Структурна політика в системі державного регулювання економіки в умовах суспільної трансформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

УДК 351.82

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

СТРУКТУРНА ПОЛІТИКА В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОНОМІКИ В УМОВАХ СУСПІЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

25.00.05 - галузеве управління

БІЛА Cвітлана Олексіївна

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Українській Академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант -доктор економічних наук, професор БОДРОВ Володимир Григорович, Українська Академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри економічної теорії та історії економіки.

Офіційні опоненти:доктор наук з державного управління РИЖИХ Василь Миколайович, Адміністрація Президента України, завідувач відділом контролю виконання актів і доручень Президента України Головного контрольного управління;

доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України БЕЗЧАСНИЙ Леонід Костянтинович, Інститут економіки Національної академії наук України, заступник директора з наукової роботи;

доктор економічних наук, доцент кафедри політичної економії КВАСНЮК Борис Євгенович, Інститут економічного прогнозування Національної академії наук України, заступник директора з наукової роботи.

Провідна установа - Економічний науково-дослідний інститут Міністерства економіки України (м. Київ), відділ проблем економічної стратегії, прогнозування та регулювання економіки, м. Київ.

Захист відбудеться 25 червня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України за адресою: (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20). Автореферат розісланий 23 травня 2002 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В.К. Майборода

Загальна характеристика роботи

структурний політика податковий бюджетний

Актуальність дослідження. У світовій господарській практиці державна структурна політика стала одним з визначальних чинників стійкого макроекономічного зростання, забезпечення його ефективності, стабільності й соціальної спрямованості. Про це наочно свідчать прогресивні структурні зрушення в післявоєнний період в економіці ряду країн Заходу й Сходу, зокрема США, Великобританії, Німеччині, Японії та інших. Разом із тим остаточно була доведена неспроможність структурної політики в межах адміністративно-командної системи, передусім колишнього СРСР, деформації соціально-економічного розвитку якого стали вихідною базою для формування сучасної структури економіки України й перетворились на основну перешкоду до її входження у світовий ринковий простір як високотехнологічної, конкурентоспроможної держави.

За таких умов, розробка наукових засад сучасної, адекватної ринковим перетворенням структурної політики в Україні набуває особливої ваги. Саме з нею пов'язаний комплекс специфічних завдань перехідного періоду - від формування сучасного ринкового середовища до подолання екстенсивного типу розвитку, глибокої деформації економіки, втрати нею соціальної спрямованості. Реалізація цих завдань вимагає активних заходів державного управління процесів кардинальної структурної перебудови економіки, у тому числі й на різних її рівнях: соціальному, галузевому, регіональному, відтворювальному, зовнішньоекономічному, з урахуванням їх взаємовпливу, функціональної взаємозалежності, тобто на основі системного комплексного науково-практичного підходу.

Застосування для відродження національної економіки окремих рекомендацій у межах загальновідомих на Заході макроекономічних моделей (переважно неоліберальних) без урахування специфічних особливостей перехідного періоду призвели до глибокої затяжної кризи, яка в Україні супроводжувалась посиленням дії негативних чинників, що й досі гальмують процес стабілізації економіки і її сталого зростання. Серед них - брак грошово-кредитних, головне, інвестиційних ресурсів, зовнішня й внутрішня заборгованість, залежність від імпорту енергоносіїв, різке зростання тінізації економіки, посилення соціальної несправедливості в суспільстві й інші явища, подолання яких неможливе без підвищення активної регулюючої ролі держави, передусім упровадження структурної політики.

За цих обставин невідкладним завданням розробки наукових засад державного управління стає теоретико-методологічне обгрунтування структурної політики в умовах перехідного періоду. Фактично, виникла потреба у формуванні нової парадигми структурних перетворень і відповідного розуміння природної сфери державної активності. Насамперед ідеться про цілі, об'єкти, механізми й інструменти державного регулювання структурних зрушень, визначення критеріїв їх ефективності з погляду соціальної спрямованості процесів суспільної трансформації, “структурний ефект” у цілому.

Особливого науково-практичного значення набуває виокремлення проблематики інституційних реформ, передусім в аспекті створення в Україні сучасної соціально-орієнтованої ринкової економіки й дотримання норм соціальної справедливості в суспільстві. Вирішення цих питань залежить від забезпечення інноваційно-інвестиційного типу економічного зростання, подолання “іміджу” другосортної держави, промислове виробництво якої має переважно сировинну, напівфабрикатну орієнтацію. Лише на таких підставах можна сподіватися на віднайдення Україною власної ніші в міжнародному поділі праці, її входження до Європейського співтовариства на правах рівноправного партнерства.

Актуальність науково-практичної розробки проблем державної структурної політики засвідчують численні гострі дискусії навколо них. Ґрунтовне дослідження різних аспектів цієї тематики здійснюють у своїх працях відомі українські вчені: О.М. Алимов, Ю.С. Архангельский, Ю.М. Бажал, Л.К. Безчасний, В.Г. Бодров, П.П. Борщевський, А.С. Гальчинський, В.М. Геєць, С.І. Данилишин, М.І. Долішній, С.І. Дорогунцов, П.С. Єщенко, Б.Є. Кваснюк, В.Е. Коломойцев, В.І. Кононенко, І.І. Лукінов, А.Ф. Мельник, І.Р. Михасюк, В.М. Рижих, Л.Г. Чернюк, А.А. Чухно, І.С. Ястремський та інші.

На основі всебічного аналізу набутого досвіду структурних перетворень в економіці України та їх наукового осмислення й узагальнення в дисертації пропонується комплексна концепція теоретико-методологічних засад і практичних аспектів реалізації структурної політики держави в умовах глибоких суспільних трансформацій перехідного періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в межах Комплексного наукового проекту Української академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації 0200U0041030); пов'язане з темою “Механізми регулювання ринкової економіки” (номер державної реєстрації 0101U003345), в розробці якого здобувач брав безпосередню участь як науковий співробітник кафедри економічної теорії та історії економіки УАДУ.

Метою дослідження є узагальнення й оцінка результатів структурної переорієнтації економіки України в 90-х рр. ХХ ст., її відповідності критеріям розбудови сучасного конкурентоспроможного соціально-орієнтованого ринкового господарства; удосконалення теоретико-методологічних засад формування структурної політики в Україні й визначення пріоритетних напрямів і методів реалізації структурних зрушень у системі державного регулювання економіки на початку ХХІ ст.

Досягнення мети здійснювалось у результаті послідовного розв'язання таких завдань:

здійснити порівняльний аналіз теоретико-методологічних засад структурної політики держави в різних економічних системах у їх історичному розвитку (вітчизняний і світовий досвід); виявити відповідність сучасних теорій стабілізації і макроекономічного зростання завданням суспільної трансформації в Україні;

дослідити різні концептуальні підходи до структурної політики, що склалися в Україні в 90-і рр. ХХ ст., оцінити її науково-практичну спроможність і виявити перспективні напрями реорганізації системи державного управління з метою підвищення ефективності структурних перетворень на сучасному етапі;

визначити ступінь ефективності державного регулювання процесу оптимізації відтворювальної структури економіки України, основні напрями й механізми вдосконалення державної податкової, тарифної, бюджетної та інвестиційної політики в умовах подальшої лібералізації господарської діяльності; виконати відповідні прогнозні розрахунки;

встановити на основі економетричних досліджень та макроекономічного моделювання головні тенденції у формуванні галузевої структури промислового комплексу України в перехідний період; фактори, що їх визначають; перспективність цих тенденцій, відповідність критеріям структурної перебудови економіки України;

виявити результативність адміністративних і економічних важелів державного впливу на забезпечення регіоналізації структурної політики в Україні, обгрунтувати шляхи й засоби підвищення їх ефективності;

розкрити зміст, ефективність і подальші напрями інституційних реформ, перетворень, перебудови системи відносин власності, створення сприятливого конкурентного й інноваційно-інвестиційного середовища, відповідної фінансової інфраструктури, поглиблення структурних зрушень у соціальній сфері; визначити можливості й заходи щодо посилення державного впливу на активізацію цих важливих чинників структурних суспільних перетворень;

з'ясувати вплив інтеграційних процесів на формування нових пріоритетів структурної політики в Україні й напрями її корекції відповідно до вимог стратегічної мети інтеграції з ЄС.

Об'єктом дисертаційного дослідження є структурна перебудова економіки України у процесі суспільної трансформації в 90-ті роки ХХ на початку ХХІ ст.; відповідні нормативно-законодавчі документи цього періоду, державні програми соціально-економічного розвитку республіканського й місцевого рівня, звіти, експрес-інформація Держкомстату, міністерств, відомств України, інших державних установ. Об'єктом дослідження є також наукові праці й методичні розробки як вітчизняних, так і іноземних учених (монографії, статті, матеріали конференцій); матеріали незалежних аналітичних центрів і міжнародних інституцій (Всесвітній банк, Міжнародний фонд “Відродження” тощо) в яких дається незалежний науковий аналіз структурних перетворень в Україні та їх ефективність.

Предметом дослідження є аналіз структурної політики в системі державного регулювання економіки та її наукового забезпечення протягом перехідного періоду; оцінка доцільності й своєчасності впроваджуваних державою заходів з подолання диспропорційності розвитку на відтворювальному, галузевому, регіональному рівнях української економіки, зв'язку цих перетворень з інституційними й суспільними реформами в Україні.

Методи дослідження. У дисертації використано комплексний міждисциплінарний підхід, що ґрунтується на сучасних теоретико-методологічних засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук - логіки, філософії, соціології тощо.

У роботі використовуються такі методи:

історичний і логічний - для дослідження ретроспективи еволюції постановки проблеми й спадкоємності в її розв'язанні у вітчизняній та іноземній науковій літературі;

системний підхід, що передбачає застосування методів аналізу, синтезу, класифікації, систематизації, складає основу всього дисертаційного дослідження, дозволяє з'ясувати й виокремити суть, складові, стан і напрями вдосконалення структурної політики в Україні;

за допомогою економіко-статистичних методів у роботі подаються дані, які ілюструють динаміку основних показників соціально-економічного розвитку, виявляють їх найважливіші тенденції і закономірності, що дозволяє обґрунтувати рекомендації щодо управлінських заходів держави в галузі податкової, бюджетної, інноваційної політики тощо;

застосування економетричного моделювання й прогнозування дозволяє виявити залежність між рівнем оподаткування й активізацією інвестиційних процесів, з'ясувати їх вплив на прискорення оптимізації відтворювальних, галузевих пропорцій структури української економіки, зробити прогнозні розрахунки макроекономічних показників по Україні на 2002-2003 рр.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному, системному аналізі структурної політики як багатоієрархічного явища, одного з найважливіших чинників суспільної трансформації. За результатами дослідження дається науково-практичне обґрунтування напрямів, тенденцій і критеріїв удосконалення структурної політики в системі державного регулювання економіки України на початку ХХІ століття.

У дисертації вперше у вітчизняній науковій літературі:

встановлено, що для формування принципів сучасної структурної політики в Україні найбільш прийнятними є концептуальні теоретико-методологічні засади неоінституціоналізму, які дозволять повніше враховувати національну специфіку, поєднати мікро-, мезо- та макроекономічні пріоритети структурної перебудови, узгодити їх із соціальною, міжнародною сферами, системою державного регулювання, піднести структурну політику до інституційного рівня суспільної трансформації;

доведено (за допомогою моделювання залежності між рівнем оподаткування й інвестиційними процесами), що головним чинником досягнення оптимальних відтворювальних пропорцій ВВП, створення ефективного попиту й досягнення стабільності макроекономічного зростання в Україні є податкова й бюджетна політика, яка до останнього часу гальмувала процеси структурної перебудови в Україні, а основними заходами її вдосконалення визначено суттєве зменшення оподаткування підприємств (податків на виробництво, непрямих податків) і домашніх господарств, зменшення управлінських витрат і збільшення інвестиційної складової у видатках бюджету, скорочення пільг і субсидій, недопущення заборгованостей по пенсіях і заробітній платі працівників бюджетної сфери тощо;

на основі виконаного економетричного моделювання вперше виявлена залежність динаміки обсягів виробництва за основними галузями промисловості України від змін в обсягах інвестиційних потоків державного походження і доведено, що однією з головних причин збереження галузевих деформацій - переважно сировинної і транзитної орієнтації сфери виробництва й послуг, загострення паливно-енергетичної кризи, різкого зменшення науково-інтелекту-ального потенціалу тощо, - є пасивна або неефективна інноваційно-інвестиційна політика держави, а заходами подолання цих та інших негативних явищ визначено: зростання обсягів і ефективності спрямування інвестиційних видатків бюджету й контроль за їх освоєнням, упровадження дієвої антимонопольної політики (насамперед за рахунок цінового й тарифного контролю за діяльністю монополістів), збільшення видатків у сфері нематеріального виробництва, передусім гарантованого фінансування освіти й науки з метою відродження науково-інтелектуального потенціалу України;

удосконалено підходи до вирішення проблеми створення ефективних регіональних структур економіки України, мінімізації значної економічної і соціальної диференціації у розвитку регіонів, обґрунтовуються як основні складові принципово нової регіональної структурної політики: удосконалення чинного законодавства з метою врегулювання міжбюджетних відносин, чітке розмежування повноважень органів центрального управління й місцевого самоврядування і посилення дієвості останніх шляхом їх інформаційно-організаційного забезпечення, фінансової підтримки (насамперед за рахунок врегулювання питань розпорядження комунальною власністю, здійснення врівноваженої політики місцевих податків тощо);

поглиблено аналіз тісного взаємозв'язку між інституційними реформами й формуванням критичної маси ринкових перетворень як специфічної особливості структурної політики в Україні; доведено, що грошова приватизація і залучення реальних інвесторів, демонополізація і законодавча підтримка конкуренції зумовлюють не тільки зміну галузевих пропорцій економіки, руйнацію витратної структури виробництва, але й трансформацію відносин власності й формування нової структури суспільства.

Набули подальшого розвитку :

обгрунтування того, що для зростання обсягів довгострокових інвестицій як основного важеля структурної перебудови економіки першочергове значення має державне сприяння процесам капіталізації і концентрації грошових ресурсів (за рахунок податкової, кредитної політики); створення відповідної інфраструктури фінансового ринку, підтримка банків, бірж, інвестиційних компаній і фондів, страхових установ, підвищення їх платоспроможності, забезпечення правової бази для розширення переліку послуг (строкові угоди, операції хеджування тощо);

концепція обмеження масштабів тіньової (нелегальної) економіки за рахунок уточнення функцій державного управління й контролю за бізнесом, упровадження важелів регуляторної політики, усунення суперечностей у чинному законодавстві, його лібералізація тощо, унаслідок чого: зменшаться “ціна підкорення закону”, трансакційні витрати, припиниться перелив капіталу за кордон (через офшорні й фіктивні компанії), тобто послабиться дія чинників, що “консервують” енерго-, матеріаломістку структуру українського виробництва і разом з тим за рахунок легалізації обігових коштів та інвестиційних ресурсів підвищаться можливості структурно-інноваційних зрушень і технічного переоснащення українських підприємств;

положення щодо позитивного соціального ефекту в результаті структурної реорганізації виробництва: оновлення фізично й морально застарілого устаткування зменшить навантаження на робочі місця, що не потребують спеціальної підготовки працівників, і відповідно попит на низькокваліфіковану робочу силу; оптимізація співвідношення рівнів оплати праці за галузями, що сьогодні є досить слабким стимулом до структурних змін, сприятиме переливу капіталів і трудових ресурсів у перспективні, інноваційно зорієнтовані, наукомісткі сфери господарювання;

уперше здійснено докладний аналіз мети, порядку утворення й напрямів фінансування європейських структурних фондів (Instrument for the Structural Policies for Pre-accession (ISPA); Special Action for the Pre-accession for Agriculture and Rural Development (SAPARD); EU PHARE; European Regional Development Fund (ERDF); European Social Fund (ESF); European Agriculture Guidance and Guarantee Fund (EAGGF); Financial Instrument for Fisheries Guidance (FIFG) на основі чого доводиться, що необхідною умовою вдосконалення структурної політики у напрямі досягнення конкурентоспроможності економіки України на світових ринках і входження у світові інтеграційні угруповання на засадах рівноправного партнерства (передусім до ЄС) повинно стати дотримання вимог, що висуваються до країн - членів ЄС, умов “Доступного Партнерства” (Accession Partnership - AP), з яких головні: посилення соціального захисту людини (створення нових робочих місць, перекваліфікація безробітних, підтримка молоді); дотримання раціональних структурних пропорцій у системі національного виробництва (насамперед - створення сучасної транспортної інфраструктури, дотримання екологічних норм і стандартів); удосконалення регіональної структури економіки, усунення існуючих регіональних диспропорцій тощо).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наукові висновки й узагальнення дисертаційного дослідження переважно доведені до рівня конкретних пропозицій, що робить їх придатними до застосування в практиці державного регулювання економіки з метою прискорення інституційних реформ, активізації процесів суспільної трансформації, мінімізації виявів диспропорційності на відтворювальному, галузевому, регіональному рівні національної економіки. Основні наукові розробки можуть бути використані органами державної влади при вдосконаленні галузевого й функціонального управління господарськими процесами, впровадженні дієвої структурної політики на загальнодержавному (республіканському, місцевому) рівнях. Матеріали дисертації доцільно використати в навчальному процесі, зокрема при підготовці магістрів державного управління.

Частину одержаних у дисертації наукових результатів уже використано Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України під час підготовки проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2002 р. (довідка № 11-55/270 від 7 листопада 2001 р.; довідка № 13-38/395 від 24 грудня 2001 р.) і при розробці Концепції інноваційного розвитку України (довідка № 13-38/395 від 24 грудня 2001 р.). Рекомендації і висновки, подані до Антимонопольного комітету України, використані при підготовці заходів щодо реалізації Указу Президента України “Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки” (довідка № 04-969 від 1 березня 2002 р.).

Матеріали, викладені в аналітичних записках за результатами проведеного дисертаційного дослідження, були використані при підготовці зауважень і пропозицій до проектів Законів України “Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2002 рік”, “Про Державний бюджет України на 2002 рік” Комітетом з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій Верховної Ради України (довідка № 06-8/11-481 від 11 січня 2002 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертації доповідались на республіканських і міжнародних наукових, науково-методичних і науково-практичних конференціях, зокрема: “Структурна політика і ринкова трансформація економіки України” (Київ, 22-25 вересня 1998 р.); “Ринкова економіка й стратегія безпечного розвитку особистості” (Санкт-Петербург, 14 жовтня 1999 р.); “Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі ХХІ століття” (Київ, 1-2 березня 2000 р.); “Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (проблеми дослідження та викладання)” (Київ, 26-27 квітня 2000 р.); “Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки” (Київ, 19-20 вересня 2000 р.); “Strategii єi modalitгюi de intensificare a colaborгrii dintre Moldova єi Romгnia in condiюiile extinderii uniunii Europene spre est” (Chiєinгu, 28-29 septembrie 2000); “Розвиток демократії в Україні” (Київ, 29 вересня - 1 жовтня 2000 р.); “Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 15-16 травня 2001 р.); на науковому семінарі “Сучасна економічна теорія та економічна політика”, що проводився під егідою Міжнародного фонду “Відродження” в Українській Академії державного управління при Президентові України (Київ, червень 2000 р.); на міжнародному науковому конгресі “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, лютий 2001 р.).

Публікації. За темою дисертації опублікована 51 наукова праця (загальним обсягом 44,5 друк. арк.), у тому числі: 1 монографія (22,95 друк. арк.), 26 статей в українських наукових журналах і збірниках, що є фаховими за спеціальністю “Державне управління” (загальним обсягом 14,4 друк. арк.) і 7 статей за кордоном (Росія, Молдова) загальним обсягом 3,5 друк. арк. Протягом 1998-2001 рр. вийшло з друку 17 (сімнадцять) матеріалів і тез конференцій загальним обсягом 3,65 друк. арк.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Дисертація викладена на 506 сторінках: 394 сторінки основного тексту, 64 таблиці (47 у додатках), 35 рисунків (34 у додатках). Список використаних джерел містить 348 найменувань на 29 сторінках; 22 додатки подано на 83 сторінках.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мета й завдання. Визначається об'єкт, предмет, наукова новизна, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, їх апробація.

Перший розділ “Роль держави в реалізації структурної політики за умов системних трансформацій українського суспільства у ХХ сторіччі” присвячений дослідженню закономірностей суспільної трансформації і визначенню ролі й місця структурної політики в теоріях державного регулювання економіки в українській і світовій науковій літературі. Показано, що в Україні найбільшої актуальності ці питання набули в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. при переході капіталізму в монополістичну стадію його розвитку; за часів СРСР при формуванні командно-адміністративної системи управління; починаючи з 1992 р. у зв'язку з переходом постсоціалістичних країн до ринкової економіки.

Дослідження історико-економічного аспекту теми засвідчує, що в працях провідних учених кінця ХІХ - початку ХХ ст. (М. Тугана-Барановського, П. Струве, П. Фоміна й інших; “економістів-риночників” 20-х років (М. Кондратьєва, Б. Бруцкуса, М. Волобуєва й інших), а пізніше вчених, що опинилися в еміграції (С. Бородаєвського, Є. Гловінського, В. Тимошенка і інших) обгрунтовувалися заходи податкової, митної, цінової, кредитної і антимонопольної державної політики, спрямовані на підтримку приватногосподарського інтересу, розвиток нормальної конкуренції, забезпечення вільного руху капіталу й інвестицій і створення тим самим сприятливих умов для формування збалансованої структури національного господарства. Зрозуміло, що такі перспективні наукові розробки не могли бути використані в умовах тоталітарної соціалістичної системи. Показано, що державна монополія в СРСР виключала будь-які альтернативи офіційній економічній і соціальній політиці, можливість вибору оптимального варіанта відтворювальних, галузевих, регіональних пропорцій тощо. Домінували здогматизовані положення щодо провідної ролі І підрозділу суспільного виробництва порівняно з ІІ підрозділом; теза про непродуктивність сфери послуг; абсолютний пріоритет централізованого управління тощо. Посилення структурних диспропорцій, що супроводжувало практичне втілення цих пріоритетів, сприяло поглибленню політичної кризи. Усі спроби здійснити радикальні економічні реформи в СРСР в часи “перебудови” також наштовхувалися на протидію монополії державної власності й засади командно-адміністративної системи управління. Це логічно призвело до ліквідації СРСР і проголошення незалежності молодих демократичних держав, у тому числі й України.

Відзначено, що з початком реального процесу перетворення суспільно-економічних відносин в Україні у формуванні теорії структурних зрушень визначились два альтернативні підходи. Перший базується на засадах ліберальної (монетаристської для США, ордоліберальної для Німеччини) традиції, що в принципі заперечує або істотно обмежує державне регулювання економіки й відповідно структурну політику як його складову. Другий підхід формується на засадах кейнсіанських і посткейнсіанських теорій, в яких структурна політика держави виступає як альтернатива недосконалості ринку, зумовлена вимогами кон'юнктури й пріоритетністю вирішення галузевих проблем. Прихильниками такого підходу є переважна більшість українських учених: О. Алимов, В. Бодров, А. Гальчинський, С. Гасанов, В. Геєць, С. Дорогунцов, В. Ємченко, П. Єщенко, Б. Кваснюк, В. Коломойцев, В. Кононенко, Д. Черваньов, І. Ястремський та інші. Вони вважають, що в перехідній економіці основні ринкові регулятори (ціни, прибутки, процентні ставки, валютний курс, грошові доходи населення тощо) деформовані, тому виникає необхідність активного застосування форм і методів не тільки опосередкованого (податкова, митна, кредитна політика), але й прямого державного регулювання (державні інвестиційно-інноваційні програми, бюджетне інвестування, контроль за цінами, передусім у монопольних утвореннях тощо). Тим самим досить чітко окреслена проблематика досліджень щодо методів державного регулювання структурних перетворень.

Водночас зберігається відчутна відмінність у підходах до визначення об'єктів структурної політики. Домінують класичні уявлення про зміст поняття “структура” в аспекті переважно галузевого поділу економіки. Насамперед ідеться про аналіз внутрішніх і міжсекторних взаємозв'язків галузевої макроструктури в моделі міжгалузевого балансу за схемою “витрати-випуск”, започаткованої в СРСР працями П. Попова, В. Немчинова і інших і розвиненої на принципово нових методологічних засадах В. Леонтьєвим у США. В Україні звітний міжгалузевий баланс за 1999-2000 рр. складено за системою національних рахунків (СНР), розробленою Держкомстатом України за методикою СНР ООН 1993 р. Однак наголошено, що інфляційні процеси й нерівномірні спади (зростання) виробництва й послуг деформують міжгалузеві потоки й роблять проблематичним застосування балансового методу для аналізу структурних зрушень в економіці України. Академік І. Лукінов, наприклад, вважає, що високий ступінь формалізації в міжгалузевих балансах не відображає реальні процеси формування та дії складної системи ринкових відносин у цілому.

Широкого обговорення в економічній літературі України (пік публікацій у 1998-2001 рр.) набула й проблема диверсифікації посекторної і галузевої структури, характерна для економічних систем із високим рівнем індустріального розвитку (підтвердження гіпотези А. Фішера, К. Кларка й Д. Фурастьє про зростання питомої ваги науко- та інноваційно-зорієнтованих секторів економіки - послуги, освіта, інформація). На особливу увагу заслуговують розробки вчених, які пов'язують це питання з проблемою структурної трансформації промислового комплексу України, науковим обґрунтуванням перетворень у межах окремих галузей і відповідних заходів дієвої державної промислової політики (О. Алимов, Н. Гончарова, М. Міхно, В. Лобанов та інші).

На думку західних вчених (П. Ліндерт, М. Портер і інших), пріоритетною у формуванні структурної політики є концепція зростання конкурентоспроможності національних економік на зовнішніх ринках. Однак застосування такого критерію в чистому вигляді для України є проблематичним, оскільки обмеження або ліквідація виробництва в галузях, що не можуть конкурувати з імпортом (продукція машинобудування, виробництво устаткування, високих технологічних продуктів кінцевого призначення тощо) може надовго загальмувати її індустріальний розвиток. Українські вчені (Ю. Бажал, Л. Безчасний, А. Гальчинський, В. Геєць, П. Єщенко, Б. Кваснюк, В. Коломойцев, С. Онишко, А. Чухно та інші) слушно пов'язують підвищення конкурентоспроможності національної економіки в сучасних умовах із зростанням імпортозаміщуючих виробництв, відповідним спрямуванням структурної політики держави на їх інноваційне оновлення.

Поступово в українській науці відбувається усвідомлення необхідності багаторівневого підходу до визначення змісту самого поняття “структура економіки” (з урахуванням його складності й багатоієрархічності) і відповідно структурної політики; використання для цього методологічних засад найновішого наукового напряму синергетики. Поєднання методології синергетики з теорією систем та інституціональним підходом дозволить не тільки врахувати співвідношення й взаємозалежність між усіма елементами економічної системи, але й органічно поєднати їх з іншими чинниками й аспектами суспільного розвитку - правовими, соціологічними, екологічними, психологічними тощо. Особливого значення набуває запропонований неоінституціоналістами підхід, згідно з яким уся сукупність суспільних відносин розглядається з позицій раціонально мислячої “економічної людини” (homo oeconomicus), її суб'єктивної мотивації вибору відносно того, учасником яких інститутів та інституційних перетворень ринкової економіки їй вигідно бути. Така методологічна передумова лежить в основі формування контрактної (договірної) парадигми ринкових відносин і є доцільною для обгрунтування заходів економічної, в тому числі структурної політики держави в перехідний період.

У сучасних наукових розробках країн, що переживають суспільну трансформацію, на зміну спрощеним уявленням про ринок приходить його розуміння як складного структурно-рівневого утворення, що поєднує в собі інститути різного походження фінансові, соціальні, правові тощо. Цей підхід, запропонований свого часу засновниками теорії соціального ринкового господарства (А. Мюллер-Армак, В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов) і продовжений їх сучасними послідовниками, плідно розвивають в Україні Л. Безчасний, В. Бодров, П. Єщенко, Б. Кваснюк, І. Лукінов, М. Меламед, А. Чухно; у Росії Л. Абалкін, Р. Нуреєв, В. Стародубровський, А. Олійник, В. Орєшин, О. Петров, А. Шестаков та інші. Вчені роблять наголос на тому, що застосування методології інституціоналізму передбачає врахування головної тенденції суспільної трансформації, яка полягає не в уніфікації, зведенні до універсальних моделей і форм розвитку, а в ускладненні економічних зв'язків між суб'єктами підприємництва, між державою і бізнесом, у розмаїтті форм господарювання і їх складових на всіх рівнях ринкового господарства. Отже йдеться про розвиток і поширення дії ринкових відносин у цілому, з метою утворення “критичної маси ринкових перетворень”, про зміни на інституційному рівні, що “пронизують” традиційні соціально-економічні структури й зумовлюють їх модифікацію відповідно до мінливих обставин перехідного періоду.

З огляду на зазначені науково-обгрунтовані пріоритети щодо змісту й упровадження структурної політики подано детальний аналіз існуючих проектів урядових програм структурної перебудови економіки України (СПЕУ). Показано, що перший проект (1995 р.), який охоплював період 1995-2015 рр., а також другий проект (1998 р.) “Програма структурної перебудови економіки України на середньостроковий період 1999-2003 роки”, були сформовані практично на рівні загальних концептуальних засад. Водночас у проекті 1998 р. вперше були проголошені такі важливі принципи структурної перебудови, як опора на власні ресурси; інноваційний тип розвитку; орієнтація на інтеграційні процеси. Пріоритетною стала теза про необхідність зростання ролі держави у проведенні активної структурної політики. Національними пріоритетами структурної перебудови визнано: підвищення конкурентоспроможності виробництва, збільшення експортного потенціалу держави; посилення соціальної орієнтованості економіки, освоєння нових конкурентоспроможних товарів народного споживання; реалізація енергозберігаючої моделі розвитку економіки; технологічне оновлення виробництва тощо. Водночас спрямованість капіталовкладень, що передбачалась проектом, фактично не відповідала виконанню цих завдань, слабо були представлені проекти виробництва продукції інноваційного призначення, проекти програми реструктуризації тощо.

Проект “Програма структурної перебудови економіки України на середньостроковий період 2001-2004 роки” (2000 р.) відрізнявся від попереднього якісно новими акцентами: проголошенням курсу на зміцнення позицій внутрішнього ринку на основі зростання платоспроможності населення; обґрунтуванням впровадження механізмів пільгового кредитування підприємств легкої і харчової промисловості з метою освоєння випуску нової конкурентоспроможної продукції; розвитку власної сировинної бази легкої і харчової промисловості й запобігання неконтрольованому експорту сировинних ресурсів; визнання єдиним засобом для зростання конкурентоспроможності національної економіки на зовнішніх ринках комплексного фінансування інноваційних програм під кінцевий результат. Урахування як недоліків, так і позитивних моментів існуючих проектів Програми СПЕУ й посилення тенденцій щодо економічного зростання зумовило розробку нової “Програми структурної перебудови економіки України на період до 2015 р.” (концептуальний варіант, Київ - 2001 р.). На відміну від попередніх, цей проект передбачає реалізацію завдань довгострокової структурної політики, а основним об'єктом структурного регулювання визнано реальний сектор економіки. З огляду на обмеженість в Україні інвестиційних ресурсів виокремлено три пріоритетні напрями: 1) підвищення структурної ефективності економіки; 2) розвиток конкурентного середовища; 3) прискорення інноваційної діяльності. Однак суттєвим недоліком проекту Програми СПЕУ (2001 р.) залишається надмірна деталізація етапів і темпів економічного зростання (2001-2005 рр. - у середньому 5,4 % за рік; 2006-2010 рр. - на рівні 6,8 % за рік; 2011-2015 рр. - до 6 % за рік), оскільки комплексні заходи, необхідні для практичного втілення таких прогнозів, у тому числі інноваційно-структурні зрушення, розвиток високотехнологічного виробництва, збільшення випуску продукції кінцевого споживання, а також питання їх фінансування, окреслені досить схематично.

У дисертації зроблено висновок, що внаслідок “кулуарності”, “закритості” проектів програм структурної перебудови економіки, їх широкого обговорення в наукових колах України не відбулося. Лише окремі вчені - В. Геєць, Ю. Архангельський, авторський колектив - О. Алимов, К. Гончарова, М. Міхно, В. Лобанов, В. Ємченко згадують або аналізують положення цих документів. З огляду на це, у ІІ, ІІІ й IV розділах дисертації зроблено спробу дослідити стан і потенціал усіх джерел фінансових (інвестиційних) потоків для потреб структурної перебудови економіки України, з'ясувати роль державного регулювання щодо активізації цього процесу.

У другому розділі “Структурна політика держави в контексті макроекономічної стабілізації” розкривається зміст структурної політики, спрямованої на оптимізацію відтворювальної, галузевої і регіональної структури економіки України.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що державне регулювання розподілу доходів між секторами економіки (яке відновлює валове нагромадження основного капіталу) у всьому світі визнається одним з базових чинників забезпечення розширеного відтворення виробництва, оптимізації його структурних пропорцій. Механізмом, що забезпечує цей процес є бюджетна й податкова політика. Показано, що існуючий в Україні протягом усього перехідного періоду податково-бюджетний перерозподіл доходів не сприяв формуванню оптимальних пропорцій відтворення ВВП: перерозподіл доходів від ефективно працюючих підприємств на користь нерентабельних, задіяння ринкових механізмів тільки на малих сегментах ринку, виведення тим самим значних фінансових ресурсів з обороту й посилення інфляційних коливань призвели до значних викривлень у відтворювальній структурі ВВП. Зосередження в 1992-1999 рр. державного макроекономічного регулювання переважно на формальних атрибутах і поточних проблемах трансформації (грошова реформа 1996 р., “паперова” приватизація тощо) призвело до втрати контролю за головними системними параметрами макроекономіки.

На основі аналізу статистичного матеріалу й розрахованих автором таблиць показано, що наслідком непомірного посилення податкового тиску на підприємства стало значне зменшення їх обігових коштів, тобто власних інвестиційних джерел. Це логічно призвело до відповідного скорочення реального нагромадження основного капіталу в секторі нефінансових корпорацій до 23,1 % у 1999 р. від обсягу 1992 р., і стало причиною посилення кризових явищ в економіці України в цілому.

Достовірність цих висновків засвідчує макроекономічна регресійна модель і оцінки рівнянь регресійної залежності, здійснених методом найменших квадратів за допомогою програми EVIEWS 3.1 (див. додатки). Результати моделювання підтверджують деструктивний вплив системи державного оподаткування, яка діяла до 1999 р., доводять, що протягом 1992-1999 рр. макроекономічна політика перерозподілу доходів між секторами економіки була зорієнтована переважно на збереження доходів сектора загального державного управління (ЗДУ) за рахунок посилення податкового тиску й зростання рівня нарахувань на заробітну плату при одночасному скороченні бюджетних інвестицій в економіку.

Таблиця 1.1

Видатки консолідованого бюджету України на забезпечення процесу відтворення ВВП (у відсотках до поточного року)

Дані табл. 1.1 засвідчують, що видатки консолідованого бюджету на потреби розвитку народного господарства України не лише зменшувались, але й структурно змінювались: усе менша їх частка мала пряму інвестиційну спрямованість, зростала лише частка державних кінцевих споживчих витрат, тобто на потреби управління тощо. Загальне скорочення бюджетних видатків і капітальних вкладень на народне господарство не компенсувалось зростанням відповідних витрат з боку підприємств через високий податковий тиск.

Звертається увага на подвійний супротивний ефект впливу зростання податкового навантаження на динаміку ВВП: з одного боку, цей чинник пригнічує товарне виробництво (виробництво валової доданої вартості (ВДВ) у галузях матеріального виробництва), з другого - викликає позитивний ефект у вигляді розвитку бюджетної сфери. Останнє, як доводить моделювання, є дієвим заходом державного регулювання відтворювальних пропорцій ВВП в Україні. Збільшуючи чи зменшуючи чисельність бюджетних працівників і ставки їх окладів держава суттєво впливає на споживчі процеси в економіці країни в цілому. Це дозволяє зробити висновок як про існування високого рівня залежності споживчих процесів саме від державного впливу, так і про можливість використання цього чинника для “розігріву” виробництва в майбутньому. Погашення державних боргів перед пенсіонерами й бюджетною сферою, як і зростання товарності сектора домашніх господарств, позитивно впливає на пожвавлення споживчих процесів і розвиток виробництва товарів народного споживання, викликає “мультиплікативний” ефект.

Показано, що формування галузевої структури економіки незалежної України відбувалося на основі глибоких деформацій виробництва й споживання, притаманних ще УРСР. Крім того, постійний негативний вплив на розвиток української економіки мало нерівномірне скорочення внутрішнього й зовнішнього попиту на національні товари й послуги внаслідок розриву інтеграційних і коопераційних зв'язків України з країнами СНД. Падіння виробництва в усіх галузях української економіки посилювалось зниженням цінової і нецінової конкурентоспроможності вітчизняної продукції, зростанням обсягів імпорту іноземних товарів споживчого й виробничого призначення через непідготовленість лібералізації зовнішньої торгівлі.

Унаслідок постійного зниження державою в 1992-1998 рр. “витрат на народне господарство” й незадовільного використання іншого регулюючого важеля державного впливу - заходів податкової, тарифної, бюджетної, інвестиційної політики - на структурні зміни в бік зменшення питомої ваги енерго- й матеріаломістких галузей економіки, її галузева структура формувалася переважно під впливом попиту світового ринку на сировинні товари, напівфабрикати. Наведені в дисертації дані за період 1999-2000 рр. засвідчують, що протягом останнього десятиліття в Україні сформувалась галузева структура економіки, що характеризується як індустріально-аграрна, з невпинним зростанням питомої ваги енерго-, матеріаломістких і екологічно небезпечних виробництв. Так, на 2000 р. обсяги виробництва в чорній металургії становили 27,4%, у машинобудуванні й металообробці 13,4%, хімічній і нафтохімічній промисловості 5,9% до всієї промислової продукції.

У свою чергу сировинна орієнтація національного виробництва і його застаріла технічна база постійно загострюють в Україні питання паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). Проведений у дисертації аналіз свідчить про зростання витрат енергоресурсів на одиницю ВВП, у результаті чого конкурентоспроможність вітчизняної продукції різко знижується. За 1991 - 2000 рр. енергоємність ВВП в Україні зросла майже в 1,3 р. і становила 1,17 кг у.п. на одну гривню, що в 5-6 разів вище, ніж у країнах - учасницях ОЕСР. При цьому, порівняно з 1990 р., на початок ХХІ ст. в Україні промислової продукції виробляється на 65-70% менше, але для підтримки інфраструктури діючих підприємств у робочому стані витрачається стільки ж енергії, скільки при повному завантаженні виробничих потужностей. Як наслідок - висока питома вага енергетичних галузей у загальній структурі українського виробництва. За підсумками 2000 р. електроенергетика становила 12,1%, а виробництво паливної галузі - 10,1% у загальному обсязі промислової продукції.

Однією з головних причин збереження галузевих деформацій в Україні визнані цінові зловживання підприємств-монополістів (у сфері ПЕК, металургійному виробництві тощо), які за допомогою завищених цін і тарифів постійно підривають нормальний розвиток відтворювальних процесів в інших галузях економіки. У роботі показано, що антимонопольна (конкурентна) політика України протягом усього перехідного періоду не відповідала потребам ринкової економіки й на сучасному етапі ще не сприяє процесам справедливого ціноутворення, створенню привабливого конкурентного середовища. Обгрунтовується думка про доцільність використання досвіду розвинутих країн світу, де найбільш поширеними методами державного регулювання монопольних цін є організація конкурсів для виходу на монопольний ринок і цінове регулювання діяльності безпосередньо на самому ринку, що відбувається шляхом контролю за нормою прибутку або безпосередньо за тарифами. Підкреслюється, що при переході до ринку й навіть за умов налагодженого ринкового господарювання підприємства й галузі-монополісти повинні залишатися під жорстким державним контролем при встановленні цін і тарифів. Цей чинник позитивно впливатиме на розподіл доходів і оптимізацію галузевих пропорцій у межах національної економіки.

При обгрунтуванні шляхів досягнення відповідності галузевої структури українського виробництва критеріям ефективності господарювання в розвинутих країнах світу підкреслено, що перед Україною стоїть складне завдання - знову пройти етап індустріалізації (але вже на новій технологічній основі) забезпечивши якісні зміни в структурі інвестицій і виробництва щодо переважного їх зростання в промисловості. Цей процес уже розпочався з другої половини 1999 р., про що свідчать тенденції в галузевій структурі промисловості України (див. табл. 1.2, розраховану за методикою СНР).

Таблиця 1.2

Галузева структура випуску товарів і послуг в Україні в ринкових цінах

відповідного року (у відсотках до валового випуску відповідного року)

За прогнозними оцінками процес насичення промислового й товарного виробництва (в обсягах на душу населення) до рівня розвинених країн світу відбуватиметься впродовж наступних семи-десяти років і лише після цього в Україні очікується становлення постіндустріального суспільства з принципово новою структурою економіки, де питома вага послуг, у тому числі освіти й науки почне неухильно зростати. Саме остання тенденція розглядається в роботі як необхідна умова й матеріальне підгрунтя для забезпечення інноваційно-інвестиційного типу економічного зростання, активізації структурно-інноваційних зрушень у промисловості й підвищення конкурентоспроможності економіки України.

Уперше досліджено ефективність державного впливу на розвиток української промисловості в умовах перехідного періоду. Виявлено залежність показників зміни обсягів виробництва промислової продукції, річних змін реального промислового випуску за основними галузями економіки України (будівництво, транспорт і зв'язок, дорожнє господарство тощо) від обсягів інвестиційних потоків державного походження, видатків бюджету на потреби промислового розвитку. За допомогою економетричних моделей (наводяться в додатках у кінці дисертації) виявляється пряма залежність між індексами реальних обсягів товарного випуску галузей економіки України й індексами реальних обсягів видатків консолідованого бюджету на народне господарство, а також реальними індексами освоєння інвестицій в основний капітал за рахунок централізованих капітальних вкладень державного бюджету. Доведено негативний вплив державного регулювання на структурні перетворення в товарному виробництві країни, в тому числі у виробництві послуг через скорочення бюджетних видатків, включаючи централізовані капітальні вкладення.

Найбільш складним об'єктом державного управління в контексті макроекономічної стабілізації є регіональна економіка. Показано, що однією з найважливіших для сучасного регіонального розвитку в Україні є проблема диспропорцій, більшість з яких виникла ще за часів УРСР: відставання сільських, малих міських поселень від великих міст за рівнем економічного й соціального розвитку; розбіжності галузевої структури економіки в різних регіонах; деформація статевовікової структури населення регіонів; демографічні проблеми тощо. В умовах перехідного періоду диспропорційність регіонального розвитку швидко посилювалась і спричинила низку соціально-економічних проблем. Так, за показником ВДВ на душу населення станом на початок 2001 р. максимальний розрив (Чернівецька обл. - 1,5 тис. грн і м. Київ - 5,8 тис. грн) становив 3,9 рази порівняно з 2,7 у 1996 році.

Диференціація посилюється і за рахунок різної конкурентоспроможності регіонів на зовнішніх ринках. Так, за січень - червень 2001 р. питома вага промислової продукції Донецької, Дніпропетровської, Запорізької областей і м. Києва дорівнювала 63,2% загальноукраїнського експорту (його основну частину складає експорт руди, металопродукції і продукції хімічної промисловості). Частка ж інших регіонів (майже третина), не досягла й 1% від загальнодержавних обсягів експорту. Звертається увага на те, що промислове виробництво двадцяти областей України залежить від стану роботи однієї-двох галузей (особливо це стосується Сумської, Чернівецької, Луганської, Житомирської областей). Підкреслено, що структурні диспропорції на галузевому рівні зумовлюють і суттєві відмінності в оплаті праці. Диференціація прослідковується і щодо залучення іноземних інвестицій: 8,8 дол. США на душу населення в Чернівецькій області проти 466,3 дол. США в м. Києві (станом на 1 жовтня 2000 р.).