Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи Відродження і Просвітництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи відродження і просвітництва

ЗМІСТ

Вступ 4

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи прав і свобод людини 7

1.1 Поняття прав і свобод людини 7

1.2 Історичний аспект розвитку прав і свобод людини 18

1.3 Соціально-політична характеристика епохи Відродження та Просвітництва 30

Розділ 2. Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи відродження і просвітництва 41

2.1 Політико-правова характеристика епохи Відродження і Просвітництва на Україні 41

2.2 Стан політико-правової думки у сфері прав і свобод людини в період Відродження і Просвітництва 55

Розділ 3. Вплив політико-правової системи епохи просвітництва і відродження на подальший розвиток правової думки в галузі прав і свобод людини 72

Висновки 92

Список використаних джерел 95

Вступ

Формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави, досконалої національної правової системи, які б відповідали правовим традиціям, правосвідомості нашого народу, ідеї захисту прав людини і громадянина, втіленим, зокрема, в українській правовій думці, постають як невідкладні завдання вітчизняної юридичної науки.

Держава формулює не тільки систему прав і свобод особи. Вона закріплює систему обов'язків. За невиконання чи виконання неналежним чином своїх обов'язків держава може притягнути особу до юридичної відповідальності, для цього вона має спеціальний механізм. У той же час держава має свої права і несе обов'язки. Так, держава має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до законів, сумлінного виконання обов'язків тощо. Проте держава, особливо якщо вона демократична, зобов'язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави тощо. Держава зобов'язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов'язків особи, але й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов'язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юридична відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більше того, держава зобов'язана захищати проголошені нею права і обов'язки від порушень, а у разі його вчинення - сприяти швидшому і, по можливості, повному відновленню порушеного права.

Тож тема даної дипломної роботи не втрачає свою актуальність і на сучасному етапі історичного розвитку норм права. Допоки будуть нехтуватись права бодай однієї особи вона не втратить своєї гостроти.

Метою даної роботи є розкриття історичних передумов становлення прав людини та їх розвиток в епоху Просвітництва і Відродження, визначення основних факторів, що впливали на цей процес; окреслення системи основних прав людини і громадянина, відмінностей між ними, залежність від сфери реалізації в суспільному житті, а також вивчити процес становлення національних засад ідеї прав людини на загальному тлі історії цього розвитку політико-правової думки України.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання:

розкрити теоретико-методологічні засади ідеї прав і свобод людини;

простежити зв'язок політико-правової думки у сфері прав людини з обумовлюючими виникнення цього феномену соціальними і культурними особливостями суспільства доби Ренесансу і Просвітництва;

показати вплив гуманістичних ідей минулого на формування національної правової системи України.

Об'єктом дослідження є витоки та процес нагромадження ідеї про права людини в творах мислителів, програмних документах товариств та партій, конституціях та конституційних проектах в їх історико-хронологічному вимірі, в епоху Відродження та Просвітництва.

Предметом дослідження є закономірності національного процесу накопичення знань про ідею прав людини, конкретні обставини і фактори, що детермінували її еволюцію та мали принципове значення для ідентифікації й осмислення цього феномену українською інтелектуальною елітою в епоху Просвітництва і Відродження.

Значний внесок у розвиток наукових знань з проблеми прав людини в українській політико-правовій думці зробили своїми працями: Т.Андрусяк, О.Копиленко, О.Мироненко, О.Скакун, В.Сокуренко; інші вчені-правники (вітчизняні і зарубіжні): С.Алєксєєв, В.Бабкін, О.Бережний, А.Заєць, О.Лукашова, В.Медведчук, В.Нерсесянц, О.Петришин, Н.Прозорова, П.Рабінович, Ю.Римаренко, М.Страхов, М.Цвік та ін.

Джерельну базу роботи складають наукові та публіцистичні праці філософів, літераторів, державних діячів, правознавців, які в різні часи жили і працювали на землях, що є зараз територією України: Іларіона, Феодосія Печерського, К.Смолятича, Володимира Мономаха, Данила Заточника, Христофора Філалета, С. Оріховського, Г. Смотрицького, К. Транквіліона-Ставровецького, І. Борецького, І. Копинського, Івана Вишенського, С. Зизанія, С. Десницького, Я. Козельського, Г. Сковороди, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Драгоманова, С. Подолинського, І. Франка, М. Павлика, Ю. Бачинського, Лесі Українки, М. Міхновського, І. Лисяка-Рудницького, В. Липинського, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Старосольського, С. Дністрянського та ін., а також літературні та правові пам'ятки, програмні документи суспільно-політичних товариств і політичних партій, конституції та проекти українських конституцій.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони, по-перше, разом з іншими науковими розробками цього спрямування, матимуть певний позитивний вплив на формування правосвідомості українського народу, заснованої на повазі до свого минулого та спрямованої на подальший розвиток ідеї прав людини; по-друге, поглиблюють знання про права людини, відповідну ідейно-теоретичну спадщину, сприятимуть вирішенню сучасних практичних питань українського державотворення.

Одержані результати можуть бути використані в подальших дослідженнях історії вітчизняної політико-правової думки, зокрема, можуть мати значення: науково-дослідне - для створення цілісної картини державно-правового розвитку України; правотворче - для уточнення характеристики правосвідомості українського народу; навчальне - у процесі викладання вузівського курсу “Історія вчень про державу і право”, а також історичної частини ряду галузевих юридичних дисциплін.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи прав і свобод людини

1.1 Поняття прав і свобод людини

Основні права людини -- гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

- можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

- можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини,
належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку
кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути
«відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею.
Це природні невідчужувані права;

- можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональність): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

- можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства -- рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

- можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені
до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням того, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

-тоталітарний режим -- загроза миру, а демократія забезпечує безпечну зовнішню політику;

- масові порушення прав людини державами (геноцид, апартеїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

- загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав
людини в національному демократичному суспільстві, які відповідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права -- міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини -- визнання людської гідності кожної особи. З 1948 року 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.[15]

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави [14. c. 56]. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [12] і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 р. [12], Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини [12] (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

 1. Міжнародний білль про права людини, що проголошує
невід'ємні права і основні свободи людини.

2. Угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 р., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року.

3. Конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 р. [12], Конвенція про охорону материнства 1952 р, Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.).

4. Конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 р., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і
Додаткові протоколи до них 1977 р., Факультативний протокол
та ін.) [14. c. 349].

Кожна країна світу яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людину.

Україна є прибічником практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

- інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами
суспільства;

- мораль суспільства, що переважає у даний період;

- мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини -- це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це категорія не лише юридична, але і філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

1) права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, в той же час, як засіб і мета життя, незалежно від того усвідомлюються вони людиною чи ні;

2) за своїм змістом права людини -- це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. В зв'язку з цим, законодавець не може штучно змінювати обсяг прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3) права людини -- це категорія можливої поведінки людини, їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. У той же час нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. В силу цього держава не може обмежуватися юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, але й економічними, політичними та культурними засобами;

4) права людини носять універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані і взаємообумовлені, вони є надбанням кожної людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «Права належать індивіду в силу того, що він є людиною. Вони співвідносяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам»[11. c. 41].

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне поняттю «суб'єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. В той же час у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). В свою чергу, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правомочностей особи на участь у діяльності певних структур.

Забезпечуючи права і свободи людини держава, в свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права юридичний обов'язок це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність встановлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [12] йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, по скільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві [12];

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас, основи правового статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи і обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, в силу цього, називаються основними правами, свободами і обов'язками людини і громадянина.

В Україні основні права і свободи людини і громадянина закріплені в Конституції [26]. Невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі та гідності людини тощо.

Для суспільства та держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які, в силу цього, мають похідне значення стосовно основних;

б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;

в) мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина [5. c. 45 ];

г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами:

1) у залежності від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів -- на права першого, другого та третього покоління;

3) за генезою на природні (природжені) та похідні від них;

4) за видом суб'єкта на індивідуальні та колективні;

5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за характером утворення на основні та додаткові [5. c. 47].

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Як правило, за змістом вони поділяються на три групи: особисті або громадянські права і свободи; політичні права ї свободи; економічні, соціальні та культурні права і свободи [5. c. 50].

Особисті права і свободи розглядаються в правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави.

Духовна та фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їх особливістю є те, що вони за своєю суттю є природними правами людини і не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод носять абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність та право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30) [26, с. 25]; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім "і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (стаття 33) [26, с. 29]; право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорона сім 'ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51) [26, с. 31]; право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім "і чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захист у суді (ст. 63) [26. c. 33].

Політичні права і свободи пов'язані з участю у суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їх важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ -- носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, приймають участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34);

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування - виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40) [26. c. 39].

Політичні права і свободи, як і особисті інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.

На відміну від особистих та політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх забезпечення вимагає від держави певних дій.

Економічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культурні права і свободи: право власності та право громадян України користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах та право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54) [26. c. 42].

Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чинному законодавстві України. Як розвивалися ідеї прав і свобод людини в епоху середньовіччя розглянемо в наступних розділах дипломної роботи.

Отже, права людини -- це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це категорія не лише юридична, але і філософська, політична, моральна.

Україна є прибічником практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чинному законодавстві України.

1.2 Історичний аспект розвитку прав і свобод людини

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давній історії. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого стрибка у цьому напрямку -- визнання рівності усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвітництва. У XVII--XVIII століттях ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Г. Ґроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, ПІ. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття [37, с. 32].

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 року висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 року виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», тощо. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

В цілому ми можемо дійти думки, що політико-правова думка, яка виникла в умовах тих унікальних регіонів світу, де зародилась висока духовна культура і демократія (Афіни, Рим) дала поштовх європейській цивілізації, яка заснована на персоноцентриський парадигмі, тобто від людини до держави, роль держави є другорядною і підпорядкованою інтересам людини [11. c. 224]. Взагалі поняття гуманізму не випадково вважають виключно європейським витвором і надбанням. Поряд з тим в певних традиційних суспільствах (Стародавній Китай, Індія, азіатські цивілізації) панував і панує досі системоцентриський підхід, де держава підпорядковує своїй волі усіх підданих, перетворюючи людину у виконавця державної волі, що було обумовлено історично і тому не можна вважати такі погляди помилковими чи відсталими. Причому, системоцентриський підхід в певній мірі є притаманним і для східнослов'янських держав, в яких роль роду, держави завжди була досить високою. Тому не слід дивуватись, що західні концепції індивідуалізму, уособлення людини надто повільно втілюються у нас.

Безумовно, значну роль в процесі становлення універсальних понять прав людини відіграло християнство, адже згідно з цією релігією “усі люди рівні, як діти Господні”, і саме християнською релігією було остаточно чітко сформульовано “золоте правило” поведінки - “як бажаєте, щоб з вами поводились люди, так поводьтесь з ними і ви” (Новий Завіт. Євангеліє від Матфея. 5:12-5:44). В будь-якому випадку людина в християнстві зберігає свою цінність і значимість, і навіть певну свободу вибору, що вкладається в європейську парадигму персоно центризму і не характерно для інших релігій.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини -- невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це -- право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, -- Петиція про права (1628), Закон про недоторканність особи (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та інші.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 років) -- юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян [32. с. 45].

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини -- поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) -- сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Перелік природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 року; Італійська Республіка, та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р [32.c.48].

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства -- правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини -- частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав., що підписали міжнародні пакти про права людини.

Ідеї визнання прав і свобод людини безперечно були притаманні і український філософії та знайшли своє продовження в історії українського конституціоналізму [19. c. 110].

Ще у “Велесовій книзі” - пам'ятці IX ст. філософія зумовлена духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода і самоцінність особистості. Окремі уявлення про права людини знаходимо в таких джерелах, як “Руська правда”, “Слово про закон і благодать”, “Повчання Володимира Мономаха”, пізніше у Литовському статуті знаходимо ідеї рівності всіх перед законом, особистої відповідальності, захисту прав людини з боку держави.

Згідно норм «Руської Правди», головним видом відплати за різні правопорушення були грошові стягнення. Тілесних покарань "Руська правда" не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості ін. феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки.

Покарання передбачало грошові виплати: "віру" -- на користь князя і "головщину" -- на користь потерпілого або його родичів. Наприклад, головщина за вбивство княжого мужа дорівнювала подвійній вірі (віра за правопорушення написана вище), за вбивство вільної людини - 5 гривень [23, с. 220].

Однак у Руській правді існує багато недоліків і несправедливостей. І за побиття жердею чи палицею штраф 12 гривень і за вищіпані вуса чи бороду 12 гривень, і навіть за відсічення пальця 3 гривні. На мій погляд перший і останній злочини є на багато страшнішими від другого, але 1 і 2 караються однаково, а 3 взагалі в 4 рази менше за 2 . І ще як навмисне вбивство, так і випадкове каралось однаково. В Руській правді існує ще багато, не зрозумілих на наш час законів, але у княжі часи це було нормально.

А несправедливість правди полягає в тому, що в ній майже не ціниться життя холопа. Навіть стягнення за крадіжку бобра з ловища (12 гривень) перевищує штраф за вбивство холопа чи смерда (5 гривень). І це не єдиний випадок де покарання за матеріальні збитки перевищує покарання за вбивство людини. Але церква вводила інший погляд на холопа і впровадила додаткову “церковну кару ” за його вбивство, яку, точно невідомо.

Нажаль, у Руській правді мала місце і родова помста, відплата трималась на правилі: життя за життя, зуб за зуб.

Також Руська правда передбачала покарання за крадіжки майна, скотини, за знищення польової межі та тариф на збір мита. Також була впроваджена винагорода за знайденого крадія чи вбивцю.

Говорячи про Руську правду не можна не згадати про дві дуже важливі статті: Покон вірний і Урок мостникам. “Покон вірний” або "Статут вірний" визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги -- вірника (збирача віри), який призначався князем для збору податей і виконання окремих судочинних функцій, а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представників княжого апарату, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових [23, с. 225].

Судовий процес за "Руською правдою" переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні інші варіанти "божого суду". Існували оригінальні процесуальні інститути: "заклич" (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), "звід" (обов'язок кожного володаря чужого майна "звести" власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), "гоніння сліду" (переслідування злочинця "по гарячих слідах").

Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею -- свободи.

Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Констянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі. Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: памґятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.

У польсько-литовському праві склалася досить складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку.

"Годовщина" -- це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Годовщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й годовщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде". Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра -- 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві -- ЗО коп грошей, за тяглову людину -- 24 коп грошей" та ін.

Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на Україні. Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні в XV--XVI ст., він також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких частинах Східної України закони по суті спиралися на цей статут.

Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку відіграли на Україні Литовський статут зокрема та станова система загалом. Обидва вони справили великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як установлені та гарантовані законом права. А усвідомлення цього пов'язувало українців із західною політичною й правовою думкою.

Інший продукт Київської Русі -- Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності.

Велике значення проведеної тоді роботи знайшло відображення в тому що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 році друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чинним мало не до половини ХIX століття. Такого б довголіття законодавству, що приймається зараз [16, с. 201].

Людина, її права цікавили і українських філософів. До ранніх українських гуманістів можна віднести таких вчених, як Юрій Дрогобич (XV ст.), Павло Русина, Станіслав Оріховський (XVI ст.). Детальне дослідження людини, особистості провів геніальний український філософ Г. Сковорода, якийнауку про людину, та її щастя вважав найважливішою з усіх наук.

Послідовно ідею природних прав та договірну теорію походження держави відстоював Я. Ковельський, який зазначав при цьому, що всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа повинні нести взаємну відповідальність [17, с. 201].

Розробці теоретичних питань прав та свободи людини значну увагу приділяв М. Драгоманов, розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність. М. Драгоманов вважав за необхідне надати національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя.

Безумовно важливу роль для становлення ідей прав людини на Україні відіграли і праці українських теоретиків української державності М. Грушевського, В. Винниченка, О. Кістяківського та інших. Зокрема, заслугою М. Грушевського серед інших, необхідно вважати привернення уваги до прав національних меншин, прав людини на мову, релігійних прав.

На позиції прогресивного конституціоналізму стояв О. Кістяківський, який послідовно відстоював надання людині демократичних прав, зокрема, захист свободи слова і віросповідання, права зборів, загального виборчого процесу та інші.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та інші. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності» [9. с. 124]. Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування [30.c.50].

Вітчизняна юридична думка дотримується точки зору (П.М.Рабинович та ін.) про існування прав людини, прав нації (народу), прав людства.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини -- це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).

У середині XX століття ідея прав людини доповнилася новими аспектами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії [47.c.14].

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося пом'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав, в тому числі й України. Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закріплені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.