Теоретико-методологічні засади формування й реалізації державної гендерної політики в Україні

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно, у ньому не використовувались ідеї або розробки, що належать співавторам, разом з якими були підготовлені окремі наукові публікації. Дисертація містить ідеї, положення, висновки та результати автора, яка є безпосереднім їх розробником та учасником упровадження наукових результатів та практичних рекомендацій дослідження.

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв'язок роботи з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано використані методи дослідження; ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та кількість публікацій за темою.

У першому розділі - "Аналіз становлення ідей ґендерної рівності та проблеми державного забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у зарубіжній та вітчизняній науковій думці" - висвітлено наукові засади формування ґендерної політики, особливості розвитку ґендерних досліджень у Східній Європі та Україні, вихідні теоретико-методологічні основи дослідження ґендерних аспектів державної політики та державного управління, а також обґрунтовано вибір напряму дисертаційного дослідження.

У розділі наголошується на тому, що масштабні соціокультурні та політичні зміни українського суспільства за останнє десятиріччя включають зміни статусу різних соціальних груп та категорій громадян. У сфері відносин між статями ці процеси призводять до змін становища жінок і чоловіків в економіці та політиці, в системі соціальних гарантій, зміни сімейних ролей. Ці зміни часто пов'язані з такими негативними явищами, як фемінізація безробіття та бідності, дискримінація за віком і статтю при найманні на роботу, комерціалізація сексуальності, поширення насильства, торгівля жінками тощо. Проблематизація міжстатевих відносин у соціальному середовищі, що дістало назву "ґендер", зумовила наукові дослідження цієї тематики та виникнення ґендерної теорії. Вивчаючи різні ідеї соціально-гуманітарних наук, ґендерна теорія перетворює їх у принципово новий підхід до аналізу культури й суспільства. Це дає підстави стверджувати про міждисциплінарність ґендерного підходу, зорієнтованого на врахування ідей ґендерної рівності шляхом зміни андроцентричності наукових концепцій від зосередження на досвіді чоловіків й ігнорування життєвого досвіду, цінностей та особливостей жінок до визнання жінок повноправними суб'єктами суспільного розвитку. Ґендерний підхід саме в такому розумінні є, на нашу думку, основним інструментом ґендерної теорії.

Дослідженням установлено, що ґендерна теорія на пострадянському просторі набула розвитку в роботах російських дослідників О.О.Баллаєвої, О.О. Вороніної, В.О. Геодакяна, О.О. Здравомислової, І.С. Кона, Т.О. Клименкової, Л.Г. Лунякової, М.М. Малишевої, С.В. Поленіної, Н.Л. Пушкарьової, Н.М. Римашевської, О.О. Тьомкіної, Н.О. Шведової, В.І. Успенської та ін.; українських науковців В.П. Агеєвої, Т.І. Гундорової, І.А. Бондаревської, І.А. Жеребкіної, Н. Зборовської, О.Р. Кісь, Л.С. Кобелянської, О.І. Кулачек, Н.В. Лавриненко, І.В. Лебединської, К.Б. Левченко, Т.М. Мельник, С.В. Мочнєвої, С.Д. Павличко, Н.Д. Чухим, Л.А. Усанової та ін. У працях цих авторів наявний порівняльний аналіз досліджень зарубіжних авторів та сучасний погляд на проблеми теорії ґендеру. В розділі автором узагальнено пошуки визначення ґендерного фактора як наукової категорії та соціально-політичного феномена.

Незважаючи на розмаїття підходів та уявлень про ґендер, використання ґендерного підходу в соціальному й гуманітарному пізнанні відкриває широкі можливості для переосмислення культури. Теорія соціального конструювання ґендера і його розуміння як стратифікаційної категорії, взаємозалежної з категоріями раси, класу й віку, використовується переважно в соціальних науках - соціології, психології, економіці, демографії, тобто ґендер виявляється одним з базових принципів соціальної стратифікації, а ґендер як культурна метафора, теорія деконструкції ґендера - в основному в гуманітарних науках - філософії, історії, літературознавстві, культурології. І в першому, і в другому розумінні ґендер як наукова категорія та соціально-політичний феномен починає використовуватися в державному управлінні. Поняття "ґендер" означає складний соціокультурний процес конструювання суспільством відмінностей між чоловічими і жіночими ролями, поведінкою, ментальними та емоційними характеристиками. Важливим елементом ґендерних відмінностей є їх поляризація та ієрархічна супідрядність, при якому маскулінне автоматично маркується як пріоритетне і домінуюче, а фемінне - як вторинне і підлегле.

Однією з особливостей сучасного етапу ґендерних досліджень є те, що їх об'єктом поряд із жінками все частіше стають чоловіки. Саме їх проблемам присвятили свої наукові пошуки зарубіжні вчені Дж. Плек, М. Кімел, Р. Конел, Е. Еріксон, Г. Салівен, М. Мід, Т. Парсонс, Р. Бейлз, Ш. Берн, В.О. Геодакян, В. Єрофеєв, І.С. Кон, О. Мещеркіна, С. Ушакін та ін. У ґендерних дослідженнях українських науковців більше акцентується увага на проблемах жінок: захисті їхніх прав, підвищенні суспільного статусу тощо. Чоловіки ж частіше розглядаються в таких дослідженнях як суб'єкти дискримінації жінок. Але проблеми чоловіків в Україні вже стали предметом наукових досліджень П.П. Горностая, Т.М. Титаренка, О. Покальчука, Д. Сепетого та ін.

Теоретична та методологічна основа дослідження проблем ґендерної рівності пов'язана з ідеєю взаємозалежності суспільних явищ, принципом історизму й міжгалузевою науковою інтеграцією як визначальними компонентами розвитку людинознавства. Суспільна реальність як процес потребує особливої уваги до виявлення причинно-наслідкових зв'язків залежно від суспільних процесів, які в ній відбуваються. Саме тому об'єктом державної політики стають певні суспільні проблеми, у випадку, що розглядається, - проблеми ґендерної асиметрії, які виявляє, обґрунтовує, пропонуючи шляхи їх вирішення, ґендерна теорія. Першими ґендерні особливості багатьох гострих суспільних проблем дослідили зарубіжні автори - представники різних течій феміністичних та чоловічих досліджень А. Дворкін, А. Девіс, Е. Кеслер-Херіс, Р. Колінз, Т. д'Лауретіс, М. Меснер, Р. Печеські, Г. Рубін, Дж. Хубер, Н. Чодороу та ін. У 1990-х рр. до ґендерної проблематики активно долучилися українські науковці, політичні діячі та практики В.М. Бондаровська, Т.Е. Василевська, І.Є. Голубєва, І.І. Доцяк, Н.І. Карпачова, О.В. Колісник, В.В. Костицький, О.І. Кулачек, К.Б. Левченко, М.А. Орлик, А.В. Пашко, М.І. Пірен, О.М. Скнар, М.М. Скорик, Л.О. Смоляр, Н.Д. Чухим, Я.І. Шкурко, С.В. Яшник та ін. Автором виокремлено базові теорії, концепції та ідеї щодо основних суспільних проблем з позицій ідей ґендерної рівності, які порушують та досліджують західні та вітчизняні теоретики. Серед них - сексистські стереотипи соціальної свідомості; ґендерні особливості економічних відносин; проблеми материнства та батьківства; насильство; ґендерні проблеми етнічної належності; сексизм у мові.

Концептуальною основою ґендерних досліджень стало уявлення про соціальну конструкцію статі ("ґендер") як елемент культури в системі соціальної стратифікації. Логіка дослідження відображає розвиток основних об'єктів ґендерної теорії: ґендерні дослідження починалися з постановки питання про роль і взаємозв'язок біологічних та суспільних причин статевої нерівності; потім інтерес змістився до теорій, які охоплюють дві сфери реалізації - сексуальність та економіку; далі предметом вивчення стають проблеми взаємодії "стать - раса - клас". На початку 1990-х рр. ґендерна теорія перейшла до розгляду таких суспільних проблем, як порнографія, аборт, генна інженерія, концепції репродуктивних прав. Вагомим здобутком ґендерної теорії є те, що вона включила в наукову дискусію проблеми взаємозв'язку між оплачуваною і неоплачуваною працею, виробничою та домашньою роботою, роботою і дозвіллям. Полеміка про домашню працю дала змогу виявити, що відносини всередині родини будуються на економічній основі.

В Україні найбільш дослідженими є історичні аспекти суспільного статусу жінки та розвитку жіночого руху, які досить повно висвітлені в роботах насамперед українських істориків В.Я. Галаган, О.П. Кривошия, О.А. Луценко, О.З. Маланчук-Рибак, Т.С. Рибалко, Л.О. Смоляр, Л.К. Стефаненко, О.М. Філіпенко, та ін., літературознавців і філософів В.П. Агєєвої, І.С. Грабовської, О.С. Забужко, В.С. Крисаченка, С.Д. Павличко та ін., політичних діячок та представниць сучасного українського жіночого руху І.Є. Голубєвої, Л.С. Григорович, М.М. Драч, Н.І. Карпачової, О.С. Кобець, А.І. Комарової, Л.І. Кормич, З.В. Мільченко, Г.М. Менжерес, М.А. Орлик, А.В. Пашко та ін.

Вихідними теоретико-методологічними основами дослідження ґендерних аспектів державного управління автор вважає наукові розробки зарубіжних та вітчизняних дослідників за такими напрямами:

методологічні аспекти ґендерної рівності (міжнародні нормативно-правові документи; українські вчені Л.С. Кобелянська, А.І. Комарова, І.І. Котюк, Т.М. Мельник, К.Б. Левченко);

державні ґендерні стратегії (зарубіжні вчені Ф. Беверидж, В. Бодруг-Лунгу, Е. Гафнер-Бертон, В. Двілайтіс, Ю. Зайцев, С. Нот, М. Полек, К. Стівен, Р. Сарсембаєва, Н. Ташпаєва, Г. Тленчієва, О. Філіпова, С. Філіпс, І. Чуткова та ін.; вітчизняні - Л.С. Кобелянська, А.І. Комарова, В.В. Костицький, О.І. Кулачек, К.Б. Левченко, О.Г. Левцун, Е.М. Лібанова, Т.М. Мельник, Г.Й. Удовенко та ін.);

ґендерні аспекти соціальної політики (зарубіжні дослідники Д. Паскаль, Н. Менінг, Г. Брандт, Т. Греченкова, Г. Єльнікова, О. Міхеєва, І. Пшенічнікова та ін.; українські - Н.Б. Болотіна, Г.В. Герасименко, О.Г. Левцун, Е.М. Лібанова, З.В. Ромовська, О.О. Яременко та ін.);

ґендерний паритет у політиці та управлінні (зарубіжні вчені Дж. Анкер, Л. Верз, П. Ренкін, українські - Є.І. Бородін, К.М.Верес, Р.В. Губань, Л.С. Кобелянська, А.І. Комарова, О.І. Кулачек, К.Б. Левченко, Т.М. Мельник, М.А. Орлик, А.В. Пашко, М.І. Пірен, С.Ф. Хрисанова та ін.);

державні механізми забезпечення ґендерної рівності (зарубіжні вчені К. Бергквіст, Д.М. Бистидзенська, В. Двілайтіс, П. Ренкін, С. Фіндлей та ін.; українські - Н.Б. Болотіна, Л.С. Кобелянська, О.І. Кулачек, К.Б. Левченко, Т.М. Мельник);

ґендерні аспекти макро- та мікроекономіки (Д. Елсон, Т. Бек та ін.; українські вчені Е.М. Лібанова, Л.С. Лобанова та ін.).

Аналіз наукових праць з проблем ґендерної рівності та державного управління дав змогу виявити питання, що не були висвітлені або досліджувалися фрагментарно, і став основою для визначення мети й завдань дисертаційної роботи.

Дисертаційне дослідження теоретико-методологічних засад формування і реалізації державної ґендерної політики в Україні здійснено на трьох методологічних рівнях. На загальнометодологічному рівні було проаналізовано розвиток зарубіжної та вітчизняної наукової думки стосовно державного забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, що дало змогу обґрунтовано підійти до вибору напряму дисертаційного дослідження; виявлено витоки та передумови становлення ґендерної політики в Україні. Окремо-методологічні основи державно-управлінських досліджень формування і реалізації державної ґендерної політики в Україні визначено низкою положень теорії державного управління, які для дисертаційної роботи набули характеру базової системи принципів. Вихідні теоретичні та методологічні положення щодо формування і реалізації державної ґендерної політики, а також проблеми, найбільш характерні для цих процесів, дають змогу запропонувати певну концепцію, а також визначити методику подальших досліджень у дисертаційній роботі, що було здійснено дисертантом на спеціально-методологічному рівні дослідження.

У другому розділі - "Витоки та передумови становлення ґендерної політики в Україні" - досліджено джерела зарубіжної філософії та науки щодо природного розподілу суспільних ролей між статями, розвиток парадигми рівності статей у зарубіжній суспільно-політичній думці, історичні особливості суспільного статусу української жінки, особливості й роль жіночого руху та сучасне суспільно-політичне й соціально-економічне становище жінок і чоловіків в Україні, висвітлено результати дослідження ґендерної чутливості державних службовців.

Видатний грецький філософ Платон доводить, що творчі здібності жінки і чоловіка тотожні, але його ідея однакового виховання обох статей полягає не в міркуваннях про соціальну справедливість, рівність чи захист індивідуальних прав, а в розумінні жінки як інструментального засобу для досягнення певної мети - побудови ідеального міста суспільної гармонії та єдності, оскільки правителям необхідно відтворювати себе. Платон стверджує, що природна потенційна здатність жінки до доброчесності поступається відповідній спроможності чоловіка, тому вона є більш небезпечною для суспільної гармонії, ніж він. Такий підхід не передбачає розвиток жінки як особистості.

Інший грецький філософ Аристотель, змальовуючи жінку як нижчу форму життя, переконуючи, що саме її природна сутність зумовлює її обмеженість, другорядність та меншовартість, створив підґрунтя для патріархальних стереотипів не лише свого часу. Його погляди довго зберігали свій вплив у науці та суспільній свідомості. Тому основною категорією фемінізму, яка ділить людей на гнобителів (чоловіків) і пригноблених (жінок), є соціальна конструкція статі, відповідно до якої вироблені гнобителями ідеологія і культурні традиції слугують меті збереження певної структурної організації суспільства - патріархату. Патріархат первісно в римському праві розуміли як владу батька (патріарха) над усіма юридично недієздатними членами родини - жінками, дітьми, рабами. У феміністській теорії патріархат розуміють як родинну, соціальну, ідеологічну й політичну систему, в якій жінка і жіноче (фемінне) завжди підпорядковане чоловіку й чоловічому (маскулінному).

Ідеї домінування над природою у філософсько-політичній думці ХVІ-ХVІІ ст. породжують культ сили, ідеологію панування чоловіків у суспільстві, подальше приниження жінок, що знаходить вияв у філософії Т. Гобса та Дж. Лока. В цілому погляди видатних мислителів ХVІІІ ст. були пронизані сексизмом та андроцентризмом. Показовими в цьому плані є ідеї Жан-Жака Русо, який був прихильником біологічної парадигми у своїх поглядах щодо суспільних ролей статей. Тенденція "природного розподілу суспільних ролей між чоловіками та жінками" розвивається і в німецькій філософії ХVІІІ-ХІХ ст. Гегель, як і Аристотель, виключає жінок із сфери політичного життя, їх життєдіяльність він обмежує родиною, яка є "початком і кінцем жінки", тоді як для чоловіка родина - це ті етичні відносини, що є основою всіх інших, включаючи політичну діяльність.

По-новому сформульовані патріархальні погляди в науці, зокрема в таких соціальних науках, як психологія, соціологія й антропологія. Найвпливовішим з науковців, метою яких було включити давню патріархальну доктрину в науку, був Зиґмунд Фройд. Фройдова психологія, хибно оцінивши фізіологічні дані, на які вона спирається, стверджувала, що характер, властивий кожній статі, це функція біології (чоловічий - активний, жіночий - пасивний) та генетики (активність сперми і пасивність яйцеклітини). Таким чином, вона закріпила в науці висновок, що статус, роль та характер кожної статі - це незмінні сутності, що культура спирається на анатомію, яка має визначати долю.

Активним запереченням патріархальної парадигми в науці та суспільній свідомості стали громадські рухи жінок і чоловіків спочатку на Заході, а потім і на пострадянському просторі. Найпотужнішим серед них став західний фемінізм, виникнення якого було спричинене певними соціальними й інтелектуальними передумовами. Соціальні передумови фемінізму полягають у зламі феодально-станової організації суспільства й розвитку буржуазних відносин, залученні жінок до праці за наймом, що створило передумови для принципового перетворення жінки на власника своїх робочих рук - вона отримала можливість як вільна людина їх продавати. Інтелектуальними передумовами фемінізму є різні критичні щодо існуючого суспільства теорії: від філософії прав людини, що виникла у XVIII ст., і аж до сучасних постмодерністських концепцій.

Сьогодні фемінізм - це насамперед альтернативна філософська концепція соціокультурного розвитку. Однак досить тривалий період він існував як ідеологія рівноправності жінок і як соціально-політичний рух. Ці два аспекти фемінізму надзвичайно важливі для становлення його теорії: саме в пошуках відповідей на реальні запитання, що стосуються статусу жінок у суспільстві, теоретики фемінізму, невдоволені традиційною соціальною наукою, почали формулювати свої теоретичні вимоги до традиційного західного знання і нові теоретико-методологічні підходи до аналізу культури.

В останній третині XX ст. історична криза традиційної суспільної ієрархії стала викликати дедалі більшу стурбованість і невдоволення вже не лише жінок, а й чоловіків. Починаючи з 1970-х рр. спочатку на Заході, а потім і в Радянському Союзі серед представників громадськості та науковців активізувалися дискусії про те, що традиційний чоловічий стиль життя, а можливо, й самі психологічні властивості чоловіка, не відповідають сучасним соціальним умовам. Поява організованого й ідеологічно оформленого жіночого руху сприймається чоловіками одночасно як загроза, інтелектуальний виклик і приклад для наслідування, що породжує потребу в захисті своїх групових інтересів. Головне джерело всіх чоловічих проблем і труднощів ідеологи чоловічих громадських рухів вбачали в обмеженості чоловічої статевої ролі й відповідної їй психології, доводячи, що від сексистських стереотипів потерпають не тільки жінки, а й самі чоловіки. Хоча чоловічі громадські рухи на Заході не становлять реальної та організованої політичної сили, проте, порушивши низку актуальних не лише для чоловіків, а й для жінок проблем, вони зумовили розвиток наукових досліджень чоловічої сфери буття, які стали важливою складовою ґендерної теорії.

Аналіз досліджень суспільного статусу української жінки дає підстави стверджувати, що українське суспільство протягом історичного розвитку в статусі автономії демонструє виразну тенденцію високого суспільного статусу жінки. Але в період XVIII-XX ст. (від приєднання України до Російської імперії і до здобуття незалежності), коли жіноцтво на Заході вело активну боротьбу за свої права і здобуло політичну й економічну свободу, українська жінка жила в умовах тоталітарного режиму російських держав, що позбавив її історично високого суспільного статусу, і не лише на формальному рівні. За цей час на території України утвердився патріархальний суспільний устрій з характерним для нього чоловічим домінуванням не лише в політикумі, а й у суспільній свідомості. І саме в такому стані українське суспільство вступило у ХХІ ст. Основою та підґрунтям зміни існуючих стереотипів має стати відродження демократичних традицій історично високого суспільного статусу української жінки.

Важливу роль у підвищенні соціального статусу української жінки відіграє жіночий рух. Фемінізм існував не лише як західноєвропейське та американське явище, роль українського фемінізму в національній культурі була не менш вагомою: він розгорнув власну теоретичну дискусію, створив новий тип української жінки - жінки-громадянки, зумовив глибокі зміни в духовності українського суспільства XX ст. та став важливою передумовою формування в Україні державної ґендерної політики. За роки незалежності України жіночий рух продемонстрував надзвичайну активність в утвердженні ґендерної рівноправності. На нашу думку, найбільш значущим результатом його діяльності є постійне загострення жіночих проблем в українському суспільстві, привертання уваги влади до їх вирішення. Жіночий рух в Україні переживає стадію відродження та формування, а тому є не досить впливовим. Вважаємо, що основними причинами недостатньої впливовості громадських жіночих організацій на сучасному етапі є: 1) непопулярність феміністичних ідей в українському суспільстві; 2) велика кількість жіночих громадських організацій та нечисленність їх членів; 3) неузгодженість дій; 4) відсутність державної підтримки жіночих громадських організацій.

Аналіз сучасного суспільно-політичного та соціально-економічного становища жінок і чоловіків в Україні свідчить про наявність дискримінації за ознакою статі. Сьогодні науковці констатують порушення принципу рівності між чоловіками і жінками в доступі до соціального розподілу. Дослідження економістів та соціологів показують, що економічне становище жінок є гіршим, ніж чоловіків: наявна фемінізація бідності; виконання материнської функції часто стоїть на заваді службовій кар'єрі жінки та належно не враховується в подальшому соціальному забезпеченні; жінки більшою мірою зазнають дискримінації при прийомі на роботу; кількість жінок на керівних посадах, особливо на вищих рівнях управління, значно менша, ніж чоловіків; аналогічна тенденція спостерігається і в кваліфікаційному розподілі між вченими-жінками і вченими-чоловіками у сфері науки.

Водночас практика показує, що існує й проблема захисту чоловіків. В Україні середня тривалість життя чоловіків на 10-12 років менша, ніж жінок і відповідно на 15 років менша, ніж у розвинених країнах; чоловіки частіше зазнають трудового каліцтва та стають жертвами нещасних випадків; вони гірше, ніж жінки, адаптуються до зміни соціального статусу та способу життя, про що свідчать дані ґендерного аналізу суїциду; є потреба в розробленні спеціальних програм щодо запобігання алкоголізму, наркоманії серед чоловіків, забезпечення їх репродуктивного здоров'я тощо.

У розділі аналізуються результати соціологічного дослідження ґендерної чутливості державних службовців, здійсненого дисертантом в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України в 2001 р., які доводять, що впровадження ґендерних підходів у державне управління значною мірою залежить від моральних цінностей і професійної підготовки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. Результати соціологічного дослідження показали, що знання з ґендерної проблематики опитаних державних службовців-керівників є досить поверховими, несистемними, тому необхідно розробити ґендерний компонент програм їх підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації.

Таким чином, в Україні існують об'єктивні передумови формування і реалізації державної ґендерної політики.

У третьому розділі - "Розвиток теоретичних засад формування державної ґендерної політики в Україні" - досліджено міжнародні концептуальні підходи до ідей ґендерної рівності, теоретичні підходи до визначення державної ґендерної політики, виявлено закономірності та фактори вибору, що впливають на її формування і реалізацію, універсальні та спеціальні принципи державного управління ґендерною політикою, а також визначено принципи кадрової політики з урахуванням ідей ґендерної рівності.

Поширенню ґендерного руху сприяла міжнародна спільнота, насамперед ООН, а також окремі агентства і регіональні групи. Серед комплексу міжнародних стратегій, стандартів і програм ООН визначає як пріоритетний напрям забезпечення рівності прав і можливостей жінок і чоловіків, утвердження якої передбачає прийняття ґендерного законодавства, впровадження міжнародних ґендерних стандартів, створення національних механізмів забезпечення ґендерної рівності, збирання й аналіз ґендерної статистики, впровадження ґендерного аналізу в державну політику, сприяння розвитку ґендерних досліджень, допомога жіночим організаціям та ін. Аналіз розвитку ідеї ґендерної рівності на міжнародному рівні дає можливість визначити світові тенденції розвитку ґендерної політики, а саме: включення ґендерного компонента до державних стратегій, планів, програм; конституційно-правове забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в національних суспільствах на основі узгодження національних законодавств з міжнародними нормативно-правовими документами; поширення державного впливу на формування ґендерної ідеології у свідомості населення регіонів, держав з метою ліквідації патріархальних стереотипів та запобігання проявам дискримінації за ознакою статі; формування ґендерної культури як компонента культури сучасної цивілізації; включення ґендерного компонента в політичну культуру світового співтовариства; наповнення ґендерним змістом діяльності політичних партій та громадських об'єднань.

Ці тенденції є основою ґендерних перетворень в Україні. Підписавши міжнародні документи, в яких знайшов відображення й закріплення такий підхід, вона цим самим визнала його найбільш доцільним для визначення планів, програм і перспектив свого розвитку, а отже, зобов'язалася формувати та здійснювати державну ґендерну політику.

У розділі обґрунтовано доцільність використання в державному управлінні терміна "державна ґендерна політика" та запропоновано тлумачити його зміст у загальному та конкретизованому розумінні. Сутнісні особливості складових поняття "державна ґендерна політика" впливають на формування його змісту. З огляду на це доцільно вважати, що в загальному розумінні "державна ґендерна політика" - це такі дії органів державної влади з вирішення суспільних проблем, які найоптимальніше сприяють реалізації інтересів жінок і чоловіків. Дане визначення містить кілька змістових складових: по-перше, воно підкреслює активний, "дієвий" характер державної політики; по-друге, така дієвість (або діяльність) спрямована на вирішення проблем суспільного розвитку. Вислів "найбільш оптимально сприяють реалізації інтересів жінок і чоловіків" поєднує дві складові, а саме: 1) у сучасних умовах динамічного суспільного розвитку досить важко сформувати й належним чином здійснити державну ґендерну політику, яка б не зачіпала інтереси або цінності однієї із статей; складова поняття "найбільш оптимально" вказує на те, що стратегія дій державних органів влади має на меті досягнення ґендерного балансу, тобто факторного, або такого, що планується, стану справ, за якого вирівнюється соціальне, економічне, політичне становище жінок і чоловіків; 2) будь-яка політика, а особливо ґендерна, спрямована на реалізацію інтересів громадян - жінок і чоловіків, сформованих у контексті певних цінностей та потреб; державна влада має безперечне право авторитарно пропонувати суспільству цінності й примушувати визнавати їх як соціальні норми, однак інтереси, які реалізує державна політика, мають бути ідентичними інтересам розвитку суспільства; тільки тоді може бути виконана конституційна вимога щодо того, що "ніхто не може узурпувати державну владу". З урахуванням цих особливостей запропоновано таке конкретизоване визначення: "державна ґендерна політика" - це дії органів державної влади з вирішення проблем забезпечення ґендерної рівності в суспільстві, а саме забезпечення однакових для жінок і чоловіків суспільного статусу, умов реалізації прав людини, можливостей використовувати соціальні та економічні ресурси, робити свій внесок у національний, політичний, соціальний, економічний і культурний розвиток, а також рівного права для жінок і чоловіків мати однакову користь від результатів їх діяльності. Такої рівності статусів жінок і чоловіків можна досягти лише в суспільстві, яке сприйматиме як аксіому те, що жінки є активним суб'єктом громадянського суспільства та державотворення, а не лише об'єктом державного захисту. Саме згаданий підхід має стати вихідною позицією у формуванні державної ґендерної політики України, яка продовжує якісно і змістовно розвиватися.