Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародне співробітництво

• Вступ
• Розділ І. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочиністю
• 1.1 Поняття міжнародної боротьби зі злочинністю, її особливості і форми
• 1.2 Боротьба з незаконним обігом наркотиків
• 1.3 Боротьба з міжнародним тероризмом
• 1.4 Міжнародні органи по боротьбі зі злочинністю
• 1.5 Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочиністю
• Розділ ІІ. Аналіз діяльності інтерполу
• 2.1 Визначення ролі Інтерполу в міжнародній боротьбі з кримінальною злочинністю
• 2.2 Принципи діяльності Інтерполу
• 2.3 Координація Інтерполом міжнародного розшуку злочинців
• Розділ ІІІ. Взаємодія України з іншими державами, органами і організаціями у боротьбі зі злочиністю
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

В дипломній роботі обґрунтовується як із загальних позицій, які зводяться до необхідності подальшого вдосконалення шляхів міждержавного співробітництва у сфері боротьби із кримінальною злочинністю, так і більш вузьких позицій, а саме - необхідність розробки і введення у вітчизняну правову систему таких правових норм, які б забезпечували якомога ефективнішу взаємодію України з Інтерполом.

Нові правові відносини, що встановилися в світі, пов'язані зі змінами політичного режиму в колишніх країнах "соціалістичного табору, створили умови для співпраці держав не тільки в сфері економіки, культури, але й в боротьбі із злочинністю.

Зміни, що відбулися у міжнародному і внутрішньому становищі України, як й інших республік колишнього СРСР, на початку 90х років, справили істотний вплив на характер вчинення злочинів. Головною особливістю багатьох з них стала поява елементів, пов'язаних з виходом діянь за територіальну юрисдикцію конкретної країни, тобто їх транснаціональний аспект. Взагалі, як відомо, злочинність притаманна кожному суспільству і здебільшого має транснаціональний характер щодо власного розповсюдження. Кордонів не існує як для лій, так і для людей, які переховуються від правосуддя.

Виникли такі нові види злочинів, як відмивання грошей за кордоном, торгівля "живим товаром", органами людського організму, використання територій різних країн для незаконного обігу наркотичних засобів, вивіз культурних цінностей тощо.

Усвідомивши необхідність рішучої боротьби з зазначеними злочинами, що мають тенденцію до зростання, уряд України прийняв рішення про принципово нові форми співробітництва з поліцейськими структурами інших держав, одним з найважливіших напрямів якого має стати взаємодія з Міжнародною організацією кримінальної поліції - Інтерполом.

Відтак необхідність розробки сформульованої теми дослідження пояснюється не лише з практичних міркувань, але й тим, що за сучасних умов глобалізації як процесів спрямованих на соціальний розвиток так і процесів антисоціальних за своєю природою, важливим є створення цілісної науково обґрунтованої концепції забезпечення розвитку в основі якого б стояли саме соціальні цінності. Така концепція повинна включати широке коло теоретичних положень стосовно поняття, суті і змісту забезпечення такого розвитку.

Загальний аналіз наукових джерел стосовно вивчення концептуальних засад та правових основ забезпечення ефективної міжнародної співпраці, дозволяє визначити ступінь розробки даної проблеми у вітчизняній літературі як недостатньо глибокий. Такий стан речей можна пояснити порівняно нетривалим членством нашої держави в даній організації. Хоча із десятилітнього досвіду співпраці випливає ряд неузгодженостей та колізій саме у правовій сфері, що повинно було б привернути увагу вітчизняних науковців. Загалом же дослідженням питання розвитку Інтерполу та шляхів його співробітництва з окремими державами займались такі вчені як Бельсон Я., Казанський П., Каспрук Е., Мацко А., Мовчан А., Родіонов К., Панов В. та деякі інші.

Метою даної роботи є вивчення основних напрямків міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

Її завданням є:

аналіз і узагальнення нормативно-правових актів і літератури стосовно принципів цього співробітництва, а також окремих його напрямків:

дослідження правової основи і практики діяльності Інтерполу і інших міжнародних організацій по боротьбі зі злочинністю;

вивчити проблеми співробітництва України з іншими державами у боротьбі із злочинністю.

Структура роботи відповідає меті і завданням і висвітлюється у трьох розділах.

В розділі І - розглядається основні напрямки міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, їх мета і завдання.

В другому розділі розглянуто питання діяльності Інтерполу, передумови виникнення та основні принципи діяльності.

В третьому розділі приділяється увага співробітництва України з міжнародними організаціями та іншими державами по боротьбі зі злочинністю.

Розділ І. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочиністю

Міжнародна боротьба з незаконним оборотом наркотиків -- одна з найбільш злободенних транснаціональних проблем. Масштаби незаконного обороту наркотиків у даний час настільки великі, а отримані від такої діяльності фінансові кошти настільки великі, що створюється загроза для економіки і безпеки багатьох країн Азії і Латинської Америки, правоохоронні органи яких неспроможні що-небудь зробити. Левина частка в незаконному обороті наркотиків належить міжнародним злочинним синдикатам, що сконцентрував у своїх руках сотні мільярдів доларів. Річний обсяг прибутків від незаконної торгівлі наркотиками вийшов на друге місце у світі після торгівлі зброєю, випередивши торгівлю нафтою. Це дозволяє наркоманії усе активніше утручатися в політичне й економічне життя багатьох країн. Жодна окремо узята країна не може розраховувати на успіх у боротьбі з наркомафією без широкого міжнародного співробітництва.

Таке співробітництво почалося на початку століття і розвивалося досить швидкими темпами. Перша багато стороння міжнародна Конвенція по опіуму була підписана в Гаазі 23 січня 1912 р. Співробітництво доволі активно продовжувалося в рамках Ліги Націй. Однак найбільш широкий розмах воно придбало після створення Організації Об'єднаних Націй. Коли в березні 1961 року в Нью-Йорку була підписана Єдина конвенція про наркотичні кошти, вона замінила дев'ять раніше укладених угод по різних питаннях боротьби з наркотиками. У Єдиній конвенції держави визнали, що всі операції з наркотичними коштами, здійснені в порушення постанов Конвенції, будуть переслідуватися в карному порядку з конфіскацією як самих коштів, так і предметів устаткування, використаних або призначених для їхнього виготовлення.

Через 10 років, у лютому 1971 року, була прийнята Віденська конвенція про психотропні речовини, у відповідності з якою встановлюється контроль над психотропними речовинами, здатними впливати на центральну нервову систему. Відповідно до Конвенції, особи, винні в її порушенні, повинні переслідуватися державами в карному порядку.

Через рік Економічна і Соціальна Рада ООН скликана у Женеві нову конференцію, що прийняла 25 березня 1972 р. Протокол про виправлення до Єдиній конвенції про наркотичні засоби 1961 року. Протокол значно розширив сферу дії конвенції, у тому числі в частини, що стосується переслідування і покарання осіб, що зробили злочини.

Пройшло небагато часу, і розвиток співробітництва держав показало, що прийняті документи не відповідають зростаючим вимогам.

Погіршення положення в зв'язку з незаконним оборотом наркотиків в останні роки зажадало підвищеної уваги до даної проблеми в міжнародному плані. Ця проблема постійно знаходиться в полі зору ООН, її спеціалізованих установ --ВОЗ, ЮНЕСКО, МОТ, десятків інших міжнародних міжурядових і неурядових організацій.

У 1981 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну стратегію в області боротьби зі зловживанням наркотичними засобами (рез. 36/168), виконання якої доручено Комісії з наркотичних засобів.

У 1983 році Генеральна Асамблея призвала спеціалізовані установи й інші організації і програми системи ООН визначити спеціальні заходи по контролі над наркотичними коштами у своїх відповідних областях діяльності і приділяти більше увагу подібним до заходів.

На своєї 39й сесії в 1984 році Генеральна Асамблеї одноголосно прийняла три резолюції, що стосуються посилення міжнародного контролю над наркотичними засобами. В одній з них підкреслювалася, зокрема, важливість комплексних погоджених регіональних і універсальних дій.

На 40й сесії в 1985 році Генеральна Асамблея одноголосно ухвалила (рез. 40/122) скликати в 1987 році на рівні міністрів міжнародну конференцію з питань боротьби зі зловживанням наркотичними коштами і їхнім незаконним оборотом. Конференція, яка пройшла у Відні в червні 1987 року, прийняла програму співробітництва держав по всім комплексі питань, що стосуються боротьби з наркоманією, а також політичну декларацію по даному питанню. Конференція 1987 року з'явилася своєрідною підготовкою до конференції для прийняття нової конвенції, що відбулась у Відні в листопаду -- грудні 1988 року. Конференція прийняла Конвенцію ООН про боротьбу проти незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних речовин, що набрала сили 11 листопаду 1990 р.

На відміну від документів 1961 і 1972 років, нова конвенція робить ставку на прийняття міжнародно-правових заходів для припинення незаконної торгівлі наркотиками і забезпеченню невідворотності покарання злочинців. Вона передбачає можливість арешту і конфіскації іноземної власності, доходів, банківських рахунків, якщо для цього маються підстави, і спрямовані на активізацію співробітництва правоохоронних органів різних країн у цій області. Конвенція передбачає ряд нових форм співробітництва, наприклад застосування методу контрольованих постачань, що став досить широко й успішно застосовуватися в міжнародній практиці. Зміст методу укладається в тім, що відповідні органи держави, виявивши незаконне перевезення наркотиків, не затримують перевізника, а вступають у негласний контакт зі своїми колегами в країні, куди випливає вантаж. Таким чином, удається виявити не тільки перевізника, але й одержувачів вантажу, а іноді і більш повний ланцюг злочинців, що займаються наркобізнесом. У конвенції маються також спеціальні положення, що встановлюють порядок співробітництва держав у тих випадках, коли для незаконного обороту наркотиків використовуються морські судна, що несуть прапор якоїсь держави або не несущого прапора або пізнавальних знаків, що вказують на їхню реєстрацію.

Представники України беруть активну участь у роботі Комісії з наркотичних засобів, створеній у 1946 році. Її склад обирається Економічною і Соціальною Радою. Комісія визначає перелік наркотичних засобів, що підлягають контролю, дає рекомендації по наукових дослідженнях, сприяє виконанню міжнародних угод, розробляє проекти нових угод, дає висновку по в просам контролю над наркотичними коштами і т.п. В даний час у комісію входять представники 40 держав.

Заклопотаність тенденцією неухильного і досить швидкого росту злочинності в області наркобізнесу привела до скликання в лютому 1990 року спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН по даному в просу. На цій сесії Генеральна Асамблея ООН прийняла Політичну декларацію і Всесвітню про граму дій по міжнародному співробітництву в боротьбі проти незаконного обороту наркотичних засобів до психотропних речовин.

По лінії ООН приймаються й інші міри. З метою створення більш могутньої фінансової бази для здійснення співробітництва в даній області в 1971 році був створений Фонд ООН для боротьби зі зловживанням наркотиками. Бюджет Фонду складається з добровільних внесків держав. Основна задача Фонду -- надання технічної допомоги державам, у першу чергу що розвиваються, а також міжнародним організаціям у справі боротьби з незаконним оборотом наркотиків.

Комісія з наркотичних засобів неодноразово підкреслювала наявність зв'язку між незаконним оборотом наркотиків і інших видів злочинності, і насамперед міжнародним тероризмом.

1.3 Боротьба з міжнародним тероризмом

тероризм, в тому числі в його трансграничних формах, - одна з найбільш небезпечних форм злочинності. На сучасному етапі це явище перетворилось в фактор, серйозно дестабілізуючий нормальний розвиток міжнародних відносин. Особливу небезпеку можуть представляти терористичні посягання з використанням ядерних і інших засобів масового враження.

Процес становлення міжнародного співробітництва в протидії тероризму, формуванню його основних принципів і норм пройшов через визначені історичні етапи. Перші багатобічні зусилля держав на цьому напрямку до кінця 20х -- другій половині 30х років двадцятого сторіччя. У ході міжнародних конференцій по уніфікації карного законодавства удалося сформулювати і прийняти (у формі рекомендацій державам учасникам) визначення тероризму, під яким розумілося застосування якого-небудь засобу здатного тероризувати населення, з метою знищення всякої соціальної організації. На конференціях йшла також робота над створенням механізмів, що дозволяли б здійснювати карне переслідування терористів за межами національних границь. "Уніфікатори" підійшли впритул до визнання об'єктивної необхідності підкріплення мір, прийнятих на національному рівні, розробкою відповідних міжнародно-правових норм.

Новим етапом міжнародного співробітництва держав у цій області стала завершена в 1937 році розробка під егідою Ліги Націй Конвенції про попередження тероризму і покарання за нього, а також Конвенції про створення міжнародного карного суду. Хоча обидві конвенції так і не набрали сили, багато їхніх положень лягли в основу становлення таких діючих принципів і норм міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом, як невідворотність покарання злочинців, універсальна юрисдикція, зобов'язання або видавати передбачуваного злочинця, або переслідувати його в кримінально-процесуальному порядку, положення про взаємний обмін відповідною інформацією й ін.

Сучасні параметри міжнародного співробітництва держав по боротьбі з тероризмом в основному склалися в післявоєнний період. Дотепер міжнародному співтовариству не удалося (головним чином із-за домінувавших до останнього часу надмірної ідеологічної тяганини даної проблематики) виробити загальновизнане визначення тероризму, хоча в цілому і склалося загальне розуміння у відношенні основних складових цього явища. Насамперед мова йде про протизаконне насильство, як правило, із застосуванням зброї, прагненні залякати широкі шари населення, про безневинні жертви, а стосовно до терористичних актів, що торкають інтереси більш ніж однієї держави, є присутнім і міжнародним елементом. Що стосується політичної спрямованості, то міжнародне співтовариство не розглядає її як визначальну рису міжнародного тероризму, акти якого можуть відбуватися і по інших мотивах. В останні роки в VI Комітеті Генеральної Асамблеї ООН починаються кроки з метою додати новий імпульс роботі над визначенням міжнародного тероризму.

Через відсутність загальновизнаного усеосяжного визначення тероризму формування правових основ співробітництва держав у боротьбі з ним концентрується на тих напрямках, де його прояву представляють найбільшу небезпеку інтересам міжнародного співтовариства.

До дійсного часу сформувалася система міжнародної протидії тероризму, що включає в себе співробітництво на глобальному і регіональному рівнях, а також на двосторонній основі.

На глобальному рівні така взаємодія концентрується в рамках ООН, її спеціалізованих установ, насамперед ІКАО, ІМО, МАГАТЕ. Під їхньою егідою створена і діє міжнародно-правова база такого співробітництва, що включає в себе цілий ряд універсальних угод, таких як: Токійська конвенція про злочини і деякі інші акти, чинених на борті повітряних судів, 1963 року; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних судів 1970 року; Монреальская конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 року Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародного захисту, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 року Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 року; Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 року; що доповнює Монреальску конвенцію Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, 1988 року; Римська конвенція з боротьбі з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 року і Римський протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних плат форм, розташованих на континентальному шельфі, 1988 року. У 1991 році була прийнята Конвенція про маркірування пластичних вибухових речовин з метою їхнього виявлення.

На регіональному рівні питання співробітництва в боротьбі з тероризмом розглядаються в рамках НБСЄ ЄС, Ради Європи, Організації американських держав (ОАГ), Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) і ін. Розроблено і діє ряд міжнародних інструментів, регламентуючих співробітництво на цьому рівні: підсумкові документи нарад НБСЄ в Хельсінкі, Мадриді, Відні Парижеві; резолюції і рішення, прийняті органами ЄС підготовлена ОАГ Конвенція про попередження і покарання за здійснення актів тероризму, приймаючих форму злочинів проти осіб і зв'язаної з цим вимагання, коли такі акти носять міжнародний характер, 1971 року; розроблена Радою Європи Європейська конвенція про припинення тероризму 1977 року; Регіональна конвенція СААРК про припиненні тероризм 1987 року.

Співробітництво на двосторонній основі протікає у формі діалогу на різних рівнях, а також на базі Двосторонніх домовленостей. Так, зобов'язання про взаємодію в боротьбі з міжнародним тероризмом утримуються в ув'язнених Росією в 1992 році міждержавних договорах із Францією і Великобританією про принципи взаємин, а також укладених колишнім СРСР у 1990 році Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво з ФРН, Договори про дружбу і співробітництво з Італією. Росія є державою -- продовжувачем СРСР по ув'язнених у 70х роках двостороннім міжурядовим угодами про співробітництво в запобіганні викрадення цивільних повітряних судів з Афганістаном, Іраном, Фінляндією і Туреччиною (останнє в силу не вступило, оскільки не було схвалено турецькою стороною).

Двосторонні угоди в області боротьби з тероризмом, у тому числі і на міжвідомчому рівні, укладені, наприклад, між Італією і Туреччиною, Францією й Іспанією, Францією і Відню Суєлою, США й Італією.

Одна з відмітних рис сучасного тероризму -- динаміка його проявів і методів, до яких прибігають терористи для досягнення своїх цілей. Відповідно не мають застиглих форм принципи і норми, що регулюють співробітництво по боротьбі з актами міжнародного тероризму; багато хто з них знаходяться в процесі становлення.

Серед основних принципів такого співробітництва, що складають кістяк вищезгаданих універсальних, а також ряду регіональних і двосторонніх угод, що відповідають резолюцій ООН, рішень інших міжнародних органів,-- весь загальний осуд і визнання протиправності тероризму у всіх його проявах, де б і ким би здійснювались терористичні акти. Якщо перша частина цього принципу ще знаходить своє твердження в міжнародних угодах, то визнання протиправності тероризму без якихось вилучень уже зміцнене практично у всіх діючим у цій області універсальних угодах.

Центральним положенням усіх договорів про боротьбу з тероризмом, численних резолюцій ООН і інших міжнародних організацій є принцип міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом, послідовне втілення якого в життя відкриває магістральний шлях ефективної протидії цьому явищу.

Найважливіший напрямок співробітництва -- активне сприяння усуненню причин, що лежать в основі міжнародного тероризму. Особливе значення в цій області здобувають скоординовані зусилля держав по усуненню вогнищ міжнародної напруженості, регіональних криз і конфліктів, що виявляються живильним ґрунтом терористичних актів і інших проявів насильства. Борг кожної держави -- вносить свій внесок у міжнародні зусилля по ліквідації корінних причин цього явища. До таких причин Спеціальним комітетом ООН по міжнародному тероризму віднесений, зокрема, що суперечать Статуту ООН застосування сили, агресія, порушення політичної незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав, расизм, політика геноциду, фашизм і неофашизм, політична, соціальна і економічна несправедливість, порушення прав людини, бідність, голод, убогість, страждання й ін. Прийнявши до зведенню дослідження, проведене по цьому питанню Спеціальним комітетом, Генеральна Асамблея ООН неодноразово (зокрема, у своїх резолюціях 42/159 від 7 грудня 1987 р., 44/29 від 4 грудня 1989 р., 46/51 від 9 грудня 1991 р.) зверталася з закликом до державам і органів ООН сприяти поступової ліквідації корінних причин міжнародного тероризму, приділяючи при цьому "особлива увага всім ситуаціям, включаючи колоніалізм, расизм і ситуації, зв'язані з масовими і грубими порушеннями прав людини й основних воль, а також ситуації, що склалися в результаті іноземного панування й окупації, що можуть викликати міжнародний тероризм і поставити під погрозу міжнародний світ і безпека".

Принцип співробітництва охоплює також такі конкретні напрямки, як: взаємодія держав у рамках міжнародних угод і організацій; розробка нових домовленостей; прийняття практичних заходів для запобігання терористичних зазіхань, включаючи обмін інформацією і координацію необхідних мір; надання державами один одному кримінально-процесуальної допомоги; співробітництво з метою мирного врегулювання споровши, що стосуються тлумачення і застосування конвенцій в області боротьби з тероризмом.

Дієвість співробітництва в боротьбі з тероризмом прямо зв'язана з забезпеченням невідворотності покарання осіб, що зробили злочин. В усіх діючих у цій області глобальних угодах (за винятком Токійської конвенції 1963 р.) закріплюється принцип універсальної юрисдикції, що дозволяє установити юрисдикцію над злочином, а отже, забезпечити невідворотність покарання злочинця незалежно від місця його перебування і здійснення злочину. Цей принцип ґрунтується на дії механізму "або видай, або суди", коли держава-учасник, якщо вона не піддала карному переслідуванню знаходиться на її території злочинця, зобов'язано видати його іншому учаснику (зрозуміло, якщо останній звернеться із відповідним проханням) для цілей такого переслідування. Ефективність функціонування даного принципу багато в чому залежить від рівня довіри між державами, від їхньої політичної волі і готовності співробітничати, для того щоб терористи понесли заслужене покарання.

Вести боротьбу з тероризмом можна тільки "чистими руками", спираючи на загальні для людства цінності. Вимога про неухильне проходження міжнародному праву в боротьбі з тероризмом знайшло відображення у відповідних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, у преамбулі Римської конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 року.

1.4 Міжнародні органи по боротьбі зі злочинністю

Співробітництво держав у боротьбі з різними видами злочинів, як видно з попередніх параграфів, здійснюється не тільки на основі угод, але й у рамках міжнародних організацій, органів, конференцій.

У 1872 році відбувся Перший пенітенціарний конгрес, на якому була створена Міжнародна карна і пенітенціарна комісія (МУПК). Потім були проведені ще десять таких конгресів, на до яких обговорювалися питання ідентифікації злочинців, координації діяльності поліцейських органів, підготовки карної статистики і т.п.

У рамках Ліги Націй була почата спроба уніфікувати карне законодавство. З цією метою був проведений ряд конференцій, що стосуються боротьби з тероризмом. Оскільки Ліга Націй займалася боротьбою з незаконним оборотом наркотиків, з торгівлею жінками і дітьми, з работоргівлею і з поширенням порнографічних видань, вона заснувала ряд комітетів з цих питань, що контролювала виконання відповідних договорів, збирали інформацію, обробляли дані про злочинність і т.п.

Створення ООН поклало початок новому етапу в боротьбі з міжнародною злочинністю. Відповідно до Статуту ООН різні аспекти даної проблеми постійно розглядаються Генеральною Асамблеєю й Економічною і Соціальною Радою. У деяких випадках до цієї проблематики підключається і Рада Безпеки. Відповідно до його резолюції 635 від 14 червня 1989 р. ІКАО підготувала Конвенцію про маркіруванню пластичних вибухових речовин з метою їхнього виявлення, що була підписана " 1991 року 79 державами. Крім ІКАО боротьбою з міжнародною злочинністю займаються й інші спеціалізовані установи ООН, так само як і багато хто міжурядові і неурядові організації.

Однак головна робота проходить у рамках ООН. У 1950 році рішенням Генеральної Асамблеї був створений Комітет з попередження злочинності і боротьбі з нею, що замінив собою МУПК (спочатку називався Спеціальний консультативний комітет експертів по попередженню злочинності і звертанню з правопорушниками). Комітет складався з 27 членів, що діяли в особистій якості (обиралися на сесіях ЭКОСОС терміном на 4 роки).

Комітет робив допомогу ЭКОСОС у координації діяльності органів ООН з питань боротьби з злочинністю, підготовляв програми співробітництва в даній області, сприяв обміну досвідом між державами і т.п.

Рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1991 р. Комітет припинив своє існування, і замість нього була створена Комісія з попередження злочинності і карному правосуддю в якості нової функціональної комісії ЭКОСОС. Це було зроблено відповідно до рекомендацій, що утримуються в Декларації принципів і програмі дій Програми ООН по попередженню злочинності (прийняті на 46й сесії Генеральної Асамблеї ООН). До місія складається з представників 40 держав-членів, що обираються ЭКОСОС на 3 роки.

Комісія призначена стати центральною ланкою системи органів ООН, що займаються питаннями з співробітництва по боротьбі зі злочинністю. Серед її функцій -- розробка керівних принципів ООН у даній сфері, контроль і огляд ходу здійснення програми ООН в області попередження злочинності і карного правосуддя, сприяння і допомога в координуванні заходів регіональних і меж регіональних інститутів. На першій сесії (Відень, квітень 1992 р.) Комісія визначив пріоритетні на правління своєї діяльності. Серед них -- організована й економічна злочинність, включаючи відмивання грошей, захист навколишнього середовища кримінально правовими коштами й ін.

Відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН, прийнятим у 1950 році, кожні п'ять років проводяться Конгреси ООН по попередженню злочинності і про рощення з правопорушниками. Конгреси являють собою універсальний форум, на якому під водяться підсумки співробітництва в даній області за минулі п'ять років і приймаються рішення щодо конкретних дій і основних напрямків.

З 1955 року було проведено 8 таких конгресів. Восьмий відбувся в Гавані з 27 серпня по 7 вересня 1990 р. Його скликанню передували 5 регіональних під готовительных нарад (у Банкоку, Хельсінкі, Сан-Хосе, Каїрі й Аддис-Абебі). Крім того, у Відні було проведено 5 міжрегіональних нарад по підготовці Конгресу. У його роботі взяли участь представники 127 держав.

Конгрес прийняв понад 50 документів по наступних п'ятьох темах його порядку денного: попередження злочинності і карне правосуддя в контексті розвитку; політика в області карного правосуддя в зв'язку З проблемами, що стосуються тюремного ув'язнення, других кримінально-правових санкцій і альтернативних мір; національні і міжнародні дії по боротьбі з організованою злочинністю і терористичної діяльністю; попередження злочинності неповнолітніх, правосуддя у відношенні таких осіб; нормотворчість і керівні принципи ООН в області попередження злочинності, а також карного правосуддя. Значне місце в роботі Конгресу зайняло обсудження таких питань, як боротьба з організованою злочинністю, скасування страти, основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами по підтримці правопорядку, корупція в сфері державного керування, злочину, зв'язані з застосуванням комп'ютерів, і т.п. Рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 грудня 1950 р. створений також інститут національних кореспондентів. Державам було запропоновано призначити по одному або по більше представників, що мають кваліфікацію або досвід професіоналів, або наукових експертів в області попередження злочинності й звернення зі злочинцями для роботи в якості індивідуальних кореспондентів при Соціальному департаменті ООН. Задум укладався в тім, щоб залучати цих експертів до підготовки Конгресів ООН по попередженню злочинності і звертанню з право порушниками, а також до участі в нарадах експертів консультативних груп по боротьбі зі злочинністю. Останнім часом у зв'язку з проведеним Секретаріатом ООН відновленням списку національних кореспондентів були уточнені їхні функції. Серед них: інформування Секретаріату ООН про події в їхніх країнах, що стосується попередження злочинності і боротьби з нею, шляхом представлення документації, зокрема текстів законодавчих актів, статистичних даних, наукових доповідей і досліджень; надання Секретаріату сприяння в зборі такий інформації, що може знадобитися для досліджень; сприяння поширенню інформації ООН у даній області, що може становити інтерес для держав-членів і може бути використана ними. У діяльності ООН у даній області значна роль відведена створеному в рамках Секретаріату ООН Центру по соціальному розвитку і гуманітарним у просам, при ньому існує Відділ по попередженню злочинності і карному правосуддю. Завдяки його діяльності Центр є власне кажучи головним підрозділом системи ООН, що володіє професійним і технічним досвідом у питаннях попередження злочинності, карного правосуддя, а також в області кримінології. Одночасно Відділ по попередженню злочинності виконує функції секретаріату конгресів і Комісії з попередження злочинності. Широку популярність одержали і багато інших органів, діяльність яких не зв'язана безпосередньо з ООН. Серед них -- Міжнародна організація карної поліції (Інтерпол), створена в 1923 році. Інтерпол складається з представників національних поліцейських установ і має на меті сприяти установленню взаємних ділових контактів між поліцейськими органами й об'єднанню зусиль усіх національних правоохоронних органів, покликаних вести боротьбу з карними злочинами.

1.5 Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочиністю

Боротьба зі злочинністю належить до пріоритетних напрямів міжнародного співробітництва, її зростання та інтернаціоналізація перетворили цю боротьбу на одну з головних соціальних проблем і обумовили необхідність взаємодії держав у справі її розв'язання. Це співробітництво розвивається у двох основних напрямах: укладення міжнародних договорів про боротьбу з окремими вилами міжнародних злочинних діянь і участь держав у міжнародних організаціях, що спеціалізуються в боротьбі зі злочинністю.

Міжнародне співробітництво держав у цій важливій сфері грунтується на системі певних критеріїв, стандартів, тобто міжнародних принципах. Це загальні, керівні, загальновизнані положення, що визначають сутність організації та діяльності держав, а також міжнародній організацій у сфері боротьби з міжнародними злочинними діяннями. У юридичній літературі поширеною є думка про те, що зазначені принципи доцільно розташувати у двох групах. Першу групу становлять основні (загальні) принципи, що характеризуються спільними, загальновизнаними положеннями, дія яких поширюється на всю сфері міжнародного права. До другої групи включаються спеціальні (галузеві) принципи, які характеризуються більш вузькою сферою застосування, обумовленою специфікою предмета правового регулювання.

Вважаю за доцільне підтримати такий підхід до класифікації принципів міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Наведена класифікація відбиває системний характер принципів, їх об'єктивну обумовленість, розкриває закономірні взаємозв'язки між ними. Співробітництво у справі боротьби зі злочинністю є лише частиною міжнародного співробітництва держав, тому на нього поширюються всі основні принципи міжнародного права, Водночас, врахування галузевих особливостей при класифікації принципів має важливе практичне значення, оскільки дає можливість повніше виявити як загальні, так і специфічні риси, характерні для принципів, що застосовуються у конкретній сфері міжнародного співробітництва.

Основні (загальні) принципи характеризуються тим, що поширюються на всю сферу сучасного міжнародного права. Вони є нормативним вираженням найважливішим закономірностей і підвалин сучасної системи міжнародних відносин, "пронизують структуру міжнародного права, регламентуючи характер зв'язків її елементів, і визначальною мірою впливають на механізм взаємодії цього права з іншими соціальними системами і насамперед із системою з міждержавних відносин" .

Основні принципи міжнародного права, на думку Д.І.Фельдмана та В.МЛихачова, складаючи його фундамент, спрямовують і координують усі стадії правового регулювання міжнародних відносин, виступають критерієм законності.

Основні принципи міжнародного права, зафіксовані у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами і відповідно до Статуту ООН, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970 р., Декларації принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємовідносинах, що містяться в Заключному акті Наради по безпеці і співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 р. До них зокрема, належать: незастосування сили або погрози силою; мирне вирішення міжнародних спорів; невтручання у внутрішні справи інших держав; міжнародне співробітництво; рівноправність і самовизначення народів; суверенна рівність держав; добросовісне виконання зобов'язань в міжнародному праві; повага прав людини; недоторканність кордонів; територіальна цілісність.

Проаналізуємо дію окремих загальних принципів міжнародного права і специфіку, яку вони набирають при регулюванні співробітництва у сфері міжнародної боротьби зі злочинністю. Незастосування сили або погрози силою. Відповідно до п. 4 ст. 2 Статуту ООН "усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим способом, несумісним із цілями Об'єднаних Націй". Згодом наведена формула Статуту ООН була конкретизована в цілому ряді міжнародних-правових документів .

Обов'язок незастосування сили поширюється на всі держави і є основою для співробітництва між державами в різних сферах, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Нормативний зміст зазначеного принципу є досить широким. Його можна викласти в таких основних положеннях:

-- співробітництво між державами у сфері боротьби зі злочинністю має грунтуватися на добровільній основі, без будь-якого примусу силою, чи погрози силою. На мій погляд, це положення має важливе значення для всього об'єму співробітництва держав у справі міжнародної боротьби зі злочинністю, починаючи з питань укладення міжнародно-правових договорів і завершуючи їх сумлінним виконанням;