Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи Відродження і Просвітництва

Офіційно проголошувалось, що законодавство - єдине для всіх підданих держави, і вони рівні перед законом. Щоправда, наявність суттєвих станових привілеїв і обмежень робили ці положення багато в чому декларативними та фіктивними, але вже сам факт проголошення цього принципу мав прогресивне значення. Було проголошено недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справи неупередженим судом, право на допомогу адвоката (в тому числі і для осіб, які нездатні її оплатити). Заборонялося карати за чужу провину родичів або слуг правопорушника.

Декларувалася і свобода віросповідання, однак мала вона обмежений характер, стосувалася лише «християнських» релігій і не поширювалося на «євреїв, татар і всяких бусурманів».

Вільну людину за жодних обставин не можна було перетворити на невільника, вона мала право вільного виїзду до будь-якої країни, з якою не ведеться війна. Жінку заборонялося видавати заміж проти її волі.

Значно раніше, ніж в інших країнах, було закріплено виборність суддів і відокремлення суду від адміністрації. Встановлювалося, що у виборах великого князя беруть участь всі піддані держави, хоча реально нижчі верстви населення були усунені від цього процесу.

Оскільки руське право було одним з основних джерел Статутів, то останні розглядалися українським населенням не як прояви іноземної правової культури, а як власне «старе право». Цей акт, який став перехідним правовим документом від Середньовіччя до Нового часу, своєрідним маніфестом правової держави у феодальному розумінні, діяв в Україні аж до 1840-1842 рр.

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі. На початку XIV ст. це право дістали багато міст Закарпатської України, які були підвладні Угорщині, потім, починаючи з другої половини XIV ст. - чимало міст Правобережної України і, нарешті, наприкінці XIV ст. - деякі міста Лівобережжя. Міста, які одержували магдебурзьке право, виходили з-під влади місцевих феодалів, а їх мешканці формально вважалися вільними людьми, отримували низку пільг і привілеїв [20, с. 157]

Для повного уявлення про тогочасні права і вільності людини суттєве значення має аналіз політичного зближення Великого князівства Литовського і Польщі, яке розпочалося Кревською (1385 р.) і завершилося Люблінською (1569 р.) унією та утворенням єдиної держави Речі Посполитої, до складу якої входила значна частина українських земель. Від Польщі на нашу землю прийшли не тільки посилення феодального гноблення і покатоличення населення, що призвело до низки селянських та народних повстань (1591-1593 рр. під керівництвом Криштофа Косинського; 1594-1596 рр. - під проводом Северина Наливайка; 20-30 - рр. XVII ст. - очолювані Марком Жмайлом, Тарасом Федоровичем, Іваном Сулимою, Павлом Бутом, Яковом Острянином, Дмитром Гунею та ін.), але й ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетські вільності і рівність. У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступила під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Шляхетство мало значні права, які були невід'ємними. Воно, наприклад, користувалося правом особистої недоторканності. Звичаї в той час залишалися ще дикими, і в школах при монастирях шляхетських дітей монахи били, сікли різками (траплялось і зовсім великих хлопців, і навіть дівчаток), але підняти руку на дорослого шляхтича не мав права ніхто, навіть сам король. У випадку порушення монархом прав і свобод підданих, останні діставали право на так звані «конфедерацію» - створення коаліцій, спрямованих проти нього і «рокош» - офіційне повстання проти короля. Всі ці права і вільності були згодом поширені і на українську шляхту. Якщо ж врахувати, що в Польщі, на відміну від інших країн Європи, шляхти було багато (в різних воєводствах від 8% до 20% населення), то школу цивілізованого життя, поваги до людської особи, в тому числі до самих себе, проходив досить значний відсоток населення [17, c. 171].

Ідеали рівності, свободи та поваги до гідності людини панували і в Запорізькій Січі, звідки в роки національно-визвольної війни 1648-1694 рр. вони поширилися по всій Україні, стали могутнім чинником народного руху. На звільненій козаками території було створено оригінальну систему суспільно-політичного управління, яка базувалась на засадах виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівнів. Це дає підстави твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління та кардинально змінений правовий статус основної маси населення. Було утворено умови для відновлення колишніх національних, релігійних і економічних прав. Більша частина феодально-залежних селян стає вільними людьми. Особисту волю одержали і більшість городян, оскільки міста вийшли з-під феодальної влади. Українська шляхта і козацька верхівка отримали багато пільг і привілеїв. Але згодом з'ясувалось, що задовольнити інтереси панівної верхівки неможливо без повернення до кріпацтва, і тому українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб обмежити права і вільності селян. Внаслідок цього останні знову потрапили у кабалу. Отже, у черговий раз про права, свободи і гідність людини стало можливим говорити лише стосовно окремих верств населення України.

За Переяславською угодою (8 січня 1654 р.) та Березневими статтями (27 березня 1654 р.) українські землі переходили під протекторат московського царя, але Гетьманщина (так називали політичну організацію, що склалася на території звільненої України) залишалася окремим державним організмом з власним політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Проте Росія, починаючи вже з 1654 р., намагається обмежити права і вільності України, а згодом бере курс на зведення її статусу до рівня звичайної провінції імперії. Ось чому в цей час провідною ідеєю, яку відстоювали українські гетьмани, стає збереження «давніх прав, даних від великих князів литовських і королів польських». У всіх україно-московських договорах, в яких визначався правовий статус України та її відносини з Росією (Березневих статтях 1654 р., Переяславських статтях 1659 р., Батуринських статтях 1663 р., Московських статтях 1665 р., Глухівських статтях 1669 р., Конотопських статтях 1674 р., Коломацьких статтях 1687 р., Решетилівських статтях 1709 р., «Рішительних пунктах» 1728 р.), підкреслювалося, що за українськими козаками і шляхтою зберігаються їх права, вільності і привілеї, гарантуються станові права духовенству і міщанам [16, с. 124]

Вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному - Бендерська конституція, «Конституція прав і свобод Війська Запорізького», договір між запорожцями та гетьманом Малоросії та ін. В цьому документі одержали відображення вимоги, які висувались козацтвом до всіх гетьманів з часів І.Виговського (1657 - 1659 рр.) і всіх московських царів з часів Олексія Михайловича (1645-1676 рр.) і стосувалися, в першу чергу обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт; на гетьмана покладався обов'язок - забезпечувати дотримання непорушних громадянських вільностей. Ця Конституція реальної сили так і не набула. Вона залишилася в історії лише як оригінальна правова пам'ятка, в якій зроблена спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу до влади «гетьмана-емігранта» [17, c. 140].

Наступним кроком у розвитку прав і свобод людини на теренах України були селянська, земська, міська, судова, військова та інші реформи, проведені в Російській імперії в 60-70-х рр. XIX ст. Вони принесли особисту свободу колишнім кріпакам, розширили їх правоздатність, у вигляді земств та міських дум заклали основу місцевого самоуправління, започаткували низку демократичних змін у здійсненні правосуддя (безстановість, незалежність, змагальність, гласність, право на захист тощо), піднесли роль особистості у багатьох інших сферах державного і громадського життя.

Українські просвітники розробляли проблеми логіки, онтології, гносеології, психології, соціальної філософії тощо. В теорії пізнання вони, утверджуючи пріоритетне значення розуму, великої ваги надавали чуттєвому досвіду, який більшістю могилянців недостатньо враховувався, оскільки розглядався радше як джерело помилок [17, c. 148].

В першій чверті XVIII ст. в українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму. Комплекс ранньопросвітницьких ідей, що його сформували вчені Києво-Могилянської академії, був репрезентований Ф. Прокоповичем, М. Козачинським, Георгієм Кониським тощо. Філософія Києво-Могилянської академії виникла на грунті синтезу вітчизняної ранньопросвітницької ідеології з європейським Просвітництвом у його французькій і насамперед німецькій версіях [17, c. 150].

Феофан Прокопович (1677-1736) виявляв інтерес до дослідного природознавства, розумів і обґрунтовував важливість для розвитку науки спостереження, експериментів. Для нього характерна висока оцінка людського розуму, його здатності до самостійного, без апеляції до авторитетів пошуку істини. У своєму філософському курсі Прокопович надавав великого значення вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Критерієм розуму він послуговувався навіть у справах віри, вислідом чого стала критика чудес, знаходження суперечностей у Святому Письмі. Інтерпретуючи, зокрема, геліоцентричну систему Коперника, Ф. Прокопович стверджував, що, хоча вчення Коперника й не узгоджується з Біблією, саме йому треба надати перевагу, а Святе Письмо витлумачувати алегорично [18, c. 148].

Вагомий внесок зробив Ф. Прокопович у розробку проблеми людини й моралі. Сформульовані ним ідеї сприяли становленню новітньої системи етичних норм. Прокопович негативно ставився до аскетизму, обґрунтовував переваги повноцінного життя, звеличував працю, критерієм честі й гідності людини вважав особисті заслуги. Основу історичного поступу, сили держави і добробуту громадян вбачав в освіті, розквіті й поширенні наук, мистецтв і ремесел [20, c. 103].

Ф. Прокопович є автором першого російського варіанта теорії освіченого абсолютизму, заснованого на ґрунті концепцій природного права й суспільного договору, пристосованих до російського політичного контексту, а також вчення про освіченого володаря - «філософа на троні».

Мануйло (в чернецтві Михайло) Козачинський (1699-1755) - філософ могилянської школи ранньопросвітницької орієнтації, професор, префект Києво-Могилянської академії, теолог, культурно-освітній діяч, вчитель Г. Полетики, Г. Сковороди і сербського просвітника Йована Раїча [23, c. 147].

Опираючись на засади ранньопросвітницької філософії, він схилявся до розмежування філософії й теології, відмови від некритичного ставлення до авторитетів, негативної оцінки релігійного фанатизму, критерієм істинності пізнання вважав «природне світло» розуму. Досягнення суспільного поступу він ставить у залежність від розвитку освіти й науки [23, c. 171].

Виходячи з концепції «природного права» (Г. Ґроція та Ю. Ліпсія), М. Козачинський витлумачував поняття «людської природи» як прагнення людини до самозбереження. На думку М. Козачинського, відчужуваність «природних прав» громадян (найважливіші з яких право на життя, право свободи сумління, право приватної власності й право вибору) на користь державної влади не повинна допускатися.. Він був переконаний, що порушити природний закон не може навіть Бог, котрий його створив. Якщо ж володар є порушником цього закону, то його, як і його підданих, слід просвітити і в той спосіб примусити підкоритися «природному закону».

На його думку, найвідповіднішим природі людини є життя, узгоджене з настановами її розуму. Методом пізнання власного розуму М. Козачинський вважав самопізнання. Його філософські погляди мали значний вплив на творчість Г. Сковороди і сербського мислителя Й. Раїча [23, c. 229].

Георгій Кониський (20 листопада 1717-1795) - український філософ, ранньопросвітницької орієнтації, письменник, релігійний і громадський діяч. Автор драми-мораліте "Воскресіння мертвих", як префекту і професору філософії належать два варіанти курсу філософії, з яких зберігся лише другий, читаний ним 1749-1751 pp. [31, c. 45].

Філософський курс Г. Кониського за структурою і за способом постановки багатьох розглядуваних у ньому проблем значною мірою зберігає характерні риси барокової схоластики. Водночас у ньому чітко проглядаються й елементи ранньопросвітницької філософії. Це відобразилося у потребі філософа ознайомлювати своїх учнів з вченнями Г. Ляйбніца, X. Вольфа, Р. Декарта, П. Гассенді, Ф.-Х. Баумейстера.

Г. Кониський прихильник концепції двох істин віри і розуму й відповідно розмежування теології та філософії. Виокремлюючи в процесі пізнання три ступені - чуттєве сприйняття, формування інтелектом поняття про сприйнятий об'єкт і судження, він надає великої ваги першому ступеню - чуттєвому пізнанню, але вирішальну роль у відкритті істини залишає за інтелектом, апелюючи до сили природного світла розуму.

Певні тенденції новітнього раціоналізму виявляються й у вченні Г. Кониського про людину. Своєю духовною природою - розумом - вона уподібнюється до Бога і тому повинна шукати та знайти шлях свого земного щастя. Останнє Г. Кониський вбачає у мудрому й доброчесному житті, у тілесному здоров'ї та сприятливій долі. Щастя досягається інтелектуальною діяльністю, плеканням добрих нахилів, вихованням. Ідею спільного блага Г. Кониський поєднує з прагненням до індивідуального, особистого добра [30, c. 19].

Києво-Могилянська академія за часів свого становлення була центром передових ідей, освіти, науки, інтелектуальним осередком української нації. Академія давала досить високий рівень освіти в галузі політичних і правових знань. Уже в перших працях засновника академії Петра Могили є підходи до концепції власної української державності, незалежної ні від Польщі, ні від Росії. На жаль, подальший розвиток цієї проблематики в Київській академії ще недостатньо досліджений.

Мислителі Києво-Могилянської академії Ісайя Копинський, Лаврентій Зизаній, Петро Могила,

Йосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, а пізніше Амвросій Дубневич, Мануйло Козачинський, Теофан Прокопович та ін. своє життя присвятили становленню просвіти всіх верств народу, помноженню знань науки життєвої мудрості, яка допомагає долати повсякденні земні труднощі в боротьбі за виживання, причому не лише в галузі релігії й духовного вдосконалення. Поряд із духовним спасінням вони орієнтувалися в обставинах повсякденного життя, у потребах земної людини. Діячі Києво-Могилянської академії створили певний ідеал людської доброчесності, закликали до самореалізації людини у земному житті, вплинули на розвиток і розквіт гуманітарного знання, а отже, й історико-правового вчення про права людини [51, с.56].

Учені були сповнені свідомості високого суспільного значення своєї праці, мали високу ерудицію, знали мови, твори різних авторів, не лише богословів, а й істориків, юристів, філософів. Ще Петро Могила відправляв кращих представників КМА на навчання за кордон, де вони вивчали й обговорювали тексти, мали дискусії на релігійні, наукові, моральні та філософські теми (які в той час не становили окремих дисциплін), а також теми права.

Важливим здобутком епохи Відродження і суспільно-правової думки Нового часу вважається розвиток теорії природного права, елементи якого зустрічаються вже в давньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля. Ідеї великого давньогрецького філософа Арістотеля, підняті ним природничо-наукові, онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні проблеми мають виняткову актуальність, у зв'язку з чим арістотелівське вчення привертало увагу з моменту виникнення й до наших днів.

Ідеї арістотелізму мали великий вплив на вітчизняний історико-філософський процес, на становлення та розвиток духовної культури і суспільно-правової думки діячів КМА XVII ст. Професори КМА (Л. Зизаній, К. Сакович) з великою зацікавленістю сприймали арістотелівське вчення, сумлінно вивчали його твори, коментували, творчо переосмислювали, інтерпретували, намагалися використовувати його ідеї у своїй конкретній практичній, соціально-політичній та філософсько-теоретичній діяльності [51, с.57].

Серед діячів Києво-Могилянської академії виділяється постать Касіяна Саковича, ректора Київської братської школи, проповідника, філософа, який був палким поборником освіти, переконаним у тому, що виховання й набуті знання роблять людину людиною. К. Сакович є автором двох творів «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини», 1620 р., і «Трактат про душу», 1625 р., де автор розглядає праці філософів античності й Відродження, сучасних йому мислителів, оперує численними філософськими категоріями, одночасно посилається на ідеологічні проблеми в Україні [51, с.57].

Не можна обійти увагою одного із засновників Київського братства й Київської братської школи Ісайю Копинського, який залишив неабиякий слід в історії культури українського народу, перш за все своїм твором «Алфавіт духовний в ползу іноком и мирськім...», де викладені світоглядні ідеї вченого. І. Копинський наголошує в ньому на необхідності пізнання Бога, з'єднання з ним через пізнання себе, показує стани, які має пройти людина на цьому шляху: моральне вдосконалення, праця, зречення й обмеження законів тілесної природи, очищення і просвітлення розуму, самозаглиблення.

На особливу увагу заслуговує постать Мануйла Козачинського, суспільно-політичні погляди якого спиралися на вчення про людину як інтегральну частину природи, для чого мислитель використовував ренесансну теорію «природного права». Найважливіші з них - право на життя, а отже, й право його захисту всіма доступними засобами, право свободи совісті, право приватної власності та право вибору. Щастя людини, на думку Козачинського, полягає у досконалому вмінні користуватися власним розумом, у повсякчасному втіленні його постулатів у життя, яке, отже, не має суперечити природним законам, тобто у вмінні індивіда постійно узгоджувати свою особисту поведінку з його власною «природою». Таким чином, учений дійшов висновку, що основа людини - її самодостатня чеснота, совість. Ця думка найяскравіше втілилася у вченнях його учнів: Г. Сковороди та Г. Політики. Самопізнання, на думку Козачинського, дає людині змогу знайти джерело всіх цінностей у самій собі й, отже, стати володарем й водночас творцем автономних і незалежних від будь-кого норм поведінки. Отже, етичне й державно-правове вчення Козачинського характеризується ранньобуржуазними, анти-абсолютистськими тенденціями, а його світогляд має загалом ренесансний, а в окремих питаннях і ранньопросвітницький характер і є помітним кроком на шляху до становлення й утвердження в українській філософії ідеології Просвітництва з її ідеалом оновлення та вдосконалення суспільства через поширення освіти, розвиток науки і культури.

У вченнях мислителів Києво-Могилянської академії простежується гуманістична ідея про істинний смисл життя, при якому людина живе згідно зі своєю внутрішньою божественною природою, призначення її - у здійсненні нею свого високого земного буття, в максимальній реалізації її творчих можливостей, у здатності людини протягом відведеного їй на життя відрізку часу заслужити земне безсмертя у вдячній пам'яті нащадків. Не менш важливе значення мала й трансформованана вітчизняній ниві ренесансна ідея відваги, доблесті, що передбачала життя відповідно до природи, божественної суті «внутрішньої людини», переосмисленого та інтегрованого нею буття згідно з християнськими моральними нормами. У поняття доблесті та добропорядності (цноти) входили такі якості, як єдність характеру, намагання досягти особистої слави, мужність, талант, активна діяльність, метою якої було благо рідного краю, турбота про розвиток культури й освіти свого народу та захист віри предків [51, с.58].

Домінантою гуманістичного кругозору була ідея людини, цінність якої визначалась не знатністю походження чи багатством, а її індивідуальною особистою відвагою, доблестю, благородством, великим творчим потенціалом обдарованих людей, створення навколо них буквально релігійного поклоніння. Мислителі акцентують увагу на добрих справах, що втілюються в земне життя талановитою, творчою особистістю.

Найбільшою заслугою вчених Києво-Могилянської академії була здатність критичного мислення, вміння орієнтуватися в обставинах життя, у потребах земної людини, в тому, що поряд із духовним спасінням також має бути майбутнє свого народу як суб'єкта історії.

Отже, спадщина діячів КМА з розвитку ідей прав людини - ідей справедливості, рівності, свободи - в історії політико-правової думки ще не достатньо досліджена. Нині, на початку нового тисячоліття, настав час переосмислити, дослідити значення та цінність тих суспільно-політичних і правових ідей, які були закладені фундаторами Києво-Могилянської академії. Можливо, таке дослідження з розвитку ідей прав у КМА певною мірою зможе заповнити існуючу прогалину у пізнанні історії політико-правової культури українського народу [51, с.59].

З кінця XVIII ст. значного поширення в Україні набирають західноєвропейські ідеї Просвітництва. Спираючись на ідеологію раннього Просвітництва, відображену в творчості професорів Києво-Могилянської академії, вітчизняні вчені звертаються до вирішення в дусі просвітницької традиції проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, суті людського щастя й обґрунтування шляхів його досягнення. Ведеться значна робота з перекладу філософських творів західноєвропейських просвітників. Найбільш виразною є підкреслена орієнтація на ідеї німецьких просвітників, зокрема на онтологічні і гносеологічні ідеї філософії X. Вольфа [17, c. 174].

Чи не найзначнішим представником просвітницької філософії кінця XVIII ст. був Яків Павлович Козельський (1729-1795). Один із найвизначніших його творів «Філософські пропозиції», де трактуються розуміння філософії, її місце в культурі, а також найважливіші проблеми онтології, гносеології, психології, логіки та соціальної філософії.

Відповідно до загального спрямування просвітницької ідеології Я. Козельський вважав, що в громадянському суспільстві всі вчинки людей, у тому числі й їхня моральна поведінка, регулюються юридично, через право. Мораль тим самим надмірно раціоналізується, її, по суті, немає, а є вчинки, що випливають із розуміння закону. Аморальний вчинок розглядається як результат незнання закону, що встановлений в громадянському суспільстві.

Звертаючись до гносеологічної проблематики, Я. Козельський вважав, що пізнання людське починається з чуттів, що є «нижнім» ступенем знання. Вищим ступенем пізнання є логічне мислення, властиве тільки людині. Розум, спираючись на чуттєві дані, дає знання загального. Проте людський розум не безмежний у своїх можливостях [17, c. 161].

В основах соціальної філософії Я. Козельський викладав просвітницьку теорію природного права і договірного походження держави. Право відповідно до настанов просвітницької філософії Я. Козельський розділяв на природне і громадянське. Природне право невід'ємне від людини, не залежить від її волі й бажань, а тому незмінне. Переходячи в громадянський стан, людина укладає договір із суспільством і набуває статусу громадянина. Громадянське право повинно захищати і забезпечувати через закони реалізацію природних прав людини.

Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії заперечив спробу виправдати кріпацтво посиланнями на «природний» характер станового розподілу суспільства. Вихід із несправедливого стану, що існував в Російській імперії, цілком у згоді з просвітницькою філософією, вбачається в поширенні освіти і виховання як універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві.

Істотний внесок у розробку філософії Просвітництва належить відомому філософові й правнику Петрові Дмитровичу Лодію (1764-1829). Він переклав українською мовою «Моральну філософію» X. Баумейстера, що вийшла друком 1790 р. Також відома праця П. Лодія «Логічні настанови», що, крім з'ясування предмета філософії, кола проблем, які досліджуються нею, містив стислий виклад історії філософії від античності до сучасного її стану.

Філософія, за Лодієм, є засобом «просвіти розуму», що сприяє піднесенню пізнавальних здібностей людини, і «просвіти серця», спонукає волю до досягнення добра. У співвідношенні розуму й волі пріоритет, згідно з настановами просвітницької філософії, надавався розумові, що визначає й спрямовує волю [36].

Відповідно філософію він поділив на теоретичну і практичну. Філософія пізнає природу і те в ній, що осягається або зовнішніми чуттями («фізика»), або лише розумом («метафізика»). Під впливом Канта, резюмуючи, П. Лодій визначав коло питань, що їх з'ясовувала філософія: 1) що може знати людина? 2) що вона повинна робити? 3) на що сміє сподіватися? 4) що таке людина? На перше питання відповідає метафізика, на друге - моральна філософія, на третє - релігія, на четверте - антропологія.

П. Лодій відповідно до настанов просвітницької філософії надавав спеціальної уваги питанням теорії пізнання і логіки. В гносеології він виходив із визнання чуттєвого досвіду як найважливішого джерела пізнання істини. Менш важливим джерелом пізнання є розум, що спрямовується до пізнання природи, де все відбувається відповідно до наукових законів. Своїм законам підкоряється й людське мислення, спрямоване на пізнання природи й людини, логіка ж покликана дати людині знання законів, що діють у процесі мислення, навчити її відрізняти істину від хибного знання [36, c. 187].

Цікаві ідеї, що торкаються суспільного прогресу, висловлював український філософ і діяч політичної думки С. Десницький. Він сформулював ідею про те, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті - прагнення досконалості. С. Десницький розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1) полювання, живлення плодами землі; 2) пастуший стан; 3) хліборобський стан; 4) комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа - основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновок просвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права.

У межах української філософії, сформованої діячами Києво-Могилянської академії, формується найзначніша філософська система, автором якої був видатний український мислитель, також вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722-1794).

Дослідники творчості Г. Сковороди пов'язували його ідейно-теоретичну спадщину з найрізноманітнішими філософськими традиціями, зокрема з античною, репрезентованою Сократом, Платоном, Арістотелем, стоїками. В його філософії відзначають співзвучність з ідеями отців церкви, а також Спінози і Мальбранша, X. Вольфа, представників філософії Просвітництва та німецьких містиків.

Разом з тим Сковорода змістом і спрямуванням своєї філософії істотно відрізняється від своїх вчителів. Якщо для професорів Києво-Могилянської академії характерним було акцентування уваги на онтології та гносеології, то філософія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Сковорода підносив істинно людське, духовне начало в людині [19, c. 57].

Сковороді органічно притаманний діалогізм. Для Г. Сковороди діалог - не лише форма, якої дуже часто набирають його твори. Діалогічним, по суті, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя.

Поряд з діалогізмом не менш характерним для творчості Г. Сковороди є символічно-образний стиль мислення. Символіка і емблематика для Сковороди - це складова особливої мови спілкування з олюдненим, засвоєним почуттями і розумом світом. За допомогою символів та емблем він веде напружений діалог з власним сумлінням на шляху пошуку правди й добра і шляху до людського щастя [19, c. 64].

Гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу «сродної» праці. Порушення цього принципу наступає тоді, коли у людини з'являється стремління оволодіти тим, чого природа їй не дала. Прагнення багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. Воно зрештою приводить її в полон згубних пристрастей, породжуючи несумісні зі щастям страх, нудьгу, сум, муки сумління.

З концепцією «сродності» пов'язаний і принцип «нерівної рівності» як ідеал міжлюдського спілкування, який Сковорода, полемізуючи з французькими просвітниками, протиставляв принципу «равное равенство». Перша частина принципу «нерівної рівності» - в силу індивідуально неповторного зв'язку з Богом, кожна людина відрізняється від інших за внутрішньою природою. Друга частина - рівне право на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «сродного» життя [21, c. 187].

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина.

З кінця XVIII ст. значного поширення в Україні набирають західноєвропейські ідеї Просвітництва. Спираючись на ідеологію раннього Просвітництва, відображену в творчості професорів Києво-Могилянської академії, вітчизняні вчені звертаються до вирішення в дусі просвітницької традиції проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, суті людського щастя й обґрунтування шляхів його досягнення. Ведеться значна робота з перекладу філософських творів західноєвропейських просвітників.

Українські просвітники розробляли проблеми логіки, онтології, гносеології, психології, соціальної філософії тощо. В теорії пізнання вони, утверджуючи пріоритетне значення розуму, великої ваги надавали чуттєвому досвіду, який більшістю могилянців недостатньо враховувався, оскільки розглядався радше як джерело помилок.

Як було зазначено вище філософія Сковороди має виразне етико-гуманістичне спрямування, і тому основним об'єктом уваги мислителя є духовний світ людини, з'ясування умов, за яких стає можливим досягнення правди і справедливості, щастя і волі. На його думку, шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення людини. Буття для Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення в морально-етичному вченні Сковороди посідає обгрунтована ним концепція «сродної праці».

Розділ 3. Вплив політико-правової системи епохи Просвітництва і Відродження на подальший розвиток правової думки в галузі прав і свобод людини

Творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва та Відродження залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.

Визвольна війна (1648--1654) змінила не тільки політичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура розвивалася під охороною держави. Центри освіти і культури поступово перемістилися з західних земель на Наддніпрянщину. Національна організація того часу мала основи в двох центрах -- міщансько-духовному та козацькому. Перше середовище розвивалося під час найбільшого напруження боротьби з польськими впливами і проявилося в братських організаціях.

З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.

Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Кінець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу.

Єдність української еліти була найсильніша в часи перших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви суспільства почав змінюватися. Міщанство Гетьманщини не продовжувало давніх братських стремлінь. Не виявляло інтересу до ширших культурних планів, а звернуло свою увагу на розвиток торгівлі і промисловості. Духовенство також неохоче висловлювалось у публічних справах, не бажаючи ризикувати своїм соціальним становищем серед небезпечних обставин. Воно вдовольнялося церковною організацією та літературною творчістю, як православна ієрархія на східних землях, так і на західних уніатська -- не вміли втримати зв'язків з народом.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на два табори -- Запорожжя і Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились [23, с. 142].

На становлення світогляду Костомарова значний вплив справили філософська спадщина вітчизняних мислителів, з якою він був добре ознайомлений, його власні пошуки й дослідження, де на перше місце він ставив проблеми історіографії, рушійних сил суспільного розвитку, національного буття, життя народу та його культури. В їх осмисленні він спирався на вчення найавторитетніших представників світової історичної науки від романтизму до епохи позитивізму. Він цілком виправдано виступив проти сучасної йому історіографії школи істориків державності, особливо російської, представники якої абсолютизували принципи державності, перетворивши державу не єдину істинно діючу історичну силу. На його думку, головним недоліком історіографії є те, що вона не розкриває змісту життя минулого в усій багатоманітності -- побуті, звичаях, почуттях, прагненнях. Історія не зводиться лише до історії державності. Для історичного аналізу вихідним пунктом має бути не держава сама по собі, а діяльність людини в певній спільноті й асоціаціях, де людина не губиться й не блукає серед політичних надінститутів. В історичному процесі народ -- не бездушна маса, не матеріал для держави, а жива стихія історії. Він є змістом, а державність -- це тільки форма, яка живиться діяльністю народу. Вивчати історію потрібно насамперед як історію народу, його духовного життя, яке постає вирішальним в історичному процесі. Водночас, як зазначав Костомаров, найдетальніший опис подробиць домашнього, юридичного, громадського побуту буде мертвим, якщо він позбавлений живої душі народу, його надій і прагнень.

Уже в ранніх дослідженнях, зокрема в «Думках про історію Малоросії», М. Костомаров вперше в українській історіографії дослідив хід і сутність історії України, пов'язаних з культурним і духовним життям народу. Це відобразилося в програмних документах братства. Пізніше, повертаючись до цього питання в працях «Правда москвичам про Русь», «Дві руські народності», подав розгорнуте епічне полотно історичного процесу України. Він доводив, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію, показав, що етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною, а є динамічним організмом. Формування державності завжди відбувалося так, що сильніша народність пригнічувала слабші, намагалася підкорити, а іноді й асимілювати їх. Тому жодна держава, у т. ч. Російська імперія, не була утворена з однієї народності, і навряд чи є народ, у якому не можна було б виявити нинішнє і минуле існування складових частин, наділених самобутністю. Це стосується й українського народу, його місця і становища в Російській імперії [52].

Доводячи окремішність українського народу, його культури і світогляду, Костомаров пов'язував це з такими його якостями, як індивідуальність, схильність до ідеалізму, глибока релігійність, демократизм, замилування свободою, неприязнь до сильної влади. Усе життя він обстоював самобутність, право на гідне існування українського народу, розвиток національної культури, рідної мови. Важливим чинником піднесення національної свідомості, духовної культури він вважав розвиток освіти, науки. Не сприймав пустого базікання, «гри» в національну культуру, якими дехто намагався підмінювати конкретну роботу. Вирішення національного питання Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, становленні федеративних засад у взаємовідносинах народів Росії, де кожному з них буде гарантовано право на свій уряд, рівність громадян незалежно від віросповідання, походження і суспільного становища. Авторитаризмові він протиставляв єдність і спільність народів у федеративно-демократичній організації суспільства, принцип рівності всіх багатств при збереженні приватної власності, знищення класів і злиття народу в єдине ціле.

На той час ідея федеративного устрою держави була не новою для соціально-політичної та філософської думки Західної Європи, з якою Костомаров був обізнаний. Її проповідував І. Кант, обстоюючи добровільний союз «федерації всіх держав», де гарантоване право всім членам суспільства. Ідею союзу народів, всезагальної держави як всезагальної форми творчості, за якої кожний народ має право на територію, яку він займає, захищали Фіхте, Шеллінг. Переваги федеративного устрою демонстрували США, що і враховували братчики. Однак Костомаров, вірний своїй історіософській концепції, не обмежувався зовнішніми вливами цих ідей, а шукав їх реальні джерела в житті свого народу.

Романтичне світорозуміння характерне для всієї творчості Костомарова. Його романтизм зумовлює українська культура. Це особливо відчутно, коли соціальні та національні мотиви змінюються через колізію свого часу, духовне відродження людини, що властиве й іншим братчикам, особливо П. Кулішу та Т. Шевченку [52].

Світогляд П. Куліша формувався під впливом багатьох чинників. Він добре знав сучасну йому вітчизняну та західноєвропейську культури, соціальні вчення. Був ознайомлений з творами Бекона, Декарта, Спінози, французьких просвітників XVIII ст. Позитивно оцінював дослідницьку філософію Бекона, «скептицизм» Декарта, прихильно ставився до філософії Спінози, вплив якого відчутний у ранній період його творчості. Ґрунтовно вивчав нову західноєвропейську філософію, особливо німецьку. Проте емоційній, імпульсивній натурі Куліша більш за все імпонувала романтична традиція, хоча і тут він був непослідовним. Його погляди еволюціонували, як зауважив Д. Чижевський, від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культури миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства. У цьому була трагедія не лише Куліша, а й романтичної культури загалом, яка, йдучи від однієї протилежності до іншої, швидко поверталася назад. Єдине, в чому він був послідовним, -- це в ідеї України і її воскресінні, що стала основою його романтичного світогляду, який залишається стрижневим у творчості Куліша.

П. Куліша, як і М. Костомарова, в імперські часи називали сепаратистом, а за радянського періоду -- ідеологом українського буржуазного націоналізму. Таким він ніколи не був, постійно вважав себе російським письменником в імперському, а не в етнічному плані. Однак це не перешкоджало йому бути палким патріотом своєї Вітчизни, думати про неї, ставити її в центр своїх творчих пошуків, доводячи свій патріотизм до україноцентризму. Визначальним стимулом праці Куліша, на його ж думку, було збереження національних традицій, розвиток української культури, ствердження почуття національної свідомості.

Особливу увагу він приділяв українській мові як вічному скарбові народного серця. Саме мова, рідне слово, за П. Кулішем, повернули українцям повагу інших народів, заклали основи їх життя та історії. Тому він засуджував відсутність національної пам'яті, а водночас і панегіричне вихваляння свого історичного минулого, висміював тупість української шляхти й зрусифікованого міщанства, закликаючи до людяного в людині. «Читайте книги чужих авторів, -- писав Куліш, -- а проте своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітесь. Тоді з вас будуть люди як слід». Високо оцінював він роль і значення російської літератури, водночас обґрунтовував необхідність становлення нової української літератури, яка зайняла б гідне місце серед культур і літератур інших народів. Не нехтував він і досягнень світової культури, з урахуванням яких вважав можливим федеративний устрій Росії як парламентської республіки, до якої мала ввійти Україна.

Цитатами з Шевченка, як і цитатами з Біблії, можна доводити все, і кожна ідеологія чи партія може, використовуючи їх, проголошувати Шевченка «своїм», відтворюючи вигідний для себе образ. Тому в шевченкознавстві часто витворюють культ поета й бажане його бачення. На основі цього сучасний український дослідник Г. Грабович виокремлює три найбільш узагальнені образи Шевченка: з погляду соціалістичного реалізму Шевченко подається як матеріаліст, атеїст, революційний демократ, речник народу, що полум'яно закликає зі зброєю в руках виступати проти кривавих гнобителів, «більшовик, але не в повні ленінський і не без помилок»; у розумінні Д. Донцова -- незламний носій національності, державної ідеології, лідер-трибун, що закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогом-окупантом, а й зі своїми нікчемними земляками-запроданцями; з точки зору народництва (від Костомарова до поетів та публіцистів наших днів) Шевченко сприймається як пророк і геній, мислиться лише крізь призму народу, з ним ідентифікуються Україна, українство, потреби і доля українського народу. У кожному із цих образів Шевченка є істина; загалом він постає надто заромантизованим, хоч він сам був романтиком. Романтизм становить єство його поезії і є не просто результатом впливу західноєвропейських ідей (хоча це не виключається), а органічно формується з традицій народної творчості.

Існує безліч суджень про світогляд Шевченка і його джерела. На думку Є. Маланюка, він, як і Гоголь, є вихідцем з єдиної верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском Російської імперії роз'єдналась. Якщо Гоголь є представником українського дворянства, котре національно деградувало, то Шевченко -- закріпаченого селянства, де було немало колишньої шляхти, в якій відбувався повільний процес регенерації. Потрапивши до Петербурга, він своїм «селянським» національним здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну національну суть, визначити орієнтири державності, акумулювати національний дух, передати його не лише живим, а й майбутнім поколінням. У його творчості синтезована єдність душі і тіла, духу України, завдяки чому людина постає в нього як образ Божий: вона ніколи не скалічена, однакова в добрі і злі, багата внутрішнім змістом [52].

Світогляд Шевченка, зміст його поезії український історик І. Крип'якевич виводить не із суспільного стану поета, як це робить Є. Маланюк, а із сутності умов, у яких він жив і творив (зростання там, де доживали свій вік очевидці Коліївщини, де були живі згадки про козаччину, де співали думи про Хмельницького, де були злидні, нужда й упокорення селянина-кріпака). Глибоке знання життя, традицій боротьби за волю і не менше прагнення до неї дали йому змогу інстинктивно відчути минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи й події, звернутися до сучасників і до потомків із закликом розв'язувати вічні проблеми, що сягають основ національного буття. Звернувшись до минулого, в ідеалах народної традиції він знайшов мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справедливості, свободи й національності, протесту проти політичного гніту й усякого посягання на гідність людини, людської особистості, чим і створив міцне підґрунтя національного відродження.

Д. Чижевський, характеризуючи світогляд Шевченка як антропоцентризм, сутність якого полягає у розумінні людини як центру всього буття, всього світу, природи та історії, усіх сфер людської культури, зумів розкрити специфіку цього погляду, особливо стосовно природи. Відповідно до цього світогляду природа постає в поета як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись і вдивляючись у які, людина чує і бачить себе. Природа реагує на все, що діється в серці людини, втілює її внутрішнє життя в наочних образах і символах. Як природа відгукується на життя людського серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється, -- все це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається в центрі образу, історії, історичної події.

Визнаючи справедливою характеристику світоглядних позицій Т. Шевченка Д. Чижевським, доречно звернути увагу на зазначену Г. Грабовичем особливість формування світогляду поета, в центрі якого стоїть насамперед відчуття самого себе, власної долі й болю, свого Я, чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм митця як поета, носія Слова. Шевченко і став великим поетом, генієм, пророком тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою свого життя, а патріотизм -- мірою справжньої любові до людини. Саме через символізм автобіографізму формується модель усього творчого світу Шевченка з чітким висвітленням гостроти поділу на демони добра і зла, без жодного компромісу середини стосовно себе та інших. Тому у його творчості втілено все, оскільки воно людське.

На сторожі людського стоїть Слово, носієм якого є сам поет. Поєднуючи свій голос із голосом Бога, він постає пророком, а його слово -- пророчим. Така подвижницька постать надає силу поетові, а відкритість, здатність «оголити» себе й бачити правду надають сили його пророцтвам, вимагають дотримуватися сили правди і не «лукавити з собою». З пророцтвом поета пов'язується ще один елемент романтизму його світогляду -- міфотворчість. Міф постає аналітичним і систематичним окресленням пророцтва, з'єднанням холодного розуму з гарячими почуттями, засобом висвітлення прихованого, затіненого, вищого й віщого, віщування правди, модернізації її як відповіді на сучасне митця, репрезентованого минулим, за яким знову стоять не ідеї, сили, події, а люди. Це й зумовлює цілісність світогляду Шевченка як генія і пророка, силу й славу його великої правди.

Т. Шевченко не лукавив із собою у послідовній антикріпосницькій позиції, критиці соціальних і політичних порядків самодержавної Росії, справедливо вважаючи кріпацтво й самодержавство основою не лише небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Росії. Боротьбу за справедливість, щастя й добро, проти зла і насильства Шевченко тісно пов'язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати здолати горе, нещастя. Він засуджував тих, хто принижував беззахисного і обманював, ображав людину, робив їй зло, завдавав муки й страждання. Милосердя визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських стосунків, дій, учинків [52].

Т. Шевченко, виражаючи ненависть до царату й російських поміщиків, які вважали Україну своєю провінцією, не переносив цієї ненависті на російський народ, кріпаків, що страждали, як і кріпаки українські. Любов до українського народу поєднувалась у нього з любов'ю до інших народів, з вірою в те, що не має бути ні уярмлених, ні знедолених. Він культивунав почуття єдності й дружби народів, визнання за ними права вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування, без зверхності над іншими в «сім'ї вольній, новій» [52].

В українській літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися себе, довів, що самостійність і самоутвердження України має історичні і соціальні виміри. Він завершив процес формування нової української літератури, розвинув і утвердив українську літературну мову як фактор національної самосвідомості, могутню зброю в розвитку культури українського народу. Шевченко спростував великодержавне твердження про те, що українська мова взагалі не існує, і погляди русифікованого, «освіченого» панівного класу на українську мову як на мужицьке «нарєчіє». Рідну мову він розглядав як культурне надбання, найбільшу культурну цінність народу, виступав проти її засмічення, за подолання примітивізму, закликав навчатися чужого й не цуратися свого.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті, викладеному в травні 1905 р. у статті «Конституційне питання і українство в Росії». Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі інші вживані в Україні мови проголошувалися вільними.

Напередодні Лютневої революції 1917 р. у вітчизняній науці та політичній практиці під впливом соціалістичних ідей дедалі більше уваги приділялося питанню про роль соціально-економічних прав людини. Про значення цих прав у майбутньому суспільстві, ще в 1906 р. писав у своїй праці «Держава правова і соціалістична» відомий український філософ і правознавець Б.О. Кістяківський. Лютнева революція 1917 р. створила сприятливі умови для практичного здійснення багатьох теоретичних положень, що входили у концепцію прав людини в тогочасному розумінні. У документах тимчасового уряду народові обіцялася свобода слова, друку, спілок, віросповідань, право на участь у виборах до вищої представницької установи країни, вибори органів місцевого самоврядування на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування та ін. [17, с. 242]

Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина знайшло відображення і Універсалах Центральної Ради і в Конституції УНР від 29 квітня 1918 р., де проголошувався широкий їх перелік. У Конституції УНР, наприклад, цим питанням був спеціально присвячений другий розділ, який так і називався - «Права громадян України». У восьмому розділі чітко визначалося, за яких обставин права і свободи можуть бути обмеженими. Більш чи менш категорично зазначені права декларувалися і в документах Гетьманату Павла Скоропадського («Грамота до всього українського народу» (29.04.1918 р.), «Закон про тимчасовий державний устрій України» (29.04.1918 р.), Директорії («Декларація Української Директорії» (14.12.1918 р.), «Універсал Трудового Конгресу України» (28.01.1919 р.), і ЗУНР («Відозва Української Національної Ради» (01.11.1918р.). Більш того, проблема надання (забезпечення прав і свобод людини і громадянина в цей час вийшла за межі політико-правових вимог і стала перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали - з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Все це зменшувало ефективність тих демократичних перетворень, що відбувалися в країні [20, с. 109]