Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX-початок XX ст.)

Для конкретизації учасників процесу виправного виховання протягом досліджуваного періоду використовувалися такі основні дефініції, як „філантропи”, „дитячі педелі”, „контр-метри”, „батьки сімейств”, „старші брати”, „дитячі судді”, „фостерні сім'ї”.

Позначенню принципів реабілітаційної діяльності зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. відповідали „павільйонний” і „конгрегатний” принципи, а також принципи „шкільних класів”, „спеціального” та „загального” патронату, „закритого” і „відкритого” піклування.

Серед понять і номенів, пов'язаних з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів набули поширення такі: 1) методи покарання („покарання за типом природного наслідку”, „тілесні покарання”, „догана”, „позбавлення відпустки”, „позбавлення побачення з рідними”, „робота в позаурочний час”, „позбавлення матрацу та ковдри”, „низька оцінка за поведінку”, „переведення до нижчого розряду”, „навіювання”, „передача суду”, „зауваження”, „позбавлення місця за столом у їдальні”, „запис у „чорну книгу”, „запис у „шкільний щоденник”, „догана в „колі” у суботній вечір” та ін.); 2) методи заохочення („емоційне схвалення успіхів”, „максимально можливе розширення нахилів і здібностей”, „знаки відмінності”, „запис в особливі зошити”, „видача робітничої платні”, „улаштування прогулянок за межі закладу”, „відпустка до рідних”, „переведення до вищого розряду”, „довіра”, „дострокове звільнення”, „збільшення грошової допомоги після звільнення”, „спільне оцінювання поведінки”, „право на роботу в майстернях закладу на власну користь”, „право носити у святкові дні власний одяг і взуття” та ін.).

Поняття і номени, які уособлювали поєднання різних підходів до організації виправного виховання протягом досліджуваного періоду, набули поширення у вихованні з його широким і різнобічним змістом („виховання домашнє”, „приватне” і „державне”), у піклуванні, яке мало виключно станове значення, а також у виправному вихованні, підходи до реалізації якого деталізовані в працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, В. Одоєвського, П. Редкіна та інших педагогів.

Для позначення факторів формування особистості дитини, як свідчить проведене дослідження, використовувалися поняття і номени, які ввійшли в активну лексику завдяки доробку В. Бєлінського („виховання” і „зовнішні обставини”), О. Герцена („кліматологічний характер виховання”), П. Лесгафта („єдність психічного і фізіологічного”, „вплив середовища та вправ”), Д. Писарєва („відповідальність батьків”), К. Ушинського („пріоритетна роль виховання”), М. Чернишевського („залежність розвитку людської природи від умов праці, побуту та виховання”).

Поняття ж і номени, які отримали теоретичне обґрунтування у працях О. Радищева („помилки виховання”), Ж.-Ж. Руссо („афективні відчуття”, „примхи” і „свавілля”), В. Стоюніна („сімейне безладдя”, „хибне виховання”, „надмірна суворість” і „замкнутість батьків”), М. Чернишевського („дурні школи”, „сувора педагогічна система”, „опрусачений дух школи”, „мордування дітей”, „середньовічне потворство”, „машинна дресура”) застосовувалися для позначення прорахунків у вихованні дітей.

Особливу увагу в дисертації приділено визначенню лексико-семантичного значення основних категорій досліджуваної проблеми, зокрема, „реабілітація” (відновлення здібностей до нормальної поведінки і розвитку), „реабілітаційна діяльність” (комплексна діяльність з відновлення в дітей здібностей до нормальної поведінки і розвитку шляхом цілісної організації їх життєдіяльності), „виправно-виховні заклади” (установи, у яких здійснювалася реабілітаційна діяльність з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей), „піклування” (прояв громадської турботи про „важких у виховному розумінні” дітей).

Проведене дослідження дозволило встановити, що більшість з поширених протягом окресленого хронологічного періоду термінів отримали теоретичне обґрунтування в працях таких відомих педагогів і громадських діячів минулого, як Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, В. Бєлінський, І. Бецькой, О. Герцен, М. Добролюбов, П. Лесгафт, М. Новиков, В. Одоєвський, П. Пестель, М. Пирогов, Д. Писарєв, О. Радищев, П. Рєдкін, В. Стоюнін, К. Ушинський, М. Чернишевський, М. Шелгунов, Ф. Янкович та ін.

Таким чином, визначення і конкретизація „термінологічного поля” досліджуваної проблеми сприяла виявленню специфіки реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., виокремленню вікового діапазону осіб, найбільш сприйнятливих до зовнішніх педагогічних впливів, а також установленню типових проявів відхилень у поведінці й розвитку „важких у виховному розумінні” дітей.

У другому розділі - „Витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки (VIII-початок XX ст.)” - розглядається ідея філантропізму як основа реабілітаційної діяльності зарубіжних виправно-виховних закладів, дається загальна характеристика реабілітаційної діяльності зарубіжних авторських шкіл та експериментальних педагогічних закладів, розкривається специфіка організації реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Західній Європі та Північно-Американських Сполучених Штатах.

Аналіз наукових розвідок сучасних дослідників (М. Дмитрієнко, К. Кузьміна, Л. Лавриненка, А. Нарадько, Т. Омельченко, В. Ринькова, А. Свердлової, А. Соколова, Б. Сутиріна, О. Ясь) дозволяє простежити еволюцію благодійності від церковно-християнської до приватно-громадської, яку небезпідставно можна вважати фундаментом реабілітаційної діяльності перших виправно-виховних закладів досліджуваного періоду. У зв'язку з цим увагу акцентовано на творчій спадщині Й. Базедова, Х. Вольке, Х. Гутс-Мутса, Х. Зальцмана, І. Кампе, А. Німейера, Ф. фон Рохова, Е. Траппа, які прагнули до теоретичного обґрунтування ідеї реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей в умовах відкритих ними філантропінів. Пріоритетним у діяльності цих закладів було впровадження прогресивних форм і методів навчання й виховання дітей, посилення уваги до їх фізичного розвитку, застосування мануальної праці з метою підготовки до майбутнього трудового життя, формування морально-етичних норм і духовних цінностей на ґрунті релігійного виховання.

У процесі дослідження встановлено, що подальший розвиток і більш виражений характер ідеї філантропізму отримали в зарубіжних авторських та експериментальних педагогічних закладах. Зазначимо, що у витоків цієї справи стояли Ж. Ітар, М. Монтессорі, Й. Песталоцці та Ф. Фребель, які першими на науковому рівні обґрунтували залежність розвитку розумових здібностей і психологічних властивостей дітей від умов соціального середовища і довели можливість ліквідації аберацій у їхній поведінці та розвитку шляхом тривалих і систематичних педагогічних впливів. Висловлені ними ідеї були підтримані та впроваджені в практику авторських та експериментальних закладів, до яких належали „сільські виховні будинки” Літца (у Гаубинді, Ільзенбурзі, замку Біберштейн) і Штольпе (на озері Ванн), „шкільна община” Буггартен поблизу Берліна, „будинок життя” П. Тільса в Ельберфельді, „вільна шкільна община” у Вікерсдорфі, школа Б. Отто поблизу Берліна, школа Е. Гауфе, клейморська школа в Англії, тетфільдська „школа на природі”, школа С. Редді в Абботсгольмі, школа Бедлея у Бідельсі, чіказька школа Дж. Дьюї, школа Г. Манна у Нью-Йорку, „трудові школи” Р. Зейделя і Г. Кершенштейнера, „сирітський будинок „Прево” П. Робена, „школа „Соціальне майбутнє” М. Верне, „школа „Вулик” С. Фора, школа Фіндлея, школа О. Декролі, школа А. Ферьєра, школа Л. Геммерліна в Бексі, школа Демолена.

Установлено також, що більш широке розповсюдження ідеї філантропізму отримали у виправно-виховних закладах Західної Європи та Північно-Американських Сполучених Штатів. У той же час характер реабілітаційної діяльності зарубіжних виправно-виховних закладів, окрім спільних рис, мав і такі особливості, які зумовлювалися національною своєрідністю, географічними відмінностями та чинним кримінальним законодавством кожної з цих країн. Найбільш зразковими серед них були: в Англії - притулки Т. Бернардо, азілії капітана Брентона, колонії „Паркхорст”, „Редхілл-Саррей”, „Степней Хаус”, Ільфордська; у Франції - колонія „Рокетт”, „Центральний виховний і робітничий заклад” у Мельоні, колонія в Бордо, колонія „Меттре”; у Німеччині - „Прядильний будинок” у Нюрнберзі, колонії „Ам-Урбан”, „Рауше Хаус”, „Хагенау”, „Золінген”; в Америці - „Республіка молоді” В. Джорджа, „Будинки для хлопчиків-продавців газет”. До того ж, Німеччину можна вважати піонером у запровадженні з 1547 р. мережі сирітських будинків, а з 1859 р. - лісових шкіл, серед яких усесвітнє визнання здобула Шарлоттенбурзька лісова школа (1904 р.).

Виявлено, що в окремих західноєвропейських країнах (Австро-Угорщина, Норвегія, Данія, Швеція) перевага надавалася приватним і невеликим (за кількістю вихованців) виправно-виховним закладам, у той час, як у Бельгії функціонували лише заклади державної власності. Якщо в Португалії був лише 1 виправно-виховний заклад, то в Голландії мали місце 3 землеробські колонії та 270 притулків. Це пояснювалося регіональною специфікою організації реабілітаційної роботи з окремими категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, наприклад: існуванням у Данії амбулаторних шкіл, запровадженням у Швеції соціального інституту “дитячих педелів”, підсиленою увагою у Швейцарії до порушень психосоматичного здоров'я підростаючого покоління.

У ході системно-генетичного аналізу історико-педагогічної літератури встановлено, що провідну роль у генезисі зарубіжних виправно-виховних закладів відігравали благодійні організації й товариства, а також відомі на той час громадські діячі Бекер, Т. Бернардо, капітан Брентон, Гіль, Гуссель, М. Карпентер, лорд Нортон, С. Тернер, лорд Шефсбері (Англія), абат Арну, граф Гаспарен, Ф. Демец, Б. де Куртейль, Ф. Марбо, маркіз д' Оссонвіль, Т. Руссель (Франція), Й. Віхерн, Ф. Кіндерман, Л. Плясс (Німеччина).

Таким чином, кожна з зарубіжних країн мала добре організовані установи з виправного виховання та достатній досвід реабілітаційної роботи. Вивчення та інтерпретація їх прогресивних здобутків були використані в Україні досліджуваного періоду для організації реабілітаційної діяльності з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей та розбудови вітчизняної системи виправно-виховних закладів.

У третьому розділі - „Теоретичні засади реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” - обґрунтовано та схарактеризовано етапи і провідні тенденції реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст., визначено внесок українських педагогів у розробку теоретичних положень реабілітаційної роботи з дітьми, які мають відхилення поведінки й розвитку, систематизовано матеріали з'їздів та конгресів діячів освіти з проблеми подолання аберацій у поведінці й розвитку дітей.

На основі аналізу історико-педагогічних, архівних джерел, з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних, організаційно-педагогічних зрушень визначено етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні досліджуваного періоду. Перший етап (перша половина XIX ст.) - опікунський - характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги; створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов'язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання.

Другий етап (друга половина XIX ст.) - лікувально-педагогічний, якому притаманне: державне піклування про знедолених дітей в Україні, виникнення общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, залучення для завідування цими установами лікарів (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використання спеціально пристосованих приміщень (Одеський притулок), постійне збільшення кількості годувальниць, посилення медичного контролю, запровадження відкритого прийому дітей (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров'я астенічних дітей; відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; запровадження діагностування соціальної дезадаптації за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); розвиток лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; створення груп здоров'я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендацій щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; обов'язкове включення гімнастики, ігор, прогулянок до педагогічного процесу.

Третій етап (початок XX ст.) - соціально-педагогічний - визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. Саме на цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям щодо вироблення примірних статутів, форм і методів підтримки знедолених дітей, виділення об'єкту піклування і визначення відповідальних за опіку, пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентацію діяльності приватних благодійних організацій, вирішення питань кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування.

У дисертації доведено, що після Я. Коменського проблема виявлення та усунення аберацій у поведінці й розвитку дітей отримала подальше обґрунтування в працях В. Бєлінського, О. Герцена, М. Добролюбова, П. Лесгафта, М. Пирогова, Д. Писарєва, М. Шелгунова та ін.

З'ясовано, що внесок зарубіжних та українських педагогів, лікарів, громадських діячів, юристів досліджуваного періоду полягав у:

– визначенні сутності, значення, функцій, напрямів та умов реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів (Дж. Говард, О. Декролі, Дж. Дьюї, М. Монтессорі, Б. Отто, Ф. Фребель та ін.);

– розробці змісту, методів, форм організації виправного виховання різних категорій дітей та доведенні ролі соціальних інститутів у попередженні дитячої бездоглядності й безпритульності (О. Барвінський, П. Блонський, М. Гернет, М. Гришаков, О. Зак, О. Залужний, Л. Кайданова, М. Левітіна, А. Свидницький, І. Франко, С. Черкасенко, С. Шацький);

– обґрунтуванні значення догляду батьків у профілактиці соматичної депривації та розвитку адаптивних можливостей дитини (О. Духнович, П. Куліш, П. Юркевич);

– визначенні ролі педагогічної культури батьків як засобу попередження відхилень поведінки й розвитку дітей (Г. Врецьона, І. Стешенко, К. Ушинський, Т. Шевченко);

– встановленні негативного впливу дидактогенних факторів на виникнення аберацій у поведінці й розвитку школярів (П. Грабовський, М. Коцюбинський, К. Лебединцев, М. Пирогов, С. Русова, Л. Українка);

– посиленні ролі рідної мови в загальному розвитку підростаючого покоління (С. Васильченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, С. Єфремов, М. Корф, Т. Лубенець, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, Я. Чепіга, М. Шашкевич);

– класифікації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей (Ф. Ашер, Ж. Демор, М. Єгурнов, П. Каптерєв, В. Кащенко, П. Лесгафт, А. Нечаєв, І. Сікорський, Ю. Майер, А. Травіс, Хальді, Штрюмпель).

У ході наукового пошуку доведено, що в обґрунтуванні теоретичних засад реабілітаційної діяльності з „важкими у виховному розумінні” дітьми провідну роль відігравали також з'їзди і конгреси діячів освіти, представників вітчизняних виправно-виховних закладів, на яких обговорювалися такі загальні питання: визначення характеру закладів і контингенту вихованців; удосконалення виправних закладів і розробка виховних прийомів, пошук засобів щодо зміцнення матеріального становища існуючих закладів та відкриття нових; установлення порядку проведення судочинства над малолітніми, попереднього випробовування новоприбулих; навчання грамоти і ремесел; надання вихованцям відпусток; використання „тілесних покарань”; виключення вихованців із закладів та їх умовне звільнення; організація патронату над вихованцями після конфірмації тощо.

Таким чином, аналіз творчої спадщини видатних зарубіжних і вітчизняних педагогів, громадських діячів, лікарів, юристів досліджуваного періоду, вивчення матеріалів з'їздів і конгресів діячів освіти, архівних документів свідчить про інтенсивний розвиток теоретичних засад реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.

У четвертому розділі - „Законодавчі основи реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” - проаналізовано правове нормативне забезпечення реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., установлено роль дитячих судів досліджуваного періоду щодо захисту прав та охорони дитинства.

У дисертації узагальнено законодавчі документи і нормативно-правові акти досліджуваного періоду, що дозволило виокремити спільні (безкарність малолітніх, пом'якшення покарань для дітей підліткового віку, підпорядкованість виправно-виховних закладів міністерству внутрішніх справ, розробка „засобів суспільної безпеки”) й відмінні (формування кримінального законодавства під впливом римського права, надання переваги покаранню, а не виправленню неповнолітніх майже до першої чверті XIX ст., різноманіття підходів до вікової періодизації дитинства, розбіжність у встановленні періоду неосудності для неповнолітніх, різне практичне ставлення до неосудних неповнолітніх правопорушників і злочинців) характеристики зарубіжного і вітчизняного кримінального законодавства.

З'ясовано, що вітчизняне кримінальне законодавство, на відміну від зарубіжного, формувалося наприкінці XVII ст. під впливом візантійських законів. Воно характеризувалося перевагою засобів залякування над виховними впливами на неповнолітніх, частими змінами „Укладання про покарання” як основного законодавчого документу в галузі кримінального права, пізнім прийняттям „Статуту кримінального судочинства” і „Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями”, поширенням таких форм педагогічної реабілітації неповнолітніх злочинців, як домашнє виховання дітей до 10-річного віку і патронат за вихованням малолітніх, установленням віку неповноліття і доведенням його, установленням законності народження, урегулюванням батьківської влади, обмеженням право- і дієздатності неповнолітніх, посиленням відповідальності неповнолітніх правопорушників і злочинців та відповідальності за злочини проти неповнолітніх, урегулюванням трудових стосунків з неповнолітніми ремісниками і робітниками, забезпеченням громадського піклування про малолітніх.

Установлено, що тривала невизначеність віку повної неосудності неповнолітніх мала місце в Україні майже до середини XIX ст. і значною мірою гальмувала процес розбудови системи виправного виховання, розширеної за рахунок ремісничих притулків, землеробських колоній та інших типів закладів. На той час відповідно до російського законодавства малолітній вік поділявся на три періоди: повної неосудності (від народження до 10-річного віку); відносної неосудності (від 10 до 14-річного віку, протягом якого встановлювалось усвідомлене вчинення злочину і дитина прирівнювалась або до першої групи, або до третьої, що зумовлювало відсутність покарання взагалі або його пом'якшення); вік пом'якшених покарань (від 14 до 21-річного віку).

У дисертації схарактеризовано основні законодавчі документи в галузі вітчизняного виправного виховання, зокрема, „Положення про виправні притулки”, „Положення про сирітські будинки”, „Положення про виховні будинки”, „Положення про виправно-виховні заклади для неповнолітніх”, „Проект правил про суди для неповнолітніх”, якими визначалися зміст, форми, методи реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів і регламентувалося функціонування дитячих судів, чим забезпечувався захист і охорона прав неповнолітніх.

У дисертації виявлено, що дитячі суди на території України, зокрема в Києві, Харкові, дотримувались у своїй діяльності таких вимог: 1) у загальній процедурі судочинства справи неповнолітніх розглядались окремо від інших одним спеціально призначеним суддею; 2) з метою спрощення судочинства у справах неповнолітніх вимагалось усунення формалізму судових дій та урочистості обстановки, обмеження гласності; 3) під час визначення ступеня й міри покарання неповнолітнього за вчинений делікт рекомендувалося відходити від загальних положень, які вважались обов'язковими у розгляді справ дорослих; 4) піклування про неповнолітнього до і після судового засідання ввірялося спеціально призначеному піклувальнику.

Отже, розроблене нормативно-правове забезпечення реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, а також функціонування дитячих судів свідчать про конкретні кроки щодо вирішення питань захисту й охорони прав знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.

У п'ятому розділі - „Досвід реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” - схарактеризовано діяльність виправно-виховних закладів з педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей у Росії, а також у північно-східних, центральних і південних губерніях України, визначено особливості літніх шкільних та лікувальних колоній як особливого типу вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду.

Як свідчить проведене дослідження, більшість вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, охоплювали невелику кількість вихованців, функціонували переважно за типом сімейних і характеризувались орієнтацією на самообслуговування, самоорганізацію, освітню і професійну підготовку до самостійного життя в майбутньому. Зміст реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів передбачав морально-релігійне, розумове, трудове виховання і фізичний розвиток дітей, ефективність реалізації якого підвищувалася дотриманням установленого розпорядку дня, використанням системи заохочень і покарань.

Установлено, що майже кожен з вітчизняних виправно-виховних закладів до своєї структури включав три відділення: 1) дослідне відділення, під час перебування в якому лікар-психіатр і лікар-педагог діагностували стан здоров'я дитини, умови життя та обставини вчиненого делікту чи правопорушення („випадкових” дітей віддавали на поруки рідним або направляли до відповідних закладів); 2) відділення для виправних, де відбувалася педагогічна реабілітація неповнолітніх, які вже стали на злочинний шлях і перетворили делікт на професію, звичку; 3) відділення для невиправних (природжених злочинців) з жорстким режимом і суворою ізоляцією.

Виявлено, що серед російських виправно-виховних закладів зразковими вважалися Московський Рукавишниківський притулок (1864 р.), Петербурзька землеробська колонія (1871 р.), Московський Болшівський притулок (1874 р.), Ризький рятувально-виховний прихисток Плескодаль (1839 р.), Владимирська ремісничо-землеробська колонія (1891 р.). Окреме місце серед них займали сільські (жеденівські) притулки як заклади превентивного характеру.

У ході аналізу історико-педагогічної літератури, архівних документів установлено, що з ініціативи К. Вентцеля, О. Зеленка і С. Шацького були започатковані заклади нового типу („Будинок вільної дитини”, „Товариство друзів природного виховання”, „Батьківський клуб”, „Музей зразкових дитячих іграшок”, „Сетлмент”, „Дитяча праця і відпочинок”), в основу діяльності яких покладено ідеї вільного виховання, а весь навчально-виховний процес побудовано так, щоб створити дітям усі необхідні умови для всебічного розвитку, активізувати приховані в них творчі здібності.

Спираючись на регіональний підхід в аналізі реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, у дисертації акцентовано увагу на детальній характеристиці виправно-виховних закладів північно-східного регіону (Харківська і Чернігівська губернії), центрального регіону (Київська, Подільська, Полтавська губернії) та півдня України (Таврійська, Херсонська, Катеринославська губернії). Крім того, зібраний фактичний матеріал та аналіз архівних документів дозволив дати більш повну характеристику і зразковим виправно-виховним закладам України: Київській Рубежівській землеробській колонії (1876 р.), Одеському виправному притулку (1870 р.), Чернігівській землеробсько-ремісничій виправній колонії для неповнолітніх (1894 р.), Таврійському притулку (1890 р.), „Хрестовоздвиженському трудовому братству” (1885 р.), Харківському виправному притулку (1881 р.), Миколаївському притулку в Херсоні та Олексіївському притулку в Єлисаветграді (1852 р.).

З'ясовано, що крім переваг і здобутків більшість виправно-виховних закладів України мали і свої недоліки, зокрема: високу собівартість спорудження приміщень за межею міста; необхідність залучення значної кількості працівників, що вимагало економного використання ресурсів за рахунок поєднання кількох посад одним спеціалістом; складність інтеграції виховного процесу з трудовою підготовкою дітей у зв'язку з відсутністю фахівця для посади завідувача, який би інтегрував якості адміністратора, педагога і господарника; мінімальний розмір бюджету виправно-виховного закладу, що утруднював найом кваліфікованих працівників, які позбавлялися права на отримання пенсії від держави за вислугою років; відсутність установ з підготовки наглядачів для притулків-колоній; вікове обмеження контингенту вихованців п'ятнадцятьма роками, що не дозволяло в повному обсязі використовувати їхню працю ні в майстернях, ні на польових роботах, а отже вимагало збільшення кількості обслуговуючого персоналу за рахунок найму додаткових працівників.

Знайшов підтвердження той факт, що турботу про захист та охорону прав знедолених дітей в Україні протягом досліджуваного періоду брали на себе також і численні благодійні організації й товариства, пік діяльності яких припадає на другу половину XIX ст. до офіційного прийняття закону про них. Установлено, що вагомий внесок у справу реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми належав також різного роду просвітницьким організаціям і товариствам, зокрема, „Товариству грамотності”, „Товариству сприяння початковій та середній освіті”, „Товариству народних дитячих садків”, фребелівському товариству, „Товариству імені К. Ушинського”, Київському відділенню класичної філології і педагогіки, Київському педагогічному клубу, Київському батьківському гуртку, „Товариству допомоги бідним учням”, „Педагогічному товариству взаємної допомоги”, педагогічному товариству „Просвіта”, Київському українському клубу „Батьківщина”.

У дисертації доведено, що особливу роль серед вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду відігравали дитячі колонії, які переслідували у своїй діяльності гігієнічну (оздоровчу) і педагогічну мету. Залежно від зв'язку зі школою колонії поділялися на літні та лікувальні, відкриті („датська система”) й закриті („швейцарська система”), а також напівколонії та мандрівні (краєзнавчі) колонії. Близькими за характером і змістом до них були лісові та санаторні школи, у яких органічно поєднувалась організація навчально-виховного процесу з оздоровленням та загартовуванням учнівства. Функціонували колонії на членські внески, платню батьків, а також завдяки підтримці з боку благодійних організацій, громадських товариств та створенню фондів для благоустрою цих закладів. До управлінського апарату кожної літньої чи лікувальної дитячої колонії, крім завідувача, обов'язково входили вихователі, учителі, лікарі та обслуговуючий персонал.

Кожна така дитяча літня колонія, незалежно від типу, мала відповідати гігієнічним (достатнє харчування, перебування на чистому повітрі, рухова активність, гарний сон, чергування легкої та складної роботи протягом дня, тижня, навчального семестру, своєчасний відпочинок (купання, ігри), його поєднання з трудовою діяльністю та навчанням), організаційним (віддаленість від міста, неперенаселеність місцевості та відсутність туристів, забезпечення своєчасного підвозу провізії, вікове обмеження (8-14 роками) дитячого контингенту, фіксований (не менше 2 місяців) термін перебування в колонії) та методичним (гнучка методика викладання, регулювання обсягу домашніх завдань) вимогам.

Отже, узагальнений досвід реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. містить цінні практичні рекомендації щодо реалізації диференційованого підходу в реабілітаційно-педагогічній роботі з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, наданні їм педагогічної допомоги в кожному конкретному випадку.

У шостому розділі - „Розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти” - представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та проаналізовано провідні напрями і тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності соціальних інститутів з різними категоріями дітей у сучасних умовах.

Виходячи з існуючих видів реабілітаційної діяльності (медична, соціальна, професійно-трудова, правова, психологічна, педагогічна, фізична), кожен з яких передбачає використання системи адекватних методів і засобів, узагальнено її сучасні провідні напрями, зокрема:

Ш реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку: здійснюється в умовах навчально-реабілітаційних центрів (Львівський центр „Левеня” для дітей з порушеннями зору; Хортицький багатопрофільний НРЦ; Івано-Франківський НРЦ на базі спеціальних загальноосвітніх шкіл № 1 і № 2 та реабілітаційно-педагогічний центр, заснований з ініціативи батьків дітей-інвалідів; багатопрофільний НРЦ для дітей з особливостями психофізичного розвитку Кам'янець-Подільської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей зі зниженим слухом; Сумський центр медико-соціальної та трудової реабілітації дітей-інвалідів з ураженням нервової системи; Миколаївський центр ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів „Надія”; РЦ „Джерело” м. Львова; РЦ „Веселка” м. Донецька), експериментальних закладів („Школа життя” для аутичних дітей м. Києва; соціально-реабілітаційний навчальний заклад „Дитяча надія” при лабораторії педагогічних інновацій Інституту педагогіки АПН України), клубів (клуб „Спілкування” м. Жовті Води; клуб „Довіра” м. Новомосковська; клуб „Фенікс” м. Павлограда; клуб „Школа матері” м. Кривий Ріг), товариств (Товариство батьків дітей, які хворі на цукровий діабет „Буратіно” м. Тернополя), громадських організацій (громадська організація інтелігенції м. Києва „Київ - рідний дім”), центрах залучення дітей з проблемами розвитку та збереженим інтелектом до звичайних груп і класів („Паросток” м. Києва);

Ш реабілітаційна робота з дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування: проводиться в реабілітаційних центрах („Смарагдове місто” м. Святогорська);

Ш реабілітаційна робота з дітьми-правопорушниками: має місце в навчальних закладах соціальної реабілітації (функціонує 11 шкіл соціальної реабілітації для дітей віком 11-14 років і 3 професійних училища соціальної реабілітації для дітей віком 15-18 років);

Ш реабілітаційна робота з важковиховуваними дітьми: здійснюється у реабілітаційних центрах („Пілігрим” на базі ЗОШ № 18 м. Маріуполя; Київський євангельський центр соціальної реабілітації занедбаних дітей „Християнська надія”; психолого-педагогічний центр „Дар” для дезадаптованих дітей м. Запоріжжя);

Ш реабілітаційна робота з астенічними, хворими дітьми: практично реалізується через мережу санаторних шкіл-інтернатів (67 закладів) і санаторних шкіл (48 закладів).

Проведене дослідження дало змогу сформулювати провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної педагогіки та реабілітаційної діяльності соціальних інститутів; запровадження широкого спектру заходів, форм, методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Україні XIX-початку XX ст., суть якої полягає в розкритті теоретико-практичних засад, виявленні та науковому обґрунтуванні етапів, провідних тенденцій становлення й розвитку реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду.

Проведене дослідження дозволило дістатися таких висновків:

1. Визначено „термінологічне поле” досліджуваної проблеми, що включає поняття і номени, які використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу, конкретизують учасників процесу виправного виховання, указують на принципи функціонування виправно-виховних закладів, пов'язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів, уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання, застосовуються для встановлення факторів формування особистості дитини та прорахунків у вихованні дітей.

2. Розкрито витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки та простежено її еволюцію від філантропізму (провідниками цих ідей вважаються відомі філантропи минулого Й. Базедов, Х. Вольке, Х. Гутс-Мутс, Х. Зальцман, І. Кампе, А. Нимейер, Ф. фон Рохов, Е. Трапп та ін., погляди яких були втілені у практику керованих ними філантропінів), практики авторських та експериментальних педагогічних закладів (до таких осередків можна віднести дитячі установи Ф. Фребеля й М. Монтессорі, заклади Й. Песталоцці, школу Б. Отто поблизу Берліна, трудові школи Дж. Дьюї, Г. Манна, Р. Зейделя і Г. Кершенштейнера, школу „Вулик” С. Фора, сирітський будинок „Прево” П. Робена, школу „Соціальне майбутнє” М. Верне, „Школу життя, через життя” О. Декролі, нові школи А. Феррьєра та багато інших) до діяльності західноєвропейських і північно-американських виправно-виховних закладів досліджуваного періоду (у тому числі „Паркхорст”, „Редхілл” (Англія), „Меттре” (Франція), „Рауше Хаус”, „Хагенау”, „Золінген”, „Ам-Урбан” (Німеччина), Аасбурзька колонія і „Рангвіль” (Швейцарія), „Тофтес Гейв” і „Ульфшнасон” (Норвегія), „Нідерландська Меттре” (Голландія), „Республіка молоді” В. Джорджа (Америка)).

3. Установлено і схарактеризовано внесок зарубіжних (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.) та вітчизняних (О. Духнович, С. Єфремов, М. Корф, С. Русова та ін.) педагогів, юристів (Ю. Майер, А. Травіс, Хальді), лікарів (П. Бутковський, В. Гіляровський, В. Кащенко, І. Сікорський та ін.), громадських діячів (М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Стешенко та ін.) у розробку теоретичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., що полягав у визначенні значення, сутності, функцій, напрямів та умов реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів; розробці змісту, методів, форм організації виправного виховання різних категорій дітей та доведенні ролі соціальних інститутів у попередженні дитячої бездоглядності й безпритульності; обґрунтуванні ролі батьків у профілактиці соматичної депривації та розвитку адаптивних можливостей дитини, визначенні ролі педагогічної культури батьків як засобу попередження відхилень у поведінці й розвитку дітей, встановленні негативного впливу дидактогенних факторів на виникнення аберацій у поведінці й розвитку школярів, посиленні ролі рідної мови в загальному розвитку підростаючого покоління, класифікації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей.

Узагальнені матеріали з'їздів та конгресів (з'їзди представників російських та українських виправно-виховних закладів, III міжнародний конгрес домашнього виховання, I міжнародний педологічний конгрес, Всеросійський з'їзд земських діячів з піклування про підкинутих дітей, I всеслов'янський з'їзд суспільного оздоровлення, міжнародний конгрес з морального виховання, загальноукраїнський регіональний педагогічний з'їзд та ін.) також засвідчили конкретні кроки і діячів освіти XIX-початку XX ст. щодо розробки теоретичних положень, ідей, висновків з досліджуваної проблеми.

4. Обґрунтовано етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Перший етап (перша половини XIX ст.) - опікунський - характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги, створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов'язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання.

Другий етап (друга половина XIX ст.) - лікувально-педагогічний, - якому було притаманне: подальший розвиток державного піклування про знедолених дітей в Україні завдяки виникненню общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, оскільки для завідування цими установами запрошуються лікарі (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використовуються спеціально пристосовані приміщення (Одеський притулок), керівництво притулками піклується про постійне збільшення кількості годувальниць, у ході патронату посилюється медичний контроль, запроваджується відкритий прийом дітей, а термін утримання в притулках дітей обмежується 3-7 днями (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров'я хворих дітей; виникнення необхідності у зміцненні психосоматичного здоров'я підростаючого покоління шляхом відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій, що зумовлено поширенням серед учнівства явища малоздібності внаслідок хворобливих та астенічних станів, а також дидактогенних чинників; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; діагностування соціальної дезадаптації неповнолітніх за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); виникнення і становлення лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; виділення груп здоров'я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; введення в педагогічний процес таких обов'язкових предметів, як гімнастика, ігри, прогулянки.

Третій етап (початок XX ст.) - соціально-педагогічний - визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. На цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям у виробленні примірних статутів, форм і методів допомоги знедоленим дітям; виділяється об'єкт піклування і визначаються відповідальні за опіку; здійснюється пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентація діяльності приватних благодійних організацій; вирішуються питання кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування.

5. Схарактеризовані певні нормативно-правові документи в галузі громадського піклування про знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.:

– сприяли виділенню процедури судочинства у справах неповнолітніх із загального судочинства;

– регламентували зміст, форми, методи реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей з урахуванням прийнятої в Російській імперії вікової періодизації дитинства (періоду повної неосудності від народження до 10-річного віку, відносної неосудності від 10 до 14-річного віку та пом'якшених покарань для дітей від 14 до 21-річного віку);

– зумовлювали специфіку діяльності соціальних інститутів з охорони і захисту прав сиріт, безпритульних, жебраків, волоцюг, соціально і педагогічно занедбаних дітей та інших категорій;

– координували дії громадських організацій і благодійних товариств з надання дітям безпосередньої (у ході судового засідання) та опосередкованої (з залученням піклувальних товариств) допомоги, чим забезпечували значний внесок у профілактику первинних і рецидивних правопорушень неповнолітніх.

6. Узагальнений набутий досвід педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей у вітчизняній педагогічній думці означеного періоду дозволив презентувати:

– зміст (морально-релігійне, розумове, трудове виховання і фізичний розвиток дітей) та особливості функціонування вітчизняних виправно-виховних закладів (підпорядкування міністерству внутрішніх справ, невелика кількість вихованців, сімейний підхід до організації виправного виховання, орієнтація на самообслуговування, самоорганізацію, освітню і професійну підготовку до самостійного життя в майбутньому);

– діяльність філантропів зі створення необхідних умов для розвитку кожної дитини, активізації потенційних творчих здібностей вихованців;

– організацію реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів північно-східних (Харківська, Чернігівська), центральних (Київська, Подільська, Полтавська) та південних (Таврійська, Херсонська, Катеринославська) губерній України з урахуванням регіонального компоненту;

– заходи щодо зміцнення психосоматичного здоров'я астенічних, хворобливих учнів, які реалізовувались у літніх та лікувальних колоніях, лісових та санаторних школах.

7. Схарактеризовано розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України.

7.1. Представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та визначено напрями реабілітаційної діяльності соціальних інститутів (реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку; реабілітаційна робота з дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування; реабілітаційна робота з дітьми-правопорушниками; реабілітаційна робота з важковиховуваними дітьми; реабілітаційна робота з астенічними, хворими дітьми).

7.2. Сформульовано провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної діяльності соціальних інститутів та реабілітаційної педагогіки; запровадження широкого спектру заходів, форм та методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей.

Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, пов'язаних з реабілітаційною діяльністю виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Серед перспективної тематики подальшого науково-педагогічного дослідження проблеми визначено: вивчення теорії та практики реабілітаційної роботи дитустанов в Україні (20-40-і роки XX ст.), становлення і розвиток реабілітаційної педагогіки протягом другої половини XX-початку XXI ст., вивчення досвіду комплексної медико-педагогічної реабілітації астенічних дітей в умовах санаторних шкіл України, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, схильними до відхилень поведінки, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, які мають утруднення в навчально-пізнавальній діяльності, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з соціально дезадаптованими дітьми та ін.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях

I. Монографії, навчальні посібники

1. Шпак В.П. Реабілітаційна діяльність зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів у XIX-на початку XX ст.: Монографія. - Полтава: АСМІ, 2005. - 332 с.

2. Шпак В.П. Реабілітаційна педагогіка: Навчальний посібник - Полтава: АСМІ, 2006. - 360 с.

II. Статті в наукових фахових виданнях

3. Золотухіна С.Т., Шпак В.П. Про викладання курсу „Реабілітаційна педагогіка” для студентів вищих педагогічних закладів // Зб. наук. пр. Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка: Серія „Педагогічні науки”. - Полтава: ІОЦ ПДПУ, 2002. - Вип. 2. - С. 125-132.

4. Шпак В.П. Значення реабілітаційної педагогіки у профільному навчанні майбутніх соціальних педагогів // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського: Серія „Педагогіка і психологія”. - Вінниця: ТД „Едельвейс і К”, 2004. - Вип. 11. - С. 198-201.

5. Шпак В.П. Ідеї реабілітаційної педагогіки у виховній практиці та публіцистичній спадщині Я. Корчака // Зб. наук. пр. Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. - К.: Науковий світ, 2003. - С. 164-170.

6. Шпак В.П. Історія виникнення реабілітаційної педагогіки як напрямку вітчизняної педагогічної науки // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки. - Київ-Запоріжжя, 2003. - Вип. 26. - С. 291-297.

7. Шпак В.П. Реабілітаційно-педагогічна діяльність О.Я. Герда // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - Луганськ: Альма-матер, 2003. - № 7 (63). - С. 240-246.

8. Шпак В.П. Реабілітаційно-педагогічні погляди В.О. Сухомлинського // Наук. записки Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2003. - Вип. 52, ч. I. - С. 253-256.

9. Шпак В.П. Роль школи у збереженні нервово-психічного здоров'я учнівської молоді як проблема реабілітаційної педагогіки // Імідж сучасного педагога. - 2003. - № 10. - С. 66-68.

10. Шпак В.П. Впровадження ідей реабілітаційної педагогіки у практику роботи авторських шкіл та експериментальних педагогічних закладів у XIX-на поч. XX ст. // Пост Методика. - 2004. - № 4. - С. 28-36.

11. Шпак В.П. Літні шкільні та лікувальні колонії як модифікації російських та українських виправно-виховних закладів кінця XIX-поч. XX ст. // Гуманізація навчально-виховного процесу: Наук-метод. зб. - Слов'янськ: Видавничий центр СДПУ, 2004. - Випуск XXIII. - С. 118-127.

12. Шпак В.П. Специфіка педагогічної реабілітації сімей із дітьми з психофізичними вадами // Імідж сучасного педагога. - 2004. - № 8-9. - С. 33-35.

13. Шпак В.П. Специфіка формування реабілітаційно-педагогічної теорії та практики в зарубіжній педагогіці (XIX-поч. XX ст.) // Соціальна педагогіка: теорія та практика. - Луганськ: Альма-матер, 2004. - № 1. - С. 190-100.

14. Шпак В.П. Філантропізм як історична передумова становлення й розвитку засад вітчизняної реабілітаційної педагогіки // Соціальна педагогіка: теорія та практика. - Луганськ: Альма-матер, 2004. - № 2. - С. 108-115.

15. Шпак В.П. Філантропізм як фундамент зародження ідеї реабілітаційної педагогіки у XVIII ст. // Зб. наук. пр. Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка: Серія „Педагогічні науки”. - Полтава, 2004. - Вип. 2 (35). - С. 130-144.

16. Шпак В.П. Аберації в поведінці і розвитку дітей як об'єкт реабілітаційної діяльності вітчизняних і зарубіжних виправно-виховних закладів XIX-поч. XX ст. // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Зб. наук. пр. Київського національного лінгвістичного університету. - К.: Видавничий центр КНЛУ, 2005. - № 29. - С. 7-11.

17. Шпак В.П. Вивчення питання про аберації в поведінці і розвитку дітей у матеріалах з'їздів та міжнародних конгресів кінця XIX-поч. XX ст. // Педагогічні шляхи реалізації загальноєвропейських цінностей у системі освіти України: Зб. наук. пр. - Харків: Видавець Прокопенко Г.Є., 2005. - Вип. 22. - С. 285-293.

18. Шпак В.П. Законодавче забезпечення реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-поч. XX ст. // Вісник Черкаського університету: Серія „Педагогічні науки”. - Черкаси: Видавничий відділ ЧНУ, 2005. - Випуск 64. - С. 129-135.

19. Шпак В.П. Літні шкільні та лікувальні колонії як модифікації зарубіжних виправно-виховних закладів кінця XIX-поч. XX ст. // Зб. наук. пр. Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини. - К.: Міленіум, 2005. - Ч. 1. - С. 221-232.

20. Шпак В.П. Підходи до класифікації порушень поведінки і розвитку дітей в історії реабілітаційної діяльності вітчизняних і зарубіжних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. // Зб. наук. пр. Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка: Серія „Педагогічні науки”. - Полтава: Техсервіс, 2005. - Випуск 3 (42). - С. 251-260.

21. Шпак В.П. Погляди вітчизняних педагогів XIX-початку XX ст. на необхідність реабілітаційної роботи з дітьми з абераціями в поведінці та розвитку // Імідж сучасного педагога. - 2005. - № 6-7 (55-56). - С. 16-19.

22. Шпак В.П. Роль дитячих судів як юридичних і педагогічних установ у захисті прав та охороні дитинства наприкінці XIX-поч. XX ст. // Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Зб. наук. пр. - Харків: Стиль-Издат, 2005. - Вип. 22. - С. 153-163.