Співвідношення понять: закон і право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ I. Визначення поняття право

1.1 Поняття і ознаки права

1.2 Функції та принципи права

Розділ II. Тлумачення поняття закону

2.1 Поняття і ознаки закону

2.2 Види закону

Розділ III. Співідношення понять: право і закон

3.1 Проблеми співвідношення права і закону

3.2 Філософський погляд на співвідношення права і закону

Висновки

Резюме

Resume

Список використаних джерел

Вступ

Співвідношення права і закону відноситься до однієї з важливих методологічних проблем, зокрема вітчизняних філософії права і теорії права. Лише знання про право, що співвіднесені з загальнолюдськими цінностями, можуть стати основою демократичного, гуманітарного виміру законодавства як невід'ємної складової права держави.

Провідним у викладеному матеріалі є бачення проблеми співвідношення права і закону, яке базується на центральних положеннях природно-правового підходу до осмислення права [18, с. 1].

Проблема співвідношення права і закону існувала практично завжди, з найдавніших часів, з тих пір, як з'явилося право. Розглядалася ця проблема безліч разів у рамках і закордонного, і вітчизняного права. Актуальність проблеми співвідношення права і закону зберігається і понині. 

Мета роботи - дослідити проблему співвідношення права і закону.

Об'єктом вивчення є збіги понять «закон» і «право».

Виходячи з актуальності об'єкта роботи, не менш важливою вбачається актуальність її предмета - сутності основних підходів до розуміння проблеми співвідношення права і закону.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

1. Дослідити основи тлумачення понять право і закон.

2. Проаналізувати види та ознаки права і закону.

3. Вивчити поглибленні думки науковців шодо розмежування права і закону та деталізоване виокремлення змісту цих категорій з урахуванням ключових положень природно-правового мислення.

Методи, що використовувалися при написанні роботи:

загальнонаукові - аналіз і синтез, класифікація;

приватноправові - формально-юридичні методи.

Проблема співвідношення права і закону передусім актуалізується своїм безпосереднім відношенням до юридичної і соціальної практики, не говорячи про правову науку, де віддавна відсутня навіть відносна єдність у поглядах на право крізь призму співвідношення його з законом. Якщо звернутись до літератури різних часів, то легко можна помітити, що знання про право буквально пронизані оцінками, висновками і взагалі поглядами на проблему співвідношення права і закону. Нерідко її формулюють дещо інакше, але зміст при цьому все ж зводиться до ототожнення або розмежування права і закону.

Природно-правова думка висловлювалась щонайменше двадцять чотири століття тому. У різні епохи аж дотепер правники не втратили інтерес до з'ясування сутності природного та позитивного права. Найбільш відомими правниками, котрі заклали основу окремих позитивістських та природно-правових шкіл або певних течій, є зокрема наступні : Дж. Остін, Г. Кельзен, Г. Харт, Г. Гуго, Г. Пухта, Ф. Савіньї, І. Кант, Й. Г. Фіхте, Г. Гегель, Р. Моль, Л. Петражицький.

На пострадянському просторі окреслене коло питань отримало істотну розробку у працях російських вчених (монографія В. С. Нерсесянца «Право і закон»), (монографія С. С. Алєксєєва «Філософія права»), (монографія Л. С. Явича «Сутність права. Соціально-філософське розуміння генезиса, розвитку і функціонування юридичної фоми суспільних відносин»), а також у работах представників української науки - М. В. Цвіка «Про сучасне право розуміння», В. Д. Бабкіна «Право і закон: співвідношення понять», Н. М. Оніщенко «Система права та система законодавства: співвідношення та перспективи розвитку», П. Б. Євграфова «Співвідношення системи права і системи законодавства» та ін. [18, с. 2].

Cтруктура роботи складається: із вступу трьох розділів, шести підрозділів, висновків, резюме українською та англійською мовами та списку використаних джерел.

Розділ I. Визначення поняття право

1.1 Поняття і ознаки права

право закон тлумачення

Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль у системі нормативного регулювання змінювались у міру розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом усього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає.

В юридичній літературі існує багато наукових ідей, напрямків і точок зору з приводу визначення права. Здійснюючи спробу зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не можна зрозуміти, посилаючись на ту чи іншу ознаку, значення. По-перше, право означає те, що «завжди є справедливим і добрим», -- таким уявляється природне право. В іншому значенні право -- це те, що «корисне всім і багатьом в тій чи іншій державі, -- таким є цивільне право». Знаменитий Кодекс Наполеона 1804 року був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права. Під впливом принципів і різних інститутів римського права в ньому особливо виділялося право власності, закріплювалися шляхи і способи набуття власності. Встановлювалось, зокрема, що “власність на майно набувається і передається шляхом успадкування, шляхом дарування між живими або згідно із заповітом і в силу обов'язків” (ст. 711).

У цьому юридичному акті особлива увага приділялася договірним зобов'язанням, які мали велике значення для розвитку як майнових, так і немайнових відносин.

Слід відзначити, що багато інститутів римського права в якості першоджерел постійно використовувались і використовуються при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів у багатьох країнах.

Такий вплив римського права на правові системи інших країн позначився на характері і змісті цих систем, а також на формулюванні самого поняття права.

Незважаючи на суперечливість і різні наукові уявлення про право, всі ці вчення об'єднує низка загальних положень:

-- право є соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;

-- право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його прошаркам чи соціальним групам, відображати інтереси і потреби особи як найвищої соціальної цінності;

-- право приватної власності є основою всіх прав людини;

-- право є мірою поведінки, яка встановлена і охороняється державою.

Гегель писав, що підґрунтям права, його необхідним пунктом є необмежувана воля, світ духу, породжений ним самим як деяка інша природа.

У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях. По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання обумовлено природою людини та суспільства і вважаються природними правами. По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це -- право в об'єктивному розумінні, через те що норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб. По-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації [5, с. 190-193].

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї -- правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право -- система норм, що спираються на звичай.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя -- витоки формування права.

Процес виникнення права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами.

1. Потребами економічних відносин, що складалися при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв'язків, умов для економічної самостійності.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.

4. Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов'язано з:

1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;

2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу -- нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус [10, с. 27].

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою і обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: а) права людини; б) права об'єднань, груп, верств; в) права нації, народу; г) права людства.

Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, .привело до виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого - відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві [6,с. 74].

Розглянемо найважливіші ознаки права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин.

1. Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою чи населенням у ході референдуму. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою. У випадку існування інших норм соціального характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб'єктів, держава (народ) затверджує їх шляхом санкціонування. Цим вона надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов'язок охороняти їх засобами примусу.

2. Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини та громадянина, визнані у світовому співтоваристві, є мірою свободи і рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є справедливість. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Основними завданнями права є: регулювання відносин, що склалися в суспільстві; надання стійкого становища існуючому суспільному ладу, котрий оцінюється загалом як справедливий, і відображення справедливих відносин між суб'єктами; захист правомірної поведінки від неправомірного впливу. Невипадково про це римські юристи писали: jus est ars boni et aequi -- право є мистецтвом добра і справедливості.

3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання -- моральністю, звичаями тощо.

Права, якими наділена кожна людина чи юридична особа, не довільні, вони чітко визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає у тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості.

4. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регулювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, що має монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зовнішній фактор існування і функціонування права. Історично право виникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи головним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву його властивості: стабільність, формальну визначеність, загальнообов'язковість.

5. Свідомо-вольовий характер права. Право -- прояв волі та свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин -- предмета правового регулювання. У праві виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму.

 Право є прояв не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньому визначається їхня майбутня поведінка, з його допомогою реалізуються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулює лише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов'язана з волевиявленням людини.

6. Системність. Право являє собою складне системне утворення. Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему, якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємозв'язки складових елементів. Первинним елементом системи права є правові норми, що поєднуються у більші утворення -- інститути права і правові галузі. Це -- традиційний погляд на систему права. Але, крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права на публічне і приватне, міжнародне і національне, об'єктивне і суб'єктивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права.

7. Універсальність -- право, здатне регулювати різні за природою суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором. [5, с. 197].

1.2 Фукції та принципи права.

Право має певні напрямки впливу та будується на конкретних правових і демократичних засадах.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права у громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми. Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні.

До загальносоціальних відносять функції:

гуманістичну - право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

організаторсько-управлінську - право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

інформаційну (комунікативну) - право інформує людей про волю законодавця;

оцінно-орієнтувальну - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

ідеологічно-виховну - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

гносеологічну (пізнавальну) - право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих чи тих галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок у соціальне неоднорідному суспільстві у стані спокою. Регулятивно-динамічна забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення чи усунення їх із повсякденного життя [6, c. 75].

Будь-яка діяльність здійснюється на основі певних принципів, тобто основних, вихідних положень, додержання яких забезпечує узгодженість у діях її учасників, орієнтує на досягнення певного результату шляхом вико-ристання найефективніших методів тощо. Відхід від визначених принципів даної конкретної діяльності призводить до її непослідовності, неузгодже-ності у діях її учасників і, зрештою, не до тих результатів, досягнення яких було її основною метою.

Принцип (від лат. ргіnсіpum -- основа) -- керівна ідея, головне правило поведінки. Принцип також можна розглядати як вираз необхідності чи, в певному аспекті, закономірності окремих процеcів об'єктивної дійсності. У логічному змісті принцип -- центральне поняття, основа системи, що являє собою узагальнення й поширення певного положення на всі явища тієї сфери, з якої даний принцип абстрагований .

Розвинуте суспільство передбачає досконалу, цілісну юридичну надбудову, сформовану на передових засадах правової організації суспільного життя людей, їх установ і соціальних інституцій. Ці засади відображені насамперед у праві і перш за все в його принципах.

Принципи права -- багатоманітне явище й до його дослідження можна і треба підходити з багатьох сторін, але при цьому бажано внести в дефініцію принципів права єдину основу. На нашу думку, категорія «принцип» тісно пов'язана з категоріями «закономірність», «сутність», «ідея». Принципи права можна визначати по-різному, наприклад, через закономірності розвитку суспільства і права або через сутність і зміст права. Також близькі поняття закону та принципу: закономірність виражає зв'язок між явищами, їх сутністю, а принцип концентрує властивості, основний зміст кожного явища, що порівнюються. Категорія «принцип» перетинається з категорією «ідея», коли під нею розуміється внутрішня логіка, закон існування об'єкта. А крім цього, принцип може виступати як абстрактне визначення ідеї, тобто сума принципів дорівнює ідеї.

В юридичній літературі питання про поняття і сутність принципів права й досі не вирішується однозначно. Існує декілька варіантів дефініцій принципів права. В одних визначеннях звертається увага на те, що принципи -- категорія об'єктивна , в інших -- юридичні принципи трактуються як основні ідеї й поняття, що виражають сутність історичного типу права .

Деякі дослідники акцентують увагу на тому, що принципи є сферою правосвідомості правової ідеології та науки, інші -- відносять їх до змісту досить широко визначеного чинного права . Але й у цьому випадку тривають дискусії про те, чи можна вважати принципами права загальні положення, що не знайшли свого відображення в законі, а випливають лише зі змісту його правових норм .

Принципи природи, суспільного буття взагалі об'єктивні і не залежать від людської свідомості. Але люди в змозі їх пізнати, сформулювати як певні поняття і дефініції, використовувати в практичній діяльності. Принципи не створюють певну історичну епоху, суспільно-економічну формацію, а навпаки, історичні умови висувають певні принципи: вони такі, якими їх робить певний розвиток цивілізації. Але з цього не випливає, що принципи існують поза людською діяльністю. Справа в тому, що зміст принципів завжди обумовлений матеріальним базисом суспільства, а люди пізнають, формулюють його і втілюють у реальність.

Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права, як керівні юридичні вимоги, відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і направляють правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

- закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

- юридичну рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

- верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

- взаємопов'язаність юридичних прав та обов'язків;

- регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання; "дозволено все, що прямо не заборонено законом";

- діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";

- чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

- правосуддя здійснюється тільки судами і повинно бути найефективнішою гарантією прав людини;

- юридична відповідальність людини має бути лише за її винну протиправну поведінку;

- в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинності особи.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність. Приміром, рабовласницькому типові права притаманні такі принципи; тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнання рабів суб'єктами права;

яскраво виражений класовий характер чинного права; охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницьку власність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право);

партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму; принцип законності; принцип гуманізму; принцип рівності всіх перед законом; принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема, відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної відповідальності [9, c. 201].

Принципи права далеко не завжди лежать на поверхні і носять відкритий характер. Проте вони притаманні будь-якій правовій системі. Як правило, вони закріплюються або прямо в законодавчих актах (статтях, преамбулах, конституційних чи звичайних законах) або заповнюють собою зміст правових норм [5, c. 204].

Розділ II. Тлумачення поняття закон

2.1Поняття і ознаки закону

Досліджуються дефініції, ознаки та роль закону в системі джерел права. Підкреслюється, що не всі закони є правовими за змістом. Становлення правової держави в Україні, яка визнана в конституційних положеннях основни політико-юридични ідеалом, потребує, насамперед, реформування системи національного законодавства. Про її ефективність можна стверджувати лише за умови функціонування як такої, що відповідає конституційному ладу держави, історичним і культурним традиціям народу та слугує захисту прав, свобод та інтересів особи. На сьогодні проблемними залишаються питання формування національного законодавства як цілісної системи, від ефективності якої залежить упорядкованість соціальних відносин, стабільність діяльності органів державної влад та органів місцевого самоврядування. Особливу роль у формуванн системи законодавства виконує парламент України, оскільки саме законодавча функція є пріоритетною серед інших конституційно визначених повноважень Верховної Ради України. У загальних рисах законодавча функція полягає у розробці і прийнятті законів, внесенні до них змін, скасуванні чи призупиненні їх дії, проведенні наукових досліджень з проблем ефективності і розвитку законодавства тощо. Парламент уповноважений (визнаний єдиним можливим суб'єктом) підготувати досконалу законодавчу базу реформування українського суспільства і держави у відповідності із загальнолюдськими цінностями, з урахуванням історично їй національної самобутності. Теоретичний аналіз законодавчої функції Верховної Ради України слід поєднувати із з'ясуванням правової природи та юридичної сил закону. За умов складної політико-правової трансформації Української держави отримані наукові доробки підкреслять особливу цінність закону серед інших формальних джере права, визначать вимоги, що пред'являються до нього як основного регулятора суспільних відносин. Концептуально обґрунтовані закономірності функціонування закону можна й необхідно використовувати при прийнятті Закону про нормативно-правові акти який протягом тривалого часу перебуває на стадії розробки і доопрацювання. Ґрунтовними науковими дослідженнями правової природи закону є фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних юристів: С.С. Алексєєва, П.Б. Євграфова, О.В. Зайчука, В.В. Лазарева, В.О. Котюка, Р.З. Лівшица, М.М. Марченка, І.М. Овчаренка, Н.М. Оніщенка, В.Д. Перевалова, О.В. Петришина, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, Ю.О. Тихомирова, В.Д. Ткаченка, М.В. Цвіка та ін. Кожний з них зробив гідний внесок у розробку термінології і виявлення юридичних властивостей закону, застосувавши власні критерії у тлумаченні дефініції, визначенні вимог, що пред'являються до форми і змісту згаданого нормативного акту. Аналіз поняття «закон» не є випадковим, оскільки дефініції, висловлені різними авторами, дозволяють виявити об'єктивні причини провідної ролі зазначеного нормативного акту у системі джерел права. Ю.О. Тихомиров, О.В. Зайчук та Н.М. Оніщенко трактують закон як «нормативний акт, що містить в юридичній формі характеристику закономірностей суспільного розвиткута регулює найважливіші суспільні відносини, безпосередньо виражає волю народу, приймається у встановленому порядку вищим органом державної влади або шляхом референдуму, володіє вищою юридичною силою. Г.І. Петров подає дещо інакше тлумачення: закон - «акт загальнодержавного представницького органу влади, наділений найвищою юридичною силою стосовно інших джерел права і державних актів взагалі. М.О. Баймуратов, О.В. Батанов підтримують позицію відомих фахівців у галузі теорії держави і права С.С. Алексєєва і П.М. Рабіновича про те, що закон - це нормативний акт, який регулює найважливіші (основні, інституційні) суспільні відносини, приймається для розвитку конституційних засад життєдіяльності держави і суспільства. Тобто закон являє собою основний правовий інструмент поточного вирішення важливих завдань державного будівництва. Одним із найбільш вдалих визначень поняття «закон » автор вважає тлумачення дисертанта І.М. Овчаренка. Молодий науковець наголошує, що закон - це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини шляхомвстановлення загальнообов' язкових правил (норм), що приймається із додержанням законодавчої процедури та має вищу юридичну силу. Проаналізувавши численні дефініції, які наводяться в юридичній літературі, можна виявити спільні ознаки такого правового феномена як закон.

1. Суб'єктом прийняття закону є представницький орган влади - парламент, або народ у випадку реалізації прав на референдну законотворчість.

2. Нормативність і формальна визначеність закону. Нормативність є однією з основних властивостей права, оскільки останнє складається з норм - правил поведінки загального характеру, які регулюють суспільні відносини. Нормативність означає, що право за допомогою правил реалізує потребу суспільства в утвердженні нормативних начал і тому охоплює всі сфери соціального життя, які потребують юридичного регулювання.

Визнаючи авторитет закону, державні органи, посадові особи, об'єднання громадян та звичайні громадяни координують свою діяльність згідно з правовими приписами. Шляхом багаторазової повторюваності виробляється стійка модель правомірної поведінки. Проте, варто відмітити і зворотній процес. Бажані і необхідні суспільні відносини, укорінившись в діях і свідомості населення, в результатів багаторазового повторення набувають правового характеру; пізніше відбувається державне санкціонування суспільної та державної практики (правозакріплення) з подальшим прийняттям державою в особі державних органів численних приписів з метою та конкретизації засад правового регулювання. Формальна визначеність як властивість закону означає похідні від волі держави чи визнані нею офіційно документальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення. Вища юридична сила, тобто усі підзаконні акти повинні відповідати закону і не суперечити йому. Існує чітка система підпорядкованості правових актів, розташування яких залежить від статусу суб'єктів видання (органів державної влади) в структурі державного апарату. Ухвалення закону є безпосереднім імперативним виразом волі суб'єкта, наділеного відповідним повноваженнями на врегул юв ання суспільних відносин.

Закон не повинен замінювати підзаконні акти,виконуючі їх роль.Такий закон несумісний з розумінням його як зовнішньої форми права оскільки виключається об'єктивність, системність, структура, які характеризують його як форму права. Предметом правового регулювання виступають найважливіші суспільні відносини - основ и суспільного лад у і політик и, осн овні права, свободи й обовязки громадян, принцип и організації держави та інших соціальних інститутів, регулювання основних сфер життя суспільства політичної,екон омічної ,якістан овл ять найбільшу цінність для держ ави. Прийняття закону здійснюється згідно з чітко визн ач еною процед ур ою норм, що складається зі стадій та дій з підготовк и,обговорення та -прийнятя законів. Прийняття закону здійснюється згідно з актами законодавчї техніки. Законодавча техніка- це сукупність теоретичних і спеіальних технічних правових засобів і методів законодавчго органу, що спрямовані ,на внесення нових правових актів та внесення доповнень.Розрізняють мовну логічну і процедурну форми законодачої техніки. Неможливість скасування чи зміни іншими органами державної влади окрім органу, який його прийняв, тобто Верховною Радою України чи народом.

Конституційний Суд України може прийняти рішення щодо неконституційності законів повністю чи в їх окремих частинах внаслідок: невідповідності Конституції України. У таких випадк ах закони втрачають чинність з дня прийняття - органом конституційного контролю рішення про їх неконституційність. [23, 3-8 с].

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

- усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають "під" законом, є підзаконними. Вони грунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні - Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного "рангу"; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом. [10, c. 368].

Формування національної системи законодавства повинно здійснюватись шляхом прийняття правового закону. Такий закон, по-перш е, є вираженням і закріпленням своб од и людей; по-друге, втілює в собі принцип формальн ої прав ов ої рівності, що має всезагальний хар актер справедливості, по-третє, правовий закон враховує і захищає інтереси тих, хто знаходиться за меж ам и правової рівності (хворих, безробітніх, осіб похилого віку); по-четверте, це не прод укт волі і суб'єктивного розсуду законодавця, а необхідна складова права, що об'єктивн о складається в данному суспільстві, законодавець не створює зміст прав а, він лиш е формулює його в нормах, відображаючи об'єктивні потреби розвитку суспільства; по-п'яте, це антипод свавіллю. Реальне життя закону можливе лише в умовах правової держави. На даний момент українське законодавство є недосоналим, оскільки прийняття законів та інших правових актів часто відбувається хаотично, і з порушенням вимог законодавчої процедури.

Внаслідок цього суттєво знижується ефективність правового регулювання суспільних відносин, послаблюється стан законності і рівень правопорядку, набуває ознак формальності конституційно-правовий статус людини-громадянина [23, с 3-8].

2.2 Види закону

Закони як і інші нормативні акти можна розрізняти, наприклад, по характері дії в часі (постійні, тимчасові, дія яких припинено або продовжено). Є закони що мають пряме відношення до певного кола осіб (наприклад, ЗУ «Про міліцію») [1], поряд із законами загальнореспубліканської дії є закони регіональної дії (наприклад, закони про вільні економічні зони), їх можна розрізняти й по галузевій приналежності (цивільного, карного й т.д. права). Але, насамперед, у масиві законів важливо розрізняти їхні основні види: по ролі й місцю в системі законодавства:

а) Конституція (закон законів). Конституція України - Основний Закон України. [3]

У деяких країнах немає Конституції (Ватикан, Саудівська Аравія, Оман), наприклад, у Саудівській Аравії Конституцією офіційно вважається Коран. В Англії немає писаної Конституції, але її роль виконує певна група законів.

б) Конституційні (основні) закони. Термін «Конституційні закони» у законодавстві України відсутній, але в юридичній літературі це поняття зустрічається часто, однак відсутнє єдність думки про його особливості (утримування, функції). Термін «Конституційний закон» (іноді - «органічний закон») відомий законодавству Франції, Італії й ін.

В Україні є підстави серед конституційних законів розрізняти:

органічні (вносять зміни, доповнення в діючу Конституцію; включаються як органічна (невід'ємна) частина в текст Конституції; процедура їхнього прийняття аналогічна процедурі прийняття Конституції);

номінальні (їхній перелік, організаційна назва (про Кабінет Міністрів, про вибори Президента й т.п.) передбачені Конституцією; будучи свого роду продовженням Конституції їхнього положення в текст Конституції не включаються; їхнє основне завдання - конкретизація (деталізація) певних норм Конституції);

- ординарні (на них є посилання в Конституції, але без визначення їхньої організаційної назви);

в) звичайні (прості, поточні) закони.

Приймаються відповідно до компетенції парламенту з питань не стосовним до предмета регулювання Конституцією й Конституційними законами. 

Свої роль і місце в системі законодавства мають також закони, прийняті всеукраїнським референдумом, кодификационные закони, надзвичайні закони. В Україні чинність законів мають так звані Декрети Кабінету Міністрів України. По суб'єктах видання:

Закони України (приймаються Верховною Радою України);

- Закони колишнього СРСР .

- Закони колишнього СРСР (як і підзаконні акти) застосовуються, якщо вони:

а) регулюють відносини, неурегульовані правом України;

б) не суперечать Конституції й законам України.

У федерації видаються: а) федеральні закони; б) закони суб'єктів федерації [23, 8 с. ].

Розділ 3. Співвідношення понять: право і закон

3.1 Проблеми співвідношення право і закон

Питання щодо співвідношення права й закону викликає сьогодні багато суперечок в юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін “закон” достатньо багатозначний. У вузькому розумінні -- це акт вищої юридичної сили, прийнятий органом законодавчої влади або шляхом всенародного голосування, в широкому - будь-яке джерело права. У визначенні К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому право розглядається як воля, зведена в закон, цей термін, вжитий у широкому розумінні, містить у собі і нормативний акт, і судовий прецедент, і санкціонований звичай. Звести волю в закон -- означає надати їй загальнообов'язкового значення, юридичної сили, забезпечити державний захист. Спір про те, чи збігається право і закон,буде доречним тільки в тому випадку, коли термін “закон” розуміється в широкому значенні. Бажання ототожнити право й закон має відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визначається лише те, що зведено в закон; поза законом права немає і бути не може.

Слід зауважити, якщо під правом розуміти тільки норми права, то висновок щодо тотожності права й закону неминучий, оскільки поза джерелом права юридичні норми не існують. Проте право не слід зводити до норм. Крім норм, воно (повторимося) вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право) і суб'єктивні права. Призначення норм полягає в тому, щоб соціально-правові домагання трансформувались у суб'єктивні права -- “юридичну комору” найрізноманітніших духовних і матеріальних благ. Отже, право охоплює не тільки сферу нормативних та індивідуальних приписів і рішень, а й реальне використання юридичних можливостей, реальне виконання обов'язків. Право, окрім цього, є і регулятор, і юридична форма суспільних відносин, які змальовують суспільне буття. При такому широкому розумінні права стає очевидним, що його зміст створюється суспільством і лише надання цьому змісту нормативної форми, тобто “зведення його в закон”, здійснюється державою. Формула -- “право створюється суспільством, а закон -- державою” найбільш точно виражає розмежування права й закону. Тут не треба забувати про єдність правового змісту і правової форми та можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведений у закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом у точному розумінні цього слова. Закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Життя показує, що і законодавство в цілому може не мати нічого спільного з правдивим правом. Розмежування права й закону має великий гуманний зміст, оскільки право тоді розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній визнає право людини, її інтереси, свободу, потреби [5, c. 202].

У будь-якій країні, де суспільство і влада розбудовують правову державу або яка набула подібного статусу (очевидно, що це можливо тільки за умов всебічної і повної реалізації принципу верховенства права), особливо гостро стоїть проблема праового і не правового закону, а також коло питань щодо реалізації природних прав людини. Зневага до цих прав у повсякденній діяльності державних інституцій, без сумніву, призведе до беззаконня й свавілля. Причиною такого роду наслідків є недосконале право розуміння, що деформує правосвідомість певних соціальних груп. Тому слід чітко розмежовувати право й законодавство, природні права людини й установлені державою правила поведінки, оскільки закон та інші джерела права можуть нести в собі неправові або явно протиправні встановлені державою положення і таким чином набувати ознак, які суперечать фундаментальним правовим принципамі духу права в цілому.

Для чіткого розуміння того, що право та закон - це категорії різного порядку, необхідно звернутись до точки зору, якої дотримуються нормативісти, у працях яких право ототожнюється із законом. Доречно із цього приводу згадати одну із тез «Чистої теорії права» Ганса Кельзена: право являє собою систему норм права, встановлених державою. А. Я. Вишневський у воїй творчості пішов набагато далі, обґрунтовуючи «презумпція вини» її сутність полягає у тому, що не держава в осбі відповідних її органів зобов'язана довожити вину особи, а навпаки - особа, яку підозрюють, повинна доводити свою невинність).

Ми ж поділяємо позицію авторів, що досліджують право в рамках природно-правових концепцій.

Таким чином, співвідношення права і закону розглядається залежносто від інтерпретації цих понять:

На рівні категорій діалектики «зміст» і «форма» (коли йдеться про співвідношення системи правових норм із нормативними актами);

Як первинний (головний) , та похідний елементи правової дійсності (при співвідношенні системи правових норм із нормативими актами);

У літературі виділяються два аспекти змісту і форми: коли право співвідноситься з іншими соціальними явищами та виконує функцію правовї форми Б. В. Шейндлін підкреслює, що при розгляді права як форми інших явищ, йдеться про співвідношення права із цими явищами, а не про його форму і коли розглядається поза зв'язками з іншими явищами, як самостійне утворення, тобто право має власний зміст і форму.

Право і закон не є абосюлтно самотсійними субстанція ми, що існують окремо одна від одної. Вони мають прямий зв'язок, знаходяться у тісній взаємодії. Доречн в даному випадку згадати висловлювання Георга Гегеля про діалектику форми і змісту: «Зміст є не що інше, як перехід форми в зміст, а форма - перехід змісту у форму».

Нормативно-правовий акт - це форма, спосіб існування й вираження права, зміст же становить система принципів, норм цінностей та ідеалів, які утворюються в результаті повторюваних суспільних відносин (економічних, політичних, соціальних), у яких виражається воля переважної частини населення в демократичному суспільстві.

Крім того, слід зауважити, що позитивне право стосовно нормативного акта також виступає змістом, але ці встановлені державою норми мають своєрідного механізму реалізації природних прав людини.

З метою запобігання неоднозначності варто звернути увагу на обгрунування внутрішньої і зовнішньої форми права.

Внутрішня - це структура змісту права, зовнішня форма права - це спосіб вираження права, його існування «Внутрішня форма правової норми- це система будови, спосіб зв'язку частин,структура, яка певним чином організуж зміст цієї норми».

Форма викладу є внутрішньою формою змісту, що відображає природні права людини або нормативну державну волю, у той час як форма вираження (закон, указ, розпорядження) - це зовнішня форма змісту права, безпосередньо зі змістом не пов'язана.

Для нормативного акта як зовнішньої форми права характерні:

Особлива форма викладу

Особлива форма вираження державної волі

Форма викладу та форма вираження державної волі повинні вступати в праві формами реального змісту.

Проблема співвідношення права і закону, безумовно не вичерпується її розглядом на рівні співвідношення категорій форми і змісту. Прихильники природно-правового мислення, розрізняючи право і закон (природне і встновлене державою право), тим саим формують більш змістовну й досконалу ситему знань. Живим свідченням цього є постулати правової науки про правовий закон.

Отже, вбачається дцільним зробити акцент на наступних моментах: майже від самого початку існування правової думки та упродовж усього її розвитку погляди правознавців щодо розуміння права , по суті, розділялись на дві частини - одні справедливо вважали основою права природне право, а позитивне - похідним від нього, інші ж або обстоювали більш радикальну точку зору - взагалі не визнавали існування природного права, вважаючи правом виключно накази держави, або займали більш стриману позицію, визнаючи правові цінності та ідеали, так би мовити, відірваними від реальності, суто етичними категоріями, які неспроможні впливати на поведінку людей без сили закону та державного примусу.

Вищевикладене дає змогу дійти наступних висновків: співвідношення права і закону у науці розглядається у рамках двох основних підходів: юридичного позитивізму, та природного правового мислення.Позитивісти ототожнюють природне і позитивне право, розглядають лише один шлях правоутворення - встановлення норм державою, відтак співвідношення права і закону трактується як співвідношення форми і змісту. Вчені, о дотримуються природно-правового підходу, визнаючи існування природних прав, що виникають у суспільстві без участі держави, говорять також ы про співвідношення природного і позитивного права.

Дослідження поняття верховенства права в сучасних умовах розвитку науки теорії права є актуальним, враховуючи, перш за все, ту обставину, що домінування у радянському праві легістського типу праворозуміння та ототожнення права і закону не давало можливості повноцінно вивчати дане правове явище. В той час, коли у правових системах держав Європи дана концепція вже давно знайшла своє відображення у відповідних правових теоріях та національних законодавствах і стала мірилом демократичності суспільства, у країнах так званого пост радянського простору роль даного явища в теорії та практиці правового регулювання тільки з'ясовується.

Аналізуючи сучасну юридичну літературу щодо розробки поняття верховенства права, можемо констатувати, що одним із найгостріших питань є розмежування та співвідношення верховенства права та верховенства закону. Дотримуючись позицій юснатуралістичного (природного) праворозуміння та усвідомлюючи, що не в усіх випадках право і закон є тотожними, ми переконанні у доцільності розмежування понять верховенство права та верховенство закону (законності). Верховенство права в залежності від того, в якому аспекті розглядати це поняття (як ідея, доктрина, концепція, принцип в сфері права), має різні значення, та, все ж таки, воно відмінне від верховенства закону. В цьому аспекті відзначимо лише те, що, на наше переконання, принцип верховенства права - це, преш за все, принцип природного права, а принцип верховенства закону - це сутнісна властивість позитивного права.

За таких умов постає питання: як принцип верховенства права діє у сфері реальних суспільних відносин, які врегульовані позитивним правом і підпорядковуються саме останньому. Науковцями неодноразово піднімалося питання про впровадження та застосування принципу верховенства права. Так, зокрема, існує думка, що принцип верховенства права відрізняється від принципу верховенства закону у зв'язку з тим, що застосування першого забезпечує волю народу як єдиного джерела влади та реалізовується шляхом проведення референдуму чи інших форм безпосередньої демократії. Інша позиція щодо застосування принципу верховенства права полягає у його втіленні під час дії аналогії права та обґрунтовується тим, що юридична природа принципу верховенства права та аналогії права є в певній мірі тотожна. Не зважаючи на доцільність даних міркувань, вони видаються вибірковими і не складають чіткої системи у зв'язку з чим не можуть відображати усіх аспектів співвідношення та взаємодії верховенства права та верховенства закону.

Для детального аналізу співвідношення верховенства права та верховенства закону слід розглянути питання основних шляхів прояву верховенства права у національній правовій системі. Можна припустити, що верховенство права може проявлятися у національній правовій системі зокрема такими основними шляхами:

через верховенство закону, який (закон) відповідає вимогам природного права (тобто верховенство права проявляється через верховенство правового закону). У таких ситуаціях верховенство права опосередковується через дію верховенства закону;

через “ коректувальну” правотворчу та правотлумачну практику, в результаті якої позитивне право, що не відповідає вимогам природного права корегується компетентними державними органами (наприклад, акт );

законодавства - з метою забезпечення його відповідності верховенству права - скасовується, змінюється, доповнюється; пропонується адекватне офіційне тлумачення цього акта). В зазначених випадках верховенство права підпорядковує собі дію верховенства закону;

через належну правозастосовчу діяльність, яка здійснюється відповідно до вимог саме природного права, за умови, що позитивне право не пропонує однозначного вирішення правової ситуації. Такий прояв верховенства права може мати місце в силу, зокрема, наступних обставин: а) абстрактність юридичної норми, що підлягає застосуванню; б) прогалина у правовому регулюванні (що породжує потребу застосування аналогії права чи закону); в) відносна визначеність санкції юридичної норми; г) колізія юридичних приписів. Якраз остання обставина набуває сьогодні особливого значення, якщо взяти до уваги той факт, що відповідно до чинного законодавства України рішення Європейського суду з прав людини визнаються тепер теж (як і акт законодавства) джерелом позитивного права [2]. Таким чином в процесі правозастосування може з'явитися проблема колізії між юридичними приписами, що зафіксовані у рішенні Європейського суду з прав людини з одного боку, та в акті національного законодавства - з іншого боку. Як видається, за наявності вищевикладених обставин орган правозастосування, не порушуючи в цілому принципу законності, може прийняти рішення, керуючись якраз принципом верховенства права. Отже, за наявності вказаних обставин верховенство права проявляється самодостатньо і незалежно у відношенні до верховенства закону.