Правотворення в Україні

Критичне ставлення до лобіювання є його супутником протягом усього процесу інституціоналізації. Лобіювання стало синонімом слова сором. Яскравим підтвердженням цьому є популярні на той час в американському суспільстві мовні кліше, якими називали лобістів, - «коридорний натовп», «хабародавці», «адвокати в темних справах» чи «інтригани у коридорах конгресу».

Проте наприкінці XIX - на початку XX ст. поняття «лобіювання» набуває нового значення - розглядається як засіб легітимного впливу на владу з метою прийняття нормативно-правових актів на користь певних груп та осіб, а відтак політологи, правники і законодавці почали обговорювати питання щодо сумісності лобіювання з демократичними засадами та потреби його законодавчого визначення. Результатом цієї роботи є правове врегулювання цього явища та використання лобіювання як нормативного поняття, що вперше було вжито для позначення легітимної діяльності у Законі штату Массачусетс (США) від 1890 р.

Результати аналізу національної правотворчості свідчать, що законодавство України хоча не безпосередньо, але створює умови для здійснення лобістської діяльності. Дослідження нормативно-правової бази виявило понад два десятка законів, які дозволяють громадськості чинити вплив на органи влади та висловлювати точку зору. Про це йдеться і в окремих статтях Конституції України. Проте жоден із правових документів не забезпечує проведення лобіювання на гласних засадах, а отже створюються підвалини для корупційних діянь. Депутати, чиновники різних владно-управлінських структур, які, як правило, виступають лобістами, експлуатують у корисливих цілях посади, законодавство і владні повноваження [42].

На сьогодні лобіювання в Україні розгортається на правовому полі, що не має чіткої структури, і переважно навколо питань, пов'язаних з розподілом і перерозподілом економічних ресурсів, власності та сфер впливу. Проте односторонній натиск на використання силових та персоніфікованих міжособових методів як найефективніших, несе у собі апріорно негативну оцінку лобіювання - з ним асоціюються такі незаконні засоби впливу на суб'єктів прийняття рішень, як хабарництво, непотизм, клієнтелизм, “брудний” протекціонізм, тощо, тобто діяння, які мають корупційне підґрунтя. Сучасні українські лобісти багато у чому успадкували й перейняли форми та методи квазілобіювання, характерні для радянської доби.

У контексті утвердження феномену інституту лобіювання в національній політико-правовій системі, вітчизняне лобіювання характеризується низкою особливостей:

- по-перше, лобіювання в Україні існує у форматі “квазілобіювання”, яке стійко асоціюється в населення з проявами корупційних діянь;

- по-друге, лобіювання, поза всякі застереження та неоднозначність його соціально-правової оцінки, є вагомою складовою національного правотворчого процесу;

- по-третє, інститут лобіювання нині залишається в Україні неунормованим;

- по-четверте, інститут лобіювання в Україні має вузько соціальний характер і швидше протиставлюється інтересам і законним правам інститутів громадянського суспільства та інших суб'єктів правовідносин ніж відтворює їх в нормативно-правових актах органів державної влади;

- по-п'яте, лобіювання в Україні тісно пов'язане із корупцією, яка є своєрідним системотворчим імперативом представництва групових інтересів на правотворчому рівні.

Присутність корупційної складової під час прийняття нормативно-правових актів в Україні, поза сумнівом, є фактором дисгармонії у збалансованому поєднанні різноманітних суспільних інтересів.

Можна припустити, що такий формат лобіювання детермінований перш за все тим, що єдиним його діяльним суб'єктом в Україні виступає бізнес у особі фінансово-промислових груп, інтереси яких досить глибоко інтегровані з процесом прийняття нормативно-правових актів. З подальшими ринковими перетвореннями суб'єкти господарювання все більше почали усвідомлювати свої інтереси та потребувати на дієві способи їх вираження на правотворчому рівні.

Тому досить логічним є те, що великий бізнес став активно шукати «точки доступу», за допомогою яких він міг би робити вплив на прийняття тих або інших нормативних рішень. За відсутності легітимних і прозорих форм впливу на владні установи, цілком закономірно, що відповідні суб'єкти почали активно практикувати неоднозначні у правовому сенсі діяння, які мають на меті відтворення їх інтересів у змісті нормативно-правових актів і інших рішень, які приймаються органами державної влади.

Вихідним пунктом у системі лобістських тисків на користь бізнес-угрупувань є проведення під час виборчого процесу за списками політичних партій і блоків до Верховної Ради України і місцевих рад своїх представників - так званих «вбудованих лобістів», з метою захисту корпоративних інтересів та подальше їх віддзеркалення у відповідних нормативно-правових актах. Нині проблематика «вбудованих лобістів» є відомою, але не вирішеною у вітчизняній правотворчій і правозастосовчій практиці проблемою. Вочевидь, одним із шляхів конструктивного вирішення цієї проблеми є вдосконалення виборчого законодавства України, запровадження більш прозорих виборчих систем і належного контролю громадськості за якісним складом претендентів на депутатські мандати.

Разом із тим, удосконалення окремих положень чинного законодавства, здатних унеможливити корупційні прояви в процесі правотворчої діяльності, не може підмінювати собою нагальну потребу в унормуванні інституту лобіювання в Україні.

У Конституції України відсутня норма, яка безпосередньо визначає за фізичними чи юридичними особами, а також їхніми об'єднаннями, право на лобіювання власних інтересів, чи інтересів третіх осіб, під час прийняття нормативно-правових актів. Однак є низка статей Конституції, які створюють умови для реалізації цього права. Зокрема, конституційні норми визначають, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5), народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу (ст. 84).

За цього Конституція України також гарантує кожному право:

- свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ч. 1 ст. 34);

- вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ч. 2 ст. 34);

- на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ст. 36);

- брати участь в управлінні державними справами (ст. 38);

- збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

- направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також до їх посадових та службових осіб (ст. 40);

- на працю та вільний вибір професії (ст. 43);

- хто працює на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44);

- будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55) [54, с. 20].

Лобіювання de facto є невід'ємним вітчизняного правотворчого процесу. De jure воно зупинилося на моменті подання до Верховної Ради України трьох законопроектів про лобіювання. Оскільки правова система України стоїть на порозі його інституціоналізації, досить актуальним є дослідження правової природи лобіювання як в цілому, так і окремих його аспектів. Визначення цілей та методів лобіювання дозволяє розкривати його змістовну складову [64, с. 20].

1. Проект Закону України «Про лобіювання в Україні» від 13 квітня 1999 р. № 3188, внесений до Верховної Ради України народним депутатом України І. Шаровим.

Дискусійні положення:

- наявність у законопроекті трьох визначень поняття «лобіювання», які є неузгодженими між собою;

- незрозумілим є наведення положення даного законопроекту щодо дефініцій понять «лобіст» та «професійний лобіст» (ст.7), однак іншого змісту ніж тих, що наведені спочатку. Лобістом визначається фізична чи юридична особа, офіційно зареєстрована для здійснення лобіювання, яка діє виключно для задоволення та захисту у своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів, у межах і в спосіб, що не заборонені Конституцією та законами України. Натомість, професійним лобістом - фізична чи юридична особа, яка легально здійснює лобіювання у межах і в спосіб, не заборонені Конституцією та законами України, за винагороду на замовлення осіб, що представляють національні, релігійні або галузеві інтереси, інтереси певних кіл, верств або груп населення;

- визначення лобіста як юридичної особи є не зовсім коректним, оскільки більш точним для позначення у якості такої є застосування терміна «лобістське об'єднання»;

- використання у понятті «лобіст» категорії «групи інтересів» для позначення замовника лобістських послуг, призводить до колізії правових норм безпосередньо у законопроекті, оскільки його автори при розкритті змісту поняття «професійний лобіст» за аналогічної ситуації використовують вже інший термін - «клієнт». Більше того, з нашої точки зору, «групи інтересів» є політологічною науковою категорією і використання її як юридичного поняття вважаємо некоректним;

- надання права народним депутатам України, депутатам Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатам місцевих рад, посадовим особам органів державної влади та місцевого самоврядування, Секретаріату Президента України укладати контракти з лобістами, згідно з якими виконується робота за додаткову винагороду, якщо це не заважає або не суперечить основним покладеним на зазначених посадових осіб функціям і повноваженням. Наявність такої норми створює умови для маскування під укладення контракту надання хабара службовій особі;

- відсутність вимоги щодо заборони протягом певного часу, наприклад трьох років, на заняття лобіюванням особам, які займають посади в органах державної влади після припинення їх повноважень, виходу у відставку або звільнення із займаної посади;

- запозичення окремих з іноземного досвіду методів лобіювання, зокрема, через категорію «лобістський контакт», яка використовується в американському лобістському законодавстві. Ця категорія адаптована насамперед під американську систему лобістських відносин. Її інтегральним елементом є надзвичайно розвинені інституції громадянського суспільства на ґрунті усталеної легітимної лобістської практики.

2. Проект Закону України «Про правовий статус груп, об'єднаних спільними інтересами (лобістських) груп у Верховній Раді України» від 3 листопада 1999 р. № 3188-1, внесений до Верховної Ради України народним депутатом України Сахном Ю.

Дискусійні положення:

- відсутність у законопроекті визначення поняття «лобіювання», що в умовах легітимізації відповідного інституту в Україні не сприяє більш якісному законодавчому унормуванню лобіювання;

- неунормованість категорії «суб'єкт лобіювання»;

- відсутність правових обмежень, які встановлюються для діяльностіі суб'єктів лобіювання;

- абсолютизування групового лобіювання, тобто можливість його здійснення лише у групі чи об'єднанні, що безумовно створює додаткові перепони при легітимізації лобіювання, оскільки індивідуальні лобісти опиняються поза межами правового регулювання;

- при більш детальному розкритті поняття «групи об'єднані спільними інтересами» у статтях 4, 7 та 8 законопроекту, виокремлення у якості лобістів групи з числа народних депутатів України, що вбачається неоднозначним;

- відсутність вимоги щодо заборони протягом певного часу, наприклад трьох років, на заняття лобіюванням особам, які займають посади в органах державної влади після припинення їх повноважень, виходу у відставку або звільнення із займаної посади;

- виокремлення в якості об'єктів лобіювання лише законодавчого органу та його складових;

- відсутність чіткості в унормуванні форм і методів лобіювання. Так, у ст. 14 фактично дублюються права лобістів, які наведені у ст. 10 цього законопроекту.

3. Проект Закону України «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України» від 9 листопада 2003 р. № 8429, внесений до Верховної Ради України народним депутатом України Гринівим І.

Дискусійні положення:

- відсутність у законопроекті визначення поняття «лобіювання», що в умовах легітимізації відповідного інституту в Україні, не сприяє більш якісному законодавчому унормуванню лобіювання;

- неунормованість категорії «суб'єкт лобіювання»;

- відсутність вимоги щодо заборони протягом певного часу, наприклад трьох років, на заняття лобіюванням особам, які займають посади в органах державної влади після припинення їх повноважень, виходу у відставку або звільнення із займаної посади;

- виокремлення у якості клієнта лобістських послуг виключно юридичної особи. Поза сумнівом, що останні є найпереважнішим замовником лобістських послуг, однак норми майбутнього закону не повинні створювати перепони для легітимного лобіювання власних інтересів фізичним особам, а також громадським організаціям, які легалізовані відповідно до ст.ст. 14, 17 Закону України «Про об'єднання громадян» без створення юридичної особи, особливо на місцевому рівні;

- вимога проекту щодо сплати реєстраційного збору у сумі п'ятдесят розмірів мінімальної заробітної плати, помножених на кількість вказаних у заяві парламентських комітетів (тимчасових комісій), значно обмежує лобістський потенціал, насамперед громадських ініціатив - так званого «третього сектору», який складає стержневу основу громадянського суспільства;

- виокремлення в якості об'єктів лобіювання лише законодавчого органу та його складових [54].

Отже, законопроектна робота у сфері лобіювання є досить широкою, та свідчить про те, що така діяльність є способом покращення правотворення.

4. Охорона праці

4.1 Характеристика об'єкта дослідження

В процесі підбору матеріалу та написання бакалаврської роботи було з'ясовано мету, необхідність дослідження та нормативного закріплення вимог до освітлення в приміщеннях з ПК. Порушення вимог щодо освітлення у приміщеннях може негативно впливати на здоровя та самопочуття працюючих, а особливо на їх зорову систему.

Для нормальної зорової роботи необхідно створювати такі умови, щоб не виникали професійні захворювання або виробничий травматизм. Освітлення має відповідати встановленим нормативам та характеру зорової виробничої ліяльності:

- забезпечувати достатню рівномірнісь та постійність освітлення відсутність умов переадаптації органів зору;

- не створювати сліпучої дії від джерела світла і предметів, що знаходяться в полі зору;

- не створювати на робочих поверхнях різких та глибоких тіней, бути рівномірним на площині, що освітлюється.

Зір людини надзвичайно чутливий до умов освітлення та має здатність пристосовуватися до різноманітних умов яскравості. Межа яскравості, за якої око може функціонувати, характеризується відношенням одиниці до 10 біліонів.

Здатність ока реагувати на дуже слабку або дуже інтенсивну яскравість пояснюється властивостями сітківки, яка сприймає світлові подразники. Перехід з одного режиму бачення в інший відбувається поступово.

Здатність ока пристосовуватися до зміни яскравості навколишнього фону називається адаптацією. Адаптація буває темнова - при переході від більшої яскравості до меншої, і світлова - при зворотному переході.

Регулятором кількості світла, що надходить в око є зіниця від розширення або звуження якої залежить яскравість зорового бачення.

Порушення зорової функції може бути пов'язане з рядом професій або бути наслідком нераціонального освітлення робочих місць. Функціональні зрушення з боку зорового аналізатора можуть призвести до погіршення:

- гостроти зору;

- контрастної чутливості;

- швидкості зорового сприйняття;

- здатності ока чітко розпізнавати предмети і т. ін.

Фізіологічний рівень вказаних функцій є суто індивідуальним, але він завжди знижується після напруженої зорової роботи або недостатнього чи нераціонального освітлення.

Нераціональне освітлення приміщень призводить до зорового дискомфорту, знижує розумову й фізичну працездатність, посилює зорову втому, сприяє розвитку ряду захворювань.

Невідповідне освітлення призводить до професійного захворювання - ністагми, ознаками якої є судорожний рух яблука ока, трясіння головою, і різке падіння видимості при заході сонця. Хворий бачить світло нерухомої лампи стрибаючим. Причиною ністагму є часта зміна світла і тіней при слабкому штучному освітленні. Зниження зорової функції веде до виникнення катаракти, близорукості та ін. Надмірно яскраве освітлення також погано позначається на зоровій функції організму.

4.2 Нормативні вимоги щодо освітлення в приміщеннях з ПК

Відповідно до ДБН В.2.5-28-2006 встановлюються вимоги до освітленості приміщень наведені в таблиці 4.1.

Таблиця 4.1

Нормовані показники освітленості основних приміщень громадських, житлових, допоміжних будинків

Приміщення	Площина (Г - горизонтальна, В - вертикальна) нормування освітленості та КПО, висота площини над рівнем підлоги, м	Розряд і підрозряд зорової роботи	Штучне освітлення	Природне освітлення	Суміщене освітлення
			Освітленість робочих поверхонь, лк	циліндрична освітленість, лк	показник диском-форту, не більше	коефіцієнт пульсації, % не більше	КПО ен, %	КПО ен, %
			при комбінованому освітленні	при загальному освітленні				при верхньому або комбінованому освітленні	при боковому освітленні	при верхньому або комбінованому освітленні	при боковому освітленні
1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12
Приміщення для роботи з дисплеями й відеотерміналами, дисплейні зали	В - 1,2 на екрані дисплея	Б - 2	-	200	-	-	-	-	-	-	-
	Г - 0,8 на робочих столах	А - 2	500/300	400	-	15	10	3,5	1,2	-	0,7
Кабінети інфор матики і обчислю вальної техніки	В - 1,0 на екрані дисплея	Б - 2	-	200	-	-	-	-	-	-	-
	Г - 0,8 на робочих столах і партах	Б - 2	500/300	400	-	15	10	5,0	2,5	2,1	-

Робоче освітлення слід передбачати для всіх приміщень будинків, а також ділянок, відкритих просторів, призначених для роботи, проходу людей та руху транспорту. Для приміщень, які мають зони з різними умовами природного освітлення та різними режимами роботи, повинно передбачатись окреме керування освітленням таких зон. За необхідності частина світильників робочого або аварійного освітлення може бути використана для чергового освітлення. Нормовані характеристики освітлення в приміщеннях і зовні будинків може забезпечуватись як світильниками робочого освітлення, так і спільним з ним освітленням світильниками безпеки і (або) евакуаційного освітлення [33].

Приміщення з постійним перебуванням людей повинно мати, як правило, природне освітлення. Без природного освітлення допускається проектування приміщень, які визначені державними будівельними нормами на проектування будинків і споруд, нормативними документами з будівельного проектування будинків і споруд окремих галузей промисловості, затвердженими в установленому порядку, а також приміщення, розміщення яких дозволено в підвальних поверхах будинків.

Природне освітлення поділяється на бокове, верхнє і комбіноване (верхнє і бокове). При двосторонньому боковому освітленні приміщень різного призначення нормоване значення КПО повинно бути забезпечено в розрахунковій точці в центрі приміщення на перетині вертикальної площини характерного розрізу і робочої поверхні.

В житлових і громадських будинках при боковому освітленні з однієї сторони нормоване значення КПО повинно бути забезпечено:

- житлових приміщень у житлових будинках - в розрахунковій точці, розташованій на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і площини підлоги на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від світлових прорізів;

- житлових приміщень гуртожитків, віталень і номерів готелів - в розрахунковій точці, розташованій на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і площини підлоги на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від світлових прорізів;

- групових і гральних приміщеннях дитячих дошкільних установ, ізоляторах і кімнатах для хворих дітей - в розрахунковій точці, розташованій на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і площини підлоги на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від світлового прорізу;

- у навчальних і навчально-виробничих приміщеннях шкіл, шкіл-інтернатів, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів - в розрахунковій точці, розташованій на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і умовної робочої поверхні на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від світлового прорізу;

- в палатах лікарень, госпіталів, у палатах і спальних кімнатах санаторіїв і будинків відпочинку і пансіонатів - в розрахунковій точці, розташованій на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і площини підлоги на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від світлового прорізу;

- в кабінетах лікарів, що ведуть прийом хворих, в оглядових, в приймально-оглядових боксах, перев'язочних - в розрахунковій точці, розташованій на перетині вертикальної площини характерного розрізу приміщення і умовної робочої поверхні на відстані 1 м від стіни, найбільше віддаленої від світлових прорізів.

Штучне освітлення поділяється на робоче, аварійне, охоронне, чергове. Аварійне освітлення поділяється на освітлення безпеки і евакуаційне. Для загального штучного освітлення приміщень слід використовувати, як правило, розрядні джерела світла, віддаючи перевагу за однакової потужності джерелам світла з найбільшою світловою віддачею і строком служби. Штучне освітлення може бути двох систем - загальне та комбіноване.

Робоче освітлення слід передбачати для всіх приміщень будинків, а також ділянок, відкритих просторів, призначених для роботи, проходу людей та руху транспорту. Для приміщень, які мають зони з різними умовами природного освітлення та різними режимами роботи, повинно передбачатись окреме керування освітленням таких зон. За необхідності частина світильників робочого або аварійного освітлення може бути використана для чергового освітлення. Нормовані характеристики освітлення в приміщеннях і зовні будинків може забезпечуватись як світильниками робочого освітлення, так і спільним з ним освітленням світильниками безпеки і (або) евакуаційного освітлення [33].

Приміщення для роботи з ВДТ повинні мати природне та штучне освітлення відповідно до ДСанПіН 3.3.2.007-98.

Природне освітлення має здійснюватись через світлові прорізи, орієнтовані переважно на північ чи північний схід і забезпечувати коефіцієнт природної освітленості (КПО) не нижче ніж 1,5 %. Розраховується КПО за методикою, викладеною в ДСанПіН 3.3.2.007-98.

Штучне освітлення в приміщеннях з робочими місцями, обладнаними ВДТ ЕОМ та ПЕОМ, має здійснюватись системою загального рівномірного освітлення. У виробничих та адміністративно-громадських приміщеннях, у разі переважної роботи з документами, допускається застосування системи комбінованого освітлення (крім системи загального освітлення, додатково встановлюються світильники місцевого освітлення).

Зазначення освітлення освітленості на поверхні робочого столу в зоні розміщення документів має становити 300-500 лк. Якщо ці значення освітленості неможливо забезпечити системою загального освітлення, допускається використовувати місцеве освітлення. При цьому світильники місцевого освітлення слід встановлювати таким чином, щоб не створювати бліків на поверхні екрана, а освітленість екрана має не перевищувати 300 лк.

Як джерела світла в разі штучного освітлення мають застосовуватись переважно люмінісцентні лампи типу ЛБ. У разі влаштування відбитого освітлення у виробничих та адміністративно-громадських приміщеннях допускається застосування металогалогенних ламп потужністю 250 Вт. Допускається застосування ламп розжарювання у світильниках місцевого освітлення.

Система загального освітлення має становити суцільні або преривчасті лінії світильників, розташовані збоку від робочих місць (переважно ліворуч), паралельно лінії зору працюючих.

Для загального освітлення слід застосовувати світильники серії ЛПО 3б із дзеркальними гратами, укомплектовані високочастотними пускорегулювальними апаратами (ВЧ ПРА). Допускається застосовувати світильники цієї серії без ВЧ ПРА тільки в модифікації "Кососвітло". Застосування світильників без розсіювачів та екрануючих грат заборонено.

Яскравість світильників загального освітлення в зоні кутів випромінювання від 50 до 90 град. з вертикаллю в повздовжній та поперечній площинах має становити не більше ніж 200 кд/кв. м, захисний кут світильників - не менше ніж 40 град.

Світильники місцевого освітлення повинні мати просвічуючий відбивач із захисним кутом не меншим ніж 40 град. Слід передбачити обмеження прямої блискості від джерел природного та штучного освітлення. При цьому яскравість світлих поверхонь (вікна, джерела штучного освітлення), що розташовані в полі зору повинна бути не більше ніж 200 кд/кв. м.

Необхідно обмежувати відбиту блискість на робочих поверхнях відносно джерел природного і штучного освітлення. При цьому яскравість бліків на екрані ВДТ має не перевищувати 40 кд/кв. м, а яскравість стелі в разі застосування системи відбитого освітлення - 200 кд/кв. м.

Показник осліпленості у разі використання джерел загального штучного освітлення у виробничих приміщеннях має не перевищувати 20, а показник дискомфорту в адміністративно-громадських приміщеннях має бути не більше за 40.

Необхідно обмежувати нерівномірність розподілу яскравості в полі зору працюючих з ВДТ. При цьому співвідношення яскравостей робочих поверхонь має бути не більшим ніж 3:1, а співвідношення яскравостей робочих поверхонь та поверхонь стін, обладнання тощо - 5:1.

Коефіцієнт запасу (К куб.) для освітлювальних установок загального освітлення має дорівнювати 1,4.

Коефіцієнт пульсації має не перевищувати 5 %, що забезпечується застосуванням газорозрядних ламп у світильниках загального та місцевого освітлення з ВЧ ПРА для світильників будь-яких типів. Якщо не має світильників з ВЧ ПРА, то лампи багатолампових світильників або світильники загального освітлення, розташовані поруч, слід вмикати на різні фази трьохфазної мережі.

Для забезпечення нормованих значень освітленості у приміщеннях з ВДТ ЕОМ та ПЕОМ слід чистити шибки і світильники принаймні двічі на рік і вчасно замінювати лампи, що перегоріли [34].

4.3 Висновки

Отже, дослідження нормативного регулювання та стандартизації вимог до освітлення приміщень з ПК необхідне у звязку з тим що від освітлення приміщень залежить нормальна робота зорової системи. Невідповідність освітлення в приміщенні вимогам державного стандарту може призвести професійних захворювань зору у працівників.

Для нормальної зорової роботи необхідно створювати такі умови, щоб не виникали професійні захворювання. Освітлення має відповідати встановленим нормативам та характеру зорової виробничої ліяльності:

- забезпечувати достатню рівномірність та постійність освітлення відсутність умов переадаптації органів зору;

- не створювати сліпучої дії від джерела світла і предметів, що знаходяться в полі зору;

- не створювати на робочих поверхнях різких та глибоких тіней, бути рівномірним на площині, що освітлюється.

Висновки

Виконане дослідження дозволяє зробити наступні головні висновки:

1. Правотворчість - це організаційно-оформлена частина правотворення, за допомогою якої держава створює обов'язкові правила поведінки, за допомогою яких забезпечується керівництво суспільством. У цьому контексті варто нагадати загальновідоме: щоб стати реальністю й успішно виконувати свої функції в суспільстві, бути важливим державним важелем впливу на суспільство, право має набути зовнішнього вираження. При цьому затвердження форм зовнішнього вираження відбувається під впливом держави. Форми зовнішнього вираження права юридичні джерела права створюються у зв'язку із правотворчістю і є результатами правотворчості.

Основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт. У зв'язку з цим весь масив правотворчої діяльності, насамперед, пов'язаний зі створенням нормативних правових актів.

Прийняття законів є кінцевим результатом законотворчості. Проведений автором аналіз проблем співвідношення правотворчості і законотворчості свідчить про те, що «правотворчість» - більш широке поняття ніж, наприклад, законотворчість або законодавчий процес. Вона охоплює процес створення всіх форм права, законів, підзаконних актів, правових звичаїв і судових прецедентів. Правотворчість здійснюється на основі загальновизнаних принципів, які визначають сутність цієї діяльності, її характерні риси та основний напрям.

Серед недосконалостей чинного законодавства слід назвати такі, як безсистемність, внутрішня суперечливість, правова неврегульованість багатьох суспільних відносин, недостатня обґрунтованість деяких законодавчих актів, їх декларативність тощо. Зокрема, «непослідовність у виробленні концептуальних підходів до законотворчості, відсутність концептуальної чіткості та послідовності в законотворчості аж ніяк не сприяє її юридично-технічній досконалості.

Тому нині для України є досить актуальним вироблення концептуальних підходів до законотворчості, розробка ґрунтовних теоретичних засад для створення ефективної правової політики.

2. Кількість суб'єктів правотворення є досить великою, тобто вплив на національне законодавство має велика кількість органів та організацій.

3. Правотворення нормативно-правових актів найбільшої юридичної сили - законів може проводитись двома суб'єктами:

- Народом України;

- Верховною Радою України.

Безпосередньо воля громадян виявляється під час проведення виборів народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, Президента України. Свою волю громадяни України можуть висловити й під час загальних зборів громадян за місцем проживання, сільських або селищних сходів, обговорення проектів законів чи інших рішень, винесених на загальнонародне обговорення. Право на безпосередню участь в управлінні державою народ України може реалізувати шляхом участі в референдумах.

Однією з найважливіших функцій держави є прийняття законів, що вимагає удосконалення законодавчого процесу. Окремі його аспекти все ще залишаються неурегульованими, часто недосконалими, що негативно відбивається на процесі правотворення і правозастосування. Як наслідок - існує значна кількість змін та доповнень до законодавчих актів, колізії та суперечності між чинними нормами тощо. Наразі важливим завданням залишається комплексне дослідження здобутків теорії та практики законотворення, що посилює науковий інтерес до історичних періодів, які мали найбільш суттєвий вплив на розвиток суспільства.

4. У юридичній літературі порядок прийняття актів державними органами позначається різними термінами, зокрема «нормотворчий процес», «нормотворча процедура», «нормотворче провадження» тощо. Загальноприйнято поняття «процес» (лат. processus -- рух, рос. - процесс, англ. - process, нім. - Prozess) розуміти як сукупність низки послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату. Термін «процедура» означає офіційно встановлений чи узвичаєний порядок здійснення, виконання або оформлення яких-небудь дій.

5. Сучасна демократія потребує існування таких згрупованих структур громадянського суспільства, як групи за інтересами, а зокрема лобістів, оскільки останні дозволяють урахувати всі точки зору, які є в державі та сприяють участі представників громадянського суспільства у прийнятті органами державної влади законів, постанов, указів та інших нормативно правових актів, які регулюють певні суспільні відносини.

6..Результати аналізу національної правотворчості свідчать, що законодавство України хоча не безпосередньо, але створює умови для здійснення лобістської діяльності та покращення правотворення таким чином. Дослідження нормативно-правової бази виявило понад два десятка законів, які дозволяють громадськості чинити вплив на органи влади та висловлювати точку зору. Про це йдеться і в окремих статтях Конституції України. Проте жоден із правових документів не забезпечує проведення лобіювання на гласних засадах, а отже створюються підвалини для корупційних діянь. Депутати, чиновники різних владно-управлінських структур, які, як правило, виступають лобістами, експлуатують у корисливих цілях посади, законодавство і владні повноваження.

7. Визначено місце нормативно-правових актів вищих органів влади в системі права, розглянуто їх співвідношення.

8. Сформульовано пропозиції з удосконалення чинного законодавства і практики його застосування.

Список використаних джерел

1. Андрейцев В. Аксіологічні аспекти кодифікації законодавства про наукові школи вчених // Вісник Академії правових наук України. Випуск № 4 (55). 2008.

2. Александрова Н. В. Нормотворча дяльність органів виконавчої влади: деякі…проблеми…правового…регулювання..-..Режим…доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/law/2009_90/15_aleksandrova_nv.pdf.

3. Баймуратов М.М. Компетенція місцевого самоврядування та органів місцевого самоврядування. Онтологічні та аксіологічні підходи до виявлення та розуміння // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 38. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. Київ. 2007.

4. Баймуратов М.О. Нормотворча діяльність органів місцевого самоврядування України: проблемні питання // Науковий Вісник Академії муніципального управління: Зб. Наук. пр.: Серія «Право». 2011. Випуск №2.

5. Баклан О. Про звернення громадян: деякі питання правотворчості та правозастосування // Юридичний журнал «Право України». 2007. №3.

6. Берназюк Я.О. Процедурно-процесуальні аспекти нормотворчої діяльності…Президента…України..-..Режим…доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/dip/2012_56/01_004.pdf.

7. Берназюк Я.О. Процедурно-процесуальні аспекти нормотворчої діяльності Президента України: основні тези // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 56. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2012. 680 с.

8. Берназюк Я.О. Поняття та ознаки стадій нормотворчого процесу підготовки актів Президента України // Бюлетень Міністерства Юстиції України. 2012. № 7. 144 с.

9. Бесчастний В. М., Шевченко А.Є., Ситник О.М. Принцип суверенітету як визначальна основа державотворення // Вісник Харківського Національного Університету внутрішніх справ. 2011. №2 (53).

10. Бєляков К.І. Модельна законотворчість як складова юридичної техніки // Науковий вісник Київського Національного Університету внутрішніх справ. 2008. №4.

11. Богачова О.В. Окремі теоретичні аспекти законотворчості // Нуково-практичний журнал «НАШЕ ПРАВО». 2012. №5.

12. Богачова О.В. Проблеми та шляхи вдосконалення законопідготовчої діяльності в України // Нуково-практичний журнал «НАШЕ ПРАВО». 2013. №1. Ч.1

13. Богиня Т.Ю. Лобізм як конституційно-правова категорія // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 55. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2012. 616 с.

14. Бринцев В. Роль і значення судової правотворчості у формуванні єдиного правового поля Європи // Вісник Конституційного суду України: Загальнодержавне періодичне видання. 2009. №2.

15. Василюк С. Правотворча та правозастосовна діяльність: їх діалектична єдність // Юридичний журнал «Право України». 1996. №10.

16. Волошко О.О. Правотворча діяльність Центральної Ради та Генерального Секретаріату у сфері аграрних відносин у період боротьби за автономію України // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. імені 10-річчя незалежності України. Випуск 4. Луганськ. 2001.

17. Гетьман Є.А. Принципи кодифікації законодавства України // Вісник Харківського Національного Університету внутрішніх справ. 2011. Випуск 41.

18. Глущенко Ю.М. Питання вдосконалення правотворчої діяльності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 27. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. Київ 2005.

19. Глущенко Ю. М. Правове регулювання правотворчої діяльності місцевих державних адміністрацій // Вісник Харківського Національного Університету внутрішніх справ. Випуск 41. 2008.

20. Глущенко Ю. М. Принципи правотворчої діяльності місцевих державних адміністрацій. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-2/08hjnmda.pdf.

21. Глущенко Ю.М. Участь місцевих державних адміністрацій у бюджетному процесі як один із напрямів їх правотворчої діяльності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 35. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. Київ. 2007.

22. Гомзяк І.А. Деонтологія національного правотворення. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-2/12giadnp.pdf.

23. Гонжа Н.В. Проблеми конституційно-правовового унормування організації і порятку роботи Парламенту України: характеристика історичних етапів // Науково-виробничий журнал «Держава та регіони». 2012. № 1(35).

24. Гонжа Н.В. Форми реалізації ЗУ «Про регламент ВРУ» //Науково-виробничий журнал «Держава та регіони» 2012. № 2(36).

25. Градова Ю.В. Моніторинг в аспекті законотворчості // Вісник Харківського Національного Університету внутрішніх справ. 2011. №4 (55).

26. Греченко В.А. Етапи державотворення незалежної України (1991-2011) // Вісник Харківського Національного Університету внутрішніх справ. 2011. №2 (53).

27. Грохольський В.Л. Правотворчість, правозастосування і правохоронна діяльність у сфері управління спецпідрозділами боротьби з оргзлочинністю // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. 2003. №3.

28. Гуськова Е. О. Механізм протидії незаконним методам лобіювання в Україні. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apdup/2012_1/1-6-9.pdf.

29. Делія Ю.В. Методологія та принципи дослідження проблем правотворчості суб'єктів місцевого самоврядування в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 56. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2012. 680 с.

30. Делія Ю.В. Окремі питання методології дослідження проблем правотворчості суб'єктів місцевого самоврядування в Україні // Вісник Академії адвокатури України. К.: Видавничий центр Академії адвокатури України. 2012. №3 (25).

31. Делія Ю.В. Суб'єкти муніципального правотворчого процесу: теоретико-правовий аспект. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pppd/2009_2/6.%20Deliya.pdf.

32. Делія Ю.В. Юридична природа правотворчої діяльності суб'єктів місцевого самоврядування в Україні. Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_gum/dip/2010_49/03_4.pdf.

33. Державні будівельні норми України. Інженерне обладнання будинків і споруд // Природне і штучне освітлення. ДБН В.2.5-28-2006. Режим доступу: http://proxima.com.ua/dbn/articles.php?clause=1010.

34. Державні санітарні правила і норми роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин. ДСанПіН 3.3.2.007-98. Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=v0007282-98.

35. Дзьобань О.П. Філософсько-правові проблеми правотворчості в перехідних суспільствах // Бюлетень Міністерства Юстиції України. № 7. 2006.

36. Дідич Т.О. Генеза правоутворення. Режим доступу: http://www.kul-lib.narod.ru/bibl.files/chas2010/4/20.pdf.

37. Дідич Т.О. Концептуалізація нормопроектування в контексті модернізації правотворчості (теоретико-правовий аспект) // Вісник Академії правових наук України. Випуск № 4 (55). 2008.

38. Дідич Т.О. Правотворчі засати стабілізації розвитку суспільства. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/prde/2010_21/2-13.pdf.

39. Дідич Т.О. Становлення правотворчості в умовах розвитку правової системи в Україні // Актуальні проблеми тлумачення і застосування юридичних норм: Збірник статтей учасників міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої пам'яті професора П.О. Недбайла // Львівський Національний Університет імені Івана Франка. Львів. 2008.

40. Закон України «Про охорону праці» (нова редакція із змінами та доповненнями станом на 1 квітня 2011 року). К.: Основа. 2011. 56 с.

41. ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 року. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1861-17.

42..Інформаційна відкритість органів місцевого самоврядування // Посібник для муніципальних посадовців. Івано-Франківськ: ГО «Агентство з розвитку приватної ініціативи». 2009. с. 29.

43..Категорія «інтерес» у правотворчості: загальнотеоретичні аспекти // Вісник Луцького національного Університету внутрішніх справ №1. 2006.

44. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. К.: Кондор. 2006. 477 с.

45. Кириченко О.М. Розвиток органічних законів: історичний аспект //Науковий вісник Київського Національного Університету внутрішніх справ. №4. 2008.

46. Кіт О. Місце актів органів судової влади у системі джерел сучасного трудового…права..-..Режим…доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlnu_yu/2011_54/267lbr54.pdf.

47. Коваленко В.В. Проблеми державотворення та правотворення в період реформ в Україні // Бюлетень Міністерства Юстиції України. № 6. 2012. 176.

48. Кодекс законів про працю України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 30 серпня 2011р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). К.: ПАЛИВОДА А.В. 2011. 104 с.

49. Конституція України : [основ. закон] : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 15 січ. 2009 р. : (відповідає офіц. текстові). К. : Паливода А. В., 2009. 118 с.

50. Косович В. До визначення поняття «нормативно-правовий акт»: практична необхідність і теоретична можливість уточнення // Науково-практичне фахове видання «Право України». №9. 2012.

51. Крусян А. Конституційні перетворення в Україні: доктринально-правові основи та практика // Науково-практичне фахове видання «Право України». №8. 2012.

52. Куценко І.В. Місце підзаконних нормативно-правових актів у системі джерел права України // Південноукраїнський правничий часопис. №2. 2007.

53. Ластовка О.А. Організація та проведення місцевих референдумів в Україні. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-3/10loarvu.pdf.

54. Лобіювання в Україні та за кордоном: досвід, проблеми та перспективи // інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу 26 лютого 2009 р., місто Київ. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apdup/2012_1/1-6-9.pdf.

55 .Лозинська І.В. Правотворення, правотворчість та законотворчість: проблема співвідношення. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ms/2011_5_2/18.pdf.

56. Лопушанський А.А. Роль законотворчості у підвищенні ефективності правової політики // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 56. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2012. 680 с.

57. Мазур М.В. Загальне і особливе у правотворчих повноваженнях Президентів Республік зі змішаною формою правління. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apdup/2012_1/1-6-9.pdf.

58. Мазур М.В. Наукове обговорення проблем судової правотворчості в радянський період // Бюлетень Міністерства Юстиції України. 2009. № 2.

59. Мазурик К.З. Характеристика законотворчості та визначення чинників, які впливають на неї. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvlduvs/2012_2_1/12mkzvnn.pdf.

60. Макаров Г.В. Нормотворча діяльність глави держави: зарубіжний досвід та вітчизняна практика. Режим доступу: http://archive.nbuv. govua/portal/soc_gum/sp/2009_1/2.pdf.

61. Мацькович М.М., Свиридюк Н.П. Трансформація як ознака розвитку українського права: форми прояву та методи досліджень // Бюлетень Міністерства Юстиції України. 2012. № 6. 176.

62. Монаєнко А.О. Законодавча правотворчість в галузі видатків на освіту та науку // Наше право. №4. Ч.1. 2008.

63. Нестерович В.Ф. Лобіювання як форма представництва групових інтересів перед правотворчими органами держави // Вісник Харківського державного університету внутрішніх справ: ідея права та держави. Випуск 3. Ч.4. 2007.

64. Нестерович В.Ф. Мета та методи лобіювання у правотворчому процесі // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: збірник наукових праць. №1. 2006.

65. Нестерович В.Ф. Міжнародно-правовий досвід лобіювання у правотворчому процесі // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. К:. Випуск 2. 2006.

66. Омельченко Н.Л. Правове регулювання законодавчої діяльності ВРУ // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 56. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2012. 680 с.

67. Пархоменко Н.М. Теоретичні засади класифікації джерел права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 35. К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. 2005.

68. Перерва Ю.М. Законотворчість та законодавчий процес: співвідношення // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ: ідея права та держави. Випуск 3.Ч.4. 2007.

69. Петришина М. Загальна характерисрика нормотворчого процесу в органах місцевого самоврядування в Україні. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pruk/2010_4/44.pdf.

70. Пилипенко О.Є. Розвиток української держави і права в період незалежності (1992-2011) // Науковий Вісник Академії муніципального управління: Зб. Наук. пр.: Серія «Право». Випуск №1. 2012.

71. Плавич С. В. Окремі аспекти змісту правотворчих повноважень суб'єктів правотворчості // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 38. К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. Київ 2007. 776 с.

72. Плавич С.В. Правотворення, правотворчість та законотворчість: проблема співвідношення // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 35. К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. 2007.

73. Правова свідомість молоді в умовах розвитку соціальної демократичної держави // Матер. 2 всеукр. Курс.-студ. Конфер. (18 квітня 2008р. м. Івано-Франківськ). Івано-Франківськ: ПЮІ ЛьвДУВС, 2008. 299 с.

74. Пригара Л.І. Юридична техніка актів правозастосування: особливості сучасної практики // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 27. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2005.

75. Проект ЗУ «Про регулювання лобістської діяльності в Україні». Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=38796&pf35401=17516.

76. Риндюк В.І. Правотворчі помилки: поняття, види, способи їх попередження, виявлення та виправлення // Бюлетень Міністерства Юстиції України. 2012. № 8. 184 с.

77. Саветчук Н.М. Оригінальні ідеї державотворення у державно-правовій думці М. Драгоманова та І. Франка // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України [текст]: Збірник наукових статтей. Випуск 25. Івано-Франківськ: Прикарпатський Національний Університет імені Василя Стефаника. 2011. 252 с.

78. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник // Пер. з рос. Харків: Консум, 2001. 656 с.

79. Скрипнюк..О. Правотворчість Президента України та її нормопроектне забезпечення: питання теорії і практики // Скрипнюк О., Федоренко В. / Науково-практичне фахове видання «Право України» №3. 2011.

80. Сташевський О. М. Правова регламентація законодавчого процесу стосовно законів, які приймає Верховна Рада. Режим дотупу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Evp/2011_4_2/Stashevs.pdf.

81. Стефанчук Р.О. Сім невирішених справ сучасного законотворення (з нагоди 20-ої річниці Незалежності України ) // Бюлетень Міністерства Юстиції України. 2011. № 8/9. 160 с.

82. Ткаченко А.О. Законодавчий процес і законодавча техніка як предмет історико-правового дослідження. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Pvuabs/2012_2/07_07_03.pdf.

83. Туркіна І.Є. Форми здійснення державного управління у сфері забезпечення діяльності судової системи. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vlnu_yu/2011_54/267lbr54.pdf.

84. Федоренко В.Л. Розвиток державотворення та правотворення незалежної України: конституційно-правовий вимір // Бюлетень Міністерства Юстиції України. 2011. № 8/9. 160.

85. Філик Н.В. Особливості правотворення в діяльності судових органів //.ФіликН.В.,..Калістратов..О.О../..Наукові…праці…Національного...авіаційногоУніверситету…-..Серія:.Юридичний…вісник «Повітряне і космічне право»: Зб. наук. пр. К.:НАУ. 2012. №4 (25). 168 с.

86. Форманюк В.В. Поняття локальної нормотворчості. Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/App/2012_44/Forman_V_V.p.

87. Христова Г.О..Історія формування та особливості сучасного розуміння нормативно-правового акта // Христова Г.О., Гайдамака І.О. Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 35. К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. 2005.

88. Чаплюк О.І. Загальні та спеціальні принципи національної правотворчості: поняття, значення та види. Режим доступу: http://www.kul-lib.narod.ru/bibl.files/chas2010/1/87.pdf.

89. Чаплюк О.І. Онтологічні аспекти сутності національної та міжнародної правотворчості // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 56. К.: Ін-т держави та права ім.. В.М. Корецького НАН України. 2012. 680 с.

90. Чернолуцький Р.В. Законопроектуванняя як початкова стадія законодавчого (законотворчого) процесу в Україні: до визнання онтогнесеологічних критеріїв // Науковий Вісник Академії муніципального управління: Зб. Наук. пр.: Серія «Право». Випуск №1. 2012.

91. Чорнолуцький Р.В. Конституційні засади законодавчого процесу в Україні: історико-правові аспекти // Науковий Вісник Академії муніципального управління: Зб. Наук. пр.: Серія «Право». Випуск №2. 2011.

92. Чиж І.С. Приорітети нормотворення та правового регулювання державної інформаційної політики //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 56. К.: Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. 2012. 680 с.