Аналіз відповідності Кримінально-виконавчого кодексу України європейським стандартам та рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням та жорстокому поводженню

Така система покликана забезпечити різні умови тримання для різних категорій засуджених. Але вона не є досконалою, оскільки з одного боку різні види режимів тримання створюють різні умови тримання, а з іншого боку фактично відсутні якісна відмінність між цими режимами. Так, на кожному з видів режимів передбачені такі ділянки, які передбачають режим тримання, що зводить нанівець всю різницю між режимами та прирівнює їх до більш суворих умов тримання. Йдеться про, наприклад, установи мінімального та середнього рівнів безпеки, на яких існують так звані ділянки посиленого контролю, режим тримання в яких співпадає з режимом в установах максимального рівня безпеки. Незрозуміло, навіщо тоді створювати різні установи та різні ділянки, якщо фактично всі вони мають три варіанти диференціації. Отже, все різномаїття засуджених розміщується на трьох можливих режимах тримання. Про яку індивідуалізацію впливу тоді можна казати?

Іншим недоліком, який властивий механізму розподілу засуджених в Україні, є процедура оскарження рішення Комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі - комісія) щодо визначення засудженому виду установи. Процедура оскарження рішення регламентована Положенням про Апеляційну комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Законодавець, визначаючи процедуру оскарження обмежився вказівкою на те, що її подання та розгляд здійснюється у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян». Таке положення фактично низводить скаргу на рішення Комісії до рівня звернення. Це, в свою чергу, тягне за собою такі наслідки як дуже повільний строк розгляду скарги-звернення (30 днів), форма реагування - відповідь на звернення, подання такої скарги-звернення не призупиняє дії оскаржуваного акту. І найголовніше - це те, що таке звернення і процедура його розгляду роблять скаргу не процесуальним документом, надають йому інший правовий статус, та в кінцевому підсумку виводять його з-під юрисдикції адміністративного суду, я якому можна оскаржувати акти органів влади (суб'єктів владних повноважень). Тобто така процедура - це не оскарження, а скоріш лист засудженого до Апеляційної комісії. До речі, Положення про Апеляційну комісію містить посилання на ст. 113 КВК, як таку, на підставі якої засуджені оскаржують рішення Комісії, а ця стаття, у свою чергу, є законом, який регламентує порядок направлення засудженими листів.

Тому, з огляду на вищенаведене, можна констатувати, що процедура оскарження до Апеляційної комісії є неефективною і доцільніше засудженому оскаржувати рішення Комісії безпосередньо до адміністративного суду. А ось про таке своє право, на жаль, знають не дуже багато засуджених, а ступінь їх поінформованості є не дуже високою.

Крім того, як свідчать офіціальні відповіді органів прокуратури, майже всі скарги, які органи прокуратури отримують від засуджених, не підтверджуються. Виходячи з цього можна зробити висновок, що порушення, які виявляються органами прокуратури і про які йдеться в офіціальних листах, або не торкаються безпосередньо прав засуджених, або приховуються органами Департаменту[9].

Наступний інститут - це прийом засуджених та їх реєстрація в установі. Ці правила закріплені в п.п. 7.1. - 10.3. Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими. Вказані пункти містять такі основні правила:

- прийом в установу може бути здійснений лише за наявності належно оформленого рішення про тримання особи у відповідній установі;

- особа, яка прибула до установи, обов'язково реєструється;

- відносно кожної засудженої особи в кожній кримінально-виконавчій установі міститься така інформація:

а) інформація про особу;

б) інформація про причини взяття під варту та вказівка на те, який орган це зробив та на підставі чого;

в) день та час прийому та звільнення з установи.

- на засудженого складається досьє, в якому формулюється програма його виховання та підготовки до звільнення, а також висновок лікаря щодо засудженого.

Ще однією з вимог є обов'язок адміністрації сприяти засудженому у вирішенні його невідкладних особистих проблем, пов'язаних з влаштуванням у установі.

Національне законодавство в ст. 91 КВК передбачає порядок прийому засуджених в установу і багато в чому дублює пункти стандартів. У частині 1 ст. 91 КВК законодавець встановлює правило, відповідно до якого порядок прийому засуджених в установи регламентується в нормативних актах Департаменту. Але акти Департаменту містять лише декілька пунктів, які стосуються посадових осіб, що приймають засуджених, та порядку проведення санобробки та дезинфекції засудженого. Стосовно вирішення побутових та інших особистих проблем засудженого акти Департаменту нічого не кажуть та не фіксують положень про те, що інформація про засудженого є конфіденційною. Взагалі, за своєю юридичною технікою переважна більшість актів Департаменту є інструктивними документами, в яких надані правила та рекомендації щодо дій посадових осіб кримінально-виконавчої служби. Засуджені в цих актах розглядаються лише як об'єкт впливу.

4. Засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі

Відповідно до ст. 6 КВК України основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є:

- встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим);

- суспільно корисна праця;

- соціально-виховна робота;

- загальноосвітнє і професійно-технічне навчання;

- громадський вплив.

Порядок відбування та виконання покарання буде розглянутий у наступному розділі. Засіб громадського впливу вже був нами розглянутий.

Одним з основних засобів впливу є праця засуджених. Її важливість пояснюється тим, що праця у місцях позбавлення волі розглядається як позитивний елемент виправлення, професійної підготовки та управління установою. Загальновизнаною є думка про те, що праця - є важливим та сильним засобом впливу на особу, її свідомість та спосіб життя. Тому нормативні акти передбачають необхідність залучення засудженого до праці, намагаючись за допомогою праці та інших засобів досягти таких позитивних змін в його особистості, які сприяють засудженому свідомо відновлювати соціальний статус, повернутися до самостійного соціально-нормативного життя в суспільстві. Праця повинна бути забезпечена в обсягах, достатніх для того, щоб засуджені були активно зайняті впродовж нормального робочого дня. Крім того, праця виконує функцію самозабезпечення. Тобто засуджений, який працює, забезпечує своє існування в установі та оплачує ті послуги, які йому надаються.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими вимагають також, щоб праця, яка доручається ув'язненим, сприяла підтриманню або підвищенню здатності засуджених забезпечувати собі засоби для нормального існування після звільнення.

Всі заходи, міри та гарантії щодо виконання трудових обов'язків засудженими повинні відповідати аналогічним заходам та мірам, які встановлені для осіб, що знаходяться на волі.

Кримінально-виконавчий кодекс України містить низку положень щодо праці засуджених, в яких, на нашу думку, є деякі суперечності та непослідовність.

За своїми характеристиками праця засуджених є різновидом суспільної праці взагалі. Основні відмінності полягають у підпорядкуванні праці засуджених меті кримінально-виконавчого законодавства, наявністю специфіки деяких правовідносин та організації праці осіб, позбавлених волі.

Щодо суперечностей: по-перше, зі змісту законодавства неможна зробити однозначний висновок про правову сутність залучення засуджених до праці. Що це? Обов'язок або право засудженого? Якщо це обов'язок, то може виникнути питання про невідповідність такого обов'язку міжнародним актам, які забороняють покарання працею. З іншого боку, якщо це право засудженого, то тоді незрозуміло чому відмова від праці розглядається кримінально-виконавчим законодавством як порушення вимог режиму. Очевидно, законодавець усвідомлював цю колізію, коли приймав КВК України саме в тій редакції, яка і призвела до такого становища. Але це не відміняє того факту, що концептуальне положення про працю засуджених суперечить вимогам міжнародних стандартів.

Міжнародні нормативні акти містять правило, відповідно до якого засудженим за їх працю нараховується справедлива винагорода. У цій частині норми кримінально-виконавчого права України мають положення, які характеризуються складністю та плутаниною та дають змогу тлумачити їх достатньо довільно і маніпулювати заробітком засудженого. Так, стаття 120 КВК України передбачає мінімум заробітної плати, що нараховується засудженим. За будь-яких обставин засудженим повинна бути нарахована оплата в таких розмірах:

1. У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які виконують норми виробітку або встановлені завдання і не допускають порушень режиму, повинно зараховуватися незалежно від усіх відрахувань 15%, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад шістдесят років, жінок - понад п'ятдесят п'ять років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають у будинках дитини при виправних колоніях дітей, - не менше як 50% нарахованого їм місячного заробітку. Наведене положення відразу викликає запитання: а якщо не виконують норми виробітку? Тоді не нараховується? На підставі чого не нараховується, що це за захід впливу «недонарахування»? На ці питання кримінально-виконавче законодавство відповіді не дає. На практиці така редакція нормативного акту дозволяє за певних умов нараховувати засудженому таку суму, яка в повному обсязі підлягає утриманню за різними підставами.

2. Засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як 75% нарахованого їм місячного заробітку.

3. Із суми призначеної пенсії, перерахованої органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера, засудженого до позбавлення волі, на його особовий рахунок зараховується не менш як 25% пенсії (незалежно від суми відшкодування витрат на його утримання).

Відрахування із заробітку засудженого проводяться для досягнення економічної мети та мети виконання зобов'язань засудженим. Зокрема, із свого заробітку, пенсій та іншого доходу засуджені відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування, які засудженому можуть бути надані відповідно до законодавства про працю.

Із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримуються з коштів, які є на їхніх особових рахунках.

Відшкодування засудженим витрат на його утримання здійснюється після відрахування прибуткового податку й аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, встановленому законом.

Загалом, п. 4.1. Інструкції Департаменту, затвердженої наказом №191 від 04.10.04 р. встановлена така черговість здійснення утримань із заробітку засудженого:

- податок з доходів фізичних осіб;

- аліменти;

- вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг (крім вартості одягу та спецхарчування);

- за виконавчими листами на користь громадян;

- за виконавчими листами на користь юридичних осіб;

- відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання.

На практиці така послідовність утримань із заробітку та інших коштів засудженого фактично приводить до того, що засуджений або взагалі нічого не отримує, або отримує такі суми, яких не вистачає на їх витрату всередині установи, а тим більш для того, щоб відправляти гроші родичам та забезпечити себе після звільнення хоча б якимись засобами до існування.

Таке становище суперечить не лише міжнародним актам, а й Конституції України (право на гідні умови існування, справедливу винагороду за працю), іншим актам і програмам, які прийняті органами держави (програма подолання бідності і т. ін.)

У міжнародних стандартах правило щодо винагороди сформульоване дуже однозначно та чітко. Пункт 76.1. встановлю, що необхідно запровадити систему справедливої винагороди за роботу в'язнів. Кримінально-виконавчим законодавством передбачений виняток, щодо можливості залучення засуджених до праці без її оплати. Йдеться про випадки, коли засуджені працюють на роботах з благоустрою колоній і прилеглих територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або на допоміжних роботах із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засуджені залучаються в порядку черговості, в неробочий час і не більше як на дві години на день. Таке положення вітчизняного законодавства порушує вимоги міжнародних актів і дозволяє позбавляти засудженого вільного часу взагалі, оскільки робота з благоустрою можлива у вільний від основної роботи час, а її тривалість як раз дорівнює максимально можливій тривалості вільного часу засудженого.

Є додаткові обмеження щодо прав засуджених на відпочинок та соціальний захист. Наприклад, чергова щорічна відпустка засудженим до позбавлення волі не надається. Крім того, низка статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст. 68, 82, 132, 145 КВК). Це є прямим протиріччям міжнародним стандартам поводження з ув'язненими, оскільки таке стягнення, як «призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії» порушує вимоги п. 34.1. Мінімальних стандартних правил поводження з засудженими, відповідно до якого ув'язнених не слід карати в дисциплінарному порядку роботою по обслуговуванню самої установи.

Нажаль, нині практика залучення засуджених до праці практично не орієнтована на те, щоб засуджений сприймав її позитивно, а винагорода за працю не поставлена у залежність від економічних показників, таких як кількість та якість виробленого. А відповідно до цього праця й не має того виправного ефекту, який на неї покладається законодавством.

Наступний захід виправлення та ресоціалізації - соціально-виховна робота

Міжнародні стандарти під цим заходом розуміють, перш за все, фізичне виховання, тренування, спорт і відпочинок засуджених.

Як відзначається у пункті 83 Мінімальних стандартів, в'язничні режими мають враховувати важливість для фізичного та психічного здоров'я належним чином організованої діяльності, яка забезпечує відповідний фізичний стан, тренування та відпочинок в'язнів. Програма фізичного виховання, спорту та іншої розважальної діяльності має здійснюватися в рамках процесу виправлення і підготовки та з урахуванням його цілей. Для тих засуджених, які потребують лікувальної фізкультури та терапії, під наглядом лікаря запроваджуються спеціальні програми.

У національному законодавстві питанням соціально-виховної роботи присвячені статті 123, 124 КВК України. Зміст цих статей зводиться до декларування необхідності проведення соціально-виховної роботи, визначення її поняття та формулювання її цілей. Відповідно до ст. 123 КВК соціально-виховна робота - цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Ця робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

З подальшого змісту вказаних статей можна дійти висновку, що в нормативних актах не зафіксований зміст, обсяги та механізми здійснення соціально-виховної роботи, не закріплені гарантії наявності такої роботи. Отже, якщо цю роботу взагалі не реалізовувати, то ніяких наслідків таке положення мати не буде, оскільки відсутня відповідальність за неналежну організацію та ухилення від реалізації соціально-виховної роботи і, відповідно, соціально-виховну роботу можна не проводити.

Стосовно фізичного виховання, тренування, спорту та відпочинку, КВК України містить лише згадку про те, що таке фізичне виховання може бути.

Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання є одним, на нашу думку, з найефективніших засобів впливу на свідомість будь-якої особи, в тому числі й на засудженого. Цей процес у вітчизняних колоніях організований відповідно до Законів України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту». Новий Кримінально-виконавчий кодекс України, сформулював положення про освіту таким чином, що вона стала обов'язковою лише для неповнолітніх засуджених. Стосовно дорослих - освіта набувається за бажанням засудженої особи. У частині цього заходу впливу серед засуджених найменша кількість скарг та відомостей про порушення прав засудженого.

Міжнародні акти визначають освіту як один з напрямків діяльності, яка має такий самий статус, як і робота. Тобто освіта повинна бути на такому ж місті, як і робота, і їй потрібно приділяти таку саму увагу.

Згідно з п. 2 ст. 125 засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, але законодавцем (Департамент) здійснення цієї можливості ставиться в залежність від «наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів». Така редакція не дає гарантій виконання передбачених положенням даної статті зобов'язань та ставить виконання гарантованого Конституцією права на освіту в залежність від наявності матеріально-технічної бази, наявність якої або відсутня, або може бути зроблена відсутньою.

Реальний стан з освітою, характеризується такими даними Департаменту:

- в установах виконання покарань тримається 20352 засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти. Кількість учнів у виправних колоніях на кінець І семестру 2006 року складає 11006 засуджених (54% від осіб, які не мають середньої освіти). Отже, засуджені не цікавляться освітою, або все ж таки в колоніях не вистачає матеріально-технічної та навчально-методичної бази.

Навчальні заклади функціонують при 103 виправних колоніях та 18 слідчих ізоляторах. У 38 установах створено вечірні школи, у 41 - класи (групи) з вечірньою формою навчання, у 42 - навчально-консультаційні пункти. Обладнано 332 навчальних класи.

Пункт 4 цієї ж статті встановлює, що для засуджених, які не мають робітничої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній колонії, обов'язковою є підготовка на курсах професійного навчання робітників на виробництві. Виходить, що навчання професіям у колоніях є примусовим, що суперечить Конституції, та випливає лише з КВК, який в цій частині не відповідає міжнародним актам. І крім того, це положення підтверджує тезу про те, що освіта в національній кримінально-виконавчій системі є все ж таки обов'язком засудженого.

5. Режим та умови покарання у виді позбавлення волі

Цей розділ необхідно розглядати за структурою, яку відпрацював Комітет під час здійснення своїх візитів у відповідній країни та підготовки звітів за результатами візитів.

Отже, основні питання цього розділу є такими:

1. Наповненість установ та матеріальні умови;

2. Охорона здоров'я;

3. Персонал;

4. Харчування;

5. Контакти із зовнішнім світом.

1. Наповненість установ та матеріальні умови у них.

Цей показник є найбільш болісним для вітчизняних установ, де тримаються засуджені особи. Стосовно кримінально-виконавчих установ, де засуджені відбувають покарання у виді позбавленні волі, перенаселення є незначним порівняно із слідчими ізоляторами, але воно є та складає певну проблему.

У своїх доповідях Комітет неодноразово відзначав та наводив приклади:

Кількість осіб в деяких приміщеннях була надмірною (наприклад, 9 жінок в приміщенні площею 16 м², 24 жінки в приміщенні площею 35 м²). Інші ув'язнені перебували у набагато гірших матеріальних умовах. Ці ув'язнені тіснилися в надміру переповнених спальних приміщеннях фактично без денного освітлення, з недостатнім штучним освітленням та неналежною вентиляцією. Задуха в камерах була настільки сильною, що більшість ув'язнених змушена була залишатись у натільній білизні.

У камері біля 14 м² сиділо п'ять чи шість ув'язнених, а в камері завбільшки з 20 м² - до дев'ятьох ув'язнених. Переповнення сягало надзвичайних розмірів: наприклад, 25 ув'язнених були змушені ділити камеру завбільшки 43 м², а камерах завбільшки 50 м² мало пробувати від 27 до 59 чоловік.

В санвузлах бруд і антисанітарія, інколи з них тече так, що навкруги поширюється майже нестерпний сморід. Санітарний стан в багатьох приміщеннях також дає підставу для серйозної тривоги: стіни і стелі руйнуються, вражені цвіллю, нехитрі меблі в поганому стані, і бруд навколо, що словом не описати. А ще в камерах повно тарганів, бліх та інших паразитів. У деяких камерах можна було побачити гризунів.

Фактично, умови існування і санітарний стан у деяких приміщеннях становлять серйозну небезпеку для здоров'я[10].

Отже, під час інспектувань місць позбавлення волі, Комітет дійшов висновку про переповнення деяких установ та невідповідність матеріальних умов тримання в них міжнародним стандартам. Основні недоліки, які були виявлені Комітетом - це переповнення, тобто недотримання вимог нормативних актів щодо норми площі приміщень, яка повинна припадати на одну особу. Взагалі, проблема розміру площі, яка повинна припадати на одну особу, є однією з найбільших в національній кримінально-виконавчій системі. Пояснюється це тим, що із-за браку фінансування нові будівлі для розташування засуджених не будуються, а будівлі, що вже є, зазнають значного зносу, що робить їх фактично непридатними для тримання людей. І якщо міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в'язнів припадало 4 м², то фактична ситуація свідчила про те, що на одну особу розраховано від 2 до 3 м², залежно від регіону та кількості приміщень у самій колонії. КВК України в ст. 115 встановлює, що норма житлової площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів. Тобто норма національного законодавства не відповідає міжнародним актам, а фактичний стан справ не завжди відповідає, навіть, національному законодавству.

Наступний недолік - це матеріальні умови, а саме: наявність та якість освітлення взагалі та природного освітлення зокрема, вентиляція та опалення, меблювання камер та інших приміщень, стан туалетів, а також стан самих приміщень.

Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями вимагають, щоб в місцях, де в'язні повинні жити та працювати:

- вікна були достатньо великими для того, щоб в'язні, крім іншого, могли читати або працювати при природному освітленні в нормальних умовах. Вікна мають забезпечувати доступ свіжого повітря, за винятком тих випадків, коли функціонує належна система вентиляції. Крім того, з належним урахуванням вимог безпеки вікна за своїм розміром, розміщенням та конструкцією повинні мати нормальний вигляд;

- штучне освітлення має відповідати технічним нормам;

- всі приміщення мають відповідати санітарно-гігієнічним нормам;

- усім засудженим забезпечується можливість користування ваннами та душовими, щоб вони могли підтримувати особисту гігієну так часто, як це необхідно, але не рідше одного разу на тиждень;

- засудженим видається одяг, який повинен бути у належному стані, відповідати місцевому клімату та бути таким, щоб не ображати засудженого або принижувати його;

- кожному в'язню забезпечується окреме ліжко та спальні речі, які повинні бути у належному стані;

- засуджений забезпечується їжею та питною водою, якість якої повинна відповідати дієтичним нормам та вимогам гігієни, з урахуванням віку, стану здоров'я, характеру роботи.

Під час інспектування Комітетом було встановлено ряд порушень, які стосувались матеріальних умов тримання засуджених. Серед них Комітет відзначав недоліки, а в деяких установах відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося в темну пору доби. Недостатня вентиляція приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань засуджених на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких тримаються ув'язнені, знаходилися в жахливому стані - багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети перебували в антисанітарному стані. Меблювання камер є дуже убогим та не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті. Таке становище існує поряд з тим, що стаття 115 КВК України закріплює положення, відповідно до якого особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.

Наведені положення за своїм змістом відповідають нормам міжнародних актів, але не мають механізму реалізації та контролю виконання. Наведене положення фактично працівників установ ні до чого не зобов'язує. Ситуація виглядає наступним чином - норма є, але застосовувати її не обов'язково, вона нікого ні до чого не зобов'язує.

Таким чином, можна констатувати, що умови тримання осіб в кримінально-виконавчих установах не відповідають вимогам європейських стандартів за ознаками норми площі на одну особу, а також за механізмом втілення та реалізації умов матеріального забезпечення засуджених.

Після проведення інспектування Комітет зробив висновки, вказав на недоліки та виніс певні рекомендації, які можуть бути корисними під час реформування кримінально-виконавчої системи України та створення належних умов для тримання засуджених.

Рекомендації щодо наповнення установ та матеріальних умов в них наступні:

- якомога швидше збільшити норми корисної площі на особу в місцях попереднього ув'язнення і, за потреби, в інших типах пенітенціарних установ. Нормою має стати принаймні 4 м² на особу (а будь-які камери, що мають менш як 6 м², слід вилучити з фонду приміщень для тримання в'язнів);

- негайно забезпечити ув'язнених достатньою кількістю предметів особистої гігієни і засобів для прибирання камер;

- ужити заходів для забезпечення якомога швидшого поліпшення матеріальних умов у всіх камерах, принаймні до такого рівня санітарії, гігієни, природного і штучного освітлення, вентиляції й устаткування, які забезпечують мінімальний рівень комфорту. Слід ужити невідкладних заходів на забезпечення кожному ув'язненому окремого ліжка або спального місця. Так само слід невідкладно переобладнати жалюзі, що затуляють вікна камер у деяких будівлях, так щоб поліпшити доступ до природного світла і повітря;

- переглянути порядок використання двориків для прогулянок і, за потреби, їхнє планування;

- розглянути можливість використання незабудованих ділянок у межах периметра установи з метою організації спортивних змагань і дозвілля.

- для осіб, які утримуються в кримінально-виконавчих установах, слід запроваджувати програми корисної діяльності. Треба вважати за мету стан, за якого ув'язненим забезпечено можливість проводити належну частину дня (тобто вісім годин або більше) поза камерами, займаючись різноманітною змістовною діяльністю (відновлення здоров'я / спілкування; трудова діяльність, причому така, що здатна дати людині фах; освіта; спорт). Маючи більш конкретно на увазі неповнолітніх, їм слід запропонувати насичену програму освітніх, оздоровчих та інших змістовних заходів, покликаних виявити їхню спроможність до соціальної інтеграції або реінтеграції; важливу частину такої програми має становити фізичне виховання.

Охорона здоров'я

У галузі охорони здоров'я в кримінально-виконавчих установах існує чимало проблем. Держава, якщо вона взяла на себе функцію покарання осіб та обмеження можливості пересування, шляхом поміщення у спеціалізовані установи, повинна надавати можливість таким особам проходити медичне лікування та огляди. Пояснюється це тим, що можливість особі пересуватися обмежена не умовами, які призводять до втрати здоров'я, а самим фактом поміщення її в спеціальні установи та ізоляції від доступу до благ, які надає суспільство. Тому обов'язок держави - надавати таким особам можливість та доступ до медичного обслуговування та повернути у суспільство фізично здорову людину.

Під час інспектувань Комітет виявив багато фактів, які свідчать про те, що медичне обслуговування осіб, які тримаються в кримінально-виконавчих установах, находиться у неналежному стані. Зокрема:

Працівники колоній назвали головною проблемою цих установ туберкульоз. Вони підкреслювали, що в останні роки істотно збільшилось число захворювання на туберкульоз насамперед через переповнення в'язниці та брак відповідних санітарних умов для того, щоб контролювати захворюваність. Також було сказано, що ліки проти туберкульозу зараз на ринку дорогі, а асортимент доступних вужчає. До того ж в українських пенітенціарних установах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу (хоча в службі охорони здоров'я пенітенціарної системи бракує точних даних щодо масштабів цієї тенденції). За оцінкою лікарів десь 20% зареєстрованих в установі в'язнів, хворих на туберкульоз, мають важку його форму, спричинену, зокрема, резистентністю до антибіотиків.

За результатами відвідувань Комітетом кримінально-виконавчих установ вбачається, що основними недоліками медичного забезпечення та охорони здоров'я є: неналежні умови для утримання людей, що призводить до створення сприятливих умов для поширення хвороб, зокрема, туберкульозу. Відсутність необхідних ліків, яка викликана недостатнім фінансуванням цього напрямку діяльності. Неукомплектованість штату медичних працівників, їх недостатність для тієї кількості осіб, яка тримається в установах. Як результат недостатності медичного персоналу - нерегулярні огляди ув'язнених, виявлення, діагностування та профілактика захворювань.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими висувають такі вимоги до медичного обслуговування осіб, які тримаються в установах:

- Медичне обслуговування організовується у тісному співробітництві із загальною адміністрацією охорони здоров'я місцевого або національного рівня.

- Хворі в'язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має своє власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання і ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в'язнів, і таке відділення має бути укомплектоване належним чином підготовленим персоналом.

- Кожен в'язень повинен мати можливість отримувати допомогу кваліфікованого зубного лікаря.

- В'язні не повинні використовуватися для проведення експериментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди.

- Лікар здійснює нагляд за фізичним та психічним станом здоров'я ув'язненого та здійснює прийом хворих.

- Лікар доповідає начальникові кожного разу, коли він вважає, що подальше тримання або будь-який режим мав або матиме негативні наслідки для фізичного або психічного стану здоров'я особи.

- Лікар регулярно здійснює інспекції та консультує начальника з питань: а) кількості, якості, приготування та подання їжі та води; б) стану санітарно-гігієнічних умов та чистоти в установі та серед в'язнів; в) санітарно-технічного обладнання, опалення, освітлення та вентиляції установи; г) придатності та чистоти одягу, спальних речей в'язнів.

- Медичне обслуговування в установі забезпечується з метою виявлення та лікування будь-якого фізичного або психічного захворювання чи негараздів, які можуть перешкоджати соціальній реадаптації в'язнів після їхнього звільнення.

Після перевірок, які провів Комітет в кримінально-виконавчих установах України, були виявлені недоліки і ряд невідповідностей вимогам чинних міжнародних актів та надані практичні рекомендації по усуненню виявлених недоліків.

Серед рекомендацій Комітет, зокрема, зазначив:

- здійснити належний санітарно-гігієнічний стан й вентиляції в камерах для хворих на туберкульоз. Також слід потурбуватися про те, щоб такі ув'язнені могли підтримувати особисту гігієну, яку вимагає їхній стан здоров'я;

- забезпечити розміщення ув'язнених, хворих на туберкульоз - незалежно від категорії, - виключно на підставі суворих діагностичних (медичних) критеріїв;

- організувати належний порядок роздачі і відповідного контролю за прийманням ліків проти туберкульозу;

- покласти на МОЗ більшу відповідальність щодо забезпечення послуг охорони здоров'я в українській пенітенціарній системі, включно з наймом на роботу медичного персоналу та наглядом за його діяльністю;

- необхідно, щоб клінічні рішення лікарів цих установ спиралися виключно на медичні критерії і щоб оцінку якості та ефективності їхньої роботи здійснювали органи охорони здоров'я.

Як закріплено в ст. 116 КВК України, у місцях позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, - заклади на правах лікувальних. Для спостереження та лікування хворих на інфекційні захворювання в медичних частинах колоній створюються інфекційні ізолятори. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідемічна робота в місцях позбавлення волі організовується і проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров'я. Адміністрація колоній зобов'язана виконувати необхідні медичні вимоги, що забезпечують охорону здоров'я засуджених. Засуджені до позбавлення волі зобов'язані виконувати правила особистої і загальної гігієни, вимоги санітарії.

В установах виконання покарань здійснюються:

а) клінічне обстеження та нагляд за засудженими з метою оцінки стану здоров'я, при виявленні хвороб - застосування раціональної терапії та встановлення працездатності;

б) амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров'я України.

Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини відвідало 10 установ виконання покарань, де провела дослідження щодо умов тримання у в'язницях хворих на туберкульоз. Група дійшла висновку, що умови, в яких знаходяться хворі, можна вважати жорстокими і нелюдяними. Так, переважна більшість хворих засуджених знаходяться в приміщеннях, де на площі 60 кв. м. встановлено від 54 до 104 ліжок. Ліжка-нари розташовані в 2 яруси, закривають світло, бо другий ярус знаходиться на рівні і без того невеликих загартованих вікон. На 100 хворих було 5 умивальників, всього 4 «очка» без унітазів, без будь-яких загородок чи дверей з «фасаду».

Душові знаходяться в окремому блоці та в темних приміщеннях площею 25 кв. м., в якому в стіні вмонтовано 4 душових розбризкувачі, без якихось пристосувань для одягу та перегородок. В жодній із душових під час відвідування гарячої води не було, крани були несправні, підлога і стіни - брудні. Переважна більшість хворих засуджених відповіли, що мають змогу користуватися душем один раз на тиждень, але половина з них сказали, що крани несправні, третина зауважила, що в приміщеннях душових брудно і гаряча вода подається з перебоями і тільки 3% насмілилися відзначити, що в душових взагалі по півроку триває ремонт.

Як пересвідчилися члени групи, якість їжі незадовільна, харчування погане.

Лікування хворих засуджених недостатнє. Не вистачає специфічних протитуберкульозних препаратів, немає ліків, які б підвищували імунітет хворих, вітамінів. Близько 30% засуджених відзначили, що ліки їм приносять родичі. До 10% вказували, що приймають ліки нерегулярно, або ж не приймають зовсім, хоча мають у цьому потребу.

Наведені вивчення практичного становища з лікуванням та свідчення засуджених, дають змогу дійти висновку про те, що дійсно медичне забезпечення засуджених незадовільне. При цьому, якщо подивитися на положення кримінально-виконавчого законодавства, то його положення є дуже прогресивними та такими, що увібрали в себе основні вимоги міжнародних актів. Отже, національні нормативні акти приведені у відповідність до міжнародних, побудований, так би мовити, «фасад», за яким в дійсності знаходиться повна розруха та попрання прав особи. Національні нормативні акти фактично не вимагають їх виконання і за таке невиконання не передбачено ніякої відповідальності.

Треба відзначити, що положення, які стосуються медичного обслуговування засуджених, сформульовані дуже нечітко та не конкретно. Наведені приклади з КВК України з точки зору юридичної техніки, сформульовані як диспозитивні положення. Тобто вони не надають в'язням відповідних прав і викликаний ними обов'язок адміністрації установ забезпечити у певному обсязі засуджених медичним обслуговуванням певної якості, у певному обсязі та з певною частотою. Вказані положення лише дають адміністрації можливість на свій розсуд дозволити або не дозволити засудженому отримувати медичну допомогу або користуватися додатковими медичними послугами.

Основне протиріччя між національними та міжнародними стандартами медичного обслуговування засуджених полягає у тому, що медичне обслуговування у кримінально-виконавчих установах (КВУ) України знаходиться на дуже низькому рівні, не має відповідних ресурсів, обладнання, ліків та кваліфікованого персоналу. Ці обставини суперечать правилу про те, що режим в кримінально-виконавчих установах повинен зводити до мінімуму різницю між волею та триманням в установах, а також положення Мінімальних стандартів поводження із засудженими, які зобов'язують адміністрацію установи докладати зусиль для того, щоб рівень медичного обслуговування засуджених відповідав місцевому регіональному рівню медичного обслуговування вільного населення.

У Кримінально-виконавчому кодексі міститься положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися за консультацією і лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються засудженими або їхніми родичами за рахунок власних коштів. І хоча це положення є дуже прогресивним, але й воно залишається лише декларацією, оскільки його дуже важко реалізувати з огляду на відповідні режимні заборони та обмеження, які не фактично дозволяють засудженому здійснити таке право.

Залишається відкритою проблема можливості реалізувати ті положення, які сформульовані в кримінально-виконавчому законодавстві. Засуджений не має відповідних важелів, за допомогою яких він мав би змогу приводити у дію механізми забезпечення та отримувати доступ до медичного працівника та до медичних послуг. У зв'язку з вищенаведеним потрібно звернути увагу на те, що спільний наказ від 18 січня 2000 р. №3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань» містить чимало норм (десь близько 1/3), які спрямовані на організацію системи звітності медичної частини СІЗО. Це означає, що робота медичної частини слідчих ізоляторів значною мірою бюрократизована.

Ще однією проблемою є фінансування кримінально-виконавчих установ, точніше брак фінансування, який є причиною неукомлектування медичних частин установ необхідним обладнанням, ліками, технікою та кваліфікованим персоналом.

З огляду на таке становище можна стверджувати, що існуюча в Україні система медичного обслуговування засуджених, за формальними ознаками відповідає вимогам міжнародних актів, але реально не дає цим особам доступу до медичних послуг, оскільки сформульована диспозитивне та не регламентує механізму вимагання з боку утримуваних в установах осіб надання таких послуг.

Харчування.

Міжнародні акти висувають до харчування дуже стислі, але змістовні вимоги:

- Відповідно до норм, встановлених органами охорони здоров'я, адміністрація забезпечує в'язням у нормальні часи належним чином приготовлену та подану їжу, яка відповідає за якістю та кількістю дієтичним нормам та вимогам сучасної гігієни і враховує вік, стан здоров'я, характер роботи в'язнів, а також, у міру можливості, їхні релігійні або культурні переконання.

- Кожному в'язню забезпечується питна вода.

Щодо харчування, то під час перевірок Комітет отримав багато скарг від ув'язнених на кількість та якість харчування, а також виявив багато прикладів порушення вимог міжнародних стандартів.

Делегація чула багато скарг від ув'язнених щодо нестатку харчування (особливо це стосується тваринних білків, як-от: м'яса й масла), хоча ті й підкреслювали, що за декілька днів до візиту раціон харчування дещо поліпшився за рахунок масла й цукру. На практиці ув'язнені значно покладаються на передачі, принесені відвідувачами. Шість використовуваних норм харчування спираються на старий наказ Міністерства внутрішніх справ, дія якого не подовжена і який і далі слугує для розрахунку норм та обліку харчування (від 2726 кКал на день для заарештованих під слідством до 3062 - для тих, що відбувають вирок; для туберкульозних пацієнтів ця щоденна норма була підвищена до 3144 кКал, а для вагітних жінок і матерів-годувальниць - до 3284 кКал.). Щотижневе меню, складене дієтологом для головного кухаря, містить вимоги щодо калорійності, вмісту жирів і вуглеводів у грамах на особу для кожного продукту (наприклад, норма, встановлена для ув'язнених за вироком суду передбачає 80 г. м'яса на особу на день).

Проте, як стало зрозуміло з бесіди з працівниками, що відповідають за постачу продовольства, попри їхні зусилля, вони не могли б дотримати ці норми. Зокрема це, як вважають, є наслідком фінансової скрути установи. Перевірка запасів продовольства і процесу готування їжі, яку здійснив спеціаліст з медицини у складі делегації, підтвердило цей стан справ. Перевірка показала, що з 380 кг м'яса, запланованого на той день для 3760 осіб контингенту, приготувати можна було тільки 130 кг (тобто 34,57 г. на особу).

Крім того, залишають бажати кращого санітарно-гігієнічні умови приготування їжі на кухнях. Те ж саме можна сказати й про місця зберігання продовольства: холодильна камера і морозильники не обладнані температурним регулятором (або там, де він був, то не працював), деякі з гаків на м'ясо були іржаві, не було якогось способу перевірити дату придатності до вживання на бляшанках. З погляду гігієни такий стан речей - незадовільний.

Лікарі делегації, крім того, констатували, що видрукуване меню, яке було підготовлене в день візиту і в якому було вказано на 3.756 калорій, не відповідало тому, чим насправді годували ув'язнених. До того ж, було встановлено, що м'ясо, яке збирались готувати, було непридатним для споживання як через зовнішній вигляд, так і через запах[11].

І це лише мала частина з тих негараздів, які були виявлені під час інспектування Комітетом кримінально-виконавчих установ.

З урахуванням виявлених недоліків Комітет зробив рекомендації:

- невідкладно забезпечити чітке дотримання всіх норм, встановлених для щоденного раціону;

- забезпечити готування їжі у відповідних санітарно-гігієнічних умовах;

- усунути недоліки в порядку зберігання продовольчих продуктів (особливо щодо холодильних камер/морозильників, а також контролю за терміном придатності консервованих харчових продуктів).

Інститут забезпечення харчуванням засуджених має декілька проявів. По-перше, це, власне, забезпечення харчуванням; по-друге, це можливість придбавати засудженими продуктів харчування в магазинах, які створюються в установах; і по-третє, можливість отримувати вказаними особами продуктів харчування в посилках та передачах.

Зазначені прояви в вітчизняному законодавстві сформульовані наступним чином:

Відповідно до п. 92 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, засуджені забезпечуються триразовим гарячим харчуванням, одягом, натільною білизною та взуттям, а також постільними речами за встановленими нормами.

На 2007 рік зупинено дію пунктів, присвячених обмеженню кількості посилок і передач, що одержуються засудженими.

Для придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби в кримінально-виконавчих установах створюється магазин (ларьок). Купувати в магазині продукти харчування і предмети першої потреби дозволяється не менше двох разів на місяць, а жінкам, які мають при собі дітей, і вагітним жінкам - не менше чотирьох разів на місяць.

Наведені положення не заважають адміністрації установи надавати ув'язненим особам таке харчування, яке було виявлене Комітетом під час інспектування і про яке ми вказували вище. Мова йде про те, що засуджених кормлять неякісною, некалорійною та нездоровою їжею. До того ж законодавство не передбачає будь-якої відповідальності для посадових та службових осіб установ кримінально-виконавчої служби за порушення вимог щодо харчування ув'язнених.

Тут ми зіштовхуємось з тією проблемою, на яку вже вказували вище. Мова йде про те, що умови тримання не повинні бути покаранням.

Крім того, пункт 25.1. Мінімальних стандартів поводження з ув'язненими містить вказівку на те, що їжа повинна відповідати не лише нормам, встановленим органами охорони здоров'я, але й відповідати за якістю та кількістю нормам та вимогам сучасної гігієни і враховувати вік, стан здоров'я та характер роботи осіб. Отже, відповідно до цих вимог норми їжі, яка надається ув'язненим, повинні переглядатися з певною періодичністю. В Україні існує один нормативний акт, який регламентує норми харчування. Це Постанова Кабінету Міністрів України №336 від 16.06.1992 року «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ». Така ситуація є прямим порушенням вимог міжнародних актів, оскільки цей акт не містить сучасних норм та вимог гігієни щодо продуктів харчування та їх норм. За 15 років, на протязі яких цей акт існує, в нього вносилися зміни лише двічі. Перший раз у 2001 році були внесені доповнення, щодо норм харчування для хворих на туберкульоз та в 2004 році були внесені зміни в назву норм та наведений перелік категорій осіб, на яких ці норми розповсюджуються. Отже, норми харчування, які існують в Україні, не відповідають тим вимогам та стандартам, які сформульовані в міжнародних актах.

Також важливим є присутність в числі персоналу кримінально-виконавчої установи дієтолога, на якого необхідно покласти здійснення щоденного контролю за калорійністю, якістю та кількістю їжі. Відсутність такої службової особи у складі персоналу фактично не дає змоги встановити та з'ясувати, чи відповідає їжа, яку готують для засуджених, вимогам санітарії, гігієни та калорійним показникам, а також чи є вона придатною для споживання та якісною. До речі, їдальні кримінально-виконавчих установ повинні відповідати всім вимогам, які ставляться до об'єктів громадського харчування. Тобто ув'язнені повинні отримувати інформацію про те, що вони споживають (меню та склад їжі), ця їжа повинна бути відповідної температури, якості та ґатунку. В кримінально-виконавчі установи повинні мати доступ контролюючі органи з питань якості їжі та її відповідності санітарним та гігієнічним вимогам.

Що стосується посилок і передач, якщо не розглядати їх в аспекті контактів із зовнішнім світом, то є незрозумілою заборона та обмеження кількості таких посилок і передач, особливо стосовно їжі. Вважаю, що кількість посилок та передач (продуктових) не має потреби обмежувати. Таке обмеження можливе лише з огляду на асортимент продуктів харчування, який, безперечно, не повинен містити ті продукти, передача яких до установ заборонена.

Враховуючи наведене, можна стверджувати, що на сьогодні вітчизняне законодавство, в частині харчування засуджених, не відповідає міжнародним стандартам, та не сприяє підтриманню у цих осіб почуття власної гідності і збереженню соціально-корисних навичок.

Персонал, підтримання дисципліни та ізоляція

Стосовно вказаних категорій Комітет відзначив наступне:

Персонал повинний бути професійним та мати багатий досвід міжособистого спілкування. Необхідно орієнтувати персонал на створення позитивних взаємин з ув'язненими. Крім того, держава повинна підвищувати та підтримувати престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Працівники Державної кримінально-виконавчої служби, які відносяться до рядового або начальницького складу мають воїнські звання. Цей факт є порушенням тих зобов'язань, які взяла на себе Україна вступаючи до лав Ради Європи.

Як видно із наведеного визначення, вітчизняний законодавець основними ознаками персоналу називає службові ознаки. Аналогічні положення містяться в Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу». У вказаному законі, в частині 4 ст. 14 наведений текст присяги, яку приносять працівники кримінально-виконавчої служби. Зі змісту присяги вбачається, що вона орієнтована на виконання службового обов'язку та наказів. Присяга майже не торкається ув'язнених та засуджених осіб, в неї не йдеться про дотримання та зміцнення прав та свобод людини, підвищення та поваги до гідності особи. Отже, можна констатувати, що за своїм духом присяга відповідає принципам радянських часів, коли головним було виконання службового обов'язку.

На відміну від вітчизняних пріоритетів, міжнародні акти називають пріоритетом - багатий досвід міжособистісного спілкування, створення позитивних взаємин з ув'язненими. У частині завдань та пріоритетів, які формулюються у вітчизняному законодавстві та у міжнародних актах, положення законодавства України суперечать міжнародним стандартам поводження із ув'язненими.

Для виправлення вказаного становища необхідно на законодавчому рівні визначити пріоритети кримінально-виконавчої служби України, підвищити престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи, в тому числі й шляхом суттєвого підвищення рівня оплати труда працівників цієї системи, а також підвищити вимоги до кандидатів на посади робітників кримінально-виконавчої служби. Однією з основних з вимог до кандидатів на ці посади повинна стати наявність досвіду міжособистісного спілкування, наявність досвіду роботи в колективі та вміння налаштовувати цей колектив на позитивний лад.