Аналіз відповідності Кримінально-виконавчого кодексу України європейським стандартам та рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням та жорстокому поводженню

Питання підтримання дисципліни в кримінально-виконавчих установах регламентуються статтями 132-135 КВК України.

Мінімальні стандарти поводження із засудженими формулюють такі вимоги до дисциплінарних заходів та покарання:

Законом або правилами відповідного компетентного органу має визначитися:

- поведінка, що становить дисциплінарний проступок;

- вид та тривалість покарання, що може бути застосоване;

- орган, який має право призначити таке покарання;

- процедура оскарження та орган, який розглядає скаргу;

- жоден засуджений не може бути покараний, якщо йому не була надана належна можливість захисту;

- колективні покарання, тілесні покарання, покарання шляхом поміщення у темну камеру, а також будь-яке жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, покарання, суворо забороняються як види покарання за дисциплінарний проступок;

- засуджені не повинні призначатися у дисциплінарному порядку на роботу по обслуговуванню установи.

Якщо порівняти наведені вимоги з національним законодавством, то можна впевнитися, що останнє не відповідає міжнародним нормам.

Так, кримінально-виконавче законодавство України не містить будь-яких норм, які б визначали, в чому має полягати дисциплінарний проступок, яка поведінка є його складом. Єдина норма, в якій згадується про деякі склади проступків - це норма «злісний порушник режиму». У ній перелічені порушення режиму, які визнаються злісними. До речі, ця норма також не є досконалою, оскільки її редакція фактично фіксує не склади проступків, а «статус» засудженого. Якщо засуджений здійснює будь-який з проступків, вказаних у ст. 133 КВК України, то він «автоматично» отримує статус «злісного порушника». Такий стан речей є порушенням всіх принципів притягнення особи до відповідальності, до якої, як відомо, можна притягнути особу лише за наявності доказів та відповідних рішень компетентного органу. Редакція ст. 133 КВК України - це випадок так званої «стигматизації» особи.

Відповідно, оскільки не має складів проступків, немає й строків та видів покарань, які можуть бути за них накладені. Процедура оскарження, орган, який її здійснює, та можливість захисту засудженим своїх інтересів відсутня взагалі.

І класичний випадок недотримання рекомендації міжнародних актів - це наявність в кримінально-виконавчому законодавстві такої дисциплінарної санкції, як призначення на позачергове чергування по прибиранню території місця позбавлення волі.

Після проведення інспектувань кримінально-виконавчих установ Комітет сформулював такі рекомендації стосовно матеріальних умов при реалізації дисциплінарної практики:

- забезпечити опалення та доступ до природного освітлення у приміщення штрафних ізоляторів (ШІЗО) та приміщеннях камерного типу (ПКТ);

- забезпечити засудженим, які тримаються в ШІЗО та ПКТ, можливість щоденно займатися фізичною зарядкою на відкритому повітрі;

- переглянути порядок застосування стягнення у виді поміщення засудженого до ПКТ, з метою забезпечення можливості для засуджених проводити побачення з близькими та родичами;

- скасувати заборону на передачу посилок засудженим, які знаходяться у ПКТ;

- скасувати правило, відповідно до якого з засудженого стягуються кошти за короткострокові та довгострокові побачення;

- забезпечити нормальні матеріальні умови під час проведення побачень (приміщення повинні бути просторі та забезпечені столами, стільцями та ін.);

- у всіх установах забезпечити засуджених пам'ятками, яка пояснює до яких національних та міжнародних органів вони можуть звертатися, включаючи їх адреси;

- забезпечити засудженим конфіденціальний доступ до всіх національних та міжнародних органам та організаціям, уповноваженим приймати скарги[12].

Як видно, практично жодна з рекомендацій Мінімальних стандартів поводження із засудженими та Комітету не дотримується в Україні.

Контакти із зовнішнім світом

Пункт 43.1. Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими встановлює положення, відповідно до якого в'язні повинні мати можливість спілкуватися з їхніми сім'ями та з урахуванням вимог виправлення, безпеки та порядку особами або представниками поза в'язничних організацій, а також вони повинні мати можливість бачитися з цими особами якнайчастіше.

Тобто правила орієнтують на те, щоб надати в'язням можливість зберігати свої стосунки з рідними та близькими друзями, і, зокрема, зі своїми дружинами і дітьми. Підтримання таких стосунків є вирішальне важливим для всіх цих осіб, тим більш в контексті соціальної реабілітації. Основний принцип - сприяння контактам із зовнішнім світом. Будь-які обмеження таких контактів мають ґрунтуватися виключно на досить очевидних міркуваннях безпеки чи бути пов'язані з наявними ресурсами.

У зв'язку з цим Комітет підкреслює необхідність певної гнучкості у застосуванні правил щодо режиму відвідування та телефонних розмов з тими ув'язненими, сім'ї яких проживають на значній відстані від місця позбавлення волі[13].

Комітет цілком усвідомлює, що в деяких випадках є необхідність надавати побачення в закритих кабінках. Проте Комітет пропонує українським органам переглянути умови, за яких відбуваються побачення, з метою забезпечити якомога більше простору для проведення побачень[14].

Отже, міжнародні нормативні акти під контактами із зовнішнім світом розуміють можливість для ув'язнених бачитися з сім'ями та представниками поза в'язничних організацій, можливість вести листування, отримувати тимчасові звільнення з місць тримання, а також можливість отримувати інформацію про події та явища, які відбуваються в суспільстві, державі та за її межами.

У цій сфері вітчизняне законодавство має цілу низку протиріч та невідповідностей міжнародним стандартам. Національне законодавство інститут контактів із зовнішнім світом поділяє, так би мовити, на три частини.

Перше - це побачення засуджених з родичами. Цей інститут є правом засудженого та досить чітко регламентований законодавством. Останнім часом положення щодо побачень засуджених значно лібералізувалися. Основні недоліки цього інституту полягають у матеріальних умовах, в яких проходять такі побачення. Комитет вказував, що у деяких установах побачення відбуваються в вузьких кабинках, обладнаних скляними перегородками. Зараз в багатьох установах тривають роботи із збільшення площі приміщень для побачення.

Друге - це листування засуджених. Згідно зі ст. 113 КВК України засудженим дозволяється одержувати й відправляти листи й телеграми за свій рахунок без обмеження їхньої кількості. Кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду. Кримінально-виконавче законодавство не встановлює, що таке перегляд, як він відбувається, та в якому порядку листи не відправляються у разі, якщо лист «не пройшов» перегляд. Чинне законодавство інших галузей вітчизняного права також не містить поняття «перегляд». У такій редакції «перегляд» листів фактично є цензурою, яка, до речі, згідно зі ст. 15 Конституції України заборонена. Комітет в своїх доповідях про стан дотримання Конвенції проти катувань вказував, що будь-яка неоднозначність у цій області загрожує появі зловживань.

І третє - це телефонні розмови засуджених. Стаття 110 КВК встановлює, право засуджених на чотири телефонних розмови протягом року тривалістю до п'ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації. Комітет відносно телефонних розмов рекомендував надавати більше можливостей засудженим, зокрема, на телефонні розмови, якщо родичі таких засуджених мешкають далеко від установи та їх можливість приїжджати на побачення обмежена.

Незважаючи на наведені рекомендації, Правила внутрішнього розпорядку, які є підзаконним актом, звужують можливості засуджених здійснювати телефонні розмови. Таке право засуджених обмежується редакцією п. 46 Правил. Цей пункт реалізацію права засуджених на телефонні розмови обмежує «наявністю технічної можливості». Тобто достатньо зробити вигляд, що технічної можливості немає (засуджений цього перевірити не має змоги), і телефонні розмови можна не надавати. Така редакція Правил суперечить положенням Кодексу, який формулює право засудженого на телефонні розмови в безумовному виді.

І хоча Комітет згадував про те, що право на телефонні розмови може бути обмежено «нестачею ресурсів», нормативна суперечливість, яка є в національному законодавстві не може вважатися нормальною, оскільки Комітет згадує про випадки, коли право на телефонні розмови є беззаперечним, але в випадку, якщо ресурсів «раптом» не стало, розмови можуть бути припинені. Але ніяким чином не можна формулювати статтю так, щоб вона залишала простір для маніпулювання правом засудженого, яке в такому випадку взагалі перестає бути правом.

6. Особливості тримання окремих категорій засуджених (неповнолітні, жінки, засуджені до довічного позбавлення волі)

Неповнолітні

Неповнолітні - це специфічний контингент, який відрізняється від інших осіб, які утримуються в кримінально-виконавчих установах не лише віковою ознакою, а й фізіологічними, психологічними та інтелектуальними ознаками. Відповідно до цієї різниці неповнолітня особа, перш за все, потребує більшої уваги та участі з боку співробітників установ. З ними необхідно проводити більше часу, займати таких осіб соціально-корисною діяльністю, включати до навчального процесу. Неповнолітні на відміну від дорослих мають набагато більшу та інтенсивну моторність та потребу в переміщенні і прогулянках, тому їх потрібно притягати до спортивних ігор та більш частих прогулянок. Неповнолітні особи у більшості не пройшли належну соціалізацію і тому у ставленні до них виховальний процес повинен мати ознаки більшої інтенсивності та мотивування самих неповнолітніх. Щодо інтелектуальних та психологічних здібностей неповнолітніх, то їх можна охарактеризувати як найбільш нестабільні. На них легше здійснювати вплив, в тому числі і негативний, легше нав'язувати авторитети, в тому числі і кримінальні. Саме тому неприпустимо, щоб під час відбування покарання неповнолітні контактували з дорослими особами, які завдяки своїй фізичній, психічній та кримінальній «зрілості» можуть домінувати серед неповнолітніх та, фактично, примушувати неповнолітніх до вчинення певних дій.

Враховуючи вказану специфіку, Комітет вказував:

Слід виявляти особливу пильність, щоб належним чином захистити психічний та фізичний стан засуджених неповнолітніх.

Серед основних вимог та рекомендацій Комітету стосовно тримання засуджених неповнолітніх можна назвати такі:

- матеріальні умови тримання засуджених неповнолітніх повинні мати, серед іншого, гарне оформлення та пропонувати відповідну здорову стимуляцію;

- необхідно забезпечити всі умови для підтримання особистої гігієни засуджених неповнолітніх, особливо засуджених неповнолітніх дівчат;

- повинна бути запропонована повна програма навчання, занять спортом, професійної підготовки, відпочинку та інших видів умотивованої діяльності. При цьому програма повинна бути майже однаковою як для хлопчиків, так і для дівчат;

- повинні бути забезпечені контакти з зовнішнім світом. Активна підтримка таких контактів може справити позитивний вплив на позбавлених волі неповнолітніх злочинців, багато з яких можуть мати проблеми у поведінці через неможливість знайти вихід емоціям або неможливість реалізувати прагнення до реалізації суспільних контактів. Заборонено карати неповнолітніх у дисциплінарному порядку позбавленням права отримувати контакти з зовнішнім світом;

- неповнолітні повинні мати можливість звертатися зі скаргами як в межах закладу, так і поза його межами, та мати право на конфіденційний доступ до відповідного органу влади;

- необхідно забезпечити регулярні візити незалежного органу (комісії відвідувачів або судді) до усіх закладів, де тримають неповнолітніх з метою безпосереднього отримання скарг від засуджених та інспектування приміщень;

- медичне забезпечення повинно бути належним та не обмежуватися лише забезпеченням ліками. Необхідно проводити навчання засуджених, яке повинно включати інформацію про ризик вживання наркотиків та про хвороби, якими можна заразитись[15].

Необхідно відзначити і позитивну тенденцію. Спостереження, які були зроблені Комітетом дозволяють припустити, що в більшості установ випадки жорстокого поводження трапляються досить рідко. Випадки жорстокого поводження з неповнолітніми трапляються через відсутність достатнього захисту таких осіб, а не через свідомий намір причинити їм страждання.

Отже, це можна відзначити як недолік - відсутність соціального захисту неповнолітніх взагалі і неповнолітніх засуджених зокрема.

Розглянемо, як національне законодавство відрізняється від міжнародних актів.

Для неповнолітніх засуджених утворюються спеціальні кримінально-виконавчі установи - виховні колонії. До речі, як того і вимагають рекомендації Комітету.

Як видно з назви, ці установи орієнтовані, перш за все, на виховання засудженого. Вважається, що особа в неповнолітньому віці більш сприйнятлива, на неї можна здійснювати корегуючий вплив, звички та властивості особи в цьому віці є більш змінюваними, а сама особа краще піддається вихованню, навчанню та корекції.

КВК України в ст. 143 фіксує такі особливості відбування покарання у виховних колоніях:

у виховних колоніях засуджені мають право:

- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до ста відсотків мінімального розміру заробітної плати;

- одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення;

- одержувати протягом року дев'ять посилок (передач) і чотири бандеролі.

Частина 2 цієї статті передбачає можливість поліпшення умов тримання засуджених. Так, при сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено:

- додатково витрачати на місяць гроші в сумі шістдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

- додатково одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення, яке за постановою начальника виховної колонії може проходити за межами виховної колонії;

- додатково одержувати протягом року три посилки (передачі) і чотири бандеролі.

Здається, вказана стаття не відбиває тих особливостей, які дійсно властиві режиму тримання в виховних колоніях. Стаття 143 КВК називає лише окремі елементи режиму, які хоча і відрізняють виховні колонії від виправних але не містять суттєвих ознак цієї різниці. Зі змісту цієї статті неможливо впевнитися в виховному характері відбування неповнолітнім покарання. Вважаю, що основними особливостями виховних колоній повинні бути названі:

- більш м'який та лояльний режим тримання. Його прояв полягає в тому, що для засуджених неповнолітніх передбачені більш якісні умови тримання взагалі, підвищені норми харчування, більші можливості для занять спортом, участі в інших заходах;

- можливості щодо навчання засуджених;

- специфічні умови праці засуджених, які передбачені законодавством про працю (скорочена тривалість роботи, заборона притягати до певних видів робіт та до робіт у певний період доби);

- заборона у застосуванні спеціальних засобів безпеки та накладення дисциплінарних стягнень;

- обмеження застосування деяких заходів щодо неповнолітніх (переміщення без супроводу, слідування до місця вибуття при звільненні засудженого, переведення неповнолітніх в інші колонії, т.ін.);

- більші можливості щодо звільнення та дострокового звільнення засуджених.

За сумлінну поведінку і ставлення до праці та навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій і виховних заходах до засуджених неповнолітніх можуть застосовуватися додаткові заходи заохочення:

Неповнолітнім надається можливість покидати межі колонії та відвідувати культурно-видовищні і спортивні заходи за межами колонії.

Наступним інститутом, який властивий для виховних колоній і на який необхідно звернути увагу - це переведення засуджених із виховної колонії до виправної колонії (ст. 147 КВК України). За загальним правилом засуджений, який досяг 18-річного віку, переводиться до колонії для дорослих, але з цього правила є виключення, спрямовані на закріплення результатів навчання та виховання.

Нажаль, матеріальне забезпечення установ, де тримаються неповнолітні, все ж таки не мають багатьох засобів візуального стимулювання засуджених стосовно засобів гігієни для неповнолітніх, особливо жіночої статі, то цей фактор також залишає бажати кращого.

Стосовно взаємин з зовнішнім світом та позав'язничними організаціями, то тут національне законодавство передбачає додаткові органи, які покликані сприяти таким контактам. Але тут така ж сама проблема, як і у дорослих. Усі органи, які повинні здійснювати громадський контроль та допомогу, створені з чиновників, яких, в свою чергу, не можна розглядати, як контингент, здатний позитивно впливати на установи, де тримають неповнолітніх. Так, для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу і зміцненні матеріально-технічної бази колонії, вирішення питань соціального захисту засуджених, трудового і побутового влаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюється піклувальна рада з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій.

Негативною є також закріплена в нормативних актах норма ставлення до неповнолітніх. Так, під час спілкування із засудженими адміністрація виховної колонії звертається до засудженого на «ти» або називають їх по імені, або «вихованець». Навряд чи можна вважати, що звернення на «ти» сприяє більш кращому усвідомленню засудженим своєї особистості.

Тримання засуджених жінок.

Стосовно особливостей тримання засуджених жінок рекомендації Комітету є такими:

- персонал установ, де тримаються жінки бажано повинен складатися як жінок, так і з чоловіків. Але розподіл функцій персоналу повинен бути таким, щоб забезпечити правильний з гендерної точки зору підхід до засудженої. Наприклад, обшуки повинні проводитися особою одного полу із засудженою;

- Комітет вітає практику поширену в деяких країнах, відповідно до якої разом утримуються засуджені різного полу, які є подружжям. Але засуджені повинні погоджуватися на таке тримання та повинні пройти ретельний відбір та мати постійний нагляд;

- змістовна діяльність, якою займають жінок, має бути доступна у тій же мірі, що й аналогічно утримуваним засудженим чоловікам;

- необхідно докладати зусиль для задоволення потреб позбавлених волі вагітних жінок в особливому харчуванні;

- аксіомою має бути, що діти не повинні народжуватися у неволі;

- будь-який передпологовий та післяпологовий догляд у місці позбавлення волі має дорівнювати догляду, який надається поза межами пенітенціарної системи;

- особливі гігієнічні потреби жінок повинні задовольнятися належним чином;

- охорона здоров'я засуджених жінок (та інших засуджених) повинна відповідати стандартному рівню медичного обслуговування у відповідній країні.

Розглянемо національне законодавств, яке регламентує особливості тримання засуджених жінок. Перш за все, для засуджених жінок встановлюється два види кримінально-виконавчих установ - це виправні колонії мінімального та середнього рівня безпеки.

Ніяких специфічних рис законодавець не окреслює та не встановлює. Будь-яких відмінностей, які пов'язані з фізіологією, психологією та фізичними можливостями жінок, закон також не передбачає. Харчуванням, одягом, а також комунально-побутовими послугами засуджені жінки забезпечуються за нормами, встановленими для засуджених, які відбувають покарання у виправній колонії.

Існує та врегульована КВК певна специфіка щодо тримання окремих категорій жінок. Йдеться, насамперед, про вагітних жінок, матерей-годувальниць та жінок, які мають дітей віком до 3 років. Так, ст. 141 КВК встановлює особливості відбування покарання засудженими вагітними жінками, матерями-годувальницями і жінками, які мають дітей віком до трьох років. Ці особливості полягають, зокрема, в тому, що при виправних колоніях, де відбувають покарання жінки, можуть бути організовані будинки дитини, в яких жінки, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, можуть тримати своїх дітей віком до трьох років. При цьому спілкуватися зі своїми дітьми, які знаходяться у будинках дитини, засуджені жінки можуть без обмежень, але у вільний від роботи час.

Що стосується окремих елементів режиму, то окремі категорії жінок можуть одержувати більшу кількість продуктових посилок (передач). Йдеться про матерей-годувальниць і вагітних жінок. Кількість й асортименті цих посилок визначається медичним висновком.

Діти засуджених жінок за згодою матері можуть передаватися її родичам чи за згодою матері та за рішенням органів опіки і піклування - іншим особам. Або після досягнення трирічного віку вони направляються до відповідних дитячих закладів.

Крім вказаних особливостей, законодавець також передбачає можливість для жінок проживати за межами виправної колонії (ст. 142 КВК). Така можливість існує за певних умов. Зокрема, необхідно, щоб жінка сумлінно ставилася до праці і додержувалася вимог режиму. У цьому разі за постановою начальника виправної колонії і за погодженням із спостережною комісією може бути дозволено проживання за межами виправної колонії на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку.

Під час проживання за межами колонії жінки перебувають під наглядом адміністрації колонії, для них встановлюється ціла низка виключень із загальних умов тримання засуджених.

Після закінчення періоду звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю та пологами засуджені жінки виконують роботу за вказівкою адміністрації виправної колонії, їм нараховується заробіток на загальних підставах з іншими засудженими, які відбувають покарання у виправній колонії даного виду.

У разі систематичного або злісного порушення встановлених правил поведінки право на проживання за межами колонії скасовується за постановою начальника виправної колонії, погодженою із спостережною комісією, і засуджені жінки повертаються в колонію для подальшого відбування покарання.

Специфіка відповідальності засуджених жінок відрізняється тим, що законодавець встановлює додаткові критерії такої відповідальності, а саме критерій систематичності та критерій злісності порушення. Отже, якщо жінка порушує режим, але ці порушення не є систематичними або злісними, то вона не може бути позбавлена права проживати за межами виправної колонії.

Таким чином, норми національного законодавства відповідають вимогам та рекомендаціям Комітету і у цій сфері на практиці не дуже багато скарг на умови тримання. Лише стосовно охорони здоров'я необхідно вказати, що медичне обслуговування в Україні не є належним не тільки в кримінально-виконавчих установах, а й на волі і тому в цій частині реформування умов тримання засуджених ще має відбуватися.

Засуджені до довічного позбавлення волі.

Засудження до довічного позбавлення волі в Україні - є особливим видом покарання, яке може застосовуватися у виключних випадках, котрі визначені законом.

Правовий статус засуджених до довічного позбавлення волі, відповідно до положень чинного законодавства, не має якихось суттєвих відмінностей порівняно з засудженими до позбавлення волі на певний строк. На засуджених до довічного позбавлення волі повинні у повному обсязі поширюватися основні права й обов'язки засуджених до позбавлення волі, що визначені КВК України, нормативно-правовими актами Департаменту. Але насправді їх правовий статус має багато відмінностей та особливостей.

Відповідно до ст. 150 КВК України засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у спеціальних установах - виправних колоніях максимального рівня безпеки.

Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених та осіб, узятих під варту, в окремих камерах, у залежності від наявної жилої площі, психологічної сумісності проживання за визначенням адміністрації установи. У необхідних випадках, з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку його можуть тримати в одиночній камері за мотивованою постановою начальника колонії.

Чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, розміщують у камерах з дотриманням вимог роздільного тримання. Тобто, окремо тримають чоловіків і жінок; вперше засуджених до позбавлення волі окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримають засуджених, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі. Окремо тримаються засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.

Як видно, засуджені до довічного позбавлення волі тримаються в установах з найбільш суворим режимом. Цей режим має певну специфіку порівняно з іншими категоріями засуджених, навіть тих, хто також тримається на максимальному рівні безпеки. Розглянемо деякі права засуджених до позбавлення волі та їх реалізацію в світлі дотримання вимог та рекомендацій Комітету та міжнародних актів.

Засуджені до довічного позбавлення волі мають право:

- мати короткострокове побачення один раз на шість місяців. В частині побачень Комітет висував такі рекомендації: зробити рівними права засуджених до довічного позбавлення волі на побачення з правами засуджених, які тримаються у колоніях. Отже, національне законодавство суперечить міжнародному досвіду в частині надання побачень засудженим до довічного позбавлення волі. Причому, це протиріччя є незрозумілим, оскільки ніякого розумного підґрунтя таким обмеженням немає. Чому засудженим до довічного позбавлення волі неможна зустрічатися з тими, хто про них пам'ятає та бажає бачити?

- одержувати протягом року дві посилки (передачі) та дві бандеролі (дію норми абзацу одинадцятого пункту 23 вже стало традиційним зупиняти на кожен поточний рік). Стосовно цього права засуджених, Комітет рекомендував здійснити аналогічно до права на побачення. Такі права повинні бути рівними щодо засуджених до довічного позбавлення волі та засуджених, які тримаються в колоніях з менш суворим режимом. І взагалі, всі обмеження щодо отримання засудженим посилок повинні бути зняті, тим більш з огляду на те, що кримінально-виконавча система не має змоги задовольнити всі потреби засудженого.

- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати. Обмеження щодо користування грошами, якщо вони зароблені засудженим також є незрозумілим, оскільки суперечить рекомендації Комітету відповідно до якої умови тримання засуджених не мусять бути карою. Карою повинно бути власне покарання, його зміст.

Як і всі засуджені, засуджені до довічного позбавлення волі повинні працювати. Але організація їх праці має специфіку. Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу. Тобто такі засуджені працюють фактично у тих самих приміщеннях, де і живуть. Навряд чи цей стан можна назвати таким, що відповідає мінімальним санітарним нормам. Комітет рекомендував забезпечити засуджених до довічного позбавлення волі працею та іншою корисною діяльністю за межами камер (спорт, освіта, вільний час, тощо). Нажаль, на сьогодні немає політичної волі к таким змінам в кримінально-виконавчому законодавстві.

Крім того, серед особливостей вимог режиму, що відносяться до осіб, які відбувають довічне ув'язнення, є вимога про надання засудженим до довічного позбавлення волі одягу спеціального зразка. Переміщення таких осіб на території установи та за її межами (крім участі в судовому засіданні) в іншому одязі заборонено. У зв'язку з цим Комітет відзначав, що форма повинна бути такого кольору, який би не принижував гідність засудженого та не припускати на форму ярликів, які мають відношення до вироку. В цій частині ситуація в Україні подекуди змінюється на краще. Форма засуджених до довічного позбавлення волі стає більш прийнятною та не містить ознак стигматизації.

Також треба звернути увагу на те, що законодавець дуже суперечливо визначив реалізацію такого елементу режиму як підтримання комунікативних здібностей засудженого та його участі у суспільному житті установи. Правила внутрішнього розпорядку містять таке положення: самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються. Отже, засуджені до довічного позбавлення волі позбавлені можливості якимось чином реалізувати себе хоча б шляхом організації суспільного життя в колонії. Також засудженим до довічного позбавлення волі фактично заборонено приймати участь у групових спортивних заходах. Таке положення випливає із Правил внутрішнього розпорядку, які дозволяють надавати засудженим до позбавлення волі можливість приймати участь в таких заходах лише зі спливом 10 років покарання. Вказані положення національного законодавства також суперечать загальним рекомендаціям міжнародних організацій.

Крім вказаного Комітет рекомендував таке:

- забезпечити, щоб у відповідних інструкціях штучне освітлення камер засуджених до довічного позбавлення волі не залишалося увімкненим на ніч, крім тих випадків, коли це необхідно. Зважаючи на те, що такого положення в нормативних актах немає, а на практиці таке існує, можна стверджувати що таке становище суперечить загальній вимозі, сформульованій в КВК України, щодо створення таких умов в колоніях, які б зводили до мінімуму умови тримання в колоніях відносно умов на волі.

- аналогічно попередньому зауваженню, практика застосування до засуджених до довічного позбавлення волі наручників під час, наприклад, проведення побачень та при пересуванні також є порушенням вимог міжнародних актів та ч. 2 ст. 102 КВК України (стосовно зведення до мінімуму різниці між триманням у колоніях та умовами на волі). Комітет відзначав що такий захід (безпідставне застосування наручників) може розглядатися як неспівмірно суворий та каральний. Крім того, така практика порушує й положення статті 106 КВК України.

Отже, як видно з наведеного, норми національного законодавства, які регламентують правила тримання окремих категорій осіб, не відповідають міжнародним актам та рекомендаціям Комітету.

7. Звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі (порядок, допомога звільненим, нагляд та контроль за поведінкою звільнених)

покарання засуджений ре соціалізація звільнення

Міжнародні нормативні акти та рекомендації Комітету в сфері звільнення засуджених в основному стосуються інститутів допомоги засудженим, які звільняються від відбування покарання. Ця допомога повинна сприяти поверненню засудженого до загальноприйнятого життя, зокрема, поверненню у сім'ю, на роботу та взагалі до суспільства.

Відповідно до Мінімальних стандартів поводження з засудженими допомога після звільнення повинна здійснюватися шляхом запровадження програм підготовки до звільнення або шляхом умовного звільнення під відповідний нагляд з активною соціальною підтримкою.

Крім того, в'язничні адміністрації повинні підтримувати тісні контакти з соціальними службами, які надають засудженим допомогу у справі реінтеграції.

Міжнародні акти звертають увагу на необхідність забезпечення засудженого, який звільняється, одягом, відповідним до пори року, грошима, достатніми для прямування до пункту призначення та документами.

У національному законодавстві України питанню допомоги та соціальної адаптації приділено значну увагу. Крім положень Кримінально-виконавчого кодексу України існують ще окремі нормативні акти, які регламентують ці відносини. Серед них такі: Наказ Державного департаменту №139/405/150 від 29.06.2000 р. «Про порядок взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх справ та центрами зайнятості населення з питань підготовки засуджених до звільнення та про надання допомоги в трудовому та побутовому влаштування особам, які звільнилися з місць позбавлення волі» та Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».

Наказу Департаменту властива певна «процесуальність». Цей акт дуже ретельно розглядає порядок обміну кримінально-виконавчими установами та підрозділами внутрішніх справ і місцевими службами зайнятості запитами, які стосуються «можливості проживання засудженого за обраним місцем» та запит для надання допомоги при працевлаштуванні, а також порядок повідомлень органами у справах неповнолітніх (якщо йдеться про неповнолітню особу) до територіального органу виконання покарань. Як видно, ці положення не спрямовані на дійсну допомогу, скоріш йдеться про встановлення контролю за звільненою особою, який, до речі, нічим не регламентований. Отже, реального механізму допомоги звільненій особі цей акт не встановлює.

Те ж саме можна сказати про Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк». Преамбула Закону встановлює, що цей акт визначає умови і порядок надання соціальної допомоги звільненим від відбування покарання, але це не зовсім так. Закон містить загальні положення щодо організації процесу допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, та їх соціальної адаптації. Конкретних правил та порядку надання допомоги в ньому немає. Його положення обмежуються бланкетними нормами, відповідно до яких звільнений, наприклад, може отримувати житло, відповідно до положень ЖК України (а отже, ніяк, оскільки кодекс, прийнятий ще у радянські часи, не містить будь-яких положень, котрі б допомогли звільненому зорієнтуватися, стати на облік та отримати житло), стати на облік у службі зайнятості відповідно до Закону «Про зайнятість населення», отримати освіту відповідно до закону «Про освіту».

Відповідно до ст. 3 Закону «Про соціальну адаптацію…» органами «соціального патронажу» є органи місцевого самоврядування, служби у справах неповнолітніх і т. ін. Як видно, всі ці органи не входять до кримінально-виконавчої системи та служби й тому, фактично, правовідносини між звільненим та органами патронажу не можна розглядати в кримінально-виконавчому аспекті. До того ж на названі органи покладено багато інших функцій, що не сприяє оперативному та якісному вирішенню ними проблем, які стоять перед звільненими від відбування покарання.

Серед заходів сприяння адаптації, які заслуговують на увагу, є забезпечення засуджених житлом. У цей час в Україні дійсно утворені та функціонують установи на кшталт гуртожитків та інтернатів, до яких поміщують звільнених у разі, якщо в них немає житла, або воно тимчасово зайняте.

Таким чином, положення національного законодавства, які регулюють порядок надання допомоги звільненим особам, носять загальний, декларативний і «процесуальний» характер, який, в кінцевому підсумку, направлений на встановлення контролю за звільненими особами, а не на надання їм допомоги.

Висновки

покарання засуджений ресоціалізація звільнення

Розглянутий матеріал дозволяє зробити висновки та надати рекомендації, які можуть стати у нагоді в процесі подальшого реформування кримінально-виконавчої системи України.

Взагалі, останнім часом кримінально-виконавче законодавство України зазнало багато змін, які в цілому носять позитивний характер та спрямовані на поліпшення та лібералізацію умов тримання засуджених. Але це лише законодавство. Фактичний стан справ значно гірший, ніж нормативні положення.

Висновки за проведеним дослідженням є такими.

1. Чинне кримінально-виконавче законодавство України не відповідає міжнародним стандартам, і ця невідповідність полягає у відсутності системності, узгодженості, відсутності реальних механізмів реалізації тих положень, що у якості декларацій, все ж таки потрапили до законодавства. Особа, яка тримається в кримінально-виконавчих установах, не має відповідних важелів, за допомогою яких вона мала би змогу приводити у дію механізми забезпечення та отримувати доступ до деяких можливостей, передбачених кримінально-виконавчим законодавством.

2. Порівняно з вимогами міжнародних актів чинне законодавство України не містить чітких положень щодо матеріального забезпечення засуджених. Вимоги до забезпечення засуджених наведені в ст. 115 КВК України. Кодекс встановлює, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма жилої площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів, у виховних колоніях і у виправних колоніях, призначених для тримання жінок, - чотирьох квадратних метрів, у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі - п'яти квадратних метрів.

3. Другим висновком є те, що законодавству України в сфері регламентування умов тримання засуджених, поряд з надмірною урегульованістю, притаманна невідпрацьованість механізмів реалізації тих норм та положень, які закріплені в нормативних актах.

Ці дві обставини зводять нанівець багато позитивних положень, які останнім часом з'явилися у кримінально-виконавчому законодавстві. Мова йде про декларації, які стосуються закріплення прав та свобод ув'язнених, поваги до їх честі та гідності, дотримання міжнародних актів під час ув'язнення осіб. Такі положення потрапляють до законодавства, але вони або сформульовані таким чином, що нікого ні до чого не зобов'язують, або немає механізмів контролю їх виконання та притягнення до відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які їх порушили, або начебто й сформульовані зрозуміло, але їх неможливо реалізувати, оскільки такі норми не утворюють системи, що дозволяє за допомогою інших норм приводити їх у дію та користуватися ними.

Вище ми вказували на подібні випадки. Вважаю, що будь-які положення, що вносяться в законодавство, повинні узгоджуватися з вже існуючими нормами та передбачати порядок та механізм їх реалізації та застосування. Прикладом таких положень може бути медичне обслуговування засуджених та харчування, всі форми контактів із зовнішнім світом.

Як ми раніше відмічали, необхідно вказати на різницю, яка існує в системах права і правових доктринах України та інших країн Західної Європи. Різниця полягає у тому, що українська правова доктрина йде шляхом тотального врегулювання суспільних відносин. Це породжує певні складнощі та непорозуміння. Основні складнощі, які виникають на цьому шляху - врегулювання всіх суспільних відносин неможливе, а спроби зробити це приводять лише до плутанини та породження мертвих та суперечливих норм. Крім того, врегульовані суспільні відносини для їх застосування вимагають врегулювання й інших відносин. Наприклад, положення про харчування ув'язнених вимагає, щоб були сформульовані норми харчування. Закріплення норм харчування підштовхне до врегулювання механізму контролю за дотриманням цих норм та якості їжі. Наявність контролю покличе до життя необхідність виділення відповідних посадових осіб. Особи, які будуть контролювати харчування, повинні будуть нести відповідальність за здійснення своїх функцій і т. ін.

Європейській правовій доктрині властивий принцип, який можна назвати принципом «розумності». Зміст цього принципу не розшифровується і саме в цьому полягає його сутність, що законодавець багато в чому покладається на здоровий глузд, життєвий досвід та інші фактори, які мають, з огляду на нашу систему права, випадковий характер. Можна цю відмінність охарактеризувати й по-іншому - країни Європи більше довіряють своїм громадянам і особі взагалі.

4. Із попереднього випливає наступний висновок щодо концепції (парадигми) вітчизняної системи покарання. Основною ідеєю цієї концепції фактично є ідея виховання комплексу вини у особи, яка засуджена. Всі умови, порядок, механізми реалізації правообмежень (щодо взяття під варту) та каральних елементів (щодо покарання) спрямовані на те, щоб відрізнити ув'язнену особу від інших членів суспільства, занурити її в негативні наслідки вчиненого не з метою самокорекції, а з метою «усвідомлення» вчиненого. А це тягне за собою те, що особа відчуває відчуження від суспільства, відокремлення від нього та неможливість «повернутися» в нього. Тобто держава не «прощає», і це вбачається у всіх інститутах, які спрямовані на так звану ресоціалізацію (адміністративний нагляд, соціальне та побутове забезпечення таких осіб, існуючі проблеми при працевлаштуванні та навіть «соціальний патронаж»). Ці інститути не носять характеру підтримки, а скоріше характер тотального контролю та недовіри.

Навіть мета покарання формулюється через категорію «свідоме відновлення» особи, її «повернення до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя». Ці категорії, знову ж таки, свідчать про недовіру до особи, оскільки вони фактично вказують на те, що особа, яка вчинила злочин, діяла «несвідомо» та «несамостійно». Але як вона тоді діяла, хто її спрямував на ці вчинки?

Вважаю, що уникнути виховання у особи комплексу вини можливо за допомогою формування такого ставлення до ув'язнених, яке позиціонує їх як рівноправних членів суспільства, котрі у зв'язку з певними факторами вчинили злочин, але це не робить їх відчуженими та неповноцінними. Як вказувала делегація Комітету, потрібно стосунки з ув'язненими будувати на основі міжособистисніх стосунків та підтримки. Для реалізації такої концепції, на мою думку, потрібно вилучити такі поняття, як виправлення та ресоціалізація, які фактично лише більш чітко проводять межу між «нормальним» членом суспільства та ув'язненим. Мета покарання та застосування інших обмежень до особи повинні обмежуватися виконанням певної процедури, яка не може містити елементів відокремлення, відчуження особи від суспільства, поміщення її в неприродні умови. У особи не повинна формуватися впевненість - «я - злочинець, я винуватий», скоріше, він повинен усвідомити, що то була помилка, яку можливо виправити, але не потрібно повторювати. Можливо, доцільною буде допомога професійних психологів та психоаналітиків.

5. Основною проблемою, яка породжує невідповідність норм вітчизняного законодавства міжнародному, на мою думку, є й те, що в Україні немає культури та традицій ставлення до особи як до людини та особистості, поважання її як такої. Історично склалося так, що в Україні не було проміжків часу, на протязі яких формувалося б громадянське суспільство та основні суспільні, соціальні, демократичні та юридичні цінності, притаманні такому суспільству. Так було, коли Україна входила до складу Росії, Польщі, Австрії та Угорщини, так було і в радянські часи. Відповідно, у свідомості сучасного громадянина та члена українського суспільства не існує (а якщо існує, то не має змісту) такі поняття, як «гідність», «честь» та «людське ставлення». Така ситуація призводить до того, що ставлення до взятих під варту та засуджених складається суто в негативному сенсі. Ці люди є «бандитами», і до них необхідно ставитися жорстко. Таке становище підтверджується й тим, що у часи недавньої помаранчевої революції одним із революційних гасел було: «бандити повинні сидіти в тюрмах!» Саме в цій фразі сконцентроване ставлення суспільства до засудженого. Вони повинні випасти із суспільства, не мати до нього доступу та сидіти в тюрмах. І саме таке ставлення зафіксоване в чинному кримінально-виконавчому законодавстві.

Ця теза підтверджується також наявністю у чинних нормативних актах такого поняття як «спецконтингент», яким позначають засуджених. Незрозуміло, навіщо вводити до законодавства таке поняття, яке лише додає плутанини. Якщо користуватися юридичною лексикою та понятійним апаратом, то таких осіб потрібно називати або «засуджений», або «підозрюваний», або «взятий під варту», оскільки це відповідає їх правовому статусу. І такий стан справ буде правильним. Тому пояснити наявність поняття «спецконтингент» можна лише атавізмами, які йдуть ще з табірної системи радянських часів, коли ув'язнені в прямому сенсі відрізалися від суспільства, рідних та близьких (заборона побачень, листування, ін.), метою було саме приниження, знеособлення людини, її знецінення та, в кінцевому підсумку, знищення. Іншого пояснення не може бути, оскільки особи, які знаходяться в установах кримінально-виконавчої системи не мають якихось «спеціальних» ознак, і тому іменувати їх «спецконтингентом» не потрібно. У зв'язку з цим вважаю, що термін «спецконтингент» необхідно вилучити з чинного законодавства, як такий, що не має юридичного змісту та суперечить Конституції України та міжнародним нормам.

Проблема приведення умов тримання засуджених у відповідність до міжнародних стандартів не буде вирішена доти, доки не буде змінено ставлення суспільства до особи, яка потрапила до місць позбавлення волі. І лише потім суспільство сформулює ці положення в законодавстві не лише на папері, а й за допомогою реальних правових механізмів, буде розуміти ці положення та виконувати їх не із страху перед відповідальністю, а саме із поваги до людини та особистості.

6. Ще однією з причин, яка зумовлює відсутність поваги до людської гідності є наявність в'язничної субкультури, яку в суспільстві поважають та культивують. Сенс цієї субкультури якраз і полягає в тому, що ув'язнені - це відчужені особи, які знаходяться під постійним пресом з боку держави, і тому вони дуже романтизовані, заслуговують на жалість та, в той же час, недоторканні. В українському суспільстві існують навіть радіокомпанії, які підтримують та пропагують тюремну субкультуру.

Якщо підводити загальний підсумок та оцінювати умови тримання засуджених з огляду на пп. 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в'язнями, то мусимо констатувати, що в Україні не забезпечено відповідності умов життя позбавлених волі вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві; не мінімізовані негативні наслідки ув'язнення та існує суттєва різниця між життям у в'язниці та на свободі і не підтримуються та не посилюються ті зв'язки з родичами та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в'язнів та їх родин. Отже, всі три основні вимоги вказаних пунктів в Україні не реалізовані.

Але не можна забувати про основну відмінність, яка притаманна міжнародним стандартам поводження із засудженими та національним кримінально-виконавчим законодавством. На цю відмінність вказує проф. А.Х. Степанюк[16]. Йдеться про те, що стандарти мають на увазі поводження із засудженими. Тобто це правила скоріше морального, етичного, психологічного та педагогічного напрямку. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок виконання і відбування кримінальних покарань. Тобто йдеться суто про юридичні категорії.

Щодо імплементації міжнародних стандартів в вітчизняне кримінально-виконавче законодавство необхідно торкнутися питання щодо застосування практики Європейського суду з прав людини.

Це питання стало ще більш актуальним після того, як 23.02.2006 року був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». З прийняттям вказаного закону фактично можна вести мову про появу нового для нашої правової системи джерела права, а саме - судового прецеденту.

Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; зі створенням передумов з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини. Закон регулює питання про доступ до рішення, процедуру виконання рішення та питання дотримання Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Основною тезою цього закону є встановлення механізму реалізації рішень Європейського суду з прав людини та впровадження європейських стандартів в практику діяльності державних органів.

Стосовно кримінально-виконавчого законодавства, цей закон є підґрунтям для можливості реалізації засудженими своїх прав на звернення та подання заяв, а також з прийняттям цього закону виникла реальна можливість впливати за допомогою судових органів на умови тримання засуджених в кримінально-виконавчих установах.

Размещено на Allbest.ru