Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX-початок XX ст.)

Шпак Валентина Павлівна

АнотаціЯ

дитина освіта педагогічний коригування

Шпак В.П. Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX-початок XX ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди. - Харків, 2007.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Україні XIX-початку XX ст. У роботі здійснено класифікацію термінологічних понять досліджуваної проблеми. Визначено витоки і простежено еволюцію ідеї педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей від філантропізму, практики авторських та експериментальних педагогічних закладів до діяльності виправно-виховних закладів. Схарактеризовано внесок зарубіжних та вітчизняних педагогів, юристів, лікарів, громадських діячів, діячів освіти в розробку теоретичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. Визначено та науково обґрунтовано опікунський, лікувально-педагогічний та соціально-педагогічний етапи становлення і розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Проаналізовано законодавчі основи реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. Узагальнено досвід педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей у вітчизняній педагогічній думці означеного періоду. Схарактеризовано напрями розвитку ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України.

Ключові слова: теоретичні, практичні засади; виправно-виховні заклади; реабілітаційна діяльність; витоки; етапи; тенденції; Україна.

АННОТАЦИЯ

Шпак В.П. Теоретические и практические основы реабилитационной деятельности воспитательно-исправительных учреждений в Украине (XIX-начало XX в.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды. - Харьков, 2007.

Диссертация посвящена историко-педагогическому и ретроспективному анализу теории и практики реабилитационной деятельности украинских исправительно-воспитательных учреждений XIX-начала XX в. В диссертации представлено “терминологическое поле” исследуемой проблемы, включающее 7 групп понятий и номенов, среди которых приоритетное значение отводится наименованиям воспитательно-исправительных учреждений, конкретизации участников процесса исправительного воспитания, принципам функционирования воспитательно-исправительных учреждений, используемым в практике их работы методам воспитательного воздействия, подходам, факторам формирования личности ребенка, а также просчетам в воспитании детей. Дальнейшее развитие в диссертации получили дефиниции, среди которых следует выделить такие, как „реабилитация”, „реабилитационная деятельность”, „воспитательно-исправительные учреждения”, „призрение”.

В ходе исследования установлено, что в предыстории развития проблемы особая роль отводится идеям филантропизма, которые получили дальнейшее развитие в зарубежных авторских школах и экспериментальных педагогических учреждениях, а впоследствии и в западноевропейских и северо-американских воспитательно-исправительных учреждениях исследуемого периода.

На основании системно-генетического анализа историко-педагогической, юридической литературы, архивных материалов определено три основных этапа, тенденции становления и развития теории и практики реабилитационной деятельности украинских исправительно-воспитательных учреждений XIX-начала XX в. Первый этап (первая половина XIX в.) - опекунский - характеризовался возникновением форм государственного и общественного призрения разных категорий “трудных в воспитательном значении” детей. Второй этап (вторая половина XIX в.) - лечебно-педагогический - обусловлен распространением среди учащихся явления малоспособности вследствие болезненных и астенических состояний, влияния дидактогенных факторов, что вызвало необходимость укрепления психосоматического здоровья подрастающего поколения путем открытия разного рода каникулярных, лечебных колоний, санаторных школ. Третий этап (начало XX в.) - социально-педагогический - характеризируется дальнейшим распространением социального сиротства, массовой беспризорности и бесприютности несовершеннолетних вследствие социально-политических и экономических событий дооктябрьского периода, что вызвало соответствующие изменения в законодательстве, содержании и структуре деятельности воспитательно-исправительных заведений.

Обоснованы подходы украинских педагогов, юристов, врачей, общественных деятелей к выделению причин нарушения поведения и развития подрастающего поколения, типологизации „трудных в воспитательном значении” детей. Проанализированы материалы разного уровня съездов и конгрессов деятелей образования, на которых рассматривались вопросы аберраций в поведении и развитии подрастающего поколения.

В диссертации дана сравнительная характеристика законодательных основ реабилитационной деятельности зарубежных и украинских исправительно-воспитательных учреждений. Раскрыто содержание нормативных документов, регламентировавших реабилитационную деятельность исправительно-воспитательных учреждений в Украине исследуемого периода, в том числе „Положение об исправительных приютах”, „Положение о сиротских приютах”, „Положение о воспитательных домах”, „Положение об исправительно-воспитательных учреждениях”. Анализируется роль детских судов в охране и защите прав обездоленных детей.

В ходе исследования обобщен опыт реабилитационной работы украинских исправительно-воспитательных учреждений исследуемого периода, представленный в соответствии с региональным подходом, в том числе Киевской Рубежевской земледельческой колонии, Одесского исправительного приюта, Черниговской земледельческо-ремесленной исправительной колонии, Таврийского приюта, “Крестовоздвиженского трудового братства” около Глухова, Харьковского исправительного приюта в с. Дергачах, Николаевского приюта в Херсоне и Алексеевского приюта в Елисаветграде. Для сравнения использован материал по исследованию деятельности аналогичных российских учреждений.

В диссертации дана характеристика летних школьных и лечебных колоний как исправительно-воспитательных учреждений особого типа, в которых реабилитационная работа была направлена на восстановление поведения и развития астенических детей, с ослабленным вследствие острых и хронических заболеваний психосоматическим здоровьем.

Полученные в ходе научного поиска теоретические результаты и обобщения способствовали презентации современного состояния исследуемой проблемы в контексте реформы образовательной системы Украины, а также позволили определить перспективы ее дальнейшего решения.

Ключевые слова: теоретические и практические основы; исправительно-воспитательные учреждения; реабилитационная деятельность; истоки; этапы; тенденции; Украина.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Динамізм і поступовість державотворчих процесів, що торкаються всіх сфер економічного, політичного і культурного життя українського суспільства, тенденційно позначаються і на розвиткові вітчизняної педагогічної науки. Відбувається її постійне поповнення новими здобутками і творчими знахідками дослідників, унаслідок чого проблематизація педагогічної теорії та практики безперервно розширюється. Особливий інтерес науковців почала викликати реабілітаційно-педагогічна робота з різними категоріями „важких” дітей, що пояснюється специфікою перехідного періоду розбудови української державності й необхідністю виконання нового соціального замовлення суспільства.

Актуалізація проведення реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими” дітьми зумовлюється тим, що поряд з успіхом реалізації перших економічних і правових реформ, отриманням Україною визнання на міжнародній політичній арені з кінця XX ст. загострилися проблеми, до прийняття і розв'язання яких соціальні інституції країни та її урядові кола явно готовими не були. Окремі питання соціально-педагогічного характеру не дістали належного висвітлення в законодавчих актах і наукових розвідках вітчизняних дослідників, перетворившись на тягар для молодої держави, яка зіткнулася з необхідністю подолання не лише таких явищ сучасного життя, як критичне зубожіння населення, загострення демографічної ситуації, соціальне сирітство, безробіття, але й злочинність, бездоглядність, соціальна і педагогічна занедбаність, дезадаптованість, важковиховуваність і девіантна поведінка неповнолітніх, низький рівень навчальних досягнень дітей шкільного віку.

Стратегія пошуку ефективних заходів та програм державної підтримки найбільш незахищених верств населення і, насамперед, дітей як майбутнього суспільства, нарешті знайшла своє вираження в урядових нормативно-правових актах, спрямованих на: 1) охорону основних прав та свобод дитини (Закони України „Про охорону дитинства”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, „Основи законодавства України про охорону здоров'я”, „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, „Про дошкільну освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про позашкільну освіту”, „Про молодіжні та дитячі громадські організації та об'єднання”, Національна програма „Діти України”, Постанова Кабміну України „Про утворення Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства”); 2) забезпечення дотримання прав і свобод дітей у сфері сімейних стосунків („Цивільний кодекс України”, „Сімейний кодекс України”, Закони України „Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, „Про попередження насильства в сім'ї”, „Концепція державної сімейної політики”, Програма „Українська родина”, „Положення про дитячий будинок сімейного типу”, „Положення про прийомну сім'ю”, Укази Президента України „Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних і неповних сімей”, „Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім'ями”); 3) захист трудових прав дітей („Конвенція про мінімальний вік допуску дітей на роботу в сільському господарстві”, „Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу”, „Конвенція про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявлення їхньої придатності до праці на непромислових роботах”, „Конвенція про обмеження нічної праці дітей та підлітків на непромислових роботах”, Наказ Міністерства охорони здоров'я України „Про затвердження переліку важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх”); 4) профілактику правопорушень та злочинів серед неповнолітніх (Закон України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, „Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх”, Укази Президента України „Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві”, „Про додаткові заходи щодо запобігання дитячої бездоглядності”, Постанова Кабміну України „Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх”). Щодо усвідомлення пріоритетної ролі педагогічної реабілітації дітей з відхиленнями поведінки й розвитку, то її необхідність визнається виключно в контексті організації спеціальної освіти (розділ II, ст. 11 Закону України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”).

Посилення пріоритетної ролі реабілітаційної роботи з різними категоріями „важких” дітей викликає цілком правомірний інтерес до вивчення та узагальнення теоретичного доробку і практичних надбань у галузі виправного виховання попередніх століть. Так, в Україні минулих століть після тривалої наукової розробки проблеми дитячої важковиховуваності її широкомасштабна практична реалізація розпочинається в XIX ст. з відкриття мережі притулків, колоній, прихистків, виховних будинків та інших типів закладів, специфіка реабілітаційної діяльності яких позначалась узагальнюючим поняттям „виправно-виховні”. І лише з 70-80-х рр. XIX ст. увагу міністерства народної освіти починають привертати діти з педагогічною і соціальною занедбаністю, астенічні, хворобливі, малоздібні, для яких упроваджувалися додаткові уроки, повторювальні класи, літні шкільні й лікувальні колонії, санаторні школи.

Поступово на рубежі XIX-XX ст. виділяються такі напрями наукових розвідок у галузі реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми, як: визначення ролі соціальних факторів і педагогічного впливу на формування особистості (А. Адлер, А. Валлон, О. Вільман); розкриття питань пріоритетної ролі сімейного виховання щодо подолання відхилень у поведінці й розвитку дітей (Ю. Аркін, В. Бехтерєв, М. Бунаков, Л. Водовозов, Ж. Демор); урахування психологічних і фізіологічних особливостей дітей різних вікових категорій в організації виховної взаємодії (І. Арямов, М. Басов, П. Блонський, О. Болтунов, О. Бен, О. Віреніус, М. Гундобін, О. Декролі, О. Лазурський, П. Лесгафт); вивчення причин і шляхів подолання відхилень у поведінці й розвитку дітей (С. Бьорт, Л. Виготський, М. Ганнушкін, Ф. Ерісман, В. Кащенко, М. Красногорський, Г. Мурашов, М. Петров); виявлення особливостей виховної роботи з безпритульними дітьми і дітьми-сиротами (Д. Бекарюков, О. Герд, О. Залужний, О. Кайданова, Г. Літц, А. Макаренко, П. Робен, С. Шацький).

Достатньо розробленими наприкінці XX-початку XXI ст. є такі аспекти реабілітаційно-педагогічної діяльності з „важкими” дітьми: девіантна поведінка дітей молодшого шкільного і підліткового віку, її профілактика і корекція (В. Баранов, І. Каневська, І. Козубовська, К. Корж, В. Моргун, Н. Онищенко, В. Оржеховська, І. Похлебіна, І. Рудницька, А. Сиротюк, О. Шарапова); соціально-педагогічна робота з дітьми, позбавленими батьківського піклування (С. Бондар, І. Грига, О. Іванова, О. Ігнатова, Н. Кабаченко, Б. Кобзар, Н. Комарова, Л. Копець, Т. Науменко, І. Пєша, Г. Постолик, О. Савчук, Т. Семигіна, О. Семчишин); дитяча безпритульність і діяльність спеціальних державних органів боротьби з безпритульністю в Україні (С. Болтівець, В. Виноградова, І. Діптан, Я. Заборовський, А. Зінченко, О. Ільченко, І. Осадчий, М. Попов, О. Салата, В. Шульга); вплив школи на нервово-психічне здоров'я учнівської молоді (О. Бакаєв, О. Васильєв, А. Гребенюк, М. Гриньова, В. Гуло, В. Капацина, О. Кочерга, І. Пістун, Н. Присяжнюк, І. Сущева, С. Сябро, Б. Хоменко); зміст і технології соціально-педагогічної роботи з різними категоріями дітей і молоді (О. Безпалько, О. Бєца, О. Вакуленко, В. Кривуша, Г. Лактіонова, А. Наточій, В. Синьов, С. Толстоухова, І. Трубавіна, С. Харченко, Л. Штефан).

Філософському, соціологічному та психологічному осмисленню закономірностей, принципів та методів наукового пізнання й педагогічного впливу на особистість присвячені праці сучасних учених В. Андрущенка, І. Беха, І. Гавриленка, Б. Гершунського, М. Горлача, М. Кагана, О. Леонтьєва, В. Лутая, В. Москаленко, О. Скідана, Л. Сохань, В. Харчева. Розгляду проблем реабілітаційно-педагогічної теорії та практики сприяло вивчення історичного аспекту розвитку вітчизняної педагогічної науки, що знайшов своє відображення в дослідженнях О. Алексюка, А. Бойко, Л. Ваховського, В. Вихрущ, С. Гончаренка, Н. Дем'яненко, М. Євтуха, С. Золотухіної, І. Зязюна, О. Іонової, Н. Ничкало, О. Попової, І. Прокопенка, С. Савченка, О. Сухомлинської, Т. Сущенко, Л. Штефан, М. Ярмаченка.

Є очевидним той факт, що протягом останнього десятиліття XX ст. обґрунтуванню концептуальних положень, визначенню окремих категорій, методологічних засад, мети, завдань, принципів, змісту, форм і методів педагогічної реабілітації „важких” дітей присвячені праці таких зарубіжних науковців, як Б. Алмазов, М. Вайзман, А. Гордєєва, О. Горшкова, М. Кабанов, Т. Калиновська, Р. Овчарова (Росія), В. Манова-Томова, Р. Пенушлієва, І. Петров, Г. Пирьов (Болгарія). У той же час існуюча на сьогодні в педагогічній теорії та практиці невизначеність щодо спрямованості реабілітаційної роботи на подолання відхилень у поведінці й розвитку „важких” дітей пояснюється здебільшого суб'єктивними методологічними позиціями сучасних вітчизняних і російських науковців. У зв'язку з цим педагогічна реабілітація даної категорії дітей розглядається як: 1) структурний компонент соціально-педагогічної роботи (В. Арамавічюте, Т. Баб'як, С. Бєличева, А. Виноградова, В. Вугрич, Ю. Гєрбєєв, О. Горшкова, Л. Гриценок, М. Жданова, Л. Засоріна, І. Звєрєва, Ю. Зотов, І. Іванова, Г. Лактіонова, Н. Морова, Р. Овчарова, А. Пєтринін, С. Расчотіна, Л. Сікорська, С. Харченко, А. Чистова, Л. Шипіцина, Л. Яковлєва); 2) аспект професійної діяльності фахівця у сфері спеціальної педагогіки (М. Вайзман, О. Гонєєв, І. Коробейникова, Г. Кумаріна, Н. Ліфінцева, Н. Лусканова, Н. Назарова, І. Підласий, Н. Сінягіна, В. Тарасун, М. Хегай, Н. Ялпаєва); 3) один із напрямів галузі охорони здоров'я (В. Базарний, М. Безруких, Л. Винокуров, О. Дубровський, М. Кабанов, В. Мартинюк, С. Зінченко, В. Покась, С. Попов, В. Сорокін, А. Уманська); 4) компетенція вчителя масової школи (Б. Алмазов, Н. Баранова, Л. Винокуров, А. Гордєєва, В. Доскін, С. Єгорова, І. Єрмаков, Т. Кислинська, Є. Лільїн, В. Морозов, Л. Новикова, А. Печенюк, М. Фролов).

Щодо здобутків вітчизняних дослідників із проблеми реабілітаційної роботи з „важкими” дітьми, то перший і, на нашу думку, вдалий крок у цьому напрямі належить В. Вугричу, І. Єрмакову, М. Фролову, С. Харченку, які узагальнено підійшли до визначення сутності реабілітаційно-педагогічної роботи, завдань і принципів діяльності педагога в ході виявлення й подолання відхилень у поведінці й розвитку підростаючого покоління.

Аналіз вітчизняної педагогічної літератури і дисертаційних робіт останніх років дозволив зробити висновок, що проблема реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими” дітьми в Україні ще не була предметом системного вивчення. Так, поза увагою науковців залишилися цілісна характеристика теоретико-практичних засад, реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст., вивчення та розробка змісту та його методичного забезпечення, що підтверджується сучасними науковими пошуками, зокрема російських учених Н. Баранової „Соціально-педагогічна реабілітація в умовах виховної системи лікувально-профілактичного закладу” (2000 р.) та С. Денего „Соціально-педагогічна реабілітація дітей в Шуницькому дошкільному Центрі відновлювального лікування й освіти” (2000 р.), а також вітчизняних науковців: О. Молчан „Соціально-культурна реабілітація інвалідів юнацького віку в умовах дозвілля” (2001 р.), О. Караман „Соціально-педагогічні умови захисту дитинства в діяльності загальноосвітньої школи” (2002 р.), С. Коношенко „Особливості роботи вихователя в умовах реабілітаційного центру” (2002 р.).

Подальше прогнозування розвитку і вдосконалення реабілітаційно-педагогічної теорії та практики роботи з „важкими” дітьми неможливе без цілісного історичного дослідження специфіки діяльності виправно-виховних закладів минулих століть.

Отже, актуальність комплексного вивчення питань педагогічної реабілітації даної категорії дітей в історичній ретроспективі, необхідність урахування досвіду минулих років у розробці сучасної реабілітаційно-педагогічної теорії та практики, а також відсутність фундаментальних історико-педагогічних досліджень, які синтезовано відображали б еволюцію реабілітаційної роботи з „важкими” дітьми впродовж XIX-початку XX ст., й зумовили вибір теми „Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX-поч. XX ст.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка „Антропологічні засади формування особистості вчителя в системі неперервної педагогічної освіти” і є складовою досліджень кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди „Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладах” (РК № 1-20 0199 004104). Тема затверджена вченою радою Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № 6 від 29 грудня 2003 р.) й узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 1 від 27 січня 2004 р.).

Об'єктом дослідження є реабілітаційна діяльність виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.

Предмет дослідження - теорія та практика реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.

Мета дослідження полягає в розкритті теоретико-практичних засад, науковому обґрунтуванні етапів, визначенні провідних тенденцій становлення і розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні протягом XIX-початку XX ст.

В основу дослідження покладено концепцію, яка включає три взаємопов'язаних концепти:

Ш методологічний концепт відбиває системний підхід як загальнонауковий до розгляду взаємозалежності різних етапів становлення й розвитку теоретичних і практичних засад реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні у визначених хронологічних межах, зокрема: опікунський етап є відображенням піклування різних соціальних інституцій суспільства про „важких у виховному розумінні” дітей; лікувально-педагогічний етап вимагає поєднання зусиль педагогів і медичних працівників щодо подолання аберацій у поведінці та розвитку дітей; соціально-педагогічний етап репрезентує вплив комплексу умов соціуму на дитину, що дозволяє педагогам вчасно запобігати дії негативних факторів навколишнього середовища;

Ш теоретичний концепт визначає систему вихідних концептуальних положень, категоріальний апарат, дефініції основних понять, що дозволяють адекватно розкрити теоретико-практичні засади, функціональні особливості, етапи і тенденції розвитку реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.;

Ш технологічний концепт передбачає творче використання прогресивних надбань реабілітаційно-педагогічної теорії та практики минулих століть у сучасних умовах під час викладання курсу „Реабілітаційна педагогіка”, у процесі визначення змісту професійної підготовки студентів вищих навчальних закладів та написання підручників і навчальних посібників, а також розробці навчально-методичних комплексів, проведенні лекційно-практичних занять та викладанні спецкурсів.

Відповідно до об'єкта, предмета, мети та концепції поставлені такі завдання дослідження:

1. Визначити „термінологічне поле” реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.

2. Розкрити витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки.

3. Обґрунтувати теоретичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.

4. Визначити етапи і провідні тенденції реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні досліджуваного періоду.

5. Проаналізувати законодавчі основи реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.

6. Узагальнити досвід реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України в означений період.

7. Схарактеризувати напрями розвитку ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України.

Методологічні основи дослідження становили вихідні положення загального, загальнонаукового та конкретнонаукового рівнів:

Ш на загальному (філософському) рівні стратегію наукового пошуку визначали діалектичний метод і теорія наукової творчості (зв'язок теорії з практикою, детермінізм та ізоморфізм педагогічних явищ і процесів, взаємодія об'єктивного й суб'єктивного в науковому пізнанні, взаємозумовленість і взаємозалежність причинно-наслідкових зв'язків, диференціація й інтеграція наукового знання, суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою, об'єктивність в оцінюванні дійсності), філософські концепції наукового пізнання (представлені у працях з філософії освіти та виховання Л. Ваховського, Б. Гершунського, І. Зязюна, М. Култаєвої, В. Лутая, І. Прокопенка, Л. Сохань та ін., а також з методології педагогічної науки Р. Бойка, С. Вітвицької, С. Гончаренка, Т. Дмитренко, Г. Доброва, С. Єрмакова, С. Зіновьєва, І. Кобиляцького, О. Кочетова, Ф. Кузіна, З. Курлянд, Н. Кушнаренко, Л. Пономаренка, О. Рудницької, Ю. Цекова, В. Шейка та ін.);

Ш на загальнонауковому рівні використовувалися принципи історизму, термінологічний, когнітивний, репрезентативності, а також системно-діяльнісний, системно-генетичний і структурно-функціональний підходи до вивчення предмету дослідження, розгляду його еволюції, розробки й уточнення змісту та обсягу дефініцій основних понять, установлення взаємозв'язку і субординації між ними, визначення їх місця в термінологічному апараті педагогічної теорії, конкретизації динаміки виправного виховання різних категорій „важких” дітей співвідносно з комплексним аспектом сфери реабілітаційно-педагогічної діяльності педагога (знайшло відображення у працях О. Безпалько, В. Бондаря, В. Виноградової-Бондаренко, В. Вугрича, В. Євко, М. Євтуха, І. Звєрєвої, А. Капської, Н. Максимової, С. Толстоухової та ін.);

Ш на конкретнонауковому рівні передбачалося використання здобутків педагогічної науки, що слугували базою для вирішення обраної проблеми: вивчення наукових праць відомих учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення явищ і процесів педагогічної дійсності (Л. Березівська, Т. Коломієць, Л. Медвідь, Л. Штефан, М. Ярмаченко та ін.); аналіз наукових праць учених минулого, які одночасно з загальними проблемами педагогічної науки досліджували проблему виправного виховання і можливостей педагогічної реабілітації „важких” дітей (П. Блонський, О. Болтунов, К. Вентцель, В. Водовозов, М. Гернет, А. Макаренко, М. Рубінштейн, А. Фортунатов, С. Шацький та ін.); аналіз концепцій виправного виховання „важких у виховному розумінні” дітей у творчому доробку українських педагогів минулого (П. Грабовський, Б. Грінченко, М. Драгоманов, М. Коцюбинський, П. Куліш, С. Русова, Л. Українка, І. Франко, Т. Шевченко та ін.); вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків означеного хронологічного періоду (О. Декролі, Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнер, М. Монтессорі, Б. Отто, А. Феррьєр, Ф. Фребель та ін.).

Методи дослідження використовувалися для отримання достатньо об'єктивної інформації з обраної проблеми на двох рівнях:

Ш теоретичному, що уможливлювало досягнення синтезу знань про теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.: загальнонаукові методи (історичний, системно-генетичний та порівняльний аналіз педагогічної літератури, нормативно-правових і законодавчих документів, архівних матеріалів; хронологічний метод; аналіз та синтез фактів, теоретичних ідей і досвіду реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів за рубежем та в Україні досліджуваного періоду), індуктивний метод (установлення загальних тенденцій організації виправного виховання шляхом вивчення специфіки функціонування відповідних установ), парадигмальний метод (визначення загальних теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду), персоналістично-біографічний метод (вивчення біографії та педагогічної спадщини видатних українських педагогів минулого), порівняльний метод (установлення подібності або відмінності предметів і явищ педагогічної дійсності);

Ш емпіричному, що дозволяло накопичувати фактичний матеріал про практику реабілітаційної діяльності зарубіжних, російських та вітчизняних виправно-виховних закладів: обсерваційний метод (ретроспективний аналіз реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в історії зарубіжної і вітчизняної педагогічної думки), праксиметричний метод (вивчення та узагальнення передового досвіду педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей в умовах виправного виховання досліджуваного періоду), прогностичний метод (вивчення подальшого розвитку ідеї педагогічної реабілітації в сучасних умовах реформування освіти в Україні).

Використання означених методів науково-педагогічного дослідження дозволило отримати достатньо об'єктивну інформацію з обраної проблеми.

Джерельна база дослідження. У процесі історико-педагогічного пошуку нами використано 724 науково-педагогічних джерела та 186 архівних справ, зокрема, документи Дніпропетровського обласного державного архіву (вивчалися справи з 11 фонду - Канцелярія Катеринославського генерал-губернатора); Центрального історичного архіву м. Києва (ЦДІА) (вивчено 78 справ із фондів: 59 - Київська губернська канцелярія; 127 - Київська духовна консисторія; 274 - Київське губернське жандармське управління; 294 - Канцелярія Київського відділення цензора; 442 - Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; 533 - Київський військовий губернатор; 707 - Управління попечительства Київського навчального округу; 1191 - Канцелярія тимчасового Харківського генерал-губернатора; 1252 - Штаб-офіцер Корпусу жандармерії в Одесі; 1710 - Слободсько-Українська губернська канцелярія; 1816 - Слободсько-гарнізонний батальйон; 1817 - Бригадна канцелярія слобідських полків; 1958 - Слободсько-Український губернатор; 1959 - Харківський і Воронізький генерал-губернатор; 1989 - Ізюмське духовне правління; 2007 - Харківське духовне правління; 2052 - фонд М. Сумцова; 2069 - Кременчуцьке купецьке правління; 2162 - Управління Харківського навчального округу; 2169 - Слободсько-Український приказ громадського піклування); Державного архіву Одеської області (ДАОО) (опрацьовано 15 документів із фондів: 273 - Одеське Славянське Благодійне товариство імені Св. Кирила і Мефодія; 362 - Одеський приказ громадського піклування); Державного архіву Полтавської області (вивчено 7 документів із фондів: 750 - Пирятинська міська богадільня, м. Пирятин Полтавської губернії; 784 - Лохвицька міська богадільня, м. Лохвиця Полтавської губернії; 788 - Гадяцька міська богадільня, м. Гадяч Полтавської губернії; 998 - Полтавський комітет Товариства піклування про поранених та хворих воїнів); Державного архіву Харківської області (ДАХО) (використано 62 справи з таких фондів: 3 - Канцелярія слободсько-українського громадянського губернатора; 29 - Харківська губернська у справах про товариства і союзи присутність; 44, 45 - Харківська шестикласна дума; 200 - Харківське товариство поширення грамотності; 266 - Дирекція народних училищ Харківської губернії; 304 - Харківська губернська земська управа; 308 - Вовчанська повітова земська управа); Державного архіву Чернігівської області (вивчено 17 документів із фондів: 128 - Канцелярія Чернігівського громадянського губернатора; 131 - Чернігівський приказ суспільної опіки; 145 - Чернігівська губернська по земським і міським справам присутність; Р-593 - Чернігівський відділ народної освіти Чернігівського губвиконкому). Досліджувалися також фонди Відділу рукописів ЦНБ НАН України ім. В.І. Вернадського, Центральної наукової бібліотеки АН України ім. В. Вернадського, Київської науково-педагогічної бібліотеки ім. В.О. Сухомлинського, науково-довідкової бібліотеки Центрального історичного архіву м. Києва, Державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка м. Харкова, Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, відділу рідкісних видань бібліотеки Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка. Близько 40 архівних документів вводяться до наукового обігу вперше.

Джерелами дослідження є також законодавчі й нормативно-правові акти Російської імперії XIX-початку XX ст. щодо регламентування реабілітаційної діяльності різних типів виправно-виховних закладів, їх статути і звіти, матеріали з'їздів з питань охорони і захисту знедоленого дитинства, монографії з педагогіки, педології, правознавства. У ході дослідження широко використовувалося понад 30 періодичних педагогічних видань XIX-початку XX ст., зокрема, „Вестник воспитания”, „Вестник Европы”, „Вестник школы”, „Воспитание”, „Детское чтение”, „Друг юношества”, „Женское образование”, „Живописная русская библиотека”, „Журнал министерства народного просвещения”, „На помощь матерям”, „Наша школа”, „Педагогический журнал для учащих народных школ Полтавской губернии”, „Педагогический сборник”, „Путь просвещения”, „Русская мысль”, „Русская школа”, „Русский вестник”, „Русское богатство”, „Світло”, „Свободное воспитание”, „Украинский вестник”, „Учитель”, а також сучасні періодичні видання та збірники статей „Беспризорник”, „Дзвін”, „Дитина”, „Дошкільне виховання”, „Історична пам'ять”, „Педагогіка”, „Перемены”, „Социс”, „Соціальна педагогіка: теорія та практика”, „Школа”, „Шлях освіти” та інші.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з XIX до початку XX ст. Визначення нижньої хронологічної межі пов'язане з тим, що саме на XIX ст. припадає інтенсивний розвиток реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України, коли визначалися мета, зміст, принципи, форми їх роботи, створювалася мережа відповідних закладів для соціально і педагогічно занедбаних дітей, малоздібних, сиріт, безпритульних, жебраків, волоцюг, правопорушників і злочинців, здійснювалася профілактика правопорушень серед неповнолітніх, приділялась увага піклуванню про зміцнення здоров'я астенічних і малоздібних дітей. Верхня хронологічна межа дослідження обмежується початком XX ст., що пояснюється необхідністю переосмислення накопиченої теорії та практики реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів з метою перегляду традиційних підходів, пошуку можливостей для більш об'єктивного вивчення подій і фактів післяжовтневого періоду.

Дослідження здійснювалося протягом 1997-2006 рр. у ході трьох послідовних етапів. На першому етапі (1997-2000 рр.) визначено стан розробки досліджуваної проблеми, конкретизовано концептуальний апарат, узгоджено методологічні засади дослідження, опрацьовано архівні матеріали, нормативно-правові та законодавчі документи, монографічні й публіцистичні праці з педагогіки, педології, правознавства, історії педагогічної думки в Україні, вивчено генезис реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів у Західній Європі, Північно-Американських Сполучених Штатах, Росії та Україні, систематизовано здобутки і прорахунки педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей, здійснено порівняльний аналіз фактичного матеріалу, науково-педагогічної літератури та архівних документів. На другому етапі (2000-2003 рр.) отримані результати зіставлено з метою і завданнями дослідження, опрацьовано та систематизовано фактичний матеріал, виокремлено етапи становлення й розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів, проаналізовано значення філантропінів, авторських та експериментальних педагогічних закладів як теоретичного фундаменту організації виправного виховання в Україні досліджуваного періоду, узагальнено досвід реабілітаційної роботи понад 100 типів виправно-виховних закладів, визначено перспективи використання теоретичного доробку і практичних надбань реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими” дітьми за сучасних умов реформування освіти в Україні. На третьому етапі (2003-2006 рр.) відредаговано зміст дисертації, основні результати дослідження висвітлено в монографії, навчальному посібнику, програмі та інструктивно-методичних матеріалах курсу „Реабілітаційна педагогіка”, наукових статтях, матеріалах конференцій і семінарів.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

­ цілісно досліджено в широких хронологічних межах проблему теорії та практики реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України;

­ визначено і науково обґрунтовано етапи становлення й розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. (перший етап - перша половина XIX ст. - опікунський, другий етап - друга половина XIX ст. - лікувально-педагогічний, третій етап - початок XX ст. - соціально-педагогічний) та відповідні їм загальні тенденції;

­ простежено еволюцію ідеї педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей від філантропізму, практики авторських та експериментальних педагогічних закладів до діяльності виправно-виховних закладів;

­ здійснено класифікацію термінів досліджуваної проблеми;

­ проаналізовано та систематизовано законодавчі основи реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, зокрема, „Положення про виправні притулки”, „Положення про сирітські будинки”, „Положення про виховні будинки”, „Положення про виправно-виховні заклади для неповнолітніх”;

­ виявлено специфіку педагогічної діяльності дитячих судів у захисті й охороні прав знедолених дітей;

­ узагальнено практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів означеного періоду північно-східних (Харківської, Чернігівської), центральних (Київської, Подільської, Полтавської) і південних (Таврійської, Херсонської, Катеринославської) губерній з урахуванням регіонального компоненту.

Набули уточнення основні дефініції досліджуваної проблеми: „реабілітація” як відновлення здібностей до нормальної поведінки і розвитку, „реабілітаційна діяльність” як комплексна діяльність з відновлення в дітей здібностей до нормальної поведінки і розвитку шляхом цілісної організації їх життєдіяльності, „виправно-виховні заклади” як установи, у яких здійснювалася реабілітаційна діяльність з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, „піклування” як прояв громадської турботи про „важких у виховному розумінні” дітей.

До наукового обігу вперше введено невідомі та маловідомі архівні документи (186 од. зб.), які розширили уявлення про мету, завдання, зміст, форми, методи, принципи реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України.

Проведене дослідження дозволило уточнити висновки науковців про те, що еволюція ідеї реабілітаційної роботи з дітьми, які виявляють відхилення в поведінці та розвитку, бере свій початок у 20-х роках XX ст., що ввійшли в історію вітчизняної педагогіки як період інтенсивної боротьби з дитячою безпритульністю і криміналізацією підростаючого покоління.

Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що на основі отримання нових даних та введення до наукового обігу чисельних маловідомих і раніше невідомих матеріалів обґрунтовано теоретичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей у світовій і вітчизняній педагогіці XIX-початку XX ст. (визначено специфіку поглядів зарубіжних, вітчизняних педагогів, юристів, лікарів, громадських діячів на сутність, значення, зміст, функції, напрями, умови реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів, обґрунтовано і схарактеризовано етапи та відповідні їм провідні тенденції становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів України з різними категоріями дитячого контингенту); визначено і класифіковано термінологічний апарат досліджуваної проблеми (який включає поняття і номени, що використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу та факторів формування особистості дитини, конкретизують учасників процесу виправного виховання, указують на принципи функціонування виправно-виховних закладів, пов'язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів, уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання, застосовуються для позначення прорахунків у вихованні дітей); схарактеризовано напрями розвитку ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти в Україні (реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку, з дітьми-сиротами й тими, хто залишився без батьківського піклування, з дітьми-правопорушниками, з важковиховуваними та астенічними, хворими дітьми) та визначено її прогностичні тенденції (удосконалення термінологічного поля реабілітаційної педагогіки та реабілітаційної діяльності соціальних інститутів; запровадження широкого спектру заходів, форм, методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки фахівців з реабілітаційно-педагогічної діяльності; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей).

Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці курсу „Реабілітаційна педагогіка” для студентів стаціонарного і заочного відділення вищих навчальних закладів, які набувають фахову підготовку зі спеціальності „Практична психологія і соціальна педагогіка”, „Соціальна педагогіка та іноземна мова”, „Соціальна робота”, „Фізична реабілітація”, підготовці навчального посібника „Реабілітаційна педагогіка”, рекомендованого Міністерством освіти і науки України до використання у вищій школі, а також укладанні програми курсу „Реабілітаційна педагогіка” та інструктивно-методичного його забезпечення.

Висновки і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, апробовані в навчальному процесі психолого-педагогічного факультету Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (довідка № 2129/01-37/19 від 18.05.2006 р.), соціально-гуманітарного факультету Полтавського інституту економіки і права вищого навчального закладу „Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна” (довідка № 6-37/118 від 18.05.2006 р.), довідка № 1/945 від 15.05.06 р.), кафедри соціальної роботи і соціальної педагогіки Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (довідка від 15 травня 2006 р.), кафедри дефектології та основ медицини Херсонського державного університету (довідка № 06-12/711 від 18.05.2006 р.), кафедри реабілітаційної педагогіки та здорового способу життя Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 189 від 22.05.2006 р.).

Матеріали дисертаційного дослідження також можуть бути використані при розробці та викладанні курсів „Історія педагогіки”, „Історія соціальної педагогіки”, „Реабілітаційна педагогіка”, „Соціальна робота в Україні”, „Соціальний супровід сім'ї”, „Превентивна педагогіка”, спецкурсів та спецсемінарів для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, а також в укладанні підручників, навчальних посібників, плануванні реабілітаційної роботи з „важкими” дітьми, під час проведення педагогічної практики.

Особистий внесок автора у працях, написаних у співавторстві, полягає в теоретичному обґрунтуванні основних ідей і положень досліджуваної проблеми, науковій інтерпретації отриманих даних.

Вірогідність і наукова обґрунтованість висновків дисертаційного дослідження забезпечується виваженими теоретико-методологічними позиціями, застосуванням теоретичних та емпіричних методів наукового пізнання адекватно до мети і завдань дослідження, вивченням, аналізом та використанням широкої джерельної бази, яка включає теоретичні праці з педагогіки, педології, правознавства, матеріали з'їздів і конгресів діячів освіти, законодавчі та нормативно-правові документи, статути і звіти про роботу виправно-виховних закладів, дотриманням принципів історизму та об'єктивності, порівняльним аналізом архівних документів, широкою апробацією матеріалів дисертації в навчальному процесі вищих навчальних закладів, на конференціях та методичних семінарах.

Апробація головних результатів дослідження реалізовувалася на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах і симпозіумах, а саме: „Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю” (Київ-Кіровоград-Павлиш, 2003), „Наука і освіта „2004” (Дніпропетровськ, 2004), „Динаміка наукових досліджень „2004” (Дніпропетровськ, 2004), „Науковий потенціал світу '2004” (Дніпропетровськ, 2004), „Теорія і практика навчання і виховання дітей з обмеженими фізичними і психічними можливостями: інноваційний підхід” (Полтава, 2004), „Адаптаційні можливості дітей та молоді” (Одеса, 2004), „Реалії та перспективи освіти і розвитку дітей у XXI столітті” (Ульяновськ, 2005), „Підготовка дефектологів у системі вищої школи: стан, перспективи розвитку” (Мінськ, 2005), “Ціннісні парадигми освіти в контексті євроінтеграції” (Харків, 2005), „Медико-соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями здоров'я” (Дніпропетровськ, 2005), “Адаптаційні можливості дітей та молоді” (Одеса, 2006), „Професійно-педагогічна підготовка вчителя початкових класів” (Полтава, 2000), „Впровадження інноваційних технологій у дошкільних закладах Полтавщини” (Полтава, 2002), „Макаренківські читання” (Полтава, 2003), “Педагогічні та соціально-психологічні аспекти виховання у контексті сучасного європейського виміру” (Полтава, 2006), „Впровадження інноваційних технологій у дошкільних закладах Полтавщини” (Полтава, 2002), „Фізична культура, спорт та здоров'я нації” (Вінниця, 2004), „Педагогічні шляхи реалізації загальноєвропейських цінностей у системі освіти України” (Харків, 2005), „Психолого-педагогічні проблеми формування професіоналізму викладача вищої школи в умовах європейського виміру” (Полтава, 2006), „Підготовка молоді до здорового способу життя” (Черкаси, 2006). Основні результати і висновки дисертаційної роботи обговорювались і дістали позитивну оцінку на засіданнях ученої ради та кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.

Публікації. Результати дисертації опубліковано в 47 наукових працях, серед них 44 написано без співавторів, зокрема: 1 монографія, 1 навчальний посібник, 5 навчально-методичних посібників, 22 одноосібних статті у провідних наукових фахових виданнях, 1 стаття - у співавторстві, 5 статей в інших виданнях (з них 2 - у зарубіжних), 12 тез та виступів на конференціях. Загальний обсяг авторського доробку з теми дослідження становить близько 58 друкованих аркушів.

Кандидатська дисертація на тему „Організація самоосвіти студентів педагогічних вузів” захищена в червні 1994 р., її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувались.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку інформативних джерел, 8 таблиць на 10 сторінках, додатків. Загальний обсяг роботи становить 500 сторінок, із них основного тексту - 419 сторінок. Список використаної літератури охоплює 910 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено хронологічні межі, ступінь опрацювання теми, об'єкт, предмет, мету, викладено провідні положення концепції дослідження, його завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, визначено особистий внесок здобувача у працях, написаних у співавторстві.

У першому розділі - „Термінологічне поле” реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” - схарактеризовано основні дефініції, що використовувались у реабілітаційній діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. До уваги було взято три групи лексичних засобів, які (у широкому розумінні) утворюють „термінологічне поле” педагогічної науки: терміни в точному розумінні слова, номени або номенклатурні позначення, які виконують виключно номінативну функцію, і поняття, які лише частково належать до педагогічної науки. Це дозволило здійснити класифікацію термінів досліджуваної проблеми відповідно до таких груп термінів: 1) поняття і номени, які використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу; 2) поняття і номени, які конкретизують учасників процесу виправного виховання; 3) поняття і номени, які вказують на принципи функціонування виправно-виховних закладів; 4) поняття і номени, пов'язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів; 5) поняття і номени, які уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання; 6) поняття і номени, які використовуються для позначення факторів формування особистості дитини; 7) поняття і номени, які застосовуються для визначення прорахунків у вихованні дітей.

У дисертації встановлено, що для позначення виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. здебільшого застосовувалися такі поняття і номени: 1) іноземного походження, які згодом поповнили вітчизняну педагогічну термінологію за аналогією змісту („виховний будинок”, „сирітський притулок”, „індустріальна школа” та ін.); 2) запозичені шляхом дослівного відтворення („азілій”, „реформаторій”, „сетлмент”); 3) які не мали аналогів серед вітчизняних виправно-виховних закладів („будинок дитини” М. Монтессорі, філантропін, „трудова школа” Г. Кершенштейнера, „соціальна школа” Дж. Дьюї, „школа „Вулик” С. Фора та ін); 4) пов'язані з організаційними формами навчання і виховання („маннгеймська система навчання”, „ельберфельдська система”); 5) що своїм походженням зобов'язані певним країнам у силу регіональної специфіки та соціальної структури населення („кораблі-притулки” в Англії та Італії, „республіки молоді” у Північно-Американських Сполучених Штатах, „школи для ледарів”, „школи для обідранців” в Англії, „амбулаторні школи” в Данії, „жеденівські сільськогосподарські притулки” в Росії, „школа біля воріт лікарні” в Україні та ін.); 6) які займали проміжне положення між пенітенціарними і педагогічними закладами („дитячі суди”); 7) які органічно поєднували виправно-виховну роботу зі зміцненням фізичного стану дітей („школи просто неба”, „лісові школи”, „лікувальні колонії”, „санаторні колонії”, „екскурсійні колонії”, „канікулярні колонії”, „напівколонії”, „літні шкільні колонії”, „класи зі зниженою температурою повітря”, „класи на відкритому повітрі”, „школи на даху”).