Правотворення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

правотворення нормотворчий лобіювання конституційний

Вступ

1. Теоретико-правова характеристика правотворення

1.1.Правотворення, правотворчість та законотворчість: проблеми співвідношення

1.2 Суб'єкти національного правотворення та їх характеристика

2. Сучасне національне правотворення

2.1 Особливості законодавчого правотворення

2.2.Особливості нормотворчого правотворення

3. Лобіювання як спосіб покарщення процесу правотворення: досвід, проблеми і перспективи

3.1 Конституційно-правовий досвід регулювання лобіювання у країнах східної Європи

3.2 Лобіювання в Україні: стан та перспективи конституційно-правового регулювання. Аналіз законопроектної роботи у сфері лобіювання

4. Охорона праці

4.1 Характеристика об'єкта дослідження

4.2 Нормативні вимоги щодо освітлення в приміщеннях з ПК

4.3 Висновки

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена значенням, яке відіграє правотворення у правовій системі, а також місцем, що в ній посідають акти правотворчості органів державної, судової влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій та трудових колективів. Повернення до президентсько-парламентської форми державного правління та посилення ролі Президента України у формуванні та реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, формуванні Уряду України, системи міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та спрямуванні й координації їх діяльності посилює відповідальність глави держави за результати реалізації його конституційних завдань, функцій і повноважень, які здійснюються, насамперед, шляхом видання Президентом України відповідних актів. Адже у конституційно-правових реаліях сьогодення Президент України видає правові акти, насамперед укази, які мають доленосне значення для подальшого розвитку та удосконалення державного будівництва та правотворення, здійснення адміністративної та інших правових реформ. Така нормотворча діяльність Президента України вимагає свого належного та своєчасного теоретико-методологічного та нормопроектного забезпечення. Спонтанні нормотворчі рефлексії, рівно як і нормотворча інертність глави держави, є неприпустимими з огляду на важливість політико-правової місії всенародно обраного Президента України у суспільстві та державі.

Однією з найважливіших функцій держави є прийняття законів, що вимагає удосконалення законодавчого процесу. Окремі його аспекти все ще залишаються неурегульованими, часто недосконалими, що негативно відбивається на процесі правотворення і правозастосування. Як наслідок - існує значна кількість змін та доповнень до законодавчих актів, колізії та суперечності між діючими нормами тощо. Наразі важливим завданням залишається комплексне дослідження здобутків теорії та практики законотворення, що посилює науковий інтерес до історичних періодів, які мали найбільш суттєвий вплив на розвиток суспільства.

Викладене свідчить про актуальність та необхідність узагальнень нагромадженого юридичною наукою теоретичного та емпіричного матеріалу, оцінки тенденцій, що мають місце, і обґрунтування на цій підставі способів вирішення проблеми правотворчої діяльності органів державної, судової влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій та трудових колективів.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в комплексному загальнотеоретичному аналізі особливостей національного правотворення, виявленні юридичної природи актів правотворчої діяльності суб'єктів правотворення, визначенні їх місця в системі законодавчих і підзаконних джерел права, розробці практичних рекомендацій щодо вдосконалення українського законодавства. Сформульована мета зумовила постановку та розв'язання завдань, серед яких: дослідити процеси правотворення на законодавчому, виконавчому, місцевому рівнях, дослідити правотворчість Президента України, судової влади, громадських організацій, трудових колективів та комерційних обєднань; проаналізувати лобіювання як спосіб покращення процесу правотворення.

Об'єктом дослідження стали суспільні відносини, які регламентують діяльність пов'язану з виданням нормативно-правових актів. Досліджуються також окремі, специфічні види правотворення, які мають пряме чи опосередковане відношення до розглядуваної проблеми, аналізуються законопроекти, які регламентують діяльність лобістів.

Предметом дослідження є особливості сучасного правотворення в Україні та шляхи його розвитку.

Методи дослідження представлені системою загальнонаукових методів таких як історично-юридичний, компаративістський, формально-догматичний, герменевтичний, формально-логічний та ін. У основу дослідження національного правотворення, покладений принцип діалектики та соціальної зумовленості правових явищ, а також конкретно-історичний підхід до їх вивчення. За допомогою формально-логічного методу було сформульовано визначення юридичних понять (правотворчість, нормотворчість, законотворчість, нормативно-правовий акт тощо), провести їх опис та систематизацію. Формально-догматичний метод дозволив здійснити аналіз нормативно-правової бази держави. Компаративістський метод використовувався для порівняння актів правотворчості суб'єктів правотворення. Герменевтичний метод застосовувався для встановлення сенсу норм права, що регулюють правотворчу діяльність, розкриття й тлумачення внутрішнього змісту актів правотворчості. Онтологічно-телеологічний метод допоміг класифікувати нормативно-правові акти.

У дослідженні автор використовувала здобутки сучасних теоретиків в галузі теорії права, конституційного права, порівняльного правознавства Андрейцев В., Александрова Н. В., Баймуратов М.О., Баклан О., Берназюк Я.О., Баймуратов М.О., Баклан О., Берназюк Я.О., Бєляков К.І., Богачова О.В., Богиня Т.Ю., Волошко О.О., Гетьман Є.А., Глущенко Ю.М., Гонжа Н.В., Греченко В.А., Градова Ю.В., Делія Ю.В., Коваленко В.В., Куценко І.В., Ластовка О.А., Лозинська І.В., Мазур М.В. та ін.

Наукова новизна бакалаврської роботи полягає у тому, що за характером та змістом розглянутих питань - це є комплексне дослідження проблем національного правотворення. У роботі обґрунтовується ряд нових положень і висновків, серед яких:

1. Уточнено і обґрунтовано відмінність понять «правотворчість», «нормотворчість», «законотворчість», встановлено їх співвідношення.

2. Запропоновано класифікувати види правотворчої діяльності в державі на законотворчу та нормотворчу;

3. Запропоновані критерії класифікації нормативно-правових актів суб'єктів правотворення, згідно з якими встановлено їх види.

4. Визначено місце нормативно-правових актів вищих органів влади в системі права, розглянуто їх співвідношення.

5. Сформульовано пропозиції з удосконалення чинного законодавства і практики його застосування.

Структура бакалаврської роботи визначена метою, предметом та логікою дослідження. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, які об'єднують дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки роботи можуть бути корисними у подальших дослідженнях сутності, завдань, ознак і функцій правотворчості держави, у науковому обґрунтуванні її загальнотеоретичної характеристики.

Матеріали дослідження можуть також використовуватись при викладанні у вищих юридичних навчальних закладах курсів «Загальна теорія держави і права», «Конституційне право України», «Конституційне право зарубіжних країн», при підготовці відповідних навчальних посібників та підручників.

1. Теоретико-правова характеристика правотворення

1.1 Правотворення, правотворчість та законотворчість: проблеми співвідношення

Процеси становлення системи державної влади незалежної України, які розпочалися на початку 1990-х рр., є надзвичайно складними та багатоаспектними.

Серед теоретичних та практичних проблем трансформації сучасного українського суспільства є можливість практичного вирішення питань правової суперечності між державою, з однієї сторони, суспільством і окремо взятим індивідом з іншої.

Вирішення цієї проблеми пролягає також через площину ефективного підвищення якості самого права як гаранта правової держави, а однією зі сфер вирішення є правотворчість і, зокрема, її культурний аспект.

У теорії права вирізняють два великих соціальних процеси: 1) походження або виникнення права; 2) розвиток права, коли воно вже сформувалося як цілісна нормативно-регулятивна система.

У першому випадку йдеться головним чином про початок, що самоорганізується у появі права правоутворенні (формуванні права), у другому - про організаційний початок у розвитку, вдосконаленні вже існуючого права, про активну, свідому діяльність держави у правовій сфері суспільства. Цей історичний процес визначається теорією права як правотворчість [55].

У юридичній літературі на сьогоднішній момент не існує єдиного, загальновизнаного серед учених правознавців визначення поняття нормотворчості, тому що ця категорія складна і ємна. Тому, при розгляді питання про створення норми права, нормативного правового акта використовуються також терміни «правотворчість» і «законотворчість», й так само «правоутворення», що у деяких випадках застосовуються як синоніми [86].

Цю проблему у своїх дослідженнях порушували Алексєєв С.С., Міцкевич А.В., Муромцев Г.І., Погорєлова З.О., Селиванов В.С., Шершеневич Г.Ф., Нерсесянц В.С. та ін. Метою дослідження є визначення основних аспектів співвідношення та розмежування даних категорій теорії права [72, с. 88].

Правоутворення - це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визначення державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, загального уявлення про юридичний припис, який необхідно формально закріпити. Цей процес закінчується прийняттям нормативно-правових актів, які визначають процедури і встановлюють санкції за порушення визнаних державою правил поведінки. Саме останній етап правоутворення, пов'язаний з діяльністю державних та інших органів, наділених нормотворчими повноваженнями, в юридичній літературі традиційно називається правотворчістю, що не повною мірою відповідає його змісту.

Вітчизняна юридична література характеризується наявністю різних дискусійних підходів до розуміння феномена правоутворення, що визначається як:

- процес, через який здійснюється трансформація соціальних чинників у юридичні норми;

- специфічна технологія, змістом якої є сукупність суспільних відносин, націлених на вирішення певних завдань (забезпечення правотворчості, вивчення суспільних відносин, прийняття рішення про розробку проекту нормативно-правового акта, його розгляд, затвердження тощо);

- форма взаємодії об'єктивних і суб'єктивних чинників суспільного розвитку, зумовлених загальнокласовими (загальнонародними) інтересами, в процесі якої відбувається формування правосвідомості й волі панівного класу через правотворче волевиявлення уповноважених державою суб'єктів і подальша об'єктивація правотворчого волевиявлення у вигляді нормативно-правового акту;

- легітимна діяльність індивідів та їхніх об'єднань, у результаті якої під виливом певних об'єктивних потреб стихійно формуються правові відносини (природою яких є правосвідомість), що в подальшому санкціонуються державою;

- гносеологічний акт усвідомлення соціальної дійсності з метою її коригування через прийняття юридичних норм.

Сучасні юридичні джерела змінюють підхід до розуміння правоутворення й однозначно характеризують його як явище, що має соціальний, гносеологічний характер і є поняттям, ширшим, ніж такі як нормотворчість, правотворчість та законотворчість. Слушно стверджує Скакун О.Ф., що правотворення є формою виникнення і буття права, а саме правоутворення існує до правотворчості, поряд із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості у вигляді реалізації права [55].

Сьогодні явище правоутворення відбувається за надзвичайно складних умов. У суспільстві проходять трансформаційні процеси, які на тлі низької провової культури населення призводять до зниження рівня законності правопорядку. Все це відбувається водночас із поглибленням кризових явищ в економічній, фінансовій і бюджетній сферах. Для зміцнення стабільності чинного законодавства можливо й навіть необхідно здійснювати нормативно-правову регламентацію тих чи інших суспільних відносин, що випливає з процесу правоутворення. Однак самі юридичні документи слід формувати з урахуванням перспектив розвитку відповідних суспільних відносин [73, с. 17].

На думку Оборотова Ю. М., в юриспруденції питання про формування права, у результаті якого в діючу правову систему вводяться нові (змінюються чи скасовуються) правові норми традиційно розмежовується на два складові: соціальні процеси формування права (інакше правоутворення) і правотворчість (інакше нормотворчість).

На думку Олійника А. Ю., термін правоутворення охоплює своїм змістом процеси виникнення і функціонування права, його функціонування у фіксованих і нефіксованих (не інституціональних) формах. Також Олійник А. Ю. вказує, що в поняття правоутворення включається: формування стійких соціальних зв'язків між членами суспільства та їх об'єднаннями на підставі об'єктивних можливостей співіснування, у результаті чого між ними розподіляються взаємні права та обов'язки (не юридичного походження); ретрансляція моделей цього зв'язку в сферу правової регламентації шляхом перекладу їх на мову юридичних нормативів та надання їм загальнообов'язкового, державно-владного характеру; втілення правових принципів, правил поведінки у взаємовідносини індивідів, що надає цим зв'язкам більшої стабільності, упорядкованості та захищеності.

На думку Скакун О. Ф., правоутворення - всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права, у тому числі і правотворчості - це складний і тривалий багатофакторний стихійний соціальний процес. Правоутворення відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів суспільства через ритмічні імпульси волі і порядку, що врівноважують, доповнюють один одного й одночасно активізують у цій взаємодії рух до стану правотворчості.

Нормотворчість можна розглядати, як складову частину механізму правового регулювання, без якої не з'являться на світ норми права, спрямовані на регулювання суспільних відносин.

Говорячи про механізм правового регулювання, Алексєєв С.С. відзначав, що явища правової дійсності (дії в області правотворчості, акти по реалізації юридичних норм) враховуються в правовому регулюванні, включаються в дію його механізму.

Нормотворчість є комплексом здійснення певних операцій за певними методами на певних стадіях, стверджує Іванов В.В. Необхідність розмежування правоутворення і правотворчості визначається існуванням кордону між стихійними і цілеспрямованим (офіційним) рухом правових ідей у напрямку оформлення моделей поводження у формі суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Наявність різних точок зору, різних підходів свідчить про те, що проблема нормотворчості складна і має багаторівневий характер. Однак ми вважаємо, що і правотворчість, і законотворчість містять у собі нормотворчість, але нормотворчість носить більш вузький і конкретний характер. Сфера діяльності норми права - конкретне відношення (чи подібні відносини), нормативного акта - визначена область суспільних відносин, права - весь спектр суспільних відносин.

У юридичній літературі є точка зору про те, що про нормотворчу діяльність варто говорити як у власному змісті слова, так і в широкому розумінні. У власному змісті - це діяльність по виробництву (формуванню) норм права, у широкому розумінні - це діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям нормативних правових актів. Дана позиція обґрунтовується тим, що в нормативних правових актах можуть міститися також розпорядження, які хоча й носять правовий характер, але не є нормами права».

Таким чином, нормотворчість в цілому являє собою складне соціальне явище, що має управлінську природу, це також одна з можливих форм правового впливу на суспільні справи. Але, проте, це завжди діяльність управомочених суб'єктів по розробці, переробці і виданню певних нормативних актів.

У даному визначенні виділяється кілька елементів. По-перше, пізнання, вивчення й аналіз явищ і процесів, що допускають чи вимагають правової регламентації. По-друге, визначення органа чи іншого суб'єкта, управомоченої особи прийняти той чи інший правовий акт. По-третє, вибір форми передбачуваного акта. По-четверте, підготовка, прийняття чи зміна його в рамках відповідних процедур. Усі названі елементи знаходяться між собою в органічній єдності. Випадання, яких-небудь елементів чи їхня відсутність, ослаблення їхніх внутрішніх зв'язків і залежностей робить дефектним нормотворчість в цілому. Вона погано чи з запізненням відбиває суспільні ситуації і тенденції розвитку економіки, політичної і соціальної сфери [86].

Поняття правотворчості можна розглядати у контексті історичної типології; його форм і способів; соціальної зумовленості, і, нарешті, як результат процесу зведення в закон правлячої волі. У загальному й цілому підходи до проблеми можна позначити як вузький і широкий.

Перший обмежений рамками вітчизняної правової системи. При цьому можливий розгляд як історії питання, так і дослідження його з позиції сьогодення. Другий підхід припускає вихід за національні межі, погляд на проблему з філолофсько-історичних і компаративістських позицій. Природно, що неоднаковий кут зору припускає й різні висновки.

Усвідомлення правотворчості як завершальної стадії формування права передбачає, що сформовані у процесі правотворчості суспільні закономірності крізь призму правотворчості одержують найвищий ступінь своєї реалізації у суспільстві. Соколова А. А., підкреслюючи соціальні аспекти правотворчості, формулює це поняття в такий спосіб: «Формування права (правоутворення) - це складний відносно тривалий процес соціального становлення, юридичного оформлення і наступної соціалізації правових норм у конкретних життєвих умовах».

Правотворчість - це складова більш широкого процесу - правотворення. Правотворення об'єднує в собі всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі й правотворчість. Процес правотворення має будуватися з урахуванням базових соціальних цінностей з формуванням позитивних ціннісних установок, зорієнтованих на загальнолюдське, абсолютне і вічне.

Враховуючи державний характер правотворчої діяльності, варто розрізняти правотворчість у власному розумінні слова і більш широке та багатоаспектне поняття - правотворення (формування права). Правотворення не можливе без на наукового аналізу, ґрунтовних оцінок дійсності та розвиненої концепції щодо майбутнього правового регулювання. Правотворення і правотворчість - це дві категорії, що доповнюють одна одну. Правотворення - процес формування державної волі в законі, правотворчість - діяльність компетентних органів і організацій, яка головним чином спрямована на створення і прийняття нормативно-правових актів. Правотворчість - це основний вирішальний етап формування права, його логічне завершення.

Правотворчість - одна із найскладніших категорій теорії права. Уже давно в межах правознавства були спроби обрати як вихідну категорію для теорії права категорію свободи (мається на увазі ступінь свободи правотворчості у межах їхньої необхідності й обсягу свободи особи, спільності людей у виборі поведінки у межах юридичних можливостей) [55].

Появу, існування й дію законів не можна зрозуміти без всебічної характеристики діяльності щодо їх створення - законотворчості. Цей пояснюється тим, що саме вона дає життя закону, породжує, формує й оформлює його відкриває йому «двері» в суспільне життя. Цей процес є вирішальним, оскільки від його розуміння та якості залежить вироблення таких правил поведінки, які відповідали б інтересам і потребам суспільства, сприяли б його процвітанню й розвитку і становили підґрунтя правової системи. Узагальнюючи існуючі погляди на розуміння терміна «законотворчість», можемо зробити висновок, що це творча діяльність спеціально уповноважених суб'єктів щодо створення правових норм, закріплених у формі закону, яка об'єктивується в певну процесуальну форму [68].

Сутність законотворчості в демократичному суспільстві полягає у тому, що вираження загальної волі громадян, які мають право брати участь «особисто через своїх представників» у створенні законів (ст. 6 Декларації прав людини мадяннна 1789 р.). Усі інші акти правотворчості є вираженням волі або окремих посадових осіб, або державних органів, у тому числі й судових, органів місцевого самоврядування (акти Президента, Уряду, міністерств, відомств, адміністрацій і глав муніципальних утворень, судів при винесенні рішень, що мають нормативне значення т.п.), або представників окремих держав, або державних утворень (наприклад, при укладенні нормативних договорів), а також адміністрацій підприємств, установ, організацій при створенні корпоративних нормативних актів. Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є монополією представницьких вищих органів держави (в Україні Верховної Ради) у передбачених законом випадках, законотворчість важлива складова частина правотворчості, яка забезпечується прийняттям законів. Слід усвідомити, що законотворчість - це процес який формується безпосередньо і практикою, і вимогами життя, спираючись на величезний обсяг знань, накопичений всім цивілізованим людством «саме наукові засади розвитку законодавства, як підкреслює Копиленко О. Л., дадуть змогу подолати труднощі, суперечності, уникнути законодавчих помилок, більш впевнено й результативно просуватися в сучасне поле цивілізованого й результативного правового життя».

Однак значимість правотворчості також не повинна применшуватися, оскільки практичної правотворчої діяльності правотворення не змогло б відобразитися у нормах права, за допомогою яких регулюються найважливіші суспільні відносини, забезпечуються державою і є обов'язковою мірою поведінки людей. Держава відіграє ключову роль, оскільки, як зазначається в сучасній науковій літературі, роль держави у правотворенні виражається, «по-перше, у наданні юридичної форми повторюваних типових суспільних відносин, змістом яких є взаємні права та обов'язки сторін; по-друге, в юридичному закріпленні позитивних тенденцій, що набувають характер позитивних суспільних відносин; по-третє, у кореляції існуючого правового порядку з урахуванням потреб юридичної практики». Тільки у цій стадії правотворення набуває цілеспрямовану завершеність, що забезпечується державою і є обов'язковою мірою поведінки людей.

У теорії держави і права під соціальною сутністю правотворчості розуміється процес зведення державної волі в закон, її оформлення в різних нормативно-правових актах, процес надання правилам, що зазначаються в них державним велінням загальнообов'язкового характеру [55].

Отже, правотворчість - це складова більш широкого процесу - правотворення. Правотворення об'єднує в собі всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі й правотворчість.

Правотворення і правотворчість - це дві категорії, що доповнюють одна одну. Правотворення - процес формування державної волі в законі, правотворчість - діяльність компетентних органів і організацій, яка головним чином спрямована на створення і прийняття нормативно-правових актів. Правотворчість - це основний вирішальний етап формування права, його логічне завершення.

Сутність законотворчості в демократичному суспільстві полягає у тому, що вираження загальної волі громадян, які мають право брати участь «особисто через своїх представників» у створенні законів (ст. 6 Декларації прав людини мадяннна 1789 р.). Законотворчість є монополією представницьких вищих органів держави у передбачених законом випадках, законотворчість важлива складова частина правотворчості, яка забезпечується прийняттям законів.

1.2 Суб'єкти національного правотворення та їх характеристика

Право - це система офіційно визнаних і захищених державою, справедливих за змістом норм, основа яких складається в процесі багаторазового справедливого повторення суспільних відносин. При цьому враховується, що право існує нібито на двох рівнях. Перший рівень, який становить основу права, складають правовідносини і норми.ю що виникають безпосередньо на основі фактичних відносин, що склалися в суспільстві як юридичний вираз цих відносин і завдяки своїй повторюваності набули ознак нормативності. На другому рівні держава сама формулює правові норми, на базі яких виникають фактичні правові відносини, в яких реалізуються норми права [73, с. 13].

Такі правові норми формулюють суб'єкти правотворення, а саме:

- Народ України

- ВРУ;

- Президент України;

- КМУ;

- місцеві державні адміністрації;

- судова влада;

- органи місцевого самоврядування;

- громадські організації;

- комерційні об'єднання;

- трудові колективи;

Найістотнішою з точки зору суспільно-політичного значення формою правотворчості громадянського суспільства є загальноукраїнський референдум - це конституційно закріплена законотворча правомочність усього українського народу як суб'єкта загальнодержавного правотворення.

За змістом питань, що їх може бути винесено на всеукраїнський референдум, цю форму правотворчості українського народу як суб'єкта правотворчості українського народу як суб'єкта правотворчості можна представити такими видами як санкціонована і спільна правотворчість. Але на відміну від аналогічних державних форм правотворення, ці види мають певні особливості. Так, коло питань, що мають вирішуватися виключно шляхом засвідчення відповідного народного волевиявлення через всеукраїнський референдум, має досить обмежений характер - тільки щодо зміни території України обговорення на всеукраїнському референдумі, лише можуть, а не мають розглядатися на ньому.

Ці особливості предметного складу питань, що окреслені, що окреслені вище, дозволяють трохи розширити уявлення про види правотворчості Українського народу через всеукраїнський референдум. Окрім безпосереднього законотворення (здебільшого) існує санкціонована (у переважній більшості випадків) правотворчість, коли народ підтверджує або скасовує законопроект, запропонований публічними суб'єктами ініціювання чи призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму.

З огляду деякі положення Конституції України можна говорити про певну (особливу) форму делегованої законотворчості народу України.

Йдеться про норму, що містить у ст. 74 Основного Закону України, яка виключає можливість винесення на всеукраїнський референдум законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Це свідчить про те, що вирішення цих питань у повному обсязі делеговано народом на користь держави.

Недоліком такої правової системи є те, що народ не зберігає за собою ніякої системи контролю за тим, як держава здійснює таку делеговану правотворчість, тоді як у випадку делегованого створення норм права, к різновиду правотворчості держави, такий контроль має місце.

Отже, український народ як суб'єкт правотворчості може здійснювати законотворення через всеукраїнський референдум тільки у двох випадках - безпосередньому і санкціонованому [71, c. 113].

Єдиним суб'єктом законодавчої правотворчості в Україні є орган законодавчої гілки влади - Верховна Рада України. Саме цей законодавчий орган здійснює законодавчу діяльність, наслідком якої є прийняття законів та інших нормативно-правових актів, які є нормативно-правовими актами вищої юридичної сили [62, с. 99].

«Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України» [49, ст. 75].

Під законодавчим процесом розуміється встановлений порядок проходження проектів законів та інших нормативно-правових актів аж до їх прийняття і набрання чинності.

У кожній країні законодавчий процес має свої особливості. Проте він завжди суворо закріплюється і регулюється за допомогою конституцій, чинних законів, а також - спеціальних положень і регламентів, які встановлюють порядок правотворчої діяльності державних органів та інших суб'єктів.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі, як правило, виділяють чотири основні етапи законодавчого процесу:

- законодавча ініціатива;

- розгляд законопроектів;

- прийняття і схвалення;

- офіційне оприлюднення.

Кожний із них наділений своєю відносною самостійністю й має свою специфіку, свій статус. Разом із тим вони утворюють єдиний, монолітний законодавчий процес, який відображає і закріплює логіку проходження законопроекту з моменту його зародження, закінчуючи його прийняттям і оприлюдненням.

Конституція України закріплює основні засади законодавчого процесу, тобто діяльності, спрямованої на створення нових, а також на зміну чи скасування чинних законів. Вона визначила коло суб'єктів, яким надається право законодавчої ініціативи, тобто право офіційно вносити у законодавчий орган законопроекти (попередні тексти законів), які Верховна Рада зобов'язана розглянути по суті. Це право надано Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Інші суб'єкти також можуть звертатися до Верховної Ради з відповідними пропозиціями, але вони не будуть обов'язковими для розгляду в парламенті. При розгляді законопроектів у Верховній Раді існує певна послідовність, яка визначається планами законодавчих робіт. Проте, якщо Президент України визнає свій законопроект невідкладним, він розглядається Верховною Радою позачергово [44, с. 279].

Закономірно, що чільне місце серед суб'єктів нормотворчості, котрі представляють політичну волю та законні інтереси Української держави, посідає Президент України, який є главою держави і виступає від її імені, гарантує державний сувернітет і територіальну цілісність України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Очевидним, на нашу думку, є і те, що роль нормотворчої діяльності Президента України та її результатів, втілених у відповідних правових актах глави держави, його законодавчих ініціативах тощо набуває особливої важливості після прийняття Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010. №20-рп у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, пункти 2, 3 регулятивної частини якого встановлюють, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004р. є неконституційним і втратив чинність з дня прийняття цього Рішення, а на органи державної влади покладено обов'язок щодо його невідкладного виконання стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996р. у редакції, що існувала до внесення у неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004р. №2222.

Повернення до президентсько-парламентської форми державного правління та посилення ролі Президента України у формуванні та реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, формуванні Уряду України, системи міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та спрямуванні й координації їх діяльності посилює відповідальність глави держави за результати реалізації його конституційних завдань, функцій і повноважень, які здійснюються, насамперед, шляхом видання Президентом України відповідних указів, розпоряджень, доручень тощо. Адже у конституційно-правових реаліях сьогодення Президент України видає правові акти насамперед укази, які мають доленосне значення для подальшого розвитку та удосконалення державного будівництва та правотворення, здійснення адміністративної та інших правових реформ, а також реалізує своє конституційне право законодавчої ініціативи і вносить на розгляд Верховної Ради України важливі законопроекти у сфері політичного, безпекового та оборонного, соціально-економічного, культурного та інформаційного, екологічного та вищого розвитку суспільства і держави, звертається з посланнями до народу та до парламенту, видає в межах своєї компетенції інші документи(доручення, директиви тощо), реалізація яких передбачає удосконалення системи національного законодавства [79, С. 175-176].

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Постанови Кабінету Міністрів України переважно носять загальний характер і є нормативно-правовими актами, а розпорядження, як правило, приймаються з конкретних питань і не мають нормативного характеру. У зв'язку з тим, що Кабінет Міністрів є вищим органом державної виконавчої влади, його акти в системі законодавства стоять за юридичною силою після актів Верховної Ради і Президента України. Разом із тим вони мають переважаюче значення стосовно нормативно-правових актів інших органів, тобто обов'язкові до виконання на всій території України. Всі акти підвідомчих Кабінету Міністрів України органів повинні відповідати його нормативно-правовим актам.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які не визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній термін набрання ними чинності не передбачений цими актами. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, які визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності з дня, передбаченого ними актами, але не раніше з дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях [44, с. 260].

Правовою формою діяльності місцевих державних адміністрацій є видання нормативно-правових актів. Під час видання цих актів держадміністрації повинні орієнтуватися не тільки на забезпечення інтересів держави, але й на обов'язковість дотримання прав і свобод громадян на відповідній території.

Акти, що видаються місцевими державними адміністраціями є підзаконними і тому видаються у рамках та з метою виконання законів. За своєю юридичною природою вони можуть визначити правила поведінки у сфері державного управління, тобто бути нормативними, а також викликати деякі юридичні наслідки щодо виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин, тобто бути індивідуальними.

Проекти нормативно-правових актів погоджуються з керівниками відповідних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій та після прийняття підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції в установленому органом порядку і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх в дію. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, підлягають оприлюдненню і набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх в дію [19, с. 192].

Розвиток правової системи України в роки незалежності актуалізували проблеми форсування національної системи джерел права, що обумовлено потребами підвищення ефективності нормативного правового регулювання суспільних відносин у нових умовах. Останнім часом українські правознавці активно дискутують щодо питання про можливість віднесення до джерел вітчизняного права актів органів судової влади [58, с. 111].

В теорії права, окрім договору та звичаю виділяють правовий прецедент - судовий та адміністративний, який перебуває у взаємозв'язку з підзаконними нормативно-правовими актами. В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що існують три форми впливу актів правосуддя на нормативні акти, а також і підзаконні, а саме прецедент, роз'яснення з питань судової практики - Постанови Пленуму Верховного Суду України і Вищого господарського суду України, та рішення судів про визнання нормативно-правових актів незаконними (судовий нормоконтроль) [52, с. 79].

Формування інституту місцевого самоврядування виявилося одним із найважчих завдань становлення сучасної української державності. Позитивним слід визначити факт активної правотворчої діяльності державних та недержавних інституції. З набранням чинності Основним Законом розширилося коло суб'єктів правотворчої діяльності. Найбільший масив нормативно- правових актів у сфері місцевого самоврядування на сьогодні формують локальні акти, тобто рішення, розпорядження органів та посадових осіб місцевого самоврядування. У спеціальній літературі питання юридичної природи правотворчої діяльності суб'єктів місцевого самоврядування залишається недостатньо дослідженим. Щоправда, певні аспекти означеної проблематики досліджували у своїх працях науковці різних поколінь, серед них: Баймуратов М.О., Батанов О.В., Кампо В.М., Корнієнко М.І., Кравченко В.В., Пітцик М.В., Орзіх М.П., Погорілко В.Ф., Пухтинський М.О., Майданник О.О., Тодика Ю.М., Фрицький О.Ф., Федоренко В.Л., Шаповал В.М., Тихомиров Ю.О., Шеремет К.Ф. та інші автори. Однак подальше дослідження цього питання є дуже актуальним і становить неабиякий науковий інтерес.

Головною метою актів місцевого самоврядування є регулювання відносин, у яких беруть участь жителі, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації. За допомогою правових актів місцевого самоврядування забезпечуються утворення та функціонування виконавчих органів місцевого самоврядування, діяльність постійних і тимчасових контрольних комісій і депутатів, керівництво їх роботою, а також дотримання законів, охорона громадського порядку, прав і свобод людини й громадянина тощо.

Водночас, з огляду на те, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється в межах Конституції та законів України, слід зауважити, що юридичне значення актів місцевого самоврядування трансформується разом зі зміною компетенції суб'єктів місцевого самоврядування. Чинним законодавством України про місцеве самоврядування, побудованим за принципом «дозволено те, що передбачено законом», визначено широку компетенцію суб'єктів місцевого самоврядування у всіх сферах місцевого життя. Здійснення ж компетенції за принципом «дозволено все, що не заборонено », як це іноді пропонують у сучасних законопроектах, мало б результатом суттєве розширення функцій місцевого самоврядування та відповідно підвищило б юридичне значення правових актів його суб'єктів [32].

Складником муніципального правотворчого процесу є суб'єкти, тобто ті учасники правовідносин, які за своїми юридичними можливостями утворюють, змінюють чи припиняють на підставі чинного законодавства дію муніципально-правових норм. Під поняттям «суб'єкт права» розуміють фізичну або юридичну особу, яка за законом наділена здатністю мати і здійснювати безпосередньо або через представника права і юридичні обов'язки, - тобто правосуб'єктністю.

Суб'єктами муніципального правотворчого процесу є учасники муніципальних відносин, наділені відповідною юридичною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами муніципального права. Муніципальна правоздатність виражається в системі конституційних прав і обов'язків учасників муніципальних правовідносин. Своєю чергою, муніципальна дієздатність полягає в здатності реалізовувати ці права й обов'язки.

Суб'єктами муніципально-правових відносин можуть вважатися мешканці населених пунктів (територіальної громади), які самостійно розглядають питання, віднесені до компетенції територіальних громад: щодо участі в місцевих референдумах, виборах посадових осіб, розгляду місцевих ініціатив та ін. Це можуть бути і виборні органи рад, і ті ж посадові особи, наділені певними повноваженнями. Виходячи з цього, суб'єктами муніципального правотворчого процесу є:

- територіальна громада;

- сільські, селищні, міські ради;

- сільський, селищний, міський голова;

- виконавчі органи сільської селищної, міської ради;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; депутати сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

- постійні комісії рад;

- виборчі комісії з виборів органів місцевого самоврядування;

- органи самоорганізації населення;

- сходи громадян тощо.

Безперечно, законодавчий перелік суб'єктів муніципального правотворчого процесу не вичерпується межами ст. 5 профільного закону. Свідченням цього є розширення можливостей із боку законодавства. Наприклад, законодавець не відніс до цього переліку ні політичних партій ні асоціацій міст, ні наукових установ, які беруть активну участь у розв'язанні питань місцевого значення [31].

Нормотворення громадських об'єднань (організацій) виражається у розробці і прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов'язки об'єднання або організації, порядок їх діяльності, реорганізації і ліквідації (наприклад, статути територіальних громад). Нормативні акти видаються також керівниками об'єднання. На відміну від правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність громадських організацій, як правило, виключає самостійне прийняття ними права. Лише акти, прийняті разом з державою або в порядку делегування державою повноважень на їх видання, мають правовий характер.

Нормотворення комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних актів, які містять норми, спрямовані на регулювання питань життя колективу (як використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку вести розрахунки з контрагентами та ін.) і на деталізацію, конкретизацію законодавчих приписів (наприклад, інструкція про порядок провадження претензійної і позовної роботи - корпоративний акт, який регулює порядок пред'явлення претензій на конкретному підприємстві деталізує і конкретизує законодавчі положення ). Нормотворення корпорацій включає розробку статутів підприємств, які є актами установчого характеру, а також положень, правил, посадових інструкцій та ін. Усі корпоративні акти підлягають реєстрації і (або) затвердженню державними та корпоративними, їх дія, що має правове значення, значно зросла в сучасних умовах вільного розвитку і діяльності комерційних організацій.

Нормотворення трудових колективів (державних і комерційних підприємств, установ, організацій) спрямоване на розвиток норм трудового права, які поширюють свою дію лише на відносини в межах одного підприємства, установи або організації, де їх ухвалено. Правотворчість трудових колективів виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов'язкові до виконання правові приписи. Такою нормативною угодою є колективний договір - консолідований правовий акт у гадузі праці (договірна правотворчість).

Проте держава не усувається цілком з цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що ое виконують своїх зобов'язань за колективними договорами і угодами [71, с. 114].

На нашу думку, можна виділити таких суб'єктів правотворення: Народ України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, судова влада, органи місцевого самоврядування, громадські організації, комерційні об'єднання, трудові колективи та інші.

2. Сучасне національне правотворення

2.1 Особливості законодавчого правотворення

Громадяни мають право безпосередньо здійснювати свою владу. Для цього передбачено проведення всенародних голосувань - референдумів. Безпосередньо воля громадян виявляється під час проведення виборів народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, Президента України. Свою волю громадяни України можуть висловити й під час загальних зборів громадян за місцем проживання, сільських або селищних сходів, обговорення проектів законів чи інших рішень, винесених на загальнонародне обговорення. Право на безпосередню участь в управлінні державою народ України може реалізувати шляхом участі в референдумах.

Референдум - важлива форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців (певної, визначеної законом, групи виборців), шляхом якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на референдум. Ці рішення - обов'язкові до виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких вони мають імперативний характер. Порядок його призначення і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про всеукраїнський референдум» [53].

Референдум (лат. - те, що повинно бути повідомленим) - засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції,інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення:

- конституційний - на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;

- законодавчі - на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;

- консультативний - проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

- обов'язковий - предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);

- факультативний - проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

Предметом референдуму можуть бути питання:

- що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання) - входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;

- що мають істотне значення для вдосконалення системи управлінняусередині (адміністративно-правові питання) - вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.

Юридичні наслідки зазначених референдумів - різні:

1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.

2. Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

Загальнонаціональний референдум - проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом [78, с. 256].

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області [49, ст. 72].

Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України [78, с. 256].

Перехід України на ринкові засади здійснювався, переважно, шляхом спроб і помилок, видання нормативно-правових документів, багато з яких закріплювали можливість адміністративно-бюрократичного втручання у діяльність суб'єктів господарювання, корупційні механізми реєстраційної та дозвільної систем. Наприкінці 90-их років Україна стала перед дилемою - неформальні зміни в системі управління, які б не тільки скорочували державне втручання в господарську діяльність, але й були б достатньо економічно ефективні чи поступовий колапс та руйнація спочатку економіки, а потім й державності. Небезпека втрати обличчя країни на міжнародній арені загрожувала власним інтересам олігархічних кіл країни, і саме тому у 1997-1998 роках, коли необхідність економічних реформ з розряду декларативних перейшла до розряду нагальних з`являються від повідні правові акти, спрямовані вже не на урегулювання конкретних господарських правовідносин, а на підвищення його якості шляхом упорядження, вдосконалення самого процесу законотворчості [80].

Однією з найважливіших функцій держави є прийняття законів, що вимагає удосконалення законодавчого процесу. Окремі його аспекти все ще залишаються неурегульованими, часто недосконалими, що негативно відбивається на процесі правотворення і правозастосування. Як наслідок - існує значна кількість змін та доповнень до законодавчих актів, колізії та суперечності між діючими нормами тощо. Наразі важливим завданням залишається комплексне дослідження здобутків теорії та практики законотворення, що посилює науковий інтерес до історичних періодів, які мали найбільш суттєвий вплив на розвиток суспільства [82].

Основною ідеєю, що покладено в основу підвищення якості результатів правотворчості - нормативно-правових актів, і перш за все, законів, - є ідея регламентація ефективних процедур її здійснення. Інакше кажучи, слід юридично закріпити, регламентувати ефективні дії відповідних державних органів з розробки зазначених документів. Особливо важливим є регламент законодавчого органу державної влади з підготовки і прийняття законів [80].

Порядок роботи Верховної Ради України її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій у Верховній Раді встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами України «Про комітети Верховної Ради України», «Про статус народного депутата України», про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України [41, ст. 1].

Регламентом законодавчого органу державної влади прийнято вважати сукупність правових норм, викладених в одному нормативно-правовому акті, які встановлюють порядок здійснення цим органом та його посадовими особами своїх повноважень. Компетенція законодавчого органу державної влади, коло суб'єктів, що беруть участь у його діяльності, зміст правоздатності цього органу, початок та припинення його повноважень, як правило, міститься в Конституції. На долю ж Регламенту випадає розкриття, уточнення, конкретизація відповідних конституційних настанов і приписів. Він має встановити такий порядок діяльності парламенту, що дозволив би йому повноцінно та автономно від інших органів державної влади здійснювати притаманні йому конституційні повноваження. Із цих причин Регламент посідає визначальне місце у регулюванні внутрішньої діяльності парламенту.