Статут же Інтерполу передбачає, що його члени керуються лише внутрішньодержавним законодавством. Однак це положення не дістало чіткого відображення у законодавстві нашої держави.

Законодавчі прогалини, які ускладнюють взаємодію правоохоронних органів України з аналогічними органами іноземних держав, спонукали уряд нашої держави до вжиття деяких заходів щодо її регулювання. Насамперед це дістало вияв у розглядуваній нами Постанові Кабінету Міністрів України Відповідно до неї у рамках Інтерполу допускається координація дій поліцейських органів, спрямованих виключно на боротьбу зі злочинністю, що має транснаціональний характер. Причому ця боротьба має здійснюватись на підставі внутрішнього законодавства і міжнародних угод та супроводжуватись внесенням у перше змін, що випливають з останніх.

Таким чином, сам факт вступу України до Інтерполу не може не породжувати необхідності докорінного перегляду її національного законодавства і правозастосовчої практики у сфері боротьби зі злочинністю. Це можна обгрунтувати наступним чином.

Відповідно до Статуту Інтерполу його оперативні підрозділи (як мінімум, на рівні НЦБ) вправі співробітничати між собою безпосередньо. На перший погляд, це положення не суперечить ст. 8 Закону України "Про міліцію", згідно з якою взаємодія МВС України з відповідними органами інших країн і міжнародних організацій поліції будується на підставі міжнародних або міжурядових угод, а також угод МВС.

Нині Україна з урахуванням міжнародних договорів колишнього СРСР, які зберігають чинність для нашої держави, і тих, що укладені нею в період незалежності, має договірні зобов'язання більш ніж з 80 державами, більшість з яких є членами Інтерполу. Усього ж до цієї організації входять 178 країн.

В сьогоднішніх умовах виникає проблема, яка полягає в тому, на якій правовій основі МВС України повинно будувати взаємовідносини з оперативними підрозділами країн-членів Інтерполу, з якими не укладено угод. Ця проблема є гострою й для тих країн СНД, які прийняли нове кримінальне законодавство (наприклад, для Російської федерації), але не вирішили питання про те, як будувати взаємовідносини у сфері боротьби зі злочинністю з республіками колишнього СРСР, що не є учасницями СНД і не мають відповідних зобов'язань, передбачених Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах держав-членів СНД, а також з тими, хто ратифікував цей документ і водночас є членом Інтерполу.

Треба враховувати також, що у деяких державах (Бельгія, Нідерланди, скандинавські країни) виконання функцій НЦБ Інтерполу покладено нарізні відомства. Зокрема, кримінально-поліцейську боротьбу зі злочинністю здійснюють як поліція, так і органи юстиції, жандармерії, прокуратури.

Проаналізувавши діяльність Інтерполу по боротьбі зі злочинністю і врахувавши потребу в нарощуванні зусиль по подоланню наявних труднощів. Генеральний секретаріат цієї організації розробив проект її нового Статуту (Основного документа), відповідно до якого одним із завдань Інтерполу є розширення зв'язків з поліцейськими органами країн, що не є його членами. Крім того, зафіксоване прагнення до закріплення у двосторонніх договорах положення про необхідність використання для боротьби зі злочинністю дипломатичних каналів, прокуратур, міністерств юстиції, судових органів і поліцейських структур.

З урахуванням сказаного вище може скластися враження, що достатньо укласти угоди між МВС України та поліцейськими відомствами інших держав і проблему буде вирішено. Проте за останній час МВС України уклало понад 50 таких угод. Однак якщо стояти на позиції легітимності, то треба визнати, що зазначені відомства можуть діяти лише в рамках їх компетенції, яка досить обмежена міжнародними договорами. Тому при укладанні останніх важливо визначати, які напрями взаємодії відповідатимуть національному законодавству.

Наприклад, у Договорі між МВС України та МВС Білорусі закріплено обов'язок спільного проведення на території обох країн слідчих дій. Проте законність таких дій може Уявлятися сумнівною з точки зору кримінально-процесуального законодавства України, відповідно до якого у процесі розслідування кримінальної справи не допускається участь представників іншої держави, в тому числі й тих, котрі виконують поліцейські функції. Аргументувати це можна використовую наступний приклад.

Припустимо, що до НЦБ Інтерполу в Україні з англійського НЦБ передані документи, що свідчать про вчинення підданим зазначеної держави злочину. При цьому висловлене прохання про порушення компетентними органами України кримінального переслідування і екстрадицію цієї особи, яка перебуває на території нашої держави на законних підставах, займаючись бізнесом.

Доводиться, однак, констатувати, що виконання такого запиту може виявитись нездійсненним в силу різних причин. По-перше, між Україною і Великобританією не укладено широкомасштабного договору про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах, а міжурядова угода стосується лише боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин. Водночас питання, пов'язані з цією боротьбою, регламентуються таким універсальним міжнародним документом, як Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. Отже, можливість виконання запиту обмежена. А якщо подивитися на цей процес ще й через призму українського законодавства, то можна побачити, що згідно зі ст. 8 КК України зазначена особа не може підлягати кримінальній відповідальності.

По-друге, якщо спробувати виконати запит і хоча б допитати як підозрюваного вказаного громадянина, то виявиться, що цього зробити не можна без порушення кримінальної справи. Втім, відомо, що така справа може бути порушена лише за наявності приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК, серед яких не фігурують запити оперативних підрозділів Інтерполу та повідомлення поліцейських структур іноземних держав.

По-третє, якби в законодавстві України й були закріплені приводи і підстави до порушення у розглядуваному нами випадку кримінальної справи, все одно поставали б проблеми, пов'язані з оцінкою доказів. Насамперед необхідно було б з'ясувати такі питання:

чи усі додані до запиту документи можуть бути визнані доказами за законодавством як Великобританії, так і України;

чи можна вважати обгрунтованим висновок посадової особи, яка приймає його лише на підставі ознайомлення з перекладом запиту з однієї мови на іншу;

як бути з правовою оцінкою та використанням речових доказів, що знаходяться на території країни, яка надіслала запит.

Окремо треба сказати про видачу особи і пов'язані з цим процесуальні дії. Безумовно, такі дії підлягають підвищеній увазі. Це обумовлено тим, що під час їх проведення держава, з одного боку, зв'язана зобов'язаннями щодо додержання прав людини, в тому числі й у ході здійснення кримінального судочинства, а з другого - необхідністю виконання прохання про притягнення особи, винної у вчиненні злочину, до відповідальності.

Наша держава взяла на себе зобов'язання щодо додержання прав людини. Нею ратифіковано як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і факультативний протокол № 1 до нього, так і Конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Крім того, вона зв'язана зобов'язаннями щодо різних напрямів боротьби зі злочинністю. До того ж треба враховувати, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана верховною Радою України, є частиною її національного законодавства.

Отже, з наведеного нами прикладу можна зробити висновок, що процес екстрадиції потребує детальної "процесуальної" регламентації. Особливо це стосується затримання особи та взяття її під варту. Зазначені дії мають провадитись з додержанням норм міжнародного права, зокрема ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, де зазначено, що ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

Водночас документи Інтерполу і практично всі міжнародні договори про правову допомогу у кримінальних справах передбачають взяття особи під варту, якщо під час проведення процедури її видачі існує потреба в цьому. У статтях 106, 115 і 148 КПК таких підстав, як затримання й арешт особи з метою її видачі іноземній державі, не передбачено. Закону, що регламентував би екстрадицію, в Україні немає. А здійснення зазначеної видачі без підстав, передбачених у національному законодавстві, є проявом беззаконня і порушенням прав людини.

Між іншим, для нашої держави як суб'єкта міжнародно-правових відносин, питання екстрадиції с новим лише в аспектах, які пов'язані зі збільшенням чисельності транснаціональної злочинності та зі створенням власної правової бази щодо виконання видачі. Такий висновок грунтується на тому, що раніше Україна як член міжнародного співтовариства та член ООН працювала над питаннями, пов'язаними з розшуком та притягненням до кримінальної відповідальності міжнародних злочинців, що вчинили геноцид, де екстрадиція застосовувалася досить-таки часто. Але щодо внутрішньодержавного правового врегулювання даний інститут не знайшов свого застосування.

Аргументуючи цю тезу, звернемо увагу на таке: Україна в діючому законодавстві підчас існування у колишньому СРСР не знала інституту видачі, як і до цього часу вона не має певної встановленої регламентації на рівні національного законодавства регулювання видачі, яке мають інші країни Європи, наприклад Німеччина, Франція та ряд інших.

А відповідно, якщо ми не маємо законодавства, тобто чіткого визначення правового положення дії правоохоронних структур та статусу особи, що підлягає екстрадикційному процесу, виникає багато колізій.

В першу чергу звернемо увагу на розбіжність у положеннях взяття під варту особи, що буде видана. Взяття під варту передбачає певний захист особи, як це передбачають міжнародно-правові норми, зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (Факультативний протокол 1 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права ратифіковано Україною 23 грудня 1990 року, і його дія на території України має силу закону - ст. 9 Конституції передбачає, що ніхто не має бути позбавлений свободи інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом. Постає питання: чи правомірно виконувати затримання і арешт особи з порушенням її законних прав для видачі? На думку автора даного дослідження, це створює прецедент беззаконня, який несе в собі небезпеку стати правилом, і врешті-решт буде нехтувати саму ідею справедливості не тільки до осіб, які підлягають видачі, але і до інших категорій населення.

Уявляється, що проведений нами аналіз дає підстави зробити висновок, що діяльність НЦБ Інтерполу в Україні за сучасних умов свідчить про необхідність розробки нових підходів до боротьби зі злочинністю та внесення змін до законодавства і правозастосовчої практики.

Висновки