Соціальне страхування в Україні

5

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ 5

Розділ 1. Теоретичні та методологічні засади діяльності фонду

загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття 7

1.1. Сутність, мета та концептуальні засади соціальної політики в Україні 7

1.2. Загальні основи призначення фонду загальнообов'язкового

державного страхування на випадок безробіття 16

1.3. Джерела формування фонду державного соціального страхування на випадок безробіття та напрями його використання 20

Розділ 2. Аналіз функціонування фонду державного соціального

страхування на випадок безробіття в Україні 25

2.1. Особливості формування та функціонування Фонду 25

2.2. Аналіз стану забезпечення соціальними страховими послугами на випадок

безробіття в Україні 32

2.3. Економіко-математичне моделювання залежності величини

витрат фонду соціального страхування на випадок безробіття

від величини надходжень до Фонду 48

Розділ 3. Шляхи вдосконалння соціального страхування на випадок безробіття 56

3.1. Державна політика зайнятості і новітні технології

в роботі служби зайнятості 56

3.2. Пропозиції щодо удосконалення механізму оптимізації

надходжень та видатків Фонду 61

Висновки 66

Список використаних джерел 68

Додатки 72

Размещено на Allbest.ru

Вступ

Фонд соціального страхування є найбільшим за обсягами коштів та напрямками фінансування видатків. Його основними завданнями є: забезпечення надходжень і акумуляція збору на обов'язкове соціальне страхування та інших коштів, призначених для фінансування видатків на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності, інших видів допомоги, встановлених законодавством, а також на санаторно-курортне лікування та оздоровлення працюючих та їхніх сімей; здійснення заходів щодо забезпечення виплат допоміг та інших витрат тощо.

Актуальність дослідження обумовлена потребою у формуванні таких соціальних фондів, за рахунок яких працездатним громадянам можна було б гарантувати їхнє фінансове забезпечення у разі тимчасової втрати працездатності або втрати роботи. Перерви у роботі, викликані об'єктивними причинами (хворобою, травмами, вагітністю, безробіттям тощо) не можуть бути оплачені за рахунок фонду заробітної плати, тому держава зобов'язана створити такі умови, за яких втрачені доходи були б компенсовані суспільством за рахунок спеціальних джерел. Визначення джерел, принципів, умов формування відповідних соціальних фондів та порядку їхнього використання на вказані цілі здійснюються у процесі створення і функціонування системи соціального страхування.

Предметом дослідження є система відрахувань підприємств, організацій і установ різних форм власності, коштів населення, бюджетні кошти та інші джерела.

Об'єктом дослідження є упорядкування системи соціального страхування та ефективного використання коштів створених відповідних соціальних фондів, до яких належать Фонд соціального страхування України, Фонд сприяння зайнятості населення та інші.

Мета дослідження - розкрити сутність та призначення фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття, зробити аналіз динаміки та структури фонду соціального страхування на випадок безробіття, розробити шляхи вдосконалення соціального страхування на випадок безробіття.

В процесі дослідження були виконані такі завдання що базувалися на таких загальних принципах:

- солідарності (перерозподіл коштів між працездатними і непрацездатними, здоровими і хворими, працюючими і безробітними);

- обов'язковості (охоплення соціальним страхуванням усіх працюючих за наймом, участь застрахованих осіб у формуванні відповідних фондів);

- рівноправності всіх застрахованих осіб (стосовно зобов'язань на фінансування витрат, прав і гарантій);

- державних гарантій щодо виплат із соціального страхування;

- контролю за формуванням і використанням фондів соціального страхування.

Размещено на Allbest.ru азмещено на Allbest.ru

РОЗДІЛ 1.

Теоретичні та методологічні засади діяльності фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття

1.1. Сутність, мета та концептуальні засади соціальної політики в Україні

Размещено на Allbest.ru

В умовах різноманіття форм власності, розширення видів індивідуальної трудової діяльності, зміни організаційних структур управління економікою, демократизації самого процесу управління, скорочення і зміни способів і методів державного втручання в господарську діяльність ланок економіки потрібні заходи щодо забезпечення соціальних гарантій населенню з боку держави. Ці заходи мають являти собою гарантії кожному громадянинові на певний рівень благ і послуг за рахунок як внесків самого громадянина, так і перерозподілу ресурсів між населенням на цілі його матеріального забезпечення.

Для правильного розуміння негативних процесів, що відбуваються в Україні щодо безробіття, зубожіння, старіння населення, для вірного спрямування політики реформування та виходу із складного становища, слід, на нашу думку, насамперед чітко усвідомити в чому ж суть соціальної політики, яка її основна мета, які умови та принципи її реалізації, на що конкретно спрямована ця політика, якими засобами вирішує вона свою основну місію, які основні особливості сучасної соціальної політики.

За складних і суперечливих умов сьогодення вкрай важливим є визнання на рівні держави необхідності підтримки тієї частини населення України, що потребує допомоги у здійсненні гарантованих Конституцією України прав і свобод. Для реалізації цього має бути чітко визначене поняття соціальної політики та її чинників, сформовані механізми її планування та реалізації, розроблені процедури та механізми діалогу між управлінськими структурами, наукою, громадськістю та окремими верствами населення.

Перш, ніж говорити про реалізацію соціальної політики в Україні, зупинимося на деяких поняттях і спробуємо визначити, що таке соціальна політика, якими є її інституції, що таке соціальна держава, які інструменти використовують у соціальній політиці, якими є чинники формування соціальної політики.

Отже, соціальна політика - це система програм, служб та заходів, що переслідують соціальні цілі. В це поняття входять вторинні цілі тих програм, первинні цілі котрих є іншими: оподаткування та фінансова політика. Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людей - виробничу, соціальну, політичну, духовну і регулює стосунки між суспільством, колективом, особою в кожній із цих сфер та зонах її взаємодії.

Коли говорять про соціальну політику на рівні людських потреб, то йдеться про заходи й програми , що мають задовольняти фізіологічні, соціальні, духовні потреби людини, які відомий психолог Абрам Маслоу представив у вигляді піраміди [8].

Декларація прав людини є тією документальною базою, яка визначає концептуальні рамки національного законодавства, зокрема українського. Але заради справедливості потрібно відзначити, що контроль за дотриманням прав людини, зокрема, права на гідні умови життя, - річ досить непроста й суперечлива: повинна чи неповинна міжнародна громадськість втручатися у внутрішні справи конкретної держави.

Механізм реалізації потреб людини в соціальній політиці недосконалий.

Варто зауважити, що коли говорять про права людини, то частіше ведуть мову не про соціальну політику, а про соціальну державу.

Ми можемо знайти співвідношення між напрямками реалізації соціальної політики й потребами людини. Отож, пересічна людина оцінює соціальну політику через задоволення своїх потреб.

Крім потреб, при оцінюванні соціальної політики використовують: рівень дотримання у даній країні прав людини. Але тоді вже частіше ведуть мову не про соціальну політику, а про соціальну державу.

Соціальна політика - це система управлінських, регулятивних і саморегулятивних рішень, спрямованих на підвищення добробуту населення.

Метою соціальної політики є: створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого соціального потенціалу людини, особистості, її суттєвих сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки.

Соціальна політика, особливо в країнах з перехідною економікою, має активний і пасивний характер.

Слід підкреслити, що лише активний характер соціальної політики є основою зростання економічної незалежності людини. В Україні ми наразі відроджуємо незаслужено забуті поняття: дух господаря, підприємництва, творчої діяльності, самореалізації та самовіддачі кожного активного громадянина.

Пасивний характер соціальної політики, який спирається лише на державну благодійність веде до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві утриманських настроїв, зниження ділової активності. А це шлях до суспільного регресу. Надзвичайно важливо відзначити ту межу в реальному соціально-економічному полі, яка виділяє ці два протилежні характери дії соціальної політики, щоб вчасно перейти до цивілізованих методів саморегулювання соціального буття та соціального захисту людини та особистості.

Завданням соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами такої політики, здійснення координації різних елементів системи формування оптимального співвідношення різних форм, методів, засобів на одержання очікуваних результатів.

Соціальна держава - форма організації суспільного буття, метою якої є реалізація права людини на гідне життя, створення всебічних умов для самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил, забезпечення соціальної безпеки, соціальних цінностей та соціальної справедливості, соціального прогресу людства [31].

Чи є наявність соціальної політики гарантією соціальної держави?

Соціальна політика є необхідною, але недостатньою умовою існування соціальної держави. Як стверджують деякі соціологи, оскільки кінцевою метою соціальної політики держави є врешті її самозбереження, відтворення, то можна назвати чимало прикладів від колишнього СРСР і Третього Рейху до сучасної Куби і Північної Кореї, коли ми маємо справи з державами , які неправильно було б назвати ані соціальними, ані правовими, хоча заперечити наявність соціальної політики важко.

І, нарешті, щодо соціальної безпеки. Соціальна безпека - це стан життєдіяльності людини та суспільства, що характеризується сформованою, сталою соціальною системою забезпечення соціальних умов діяльності особистості, її соціальної захищеності, стійкістю щодо впливу чинників, які підвищують соціальний ризик.

Соціальна цінність - це формоутворення, елемент соціального, духовного буття, що характеризує значущість для людини, суспільства певних процесів та явищ соціальної діяльності, є об'єктом її інтересів, мірою оцінок, служачи орієнтиром соціальної діяльності особистості.

Соціальна справедливість - соціоекономічна цінність суспільства, яка є однією з головних умов соціального прогресу, реалізація якої супроводжується утвердженням рівності соціальних прав кожної особистості (рівність можливостей, рівня користування перевагами), скасуванням необґрунтованих привілеїв, відповідністю величини доходу людини витратам праці та капіталу, захистом соціально-економічних прав і свобод громадян, соціальним захистом непрацездатних, малозабезпечених категорій населення.

І тут, найголовнішу роль відіграє соціальний захист, той комплекс організаційно-правових та економічних заходів, що спрямований на забезпечення добробуту членів суспільства в конкретних економічних умовах.

Метою соціального захисту є:

- забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого державою;

- підтримання соціальної стабільності в суспільстві.

Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість. В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинилися в скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги - допомоги суспільства особі, або сім'ї, яка не має достатніх засобів існування. Через соціальну допомогу, соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, які потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння і не опинитись на узбіччі суспільства.

В умовах незалежної держави створення національної системи соціального забезпечення населення має першочергове значення.

Найважливішими напрямами створення цих гарантій є :

- реалізація прав громадян на працю і на допомогу з безробіття;

- оплата праці та мінімального розміру заробітної плати;

- підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги;

- надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей;

- матеріальне забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової чи постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо.

Здійснення перелічених заходів потребує чіткого визначення джерел їхнього фінансування. Очевидно, що бюджет не може бути єдиним джерелом коштів на цілі соціального забезпечення.

Зростання в останні роки виплат на соціальні потреби у валовому національному продукті України стало однією з причин незбалансованості державного бюджету, посилення інфляційних процесів.

Принципово нова соціально-економічна ситуація, що склалася в нашій країні, зумовлює необхідність формування адекватної системи соціального забезпечення населення. Вона має ґрунтуватися на таких засадах, які б виключали зрівнялівку і утриманські настрої при розподілі та споживанні життєвих благ, не послаблювали дієвість мотивів і стимулів до праці, створювали умови для найповнішого виявлення їх.

В умовах ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян мають стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива. У зв'язку з цим для працездатної частини населення пріоритетне значення мають захист його основних прав у сфері праці в умовах різних форм власності та соціальне страхування на випадок втрати роботи, при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності.

Держава має забезпечити за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і насамперед найменш соціально захищених громадян. У зв'язку з роздержавленням і приватизацією житлово-комунального господарства, закладів освіти і культури соціальні гарантії громадян на послуги цих галузей визначатимуться відповідними актами законодавства.

В Україні проголошено курс на побудову соціальної держави, політика якої спрямована на забезпечення соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного члена суспільства. Важливим при цьому є функціонування і подальший розвиток системи соціального забезпечення та її складової - соціального страхування [16].

За таких умов джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива. Але часто виникають ситуації, коли через об'єктивні обставини, які людина подолати не може, вона не має можливості заробити на життя, потрапляє у становище, яке загрожує її існуванню. Ці обставини є соціальними ризиками і притаманні кожній особі як члену людської спільноти.

Ринкова економіка не створює механізмів захисту населення від названого ризику. Лише активне втручання держави уможливлює мінімізацію їх негативних наслідків. Наявність соціальних ризиків обумовлює існування державної системи соціального захисту населення, функціонування якої поєднує страхові та не страхові засади.

Державне соціальне страхування як складова системи соціального захисту характеризується такими суттєвими ознаками:

- функції компенсації соціального ризику і запобігання несприятливим наслідкам ризикової ситуації;

- обов'язковість фінансової участі застрахованих осіб у формуванні страхових фондів, що є головною умовою одержання права на соціальні виплати;

- високій рівень забезпечення застрахованих осіб.

На відміну від цього система вказаного забезпечення за рахунок держави, яка також виконує функцію захисту від соціальних ризиків, побудована на інших засадах: елементарності, безоплатності і безеквівалентності.

Держава зацікавлена у розбудові принципово нової системи соціального страхування, адже фінансові можливості нині діючої системи не дозволяють проводити ефективну патерналістську політику щодо підтримки та забезпечення належного рівня життя кожного. Там, де людина дійсно немає можливості забезпечити себе та свою сім'ю на належному рівні, соціальне забезпечення повинно здійснюватись за рахунок держави шляхом надання державної адресної допомоги. Для працездатної частини населення пріоритетне значення має захист їх основних прав, соціальне страхування на випадок втрати роботи, при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності, яке має забезпечити мінімізацію негативних наслідків соціальних ризиків.

Прийняття Верховною Радою України 14 січня 1998 року названих вище Основ започаткувало реформування системи соціального страхування в Україні. Основи передбачають прийняття окремих законів з кожного виду даного страхування. Так, 18 січня 2001 року прийнято Закон “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням” та 23 вересня 1999 року Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» спрямовані на створення нової системи державного страхування. Вона передбачає матеріальне забезпечення громадян у зв'язку з втратою заробітної плати (доходу) внаслідок тимчасової чи постійної втрати працездатності, а також надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності [24].

Вони формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок інших джерел, передбаченим цими Законами. Це суттєво відрізняє нинішню систему від традиційної, побудованої протягом попередніх десятиліть. Адже працівники були звільнені від участі у фінансуванні заходів із зазначеного страхування. Право особи на отримання забезпечення у системі соціального страхування залежало від участі у суспільному виробництві та інших чинників, здебільшого особистих.

Необхідність існування і подальшого розвитку загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, в Україні саме на страхових засадах, визначається низкою об'єктивних передумов, серед яких можна виділити соціально-економічні.

Серед чинників першої групи можна назвати характерні для усіх видів загальнообов'язкового страхування:

1. Недостатній життєвий рівень, поширення бідності серед населення, зумовлені тривалим перехідним періодом до нової моделі розвитку держави. Реальна заробітна плата залишається на рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для поновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Тому компенсація втрати, навіть, мінімальних доходів, яку спричиняє втрата працездатності набуває важливого значення.

2. Необхідність забезпечення соціальної справедливості під час перерозподілу суспільного продукту. Особи, які працюють та сплачують внески до фондів державного соціального страхування, мають за їх рахунок отримувати вищій рівень захисту інтересів при настанні соціальних ризиків. Коли рівень соціально-страхового забезпечення не буде суттєво перевищувати рівень державного соціального забезпечення, громадяни втратять зацікавленість у активній економічній діяльності і перейдуть до числа соціальних утриманців.

3. Зменшення навантаження на державний бюджет за рахунок створення інших джерел, які забезпечують соціальний захист населенню на суто страхових засадах. Одним з пріоритетних напрямків соціальної політики у сфері соціального страхування проголошено забезпечення перерозподілу відповідальності за формування коштів на соціальне страхування між державою, роботодавцем та застрахованими громадянами.

1.2. Загальні основи призначення фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття

Усі країни світу спрямовують частину фінансових ресурсів на задоволення суттєво важливих потреб населення. В Україні програмою економічних реформ на 2010 - 2014 роки передбачається збереження, розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності, стабільності соціального захисту та соціального забезпечення населення, поліпшення якості й доступності освіти та медичного обслуговування.

Для виконання своїх функцій, зокрема в галузі соціальної політики, держава повинна мати достатні грошові кошти, які формуються шляхом перерозподілу ВВП, а головним механізмом, через який здійснюється цей перерозподіл, є бюджетний.

Зробимо невеликий екскурс у історію. В епоху розвитку цивілізації державного фінансування соціального захисту не було. Держава не брала на себе відповідальність за долю людей, які з різних причин опинилися у скрутному становищі. Такі сім'ї розраховували не на державу, а на поміч благодійних установ. Перша система соціального захисту населення була сформована в Англії в XVII столітті, згодом подібні закони почали запроваджувати й інші держави, зокрема Україна. Князь Володимир визначив, що населення має віддавати частину свого натурального доходу церкві, монастирю, лікарні тощо. З розвитком товарно-грошових відносин змінюються відносини населення з релігійними, благодійними установами: замість натуральних відносин почали застосовувати грошові, які з часом стали панівними. [35]

В перші роки незалежності кремі аналітики, експерти вважали, що видатки бюджету на соціальну сферу є безповоротними, і тому пропонували скоротити їх, а вивільнені кошти вкласти в реальну економіку. Втім, і тепер деякі автори доводять, що спрямування грошових ресурсів на соціальні блага руйнує основи ринкового механізму, адже тим, хто безпосередньо причетний до підприємництва (акціонерам, приватникам, споживачам), залишається менше коштів. Такі й подібні пропозиції щодо фінансування соціальної сфери не сприятимуть розвитку інтелектуального капіталу, який є головною рушійною силою суспільства.

Сьогодні соціальний захист передбачає витрати держави, пов'язані з наданням грошової допомоги пенсіонерам, ветеранам війни та праці, сім'ям, дітям і молоді, безробітним та іншим нужденним верствам населення. Окремі автори вважають, що соціальний захист - це комплекс організаційно-правових заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. На думку інших, це забезпечення рівня життя непрацездатного населення не нижче від прожиткового мінімуму. Є й інші визначення цього поняття.

Отже, можна вважати, що соціальний захист - це зобов'язання держави забезпечувати належні умови для життєдіяльності людей, які з різних причин не беруть участі у створенні суспільного продукту.

Фінансове забезпечення являє собою сукупність нагромаджень і доходів місцевих бюджетів і територіальних позабюджетних цільових фондів, коштів населення і коштів суб'єктів господарювання, фінансових резервів, ресурсів фінансово-кредитних установ, а також залучених фінансових ресурсів зі сторони, які використовуються на економічні та соціальні цілі розвитку.

Фінансове забезпечення соціального захисту - це кошти направлені на надання певної допомоги тим громадянам, які внаслідок об'єктивних причин не можуть мати власних доходів або не перебувають на чийомусь утриманні.

Система соціального забезпечення ґрунтується на таких основних Законах, постановах, як Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку»; Закон України «Про пенсійне забезпечення»; Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок ЧАЕС»; «Про зайнятість населення»; «Про збір на обов'язкове пенсійне страхування»; «Про обов'язкове соціальне страхування»; Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», положення «Про порядок призначення та надання населенню субсидій», Закон України «Про недержавне пенсійне страхування» та «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування».

Законодавчо-нормативну базу в свою чергу можна поділити на три групи:

Законодавчо-нормативні акти загального характеру;

Законодавчо-нормативні акти, які регламентують фінансування соціальних витрат;

Законодавчо-нормативні акти, на підставі яких визначаються соціальні витрати.

Єдина обліково-інформаційна система одержувачів державної соціальної допомоги формується та використовується з додержанням вимог Закону України «Про інформацію». Управління праці та соціального захисту населення оснащені комп'ютерною технікою за допомогою якої здійснено автоматизовану форму ведення обліку всіх облікових ділянок.

Система фінансового забезпечення соціальної політики включає такі основні аспекти:

Джерела фінансування;

Методи формування джерел фінансування;

Напрями фінансування.

Бюджетні видатки на соціальний захист економісти класифікують на ті, що забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету та місцевих бюджетів.

Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття створений для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів для надання соціальних послуг.

Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією.

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, хто проходить альтернативну (невійськову) службу, працює неповний робочий день або неповний робочий тиждень та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Об'єктом страхування на випадок безробіття є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім'ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг.

Матеріальне забезпечення здійснюється у таких формах:

- допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

- допомога по частковому безробіттю;

- матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;

- матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні;

- допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебуває на його утриманні.

Соціальні послуги, які здійснюються за Законом «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» мають такі види:

- професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація;

- пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних;

- інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.

Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом загальнообов'язкового державного страхування України на випадок безробіття. Усі застраховані особи є членами Фонду.

Мета створення фонду - сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіття, створення нових робочих місць та інше.

Размещено на Allbest.ru

1.3. Джерела формування фонду державного соціального страхування на випадок безробіття та напрями його використання

Основними джерелами Фонду є: - збір на обов'язкове соціальне страхування (крім збору на обов'язкове соціальне страхування у разі безробіття);

– надходження за путівки на санаторно-курортне лікування та оздоровлення;

– добровільні внески підприємств, організацій, установ і фізичних осіб;

– інші надходження. Збір на обов'язкове соціальне страхування є головною статтею доходної частини Фонду соціального страхування України.

Суб'єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, їхні об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи й організації, об'єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, філії, відділення та інші підрозділи суб'єктів підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, розташованої на території іншої, ніж платник зборів, територіальної громади, сплачують збір на обов'язкове соціальне страхування до Фонду в розмірі 4% від фактичних витрат на оплату праці. Підприємства, установи й організації, на яких працюють інваліди, цей збір до Фонду соціального страхування сплачують з витрат на оплату праці за винятком фактичних затрат на оплату праці інвалідів.

Джерелами формування фонду виступають:

- асигнування з Державного бюджету, розмір яких встановлюється Верховною Радою України;

- страхові внески страхувальників-роботодавців, застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених законодавством;

- суми фінансових санкцій застосованих до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів Фонду, недотримання законодавства про зайнятість населення, а також суми адміністративних штрафів, накладених відповідно до законодавства на посадових осіб та громадян за такі порушення;

- прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів, у тому числі резервів Фонду, на депозитному рахунку;

- благодійні внески громадських об'єднань, підприємств, організацій громадян, зарубіжних фірм;

- кошти служби зайнятості за надані послуги підприємницьким структурам;

- інші кошти (таблиця 1.1).



Таблиця 1.1

Формування ФСС України на випадок безробіття у 2011 р

№ з/п	Статті бюджету	Тис. грн.	Питома вага у загальних надходженнях, %
1	2	3	4
	Залишок на 01.01.2011 р.	135549,7	9,7
I	Доходи - всього	1259623,4
	З них:
1.	Страхові внески, всього (роботодавців та найманих працівників)	1213423,4	87,0
2.	Асигнування Державного бюджету України	40000	2,9
3.	Інші	6200	0,4
	Всього	1395173,1	100

Нормативи обов'язкових відрахувань до фонду визначає щороку Верховна Рада України при затвердженні бюджету,

Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття створюється на державному та місцевому рівнях.

На державному рівні основними напрямами використання фонду є:

- розвиток центрів підготовки, навчання та профорієнтації вивільнюваних працівників;

- проведення наукових досліджень з проблем рівноваги ринку праці та зайнятості населення;

- надання допомоги державним та місцевим центрам зайнятості;

- відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов'язаних із достроковим виходом на пенсію осіб відповідно до Закону України «Про зайнятість населення»;

- фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, управління Фондом;

- створення резерву коштів Фонду;

- утримання інформаційно-обчислювальних центрів, поліграфічної бази Фонду;

- створення гуртожитків та тимчасового житла для осіб без певного місця проживання;

- та інше.

На місцевому рівні основними напрямами використання фонду є:

- професійна орієнтація населення, професійне навчання вивільнюваних працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню;

- виплата допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю;

- надання безпроцентної позики безробітним для заняття підприємницькою діяльністю;

- виплата допомоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні;

- дотація роботодавцю на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних;

- організація додаткових робочих місць у галузях народного господарства;

- інші витрати, пов'язані із соціальним захистом прав громадян держави на працю.

Видатки бюджету Фонду щодо забезпечення виплати допомоги по безробіттю є захищеними. Фінансування цих видатків проводиться у першочерговому порядку.

З метою забезпечення фінансової стабільності Фонду утворюється резерв коштів Фонду, який не може перевищувати суму, необхідну для виплати допомоги по безробіттю в розрахунку на місяць (на 2011 рік цей резерв встановлюється у розрахунку на 15 календарних днів згідно із законом від 17.01.2002).

Резерв коштів Фонду зберігається на спеціальному рахунку в уповноваженому банку України.

Роботодавці та застраховані особи сплачують страхові внески один раз на місяць в день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці. У разі нестачі у роботодавців коштів на виплату заробітної плати та сплату страхових внесків у повному обсязі нарахування їх на заробітну плату і перерахування страхових внесків до Фонду проводиться у пропорційних сумах.

Розміри страхових внесків установлюються на календарний рік.

Роботодавець несе відповідальність за несвоєчасність реєстрації як платник страхових внесків у виконавчій дирекції Фонду за місцем знаходження, несвоєчасність сплати та неповну сплату страхових внесків, у тому числі тих, що сплачують застраховані особи через рахунки роботодавців в обсязі донарахованих сум внесків (недоїмки), штрафів та пені.

Штраф накладається у розмірі прихованої суми виплат, на які нараховуються страхові внески, а в разі повторного порушення - у трикратному розмірі зазначеної суми.

Пеня обчислюється виходячи з 120 % облікової ставки НБУ, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки.

Не сплачені в строк страхові внески, пеня і штраф стягуються в дохід Фонду із страхувальника у безспірному порядку.

РОЗДІЛ 2.

АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФОНДУ

ДЕРЖАВНОГО СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ В УКРАЇНІ

2.1. Особливості функціонування Фонду

Проблема зайнятості - одна з болючіших проблем сучасного розвитку України. В економічній науці безробіття визначають як природну, невід'ємну складову життєдіяльності усіх країн, економіка яких ґрунтується на ринкових засадах.

Саме через цю призму слід розглядати проблему підвищення життєвого рівня, подолання бідності в державі. Безробіття відноситься до будь-якої економічної системи та являє собою не суто економічне явище, а скоріше синтез економіки, політики, моралі та ідеології даного суспільства. Безробіття - це відображення розбіжності попиту та пропозиції робочої сили, їх кількісної та якісної невідповідності. Водночас безробіття - це економічна категорія, яка відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» безробітними «вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність відповідної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості» [2], тобто це особи, що справді шукають роботу та здатні приступити до праці.

За визначенням Міжнародної організації праці, безробітними є особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мали роботу; шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню; були готові стати до роботи впродовж двох найближчих тижнів, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві впродовж наступних двох тижнів. До категорії безробітних відносяться також особи, які не шукають роботу через те, що знайшли і мають домовленість про початок роботи через певний проміжок часу, а також проходять навчання за направленням державної служби зайнятості населення.

В Україні не можуть бути визнані безробітними громадяни:

- віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці; реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи, організації або скороченням чисельності (штату);

- які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру;

- які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

- які мають право на пенсію відповідно до законодавства України [2].

Безробіття, як економічна категорія, уперше виникло у Великобританії на початку ХІХ сторіччя. Проте, до кінця сторіччя воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз. Так у США в 1920-1929 роках середня кількість безробітних становила 2,2 млн. чоловік, а в 30-х роках - близько 20 % осіб найманої праці.

В історії України був період існування спеціальних установ з працевлаштування - біржі праці. Їх стабільна робота розпочалася в 1918-1919 роках. Наскільки жорстко вирішувались проблеми зайнятості і які при цьому важелі впливу застосовувались свідчить декрет “Про заборону безробітним відмовлятись від роботи” (03 вересня 1918 року). Мета декрету: кожна працездатна людина зобов'язана працювати за спеціальністю. Коли була потрібна праця чорно робочих, то кваліфікованих спеціалістів могли залучати до неї лише за згодою профспілки. Не можна було відмовлятися від тимчасової роботи, від збирання врожаю та подібних нагальних робіт. Хто порушував ці правила позбавлявся на три місяці грошової та натуральної допомоги, втрачав свою чергу і реєструвався на біржі як такий, що звернувся вперше. З початком НЕПу - на ринку праці створилась нова ситуація. Була проведена адміністративна реформа, яка передала функції біржі праці до новостворених відділів розподілу робочої сили при виконкомах.

Перехід сучасної України до ринкових відносин загострив проблему зайнятості населення та відтворення трудового потенціалу. Згортання виробництва, проблеми в реалізації продукції, фінансова та матеріальна заборгованість спричинили масові звільнення працівників. Лави безробітних почали поповнювати ті, хто ще донедавна вважали своє трудове становище міцним і стабільним. Знову постало питання про функціонування спеціальної структури, яка б регулювала становище на ринку праці.

Теперішня служба зайнятості України почала формуватись ще наприкінці 80-х років ХХ сторіччя, реорганізація служби працевлаштування відбулася на основі досвіду європейських країн, особливо Німеччини та Франції.

Перехід до ринкових відносин наприкінці 90-х років ХХ сторіччя, що супроводжувався змінами у галузевій структурі народного господарства та ліквідацією збиткових виробництв, вимагав широкомасштабного перерозподілу працівників та поліпшення якості їх підготовки. Для цього було потрібно перебудувати діючу службу працевлаштування шляхом створення централізованої структури державних органів, які б комплексно вирішували питання, пов'язані з регулюванням зайнятості населення, його професійною орієнтацією, працевлаштуванням та соціальною підтримкою тимчасово непрацюючих громадян. Виходячи з вищевикладеного, невдовзі розпочався якісно новий етап у діяльності Міністерства праці УРСР та його підвідомчих організацій. Він був окреслений постановою Ради Міністрів УРСР від 21 грудня 1990 року № 381 “Про створення державної служби зайнятості в Українській РСР” [15].

На державну службу зайнятості було покладено такі функції: аналіз стану ринку праці, прогноз попиту та пропозиції, підготовку програм зайнятості населення та забезпечення їх реалізації; облік громадян які потребують працевлаштування; проведення профорієнтації та консультацій населення; організацію професійної підготовки та перепідготовки працівників, які вивільнюються з підприємств та мають труднощі з влаштуванням на роботу; забезпечення у межах своєї компетенції соціального захисту непрацюючих громадян; надання послуг роботодавцям щодо задоволення їх потреб у кадрах та інформованості. Перші безробітні громадяни в Україні і нашій області були зареєстровані влітку 1991 року.

Факторами формування безробіття можуть бути такі явища:

- нестача сукупного ефективного попиту;

- негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, пов'язані з грошовою експансією держави і подальшою інфляцією;

- недостатня мобільність робочої сили;

- структурні зрушення в економіці;

- дискримінація на ринку праці жінок, молоді та національної меншості;

- демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;

- сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Безробіття - це соціальне явище, яке вимірюється таким основним показником як рівень безробіття. Проте цей індикатор не дає повного уявлення про ситуацію, яка складається в сфері зайнятості. Данні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Безробіття - це соціальне явище, яке вимірюється таким основним показником як рівень безробіття. Проте цей індикатор не дає повного уявлення про ситуацію, яка складається в сфері зайнятості. Даної пропозиції робочої сили на ринку праці. Розраховується як відношення чисельності безробітних у віці 15-70 років до економічно активного населення означеного віку або відповідної вікової групи, статі, рівня освіти, професійної групи, географічним ознакам.

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний період часу рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитись.

Розрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане - наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити такі види безробіття:

- фрикційне,

- структурне,

- циклічне,

- сезонне,

- інституціональне.

Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існує постійний зв'язок між звільненням з одної організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рухом працівників з одних галузей в інші тощо.

В умовах ринкової економіки цей вид безробіття завжди існує. Одні змінюють роботу добровільно, інші - у зв'язку зі звільненням за ініціативою роботодавця або втратою сезонної зайнятості.

Дехто шукає роботу вперше. Таке безробіття може поєднуватись з рівновагою на ринку праці. Наприклад, в США наприкінці 90-х років ХХ сторіччя близько 49 % безробітних не працювали менше п'яти тижнів. Це свідчить про нормальний процес перерозподілу трудових ресурсів відповідно до потреб виробництва, а також про високу ефективність ринку праці. Фрикційне безробіття - це природне явище, найменша форма безробіття, бо вона не потребує перенавчання, витрат на нього часу та коштів.

Виникнення структурного безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, зокрема застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств.

Структурне безробіття відрізняється від фрикційного передусім тим, що працівники, які втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших секторах економіки. Окрім того, структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер. Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними.

Структурне безробіття, яке складається в результаті невідповідності структури пропозиції та структури попиту на робочу силу, безсумнівно, є також неминучим, але при цьому більш довгостроковим та складним, ніж фрикційне. Тут ринку не обійтись без серйозної допомоги з боку держави. Потрібні організація гнучкої системи перенавчання робітників, проведення певних заходів в рамках структурної політики держави (регіональне розміщення нових виробництв, утворення умов для міжрегіональної міграції робочої сили та інше).

У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової техніки і технології, механізацією виробництва, що супроводжується вивільненням робочої сили і найманням працівників принципово нових спеціальностей та кваліфікацій.

Конверсійне спричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях обробної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатись від незначних до великих.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне безробіття - це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов'язано з циклом ділової кон'юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму - під час піднесення. Отже розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон'юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення. Циклічне безробіття - один із наслідків скорочення внутрішнього валового продукту. Зменшується сукупний попит, зменшуються об'єми національного виробництва, кількість робочих місць, як результат зростає безробіття. Подолання проблеми циклічного безробіття може бути лише шляхом оздоровлення ситуації в економіці в цілому.

Інституціональне безробіття - це безробіття, яке породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Воно може бути спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою (надмірні соціальні витрати знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівняними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили).

Масове безробіття - становище, коли більша частина членів суспільства, які придатні до праці, залишаються без роботи.

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних - бідних, бродяг, осіб без постійного місця проживання та інших. Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. Це пов'язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи насамперед найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою. А щодо вікового складу - домінує молодь.

Починаючи з 1992 року на території України констатується факт наявності прихованого безробіття в усіх галузях економіки. Приховане безробіття характерне для ситуації економічної кризи. Воно зумовлене неповним завантаженням потужностей підприємств, зменшенням обсягів виробництва, різким зниженням продуктивності праці, наданням працівникам неоплачуваних відпусток, неповною зайнятістю протягом робочого тижня. Згідно з розрахунками в народному господарстві прихованим безробіттям охоплено 16-20 % зайнятих працівників. Така ситуація пов'язана з наслідками сировинної, енергетичної і платіжної кризи, з відсутністю послідовності в реформуванні економіки. Наявність значної чисельності працездатних осіб, які лише формально зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заробітну плату, сприяє збільшенню чисельності зайнятих у нерегламентованій діяльності, ускладненню криміногенної ситуації, загостренню соціальних конфліктів.

Тому дуже добре, що усі підприємства, установи, організації на сьогоднішній день не знижують заробітну плату працівників нижче мінімальної заробітної плати, але необхідні також заходи оздоровлення економіки в цілому, для того, щоб заробітна плата тяготила до рівня максимальної у регіоні.

2.2. Аналіз стану забезпечення соціальними страховими послугами на випадок безробіття в Україні

Ситуація на ринку праці України характеризується збільшенням обсягів та рівня зайнятості населення, а також зниженням чисельності безробітних та рівня безробіття (за методологією МОП). За даними Держкомстату України в середньому за 2011 рік чисельність зайнятого населення склала 20,3 млн. Осіб і у порівнянні з 2010 роком зросла на 132,4 тисячі. Рівень зайнятості населення в цілому по Україні виріс з 56,2 % до 56,7 %. Серед регіонів найвищий рівень зайнятості спостерігався у містах Севастополі та Києві (59,7 % - 64,2 %) проте у Тернопільській області було зайнято менше половини населення.

Чисельність безробітних в середньому за 2011 рік у порівнянні з попереднім роком скоротилася на 101,3 тис. І склала 1,9 млн. осіб. Зниження рівня безробіття (з 9,1 % до 8,6 % економічно активного населення) відбулося за рахунок скорочення цього показника серед мешканців міст. Зниження обсягів та рівня безробіття спостерігалося у 19 регіонах, найбільш суттєво - у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській та Харківській областях. Найвищим рівень безробіття був у Чернівецькій та Рівненській областях (12,2 % - 12,5 %), а найнижчим - у містах Києві та Севастополі (4,8 % - 5,3 % економічно активного населення).

Показники руху робочої сили у 2011 році свідчать про збільшення порівняно з попереднім роком чисельності прийнятих працівників (на 3,4 %) та зменшення чисельності осіб, що вибули з підприємств, установ та організацій (на 5,5 %). Основною причиною вибуття була плинність кадрів (80,9 % звільнених), питома вага вивільнених у зв'язку зі скороченням штатів становила лише 4,0 %. Зменшення чисельності прийнятих працівників відбулося у 8 регіонах, при чому у переважній більшості регіонів чисельність вибулих перевищила чисельність прийнятих працівників.