Організація роботи Президента України як вищої посадової особи в державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЯК ВИЩА ПОСАДОВА ОСОБА ДЕРЖАВИ

1.1 Інститут Президенства як складова політичної системи держави

1.2 Інститут президентства в Україні: поява і еволюція статусу

1.3 Послання Президента України до Верховної Ради України та до народу України

1.4 Адміністрація Президента України. Структура і повноваження Адміністрації

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

2.1 Особливості функціонування інституту Президента України в сфері виконавчої влади

2.2 Повноваження Президента України в системі законодавчої влади

2.3 Повноваження Президента України щодо судової влади

РОЗДІЛ 3. РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ ЯК ДОПОМІЖНА ІНСТРУКЦІЯ У ДІЯЛЬНОСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

3.1 Виникнення і основи статусу Ради національної безпеки і оборони України при Президентові України

3.2 Повноваження, склад і структура Ради національної безпеки і оборони України на сучасному етапі.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



Вступ

Для написання дипломної роботи мною обрана тема «Організація роботи Президента України як вищої посадової особи в державі».

Президент України є вищою посадовою особою нашої держави, а саме - одноособовим органом, що очолює державу, представляє її у міжнародних відносинах з іншими державами і міжнародними організаціями, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

У зв'язку з впровадженням в життя ідей помаранчевої революції, проведенням політичної реформи, внесенням змін до Конституції України в частині розподілу сфер впливу між президентом і парламентом на виконавчу владу, а також на економічне, політичне, культурне життя в країні загалом, постала необхідність вивчення організації роботи президента України в новітніх умовах.

В аспекті змін в організаційному забезпеченні діяльності президента України слід також наголосити, що впродовж останнього року двічі мала місце зміна концепції дорадчого органу - секретаріату президента України. В результаті корекції його статусу замість потужної бюрократичної машини - Адміністрації колишнього президента, яка по суті була «другим урядом», станом на даний час маємо Секретаріат - дорадчий орган президента, побудований на принципово нових засадах.

Актуальність обраної теми зумовлена необхідністю наукового осмислення сучасного стану та еволюції організаційного забезпечення діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі.

Об'єктом дослідження є еволюція і сучасний стан організації діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі.

Предметом дослідження є правове регулювання організації діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі станом на даний час та на попередніх етапах розвитку інституту Президента.

Мета дослідження - на основі опрацьованих нормативних актів та наукової літератури з'ясувати особливості інституту організації діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі. Виходячи з мети, при написанні роботи були поставлені наступні завдання:

охарактеризувати Інститут Президента як складову політичної системи держави;

проаналізувати виникнення інституту президента та еволюцію статусу президента в Україні;

з'ясувати функції і повноваження Президента України;

визначити природу та види актів Президента України та з'ясувати, яким чином здійснюється контроль за їх виконанням;

вивчити природу послань Президента України до Верховної Ради України та народу України

з'ясувати природу, структуру, повноваження та еволюцію правового регулювання статусу дорадчого органу Президента України від Адміністрації президента України до Секретаріату президента України

визначити статус, повноваження, склад і структуру Ради національної безпеки і оборони України.

Структурно робота складається зі вступу; трьох розділів: «Президент України як вища посадова особа держави», «Дорадчий орган Президента України», «Рада національної безпеки і оборони України», які логічно поділені на підрозділи, висновку, списку використаних джерел.

Методологічною основою роботи є праці фахівців з конституційного права Білоуса А.О., Бурчака Ф.Г., Гладуна З.С., Колодія А.М., Копєйчикова В.В., Погорілка В.Ф., Сахарова Н.А., Тація В.Я., Тодики Ю.М.. Шаповала В.М.

Для глибшого вивчення окремих питань використовувалися роботи фахівців з конкретних питань Агафонова С., Бойко О., Головатенко В., Кампо В. Кармазіна М. Шатіло В., Юлдашева О.

При написанні роботи використані наступні методи: сходження від абстрактного до конкретного, аналіз, синтез, порівняльний аналіз та інші загальнонаукові методи.

Ця дипломна робота являє собою теоретичне дослідження, яке може бути використане для подальших наукових досліджень у цій сфері.



Розділ 1. Президент України як вища посадова особа держави

1.1 Інститут Президенства як складова політичної системи держави

президент україна повноваження функції

Інститут президентства як один із найважливіших інститутів сучасних політичних систем багатьох країн світу має свою давню історію виникнення та довгий шлях розвитку. Термін “президент” походить з латинської мови praesidens і означає: Верховний голова виконавчої влади в республіці.

У світовій конституційній практиці статус президента визначається по різному. В одних країнах (Італія, Росія, Угорщина) Президент, як і в Україні, визнається главою держави, що підтверджено ст.102 Конституції України: “Президент України є главою держави і виступає від її імені”, в інших - Мексика, США - главою виконавчої влади [3].

В Україні та інших країнах, де Президент визнається главою держави, посада Президента уособлює державу і державну владу в цілому, а не певну її гілку. Як глава держави він виступає як у вирішенні внутрішніх проблем, так і від її імені у міжнародних відносинах. На практиці це означає, що Президент не потребує додаткового засвідчення своїх повноважень, це випливає з його статусу [55; с.24].

Перша держава, в якій було запроваджено посаду президента як глави держави і виконавчої влади - це США, де Конституцією 1787 р. затверджено цей пост. У Європі пост президента вперше було зпроваджено у Франції та Швейцарії у 1848 р. У XX ст. поширилося запровадження цього поста у багатьох країнах. Остання фаза зазначеного процесу мала місце наприкінці 80-х - на початку 90-х років, коли пост президента було запроваджено майже в усіх незалежних державах, які утворилися після розпаду СРСР, та у країнах Східної Європи. На сьогодні у світі з більш як 180 країн - членів ООН понад 130 мають президентів.

Значне поширення інституту президентства обумовлене низкою чинників, які визначають його значення і роль у державному та суспільному житті тієї або іншої країни. Насамперед, президент уособлює державу, представляє її у міжнародних відносинах.

Треба мати на увазі, що відповідно до порядку обрання президента та обсягу його повноважень розрізняють президентські та парламентські республіки. Головна відмінність між ними полягає в тому, що у президентській республіці ( США, Ірак, Корея) президент обирається народом і має широкі повноваження, зокрема незалежно від парламенту формує уряд і забезпечує здійснення виконавчої влади. У парламентській республіці (Австрія, Індія, ФРН) президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка (Франція, Португалія, Болгарія). В ній президент обирається народом, але парламенту надаються певні повноваження, пов”язані з контролем за його діяльністю під час формування уряду і здійснення виконавчої влади [48; с.64].

Як уже було зазначено, інститут президенства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, “батьки-засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних “стримань і противаг” цих влад по відношенню одна до одної.

За американською моделлю президентського правління президент має широкі і різноманітні повноваження, але він діє лише в межах федеральної виконавчої влади, і в силу конституційного розподілу влад не може одноособово керувати усім державним апаратом.

Його повноправними партнерами і “противагами” виступають незалежний від президента Конгрес та і не менш незалежний Верховний суд. При всій силі своєї влади, помноженої на особисту активність ні один президент США не був спроможний досягти якихось значних змін у внутрішній і зовнішній політиці американської держави без підтримки вищого законодавчого органу країни.

Політична система США дає можливість президенту зосередити в своїх руках велику владу лише при одній умові - його повинна підтримувати більшість членів Конгресу. В такій тісній залежності президентської політики від позиції і дій парламенту - одна з найважливіших відмінностей американської моделі президентства від авторитарних моделей президентської влади. Американська модель президенства не допускає виникнення двовладдя в политичній системі, стану коли президент проводить свою політику, а Конгресс здійснює свій курс. Система розподілу і балансу влад навіть за умов, коли президент представляє одну партію, а більшість Конгресу підтримує опозиційну партію, забезпечує єдність державної політики [31; с.28].

Президентська модель США по багатьох своїх атрибутах була впроваджена в інших країнах Латинської Америки. Там так само Конституційно затверджена республіканська форма правління, президент суміщає функції глави держави і глави уряду, законодавча влада представлена Конгресом, а судова - Верховним судом. Але в той же час латиноамериканська модель президентства значно відрізняється від американської. Насамперед в латиноамериканських країнах інститут президенства явно домінує над усіма іншими, а парламенти цих країн не мають того контроля над виконавчою владою, яку має Конгрес США. Навідміну від президента США латиноамериканські глави держав за особистим розсудом формують свої урядові кабінети, і затвердження парламентом президентських призначень на урядові посади в конституціях цих країн не передбачено.

Не дивлячись на те, що декілька латиноамериканських держав проголосили себе федераціями, президенти в таких країнах мають узаконену можливість здійснювати так звані інтервенції у справи суб”єктів федерації, аж до зміщення губернаторів штатів, чого не вправі робити президент США. Значно більше влади у латиноамериканських президентів у сфері економічної політики держави. Це зумовлено тим, для багатьох латиноамериканських країн характерна наявність великої кількості державних компаній, які знаходяться під прямим контролем урядовців [41; с.58].

В багатьох країнах Азії та Африки також спостерігаємо наявність президентської моделі правління. Але Афро-азиатська модель відрізняється великим авторитаризмом, який нерідко приймає форми тоталітарного режиму. Президенти в більшості цих країн не лише об`єднують в своїх руках функції глави держави, а й водночас є лідерами правлячих партій. Саме ці партії в багатьох африканських і азиатських країнах є або єдиними, або пануючими в політичному житті цих країн, що дає можливість президентові формувати з числа свої сторонників не лише уряд і місцеві органи влади, але й парламент. Сам парламент в багатьох афро-азиатських країнах по суті не грає самостійної ролі та фактично не має реальних законодавчих повноважень. Внаслідок цього парламент не тільки не може бути противагою президентській владі, але й покірливо підтримує всі президентські рішення, оформлюючи їх у вигляді законів. Уряд в афро-азиатській моделі президенства не має амостійності в своїх діях, хоча в бігатьох країнах Азії та Африки разом з посадою президента існує і посада прем`єр-міністра. Прем`єр назначається президентом із числа довірених йому осіб і відповідальний тільки йому, а не парламенту. І прем`єр, і будь-який інший чиновник може бути усунений президентом з посади. Судова влада також залежить від президента, який особисто призначає суд`їв і контролює їх діяльність. Президентська влада в багатьох країнах Азіїї і Африки не терпить ніякої, навіть легальної, опозиції. Для цих країн звичайною справою є ситуація, коли президент приймає рішення щодо введення надзвичайного стану на території всієї країни або в окремих її регіонах, розпускає парламент та править за допомогою особистих вказівок [48; с.32].

В західній Європі сформувалась особлива європейська модель у формі або напівпрезидентської або ж парламентської системи правління. Обидві ці системи передбачають більш обмежені прерогативи президента, ніж у вищенаведених моделях президентської влади. У напівпрезидентській моделі президент - глава держави, але він, як правило, не є главою уряду і не займає посаду прем`єр-міністра. В той же час президент за таких умов має ряд важливих повноважень, які дозволяють йому впливати на політику уряду.

Насамперед президент може головувати на засіданнях ради міністрів, або таке засідання може бути скликане на його прохання для розгляду того питання, яке він вважає позачерговим. До того ж глава держави має прерогативу затверджувати декрети і постанови, прийняті урядом, або ж у випадку незгоди повернути їх на повторний розгляд уряду. Президент має право вето на закони уряду, і в цій якості виступає в ролі арбітра у відносинах між провідними політичними інститутами. За певних обставин президент може розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори, розраховуючи, що їх результат може призвести до бажаної зміни уряду [48; с.25].

В умовах напівпрезидентської республіки президент є верховним головнокомандувачем збройними силами. Крім того йому належить провідна роль у визначенні і проведенні зовнішньої політики. Якщо ж до всіх цих повноважень додати ще право президента за певних умов вводити надзвичайний стан в країні, а також проводити за своєю ініціативою загальнонародний референдум, то можна стверджувати, що президент в напівпрезидентській республіці - впливова і активна сила, яка здатна здійснювати значний вплив на державну політику [41; с.54].

У парламентській системі державного правління, яка передбачає наявність посади президента, останній є конституційним главою держави. Це означає, що уряд і його діяльність практично виведені із сфери впливу президента. І хоча формально він, згідно з конституцією, наділений такими важливими повноваженнями, як призначення глави уряду, оголошення про розпуск парламента і призначення дати чергових або позачергових парламентських виборів, а також представництва у сфері міжнародних відносин, але фактично всі ці й інші повноваження президент повинен здійснювати тільки за згодою глави уряду, який ще й до того відповідальний не президенту а парламенту. В такому випадку главою виконавчої влади є прем`єр-міністр (у ФРГ та Австрії - канцлер), який має необхідні повноваження для здійснення урядової політики. Президент в умовах парламентської системи правління не відповідає за дії уряду і залишається надпартійною фігурою, гарантом правопорядку, уособленням непорушного конституційного ладу.

В кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом із тим при президентській системі відповідальність за всі дії державних органів у зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава вищої виконавчої влади - президент.

Він повинен бути постійно в курсі різних акцій, організованих зовнішньополітичними відомствами, здійснювати ефективний контроль за їх роботою. Але головним головною особливістю президенської системи є те, що тільки президент приймає остаточні рішення щодо зовнішньополітичних акцій свого уряду. В такому випадку ніхто з урядових діячів не розділяє з президентом прерогатив керівництва зовнішньою політикою [37; с.84].

Зовнішньополітичні повноваження президента у напів- президентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте його повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.

Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.

У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь-якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процес ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процес або обмежувати президента в його конституційному праві підписувати договір за власним розсудом [48; с.28].

У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі.

Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Венгрії та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом [52; с.63].

Зарубіжна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в більшості політичних систем. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління.

У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи [31; с.30].

Кожному типу державного правління відповідає певний тип президенства з його особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напівпрезидентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміна і парламента, а у парламентській республіці - наділяється статусом “першого громадянина” держави. Однак за будьякої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Залишаючись в рамках свої конституційних повноважень президент повинен активно використовувати потенціал своєї високої посади та вирішувати багато проблем суспільного розвитку. Досвід та низка усталених норм інститутів президентства в зарубіжній практиці безсумнівно корисні в процесі розвитку політичної системи України.

1.2 Інститут Президентства в Україні: поява і еволюція статусу

Інститут президентства в Україні був введений після проголошення Декларації про державний суверенітет, шляхом прийняття Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 5 липня 1991 р.

Відповідно до цього Закону в Конституцію УРСР було внесено норму, згідно з якою Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Того ж 5 липня 1991 р. [1]. Верховна Рада ухвалила Закон "Про Президента України", яким конкретизувала статус Президента в Україні, а також Закон "Про вибори Президента України". Першого Президента сучасної України було обрано 1 грудня 1991 р. Ним став Леонід Кравчук.

Конституційний договір 1995 р. визначав Президента як главу держави та главу виконавчої влади. Нова Конституція (розділ V) деталізувала роль Президента у державі [2]. У ст. 102 Конституції України зазначено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверинітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина [3].

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов”язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності [54; с.103].

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.

Так, ст. 114-1 Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. зі змінами і доповненнями, внесеного Законом від 5 липня 1991р. визначала, що Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995р. [1], [2].

Натомість ст.102 чинної Конституції України визначає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. натомість вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів [3].

Заміна статусу Президента як найвищої особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції - створюють закони, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу в цілому як в середині країни, так і за її межами, у стосунках з іншими державами, міжнародними організаціями.

У системі владних відносин України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цього інституту з демократичним принципом розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно з чинним законодавством Президент України напряму не пов'язаний із жодною з них, але водночас відіграє у їх функціонуванні важливу роль [59; с.70].

Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності їх Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. [49; с.15].

У зазначених Конституцією випадках, а саме, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, Президент України може припинити повноваження Верховної Ради України.

В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Таким чином Конституція України містить багато суттєвих положень відносно посади Президента України, його повноважень, взаємовідносин з іншими органами влади та посадовими особами. Важливо також зазначити, що в Конституції передбачено процедуру так званої “контрасигнатури”, коли укази і розпорядження Президента набувають чинності лише з моменту підписання їх відповідними посадовими особами виконавчої влади. Такий порядок досить поширений у сучасному світі [3].

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання, які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює, що Президент “звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України”. Як глава держави Президент України виступає в ролі арбітра у разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілка-ми влади, забезпечує єдність держави.

Конституція України встановлює недоторканість Президента, якою він користується під час виконання своїх повноважень. Її треба розглядати як особливу гарантію створення безперешкодних умов для здійснення ним повноважень глави держави.

Честь і гідність Президента України як глави держави підлягають особливому захисту. Особи, винні у посяганні на них, мають притягатися до відповідальності на підставі спеціального закону. За особою, яка обіймає пост Президента України, це звання зберігається довічно за умови, що вона не була усунена з нього Верховною Радою в порядку імпічмену. Крім того, звання Президента України охороняється законом. Це означає, що самовільне безпідставне присвоєння чи використання його спричиняє юридичну відповідальність. [35; с.162].

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. До кандидата у Президенти Конституція України висуває певні вимоги. Він повинен бути грома-дянином України і досягти 35 років [3]. Встановлюючи це правило, Конституція виходить з того, що у такому віці людина вже має пев-ний життєвий досвід. Такий же вік передбачено для кандидатів у президенти в Росії, Білорусі, Узбекистані. У деяких державах для них встановлено вищий віковий ценз, наприклад, у ФРН, Бол-гарії, Литві - 40, в Італії - 50 років [41; с. 56]. Кандидат у Президенти пови-нен протягом 10 останніх перед днем виборів років проживати в Україні. Цей строк визнається необхідним для того, щоб орієнтува-тися в особливостях суспільного життя країни. Аналогічні норми містяться й у конституціях інших держав.

Кандидат повинен мати право голосу, володіти активним вибор-чим правом і не бути обмеженим у виборчих правах, володіти дер-жавною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш як два строки поспіль. Водночас Конституція України не забороняє переобрання особи Президентом на третій строк після того, коли цей пост обіймала інша особа [36, с.320 ].

Конституції держав світу підходять до встановлення можливих строків перебування особи на посту президента по-різному. Так само, як і в Україні, ця проблема, вирішується в Росії, ФРН, Молдові, Узбекистані. Конституція США обмежує президентство однієї особи виключно двома строками поспіль. Конституція Угорщини передбачає можливість переобрання президента тільки один раз. А в Італії та Франції можливості переобрання на пост президента конституційне не обмежуються.

Президенту забороняється мати інший представницький мандат, тобто бути членом якихось виборних органів, а також обіймати посаду в державних або громадських органах та організаціях, займатися підприємницькою діяльністю. Ця заборона має на меті забезпечити незалежність Президента від будь-яких державних і недержавних структур.

Водночас йому не забороняється займатися науковою і викладацькою діяльністю. У тих чи інших формулюваннях аналогічні норми містяться у конституціях практично всіх країн, де передбачено пост президента [40; с. 310].

Повноваження новообраного Президента починаються від моменту складання ним присяги народові, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. У присязі, текст якої закріплено у ст. 104 Конституції, Президент України офіційно та урочисто присягає на вірність Україні, зобов'язується боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів, підносити авторитет України у світі. Конституції більшості держав світу, де є пост президента, передбачають необхідність складання ним присяги і містять її текст [34; с.130].

За особою, яка обіймає пост Президента України, це звання зберігається довічно за умови, що вона не була усунена з поста Президента України Верховною Радою в порядку імпічменту.

Ст. 108 Конституції України передбачає можливість дострокового припинення повноважень Президента України у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті [3].

Процедура імпічменту починається у разі, коли відповідне звинувачення Президента підтримується не менш як 226 народними депутатами. Після цього Верховною Радою утворюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої входять депутати України. Результати роботи цієї комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, в ході якого, за наявності підстав, може бути прийняте рішення про звинувачення Президента України. Таке рішення набуває чинності, якщо воно прийнято не менш як 300 народними депутатами.

Після прийняття зазначеного рішення справа передається до Конституційного Суду України, який розглядає її щодо додержання передбаченої Конституцією процедури розслідування і розгляду на попередніх етапах. Далі справа передається до Верховного Суду України, який дає висновок про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, мають ознаки державної зради або іншого злочину. Лише після цього Верховна Рада дістає право прийняти рішення про усунення Президента з поста. За таке рішення має проголосувати не менш як 3/4 від конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 338 народних депутатів [43; с. 270].

Найбільш поширеними підставами для імпічменту в інших країнах є порушення конституції і тяжкі злочини. В Італії, наприклад, президент відповідає за державну зраду або посягання на конституцію, у ФРН -- за навмисне порушення ним Основного або іншого федерального закону, в Росії -- за державну зраду або вчинення іншого тяжкого злочину, у США -- за державну зраду, хабарництво та інші тяжкі злочини, у Франції -- тільки за державну зраду [37; с.88].

Статус Президента Укранїи зазнав значних змін з огляду на проведення в Україні політичної реформи щодо зміні форми правління держави з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. В результаті проведення вказаної реформи і внесення змін до Конституції, були, дещо звужені повноваження Президента, зокрема, істотно зменшені важелі впливу Президента на виконавчу владу. Проте, видаються необгрунтованими твердження окремих науковців стосовно перетворення Президента України на фігуру суто номінальну на зразок „Королеви Великобританії”

1.5 Послання Президента України до Верховної Ради України та до народу України

Одним зі способів реалізації Президентом України наданих йому Конституцією повноважень є послання Президента України до Верховної Ради України та народу України. Відповідно до п.2 ст.106 Конституції Президент України звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України [3]. Передбачені п.2 ст.106 Конституції України щорічні послання Президента України до Верховної Ради України є офіційними документами глави держави, у яких на основі аналізу внутрішнього і зовнішнього становища України визначаються найважливіші напрями економічного, політичного і соціального розвитку, передбачаються заходи щодо неухильного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вдосконалення нормативних механізмів регулювання суспільних відносин [38; с.300].

Слід зазначити, що одночасно з посланням Президента України до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України вноситься щорічна доповідь про економічний і соціальний розвиток України. До підготовки щорічних послань Президента України до Верховної Ради України залучаються Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, окремі міністерства, інші органи виконавчої влади, наукові заклади Національної академії наук і галузевих академій наук України, вчені та фахівці.

На підставі системного аналізу стану справ в сфері своєї діяльності кожний з державних органів та наукових закладів передає в установлені строки до Адміністрації Президента України узагальнені матеріали і вносить пропозиції щодо вирішення наявних проблем. Підготовка послань Президента України здійснюється на основі одержаних матеріалів, їх аналізу і узагальнення під безпосереднім керівництвом Президента України [16].

Останнім часом введено в практику одночасну підготовку послань Президента України до Верховної Ради України та розробку необхідних законодавчих актів, спрямованих на створення відповідних умов для реалізації передбачених в посланні Президента заходів.

Така практика є дуже позитивною, адже слід мати на увазі, що проекти законів України, додані до послання і визначені Президентом як невідкладні, відповідно до вимог ч.2 ст. 93 Конституції України, мають розглядатись Верховною Радою України позачергово. А тому, це значно пришвидшує виконання заходів, пропонованих президентом.

Слід також наголосити, що у відповідності до п. 5 Указу Президента України „ Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України” від 9 квітня 1997 року N 314/97 текст послання, направлений до Верховної Ради України або виголошений Президентом України, набуває сили офіційного документа і має враховуватись в роботі Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій. Кабінет Міністрів України на реалізацію положень, що містяться в посланнях Президента України до Верховної Ради України, розробляє конкретні заходи, здійснює систематичний і дійовий контроль за виконанням цих заходів. Контрольне управління Адміністрації Президента України щоквартально інформує Президента України про роботу щодо реалізації положень, викладених в посланнях[16].

Позачергові послання Президента України до Верховної Ради України мають місце у випадку наявності певних конкретних причин і можуть стосуватися різких змін суспільно-політичної ситуації в Україні чи певних конкретних подій - стихійного лиха, запровадження надзвичайного стану чи ін.

Крім того, Президент України звертається з посланнями до народу України. Такі звернення можуть приурочуватися до певних видатних подій або стосуватися політичної, економічної ситуації в країні. Вказані звернення друкуються в офіційних засобах масової інформації, транслюються на телебаченні, розміщуються на офіційному інтернет-сайті Президента України. Це розраховано на доведення інформації, що у них міститься до широких кіл громадськості.

Звернення Президента України з посланнями до народу України не мають певного нормативного чи адміністративного значення, проте спрямовані на формування у громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що постійно проживають на території України високої правосвідомості, бажання брати участь у здійснення державної політики, управління державою, вирішенні наболілих питань соціального, економічного, культурного розвитку нашої держави. Тобто, звернення Президента України до народу України спрямовані передусім на згуртування нації та забезпечення демократичного розвитку нашої країни.

Таким чином, Президент є вищою посадовою особою у державі і як глава держави виступає при вирішенні внутрішніх питань, так і у міжнародних відносинах.

І хоча порядок обрання президента та обсяг його повноважень напряму залежать від того, чи є країна президентською чи парламентською республікою, за будь-якої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Глава держави як одноособовий орган і, одночасно, вища посадова особа у державі, має особливий статус серед інших органів державної влади. Цей статус з часу впровадження інституту Президента істотно змінювався: якщо на початку його існування Президент визнавався главою держави і главою виконавчої влади, після прийняття чинної конституції України - главою держави у президентсько-парламентській державі, то на даний момент, з проведенням політичної реформи і внесенням змін до Конституції України - главою держави у парламентсько-президентській державі.

Роль Президента України важко переоцінити. Незважаючи на істотне скорочення його повноважень, станом на даний час Президент здійснює більш як тридцять закріплених Конституцією України функцій.



АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ: Виникнення та особливості розвитку

1.1 Виникнення та особливості розвитку

З набуттям державою Україна незалежності, утворенням нової структури вищих органів державної влади і, зокрема, посади Президента України, постала необхідність утворення консультативно-дорадчого органу, який би забезпечив діяльність останнього як вищої посадової особи у державі.

Президент України є одноособовим державним органом, і, в зв'язку з обширністю і важливістю покладених на нього функцій, зрозуміло, що самостійно і без належного консультаційного, організаційного, технічного, та інших видів забезпечення жодна особа, обрана на пост президента, не зможе здійснювати покладені на неї Конституцією обов'язки.

Саме широта повноважень і обсяг роботи, що покладені на Президента України спричиняють необхідність утворення спеціального органу, що здійснюватиме інформаційне, технічне, консультативне забезпечення Президента [78; с.30].

Слід зазначити, що такому органу окрім суто допоміжних функцій в будь-якому разі будуть притаманні і інші, більш важливі в масштабах держави, функції. Президент України, як вища посадова особа держави, щодня вирішує величезне коло нагальних питань, а тому, так чи інакше змушений делегувати частину своїх повноважень по прийняттю меньш важливих рішень, або рішень індивідуального характеру створеному ним номінально консультативному і дорадчому органу. При цьому той факт, що Президент України особисто підписує розроблений і складений таким органом акт, на мою думку, цю обставину не усуває [68; с.30].

Дорадчий орган Президента України має надзвичайно велике значення у здійсненні державної політики практично в усіх сферах життя. Показово, що в момент парламентської кризи його називали „ другим Кабінетом Міністрів”.

Слід зазначити, що незважаючи на важливість органу, що забезпечує діяльність Президента України, серед інших державних органів, його назва, структура і функції не визначені Конституцією України. Тобто, такий орган, реально маючи значні повноваження для впливу на органи державної влади, а особливо на виконавчу її гілку, нормативно не є суб'єктом здійснення державної влади.

Про можливість існування такого органу дізнаємося зі змісту п.28 ст. 106 Основного закону, згідно якого Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби [3]. Тобто, вказана норма встановлює право Президента України як вищої посадової особи у державі створювати один чи більше органів, що забезпечуватимуть його діяльність.

Сатус дорадчого органу Президента не визначений також і на законодавчому рівні. А тому, Президент України має можливість створювати дорадчий орган у такій формі, яку вважає за потрібне, і своїми указами надавати йому відповідні повноваження, у межах власних повноважень, на свій розсуд.

Спеціальна президентська структура - номінально дорадчий орган вперше була створена відповідно до Розпорядження Президента України "Питання Адміністрації Президента України" від 13 грудня 1991 р. Остання у своїй діяльності керувалася Конституцією України, законами України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Адміністрацію Президента України. Доручення Глави Адміністрації, його заступників у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до їхніх повноважень, були обов'язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами [70; с.145].

Вказане положення зайвий раз підкреслює важливість, особливий статус і місце Адміністрації Президента в системі органів державної влади. З моменту створення структура та повноваження Адміністрації Президента України неодноразово змінювались, по-різному регламентувалися повноваження Адміністрації Президента.

Одним з головних політичних наслідків обрання спікером новообраного парламенту колишнього глави Адміністрації Президента Володимира Литвина стало фактичне узаконення ролі і значення президентської адміністрації як найважливішого інституту в системі управління державою. У першу чергу це пов'язано з тим, що у парламенті, внаслідок обрання спікера критично необхідною кількістю голосів, не відбулась кристалізація сильної законодавчої влади, позаяк не було встановлено достатнього домінування якоїсь з представлених у ньому політичних сил. З цих же причин під час роботи першої сесії Верховної Ради не було створено ані постійної, ані коаліційної більшості, яка могла би визначити програму законодавчих змін в країні та запропонувати варіант формування нового коаліційного уряду. Відтак у новообраному парламенті встановилася система нестабільної рівноваги пропрезидентських, антипрезидентських та «непрезидентських» сил і одноразових (ситуативних) більшостей для вирішення окремих питань.

Об'єктивні причини, а саме: послаблення парламенту, як інституту, здатного приймати нагальні для країни рішення; та традиційна для України слабкість уряду, який не спирається на парламентську підтримку і який за результатами виборів втратив політичну легітимність, призвели до того, що стратегічна ініціатива та центр політичної ваги закріпився за інститутом президентства [45; с.49].

Також слід зазначити на існуванні тенденцій до створення паралельних структур у дорадчих органах Президента до тих, які існують при Кабінеті Міністрів України. Такий паралелізм є негативним фактором, адже спричиняє конкуренцію відповідних структур Кабінету Міністрів України і Адміністрації Президента, плутанину при реалізації їх імперативних вказівок органами виконавчої влади, розпорошення державних коштів державного фінансування і т.і.

А.Колодій з цього приводу зазначає, що до компетенції органів з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові входить частина питань, які розв'язує Міністерство культури. Національний комітет боротьби із захворюванням на СНІД дублює роботу Міністерства охорони здоров'я, а Національна рада з питань молодіжної політики - Міністерства у справах сім'ї та молоді [45, с.51].

Визнанням наявності такого протиріччя може слугувати Указ Президента України Л. Кравчука „ Питання Адміністрації Президента України” від 24 червня 1993 року N 233/93, згідно якого з метою усунення паралелізму в роботі Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України ліквідовано Соціально-економічну раду Президента України та апарат Радника Президента України з соціально-економічних питань; Комісію Президента України з питань науки та апарат Радника Президента України з питань науки; Комісію Президента України з політико-правових питань та групу організаційної роботи апарату Радника Президента України з політико-правових питань; Комісію Президента України по зв'язках з міжнародними фінансовими установами та контролю за зовнішньоекономічною діяльністю та апарат Радника Президента України з зовнішньоекономічних питань [10].

Таким чином у статусі, функціонуванні і діяльності дорадчого органу Президента України, будь то Адміністрація Президента, Секретаріат Президента чи інший орган, при чинному правовому регулюванні існують певні протиріччя.

Як орган, що забезпечує діяльність Президента України, і в якості „команди Президента” має значний вплив на розробку і прийняття рішень Президентом, реалізацію і здійснення державної політики у всіх сферах, значний вплив на всі гілки влади а, особливо, на виконавчу, дорадчий орган Президента є важливим органом в структурі державної влади.

Одночасно, його статус, повноваження, структура і навіть назва не визначені не тільки на конституційному, а й на законодавчому рівні. Таким чином, нормативно, цей орган не є суб'єктом здійснення державної влади. А тому, його діяльність є так би мовити „ не легалізованою”. Це вносить значну невизначеність у здійснення і реалізацію державної політики в нашій країні.

2.2 Адміністрація Президента України

2.2.1 Структура, повноваження і статус Адміністрації Президента України до 20 серпня 2002 року

13 грудня 1991 року Президентом України Леонідом Кравчуком було підписано Указ «Про Адміністрацію Президента Україна» [2], яким було утворено перший робочий апарат глави держави. Окремим розпорядженням цього ж дня було затверджено «Положення про Адміністрацію Президента України». Згідно з вказаним Положенням на Адміністрацію Президента покладалися завдання:

Організація і проведення аналізу політичного, соціально-економічного та міжнародного становища України, подання Президентові України узагальнень і пропозицій з цих питань.

Організація проведення експертизи Законів, які вносяться Верховною Радою України на підпис Президентові України.

Організація підготовки проектів указів, розпоряджень Президента України, інших документів, забезпечення всебічності проробки проблем.

Координація роботи по підготовці проектів законодавчих актів, що вносяться Президентом України у Верховну Раду України в порядку законодавчої ініціативи.

Забезпечення єдиного порядку надходження і опрацювання документації в усіх підрозділах Адміністрації Президента України.

Оформлення і випуск документів, прийнятих Президентом України, доведення їх до органів державної влади.

Організація єдиної системи діловодства в підрозділах Адміністрації Президента України, забезпечення ефективного контролю за проходженням документів.

Здійснення контролю за виконанням міністерствами, відомствами, організаціями України, а також органами виконавчої влади на місцях указів і розпоряджень Президента України.

Підготовка і проведення протокольних заходів Президента України, організація засідань, нарад, що проводяться Президентом України.

Організація системи добору і розстановки кадрів, оформлення прийому на роботу і увільнення працівників підрозділів Адміністрації Президента України з роботи, а також керівних працівників міністерств, відомств, державних комітетів України, які призначаються Президентом України.

Підготовка, систематизація і аналіз матеріалів, що надходять із засобів масової інформації, іншими каналами, оперативне доведення інформації до Президента України, виконавчих органів.

Забезпечення взаємодії підрозділів Адміністрації Президента з відповідними структурами Верховної Ради України та її Секретаріату, громадськими організаціями.

Організація заходів Президента України з представниками засобів масової інформації.

Матеріально-технічне забезпечення і господарсько-побутове обслуговування працівників Адміністрації Президента України [9].

Очолював Адміністрацію Секретар. Структуру і штатну чисельність Адміністрації Президента України глава держави затверджував особисто Президент України. Керівники служб Президента, Прес-секретар Президента, Служба безпеки Президента працювали під безпосереднім керівництвом глави держави. Інші підрозділи підпорядковувалися Секретареві.

Після обрання 26 червня 1994 року Л. Кучми Президентом України, вже 21 липня 1994 року було підписано укази глави держави «Про реорганізацію Адміністрації Президента України» та про призначення Д. Табачника главою цієї Адміністрації [11].

З моменту створення структура та повноваження Адміністрації Президента України неодноразово змінювалися, відповідно до поглядів глави держави на роль та місце Адміністрації Президента у системі органів виконавчої влади. Наприклад, перший Президент України Леонід Кравчук видав п'ять указів, які стосувалися реформування структури Адміністрації Президента. З моменту реорганізації Адміністрації Президента, проведеної згідно з Указом Леоніда Кучми №1625/99 від 29 грудня 1999 року після призначення головою Адміністрації Президента Володимира Литвина, і до останньої масштабної реорганізації, проведеної згідно з указом від 20 серпня 2002 року, після призначення керівником Адміністрації Президента Віктора Медведчука, було видано вже 12 подібних указів [45, с.60].

Згідно з Указом Президента України від 19 лютого 1997 р. затверджено "Положення про Адміністрацію Президента України" За Положенням Адміністрація Президента України була визначена як постійно діючий орган, що утворюється Президентом України для забезпечення виконання ним своїх повноважень як глави держави. Керівництво Адміністрацією здійснював Глава Адміністрації, який призначався на посаду і звільнявся з посади Президентом.

Основні завдання діяльності Адміністрації передбачали організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента.

При цьому зазначалося, що реалізуючи виконання завдань, поставлених перед цією структурою, Адміністрація Президента:

здійснює аналіз економічних, політичних та суспільних процесів в Україні, готує пропозиції Президентові за результатами даного аналізу;

здійснює організаційне забезпечення діяльності Ради регіонів при Президентові, інших консультативних, дорадчих та допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних представників Президента;

розробляє пропозиції з питань кадрової політики Президента;

провадить експертизу законів України;

організовує контроль за виконанням законів України, указів і розпоряджень Президента та їх оприлюднення;

забезпечує систематизацію нормативно-правових актів України;

забезпечує здійснення зв'язків Президента з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими організаціями;

здійснює фінансове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Президента [19].

За поданням Глави Адміністрації Президентом затверджувалася гранична чисельність працівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків. Керівники структурних підрозділів Адміністрації призначалися і звільнялися з посад Президентом України.