

б) вагітних жінок;

в) жінок, котрі мають дітей віком до чотирнадцяти років;

г) осіб пенсійного віку;

д) військовослужбовців строкової служби;

є) інвалідів першої і другої групи (ст. 61 КК України) [29, с.90].

Тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується виключно до військовослужбовців строкової служби. Таке покарання є одним із видів основних покарань, що застосовується на строк від шести місяців до двох років. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується судом у випадках, передбачених чинним КК України, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років тримання у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ст. 62 КК України).

Позбавлення волі - полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це основне покарання може застосовуватися на строк від одного року до п'ятнадцяти років виключно тоді, коли воно вказане в санкціях норми КК України, яке передбачає відповідальність за вчинений злочин, а також у порядку амністії чи помилування при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк. Також воно може застосовуватися, коли суд прийде до висновку про можливість незастосування довічного позбавлення волі [38, с.43].

Позбавлення волі найбільш поширений в судовій практиці вид покарання - полягає в ізоляції засудженого від суспільства у спеціальних установах, де він перебуває під постійними озброєною охороною і наглядом, в умовах жорсткої регламентації всього життя засуджених встановлених для цих установ режимом.

Під час відбування покарання засуджений притягається до обов'язкової праці, піддається виправно-виховного впливу і забезпечується можливістю загальноосвітнього та професійного навчання.

Питання відбування і виконання цього покарання регулюється кримінально-виконавчим законодавством.

Позбавлення волі найбільш тяжке покарання з тих, що не позбавляють людину права на життя. [38, с.45].

Покарання у вигляді позбавлення волі містить у собі ряд суперечностей, з яких можна вказати на найбільш суттєві:

Прагнучи з допомогою певних поневірянь і страждань примусити людину до законослухняної поведінки, держава заподіює йому одночасно зайвих страждань, у засудженого повинен прагнути до виправлення;

Прагнучи до ресоціалізації, тобто до відновлення його соціально корисних зв'язків, засудженого поміщають в такі умови, які сприяють ослаблення і розриву цих зв'язків;

Прагнучи створити у людини впевненість у собі, вміння самостійно орієнтуватися в мінливих умовах навколишнього життя, самостійно вирішувати питання свого пристрою в цьому житті, його поміщають в умови, де від нього не потрібно ніякої самостійності: до їдальні, на роботу його поведуть строєм по команді, покладуть спати і збудять вранці по команді, визначать, коли що треба робити і чого робити взагалі не можна, і т.д.

З урахуванням тяжкості цього покарання і його внутрішніх протиріч і слід вирішувати питання його застосування (призначення і виконання). З одного боку, обійтися без нього протягом ще досить тривалого часу не вдається, тому що при всіх недоліках і протиріччях позбавлення волі є дієвий, ефективний засіб попередження злочинів. Отже, продовжуючи користуватися ним для цієї мети, необхідно вживати заходів для пом'якшення його недоліків і згладжування протиріч. Тут, як ні в одному випадку застосування інших покарань, необхідно постійно пам'ятати про економію репресії. Позбавлення волі має застосовуватися лише тоді, коли за допомогою інших покарань не представляється можливим досягти бажаного ефекту, його застосування вимагає найбільш зваженого обліку особистості засудженої людини. Разом з тим, відмовитися від застосування позбавлення волі - кримінального покарання - людство поки що не має можливості. Отже, постійною необхідністю є ослаблення негативних властивостей цього покарання, підвищення його ефективності. У всіх випадках за змістом воно повинно обмежуватися тими основними вимогами, про які йшлося вище, - позбавлення свободи пересування і вибору місця проживання, але не позбавленням нормальних гігієнічних умов, нормальної їжі, можливостей інтелектуальних та естетичного розвитку. З цього покарання повинні бути усунені зайві обмеження, в тому числі пов'язані з зв'язками із зовнішнім світом - листування, побачення, телефонних переговорів і т.п. Повинні бути повністю вжиті випадки жорстокого поводження з засудженими, байдужості співробітників виправних установ до доль людей, що опинилися в їх владі, приниження і розправ із засудженими з боку інших засуджених [15, с.25].

В зв'язку з широким застосуванням позбавлення волі в судовій практиці і в літературі протягом тривалого часу активно обговорювалася проблема ефективності цього покарання, зокрема, в залежності від його терміну, визначеного вироком суду.

Дослідження показують, що ефективність покарання у вигляді позбавлення волі розподіляється по всьому діапазону його термінів нерівномірно. У зв'язку з цим у науковій літературі виділяється дві проблеми:

- ефективність короткострокового позбавлення волі;

- ефективність тривалого позбавлення волі.

Обидві вони обговорюються в перебігу багатьох років.

Короткостроковим визнається, як правило, позбавлення волі на строк до одного року. Численними дослідженнями доведено, що ефективність позбавлення волі на строк від трьох місяців до одного - півтора років дуже низька: Рецидив злочинів з боку осіб, які відбули покарання такої невеликої тривалості, значно перевищує середню величину рецидиву злочинів у країні. Причина в тому, що значну частину цього короткого терміну покарання займає час попереднього ув'язнення; іншу, не менш тривалу, - час етапування засудженого до місця відбування покарання. У перебігу цих двох періодів виправно-виховний вплив на людину не виявляється, тому що тут перед відповідними органами стоять інші завдання. Нарешті, засуджені на короткі терміни позбавлення волі, як правило, звільняються умовно-достроково, і це відбувається невдовзі після прибуття їх до виправної установи. Таким чином, час для ефективного впливу покарання на засудженого практично не залишається [15, с.27].

Проаналізувавши вище викладене можна зробити висновок:

Перш за все, позбавлення волі застосовується в інтересах слідства для того, щоб особа, яка підозрюється у скоєнні злочину, не заважало його проведення або не сховалося від слідства і суду.

Держава, застосовуючи різні види позбавлення волі, ставить перед ними специфічні цілі.

2.3 Становлення та розвиток зарубіжних пенітенціарних систем

Першим було запроваджено тюремні системи, які базувалися на одиночному ув'язненні та мовчанні засуджених. Системи одиночного ув'язнення ще здавна застосовувалися у Західній Європі до так званих політичних злочинців, проте не як засіб їх виправлення, а як забезпечення безпеки. У XVII ст. французький чернець Бенедиктинського ордену Мабільйон вже пропонував використовувати систему одиночного ув'язнення для виправлення осіб духовного стану, які вчинили злочини. Він вважав, що праця, мовчання та молитви зможуть їх виправити. Думкою Мабільйона скористався папа Климент XI, який у першій половині XVIII ст. влаштував у Римі дім св. Михайла для виправлення неповнолітніх. Поміщених до цього дому на прохання батьків неповнолітніх тримали в одиночних келіях. Проте це були лише поодинокі випадки застосування у теорії або на практиці одиночного ув'язнення. Загальну тюремну систему на базі одиночного ув'язнення запроваджено у Північній Америці. У 1776 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія) було створено добродійне тюремне товариство, яке поставило собі завдання полегшувати долю злочинців, засуджених до позбавлення волі. Товариство складалося з квакерів, котрі дивилися на злочинця як на людину, яка згрішила й потребує каяття та виправлення. За найкращий засіб каяття і виправлення вони вважали цілковиту самоту ув'язненого. На думку квакерів, перебуваючи у самоті й читаючи Біблію, злочинець заглибиться у себе, поміркує над минулим, сучасним та майбутнім, покається і дійде висновку, що необхідно спокутувати свій гріх та зійти зі злочинного шляху. У 1786 р. квакери влаштували невелику тюрму за системою одиночного ув'язнення у Філадельфії, у 1817 р. - у Пітсбурзі, а у 1820 р. - у Черрі-Гілле. Ці тюрми назвали пенітенціаріями, тобто домами каяття (від лат. роеnitentia - каяття), а запроваджена система одержала назву пенсільванської, або філадельфійської, системи [1, с. 240].

Систему мовчання, тобто систему спільних робіт з мовчанням та роз'єднанням засуджених на ніч, запроваджено також у Північній Америці, хоча її зародки з'явилися раніше у країнах Західної Європи. Так, ще у 1782 р. у Гентській тюрмі ув'язнені працювали спільно у загальних майстернях, проте під час роботи, а також перебування на обіді, у церкві та школі їм заборонялося розмовляти не тільки голосно, а й пошепки. На ніч в'язнів роз'єднували по одиночних келіях. Видатний реформатор тюремної справи Говард відвідував Гентську тюрму декілька разів і визнав її найкращою з тодішніх тюрем. Він вважав, що мовчання вдень та роз'єднання в'язнів на ніч будуть сприяти каяттю і запобігати втечам. Противники пенсільванської системи у Північній Америці доводили, що головним засобом виправлення є праця, а, враховуючи те, що спільна праця є більш ефективним засобом виправлення, необхідно дозволити ув'язненим працювати разом. Прихильники цієї точки зору вважали, що потрібно виключити повне одиночне ув'язнення, проте слід залишити як необхідний елемент вимогу мовчання - в'язні повинні працювати спільно, але бути у масках і мовчати, щоб виключити шкідливий вплив одних в'язнів на інших. За таким зразком у 1797 р. було влаштовано тюрму в Гринвічі - передмісті Нью - Йорка. У 1816 р. на зразок Гринвічської тюрми для в'язнів штату Нью-Йорк побудована нова тюрма в Оборні, в якій за ініціативою капітана Ліндса були збудовані окремі камери для тримання в'язнів уночі і запроваджено мовчання під час спільних робіт. Система ув'язнення, яка передбачала мовчання в'язнів під час спільних робіт та роз'єднання їх на ніч по окремих камерах, отримала назву оборонської системи. Через декілька років, у 1825 р., за цією ж системою побудовано тюрму Сінг-Сінг біля Нью-Йорка [47, с.12].

У 30-х рр. XIX ст., в ході проведення тюремної реформи у Західній Європі, представники багатьох європейських країн відряджали своїх делегатів до Північної Америки для ознайомлення з пенсільванською та оборонською системами ув'язнення. У подальшому в багатьох європейських країнах були запроваджені, хоча і з деякими змінами та особливостями, тюремні системи, які використовували одиночне ув'язнення та мовчання як основні елементи виправлення [47, с.18].

Незабаром в Англії було запроваджено свою оригінальну тюремну систему, яка отримала у подальшому назву англійської прогресивної, або поступової (висхідної), системи відбування покарання. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч у сфері тюремної справи - англійський капітан Меконочі (1787-1860 рр.), якого у 1840 р. було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк. В очолювану ним виправну установу для відбування позбавлення волі направлялися найзапекліші та найнебезпечніші злочинці. У здійсненні виправного впливу на засуджених Меконочі зміг досягти суттєвих успіхів. Однією з головних передумов істотних зрушень у справі виправлення злочинців була розроблена і застосована ним поступова, або висхідна, система відбування покарання. Серед основних рушійних сил у виправленні в'язнів, на його думку, повинна бути праця, в якій був би зацікавлений сам засуджений. За системою Меконочі, доля засудженого була в його руках - сумлінною працею та належною поведінкою засуджений міг поліпшити своє становище в установі і суттєво зменшити строк позбавлення волі, який йому було необхідно відбути. За сумлінну працю та зразкову поведінку засудженому нараховувалися бали або марки. Протягом певного терміну засуджені повинні були набрати певну кількість марок. В'язні, які протягом певного терміну набирали певну суму марок, вважалися такими, що виконали свої обов'язки, і їм надавалися певні пільги - для них пом'якшувався режим тримання. Якщо завдяки сумлінній праці засуджені заробляли марки понад встановлену норму - строк ув'язнення для них зменшувався. Таким чином, перед засудженим поставала принадна мета - сумлінною працею та належною поведінкою спочатку заслужити пільги в ув'язненні, а потім скоротити собі термін позбавлення волі і якнайшвидше вийти на волю [53, с.66].

Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій же установі. Перший полягав у тому, що засуджені протягом певного строку перебували в одиночному ув'язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Усі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув'язнення до 1909 р. становив: до трьох, шести або дев'яти місяців. Після 1909 р.: для рецидивістів - до трьох місяців, а для всіх інших засуджених - до одного місяця. На другому ступені засуджені вже перебувають спільно з іншими ув'язненими на роботі, у церкві, школі, лікарні тощо, але тримаються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На цьому ступені засуджені поділялися на п'ять класів, або дисциплінарних категорій, і тільки сумлінна праця та добра поведінка давали можливість отримати необхідну кількість марок протягом певного мінімального строку і бути переведеним з нижчого до вищого класу. За кожний день сумлінної праці засуджений одержував шість марок. У разі несумлінної праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася і, навпаки, якщо засуджений дуже сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше двох щодня. Таким чином, за три дні такої добросовісної праці він додатково отримував шість марок, три дні позбавлення волі йому рахувалися за чотири, а відповідно 30 днів праці - за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув'язнення, але не більш як на 1/4 - чоловіки і на 1/3 - жінки. Перейшовши до найвищого - п'ятого (спеціального) - класу і відбувши 3/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримував дострокове звільнення (додатковими марками він «оплатив» ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це, власне, і є третім ступенем. Засуджений отримував відповідне посвідчення, звільнявся з ув'язнення, але на волі перебував під наглядом поліції і у випадку порушення ним правил поведінки міг бути повернутий до місць ув'язнення на невідбутий термін [53, с.80].

У подальшому, у 50-х роках XIX ст., основні положення англійської системи, розроблені Меконочі, були використані і вдосконалені в Ірландії Вальтером Крофтоном. Його система дістала назву ірландської. Англійська та ірландська системи по суті подібні. Відмінність ірландської системи полягала лише в тому, що марками оцінювалися не тільки праця засуджених, а й їх поведінка і успіхи у навчанні. Крім того, замість трьох ступенів засуджений проходив чотири - з вищого (п'ятого) спеціального класу засуджених не звільняють достроково, а переводять до перехідної тюрми, де він, пробувши певний термін, отримує дострокове звільнення. Умови тримання засуджених у перехідній тюрмі були наближені до становища вільнонайманих робітників. Основним завданням перехідної тюрми була підготовка засудженого до виходу на волю, його поступова адаптація до умов вільного життя. Умовне звільнення - це останній, завершальний, ступінь, на якому засуджений отримував відпускне посвідчення, де зазначалося, що він повинен утримуватися від порушень закону. Умовно звільнений реєструвався у поліції і перебував під наглядом спеціальної служби апробації. Проте запроваджені Крофтоном перехідні тюрми після того, як він у 60-х роках XIX ст. залишив пенітенціарне відомство, поступово почали втрачати свої характерні риси й у 80-х роках XIX ст. зникли взагалі [44, с.240].

Наступну систему ув'язнення, як і дві перші, розроблено і запроваджено у Північній Америці, вона має назву «система реформаторіїв». Слово «реформаторій» походить від латинського - reformation - зміна, покращення, поліпшення. Реформаторії виникли у середині 70-х років XIX ст. у штаті Нью-Йорк, а перший з них - Ельмайрський - було відкрито 1876 р. Реформаторії були призначені для відбування ув'язнення неповнолітніми та молодими злочинцями (до 30-40 років), які вперше вчинили серйозні злочини. Ці категорії ув'язнених необхідно було захистити від будь-якого спілкування з професійними злочинцями та забезпечити їх виправлення. Тому на першому місці у реформаторіях стояла виховна та культурно-просвітницька робота, яка значною мірою мала характер релігійної і тому перебувала, головним чином, у руках представників Церкви. Система реформаторіїв подібна до англо-ірландської поступової системи, але має певні особливості й відмінності. Повне одиночне ув'язнення застосовується тут тільки для тих в'язнів, які вважаються невиправними. Усіх інших тримають у загальному ув'язненні з роз'єднанням на ніч. Ці ув'язнені поділялися на три класи: вищий, середній, нижчий. Ув'язнені вищого класу користуються більш кращими камерами, їдальнями, поліпшеною обстановкою, більшими пільгами, ніж в'язні нижчого класу, і носять відмінний від інших класів одяг (вищий клас - синю куртку, середній - темно-сіру, нижчий - червону). Для того щоб перейти до вищого класу, засудженому необхідно було заробити певну кількість марок. Останні видавалися в'язням не тільки за сумлінну працю, а й за шкільне навчання, гімнастичні та військові вправи і поведінку. З одного боку, в'язню платили за все корисне, що він робить, а з іншого - і сам в'язень повинен також платити за все - за їжу, одяг, взуття і, навіть, ліки. В'язні вищого класу могли отримати дострокове звільнення. Специфічною ознакою реформаторіїв були невизначені вироки - конкретний строк перебування засудженого в ув'язненні суддею не визначався, а злочинець повинен був перебувати в ув'язненні доти, доки не виправиться. Окремі прихильники невизначених вироків обстоювали їх повну невизначеність, а інші - допускали певні обмеження. Американське законодавство пішло саме другим шляхом - у вироку визначалися мінімальний і максимальний строки тримання в реформаторії. Засудженого не можна було звільняти раніше мінімального строку тримання у реформаторії, визначеного у вироку, але й не можна було тримати понад максимальний строк [32, с.61].

На думку окремих вчених, суттєвим недоліком цієї системи вважалося те, що строк перебування ув'язненого в реформаторії цілком залежав від волі адміністрації установи, що могло призвести, з одного боку, до її зловживань, а з іншого - небажано впливало на засуджених, які, розуміючи таку цілковиту залежність, перебували у стані страху, хвилювання, пригнічення, що іноді призводило до нервових зривів і психічних захворювань.

З часом майже всі згадані пенітенціарні системи зазнали суттєвих змін і трансформації як у країнах, де вони виникли, так і у державах, якими вони були запозичені. В історії розвитку пенітенціарних систем світу траплялися випадки, коли певною країною запозичувалися окремі ознаки декількох різних систем, що призводило до створення нової змішаної системи.

Наприклад, пенсільванська система повного одиночного ув'язнення вже наприкінці XIХ - на початку XX ст. зазнала суттєвих змін навіть на своїй батьківщині (Південній Америці) - суворе одиночне ув'язнення було замінено спільним: у камерах трималося по три - чотири засуджених, обладнувалися спеціальні майстерні для спільної їх роботи. Система повного одиночного ув'язнення запозичена Бельгією, в якій до 1919 р. усі тюрми були організовані виключно за цією системою. Вона була запроваджена і в Португалії Законом 1867 р. та проіснувала в чистому вигляді до 1919 р. Система одиночного ув'язнення використовувалася у Німеччині (тюрма Моаbit біля Берліна), Франції (тюрма Fresnes біля Парижа), Росії (тюрма «Хрести») та у деяких інших країнах. У той же час у Бруксальській тюрмі великого герцогства Баденського застосовувалася вже система полегшеного одиночного ув'язнення, яка передбачала ізольоване тримання в'язнів у камерах, але дозволяла спільне їх перебування у школі та церкві[22, с.136].

Оборнська система, основним елементом якої було дотримання засудженими вимоги мовчання, використовувалася тривалий час в Англії (Векфільдська тюрма), Бельгії, Франції (у центральних та частково у департаментських тюрмах), Італії, Греції та у полегшеній формі - у Німеччині.

Система американських реформаторіїв була запозичена на початку XX ст. Англією і застосовувалася у дещо зміненому вигляді до неповнолітніх ув'язнених віком від 16 до 21 року. Вперше в Англії ця система застосована у Борстальській тюрмі, де був влаштований реформаторій для неповнолітніх. Він був чимось середнім між тюрмою та виховно-виправним закладом. У реформатори були запроваджені спільні роботи засуджених, проте передбачалося їх роз'єднання на ніч. Були обладнані спеціальні приміщення для спільних зібрань, читання, лекцій, бесід, застосовувалися гімнастичні вправи, поділ засуджених на класи та система марок. Проте, на відміну від американських реформаторіїв, не застосовувалися невизначені вироки. Така система отримала назву борстальської. У подальшому англійська борстальська система вплинула на створення у Бельгії шкіл-тюрем для неповнолітніх [19, с.201].

Своєрідну систему було запроваджено у Швейцарії, яка отримала назву женевської, або обанольської. Це змішана система, для створення якої використано начала мовчання та роз'єднання на ніч (оборнська система), поступовості ув'язнення (англійська прогресивна система) і частково - одиночного ув'язнення (пенсільванська система).

Англо-ірландська прогресивна система, яка насправді вважається однією з найбільш ефективних пенітенціарних систем, була запозичена і впроваджена, хоча й у дещо зміненому вигляді, у багатьох країнах Європи, у тому числі й на теренах нашої держави. Запровадження прогресивної (висхідної) системи відбування покарання на теренах УРСР ще на початку 20-х років XX ст. було нормативно закріплено у ст. 4 першого Виправно-трудового кодексу УРСР (1925 р.). Академік О. О. Малиновський - український вчений-пенітенціарист, надаючи високу оцінку запровадженню прогресивної системи відбування покарання на теренах УРСР, зазначав: «радянська прогресивна система - не копія англо-ірландської. Запозичено головну думку, але відкинуто деякі подробиці англо-ірландської системи і, навпаки, додано нових оригінальних рис відповідно до головної думки. Відкинуто обов'язкове самотнє ув'язнення у початку, бо воно цілком неприпустимо по радянських місцях ув'язнення. Відкинуто оцінку марками поведінки й праці ув'язнених, так само неоднаковий одяг для ув'язнених різних класів. Поділ ув'язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки, й поведінка особи як в ув'язненні, так перед цим». Хоча наведена теза й не позбавлена деякою мірою класового забарвлення, в основному вона правильно розкриває зміст прогресивної системи. Остання застосовується й нині на теренах України - вона у дещо трансформованому вигляді (з урахуванням вимог часу та міжнародних стандартів) закріплена у нормах чинного КВК України й представлена інститутами зміни умов тримання засуджених (як в межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки), умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким [18, с.119].

З вище викладеного можна зробити висновок:

Покарання у виді позбавлення волі є найсуворішим видом кримінального покарання, як в Україні так і у більшості розвинутих демократичних держав.



Розділ 3. Виконання покарання у виді позбавлення волі

3.1 Загальна характеристика виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк

Покарання у виді позбавлення волі на певний строк, як свідчить історія розвитку кримінально-виконавчого права, було і продовжує залишатися найбільш розповсюдженим видом кримінального покарання.

Загальна тенденція щодо широкого призначення покарання у виді позбавлення волі є невиправданою і, як результат, приводить до переповнення місць позбавлення волі, значних людських і фінансових витрат на утримання засуджених, істотно ускладнює процес їх виправлення і ресоціалізації та можливість їхньої подальшої адаптації в суспільстві після звільнення [10, с.173].

За роки незалежності в Україні було засуджено за вчинення злочинів майже 2 млн. 500 тис. осіб, серед них понад 1,1 млн - до покарання у виді позбавлення волі. У 90-ті роки в Україні питома вага засуджених до позбавлення волі в загальній структурі судимості залишається досить стабільною і складає близько 35%. На сьогодні за цим показником Україна, незважаючи на проголошений курс щодо гуманізації кримінальної політики, дотримання прав і свобод громадян, посідає одне з перших місць у світі.

Дивує відрив, з яким Україна «лідирує» у цій сфері: у більшості європейських країн питома вага позбавлення волі в структурі судимості не перевищує, як правило, 10-12%. За даними статистики, відсоток засуджених до позбавлення волі істотно варіюється в різних регіонах України. Судова практика останніх років показує, що найбільш часто позбавлення волі застосовується в м. Києві, східному і південному регіонах України. Так, найвищі показники застосування цього виду покарання досягли суди м. Києва - 48,7% видатків, Автономної Республіки Крим і Дніпропетровської області - 45,4%, Херсонської області - 42,4%, Донецької області - 41,5%, Одеської області - 40,1%. У той же час у західному регіоні ці показники на порядок нижче. У Тернопільській області частка позбавлення волі складає 24,6%, показник, нижчий за 30%, мають суди Вінницької, Закарпатської, Рівненської, Хмельницької і Черкаської областей [10, с.180].

Дослідники відзначають, що серйозною перешкодою на шляху гуманізації кримінальної політики є зростання злочинності. Дійсно, кримінальна статистика останніх п'ятнадцяти років свідчить про те, що загальна кількість вчинених злочинів зросла майже вдвічі. Дослідниками відзначається тенденція збільшення частки тяжких, корисливих, у тому числі економічних злочинів, а також злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями.

Позбавлення волі, як бачимо, прямо чи опосередковано пов'язане з негативним впливом не тільки на особистість засуджених, але і на навколишнє мікросоціальне середовище і суспільство в цілому. Звичайно, суспільство ще довго не зможе відмовитися від позбавлення волі як покарання за вчинений злочин.

Існує низка причин використання цього покарання: воно є справедливо заслуженим наслідком вчинення тяжких злочинів; воно потрібне для попередження нових злочинів з боку рецидивістів, які стійко не бажають стати на шлях виправлення, а також для ізоляції на певний час цих осіб від суспільства; позбавлення волі необхідне для мети загального попередження злочинів; позбавлення волі потрібне для задоволення очікувань суспільства відносно покарання осіб, що вчинили тяжкі злочини [14, с.54].

Таким чином, позбавлення волі зберігається як засіб соціального контролю за певними категоріями злочинців. Але суспільство повинне визнати його збитковість: економічну, соціальну, морально-психологічну.

Особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили. Протягом цього строку засуджений має право на короткострокове побачення з близькими родичами. Порядок направлення засуджених до виправних і виховних колоній визначається підзаконними нормативно-правовими актами ДКВС України.

Так, засуджені за кримінальні злочини направляються до місця відбування покарання і переміщуються в разі необхідності з одного місця відбування покарання до іншого під вартою.

Переміщення засуджених під вартою здійснюється з додержанням правил тримання: чоловіки окремо від жінок; неповнолітні - від дорослих; підслідні, які притягуються до кримінальної відповідальності по одній справі, - окремо між собою; засуджені до довічного позбавлення волі - окремо від інших категорій; хворі на активну форму туберкульозу легенів, психічно хворі - окремо між собою і від здорових, у разі потреби за висновком лікаря - в супроводі медичного працівника.

Крім того, при переміщенні засуджених під вартою їм створюються необхідні побутові і санітарно-гігієнічні умови, вони забезпечуються колонією (органом-відправником) одягом і взуттям за сезоном, а також харчуванням за встановленими нормами на весь період прямування. Переміщення засуджених під вартою здійснюється за рахунок держави відповідно до підзаконних актів ДКВС України і МВС України та згідно з Кримінально- виконавчим кодексом України.

Особи, засуджені вперше до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини, може бути за їхньою згодою залишено у слідчому ізоляторі чи направлено до виправної колонії максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування [14, с.58].

Процедура залишення засуджених для виконання роботи з господарського обслуговування проводиться наказом начальника слідчого ізолятора, а направлення їх у виправну колонію максимального рівня безпеки ДКВС України за наявності їхньої письмової згоди.

Засуджені, залишені в слідчому ізоляторі чи направлені у виправну колонію максимального рівня безпеки для роботи з господарського обслуговування, тримаються ізольовано від інших осіб на умовах, передбачених КВК України для виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки.

У порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України, засуджений при необхідності провадження слідчих дій у справі про злочин, вчинений цією або іншою особою, за який вона не була засуджена, чи у зв'язку з розглядом справи в суді може бути тимчасово залишений в слідчому ізоляторі або переведений з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора.

Прийняття засуджених до виправних і виховних колоній проводиться адміністрацією колоній у порядку, встановленому нормативно-правовими актами ДКВС України. Важливо зазначити, що адміністрація колонії протягом трьох діб повідомляє суд, який постановив вирок, про приведення його до виконання і про місце відбування покарання засудженим. Одночасно направляється повідомлення одному із членів сім'ї або близьких родичів за вибором засудженого, у якому вказується адреса колонії і роз'яснюються права засудженого [15, с.38].

Крім того, на кожного засудженого до позбавлення волі ведеться особова справа, а також інформаційна картка, до якої заносяться такі відомості: стосовно його особи; про вчинений ним злочин і назву суду, який постановив вирок; про день і час його прибуття і звільнення з колонії.

Кримінально-виконавчим законодавством визначено, що у колоніях встановлюється роздільне тримання: чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих. Що стосується тих, хто вперше засуджуються до позбавлення волі, то вони тримаються окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Поряд з тим, ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримаються:

засуджені до довічного позбавлення волі;

засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі;

засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії.

Установлені кримінально-виконавчим законодавством вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Порядок тримання засуджених у лікувальних закладах і цих колоніях визначається нормативно-правовими актами ДКВС України.

Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його постійного місця проживання до засудження.

Переведення засудженого для по дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами ДКВС України.

В установах виконання покарань створюються такі дільниці: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; соціальної адаптації. У виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки створюються такі дільниці: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; посиленого контролю; соціальної реабілітації. У виправних колоніях максимального рівня безпеки створюються такі дільниці: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; посиленого контролю.

Варто наголосити, що вказані дільниці ізолюються одна від одної. У дільниці карантину, діагностики і розподілу тримаються всі новоприбулі до колонії засуджені. У дільниці ресоціалізації тримаються засуджені, які направлені з дільниці карантину, діагностики і розподілу, а також переведені з інших дільниць у порядку, встановленому КВК України.

У дільниці посиленого контролю тримаються засуджені, що під час перебування в дільниці карантину, діагностики і розподілу виявили високий ступінь соціально педагогічної занедбаності і потяг до продовження протиправної поведінки, а також засуджені, які не проявили готовності до самокерованої соціально правомірної поведінки і переведені з інших дільниць у порядку, встановленому Кримінально-виконавчим кодексом [23, с.7].

У дільниці соціальної адаптації тримаються засуджені, які правомірно себе поводять і сумлінно ставляться до навчання та праці та яким до звільнення залишається не більше шести місяців. У дільниці соціальної реабілітації тримаються засуджені, які направлені з дільниці карантину, діагностики і розподілу, а також переведені з дільниці ресоціалізації в порядку, встановленому цим Кодексом.

Організація роботи дільниць виправних і виховних колоній регламентується КВК України і нормативно-правовими актами ДКВС України. Засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики і розподілу, протягом чотирнадцяти діб піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному та іншому вивченню [23, с.19].

За результатами медичного обстеження, первинної психодіагностики і психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально-правової характеристики на кожного засудженого складається індивідуальна програма соціально-виховної роботи, яка затверджується начальником колонії.

Засуджені, які тримаються в дільниці ресоціалізації, розподіляються по відділеннях соціально-психологічної служби і розміщуються в жилих приміщеннях з локальним сумісним проживанням членів відділення.

У дільниці посиленого контролю установ виконання покарань мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і установ середнього рівня безпеки засудженим встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки.

У дільниці посиленого контролю установ виконання покарань максимального рівня безпеки засуджені тримаються в приміщеннях камерного типу. На кожного засудженого розробляється спеціальна індивідуальна програма, яка передбачав заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру.

Після реалізації цієї програми за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії засуджений переводиться до дільниці ресоціалізації. У дільниці соціальної адаптації на кожного засудженого розробляється спеціальна індивідуальна програма підготовки його до звільнення [25, с.121].

Засуджені, які тримаються в дільниці соціальної адаптації, працевлаштовуються на окремих виробничих об'єктах колонії або за межами колонії на інших об'єктах з дотриманням вимог безпеки і постійного контролю. Засуджені, які тримаються в дільниці соціальної адаптації, проживають в межах колонії у спеціально обладнаних приміщеннях окремо від інших засуджених.

У дільниці соціальної реабілітації тримаються вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації. У дільниці соціальної реабілітації засуджені:

тримаються під наглядом, а на території житлової зони - під охороною;

у вільний від роботи час від підйому до відбою користуються правом вільного пересування в межах території дільниці;

з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за характером виконуваної ними роботи або у зв'язку з навчанням;

можуть носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження;

мають право відправляти листи, отримувати бандеролі, посилки, передачі, одержувати короткострокові побачення без обмеження, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць;

після відбуття шести місяців покарання в дільниці в разі відсутності порушень режиму відбування покарання, наявності житлових умов з дозволу адміністрації колонії можуть проживати в межах населеного пункту, де розташована колонія, із своїми сім'ями, придбавати відповідно до чинного законодавства жилий будинок і заводити особисте господарство на території дільниці [26, с.131].

Залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду. Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією.

Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки здійснюється ДКВС України за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником управління (відділу) ДКВС України в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Київській області і спостережною комісією. Засуджені, які стають на шлях виправлення, можуть бути переведені:

- з приміщень камерного типу в звичайні жилі приміщення колонії максимального рівня безпеки або колонію середнього рівня безпеки - після фактичного відбуття не менше однієї четвертої призначеного судом строку покарання;

- із звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки в колонію середнього рівня безпеки - після фактичного відбуття не менше половини призначеного судом строку покарання;

- у колоніях мінімального і середнього рівня безпеки - до дільниці соціальної реабілітації після фактичного відбуття:

1)не менше однієї четвертої строку покарання, призначеного судом за злочин середньої тяжкості;

2)не менше третини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

3)не менше половини строку покарання, призначеного судом за особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання [26, с.133].

Не підлягають переведенню до дільниці соціальної реабілітації:

особи, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув'язнення та в колоніях;

інваліди першої і другої груп та особи, які досягли пенсійного віку;

вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох років;

особи, які не пройшли повний курс лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії;

особи, які засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі.

Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці; з установи середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення установи максимального рівня безпеки в приміщення камерного типу установи максимального рівня безпеки [27, с.188].



3.2 Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення волі

Порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк врегульовано нормами Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до яких:

засудженому визначається вид установи відбування покарання;

проводиться процедура направлення його до місця відбування покарання;

засуджені в разі необхідності можуть переміщатись з одного місця відбування покарання до іншого;

засудженого за його згодою можуть залишити в слідчому ізоляторі;

прийняття засуджених проводиться адміністрацією установи;

в установах виконання покарань встановлюється роздільне тримання засуджених;

засуджений до позбавлення волі, як правило, відбуває весь строк покарання в одній установі;

залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання порядок і умови відбування покарання можуть змінюватися тощо [28, с.20].

Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому нормами Кримінально- виконавчого кодексу України і нормативно-правовими актами Державної кримінально-виконавчої служби України:

- одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі;

- користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

- брати участь у трудовій діяльності;

- отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких;

- розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами;

- здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови;

- одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі;

- зустрічатися з родичами та іншими особами;

- подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

- брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально корисної спрямованості, займатися фізичною культурою і спортом;

- придбавати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування;

- розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

- одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту;

- одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи [28, с.22].

Засуджені мають право придбавати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях, а засуджені чоловіки віком понад 60 років, жінки - віком понад 55 років, інваліди І та II груп, вагітні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, неповнолітні, а також засуджені, які перебувають у лікувально-профілактичних закладах місць позбавлення волі, - також на гроші, одержані за переказами, за рахунок пенсій та іншого доходу.

Засудженим, які з незалежних від них причин не працюють чи завантажені роботою лише частково, дозволяється придбавати продукти харчування і предмети першої потреби на гроші, одержані за переказами. Сума грошей, що дозволена до витрачання, встановлюється Кримінально-виконавчим кодексом України.

Засудженим, які перевиконують норми виробітку або сумлінно виконують встановлені завдання, їм може бути додатково дозволено витрачати на місяць гроші в сумі тридцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати; засудженим, які перевищують норми виробітку або сумлінно виконують встановлені завдання на важких роботах чи роботах із шкідливими умовами праці, - п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати незалежно від відбутого строку покарання.

Інвалідам І групи, вагітним жінкам, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при установах виконання покарань, дозволяється придбавати продукти харчування і предмети першої потреби на суму мінімального розміру заробітної плати.

Інвалідам II групи і засудженим, які перебувають у лікувально- профілактичних закладах місць позбавлення волі, дозволяється придбавати продукти харчування і предмети першої потреби на суму, що становить шістдесят відсотків мінімального розміру заробітної плати [35, с.61].

Перелік і кількість продуктів харчування і предметів першої потреби, що дозволяються до продажу засудженим, визначається нормативно-правовими актами ДКВС України.

Засуджені мають право одержувати в бандеролях, посилках і передачах, а також без обмеження придбавати за рахунок коштів, які є на їхніх особових рахунках, літературу через книготорговельну мережу, письмове приладдя, передплачувати газети і журнали[36, с.14].

Література, придбана через книготорговельну мережу і отримана через пошту, не включається в число посилок (передач) і бандеролей, визначене КВК України. Засудженому дозволяється мати при собі не більше десяти примірників книг і журналів. Література в кількості, що перевищує вказану в частині третій цієї статті, може передаватися на зберігання або за згодою засудженого - до бібліотеки колонії, або пересилатися за його рахунок родичам.

Засуджені мають право на побачення: короткострокові тривалістю до чотирьох годин і тривалі - до трьох діб. Короткострокові побачення надаються з родичами або іншими особами у присутності представника колонії. Тривалі побачення надаються з правом спільного проживання і тільки з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки).

Тривалі побачення можуть надаватися і подружжю, яке проживало однією сім'єю, але не перебувало у шлюбі, за умови, що в них є спільні неповнолітні діти. Оплата послуг за користування кімнатами короткострокових і тривалих побачень здійснюється засудженими або їх родичами чи іншими особами за рахунок власних коштів. Тривалі побачення при реєстрації шлюбу надаються позачергово [37, с.3].

Для одержання правової допомоги за письмовою заявою засуджених, їхніх близьких родичів, громадських організацій засудженим надається побачення з адвокатом або іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. За бажанням засудженого або адвоката чи іншого фахівця в галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, побачення можуть надаватися наодинці.

Побачення надається адміністрацією установи при пред'явленні адвокатом ордера, а іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, - іншого відповідного документа, а також документів, що посвідчують їх особу. Кількість і тривалість таких побачень не обмежена [37, с.5].

Засудженим надається право на чотири телефонних розмови протягом року тривалістю до п'ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації. Телефонні розмови оплачуються з особистих коштів засуджених. Телефонні розмови між засудженими в місцях позбавлення волі заборонені.

Засудженим за їхнім проханням дозволяється заміняти тривалі побачення короткостроковими, а також тривалі або короткострокові побачення - телефонними розмовами. Порядок надання побачень і телефонних розмов визначається нормативно-правовими актами ДКВС України.

Засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній середнього рівня безпеки та виховних колоніях, може бути дозволено короткочасні виїзди за межі колонії на території України на строк не більше семи діб, не включаючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці (не більше трьох діб), у зв'язку з такими винятковими особистими обставинами: