Співвідношення понять: закон і право

Слід наголосити на тому, що верховенство права та верховенство закону є двома окремими правовими явищами і їхнє впровадження, дотримання та застосування у всіх сферах суспільного життя є необхідним для подальшого розвитку національної правової системи [2].

Існуючі в юридичній науці чисельні підходи до з'ясування природи права припускають їх узагальнююче зведення до:

1) позитивістського праворозуміня (може бути «юридичним» - «нормативістским»: право є сукупністю норм і «соціологічним»: право є сукупністю судових і адміністративних рішень) і

2) непозитивістського праворозумін (у вигляді «філософського розуміння права» або «теорій природного права») або, інакше кажучи (за іншою термінологією), до:

а) нормативного праворозуміння («вузьконо рмативного» праворозуміння) і

б) широкого праворозуміння («ненормативного» праворозуміння).

Одні з основних категорій широкого праворозуміння - «правовий закон» і «неправовий закон». Зазначені категорії, як результат широкого підходу до розуміння права, результат існування концепції розрізнення права і закону, за логікою речей мають і світоглядну цінність, і прикладне значення. У зв'язку з чим конкретизація змісту даного судження, орієнтуючись на сучасну юридичну літературу, є основною метою даної статті. Неправовий закон як такий традиційно в загальнотеоретичній юриспруденції вважається формою закріплення сваволі, тобто того, що є прямою протилежністю права. У ХХ ст. вчення про «неправовий закон» багато в чому розвивалося під впливом практики то-талітарних держав, котра обумовила появу в Конституціях низки посттоталітарних держав положень, спрямованих на обмеження влади законодавця в його законотворчій діяльності. Наприклад, Основний закон ФРН вказує, що «законодавство зв'язане конституційним ладом, виконавча влада й правосуддя - законом і правом» (п.3 ст.20). Конституція України також проголосила людину найвищою соціальною цінністю, акценту увагу на тому, що права й свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що в Україні діє принцип верховенства права.

Коли право і закон збігаються в літературі говорять про правовий закон (за змістом). Основні ознаки правового закону:

- відповідність загальновизнаним принципам гуманізму, демократії, свободи, справедливості, рівності;

- закріплює права, свободи людини й громадянина, передбачені міжнародними стандартами (змістом відповідних міжнародно-правових актів-документів);

- відповідає принципу формальної рівності; нормативно виражає загальний масштаб і рівну міру свободи людей; його зміст - це нормативно закріплена справедливість;

- у його змісті відсутня сваволя («суб'єктивізм», «волюнтаризм» законодавця).

Визначення ознак правового закону залежить від того, що необхідно розуміти під правом у контексті терміна «правовий закон», від критеріїв, яким повинен відповідати такий закон. Приміром, Томас Джефферсон, один із «батьків-засновників» США, писав: «Щоб закони були справедливими, вони мають надавати людині відповідні права.

Концепція розрізнення права і закону припускає, що держава у своїй законотворчій діяльності зв'язана, обмежена правом. Держава не стільки за своїм розсудом («довільно») творить право (є його джерелом), скільки виводить право з об'єктивно існуючої дійсност (наприклад, соціально-економічної), формулює право у своїй законотворчій діяльності. Держава монополізує законотворчу діяльність (її результат - закон), але не процес правоутворення. «Законодавець створює правові норми не як йому заманеться. Його розсуд обмежений об'єктивним процесом суспільного розвитку, уявленнями людей про справедливее й необхідне. Довільні, «паперові» норми швидше за все виявляться мертвонародженими, недіючими» З огляду на літературу на нашу думку, світоглядна цінність розрізнення права і закону насамперед полягає в тому, що такий підхід припускає розмежовування, протиставлення права й сваволі (закон може бути формою легалізації сваволі), не допускає перетворення права в засіб розправи, передбачає обов'язковість відповідності закону об'єктивній природі суспільства, людини та ін. З іншого боку, при ототожненні права і закону слід бачити як певний результат такого ототожнення наступні недоліки: постулюється свавілля влади, несвобода підвладних, затверджується обов'язковість права для підвладних при вільній волі законодавця у процесі нормотворчості (керується тільки процесуальними нормами), оскільки право - результат волі й волевиявлення законодавця (владнопримусовий продукт нормотворчості держави).

Основна проблема співвідношення права й закону - проблема визначення прикладних критеріїв розрізнення правового й неправового закону. Юридична наука давно вже намагається знайти критерії їх розмежування. Так, приміром, колись (кінець ХIX - початок XX ст.) таким критерієм називали «загальну волю» (воля усього суспільства, народу, нації). Потім (кінець ХХ ст.) таким критерієм називали моральні категорії справедливість, добро, гуманність, зло та ін., категорію «правовий ідеал» (фактично - також є «моральною категорією», оскільки припускає відповідність закону принципам добра, справедливості, гуманізму, збереження природного середовища принципам розумного устрою суспільства). Насьогодні у літературі вказують, що критерії («ознаки») відмінності правового закону від неправового - це критерії: а) формальні (характеризують форму правового закону: наприклад, дотримання парламентом процедури прийняття закону, відповідність прийнятого закону компетенції парламенту) і матеріальні (характеризують зміст правового закону: відповідність закону концепції прав людини, відповідність закону конституційному ладу - «конституційним принципам», відповідність закону суспільному прогресу тощо). З огляду на те, що у сучасній юридичній науці усе ще немає єдності розуміння конкретного переліку матеріальних ознак правового закону (його не слід ототожнювати з «конституційним законом») загальна оцінка значення розрізнення права і закону припускає, що це значення усе ще є насамперед теоретичним («академічним», «світоглядним», «доктринальним»): ідея розрізнення права й закону - елемент сучасної наукової правосвідомості, сучасного праворозуміння, доктринального мислення, юридичного світогляду науковців. В сучасній юридичній науці періодично докладаються зусилля з метою відмежування права від неправового закону, встановлення відповідних критеріїв (приклад: праця А.В. Грищенко .

Загалом же у даному плані усе ще «проблема залишається її задовільне рішення можливе лише на принципово новій методологічній і світоглядній основі і є справою віддаленого майбутнього.

Проте, на нашу думку, певною мірою розрізнення права і закону також має і практичний («прикладний») характер. Але у прикладному плані концепція (ідея) розрізнення права і закону має не стільки пряму, скільки суто опосередковану дію - дію через правосвідомість суб'єктів законодавчої і правозастосовної діяльності (за умови наявності її знання і розуміння як елемента правової ідеології). Так, з огляду на законодавчу діяльність, вчення про співвідношення права й закону однозначно звертає увагу законодавця на те, що зміст законів завжди повинен мати належну якість («норма, що суперечить принципам права, визнається неправовою».

Свідома спрямованість законодавця на забезпечення відповідної якості законів може свідчити, що через його правосвідомість ідея розрізнення права і закону, хоча й опосередковано, але усе ж таки може впливати і на змістовну сторону законодавчої діяльності. У правозастосовній діяльності ідея розрізнення права й закону має бути обов'язковим елементом правової культури суб'єктів правозастосовної діяльності, елементом культури «думки і слова у професійній діяльності юриста». Проте ця ідея не припускає їх (права і закону) войовничого протиставлення.

З точки зору принципу законності («Legalitas regnorum fundamentum» - «Законність - основа держави»), суб'єкт правозастосування повинен застосовувати закон незалежно від свого особистого (суб'єктивного) оцінного ставлення до нього. З огляду на історичний розвиток політико-правової думки, вимога щодо необхідності саме такого роду ставлення до закону, як відомо, обстоюється вже не одне століття. Приміром, ще Сократ наголошував: громадяни мають неухильно дотримуватись законів, допоки вони не будуть скасовані.

Сучасні науковці також наголошують: і при такому підході до права, коли розрізнюється право і закон, потрібно визнати, що «будь-який закон, будь-який належним чином прийнятий нормативний акт, незалежно від його змісту, підлягає виконанню». З іншого боку, у правозастосовній діяльності ідея розрізнення права й закону завжди певною мірою може знайти і нерідко знаходить свою практичну реалізацію через правосвідомість її суб'єктів (як і в ситуації з законодавчою діяльністю), через їх орієнтацію на таку правову цінність як принципи права (основоположні засади права) у процесі прийняття конкретних рішень у юридичних справах. Рішення у юридичних справах повинні рівною мірою відповідати як «букві» закону, так і «духу» закону - його ідейній основі - принципам права, на основі яких сформульовано закон, тобто виключають сліпий або войовничий формалізм. Саме такий підхід до вирішення юридичних справ буде відповідати традиціям правової системи романо-германського типу, оскільки «єдність «духу» і «букви» закону» була вже для давньоримських юристів «принципом, покладеним у правила застосування і тлумачення законів».

Проте, у даному контексті також слід звернути увагу і на те, що на сьогодні в Україні, зогляду на концепцію розрізнення права і закону, фактичне виявлення юристом-практиком невідповідності змісту того чи іншого закону принципам права припускає наявність у нього не стільки якогось юридичного обов'язку діяти певним чином (формально визначеним у зв'язку з даного роду ситуацією), скільки наявність суто морального обов'язку громадянина докласти зусиль для зміни такого закону у встановленому законодавством порядку (наприклад, через народного депутата України).

3.2 Філософський погляди на співвідношення права і закону

Демократична трансформація українських суспільних відносин і нові юридичні знання. Становлення, зміцнення і наукове забезпечення ефективно діючих правової, соціальної державності України, її демократичної правової системи, які мають відповідати соціально спрямованій рин-ковій економіці України, яка ще повинна бути створена, ці та інші чинники обумовили радикальну зміну соціальної значущості вітчизняної юриспруденції, необхідність її методологічної і теоретичної озброєності, що можуть бути віднесені до найбільш загальних напрямів її розвитку. Саме тому, одним із актуальних завдань Академії правових наук України, як слушно зазначає її президент, академік НАН України Тацій В. Я. “… є створення методологічної та теоретичної бази державотворення і формування системи національного права” . Щодо юридичної професії, то вона стала нині однією з найпотрібніших в українському державно упорядженому суспільстві. Задоволення реальних потреб практики демократичної трансформації різноманітних сфер соціального буття в Україні, серед інших, сфер державно-владних і юридичних відносин довело, що вона (трансформація) може бути успішною лише в тому разі, коли буде здійснюватися ква-ліфікованими кадрами у кожній, навіть другорядній справі, на основі системного наукового забезпечення. Тим важливішою є роль юридичної кваліфікації різного роду виконавців в процесі демократичної трансформації української організації державної влади [4, с. 149], державно упорядженого українського суспільства, на уламках радянської планово-авторитарної системи господарювання і управління, організація і управління яким мають спиратися не просто на актуальні юридичні акти, а передусім - правові.

Передусім це вимагає нових соціальних знань, зокрема, про право як багатомірний, але єдиний за природою соціальний феномен , як певний мо-мент, форму суспільного буття і водночас орга-нічно пов'язаний з ним (буттям) імперативний нормативний чинник організації суспільного життя, специфічний соціальний регулятор, про юридичні відносини як різновид суспільних, насамперед, правових відносин тощо. Це актуалізує проблеми наукового пізнання і розроблення не тільки спеціальних, формально-юридичних, а й загально соціологічних і соціально-філософських проблем права, пошуку нової правової парадигми. Мова йде, зокрема, про проблеми, що відо-бражають багатоманітну природу права, яка обумовлюється, передусім, об'єктивними природними закономірностями руху суспільства як органічної складової природи, соціального цілого, водночас структури і процесу суспільних відносин, які за всіх обставин мають бути упорядковані, врегульовані на основі соціальних, в тому числі юридичних, норм, правил належної, з точки зору інтересів передусім владарюючих соціальних сил і суспільної поведінки в цілому.

Позбавившись тоталітарних обмежень, масова свідомість і вітчизняне суспільствознавство, серед нього і юриспруденція, намагаються перебороти наявний дисбаланс між важливістю феномену права та його юридичного аспекту в життєдіяльності людини й суспільства в цілому та обсягом знань щодо них, який був здобутий, зокрема, юридичною наукою на базі мономето-дології марксизму-ленінізму за умови політичного тоталітарного і авторитарного режимів. Суспільна практика довела, що окрім чинних юридичних норм існують чинники, які впливають на ефективність існуючого юридичного порядку і вимагають іншого погляду на право, системного, зокрема філософського.

Але складність проблеми пошуку відповідей якими мають бути сучасні вітчизняні держава і чинне право, зокрема нова вітчизняна правова парадигма , як видається , полягає в тому, що до-нині чітко не зрозуміло, на основі якої філософії за умови відсутності “єдино вірної марксистсько-ленінської”, на ґрунті якого світогляду замість “діалектичного матеріалізму” повинні визначатися їх сутність і зміст, а отже і вітчизняної юридичної науки, перспективи розвитку останньої, її рекомендацій щодо удосконалення чинних законів, інших нормативних юридичних актів і практики ї застосування.

Як видається, право як складне, багатоаспектне соціальне явище, будучи певним предметом соціального пізнання, має розглядатися на основі методології системи соціальних наук . Звідси теоретичні уявлення про право мають базуватися передусім на загальних принципах і поняттях (категоріях) соціальної філософії, однією з особливостей якої є рефлективність.

Відомо, що філософи відрізняються від юристів, особливо в пострадянських суспільствах, тим, що вони завжди прагнуть до пізнання істини явища, що досліджується, в його цілості і в той же час в суперечностях, до знання, яке розкриває їм його (явища) сутність , а не лише доцільність існування. До буття, серед нього соціального, філософи прагнуть відноситися в його цілості, не упускаючи з очей, наскільки це залежить від них, жодної його частки, розуміючи, зокрема, що позитивне і негативне існують виключно в єдності і взаємодії. Корінна відмінність філософського мислення - це здатність до споглядання, що охоплює цілком увесь час і будь-яку форму соціальної взаємодії і виходить за межі лише одного аспекту того чи того явища. Як правило, філософ на відміну правника-догмата не зупиняється на окремих, хоча й може існуючих у великій кількості, явищах, що лише вважаються реальними фактами, а безперервно намагається просякнути у сутність кожного аспекту речі, причини її виникнення та існування і проаналізувати у взаємодії. Філософ намагається діалектично поєднати розум і істину реального явища, тим самим певним чином відрізняючись від юрби, для якої емоції понад усе.

Характеристика сутності соціальної кризи. Пізнаючи правові явища в контексті суспільного буття, будь-який дослідник, незалежно від його філософських переконань щодо позитивізму, підпадає під вплив тих закономірностей, що виходять за межі позитивізму, обумовлені як цілісною,

так і діалектичною природою об'єктивної дійсності, що постійно змінюється, знаходиться у процесах перетворення, становлення.

Зміни соціальних явищах або самих явищ, в тому числі правових систем, мають якісну діалектичну природу, сутність якої полягає у переході якості цих явищ в іншу форму, наприклад, економічної у політичну, хоча соціальна якість завжди зали-шається властивістю певного соціального явища. Це робить закономірність єдності протилежностей, по суті, конкретною, умовною, тимчасовою. Так, зокрема, порядок, стабільність, гармонія тощо правових і юридичних відносин в процесі суспільного руху такі ж змінні величини (момент суспільного руху), як і нерівновага, хаос, дезорганізація, безлад. Відповідно до закономірностей діалектики, ці зміни, з одного боку, обумовлені рухом об'єктивних явищ, а, з іншого - відображають перехід явищ, в тому числі соціальних, свою протилежність. Їх зміна, зокрема зміна юридичних відносин, що обумовлює стан юридичного хаосу, кризи є не тільки можливою, а й закономірним етапом постійного процесу соціального руху.

Характеристика кризи виявляється в реальній соціальній дійсності не тільки у формі пристосування старого до нового, а й як прояв певних змін соціальних відносин. Будь-які зміни, що призводять врешті-решт до певної кризи, завжди відображають як внутрішню, так і зовнішню необхідність.

Тому, зокрема, право, його наукове забезпечення в процесі соціального руху, його зміни мають свою історію, колишнє свого становлення. Як справедливо зазначає Є. Б. Кубко, зміни, кризи , які можуть виникати в їх процесі, виконують у цьому русі в принципі стимулюючу роль. В певному розумінні, з моменту свого виникнення будь-яка соціальна система, в тому чи-слі і правова система, рухається у напрямі свого перехідного і відповідно, кризового стану, який, якщо постійно досліджувати цей рух, може стати опорною точкою для підвищення рівня оптима-льності, ефективності подальшого функціонування даної системи. По суті йдеться про досягнення певного стану рівноваги тієї чи цієї соціальної системи, який можна розглядати, як вважав ще О. В. Богданов окремим випадком криз на шляху руху системи, коли “безперервність” руху порушується певними “зламами” співвідношення елементів системи, темпу, напряму її руху тощо. Рухливість уявлень про соціальне буття. Зміна властивостей реальної соціальної дійсності, що органічно пов'язана із зміною ознак соціального буття, його різноманітних сфер, серед них права, обумовлює в свою чергу необхідність зміни уявлень про це буття, зокрема право, принципи його сприйняття, дослідження і розроблення відповідних наукових пропозицій щодо удосконалення його юридичного аспекту.

Наприклад, праворозуміння завжди було підґрун-тям теорії і практики державотворення і правотворення. Більше того, можна зробити певний висновок, що те, яке на даний час не є суттєвим, позитивним для дослідника не означає, що воно взагалі не має сенсу. Причому будь-які позитивне, порядок, суттєве тощо, існують виключно у взаємозв'язку з негативним, хаосом, несуттєвим.

Посилення суперечностей між позитивним, порядком тощо і негативним, хаосом тощо становить одне з джерел суспільного розвитку різноманітності, зростаючої складності як суспільних відносин, що збільшуються і потребують свого упорядкування, зокрема, законодавчого урегулювання, так і юридичних норм, за допомо-гою яких ці відносини мають бути урегульовані. Інакше кажучи, стан хаосу, безладу, кризи має розглядатися як можливий, імовірний стан будь-якої соціальної системи на шляху її діалектичного руху, переходу з одного рівня на інший . Головне, як видається, щоб упорядкування існуючих суспільних відносин, ліквідація суперечностей між ними або їх системами, досягнення рівноваги в їх структурі і функціонуванні, підвищення ефективності організації і управ-ління тощо ґрунтувалися на об'єктивних потребах суспільного руху, потребах збалансування приватних і публічних інтересів суспільства. Тоді, як видається, соціальні зміни не вимагатимуть суб'єктивно виключно силових методів, не будуть штучно поліпшеними в ім'я абстрактного світлого майбутнього, будуть ґрунтуватися на правових цінностях, зокрема, правових ідеях, законах, осердям яких мають бути природні і невідчужувані права людини і які матимуть силу моральних приписів.

Необхідність нової методології наукового пі-знання сучасної української державно-правової дійсності. Нині для вирішення актуальних прак-тичних проблем правової організації нових українських відносин необхідно передусім здійснити важку, кропітку, але важливу роботу щодо вияв-лення ключових для вітчизняної юридичної науки аспектів методології наукового пізнання таких, зокрема, соціальних явищ, як право, держава і закон. Задоволення зазначеної суспільної потреби вимагає, з одного боку, визнання право-мірної наявності різноманітних багаточисельних методологічних підходів до пізнання і розв'язання існуючих владно-політичних і юридичних проблем розвитку суспільства, а з іншого необхідності синтезу формально-юридичного та філософського підходів до пізнання сутності природи і змісту права як феномену, що існує, функціонує і розвивається у різних соціальних сферах як дер-жавній, так і недержавній. Саме тому, що право безпосередньо зачіпає приватні людські інтереси, які в свою чергу , обумовлюють “публічний” характер питань, що вимагають свого врегулювання, вирішення, серед нього і теоретичного. Сфери права, юридичного закону і сфера юридичної науки завжди були повні суперечнос-тей. Причому щодо останньої сфери, то вона завжди характеризувалася слабким консенсусом учених, бо останні завжди працювали в конкретно-історичних умовах. В сучасних історичних умовах зазначені сфери як самостійні об'єкти наукового пізнання стають особливо перспективними з точки зору соціальної філософії, зокрема, філософії пізнання, що обумовлено в значній мірі необхідністю подальшого розвитку методології та загальної теорії вітчизняної юридичної науки, її складових - правознавства і держав знавства. Розвиток останніх обумовлений не тільки різноманітними суспільними пізнавальними потребами, а й реальною наявністю відносно самостійних об' єктів (предметів) пізнання - права, в тому числі і чин-ного, та держави, що почали нині відігравати в українському суспільстві дещо іншу роль, ніж це було за часів радянського політичного режиму, і тому потребують нових сучасних соціально-філософських парадигм, які були б адекватні теперішнім соціальним реаліям.

Невипадково одна з останніх фундаментальних праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України була названа “Державотворення і право-творення в Україні: досвід, проблеми, перспек-тиви”. Тобто, процеси державотворення і правотворення мають досліджуватися не тільки, як взаємодіючі, а й відносно самостійні.

В історичній перспективі, як і завжди, розвиток юридичного теоретичного знання являє собою процес діалектичного переходу від кількіс-ного накопичення інформації, серед неї наукової, про право і державу , їх загальні і особливі (відносно часу та місця) властивості і закономірності до якісних змін у змісті і структурі самої юридичної науки.

Сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві, обумовлені змінами об'єктив-ної соціальної, серед неї правової, дійсності, не-розривно пов'язані з якісними перетвореннями у змісті і формі вітчизняного суспільствознавства, серед нього і юридичної науки, процесами диференціації юридичної науки, з виділенням і об'єднанням її нових галузей як форм упорядкування відно-сно самостійних нових юридичних знань щодо її об'єкта і предметів дослідження. Безумовно, це не означає сліпе відкидання всього конструктивно напрацьованого попередніми генераціями учених і політиків, що відповідає сучасним суспільним потребам. Розвиток будь-якого цілого, в тому числі і науки, становлення в ньому нового - це певний синтез, з'єднання, зміна. Але це не проста зміна, а ускладнення, “ущільнення”, зняття новим старого знання, досвіду. Щодо останнього , то він, зокрема, являє собою шлях, в тому числі науково-дослідний, яким пройшли наші попередники зовсім в інших історичних умовах. Саме в цьому плані необхідно розуміти гегелів-ські слова, що досвід і історія вчать, що ніхто, ніколи і нічому не навчилися із історії. “В кожну епоху, - зазначав німецький мислитель, - складаються такі особливі обставини, кожна епоха є настільки індивідуальним станом, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рі-шення, які випливають саме із цього стану”, і саме тому, будь-які історичні аналогії, зокрема, у праві, державній політиці, чинному праві і управлінні завжди є відносними.

Сучасне знання не може бути ефективним без критичного вивчення ідей, поглядів і конкретно-історичних умов, в яких творили наші попередники. Сучасна дійсність, зокрема правова - це не дещо кумулятивне, наявне. Її треба сприймати як результат суперечливого руху, де порядок змінювався хаосом, а останній - новим порядком , де стабільність суспільних відносин чергувалася з їх певною нестабільністю. Лише разом, у діа-лектичній взаємодії, окремі етапи становлять цілість соціального руху . Тому й мова має йти про необхідність вивчення історії того, що досліджується нині, а не про її відкидання, наступництво через заперечення, через перетворення і підко-ряння старого новому. Лише тоді можна говорити, що історія, зокрема науки або деякої її галузі, може бути використана для поліпшення її най-більш сучасного та найбільш “прогресивного” стану. Але й у цьому випадку ми маємо розуміти, що досягнутий в процесі дослідження результат не є завершеною картиною об'єктивної реальності, а лише вихід-ний пункт подальшого дослідження рухливої дійсності.

Таким чином, і те, що було створено радянськими, серед них українськими, правознавцями, що відповідає істинному правовому розвитку українського суспільства, не втратило свого значення в сучасний період, має бути критично ви-вчене, переосмислене і враховане у вітчизняних як теорії, так і практиці правотворення паралельно із розробленням нової методології і теорії права. Методологія і теорія права такі ж істори-чні явища , як по суті й само право, багатомірне, але єдине за своєю природою явище. В цьому розумінні вони мають свої, зокрема часовий, межі. Коли йдеться про джерело прогресу юридичної науки, зокрема правознавства, то його необхідно шукати не стільки в поняттях і категоріях теорії права, не в її індуктивних висновках, скільки в тому конкретно-історичному духовному й матеріальному стані суспільства, в якому живе та працює науковець, пізнає реальні на певний час закономірності права і держави. І дослідник, і об'єкт його наукового дослідження, завжди, незважаючи на активний характер їх природи, є продуктами свого часу. Тому методологія і теорія права без знань історії права є та-кими ж пустими й схоластичними, як наука історії права - сліпою без методології та теорії права. І хоча юридична наука, як будь-яка інша суспільна наука, покликана фактично забезпечувати передусім інтереси пануючих у суспільстві соціальних сил, без знання сучасних методології та теорії права і держави немислимий цивілізований правник третього тисячоліття, який би ефективно захищав інтереси, права і свободи людини, вирішував би складні питання ринкових суспільних відносин.

Однією з методологічних проблем вітчизняних філософії і теорії права є проблема співвідношення права і закону. Вона певним чином репрзентує собою ту предметну сферу праворозуміння (від ідеї і поняття права як об'єктивної функції соціального регулювання до розуміння юридичного закону як творіння держави), яка може бути адекватно осмислена і змістовно розгорнута у вигляді послідовного системного філософського вчення.

Йдеться, зокрема, про знання як внутрішньої, в тому числі моральної, обумовленості упорядкованої поведінки людини, так і про її зовнішні обмежуючі чинники, серед них вимоги, що сприяють досягненню загального суспільного блага. Передусім мова йде про юридичні вимоги, відповідно до яких, як писав І. Кант: “свобода кожного обмежується умовами за якими він може співіснувати із свободою кожного іншого за єдиним загальним законом”. Вирішення зазначеної методологічної проблеми обов'язково має основуватися на певному праворозумінні. Це обумовлено, як справедливо наголошується у спеціальній літературі, науково-пізнавальним статусом і значенням поняття права у межах будь-якої послідовної, систематично обґрунтованої теорії права. Нині у суспільній теоретичній свідомості все більше поглиблюється розуміння того, що роль вихідного моменту в методології пізнання істини певної форми соціальної дійсності, зокрема права, має виконувати не принцип пріоритетності логічної системи окремих знань, наприклад, системи наукових юридичних понять і категорій, на підставі яких здійснюється дослідження, а, насамперед, принцип визнання первинності реального об'єкта пізнання. Якщо йдеться про правову дійсність, то має йтися насамперед про внутрішні закономірності права або окремих правових явищ, в тому числі юридичного характеру. Як справедливо зазначав професор Недбайло П. О., юридична наука дійсно виокремлює право із ці-лісної системи суспільних явищ, проте досліджує лише внутрішні закономірності цього явища. Безумовно останні розглядаються у зв'язку з економікою, державою, політикою, національними відносинами, мораллю та іншими соціальними явищами, проте лише у площині співвідношення права з ними. Тобто, зовнішні зв'язки права з іншими соціальними явищами входять, на думку ученого, в поняття їх внутрішніх закономірностей. Економічні та інші суспільні відношення, які не становлять об'єкт юридичної науки, “вивчаютьс нею у тій мірі, в якій це необхідно для вивчення соціальної природи, призначення і функціонування держави і права. Вони вивчаються не самі по собі, а у зв'язку з державою і правом...”

У даному випадку учений під правом мав на увазі чинне право - закони і підзаконні нормативні акти, явища похідні від держави. Але сьогодні добре відомо, що держава як форма органу управління суспільством з'являється лише на певному етапі соціального розвитку, який відбувався за допомогою інших соціальних норм, не будучи продуктом законодавчої діяльності держави. Саме тому, як видається, актуальними стають дослідження проблеми співвідношення права і закону. Правильно пишуть Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С., що “вонтологічному аспекті розрізнення права та закону (у різних його варіантах), відповідаючи на запитання, що таке право, дозволяє розкрити об'єктивні сутнісні властивості права, лише наявність яких у законі дозволяє характеризувати його як правове явище, тобто як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній прояв і реалізація правової сутності”. По суті мова йде про правовий закон як основний регулюючий засіб правової держави, яка має ґрунтуватися на праві і діяти у межах права, про розрізнення правового і неправового в соціальному бутті, його критерії. Розкриваючи сутність правового закону, професори права Тацій В. Я. і Тодика Ю. М. слушно, як видається, зазначають, що його завдання полягає в об'єднанні, а не роз'єднанні суспільства з метою розв'язання актуальних проблем. “Закони, - пишуть вони, - які адекватно виражають суспільні інтереси, з'єднують при регулюванні соціальних зв'язків ідеї свободи, справедливості й рівності, можуть стати важливим, чинником стабілізації суспільної ситуації, впорядкування дієздатних структур громадянського суспільства й держави, розвитку демократичних політико-правових процесів”.

Правовий закон як вираз сутності права, а саме правди, істини життя, є певною системою суб'єктивних прав, що ґрунтується на реальних соціальних потребах і інтересах, виконує в суспільстві, зокрема, роль міри свободи поведінки людини, яка (свобода) не тотожна вседозволеності, протилежна свавіллю. Тільки дотримуючись ідей свободи і справедливості та орієнтуючись на правове начало в організації будь-якої форми соціальної взаємодії, можна уникнути безладу, хаосу, дисгармонії як в самому собі, так і в стосунках з іншими людьми. На жаль, й досі в післярадянських країнах, серед них і в Україні, доводиться часто стикуватися з неправовими законами, які ухвалюються скоріше на основі політичної доцільності, ніж об'єктивної обумовленості соціального порядку і слугують тим самим в суспільстві лише політичною мірою оцінки людської поведінки лише певної категорії індивідів, що робить ці закони далекими від правового, людського виміру. Слушною, як видається, в цьому плані є думка академіка НАН України Шемшученка Ю. С.

Щодо оцінки сучасного стану юридичного, зокрема конституційного, регулювання в Україні, відповідно до якої “в нашому суспільстві, - як зазначає учений, спостерігається глибокий розрив між конституційними нормами, що проголошують людський вимір права та держави та реальними суспільними відношеннями, станом відповідальності держави перед людиною за свою діяльність [3, ст. 3]. Як видається, в післярадянській юридичній, зокрема вітчизняній, науці, яка фактично продовжує залишатися на державно центристських методологічних позиціях, і в юридичній практиці ще не склалася ситуація усвідомлення, що право і закон - це не одне й те ж, що необхідно в наукових дослідженнях виходити за межі сталих вузькоюридичних, позитивістських форм осягнення правової дійсності. Щодо практики нормотворення, то необхідно домагатися відповідності юридичних норм, що ухвалюються, загальнолюдським цінностям, зокрема, свободи, справедливості тощо, які водночас є гуманістичними і правовими, сутністю яких є правда життя, якщо ми намагаємося побудувати в Україні правову державу.

Слушно зазначає В. Стефанюк, що “доки право і закон не збігаються, доки діють несправедливі закони, правової держави немає”. При цьому не слід зводити різноманітність юридичних норм лише до одного типу - зобов'язального, імперативного, ігноруючи заохочувальну функцію чинного права, яка спрямована на стимулювання (головним чином позитивними засобами) бажаної, з точки зору законодавця, поведінки. Слушно зазначає проф. Малько О. В., що “саме заохочення, а не покарання, вважається у ряді випадків більш ефективними засобами при їх порівнянні з останніми, бо в ситуації позитивної мотивації як спонукальної сили бажаної поведінки виступають не тільки зовнішні приписи, але й власний інтерес суб'єкта, його зацікавленість”. Ця думка співпадає із словами проф. Халфіної Р. А., відповідно до яких “про право іноді складається невірне судження як про систему покарань і (значно у меншій мірі) заохочень”. Слід зазначити, що ця думка не є новиною. Ще О. М. Радищев наголошував, що “верховна влада має багато засобів спрямовувати діяння громадян шляхом закону, і всі вони можуть бути предметом загального законоположення. Цими засобами можуть бути: 1) заборонні, 2) спонукальні. Заборонні засоби, - продовжував він далі, - це установлені в законі покарання, спонукальні - це нагородження різного роду”. Необхідність пошуку правди в праві, в законодавстві визнавалася і в дореволюційній російській юридичній літературі. Причому акцент робився на застосуванні в зазначених дослідженнях соціально-філософського підходу, а не просто формально-юридичного, державно-політичного.

Так, зокрема, професор Київського університету К. Неволін стверджував: «Закон у сутності своїй є взагалі правда. Він або виявляє її вимоги, або визначає насправді заходи для виконання цих вимог...» Точним і твердим чином сутність правди може бути визначена лише у філософії, де у безперервному зв'язку умовиводів розвиваються начала будь-якого буття, від найповнішого до найобмеженішого”.

Сутність нормативістського підходу до розуміння права. За часи радянської влади в колишньому СРСР фактично утвердився нормативістський підхід до права. Він відповідав офіційно утвердженому в 20-30-х роках напряму розвитку суспільної правосвідомості, яка відбивала політичну, класову природу і суть радянського чинного права, його зв'язки з державою та матеріальними умовами, що визначали волю верхівки пануючих соціальних сил. Марксистсько-ленінське вчення виходило з тлумачення держави як політичного апарату, а державного управління як функції класового панування і придушення, хоча все це подавалося від імені народу. “Радянське державне управління, - підкреслював академік СРСР Вишинський А. Я., - це здійснення завдань диктатури пролетаріату, це реалізація волі радянського народу”. Право ж тлумачилося як зведена у юридичний закон воля панів-ного класу, класова воля, що знаходила свій вираз у юридичній формі, як формі виразу і застосування насильства.

Основним недоліком нормативістського підходу було зведення сутності права до явища суто політичного, осмислення багатомірної проблеми генезису правового відношення головним чином через призму його зв'язку з радянською державою, юридичною нормою. Саме тому поняттям права в радянському суспільстві охоплювались також досить численні державні загальнообов'язкові установлення - плани, завдання, презумпції, дефініції тощо, які суттєво відрізнялися від “класичної” юридичної композиції (структури) норми. Спроба (що мала місце не тільки в юридичній літературі, а й в практиці) “підігнати” такі узагальнюючі установлення (як і правові принципи) під юридичні норми не тільки перешкоджала правильному визначенню природи та змісту цих установлень, але й не сприяла теоретичному осмисленню всієї складності права як багатоаспектного соціального явища. Право розглядалося не як основа, зокрема, державного управління, а як політичний елемент надбудови, невід'ємний від держави продукт та політични інструмент її діяльності, основа і засіб классового панування в політичних формах. Наслідком абсолютизації нормативістського аспекту праворозуміння (так називаний нормативістський підхід) стала недооцінка соціальної природи як юридичних відносин, так і суб'єкта права, а також тих потреб і інтересів, з приводу яких складаються, змінюються і розвиваються як фактичні суспільні відносини, так і їх юридичні форми. Ототожнення в радянській теорії та юридич- ній практиці права виключно з юридичними нормами, обмеження джерела права лише діяльністю органів державної влади зумовлювались природою тоталітарного і авторитарного політичних режимів, суттєвою ознакою яких стали удержавленість суспільства, фактичне приниження ролі народовладдя і людини в соціальному бутті. Юридичні, зокрема законодавчі, відносини завжди персоніфікуються у певних соціальних особах, які мають свої потреби. Тому і суперечності повинні розкриватися через поведінку осіб, їх потреби та можливості задоволення цих потреб. Відрив юридичних відносин від їх суб'єктів, від їх реальних потреб і інтересів, соціальної діяльності, взаємодії призводить, як правило, до аналізу цих суб'єктів лише в гносеологічному плані, в рамках якого соціальний суб'єкт розглядається тільки як носій пізнавальної діяльності. Але пізнання - це лише один із видів соціальної діяльності. Більш того, несприйняття людини - сторони юридичного відношення як активного носія суспільних функцій, ролей призводить до уявлення про особу лише як об'єкт - засіб вирішення завдань організації та управління суспільним життям. Звідси значним методологічним прорахунком у нормотворчому процесі, насамперед у процесі законотворення, була однобічна, одностороння орієнтація юридичних норм на врахування потреб переважно у контексті майбутнього, без достатньо реального знання теперішнього, що, як відомо, девальвує останнє. Та й майбутнє при такому підході виглядало ілюзорним, тому що вирішення питань задоволення суспільних потреб не спиралося на реальні можливості теперішнього. Як наслідок цього за дійсність часто видавалася ідеальна конструкція, апріорна схема. Ідеологія і законодавча діяльність. Відомо, що в основі всіх суспільних, в тому числі політичних і юридичних процесів завжди знаходиться ідейне начало. Особливо це стає помітни в процесі зміни існуючої системи державної влади, обумовленої передусім зміною соціально-економічного ладу суспільства, його державно-політичного устрою. І хоч би що ми розглядали, наприклад, визначення мети перетворення системи державної влади, вибір напрямків суспільного руху, засобів перетворення економічної, політичної, правової систем тощо - в їх основі завжди знаходяться певні ідеї. Кожна індивідуальна і суспільна дія ґрунтуються, як правило, на ідейній базі. Наслідком зростання якості суспільної свідомості є все більша актуалізація проблеми ідейного начала як в самопізнанні, так і самотворенні. Саме тому ленінська ідея, що “ми нічого “приватного” не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне” перетворилася в ідеологічне гасло, що підкорило всі різновиди державної діяльності, які були поширені не тільки на галузь радянського господарства, а фактично на організацію і управління всіма сферами радянського суспільства. Абсолютизація класового, політичного підходів до вивчення держави і права призвела до фактичного ігнорування демократичного розвитку радянської державності. Величезні зміни в громадянському і політичному розвитку радянського суспільства ігнорувалися від часу проголошення зазначених постулатів. І якщо деякі з них через очевидну суперечність суспільній практиці трохи модифікувалися, то сутність марксистсько-ленінського вчення як методологічної основи теорії права залишилася незмінною, як і вимога непохитного використання його як політичного знаряддя.

На жаль, й досі не подолана політична спадщина радянського періоду, коли юридично закріплювалася фактична диктатура партдержноменклатури, панування адміністративно-командних методів управління в народному господарстві, а відомча нормотворчість (по суті) правила за легітимну основу тоталітарного і авторитарного режимів в суспільстві. Окрім цього, зазначимо, що в умовах вже суверенної України продовжується також вживання традиційних за змістом для радянської теорії права юридичних понять і категорій, зокрема держави і права. Причому ці поняття і їх визначення органічно через теоретичну і буденну політичну і правосвідомість продовжують входити не тільки у вітчизняну юридичну науку, а й в політичну і юридичну практику, стають її органічною складовою.

Сьогодні ці поняття і категорії вимагають свого наукового переосмислення, якщо необхідно -уточнення, збагачення їх суті та змісту з врахуванням нових історичних умов і чинників. Їх не можна просто ідеологічно відкинути в нових історичних умовах без співставлення з існуючими суспільними реаліями і ще більше з майбутніми конституційно закріпленими цілями суспільного розвитку України. Тому, коли сьогодні в Україні з'являються наукові поняття права, засновані на філософії позитивізму, зокрема на юридичному позитивізмі як одному з конкретно-історичних варіантів формально-догматичної теорії права, особливо коли йдеться про фундаментальні дослідження, то можна певним чином прогнозувати тенденції суспільного розвитку. Життя вже неодноразово доводило, що не можна відшукати ефективних засобів юридичного впливу на поведінку людини, вбачаючи коріння права лише у юридичних нормах, ухвалених державою, розуміючи право тільки як творіння, результат діяльності держави. Якщо вважати джерелом права тільки зовнішні щодо людини владні чинники, то відокремлені від людини вони будуть сприйматися нею як чужа, зовнішня сила, будуть розглядатися нею як обмеження і утиск.

Лише волюнтаристське зменшення зовнішніх, бажаних державою, зокрема українською, обмежень, розширення зовнішньої свободи людини без відповідної підго-товки та вирощення паростків внутрішньої свободи останньої може привести лише до криміналізації суспільства, виникнення мафіозних утворень, зростання корупції в різних ешелонах влади і т. ін., тобто, розростання неправа, свавілля. І тут не допоможе ніяка аргументація, наприклад, типу, що це “хвороба росту”, обумовлена випереджаючими темпами розбудови матеріальної бази українського суспільства, в порівнянні з його духовною структурою. Проте, все ж слід зазначити, що там, де немає межі і гарантії зовнішньої свободи людини, немає права як справедливості - панує свавілля. Свобода людини у суспільстві, писав Дж. Локк, полягає в тому, щоб “йти за своїм власним бажанням у всіх випадках, коли це не забороняє закон…” В цьому плані слушно зазначає Ф. А. Хайєк: “Одна з аксіом традиції свободи полягає в тому, що примус стоосовно людей дозволяється лише в тих випадках, коли він необхідний для забезпечення загального добробуту або громадського блага”, безпеки суспільства та держави. Саме тому проблема визначення меж для адекватного використання можливостей законодавства, в тому числі кримінального, у створенні й підтриманні соціального порядку, забезпечення юридичної рівності та свободи у суспільстві, здійсненні соціального контролю завжди була актуальною, а сьогодні набуває особливого значення в усьому світі, в тому числі і в Україні. В пізнанні природної сутності людини як складного багатомірного і в той же час цілісного сущого: матеріальної (тілесної), живої, розумної і духовної, ірраціональної, індивідуальної істоти, втілених в кожному з нас - ключ до усвідомлення суті багатоаспектного характеру поняття права, розуміння співвідношення права і юридичного закону. А для цього необхідно вивчати не тільки відносини існуючого позитивного права, сущого, а й належного у праві, обумовленого і природним буттям, і соціальною, хоча і суперечливо, сутністю людини, певний погляд на процес “життя” права, на основі якого має формуватися, зокрема, українське законодавство і правове мислення. А це вже не предмет теорії права, а філософії права.

Філософія права як система знань про ідею права є не просто пасивним результатом розвитку юридичних знань, що одержані в процесі дослідження істини, правди правового буття, його різноманітних форм, а активним засобом пізнання цього буття, його сутності. Виходячи з цього, філософія права, як видається, має виконувати в системі юридичних наук декілька функцій: по-перше, інтегративну, тобто сприяти, насамперед, висуванню нових правових проблем на “стику” юридичної науки з різними, як суспільствознавчими, так і природничими науками; по-друге, методологічну, тобто на основі конструктивно-критичного порівняльного аналізу сприяти пошуку нових шляхів пізнання і, якщо потрібно, перетворення правової дійсності, конструюванню нових методів і логічних форм; і, в-третіх, ціннісно-регулятивну, аксіологічну функцію тобто має співвідносити цілі й шляхи пізнання істини в праві та перетворення правової дійсності з гуманістичними загальнолюдськими правовими цінностями в їх соціально-етичному вимірі. В цьому плані, як видається, юриспруденція може здобути своє фундаментальне значення для людського буття лише тоді, коли зв'яже свою мету з філософією права, філософським правовим світоглядом. У філософії права аналогом універсуму є право, що не має чітко окреслених меж і плану майбутнього розвитку і пов'язане з усіма рухливими багатоманітними сторонами людського життя через взаємодію з ними. Філософію права не цікавить конкретна юридична практика в її відособленому існуванні. Навпаки, її цікавить сукупність всього існуючого в праві, тобто, правова дійсність в цілому і, отже, у кожному суб'єкті права, те, що відрізняє його від інших суб`єктів або об'єднує з ними; їхня роль і місце в соціальній ієрархії серед інших соціальних суб'єктів. Прагнення філософії права розглядати право як цілість пов'язане з тим, що ряд конкретних правових явищ є тільки фрагмент, до котрого необхідно домислити реальність, якав дійсності може бути іншою. Наприклад, правова система конкретної країни здається чимось закінченим і достатнім. Вона складається із певних суб`єктів права, об`єднаних певними юридичними відносинами, системи чинного права, її інститутів, галузей, юридичних норм, законодавства в цілому і т.д. Відомо також, що в нашійкраїні існують злочинні явища і процеси, потужна кримінально-тіньова економіка тощо. Проте завжди поряд з певними уявленнями про вітчизняну правову систему існує загальний фон - світовий правовий простір. Тобто, зокрема, українське право навіть при безпосередньому розгляді є лише першим планом, що завжди доповнюється більш загальним, транснаціональним, загальнолюдським правовим розвитком суспільних відносин. Розділяючи систему чинного права на певні сфери (наприклад, приватне та публічне), галузі, інститути, норми тощо, які сприяють встановленню балансу об'єктивних приватних і публіч-них інтересів, що виключав би їх конфлікт у суспільстві [34, с. 27; 37 с. 3-11; 29, с. 3-15], ми бачимо тільки лише частину схованого від нас правового буття. Що ж до філософії права, то вона покликана, як видається, для пошуку цілісного погляду на правовий суспільний розвиток, де юридичний аспект лише один з багатьох. Вона спрямовує наше мислення до пізнання права у його різнобічності, багатомірності, повноті й цілості. Під цим кутом зору стає очевидним, що корінний недолік позитивної юриспруденції саме полягає в її нездатності зрозуміти смислову цілість і водночас багатомірність правової дійсності, а отже, обмеженість у пізнанні юридичного аспекту права. В процесі пізнання позитивною юриспруденцією правової дійсності ігнорується цілісна природа (тілесно-душевна і матеріально-духовна) структури особи не тільки як суб'єкта цієї дійсності, а й її джерела. Внаслідок чого позитивізм опрацьовує методологію, неадекватну природі досліджуваного об'єкта. Право ж ніяк не можна розглядати, обмежуючи його причини і джерел лише державною діяльністю, без звернення до людської природи, особливо коли відшуковуються основні засади, на які мають спиратися юридичні норми, покликані забезпечувати порядок в людському суспільстві, його цілість. Як складне соціальне явище, яке має багатомірну структуру, право являє собою діалектичну єдність об'єктивних і суб'єктивних чинників, що (єдність) багато в чому обумовлена природою людини. Виконуючи у суспільстві роль об'єктивної функції упорядження суспільних відносин, право виступає інтегрованою часткою соціокультурної реальності. Воно пов'язане з природою людської поведінки, і тим самим інституціонально є компонентом усіх сфер суспільства. Право не є автономною сферою як юридичних норм, так і абстрактних уявлень про ідеальне (належне) право._ Виходячи із зазначеного, ми маємо всі підстави припускати, що розвиток суспільства і права як його органічної складової частини обумовлений не тільки раціональними, а й ірраціональними чинниками. Суспільне життя у великій мірі залежить не тільки від об'єктивних умов і обставин, а й від самих людей, від того, як вони реально сповідують соціальні цінності та як наполегливо впроваджують їх у життя, від їхньої ірраціональної поведінки, яку треба намагатися враховувати не тільки в процесі будь-якого соціального дослідження і прогнозу, а й в процесі законопроектування й прийняття того чи іншого законодавчого акту. В цьому плані філософія права характеризується, як будь-яка філософська система знань, гуманістичною спрямованістю, людським виміром. Вона є не просто відбитком суспільного буття або наукою про найбільш загальні правові закономірності. Вона, звичайно опосередкованим чином, через дослідника, пов'язана з конкретними закономірностями суспільного устрою, але досліджує філософія права інше. Їїкавлять загальні правові засади у відносинах саме людини і природи, людини і культури, відносини насамперед у тріаді: людина, суспільство, держава. Що менше персоніфікована, олюднена філософія права, то більше вона перетворюється у догму, позбавлену самосвідомості. Вона втрачає власні начала і спеціалізується на відбитті зовнішніх для суб'єкта, що пізнає, об'єктивних правових процесів. Філософія права відіграє величезну роль у справі гуманізації суспільства, оскільки вона розглядає людину не тільки як об'єкт пізнання, але, насамперед, як безпосередній суб'єкт пізнання закономірностей свободи, справедливості, необхідності, можливості тощо. При цьому правова дійсність пізнається не безликим суб'єктом, а конкретним дослідником - особистістю, для якої ставлення до дійсності завжди є оцінна категорія. Тому у філософії права правові відносини і їх юридична форма обов'язково розглядаються через призму конкретного вираження ціннісно-значимого змісту духовного і матеріального життя. Такий підхід передбачає творчу активність суб`єкта у процесі пізнання правових явищ, яка має визнавати інтелектуальну, економічну й іншу свободу інших особистостей, поважати права і свободи людей, відповідальність кожної дієздатної особи за себе і за всіх, усебічний підхід у пізнанні. Як слушно зазначається в літературі “людина створена для того, щоб удосконалювати нове: нема межі різноманітності творінь, що дозволені людині” [28, с. 15]. З позиції філософії права суб`єктом права може виступати як людство в цілому, тобто не якийсь конкретний індивід або колектив як якесь збірне ціле, а жива єдність духовних сил і потенцій, до якої причетні як усі люди, так і окрема мисляча людина, яка виявляється в реальності емпірично в окремих особистостях. Людство як трансцендентальний суб'єкт права об'єднує в собі розрізнені юридичні акти, і як таке - людс- тво є носієм земного колективного розуму, Софії земної, “знятим усесвітом”, а космос - потенційним полем діяльності (у тому числі пізнання) людини. Тому, в принципі, незалежно від рухли- вості, нестабільності суспільних відносин, можливе поступове пізнання й оволодіння закономірностями природи і суспільства та їхнє використання в практиці правового регулювання. Вітчизняна філософія права, як видається, покликана виконувати функцію своєрідного “інтегратора” знань не тільки про право, а й про людину в праві, сприяти переборенню існуючого в теорії пізнання дуалізму природно-правових і соціологічних методів, врахуванню в правознавстві не тільки політичної, юридичної і навіть соціальної сутності права, а й органічного зв'язку права з природними закономірностями, зокрема, біологічною природою людини, екологією тощо, які впливають на поведінку людини, обумовлюючи, зокрема, її нестабільність. Особливість сучасних наукових знань, наукового розвитку в світі характеризується загальною тенденцією до інтеграції різних наук, аспектів, методів дослідження тощо, якими має володіти людина як суб'єкт пізнання. Йдеться про інтеграцію знань, побудову синтетичних теорій, що характеризують людський розвиток. Щодо філософії права, то вона, як видається, має співвідносити свої сформульовані знання про право з загальнолюдськими соціальними цілями, перспективами гуманітарного розвитку людства. Це набуває важливого значення на початку третього тисячоліття, коли людина дійсно розумна (Homo sapiens) стає осердям не тільки “бутя Досліджуючи проблеми формування та розвитку доктрини природного права, а також пов'язаних з нею фундаментальних питань правової теорії щодо походження права, його зв'язку з моральністю та ідеями справедливості і свободи, маємо звернутись до аналізу правової думки доби Нового часу, і зокрема до поглядів Томаса Гоббса (1588-1679), якого Є. Трубецькой небезпідставно назвав автором одного з перших систематичних вчень про суспільство, державу і право [1]. Актуальність звернення до поглядів Т. Гоббса зумовлюється декількома основними причинами. По-перше, саме в межах його державно-правової теорії вперше за доби Нового часу було запропоновано систематичний виклад не лише генезису держави з первісного “додержавного стану”, а й надзвичайно цікаву модель того, яким чином вихідне “природне право” трансформується в конкретні закони, що згодом набувають форми системи позитивного законодавства. По-друге, поза зверненням до правових теорій доби Нового часу (в тому числі й до правових поглядів Т. Гоббса) ми не зможемо надати цілісної історико-правової реконструкції тих шляхів, якими розвивалась доктрина природного права від початку ХVІІ і фактично до кінця ХХ ст. Водночас чимало суперечок, які точилися у правовій науці Російської імперії нприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., також незрозумілі, оскільки всі без винятку правознавці (представники історичної, природно-правової, соціологічної, психологічної шкіл права) так чи інакше зверталися до аналізу правової теорії Т. Гоббса та визначених ним понять: “природне право”, “природний закон” тощо. По-третє, в розробленій Т. Гоббсом правовій теорії було обґрунтовано цілий ряд понять та ідей, які дозволили з наукових позицій описати такі складні процеси, як: формування держави іправа, взаємодія держави і права, об-меження індивідуальної свободи у правовій формі, втілення вимог справедливості у державних законах тощо. До того ж, як зазначає В. Графський, саме в розробленій Т. Гоббсом теорії “основоположних природних законів” можна побачити, яким чином начала справедливості трансформуються в норми права. Останній момент є особливо важливим з огляду на те, що саме ця проблема часто була одним з основних предметів суперечок між представниками історичної школи права і школи природного права наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. Отже, зважаючи на актуальність дослідження правової теорії Т. Гоббса під кутом зору співвідношення таких понять, як “природне право” і “природний закон”, сформулюємо основні завдання, які поставлені вмежах даної статті. Це: а) розкриття змісту понять “природне право” і “природний закон” у правовій теорії Т. Гоббса; б) розкриття специфіки співвідношення між правом і законом, як її тлумачить цей мислитель; в) дослідження системи природних законів та специфіки їхнього взаємозв'язку. Аналіз природного стану людини