Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз відповідності Кримінально-виконавчого кодексу України європейським стандартам та рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням та жорстокому поводженню

Вступ

Всі міжнародні акти, які орієнтовані на забезпечення додержання прав та свобод людини та регламентують поводження із засудженими, мають певну структуру, основні критерії та ознаки. Ці ознаки встановлюють певну межу, пересікаючи яку поводження з людиною втрачає ознаки людяності, поваги до гідності особи та набувають ознак жорстокості або, навіть, катування.

Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання взагалі не містять якихось правил. Вони спрямовані на те, щоб забезпечити можливість інспектування місць утримання осіб, а визначення того, чи є поводження з особою жорстоким та принизливим, покладається на розсуд спеціального органу - Комітету, до складу якого входять високоморальні особи.

Це положення є специфічним, оскільки саме в ньому полягає одна з суттєвих розбіжностей між вітчизняними нормативними актами та міжнародними. Пояснюється розбіжність тим, що правова доктрина, правозастосовча та правотворча діяльність України йде шляхом тотальної регламентації та врегулювання суспільних відносин. Саме цим пояснюється наявність в нашому законодавстві такої кількості нормативних актів, їх суперечливість та неузгодженість. Дійсно, за умови існування такої кількості актів (більш ніж 205000 актів), важко собі уявити, що весь цей масив законодавства можливо привести у єдність, узгодженість та несуперечливість. Крім того, саме у зв'язку з існуванням різниці в правових доктринах України та Європи, процес приведення законодавства України у відповідність з міжнародними актами йде дуже повільно та непослідовно. Приймаючи нормативний акт, який по духу відповідає міжнародним актам, ми зіштовхуємось з проблемою неможливості його реалізувати (так як принцип «розумності» в правозастосовчій діяльності в Україні не спрацьовує, а якщо йти іншим шляхом, то необхідно прийняти цілу низку нормативних актів, які встановлюють механізм реалізації положень міжнародних актів). І саме на цій стадії з'являються протиріччя, невідповідності та складності, усунення яких фактично неможливе з огляду на існуючу правову доктрину.

І справа полягає не лише в тім, що в Україні та країнах Західної Європи по-різному склалася юридична техніка формулювання та закріплення правових норм. Найбільш важливою є така ознака, як лібералізм. Завдяки цій ознаці європейські нормативні акти значне місце залишають таким категоріям як «свідомість», «моральність», «відповідальність», «розумність», «здоровий глузд». Наведені поняття чужі українській нормотворчій та правозастосовчій діяльності. Звідси й зовсім інше ставлення до особи взагалі та засудженої особи, зокрема. Якщо європейська карна система допускає та «робить ставку» на свідомість засудженого й не лише формально, а реально спирається на нього, то національна кримінально-виконавча система та регулюючі її нормативні акти не «довіряє» особі засудженого. І все це не зважаючи на те, що в кримінально-виконавчому праві України існує досить багато норм, які орієнтовані на «виправлення», «ресоціалізацію» особи, її «соціальну адаптацію» та інші соціальні та моральні якості особи. Але будь-кому в Україні відомо, що те, що записано в законі, та те, що існує на практиці - дві зовсім не співпадаючі реальності.

Як зазначається в преамбулі до Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими (Правила), у правилах більшої уваги приділяється поняттям людської гідності, обов'язку в'язничної адміністрації людяно і належно поводитися із в'язнями, важливості ролі персоналу та ефективним сучасним підходам до процесу управління.

Для того, щоб проілюструвати викладені вище положення, розглянемо питання, які стосуються законодавства (європейського та українського), пов'язаного з виконанням кримінальних покарань.

Основним нормативним актом, який закріплює порядок та умови виконання покарання у виді позбавлення волі - є Кримінально-виконавчий кодекс України.

Взагалі покарання у виді позбавлення волі - є найбільш суворим з покарань, передбачених українським законодавством. Аналогічна ситуація існує і в країнах Західної Європи. У переважній більшості країн позбавлення волі - є найсуворішим покаранням, яке обмежує особу у більшості основоположних прав та свобод. Тому саме йому приділяють таку пильну увагу. Але кожна країна має свою специфіку у застосуванні позбавлення волі, його правовому регулюванні та виконанні цього покарання.

Кримінально-виконавче законодавство України. Стаття 1 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) формулює мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства. Тобто ця стаття в теоретичному та концептуальному планах є найбільш важливою, оскільки саме вона визначає ті пріоритети, на які орієнтовано виконання покарань в Україні та ті основні положення, котрі покладені в основу парадигми виконання кримінальних покарань.

Отже, відповідно до положень вказаної статті, метою кримінально-виконавчого законодавства є регламентація порядку і умов виконання і відбування кримінальних покарань, захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Таким чином, національне законодавство містить всі пріоритети, які притаманні європейським стандартам та нормативним актам. Законодавство покликане врегулювати суспільні відносини з виконання та відбування покарань таким чином, щоб виправити особу, захистити суспільство від засудженого на час виконання покарання і, в той же час, забезпечити такі умови, які не дозволять знущатися над засудженим, застосовувати щодо нього катування. Це декларація, на реалізацію якої повинен бути спрямований так званий виправний вплив.

Для порівняння наводимо основні принципи, сформульовані в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудженими:

«Позбавлення волі здійснюється у фізичних та моральних умовах, що забезпечують повагу до людської гідності та відповідають Мінімальним стандартним правилам поводження із засудженими.

Метою режиму поводження із засудженими є підтримання їх здоров'я та почуття особистої гідності, а також, наскільки це дозволяє призначений вироком строк покарання, розвиток у них почуття відповідальності та тих нахилів і здібностей, які допоможуть їм повернутися до суспільства, жити з повагою до закону та самостійно заробляти на своє життя після їх звільнення.

Позбавлення волі вже само по собі є покаранням. Тому умови ув'язнення та в'язничні режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку».

Як видно, можна проводити певні паралелі між положеннями Правил та статтею 1 КВК. Обидва нормативних акти містять положення щодо соціальної адаптації, тобто повернення у суспільство особи, яка здатна жити за загальноприйнятими нормами. Як в міжнародних нормах, так і в національному законодавстві є вимоги щодо підтримання людського ставлення до засудженого та поваги до його гідності.

Але заслуговують на зауваження такі положення КВК, як формулювання мети захисту інтересів особи, суспільства та держави. Є незрозумілим яким змістом законодавець наповнює ці поняття. Що мається на увазі, коли йдеться про захист кримінально-виконавчим законодавством інтересів особи? Яким чином регламентація процесу відбування покарання захищає інтереси засудженого, інших осіб, суспільства та держави? Якщо йдеться про унеможливлювання засудженими вчинення нового злочину, то такі випадки охоплюються поняттям попередження злочинів (в тому числі й загального попередження), якщо ж йдеться про створення таких умов, які унеможливлюють порушення та обмеження інтересів засудженого, то таких положень КВК не містить. Отже, ці поняття можна було би виключити із тексту закону.

Що стосується підтримання гідності та людського ставлення та поводження із засудженими, то цю вимогу доцільніше було б формулювати як принцип кримінально-виконавчого законодавства (до речі, серед принципів цей принцип не названий, що викликає здивування), а не його мета. Оскільки навряд чи можна припустити, що кримінально-виконавче законодавство має на меті формування людяності. Воно існує, власне, для реалізації правообмежень, тобто утримання особи в таких умовах, які завдають йому страждань, викликаних правообмеженнями. Тому мета кримінально-виконавчого законодавства - це, перш за все, врегулювання порядку виконання та відбування кримінальних покарань. А ось повага до людської гідності, прав засудженого, все це - можна визначати саме як принцип, тобто основне положення, на якому повинна ґрунтуватися вся діяльність кримінально-виконавчої системи.

Далі, стаття 1 КВК містить такі положення, які навряд чи можна віднести до юридичних. Зокрема, йдеться про поняття «виправлення» та «ресоціалізації». Стосовно ілюзорності цих двох категорій говорилося та писалося дуже багато. Але тут мова не про те, чи можна досягнути цих двох станів за допомогою покарання. Основний недолік полягає в тому, що перед законодавством, тобто перед системою нормативних актів, неможна ставити таку мету як виправлення та ресоціалізація. Нормативні акти фактом свого існування та врегулюванням відносин не можуть виправити або ресоціалізувати особу. Тим більш ця мета є нереальною, зважаючи на визначення виправлення та ресоціалізації, які дає законодавець. Стаття 6 КВК містить такі положення:

Виправлення засудженого - процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Ресоціалізація - свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.

Отже, як виправлення, так і ресоціалізація носять ознаки соціально-психологічних категорій. Тому такої мети неможливо досягти за допомогою існування системи нормативно-правових актів. Ця теза також вірна, якщо звернути увагу на ті засоби, які законодавець вказує серед засобів досягнення виправлення та ресоціалізації. «Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив».

Як видно, законодавство не назване серед цих засобів і це дає змогу зрозуміти всю зайвість цієї мети.

Треба відзначити, що положення Правил та КВК мають якісну відмінність, яка полягає в тому, що Правила оперують категоріями, власне, покарань та їх умов, а КВК в ст. 1 звертається до законодавства, тобто до нормативної бази та визначає її роль у процесі виконання-відбування покарань.

Правовий статус засуджених. Це є іншою важливою складовою тих підвалин, на яких ґрунтується кримінально-виконавче право України.

Правовий статус - це, фактично, той об'єм прав та обов'язків, які надані особі в структурі певних правовідносин. З огляду на це - правовий статус є важливим інститутом, який дає змогу в тому числі й захищати права засудженої особи.

Конвенція та інші міжнародні нормативні акти, як правило, містять такі положення щодо правового статусу засудженого:

- забезпечення ставлення до засудженого з повагою до його людської гідності;

- додержання особистих прав та основоположних свобод такої особи;

- забезпечення відповідності умов тримання засуджених нормам, прийнятим у суспільстві.

Тобто засуджений розглядається як людина (поняття соціально-біологічне), наділена комплексом прав та обов'язків (отже, суб'єкт правовідносин). Міжнародні акти не вирізняють поняття «правовий статус» і не надають його визначення. Але з духу актів, які присвячені умовам тримання засуджених, очевидно, що ці особи розглядаються як повноцінні учасники певних суспільних відносин та вимагають відповідного ставлення до себе. Крім того, Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими передбачають цілу низку норм, які орієнтовані на реалізацію вказаних положень і які повинні виконуватися.

Які ж правила стосовно правового статусу ув'язнених містить національне законодавство? Цьому питанню КВК присвячує главу 2, що має й відповідну назву - «правовий статус засуджених». У главі розміщені норми, котрі закріплюють повагу та охорону прав засуджених, збереження статусу громадянина та можливість користуватися правами людини, основні права та обов'язки засуджених. Всі положення є дуже прогресивними порівняно з Виправно-трудовим кодексом, який «працював» до 2003 р.

Але тут треба звернути увагу на ті положення чинного КВК, які або сформульовані суперечливо, або не мають механізму їх використання, що робить такі положення голими деклараціями.

По-перше, слід звернути увагу на редакцію ч. 2 ст. 7 КВК, яка стверджує, що обмеження щодо засуджених можуть бути визначені законами України, Кримінально-виконавчим кодексом і встановлені вироком суду. Важливим є те, що синтаксична конструкція норми дозволяє зробити висновок, що законодавець розрізняє ці підстави, з яких виникають право обмеження засуджених. Виходить що КВК має якийсь особливий статус порівняно з іншими законами, а правообмеження, які випливають із вироку суду, можуть мати самостійне значення. Тобто такі правообмеження можуть ґрунтуватися не на законі? Вважаємо, що посилання на КВК (який є законом) та виокремлення вироку суду, як джерела правообмежень, є зайвими та суперечать змісту статей 24-33 Конституції України щодо можливості обмежень особи в правах виключно на підставі закону.

Положення ч. 4 ст. 7 КВК також є незрозумілими, оскільки редакція статті фактично протиставляє такі поняття, як порядок і умови виконання та відбування покарання і поняття правового статусу засудженого. Законодавець вимагає, щоб правовий статус засудженого визначався законами, виходячи із порядку і умов виконання і відбування покарання. Таким чином, порядок і умови виконання-відбування покарання отримують якийсь самостійний та надзаконний статус, котрий, власне, і диктує ті потреби, які повинні бути закріплені в законі.

Далі законодавець формулює основні права засуджених. Розглянемо окремі з них.

Першим КВК називає право засудженого на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Якщо законодавець формулює вказане положення як право засудженого, то кореспондує цьому праву обов'язок адміністрації надавати засудженому таку інформацію у будь-який час та в тому виді, в якому цього вимагає засуджений. Але кримінально-виконавче законодавство не містить ніяких положень, які б забезпечували можливість реалізації засудженим цього права. Інакше кажучи, якщо засудженому відмовили у реалізації права на отримання інформації, відсутні будь-які механізми, за допомогою яких можна зобов'язати відповідних посадових осіб надати особі витребувану інформацію.

Взагалі багатьом положенням статті КВК притаманна декларативність та незабезпеченість нормативними актами порядку та способу реалізації закріплених прав засуджених.

Право засуджених на звернення із пропозиціями, заявами й скаргами до адміністрації органів й установ виконання покарань, до їхніх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян також не має відповідної процедури та гарантій для звернення[2]. Зокрема, можливість засудженого звернутися до адвоката, відправити скаргу до суду носить гіпотетичний характер, оскільки такі звернення скоріше виключення, ніж правило, й на волю вони «просочуються» випадково. Більш детальну характеристику цього права наведемо нижче у розділі, присвяченому вимогам режиму в колоніях.

Право на охорону здоров'я. Це право є одним з найважливіших в національній кримінально-виконавчій системі та таким, що викликає найбільшу негативну реакцію Комітету із запобігання катуванням (далі - Комітет). Декларації, сформульовані в законі, стверджують, що охорона здоров'я засуджених забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних та платних форм медичної допомоги. Але Комітет, після своїх інспектувань кримінально-виконавчих установ, стосовно медичного забезпечення та охорони здоров'я засуджених відзначав:

- українським державним органам необхідно скоординувати зусилля для встановлення всебічної політики щодо охорони здоров'я в в'язницях в світлі забезпечення більшої участі органів охорони здоров'я в медичному обслуговуванні засуджених;

- українським органам - докладати зусиль щодо збільшення кількості медичного персоналу;

- переглянути наявні умови та джерела медичної служби для гарантування раціонального управління охороною здоров'я для пацієнтів, розміщених в санітарних камерах, а також матеріальних умов, які задовольняють норми гігієни, які вимагаються в відділі охорони здоров'я. Це повинно включати більш централізоване розміщення медичної служби;

- прийняти заходи без затримки для гарантування постачання відповідних медичних препаратів - включаючи ліки від туберкульозу в пенітенціарні заклади;

- розвинути медичний огляд при прийомі. Такий самий підхід впровадити, коли в'язня доглянуто після насильницького випадку у в'язниці;

- метод, яким в'язні перевіряються на туберкульоз, переглянути, беручи до уваги неефективність та недосконалість існуючих методів, та надихаючись впливом міжнародних принципів, розвинутих для перевірки та боротьби з туберкульозом;

- необхідні заходи вжити для встановлення джерела та розмаху багато існуючих форм туберкульозу в пенітенціарних закладах України. В разі підтвердження існування цих форм туберкульозу, вжити екстрені профілактичні заходи;

- вжити необхідні заходи для гарантування: - задовільних умов гігієни та відповідної вентиляції в камерах в'язнів, хворих туберкульозом. Проявити також турботу для гарантування підтримання норм особистої гігієни, які відповідають вимогам їхнього стану здоров'я;

- розміщення в'язнів, які хворіють туберкульозом - незалежно від їхньої категорії базуючись на точному діагностичному критерію;

- відповідну роздачу та відповідне спостереження за прийомом ліків від туберкульозу.

Як видно, рекомендації Комітету стосуються в основному індивідуальних випадків та тенденцій, які спостерігаються у кримінально-виконавчих установах України. У цьому, власне, і полягає відмінність вітчизняної системи правового регулювання відносин з виконання і відбування покарань, від системи міжнародних актів. Європейський досвід передбачає та припускає індивідуальний підхід до конкретних випадків та ситуацій при виконанні покарань. Національне законодавство обмежується встановленням загальних правил, які не є гнучкими та не припускають можливості індивідуалізації та реагування на фактичні обставини. Тому положення нормативних актів, які регулюють сферу охорони здоров'я, не відповідають вимогам міжнародних правових актів. Пояснюється це ще й тим, що кримінально-виконавче законодавство України не передбачає механізмів реалізації визначеного права на охорону здоров'я, а також відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які не забезпечують засудженому цього права. До речі, стаття 9 КВК України, яка передбачає основні обов'язки засуджених, у другій частині вказує, що невиконання засудженим своїх обов'язків тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України. Ці положення кодексу підкреслюють нерівність суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин, зокрема, щодо їх відповідальності.

Право на соціальне забезпечення, у тому числі й на одержання пенсій, у відповідності із законами України, яке надається цією статтею, фактично має дискримінаційний характер. Відповідно до положень частини 3 та 4 ст. 122 КВК України, які повинні сформулювати алгоритм призначення пенсії, час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством. Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України. Тобто після звільнення від відбування покарання засуджений, за наявності відповідних умов, може звертатися за призначенням пенсії у органи Пенсійного фонду України. При цьому, закон фактично встановлює правило, згідно з яким, засуджений, що навіть досяг пенсійного віку (або з'явилися інші підстави для отримання пенсії) звернутися за отриманням пенсії зможе лише після звільнення. Зазначені положення Кримінально-виконавчого кодексу здаються непослідовними, дискримінуючими та такими, що порушують право особи на пенсійне забезпечення. Якщо засуджений має право на пенсійне забезпечення на загальних підставах, то чому реальна можливість отримання цього забезпечення ставиться в залежність від факту звільнення засудженого? Незрозуміло, чому законодавець відмовляє засудженому пенсійного віку в отриманні пенсії, прирікаючи його таким чином на «життя в борг» під час перебування в установі виконання покарань. Таке становище штовхає засудженого на пошук інших засобів до існування в колонії (тим більш, якщо засуджений не може працювати або в нього немає родичів) та утруднює оформлення і отримання пенсії після звільнення такої особи. Я вважаю, що адміністрації колонії повинні збирати документи на таких осіб та направляти їх до відповідних підрозділів Пенсійного фонду України з метою реалізації права засудженого на отримання пенсії.

Визначене ч. 2 ст. 8 КВК право засудженого на правову допомогу обмежене, по-перше, колом осіб, які мають право надавати засудженому таку правову допомогу, по-друге, самим порядком допуску фахівців в галузі права до засудженого, дотримання якого передбачено Правилами внутрішнього розпорядку кримінально-виконавчих установ. Зважаючи на те, що право на правову допомогу є одним з найважливіших гарантій, передбачених міжнародними актами, можна констатувати, що доступність правової допомоги у вітчизняній кримінально-виконавчій системі не відповідає міжнародному досвіду.

Важливим концептуальним правом засуджених, яке нещодавно з'явилося в кримінально-виконавчому законодавстві України, є право засуджених на особисту безпеку. Таке право закріплено у ст. 10 КВК України.

Щодо реалізації цього права у національній кримінально-виконавчій системі Комітет неодноразово відзначав:

Забезпечення безпеки серед в'язнів вимагає того, щоби персонал був у змозі застосовувати свої повноваження і адекватно здійснювати наглядові функції. Персонал закладів позбавлення волі має вміло пізнавати ознаки заворушення і вправно та рішуче втручатись, як на те є потреба. Існування позитивних взаємин між персоналом і в'язнями, побудованих на поняттях безпечного утримання і догляду, набуде в цьому контексті вирішального значення і насамперед залежатиме від наявності у персоналу навичок міжособистого спілкування. Крім того, керівний склад закладу має бути готовим до повної підтримки підлеглих у здійсненні їхніх повноважень. Ситуації, які виникатимуть, можуть потребувати конкретних заходів безпеки (включаючи дієвий порядок проведення обшуків); утім подібні заходи завжди будуть лише додатковими по відношенню до згаданих вище основних вимог. Кожна пенітенціарна система також матиме подбати про те, щоби належно класифікувати і правильно розподілити утримуваних в'язнів.

Відвернення насильницьких дій завжди становить непросту задачу. Часто ув'язнених з метою забезпечення безпеки тримають окремо від інших, але за таких умов вони за свою - до того ж відносну - безпеку платять завелику ціну, бо позбавляються тих видів діяльності, які доступні ув'язненим при звичайному тюремному режимі. Іншим можливим рішенням є розподіл засуджених, які потребують захисту, по всьому закладу. Але в цьому разі треба серйозно подбати про забезпечення умов їхньої інтеграції в середовище спецконтингенту і, зокрема, рішуче класти край будь-яким виявам ворожого ставлення чи переслідування щодо таких осіб. Третім варіантом є переведення таких ув'язнених до іншого закладу, із ужиттям заходів для нерозголошення характеру вчинених ними злочинів. Кожний із цих підходів має свої переваги і свої недоліки, і Комітет не прагне пропагувати якийсь можливий підхід на відміну від інших. Рішення щодо такого шляху, який слід обрати, завжди залежатиме від кожного конкретного випадку та обставин відповідної справи[3].

Отже, це право є дуже важливим та повинно бути забезпечене, і засуджений повинен мати змогу це право реалізувати. Правила внутрішнього розпорядку кримінально-виконавчих установ в п. 89. встановлюють механізм забезпечення права засуджених на особисту безпеку. Цей механізм обмежує проголошене право засудженого шляхом встановлення правила, відповідно до якого безпека засудженому може бути забезпечена лише у разі, якщо рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених прийнято у зв'язку з участю засудженого у кримінальному судочинстві. Також засудженому може бути забезпечено безпеку за його заявою, але лише у разі, якщо він не допустив порушення режиму. Тобто, законодавець (Державний департамент України з питань виконання покарань) вважає, що безпека може бути потрібна лише засудженим, які не порушують правил режиму. Тут виникає маса питань. Наприклад, за наявності яких порушень засудженому може бути відмовлено у забезпечення безпеки? Яку правову природу має таке обмеження? Це додатковий захід стягнення (незабезпечення права на особисту безпеку)?

Гадаємо, що встановлені підзаконними нормативними актами обмеження є прямим порушенням права засудженого на особисту безпеку.

1. Органи і установи виконання покарань

покарання засуджений ре соціалізація звільнення

У цьому розділі будуть розглянуті питання побудови пенітенціарної системи України та її відповідності вимогам міжнародних актів та європейському досвіду.

Відповідно до ст. 11 КВК України органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи, управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець відносить такі організації, які, перш за все, здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції.

Очолює кримінально-виконавчу систему Державний департамент України з питань виконання покарань (далі - департамент).

До установ виконання покарань належать: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засуджених військовослужбовців. Але, з огляду на чинне законодавство, можна стверджувати, що вказані установи, хоча і здійснюють виконання окремих видів покарань, все ж таки не входять до кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчої служби України.

Крім того, до кримінально-виконавчої системи (служби) входять слідчі ізолятори, заклади охорони здоров'я, воєнізовані формування, навчальні заклади, підприємства та організації забезпечення. Названі установи включені до кримінально-виконавчої системи (служби) законами України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України» та «Про державну кримінально-виконавчу службу України». Але необхідно звернути увагу на те, що КВК України не називає ці організації серед органів або установ виконання покарань.

Таким чином, зі змісту закону випливає, що установами виконання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.

Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:

1) виключний характер діяльності - виконання покарань;

2) здійснення визначених функцій - управлінських та адміністративно-господарських (органи виконання покарань) та виконавчо-розпорядницьких (установи виконання покарань).

Персонал, який забезпечує діяльність органів та установ виконання покарань, має статус державних службовців. При цьому працівники кримінально-виконавчої служби мають звання, ідентичні до воєнізованих.

Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлює, що загальна чисельність персоналу Державної кримінально-виконавчої служби визначається відповідно до закону. На сьогодні єдиним законом, який регулює питання встановлення чисельності персоналу, який забезпечує діяльність органів та установ, які входять до складу кримінально-виконавчої служби, є Закон України «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України». Цей закон вимагає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33% від кількості осіб, які утримуються в установах виконання покарань. Ця вимога поширюється на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та інші органи і установи, які входять до складу кримінально-виконавчої служби (системи). Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції. Частина 4 ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» закріплює положення, згідно з яким штатна чисельність персоналу установ виконання покарань, слідчих ізоляторів і кримінально-виконавчої інспекції, встановлена на рік, залишається незмінною протягом року, незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в зазначеній інспекції.

Виходячи з положень вказаних вище законів, можна дійти висновку, що деякі органи та установи хоча і здійснюють діяльність, пов'язану з триманням правопорушників на протязі деякого проміжку часу, але вони не є ані колоніями, ані будь-якими іншими органами або установами виконання покарань. До таких органів та установ можна віднести ізолятори тимчасового тримання, транзитно-пересильні ізолятори, приймальники-розподільники для неповнолітніх, притулки для неповнолітніх. Правовий статус та порядок діяльності таких установ визначений окремими нормативними актами. Як було вказано вище, ці органи та установи не є кримінально-виконавчими установами, і пояснюється це, перш за все, тим, що перелічені органи та установи не здійснюють діяльності, пов'язаної з виконанням і відбуванням кримінальних покарань. Вони виконують інші функції, починаючи з виховних та освітніх і закінчуючи виконанням адміністративних стягнень. Тому не зовсім зрозуміло, чому законодавець зараховує ці установи до кримінально-виконавчої системи. Таке визначення надає вказаним закладам ознаку каральності, а осіб, які в них знаходяться, психологічно прирівнює до засуджених.

Установи виконання покарань - це такі організації, які безпосередньо і виключно здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань. Установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

У межах, визначених законом, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон.

З наведеного визначення випливає, що, оскільки виключною діяльністю виправних, виховних установ та арештних домів є виконання відповідних кримінальних покарань, то вони в повному обсязі належать до установ виконання покарань. Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарні батальйони здійснюють різні функції та завдання, серед яких є виконання деяких видів кримінальних покарань. Крім того, військові частини здійснюють функції організації та забезпечення несення військовозобов'язаними служби, державна виконавча служба здійснює примусове виконання рішень судів у цивільних та господарських справах, а також інших рішень судів. Тому ці органи не є установами виконання покарань.

До того ж органи та установи виконання покарань здебільшого утворюються Департаментом; що стосується військових частин, гауптвахт і дисциплінарних батальйонів, то вони утворюються Міністерством оборони України.

Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії).

Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки.

Отже, кримінально-виконавча система України має свою специфіку та самобутність. Окремі риси цієї системи суперечать її суті та містять в собі такі елементи, які не повинні належати до пенітенціарної системи, але інші цілком доречно включені до неї.

Одним з найважливіших аспектів, на який неодноразово вказували міжнародні організації, в тому числі й ПАРЕ, є відомча підпорядкованість кримінально-виконавчої системи. Так, у п. 8 Резолюції ПАРЄ №1346 (2003) однозначно сказано:

«Асамблея закликає органи влади України:

…ііі. завершити перевід всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції…»

В п. 13.7 Резолюції Парламентської Асамблеї РЄ №1466 (2005) про виконання обов'язків та зобов'язань Україною говориться:

«Що стосується дотримання принципу верховенства закону та захисту прав людини, Асамблея закликає владу України:

13.7. завершити передачу Державного департаменту з питань виконання покарань у ведення Міністерства юстиції, як це передбачено у висновку 190 (пункт 11.vіі); започаткувати на національному рівні незалежний орган з нагляду за місцями позбавлення волі та продовжувати похвальну практику санкціонування публікації доповідей КЗК, присвячених Україні».

На сьогоднішній день в Україні формально розпочатий процес передачі кримінально-виконавчої системи в відання Міністерства юстиції України. Але цей процес є дуже суперечливим та непослідовним. З одного боку, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» та Указ Президента України від 31 липня 1998 року №827/98 закріплює, що Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого відноситься очолювання кримінально-виконавчої системи та управління нею. З іншого боку, 23.02.2006 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №207, якою визначив органом, який «координує» діяльність Державного департаменту та кримінально-виконавчої системи, Міністерство юстиції України. Зі змісту постанови не можна дійти висновку щодо змісту поняття «координація діяльності». Крім того, постанова є підзаконним нормативним актом та не може суперечити Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу». Тобто декларація щодо «координації» діяльності кримінально-виконавчої системи Міністерством юстиції не має юридичного змісту та сенсу. Її неможливо реалізувати та виконати, постанова не має юридичних наслідків. Між Міністерством юстиції та Державним департаментом немає відносин субординації, ці органи у своїй ієрархії є рівними.

Отже, рекомендації ПАРЕ щодо передання кримінально-виконавчої системи до відання Міністерства юстиції на сьогодні невиконані, і тому можна стверджувати, що система органів і установ виконання покарань України не відповідає міжнародним актам та стандартам.

Серед іншого експерти Ради Європи рекомендували Україні ще у 1995 році під час її вступу до Ради Європи наступне:

- скасувати існуючу систему нумерації кожної пенітенціарної установи та ідентифікувати кожну установу більш описовою назвою;

- усунути воєнний персонал із пенітенціарних установ, а також звільнити його від обов'язків супроводження та конвоювання засуджених;

- усунути всі організаційні та оперативні зв'язки з воєнними та міліцією;

- припинити використання воєнних звань та воєнної уніформи співробітниками пенітенціарної системи та надати співробітникам уніформу, яка відрізнялася б стилем та кольором від уніформи воєнних та міліції[4].

На сьогодні майже жодна з наведених рекомендацій Україною не виконана. Все це свідчить не тільки про непослідовність кримінально-виконавчої політики України, а й про те, що вітчизняна кримінально-виконавча система не зазнала концептуальних змін. Основною ознакою кримінально-виконавчої системи України як була, так і залишається ознака каральності, яка забезпечена воєнною підтримкою. Саме така ознака притаманна системі виконання покарань ще з радянських часів. Власне, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» встановлює, що кримінально-виконавча служба має відповідні воєнізовані формування з відповідною системою звань. Стосовно назв кримінально-виконавчих установ - практично всі вони мають нумераційну систему ідентифікації та вирізнення.

2. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених

покарання засуджений ресоціалізація звільнення

Цей інститут є, перш за все, одним з основних принципів кримінально-виконавчого права України і тому він повинен відповідати міжнародним актам.

Як принцип, участь громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань безпосередньо виявляється при реалізації конкретних положень кримінально-виконавчого права, зокрема, режимних вимог. Так, громадськість у виді спостережних комісій приймає участь при застосуванні найбільш суворих заходів впливу, що накладаються на порушників режиму, у разі вирішення питань застосування умовно-дострокового звільнення засудженого, в багатьох випадках під час взаємовідносин з виховними колоніями.

Крім того, важливість цього інституту зумовлена ще й тим, що участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених визначено як один з основних засобів виправлення і виховання засуджених.

Для з'ясування відповідності кримінально-виконавчого законодавства України вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими, слід розглянути участь громадськості в контексті контактів засуджених із зовнішнім світом.

Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими встановлюють такі вимоги до контактів з зовнішнім світом:

В'язні повинні мати можливість спілкуватися з їхніми сім'ями та з урахуванням вимог виправлення, безпеки та порядку з особами або представниками позав'язничних організацій, а також вони повинні мати можливість бачитися з цими особами якнайчастіше.

Для заохочення контактів із зовнішнім світом має бути створена система тимчасового звільнення з в'язниць, яка повинна відповідати цілям виправлення.

Засуджені повинні мати можливість бути регулярно поінформовані про події у світі за допомогою газет, періодичних видань та інших публікацій, радіо - або телевізійних передач, лекцій чи будь-яких інших аналогічних засобів, які дозволяються або контролюються адміністраціями в'язниць.

Як видно, стандарти вимагають, щоб засуджений мав змогу спілкуватися не лише з родичами, а й представниками «позав'язничних організацій». Як звертають увагу в пояснювальній доповіді до Європейських в'язничних правил, всі заходи, спрямовані на встановлення контактів із зовнішнім світом, є одним з напрямків повсякденної роботи пенітенціарних установ і один з головних аспектів всієї інформаційної і комунікаційної системи кожної з них[5]. Контакти із зовнішнім світом мають непересічне значення для досягнення цілей сучасних прогресивних пенітенціарних режимів, оскільки вони орієнтовані на мінімізацію наслідків ізоляції та оптимізацію перспектив соціальної реінтеграції. Отже, цей інститут повинен займати центральне місце серед інших засобів виправлення та ресоціалізації.

Розглянемо, наскільки вітчизняне законодавство відповідає вимогам міжнародних актів.

Кримінально-виконавче законодавство містить положення про участь громадськості, яке можна розглядати як додаткову можливість контактів з зовнішнім світом. Але специфіка цих положень в українському законодавстві полягає в тому, що ці контакти спрямовані не стільки на стимулювання адаптаційних та ресоціалізаційних здібностей засудженого, скільки на контроль громадськості за діяльністю кримінально-виконавчих установ. У ході цього контролю представники громадськості не мають контактів із засудженим, вони працюють лише з документами і, навіть, не працюють з документами, а висловлюють свою думку (згоду) з певними юридичними діями адміністрації відповідної установи.

Крім того, стандарти вимагають, щоб контакти із зовнішнім світом були повсякденною справою установ, тобто кримінально-виконавча система повинна мати комунікативну спрямованість та зацікавлювати засудженого до спілкування. Чинний Кримінально-виконавчий кодекс України участь громадськості передбачає як елемент певних процедур, які виникають лише за певних обставин та обмежуються процесом погодження та спостерігання.

Отже, інститут участі громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених не має, власне, функції виправлення та ресоціалізації, в його регулюванні взагалі немає нічого соціалізуючого. Це лише один з атрибутів бюрократичного механізму взаємодії органів, які виконують покарання з органами (саме органами!) громадськості.

Розглядаючи питання про участь громадськості, необхідно звернути увагу ще й на можливість подання засудженими звернень. Йдеться про право засудженого на подання пропозицій, заяв і скарг до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян. Таке право встановлено та регламентовано статтями 8, 107, 113 КВК України.

Стосовно цього права Мінімальні стандартні правила містять положення, згідно з якими засудженим необхідно забезпечити право звертатися з проханнями та скаргами до адміністрації установи, де вони тримаються; подавати скарги та заяви без присутності начальника установи особам, які інспектують установи; подавати скарги та заяви у вищий орган пенітенціарної системи, судові органи та інші відповідні органи у конфіденційному порядку. Право засуджених на звернення повинно бути забезпечене шляхом негайного їх розгляду.

Під час проведення інспектувань установ виконання покарань України, Комітет приділяв значну увагу можливості ув'язнених подавати скарги, оскільки ефективний порядок оскарження та перевірки за скаргами є основною гарантією проти жорстокого чи незаконного поводження у місцях позбавлення волі.

За результатами відвідування Комітет відзначив:

В'язням треба забезпечити змогу оскаржувати ті чи інші дії як у межах пенітенціарної системи, так і поза ними, та право звертатися з дотриманням конфіденційності до відповідного органу.

Процедура ефективного розгляду скарг та здійснення перевірок є основними гарантіями проти жорстокого поводження у в'язницях. Засуджені повинні мати можливість звертатися зі скаргами як всередині самої пенітенціарної системи, так і поза межами системи, а також користуватися можливістю конфіденційного звернення до відповідного органу влади. Комітет приділяє особливу увагу тому, щоб регулярні візити до всіх подібних закладів здійснювалися незалежним органом, який матиме повноваження розглядати скарги від ув'язнених та інспектувати всі приміщення закладу. Такі органи можуть, окрім іншого, відігравати важливу роль у налагодженні взаємовідносин та в усуненні протиріч, що виникають між тюремною адміністрацією і ув'язненим[6].

У своєму п'ятому періодичному докладі Україна стверджувала, що з часу виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підлеглості Міністерства внутрішніх справ, звернення громадян про жорстоке поводження з ними в кримінально-виконавчих установах є виключенням. Всі вони ретельно перевіряються та у разі виявлення порушень, які можуть привести до проявів негуманного ставлення до особи, застосовуються заходи для їх фактичного усунення[7].

Здавалося б, можливість засудженого звертатись з вказаними документами до компетентних органів, установ, організацій передбачена та регламентована. Але тут також є недолік. Цей недолік полягає, перш за все, в тому, що особам, позбавленим волі, не надають допомогу в складанні звернень, заяв та скарг. Звернення, заяви та скарги ув'язнених складаються таким чином, що з їх змісту не можна дійти однозначного висновку про те, що саме бажає ув'язнений і, відповідно, не завжди така особа може бути обізнана про те, кому необхідно адресувати таке звернення, заяву або скаргу. Все це може привести до того, що звернення ув'язненого або не буде розглянуто (на нього надійде «відписка»), або не надійде до потрібного адресата, або можуть бути пропущені строки звернення до відповідного органу (якщо подання таких заяв, звернень та скарг обумовлено строками). З огляду на те, що в умовах волі для складання таких документів кожна особа має можливість скористатися допомогою юриста або іншого фахівця, необхідно на законодавчому рівні, для запобігання дискримінації ув'язнених осіб та забезпечення принципу рівності перед законом, передбачити обов'язок посадових осіб установ виконання покарань надавати ув'язненим необхідну допомогу при складанні звернень, заяв та скарг. Такий порядок допоможе вирішити й питання про «перегляд» кореспонденції ув'язнених, який, до речі, є другим проблемним моментом інституту подання звернень, заяв та скарг особами, взятими під варту.

Однією із суттєвих ознак реалізації права на подання звернень, заяв та скарг ув'язненими, міжнародні стандарти визначають ознаку конфіденційності подання вказаних документів. Щоправда, міжнародні акти не дають визначення меж цієї конфіденційності. Але вітчизняне законодавство всупереч міжнародним нормам та власній Конституції (в якій міститься заборона будь-якої цензури) вводить таке поняття як «перегляд» кореспонденції засуджених. Об'єм цього поняття чинне законодавство не визначає, що не дає змоги вести мову про забезпечення права на листування та можливість його порушення, оскільки не можна встановити, чи є «перегляд» кореспонденції порушенням умов листування, чи ні. Розділ 4 Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, дозволяє зробити висновок про те, що фактично кореспонденція засуджених осіб підлягає цензурі, яка, зрозуміло, не передбачає ніяких можливостей для конфіденційності листування ув'язнених. Таке становище є порушенням вимог міжнародних нормативних актів.

Взагалі система подання звернень, заяв та скарг побудована таким чином, що за допомогою інституту «перегляду» будь-яке звернення, заява або скарга ув'язненого може бути відправлена або не відправлена адресату, їй або дадуть «хід» або ні, в залежності від того, чи «загрожує» вона посадовим особам кримінально-виконавчих установ, чи ні.

З огляду вищенаведеного можна стверджувати, що чинне законодавство України не забезпечує засудженим особам можливості подання звернень, заяв та скарг компетентним органам, установам, організаціям та посадовим і службовим особам, оскільки врегулювання цього питання носить ознаки дискримінації та відсутності ефективного механізму реалізації права на звернення, подання заяви або скарги.

Крім того, як відзначає М.М. Мінаєв, глибоким недоліком чинного кримінально-виконавчого законодавства, яким регулюються права засуджених, є майже повна відсутність можливості використання судового захисту[8].

Доступ до правосуддя цим особам забезпечується лише в частині, яка стосується законності застосування до цих осіб процесуальних заходів та покарання, - через інститут судового оскарження рішень органів дізнання, слідства та суду, а також через оскарження рішень суду першої інстанції.

Можливість звернення до суду особи, яка перебуває у одному з перелічених вище процесуальних статусів, з питань оскарження неналежного поводження з нею з боку персоналу відповідної установи, випливає із ст. 55 Конституції України, як норми прямої дії. Однак порядок такого звернення безпосередньо не передбачений жодним законом чи підзаконним нормативно-правовим актом.

3. Правила визначення засудженим виду установи, їх переміщення, прийом, переведення та розподіл і тримання всередині установи

Цим правилам в міжнародних актах приділяється значна увага, оскільки від правильного розподілу та розміщення засуджених багато в чому залежить можливість виправлення особи та той ефект, який здійснює покарання на засудженого.

Згідно з міжнародними стандартами при розподілі засуджених повинні виконуватися такі основні правила: окремо утримуються засуджені в залежності від їх правового стану (засуджені вперше, рецидивісти, короткі або довгі строки покарання, та ін.), чоловіки та жінки розміщуються окремо, неповнолітні засуджені відбувають покарання окремо від дорослих.

Відповідно до міжнародного досвіду класифікація (розподіл) засуджених повинна мати на меті:

а) відокремлення від інших тих в'язнів, які з огляду на вчинені ними злочини або їхню особистість можуть використовувати спільне розміщення на свою користь або які можуть шкідливо впливати на інших;

б) сприяти такому розміщенню в'язнів, яке полегшує їхнє виправлення та соціальну реінтеграцію і враховує в той же час вимоги управління та безпеки.

У доповідній записці до Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими сказано:

Досвід останніх років свідчить про тенденцію до зміни поглядів, які раніше існували щодо потреби відокремлення деяких категорій засуджених. Сучасна пенітенціарна філософія вже не вимагає чіткого відокремлення молодих в'язнів від дорослих, чоловіків від жінок.

В Україні створена триланкова система кримінально-виконавчих установ, яка покликана забезпечити ефективний розподіл засуджених з урахуванням їх особистісних відмінностей та специфіки, яка притаманна вчиненому злочину. У вказану систему входять кримінально-виконавчі установи мінімального, середнього та максимального рівня безпеки. Додаткова індивідуалізація та диференціація впливу на засудженого забезпечується шляхом створення ізольованих ділянок всередині кожної конкретної установи.