Міжнародне співробітництво
Поняття міжнародної боротьби з незаконним обігом наркотиків, світовим тероризмом. Визначення ролі Інтерполу в міжнародній боротьбі з кримінальною злочинністю. Взаємодія України з іншими державами, органами і організаціями у боротьбі із правопорушниками.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.10.2012 |
| Размер файла | 77,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
-- проблеми, що виникають при співробітництві в сфері кримінальної юстиції, не можуть використовуватися для безпідставного прямого або непрямого застосування сили чи погрози силою. Статут ООН передбачає лише два виняткові випадки, коли збройна сила може бути застосована: з метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози мирові, порушення миру або акту агресії (статті 39 і 42). Мирне вирішення спорів у сфері міжнародної боротьби зі злочинністю діє тією ж мірою, в інших сферах міжнародних відносин. Відповідно до п. З ст. 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так щоб не підливати загрозі міжнародні мир, безпеку і справедливість. Особливістю принципу мирного вирішення міжнародних спорів є досить широкий перелік засобів мирного врегулюванні спірних питань. Статут ООН (стаття 33) над ас сторонам спору свободу вибору таких мирних засобів, які вони вважають найбільш прийнятними: переговори, посередництво, примирення арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів тощо.
Під час вирішення спору у сфері кримінальної юстиції, держави вправі самостійно обирати мирне вирішення. Такі способи, як правило, містяться у текстах договорів.
Принцип мирного вирішення спорів одержав визнання як універсальна норма в Договорі між Україною І Китайською Народною Республікою "Про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах" (31 жовтня 1992 р.). Відповідно до ст. 32 спори, які виникають з питань тлумачення або виконання даного Договору, повинні вирішуватися по дипломатичних каналах. Відповідно до принципу невтручання у внутрішні справи жодна держава, або група держав, не мають права втручатися у внутрішні справи будь-якої іншої держави (п. 7 ст. 1 Статуту ООН).
У сфері боротьби із злочинністю зазначений принцип має особливе значення, оскільки саме тут нерідко спостерігається втручання в особисте життя людини, обмеження її свободи і особистої недоторканності. Зокрема, згідно з ст. 7 Європейської конвенції 1983 р. про передачу засуджених осіб, держава, де винесений вирок, забезпечує, щоб особа, яка підлягає передачі, дала на це свою згоду і зробила це без примусу і з повним розумінням правових наслідків, що можуть настати після передачі.
Відповідно до Європейської конвенції про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню з метою захисту прав людини створено Європейський комітет з тією ж назвою.
Серед спеціальних принципів у сфері міжнародно-правової боротьби зі злочинністю можна виділити невидачу громадян і політичних емігрантів. Співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю ведеться лише щодо загально-кримінальних злочинів. Обвинувачувані у вчиненні політичних злочинів або переслідувані з політичних мотивів особи, не підпадають під дію міжнародних договорів.
Згідно з ст. З Європейської конвенції про видачу правопорушників: "Видача не здійснюється, якщо злочин, стосовно якого вона запитується, розглядається запитуваною Стороною як політичний злочин або злочин, пов'язаний з політичним".
Аналіз міжнародно-правових актів свідчить, що в них відсутнє чітке поняття політичного злочину. Визначення характеру вчиненого злочину, як правило, передається на розгляд держави, до якої спрямована вимога про видачу. Однак відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників міжнародні злочини і діяння, визнані екстрадицій ним й багатосторонніми договорами, змістом яких є боротьба з окремими видами злочинів (наприклад, Конвенція про рабство 1926 р.. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних судів 1970 р. тощо) не .чають політичного характеру.
Невідворотність покарання. Правовий зміст цього принципу полягає в тому, що кожна особа, яка вчинила злочин, має зазнати покарання. У міжнародному праві принцип невідворотності покарання є тією основою, що сприяє співробітництву в сфері боротьби із злочинністю. Якщо ж не передбачено покарання за діяння, віднесені міжнародним правом до категорії починів проти миру і людства, це не є обставиною, що звільняє винну особу від міжнародної кримінальної відповідальності .
Обов'язок притягувати до кримінальної відповідальності злочинців зобов'язує держави співробітничати у цій сфері й диктує специфічні форми співробітництва.
Гуманність. Цей принцип пов'язаний з принципом невідворотності покарання і суть його полягає в тому, що покарання мас відповідати меті ресоціалізації злочинця. Воно є не тільки карою за вчинений злочин, а й має на меті перевиховання і виправлення. Принцип гуманності в кримінальній юстиції закріплений в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р , Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. І Протоколі № 6 до Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими І957 р., Основних принципах поводження з ув'язненими 1990 р., Зводі принципів захисту осіб, що піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі 1988 р., Європейській конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1984 р.; Конвенції про рабство 1926 р. та інші.
Захист пряв своїх громадян за кордоном. Суть цього принципу полягає в тому, що перебуваючи за межами своєї держави, особа не втрачає зв'язку з державою свого громадянства. Вона знаходиться під юрисдикцією країни перебування, але у той же час на неї поширюється дія законодавства держави громадянства. Цей принцип закріплений у статтях Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.
Розділ ІІ. Аналіз діяльності Інтерполу
2.1 Визначення ролі Інтерполу в міжнародній боротьбі з кримінальною злочинністю
У рамках Інтерполу склався постійно діючий механізм кооперації і координації дій поліції різних країн у боротьбі з загально-кримінальною злочинністю. Але контакти поліцейських служб у системі Інтерполу - лише частина більш загального і широкого міжнародного співробітництва держав по соціальних питаннях, у числі яких пошуки найбільш ефективних форм і методів боротьби з кримінальною злочинністю як на національному, так і на міжнародному рівні займають важливе місце.
Очолює таке співробітництво Організація Об'єднаних Націй. Згідно ст. 1 Статуту ООН, цілями Організації є:
підтримувати міжнародний мир і безпеку; розвивати дружні відносини між державами;
здійснювати міжнародне співробітництво в вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;
бути центром для узгодження дій держав у досягненні цих загальних цілей.
У 1950 році ООН охарактеризувала проблему боротьби з кримінальною злочинністю як соціальну проблему, що викликає зростаючу тривогу суспільства. Тоді ж резолюцією 415 Генеральна Асамблея поставила перед ООН задачу - сприяти, координувати і заохочувати міжнародне співробітництво держав у цій області. Мова, зокрема, йшла про договірно-правову координацію міжнародної боротьби з кримінальними злочинами, що стосуються інтересів декількох держав, підтримці контактів з різними міжнародними організаціями, що беруть участь у тому чи іншому ступені в цій боротьбі.
Питання боротьби з кримінальною злочинністю і її попередженнями є предметом обговорення Генеральної Асамблеї ООН. У цьому зв'язку можна назвати резолюцію Генеральної Асамблеї "Світовий соціальний стан" від 19 грудня 1968 р., у якій поряд з іншим міститься рекомендація державам розробляти відповідну політику, спрямовану на боротьбу з "дитячою злочинністю і злочинністю в умовах швидких соціальних перетворень". У 1967 році Генеральна Асамблея схвалила документ за назвою "Найбільш ефективні методи і способи попередження злочинності і поліпшення звертання з правопорушниками (міжнародний план дій)".
У складі органів ООН створено кілька спеціалізованих служб, у тому числі Комітет з попередження злочинності і боротьби з нею, Комісія з наркотичних засобів і ін.
Визначений внесок у міжнародну боротьбу з кримінальною злочинністю вносять регіональні дослідницькі інститути і центри ООН, що працюють у Римі, Хельсінкі, Каїрі, Токіо, Коста-Ріці.
Раз у п'ять років під егідою ООН проводяться конгреси по попередженню злочинності і звертанню з правопорушниками, на яких широко обговорюються проблеми співробітництва в цій області, проводиться обмін досвідом, підводяться підсумки минулого періоду і намічаються шляхи подальшого розвитку співробітництва, його активізації. У роботі цих конгресів, у розробці їхнього порядку денного, підготовці статистичних і довідкових матеріалів беруть участь представники Інтерполу.
Свій внесок у справу міжнародної боротьби з загально-кримінальною злочинністю вносять, як указувалося вище, спеціалізовані установи ООН:
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) - медичні аспекти боротьби з наркоманією;
Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) -- збереження і захист від розкрадань і знищення культурних цінностей і культурної спадщини людства, зокрема археологічних і історичних пам'ятників, художніх творів, стародавніх прикрас, виробів народного промислу, і т.д.;
Міжнародна організація цивільної авіації.
Єдина міжнародна організація, що вносить безпосередній практичний внесок у справу припинення кримінальної злочинності - це Міжнародна організація кримінальної поліції, що спеціально створена з цією метою, що зафіксовано в ст. 2 її статуту. У її задачі входить:
Сприяти широкому взаємному співробітництву всіх органів кримінальної поліції в межах діючого в країнах законодавства й у дусі Загальної декларації прав людини.
Створювати і розвивати інститути, що можуть сприяти успішному попередженню і боротьбі з кримінальною злочинністю.
Зазначені в ст. 2 статуту цілі визначили і дві сфери прикладання зусиль Інтерполу, що умовно можна назвати зовнішньої і внутрішній. Зовнішня - сприяти взаємним прямим контактам кримінальної поліції різних країн, що можуть встановлюватися і підтримуватися поза Інтерполом. Внутрішня - створення в рамках організації, її Генерального секретаріату різних комітетів, технічних служб, що полегшують підтримку прямих взаємних контактів і в цілому сприяють боротьбі з кримінальною злочинністю. У повсякденній практиці обидві сфери діяльності виявляються як взаємозалежні і взаємодоповнюючі.
У якості першочергової Інтерпол взяв на себе задачу сприяти прямому взаємному співробітництву органів кримінальної поліції. Зміст поняття "пряме взаємне співробітництво" було визначено ще на установчому конгресі Інтерполу у Відні в 1923 році. Під ним розуміються "безпосередні міждержавні контакти поліцейських органів з метою надання взаємної допомоги, здійснювані без участі дипломатичних служб".
Учасники конгресу 1923 року висловилися за підведення під прямі контакти органів поліції твердої договірної бази, щоб "позбавити їх від суб'єктивного розсуду окремих поліцейських керівників і посадових осіб". Тому конгрес вирішив "домагатися повсюдного проведення в життя цієї попередньої домовленості шляхом висновку міжнародних угод".
Ця ідея початку втілюватися тільки в 60х роках у практиці укладання угод про надання так званої відомчої кримінально-пошукової допомоги. Такі угоди стали укладати найчастіше між країнами, що співпрацюють по лінії міністерств (відомств) внутрішніх справ, але винятково для полегшення безпосередніх прямих контактів органів кримінальної поліції. Мова в таких угодах йде про випадки співробітництва по кримінальних справах і по дорожньо-транспортних випадках, що стосується інтересів обох країн, що співпрацюють.
У тому ж контексті варто згадати й угоди про так звані "малі перетинання кордону" однієї країни співробітниками поліції іншої країни у випадку переслідування злочинця, що втікає, "по гарячих слідах". Ініціатором практики таких договорів у 60х роках стала ФРН, що уклала угоди про співробітництво органів поліції зі своїми найближчими сусідами - Бельгією, Голландією й ін. На підставі цих угод поліція однієї договірної сторони може переслідувати злочинця в глиб території сусідньої держави на відстані до 20 км.
В успішному функціонуванні як зовнішньої, так і внутрішньої сфери докладання зусиль Інтерполу вирішальну роль грають національні центральні бюро країн - членів організації. Разом з Генеральним секретаріатом вони складають його стабільно діючий робочий механізм, базу повсякденного міжнародного співробітництва поліції різних країн.
У відповідності зі ст. 25 і 26 статуту Генеральний секретаріат - це постійно діюча служба організації і "міжнародний центр по боротьбі з загальною злочинністю". Для реалізації цього призначення в складі Генерального секретаріату створені різні картотеки й архіви, інші технічні служби, системи оперативних комунікацій, покликані забезпечити і полегшити взаємодію і кооперацію поліцейських відомств країн-членів. Ці служби укомплектовані кваліфікованими фахівцями і технічним персоналом.
Для поліції кожної з країн НЦБ - це служба, через яку вона одержала практичний "вихід" у повсякденне міжнародне співробітництво, можливість взяти участь у міжнародній боротьбі з кримінальною злочинністю. Для Інтерполу НЦБ є сполучними ланками з поліцією країн-членів, його опорними пунктами міжнародного поліцейського співробітництва в цілому.
У своїй країні бюро підтримує зв'язок з різними національними установами, такими як суд, прокуратура, банки, митні й імміграційні служби, а на міжнародному рівні - із НЦБ інших країн і з Генеральним секретаріатом. Від імені поліції своєї країни національне центральне бюро звертається в Генеральний секретаріат (безпосередньо чи в НЦБ іншої країни) з різними діловими проханнями.
Кожне НЦБ виходить насамперед з інтересів своєї країни. Але як частина організаційної структури Інтерполу, воно представляє на території країни і його інтереси. Тому саме воно організує виконання запитів, що надходять від НЦБ інших країн чи від Генерального секретаріату. У країнах, де НЦБ функціонує у верхній ланці поліцейської ієрархії, вона в наказовому порядку доручає це виконавцям -- підлеглим поліцейським інстанціям. Там же, де НЦБ займає більш скромні позиції (наприклад, входить у підрозділ кримінальної реєстрації) і наділено тому дуже обмеженою адміністративною компетенцією, переадресовані їм запити не можуть носити характер доручення, а направляються безпосереднім виконавцям у вигляді прохання, хоча і що йде як би "зверху".
У "Доктрині НЦБ", прийнятій на 34й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу в РіодеЖанейро в 1965 році, відзначений ще один дуже важливий напрямок їхньої діяльності: НЦБ як представник Інтерполу в державі повинна домагатися активної участі національної поліцейської служби в справах цієї організації, інформувати її особовий склад про переваги перебування в Інтерполі, роз'ясняти умови і принципи міжнародної поліцейської кооперації в його системі. "Доктрина" закликає НЦБ стати пропагандистами політики Інтерполу, ініціаторами й одночасно провідниками втілювачами в життя всіх рішень його Генеральної асамблеї.
Таким чином, саме національні центральні бюро забезпечують ефективність участі поліції країн-членів Інтерполу в міжнародному поліцейському співробітництві, у тому числі і на рівні прямих двосторонніх контактів.
2.2 Принципи діяльності Інтерполу
Розглядаючи специфічні принципи співробітництва поліції країн-членів у системі Інтерполу, слід вказати передусім на наступне.
1. По-перше, у співробітництві можуть брати участь всі органи, у функції яких входять попередження, розкриття, розслідування злочинів і розшук злочинців. Це так називаний функціональний принцип співробітництва, що означає, що будь-який орган поліції чи кримінального переслідування може здобути користь з міжнародного співробітництва поліції незалежно від своєї офіційної назви чи адміністративного статусу. Під кримінальною поліцією розуміються функції, виконувані кримінальною поліцією, а не сама система органів.
Наприклад, у Франції відповідно до Кримінально-процесуального кодексу 1958 року функціями по розслідуванню злочинів наділені суди, прокуратура і кримінальна (по французькій термінології - судова) поліція. Усі вони можуть звертатися по допомогу в Інтерпол. Таким чином, термін "кримінальна поліція" у назві організації характеризує її функції по наданню сприяння різним правоохоронним органам у розкритті і розслідуванні злочинів і розшуку злочинців.
2. По-друге, співробітництво на національному рівні повинне бути поставлене на міцну організаційну і правову основу; створена служба (НЦБ), що забезпечує його цілодобову безперервність; визначені механізм співробітництва і його процедура з урахуванням можливості залучення в нього всіх зацікавлених органів поліції країни.
3. По-третє, співробітництво повинне бути перейняте духом взаємності, обов'язковості виконання всіх поступаючих від партнерів по кооперації і від Генерального секретаріату запитів.
4. По-четверте, співробітництво держав в Інтерполі повинне здійснюватися тільки по справах про загально-кримінальні злочини. Згідно ст. 3 статуту, організація відмовляє в допомозі по справах політичного, релігійного, військового чи расового характеру.
У випадку так званих прикордонних справ, що в одних країнах можуть кваліфікуватися як загально-кримінальні злочини, а в інші -- як політичні (релігійні, військові, расові), поліція в кожному конкретному випадку зберігає за собою право вирішувати, надавати допомогу чи відмовляти в ній у відповідності зі своїм національним законодавством. Таким чином, визначення характеру вчиненого злочину - справа внутрішньої компетенції країн-членів Інтерполу.
Змінюване розуміння принципів міжнародного співробітництва країн у системі Інтерполу завдає непоправної шкоди самому співробітництву, знижує його ефективність, а іноді навіть ставить під сумнів щирість заяв окремих країн про повагу його принципів і цілей.
Повертаючись до питання про загально-кримінальні злочини, варто вказати, що об'єктом свого практичного впливу Інтерпол обрав лише, як відзначав німецький криміналіст В. Зілаф, "організовану в міжнародному плані злочинність, що стала суворим реальним фактом, на який поліція не повинна закривати очі". Ці злочини й особи, їх здійснюючі, у документах організації називаються "міжнародними".
Переліку "міжнародних загально-кримінальних злочинів" в Інтерполу немає. Його взагалі не існує. Велику їхню частину складають так звані "конвенційні злочини", тобто такі злочини, небезпека яких для світового співтовариства держав зафіксована в багатосторонніх конвенціях, таких як Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 року, Женевська конвенція про боротьбу з фальшивомонетництвом 1929 року й ін.
Практично сфера інтересів Інтерполу набагато ширша: він уживає заходів по боротьбі і з деякими іншими видами злочинів - крадіжками і перепродажем творів мистецтва, легкових автомашин та ін. Звичайно, такі злочини стають об'єктом уваги Інтерполу в тому випадку, якщо в них у наявності міжнародний елемент: украдені в одній країні, таємно вивезені чи переправлені в іншу і там продані.
Оцінка Інтерполом конкретного злочину як "міжнародного" може залежати від фактичних обставин його здійснення чи від місця настання шкідливих наслідків (за межами території країни, де вчинено).
В офіційному виданні Інтерполу, присвяченому 50річчю організації, було відзначено, що особливістю міжнародних злочинів є наявність так званих міжнародних ознак. Їх чотири:
вид вчиненого злочину;
небезпека злочину для внутрішніх інтересів більш ніж однієї країни;
характеристика злочинця чи хоча б одного з його спільників як роз'їжджаючого по країнах;
поведінка злочинця чи його спільників.
Перша і друга ознаки враховуються при оцінці злочину, а третій і четвертий - при оцінці особистості і поведінки злочинця (чи його спільників). А. Боссар приводить перелік злочинів, які відносяться на підставі цих ознак до категорії "міжнародних"5. Це, по-перше, "міжнародно-значимі по своїй сутності злочини": торгівля наркотичними засобами, контрабанда й ін. Автор не розкриває змісту терміну "міжнародно-значимі по своїй сутності". Судячи з приведених ним злочинів, можна припустити, що мова йде про злочини, окремі стадії чи епізоди яких зроблені на території різних країн.
До категорії "міжнародних" відноситься також кожен злочин, наслідки якого виявляються за межами держави, де він був вчинений (наприклад, фальшиві американські долари були виготовлені і збуті у Франції, а збиток заподіяний грошовому обігу США).
Нарешті, у якості "міжнародних" оцінюються нічим не пов'язані між собою злочини того самого виду, що часто повторюються в різних країнах протягом тривалого часу, створюючи "загальну міжнародну проблему", вирішити яку держави можуть, лише скооперувавши свої зусилля (наприклад, по справах про захоплення повітряних суден, що виконують польоти на міжнародних авіалініях).
Поведінка конкретного злочинця чи його спільників перетворює національний злочин у міжнародний. У цьому випадку сам злочин може і не виходити за рамки діяння локального значення, наприклад крадіжка з готелю. Однак якщо на рахунку особи чи групи осіб, що його вчинили, уже є подібні чи інші злочини, зроблені в двох чи більше країнах, то можна говорити про ідентичність злочинців. Такі злочинці реєструються в картотеках Інтерполу як "міжнародні".
З урахуванням сказаного теоретично якості "міжнародного" може набути будь-який злочин, що приводиться в кримінальних кодексах країн, вчинений "міжнародним" злочинцем. Як "міжнародний" буде розцінений злочин, вчинений особою, що переховується від покарання в іншій країні. Критерії першої і другої груп фахівцями Інтерполу розцінюються неоднаково. При рішенні питання про те чи є злочин міжнародним, інформації про самого злочинця надається першорядне значення.
Інтерпол багато разів безуспішно намагався сформулювати "визначення, що орієнтується на практику кримінальної поліції", поняття "міжнародний злочинець". Ще в 1930 році було запропоновано розпливчасте визначення цих правопорушників як "злочинців, що вимагають міжнародного придушення". Це визначення аж ніяк не характеризувало самих злочинців, тому що виходило з того, що не їхньої дії, а тільки прийняті міри перетворюють їх у "міжнародних". Однак аналогічний критерій лежить і зараз в основі поняття "міжнародний злочинець".
До розглянутої категорії осіб в Інтерполі відносять членів міжнародних злочинних банд, що спеціалізуються, наприклад, на незаконній торгівлі наркотиками, на крадіжках і перепродажі творів мистецтва, виготовленні і збуті підроблених туристських чеків, грошей і т.д., чи членів різних злочинних груп, що роз'їжджають по країнах і здійснюючих крадіжки з готелів (готельні злодії), шахрайства (найчастіше з дорогоцінними каменями, ювелірними прикрасами і т.д.), кишенькові крадіжки. І ті і інші відносяться до категорії звичних злочинців-професіоналів.
До "міжнародних" в Інтерполі зараховують і злочинців, як би прив'язаних до одного місця, але з міжнародним розмахом дії, тобто наслідки вчинених злочинів можуть проявитися за межами країни, де вони були зроблені.
Є ще одна категорія злочинців, питання викриття яких і притягнення до кримінальної відповідальності може бути успішно вирішене тільки при співробітництві двох чи більше країн. Це - особи, що порушили один раз закон своєї країни і втекли від покарання за кордон. Тут також з'являється міжнародний елемент, тому що питання про розшук, затримку і видачу злочинця зацікавленій країні може бути вирішене тільки шляхом міждержавних чи міжвідомчих переговорів.
Як бачимо, чітких критеріїв "міжнародного злочину" і "міжнародного злочинця" нема, і навряд чи вони можуть бути. Віднесення конкретного злочину чи конкретного злочинця до категорії "міжнародних" залежить від конкретних фактичних обставин і умов його здійснення чи настання шкідливих наслідків, чи просто від характеристики особистості злочинця (або хоча б одного з учасників злочину) як злочинця "міжнародного".
У публікаціях Інтерполу вказується, що терміни "міжнародний злочин" і "міжнародний злочинець" використовуються як робочі через брак точних наукових термінів для позначення відповідних діянь і особи. Але і це може привести до небажаної плутанини, тому що в міжнародно-правовій літературі і документах "міжнародними" називають особливо небезпечні злочини, зроблені проти миру і людяності.
Відповідно до основної функції кримінальної поліції - попереджати і розкривати карні злочини - таку ж ціль поставив перед собою й Інтерпол. Співробітництво в рамках Інтерполу не замикається сферою каральної діяльності поліції. У відповідності зі ст. 2 статуту Інтерпол повинен сприяти й успішному попередженню загальної кримінальної злочинності. Тому в його діяльності маються елементи не тільки процесуального, але й інформаційного характеру.
Міжнародне співробітництво поліції в рамках Інтерполу як діяльність, що знаходиться на стику міжнародного і внутрішньодержавного права, регулюється нормами його статуту і доповнюється для кожної з країн-членів нормами національного права.
2.3 Координація Інтерполом міжнародного розшуку злочинців
Міжнародний розшук злочинців - це пошукові дії, проведені за межами території держави, де було зроблено злочин. У такому розшуку бере участь кілька країн, у всякому разі, більш двох. Його проводить кримінальна поліція кожної з них на своїй території власними силами з дотриманням своїх національних законів і відомчих інструкцій. Роль Інтерполу в проведенні такого розшуку величезна.
Розшук починається на запит країни, кримінальний закон якої був порушений діями осіб, що сховалося після їхнього здійснення з меж даної країни. Практика розшуку за кордоном кримінального злочинця, що втік, існує давно. Але з тієї ж практики відомо вкрай мало випадків, коли таке прохання було б задоволене, і ще менше - коли розшук приносив успіх, тому що така практика не знала правил його проведення, а ґрунтувалася на зусиллях окремих поліцейських керівників. Лише в Інтерполі відбулося організаційне і процедурне оформлення, а потім і загальне визнання практики міжнародного розшуку злочинців, що переховуються.
Система співробітництва поліції різних країн, що склалася в Інтерполі, дозволяє здійснювати в самому широкому масштабі пошуки злочинців, що ховаються, а також дає можливість прискорити підготовку документів, необхідних для дотримання судових формальностей у справах про їхню видачу державі, на прохання якої був оголошений розшук.
У залежності від об'єкта розшук, проведений Інтерполом, можна класифікувати по чотирьох видах:
розшук злочинців з метою їхнього арешту і наступної видачі;
розшук підозрюваних і злочинців з метою спостереження за їхньою поведінкою;
розшук осіб, що пропали без звістки;
розшук викрадених цінностей.
Перший вид розшуку - складова частина міжнародного співробітництва держав з питань видачі карних злочинців. На його частку приходиться основний обсяг пошукової діяльності Інтерполу. У практиці міжнародної боротьби зі злочинністю проблема видачі переслідуваної особи навряд чи не сама складна, тому що безпосередньо зачіпає суверенітет зацікавлених держав. Рішення всіх питань, що стосується видачі злочинців, відноситься до внутрішньої компетенції держави. Воно визначає юридичні підстави видачі (наявність відповідних договорів, взаємність, національне законодавство), канали, по яких такі питання зважуються (дипломатичні, юридичні), вказує органи, правомочні виносити остаточне судження про видачу (суд, прокуратура), умови, що роблять можливої чи неможливої видачу.
Дозвіл екстрадиційних справ - звичайно досить тривала процедура, тому, що в ній бере участь, навіть у рамках однієї держави, кілька зацікавлених відомств. Бувають випадки, коли вона триває біля року і навіть довше. Якщо не прийняти своєчасних заходів, злочинець може сховатися і з цієї держави й уникнути покарання.
У екстрадиційній практиці держав поліції приділяється допоміжна роль: вона повинна забезпечити присутність суб'єкта, що підлягає видачі. Генеральна асамблея Інтерполу в 1960 року спеціально вказала, що в "екстрадиційних питаннях поліцейські органи є незмінно і головним чином допоміжними органами урядового департаменту, відповідального за дозвіл видачі". І проте на частку цих допоміжних органів, тобто поліції, приходиться найбільш складна, трудомістка, а часто і просто небезпечна частина роботи: розшук, ідентифікація, затримка й арешт злочинця. Сама ж видача злочинця - це логічне завершення зусиль поліції.
Свою задачу в справах про екстрадиції засновники Інтерполу бачили в співробітництві поліції різних країн, що здійснюється одночасно або передує, або випереджає дипломатичні контакти держав за рішенням конкретних питань. Ще на I Міжнародному конгресі кримінальної поліції в 1914 році було рекомендовано по справах про екстрадиції прямо звертатися до поліції країни перебування злочинця з проханням установити за ним негласне спостереження доти, поки по дипломатичних каналах не надійде офіційне прохання про його видачу.
З першого років свого існування Інтерпол підтримував ідею укладення єдиної універсальної угоди про видачу злочинців за участю всіх держав. Рекомендації такого плану робилися на багатьох його сесіях як до другої світової війни, так і після її. Згодом ця ідея відійшла на другий план, хоча і не була забута. Практика пішла по шляху укладання регіональних і локальних багатосторонніх угод.
У 1957 році з доручення ООН Європейська рада підготувала конвенцію про видачу злочинців, що була підписана багатьма європейськими країнами. У роботі над її текстом брали участь і фахівці Інтерполу. Пізніше багатосторонні угоди про екстрадицію стали укладати й в інших регіонах. Однак, як і колись, більш кращими для держав залишалися двосторонні угоди. Обмежене число учасників дозволяло більш повно відбити їхні інтереси. Генеральна асамблея Інтерполу на своїй 29й сесії (Вашингтон, 1960 р.) відреагувала на це спеціальною резолюцією, у якій рекомендувала всім членам організації укладати двосторонні чи багатосторонні договори про екстрадицію.
І все-таки договірними відносинами про екстрадицію охоплені не всі країни, та й навряд чи це коли-небудь, відбудеться. Адже поява кожного договору про видачу - це завжди наслідок фактичних ситуацій, реакція на повторювані однотипні події. Саме конкретні події підводять країни до рішення укласти договір про видачу злочинців у передбаченні нових подібних ситуацій. На сесіях Генеральної асамблеї Інтерполу в 1966 році (Берн) і в 1967 році (Кіото) країнам-членам було запропоновано прийняти державні закони про видачу злочинців і сформулювати в них свою екстрадиційну політику, а також умови видачі злочинців, у тому числі і країнам, з якими немає спеціального договору по цьому питанню. Сесія асамблеї в Кіото доручила Генеральному секретаріату вести облік країн -- членів Інтерполу, де є такі державні закони про видачу злочинців, і запросити в них їхні тексти. У випадку потреби копія такого закону може бути спрямована на прохання зацікавленого в ньому національного центрального бюро. Маючи текст закону конкретної країни, НЦБ може аргументування оформити своє прохання до неї про розшук злочинця і його видачі.
У міжнародній екстрадиційній практиці останнім часом спостерігається прагнення спростити, а виходить, і прискорити саму процедуру видачі, особливо її підготовчу стадію - затримка й арешт злочинця, що ховається, на території держави перебування. При участі Інтерполу була розроблена і втілена в життя ідея тимчасових (прелімінарних) арештів, тобто утримання під вартою розшуканого злочинця на той період часу, поки по дипломатичних каналах не будуть довершені переговори й оформлена процедура його екстрадиції.
У практиці Інтерполу відомі два види розшуку:
звичайний
терміновий.
Неодмінною умовою для початку і того й іншого вважається наявність одного з трьох документів:
ордера на арешт розшукуваної особи;
вироку суду про призначення покарання у формі позбавлення волі
іншого, рівного їм по юридичній силі документа.
Сутність "іншого, рівного їм по юридичній чинності документа" у матеріалах Інтерполу ніде не розкривається.
Звичайний розшук складається з наступних стадій:
1. Ініціатор розшуку - поліцейський орган, прокуратура чи суд звертаються в НЦБ своєї країни з проханням почати розшук злочинця, що втік за кордон, країна перебування якого невідома. До прохання додаються зведення про розшукуваного. Прохання повинне обов'язково містити дані про наказ на арешт (хто, де і коли видав), опис злочину і способу його здійснення, кваліфікуючі ознаки. За цими відомостями згодом можна буде вирішити, чи будуть описані дії злочинними і такими, що тягнуть за собою видачу по кримінальному законодавству країни перебування розшукуваного.
У проханні повинне міститися запевняння ініціатора розшуку в тому, що у випадку затримки злочинця буде негайно спрямована вимога про його видачу. Прохання візує компетентний орган влади держави, що клопоче, підтверджуючи тим самим, що НЦБ діє з доручення повноважного відомства (у себе в країні воно не наділено правом від свого імені звертатися з проханням про узяття під варту особи, що підлягає видачі). Воно тільки пересилає Генеральному секретаріату прохання інших компетентних органів, тобто виступає в ролі посередника.
НЦБ перевіряє це клопотання з погляду її відповідності ст. 3 статуту, що забороняє участь Інтерполу в справах політичного, військового, расового і релігійного характеру, і, якщо необхідно, запитує додаткову інформацію про злочин; після цього прохання на офіційному бланку направляється в Генеральний секретаріат Інтерполу в Парижі.
3. Після того як Генеральний секретаріат засвідчить, що прохання про розшук і арешт злочинця не суперечить ст. 3 статуту, вона розсилається в НЦБ усіх чи деяких країн, що входять в Інтерпол.
Одержавши "червоний циркуляр", кожне НЦБ оцінює викладені в ньому обставини з позиції кримінального законодавства своєї країни і вирішує питання про допустимість оголошення розшуку на своїй території. При стверджувальному рішенні всім поліцейським органам дається команда почати розшук. Робиться це майже однаково у всіх країнах. Наприклад, у Швеції публікуються списки розшукуваних осіб, що розсилаються в усі місцеві поліцейські органи. Раз на місяць у них вносяться доповнення. У ФРН друкується і розсилається бюлетень на кожного розшукуваного. Крім того. Федеральна служба кримінальної поліції веде особливу книгу розшуку, в одному з розділів якої (F210) реєструються особи, розшукувані Інтерполом.
У Генеральному секретаріаті є тексти міжнародних договорів і внутрішньодержавних законів з питань видачі злочинців, укладених і прийнятих країнами-членами організації. Тому співробітники секретаріату досить швидко можуть винести своє рішення з цих питань і відбити його в "червоному циркулярі".
Оскільки "червоний циркуляр" оформляється завжди на прохання конкретної країни, що просить про арешт особи, яка вчинила конкретний злочин, Генеральний секретаріат вказує в циркулярі, у яких країнах може бути викликана його видача у випадку затримки.
4. У кожній країні на підставі отриманого з центру бюлетеня місцеві поліцейські органи починають пошукові операції. Циркуляр Інтерполу призиває їх діяти без зволікання. Під особливий контроль беруться пункти в'їзду і виїзду за кордон.
5. Якщо розшукуваний виявлений, поліція затримує його, керуючись законами своєї країни. Наприклад, згідно ст. 39 Кримінального кодексу Австрії, іноземець може бути узятий під варту за зроблене ним за кордоном злочинне діяння, якщо воно і по австрійському праву кваліфікується як злочин. Згідно ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу цієї ж країни, такий арешт може бути зроблений поліцією у виді виключення без наказу судді, якщо існує небезпека втечі, змови, обману чи рецидиву і попередній розгляд наказу судді грозить зволіканням.
У більшості країн-членів Інтерполу факт розсилання міністерством внутрішніх справ, через яке діє НЦБ, повідомлення про розшук злочинця розглядається як розпорядження про його арешт у випадку виявлення.
Після затримки злочинця поліція порушує перед найближчим місцевим судом питання про його арешт для наступної видачі. Підставою для узяття під стражу іноземця служить сам факт здійснення злочину. Така ж практика склалася в інших країнах. В екстрених випадках, коли одержання наказу про арешт від країни-ініціатора розшуку запізнюється, судді по місцевих затримках злочинця засновують своє рішення про його арешт на інших документах, де викладається суть зробленого ним діяння, наприклад на "червоному циркулярі" Інтерполу, що, на думку західних криміналістів, перетворився в міжнародний наказ про арешт розшукуваної особи.
У тому випадку, якщо місцевий суд відмовиться задовольнити прохання поліції про прелімінарний арешт злочинця, Генеральний секретаріат Інтерполу рекомендує поліції стежити за його переміщеннями і діями і повідомляти в Париж чи ініціатору розшуку про всяку зміну його місця перебування. Про зроблений арешт поліція негайно сповіщає НЦБ своєї країни.
6. Національне центральне бюро, у свою чергу, повідомляє про арешт злочинця Генеральний секретаріат і НЦБ країни-ініціатора розшуку. Для передачі екстреної інформації Інтерпол пропонує своїм членам користатися засобами глобальної електронної мережі.
7. НЦБ, що оголосило розшук, негайно повідомляє про арешт злочинця зацікавлені органи своєї країни. Вони терміново направляють у країну місця затримки злочинця прохання про його видачу.
Держави у своїх екстрадиційних законах, а також двосторонніх і багатобічних договорах визначають порівняно невеликі терміни попереднього арешту. Тому Інтерпол рекомендує якнайшвидше направляти матеріали, що обґрунтовують арешт і видачу злочинця, у поліцейський орган за місцем його затримки. Міжнародний розшук проводиться не тільки з метою арешту і наступної видачі злочинця, але і для встановлення за ним негласного поліцейського спостереження. Сутність самого розшуку в цьому випадку така ж - виявити місце перебування розшукуваної особи й установити контроль за його переміщенням. Спостереження за ним дає в руки поліції інформацію про його дії, зв'язки і заняття, дозволяє вчасно розкрити готування до здійснення злочину. Цей вид розшуку виникає в наступних випадках:
коли в поліції немає достатніх даних для арешту й оформлення прохання про видачу переслідуваної особи;
коли таких даних досить, але в країни-ініціатора розшуку немає договору про видачу з країною, де приблизно знаходиться розшукуваний злочинець, а тому вона не може розраховувати на задоволення свого прохання про видачу.
Крім того, у профілактичних цілях Інтерпол установлює спостереження за всіма так названими "звичними міжнародними злочинцями", питання про арешт яких ще не стоїть, але яких не можна випустити з поля зору.
Оголошення "розшуку з метою проведення спостереження" не вимагає яких-небудь особливих формальностей, крім відповідності положенням ст. 3 статуту Інтерполу. Розшук може бути проведений з ініціативи як якої-небудь країни, так і Генерального секретаріату. На осіб, оголошених у "розшуку з метою проведення спостереження", Генеральний секретаріат заповнює так званий "зелений циркуляр", де повідомляються ті ж зведення, що й у "червоному циркулярі", а також мотиви оголошення розшуку, містяться його фотографії і відбитки пальців, містяться звертання до поліції "у випадку його появи взяти під спостереження" і прохання "про всі нові факти підозрілої поведінки чи злочинної діяльності повідомляти в Генеральний секретаріат Інтерполу". У рамках Інтерполу з'являється іноді і так званий змішаний розшук. У цих випадках до країн, з якими ініціатор розшуку має договір про видачу, звертаються з проханням про розшук з метою арешту і видачі злочинця. До всіх інших країн секретаріат Інтерполу звертається з проханням стежити за переміщенням злочинця і його діяльністю. У випадку змішаного розшуку розсилаються два скріплених разом циркуляри: "червоний" і "зелений". Наприклад, "червоний" з позначкою: "При виявленні злочинця в європейських країнах і США піддати попередньому арешту з метою видачі"; "зелений" з позначкою "В інших країнах стежити за його переміщеннями і діяльністю. В усіх випадках сповіщати ініціатора розшуку і Генеральний секретаріат". Розшук осіб, що пропали без звістки, проводиться "в інтересах родини". У міжнародному плані він виникає у випадку, коли національний розшук не приніс результатів і коли є переконливі вказівки на те, що розшукуваний залишив межі держави, де постійно проживає. На кожного розшукуваного заповнюється так називаний "синій циркуляр" Інтерполу, де приводяться його фотографія, опис зовнішності і вказується номер досьє, у якому Генеральний секретаріат підсумовує зведення про його розшук.
Всі особи, розшукувані "в інтересах родини", перевіряються попередньо по картотеці "непізнаних трупів", що є в Генеральному секретаріаті. Він оповіщає членів організації про виявлення непізнаних трупів напрямком так називаного "чорного циркуляра", де викладаються обставини виявлення трупа, приводяться його зображення, відбитки пальців (якщо їх було можливо одержати). Така робота проводиться в тих випадках, коли немає ніяких сумнівів у тому, що труп належить іноземцю.
міжнародний кримінальний інтерпол злочинність
Розділ ІІІ. Взаємодія України з іншими державами, органами і організаціями у боротьбі зі злочиністю
Україна, яка з 1990 року проголосила курс на здобуття незалежності і стала на шлях відкритого суспільства, в нових умовах побачила небезпеку від ураження зовнішньою транснаціональною злочинністю: з одного боку, заїжджі "гастролери-маклери", які знайшли для себе "кланлайк", де можна поживитися, особи іноземного походження, які переховуються в нашій державі від переслідування правоохоронних структур за вчинення тяжких правопорушень, з іншого -- набувають власного досвіду доморощені "авторитети". Враховуючи такий стан злочинності та необхідність поглиблення міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, яка виходить за межі однієї держави, її згрупованістю, уряд нашої держави прийняв рішення про вступ до Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол. У 1992 р. на 61-й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу таке бажання було реалізовано, і Україну прийнято в члени цієї організації.
Після прийняття наприкінці 1992 р. України до Інтерполу перед нею постали завданий, пов'язані з виконанням його функції. А згідно зі Статутом цієї організації її основними функціями і забезпечення і розвиток співробітництва кримінальної поліції держав-членів Інтерполу в рамках національного законодавства та з додержанням норм Загальної декларації прав людини, а також створення і розвиток національних установ, діяльність яких має спрямовуватись на запобігання злочинності та боротьбу з нею.
З урахуванням зазначених функцій Інтерполу Кабінет Міністрів України Постановою від 25 березня 1993 р № 220 заснував Національне центральне бюро (НЦБ) цієї організації у нашій державі.
Його цілями є координація діяльності правоохоронних органів України у боротьбі зі злочинністю, яка має транснаціональний або такий, що виходить за кордони нашої держави, характер і забезпечення при цьому взаємодії з Генеральним секретаріатом і відповідними органами країн-членів Інтерполу.
Головними напрямками діяльності цього підрозділу, у відповідності з Статутними положеннями та враховуючи чинне законодавство України, є:
координація діяльності правоохоронних органів республіки у боротьбі зі злочинністю, яка носить транснаціональний характер, або такою, що виходить за межі однієї держави,
забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами країн-членів Інтерполу.
На виконання цих видів діяльності та у відповідності з статутними положеннями організації Бюро розробило ряд нормативних документів, які отримали статус правового документа не тільки в МВС України як головного координатора такої діяльності, але і в інших правоохоронних органах, таких як прокуратура, Служба безпеки України, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державна митна служба, Державна податкова адміністрація та ряд інших державних правоохоронних структур. У відповідності з вищезазначеними нормативними документами, які, між іншим, грунтуються на Конституції України та чинному законодавстві, передбачається виконання повсякденної роботи у напрямках, що викристалізувалися з практики даної Організації, наприклад:
незаконний обіг наркотичних та психотропних речовин;
тероризм;
злочини у галузі фінансової діяльності;
злочини проти особи та її власності;
фальшивомонетництво, підробка документів та інших цінних паперів;
злочини, пов'язані з культурними цінностями, зброєю, стратегічною сировиною та матеріалами;
крадіжки автомобільного транспорту та інших транспортних засобів;
екологічні злочини;
злочини проти дітей та молоді;
контрабанда людьми та порушення міграційних правил;
запобігання та розкриття злочинів, в основі яких лежать насильницькі дії.
Нинішня політика щодо реалізації напрямків діяльності Бюро показала, що його робота є ефективною. Так, за останні роки співробітництво по каналах Інтерполу правоохоронних органів України з аналогічними органами інших держав у попередженні та розкритті злочинів транснаціонального характеру інтенсивно розкривається.
Слід додати, що обсяги інформації, яка проходить каналами Бюро, останнім часом збільшуються інтенсивніше, ніж у недалекому минулому. Найбільш інтенсивна взаємодія відбувалася з правоохоронними органами Польщі, Німеччини, Росії, Словаччини, Нідерландів, Бельгії, Латвії, Австрії, Швейцарії, Туреччини, Литви, Болгарії, Канади,
Угорщини, Молдови, Великої Британії, США, Норвегії, Швеції та ряду інших країн. Все це свідчить про велику роботу як самої організації, так і, зокрема, НЦБ Інтерполу в Україні. За рахунок отриманої інформації встановлено місцезнаходження 76 розшукуваних осіб, ідентифіковано 1580 осіб, повернуто українським власникам 38 тисяч викрадених і незаконно переведених за кордон німецьких марок.
Але вся ця позитивна робота, могла б бути кращою, коли б наш законодавець звернув увагу на застарілість положень, які не дають змоги якісно проводити роботу по запобіганню та розкриттю транснаціональної злочинності. Складність полягає в тому, що до цього часу не проведено змін у кримінально-процесуальному законодавствах щодо дії на території України міжнародно-правових норм і двосторонніх угод.
Відповідно до згаданої Постанови Кабінету Міністрів НЦБ Інтерполу в Україні (Укрбюро) у своїй діяльності керується Конституцією нашої держави, національним законодавством, міжнародними договорами України, Статутом та рекомендаціями Інтерполу, нормативними актами МВС України, а також затвердженим цією Постановою Положенням про Національне центральне бюро Інтерполу.
Відповідно до зазначеного Положення Україна взяла на себе певні зобов'язання, які передбачають конкретні форми співробітництва між її органами внутрішніх справ та Інтерполом. Зокрема, ці органи мають надсилати до Генерального секретаріату Інтерполу та до НЦБ цієї організації у країнах, що є її членами, запити, повідомлення, які містять інформацію про злочини і злочинців, що розшукуються, здійснення нагляду за особами, підозрюваними у вчиненні злочинів:
приймати запити й інформацію від Генерального секретаріату Інтерполу і його НЦБ та контролювати хід їх виконання;
сприяти представникам компетентних органів іноземних держав, які прибули в Україну для здійснення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з транснаціональною злочинністю;
здійснювати контроль (у межах своєї компетенції) за додержанням міжнародних договорів України у сфері боротьби зі злочинністю.
Отже, НЦБ Інтерполу в Україні наділено компетенцією здійснювати різнобічну діяльність по боротьбі зі злочинністю. Проте у деяких випадках вона може ускладнюватись правовими колізіями, породжуваними особливостями внутрішнього законодавства нашої держави. Так, порівняльний аналіз форм діяльності, передбачених зазначеною Постановою Кабінету Міністрів України, і норм її національного законодавства свідчить про їх неузгодженість.
Насамперед треба звернути увагу на форми, передбачені Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність". А їх розгляд свідчить проте, що цей Закон не передбачає участі у здійсненні певних заходів на території нашої держави представників поліцейських органів іноземних держав, цю робить недостатньо забезпеченою правову регламентацію співробітництва з ними.
В усіх країнах під оперативно-розшуковою діяльністю, як правило, розуміється здійснення підготовчих заходів для забезпечення збирання і закріплення доказів у кримінальній справі, тобто створення відповідних умов для притягнення винних до відповідальності. Таке розуміння цієї діяльності, природно, не може не включати в себе кримінально-процесуального аспекту співробітництва з поліцейськими органами інших держав. Це надає йому законодавчого характеру при приведенні конкретних дій. Згідно зі ст. 31 КПК України порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання нашої держави з відповідними установами іноземних держав, як і порядок виконання взаємних доручень, визначається законодавством України і міжнародними договорами нашої країни.
У ст.ст. 4, 5 КК України та ст. 31 КПК України передбачено, що закон набирає чинності на території нашої держави щодо осіб, які вчинили злочини за кордоном, а відповідно правоохоронні органи України можуть спілкуватися з аналогічними органами інших держав і отримувати докази у відповідності з міжнародними договорами. Щодо положень кримінального закону деякою мірою зрозуміла дія закону у просторі, а щодо напрямів реалізації виникає неоднозначне трактування закону щодо дії міжнародних договорів, адже у відповідності з Конвенцією про право міжнародних договорів (23 травня 1969 року) класифікація є різною, до того ж на сьогодні укладених угод суто відомчих правоохоронних органів з іншими країнами ми маємо багато, проте чи мають всі вони таку силу, згідно з якою можуть бути отримані докази, - невідомо. Також додає невпевненості і питання щодо використання отриманих даних з інших держав, бо це не визначено в переліку їх одержання та використання.
Україна уклала багато угод з європейськими державами, а також у рамках СНД, що передбачають збирання й використання доказів під час здійснення кримінального судочинства. Проте вступ нашої держави до Інтерполу і прийняття нею зобов'язань, передбачених його Статутом, висувають на порядок денний питання: чи можна вважати членство України в Інтерполі достатньою підставою для того, щоб порівнювати його Статут з договорами, які дають право на здійснення слідчих дій.
Подобные документы
Основи державного управління в сфері боротьби з організованою злочинністю. Структура спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю. Державні механізми контролю за діяльністю підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю.
реферат [43,4 K], добавлен 06.01.2009Права, обов'язки, повноваження спеціальних державних органів по боротьбі з організованою злочинністю. Компетенція оперативно-розшукових і слідчих підрозділів щодо попередження та розслідування справ. Нотаріат в Україні: права і обов'язки нотаріуса.
контрольная работа [40,4 K], добавлен 01.05.2009Порядок та принципи реалізації діяльності Державної служби зайнятості України, порядок та зміст її повноважень. Сутність можливих заходів щодо спільних дій з іншими державними органами. Фактори, що впливають на розвиток даних взаємозв'язків органів.
реферат [22,2 K], добавлен 28.04.2011Становлення відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві. Характеристика кваліфікованих складів злочину, передбаченого статті 258 КК України. Концептуальні основи визначення категоріально-понятійного апарату у боротьби з тероризмом.
дипломная работа [131,4 K], добавлен 13.05.2017Аналіз сучасного стану використання в боротьбі зі злочинністю так званих неспеціалізованих суб’єктів запобігання злочинам в Україні. Рівень ефективності їхньої діяльності, науково обґрунтовані заходи щодо підвищення ролі у сфері запобіжної роботи.
статья [25,1 K], добавлен 19.09.2017Cимволіка Служби безпеки України: емблема, прапор, герб Центрального управління, бойовий прапор військової частини. Структура спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Основні повноваження органів та співробітників.
реферат [293,4 K], добавлен 27.10.2011- Міжнародне співробітництво слідчих органів внутрішніх справ України під час досудового розслідування
Поняття міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій. Кримінальне провадження у порядку перейняття. Процесуальні особливості міжнародного співробітництва слідчих органів внутрішніх справ України під час вирішення питань щодо екстрадиції.
курсовая работа [43,1 K], добавлен 05.12.2012 Становлення Кабінету Міністрів України, діяльність урядів за часів незалежності. Поняття виконавчої влади. Порядок формування Кабінету Міністрів України. Структура та розподіл повноважень між посадовими особами уряду України, взаємодія з іншими органами.
курсовая работа [81,5 K], добавлен 30.09.2014Поняття, історія виникнення, зміцнення та основні специфічні ознаки організованої злочинності в Україні. Суть наукових засад адміністративно-правового забезпечення та шляхи активізації діяльності підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю.
статья [22,3 K], добавлен 20.08.2013Кримінальне право як галузь права й законодавства, його соціальна обумовленість, принципи. Завдання, система та інститути кримінального права. Підстави і межі кримінальної відповідальності. Використання кримінального права в боротьбі зі злочинністю.
курсовая работа [36,7 K], добавлен 02.01.2014
