Розвиток прав і свобод в вітчизняній політико-правовій думці епохи Відродження і Просвітництва

Жовтневий переворот, прихід до влади більшовиків і запровадження соціалістичних ідей збагатили традиційні уявлення про права людини. Вже в ухваленій у січні 1918 р. III Всеросійським з'їздом Рад Декларації прав трудящого і експлуатованого народу виразно наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих, її положення тривалий час залишалися концептуальною основою щодо прав людини і знайшли відображення в усіх чотирьох конституціях України (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), які приймалися за часів Радянської влади. Всі ці конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже в Конституціях Радянської України 1919 і 1929 рр. було закріплено значно ширший, ніж традиційний, перелік прав людини і громадянина. Найбільш повним він був у Конституції УРСР 1937 р., заснованій на союзній Конституції 1936 р. Ця Конституція закріпила широку гаму прав і свобод, провідне місце серед яких посідали: економічні права (право на особисту власність та її спадкування, право на працю, право на відпочинок); соціальні права (право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, втрати працездатності); культурні права (право на освіту); політичні права (свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, совісті, право на об'єднання в громадські організації); особисті права (недоторканність особи та житла, таємниця листування); виборчі права (закріплювалися окремим розділом).

Проте трагедія України, як і інших радянських республік, полягала у тому, що правильні ідеали стосовно прав і свобод погано узгоджувалися з тогочасною дійсністю. Наприклад, ті ж свободи слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій в умовах тоталітарної системи були просто неможливі. В той час, коли проводилися незаконні обшуки і арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканність особи, житла та ін. Конституція була побудована так, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед її 13 розділів розділ про права і обов'язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети - побудови сталінської моделі соціалізму. Отже, реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р. і реалізацію проголошених в ній прав і свобод [11, с. 205]

За вагомий внесок у розгром фашизму Україна отримала широке визнання і авторитет на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів ООН, неодноразово обиралася членом її головних органів, комітетів та комісій. Як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин наша країна спрямовувала свої зусилля на вирішення багатьох проблем і, в тому числі, на забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948-1949 рр. і у 1984-85 рр. обиралася тимчасовим членом Ради безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально прийняті і реалізовані. Саме за ініціативою української делегації у 1948 р. на конференції в Сан - Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д.Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до цього документа було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини [10, с. 132]

Активну участь брала Україна і в підготовці та прийнятті важливих міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього тощо.

Після Другої світової війни на тлі гуманізації міжнародного життя і офіційного засудження сталінщини проблема прав і свобод людини в нашій країні набула першорядного значення. Сприяли цьому і ті зобов'язання, які взяли на себе перед міжнародним співтовариством СРСР і Україна як члени ООН.

Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особи було присвячено два розділи (5 і 6), в окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

Основним правам, свободам і обов'язкам громадян також був присвячений цілий розділ (ст. 37-67), де проголошувалась повнота прав громадян в усіх основних сферах. У ст. 37, зокрема, зазначалося, що громадяни УРСР мають усю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією УРСР та законами. Проголошувалася можливість розширення прав і свобод громадян у ході реалізації програми розвитку суспільства. В той же час, не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально втілювалася в житті. Це, передусім, право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, на житло, право користуватися державною власністю, право особистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних прав проголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю усіх видів освіти і загальнообов'язковою середньою освітою, право на користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості [20, с. 112]

Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. До цієї категорії прав і свобод належали: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; право вносити пропозиції в державні органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі; свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. До особистих прав належали недоторканність особи і житла, охорона державою особистого життя громадян, таємниця листування тощо. Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів. Скарги мали розглядатися у порядку і строки, встановлені законом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, могли бути оскарженими в суді.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов'язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону здоров'я, на житло, користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо. Проте ці та інші положення Основного закону не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конституції відзначалося, що вся влада в Українській РСР належить народові (ст. 2). Проте насправді народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. УРСР була псевдонародною державою. Конституція УРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, однак механізм їх реалізацій був ненадійним, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери продовжував діяти започаткований ще в 1920-ті роки залишковий принцип.

Оскільки дії влади досить часто суперечили міжнародним нормам і внутрішньому законодавству у галузі прав людини, в СРСР і в Україні ще в 1960-ті роки зародилося вогнище дисидентського правозахисного руху.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і у зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім'ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету реальне забезпечення прав, свобод людини і громадянина і зобов'язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали жодних сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутися до законів України «Про власність» (07.03.1991 р.), «Про підприємництво» (07.02.1991 р.), «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.04.1991 р.), «Про об'єднання громадян» (16.06.1992 р.), «Про національні меншини в Україні» (25.06.1992 р.), «Про інформацію» (02.10.1992 р.), «Про біженців» (02.10.1996 р.), «Про Правовий статус іноземців (04.02.1994 р.), «Про звернення громадян» (02.10.1996 р.) та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності нашої держави є захист і всебічне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації [38, с. 14]

Суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина в Україні її прийняття 9 листопада 1995 р. у члени Ради Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини та взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього, членство в Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції - основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини є змістом і спрямованістю діяльності держави. Остання, згідно з Конституцією, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина присвячено спеціальний другий розділ. Він є одним із найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Чинна Конституція імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які ратифіковані Україною і є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім «людським виміром», мірою людської гідності. Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8, 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система; права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу [17, с. 152]

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод в усіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина. Такий підхід повністю відповідає сучасній теорії конституційного права.

Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку їх нових видів, істотно збагатив зміст тих, які були закріплені в попередніх конституціях України. Так, у ньому вперше передбачено такі важливі права і свободи, як право на життя (ст. 27), на інформацію (ст. 34), приватної власності (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), на страйк (ст. 44), на достатній життєвий рівень (ст. 48), свободу пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст. 33) тощо [48, с. 35].

Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, проголошені в ній права і свободи набувають все більшого реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації в Україні скасовано смертну кару, утворилося більш сотні політичних партій, формується громадянське суспільство.

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, неприпустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших і найвагоміших досягнень у справі гарантування прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, серед яких особливе значення відводиться Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Поряд з національними гарантіями прав і свобод Конституція передбачає можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх можливих національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна [47, с. 14]

Додатковою гарантією прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких приєдналася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України мають можливість звертатися щодо захисту порушених їх прав до Європейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

У ст. 8 Конституції України юридичне ліквідовано всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В ній, зокрема, проголошено, що норми Основного Закону є нормами прямої дії. Завдяки цьому можливе звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції і воно належним чином гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних правових актів.

Конституцією України передбачено також створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головним чином, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6). Саме на судову владу покладається функція захисту конституційних прав і свобод. До того ж, за чинною Конституцією, каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Згідно з чинним законодавством рішення про надання санкцій на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у здійсненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи приймаються виключно судами України.

Важливими ланками в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні є Конституційний Суд України та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Детальний аналіз другого розділу Конституції України - «Права свободи та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що є потреба у прийнятті щонайменше семи нових законів у сфері прав людини. Головним серед них має стати закон про права громадянина України, в якому необхідно передбачити ті права і свободи, які не знайшли відображення в Основному Законі, адже у ч. 1 ст. 22 Конституції передбачено, що права і свободи людини та громадянина, закріплені в ній, не є вичерпними.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст., досягнувши в XVII -- першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Українська політико-правова думка знайшла своє відображення у програмних документах перших партій (Українська радикальна партія, Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) та ін.). Майже всі вони перейняті повагою до особистої свободи людини, спрямовані на забезпечення недоторканності особи і житла, свободи совісті, слова, друку, зборів, спілок та інших демократичних прав і свобод. Наприклад, в програмі УСДРП проголошувалися: свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків; недоторканність особи, житла і листування; права вільного переїзду, знищення паспортів, повної свободи підприємництва і розпорядження своєю власністю; знищення усяких привілеїв класів, верств, походження, статі, релігії і націй; рівноправність всіх мов у школах, судах, у крайових, громадських і державних інституціях; виборність і незалежність суддів; знищення смертної кари та ін. Українська партія соціалістів-революціонерів домагалася «повної рівноправності всіх громадян України без різниці стану, статі, народності і релігії, скасування всіх станових відмінностей і привілеїв; встановлення повної свободи думки, сумління (релігії), усного й друкованого слова (преси), зібрань, товариств, спілок, страйків; установлення без особливого судового розпорядження повної недоторканності особи, помешкань і листування, повного забезпечення національних прав національних меншин; самоуправи і повного самоврядування для громад, міст, повітів і окремих українських земель (провінцій); виборності і замінності всіх державних і місцевих урядників; цілковитого скасування смертної кари, каторги і довічної тюрми» та ін. У програмі Української партії самостійників-соціалістів був спеціальний розділ - «Декларація прав українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод.

Висновки

На сучасному етапі історичного розвитку під правами людини ми розуміємо певні нормативно структуровані можливості, властивості і особливості буття особистості, які уособлюють її свободу і є невід'ємними і необхідними способами і умовами її життя, її взаємовідносин з суспільством, державою, іншими індивідами. Права і свободи людини та їх генеза є складовою світових цивілізаційних процесів. Вони мають складну структуру, яка постійно еволюціонує. Складність полягає у наявності комплексу критеріїв їх класифікації: зміст, вид і характер суб'єкта - їх носія. Найпоширенішим з теоретичної та практичної точок зору є класифікація прав і свобод людини за змістом, що визначає сферу їх реалізації (особисті, політичні, соціальні, економічні, культурні тощо). Серед цих категорій прав і свобод людини пріоритетне значення мають особисті права і свободи, оскільки вони визначають вид і міру належної поведінки людини користуватися благами для задоволення фізичних і духовних потреб в особистому житті та виключення можливості втручання у цю сферу держави та інших осіб. Особисті права і свободи людини нарівні з політичними є основними, а решта груп прав і свобод (економічні, соціальні та культурні) є похідними від них. Процес розвитку прав людини незавершений. З оптимізмом можна сподіватись, що розвиток людства і надалі буде йти по шляху постійної уваги до людини, її прав і свобод.

Дослідивши політико-правові та соціально-економічні передумови розвитку ідеї особистих прав і свобод людини в Україні періоду Відродження та Просвітництва, слід констатувати, що ключову роль у теоретико-філософському обґрунтуванні та нормативно-правовому закріпленні цього конституційно-правового інституту в країні відіграла зароджена в Західній Європі гуманістична (природно-правова) доктрина, центральним місцем якої є вчення про свободу як про природний стан людини та природний, невід'ємний та невідчужуваний характер її прав і свобод, які державою не забезпечуються, а тільки захищаються від посягань.

На процес безпосереднього розвитку ідей прав і свобод людини в Україні пероду Відродження та Просвітництва вплинули суспільно-політичні процеси на українських земелях - втрата власної державності, національно-визвольна боротьба, прагнення звільнитися від іноземного панування та організувати суспільно-економічне життя на засадах свободи та громадського самоврядування, що вважалося природним правом людини.

Політико-правова думка України у XVIII ст. характеризується створенням власних поглядів на проблеми натурфілософії, гносеології та людського буття. Треба зазначити, що українська філософія епохи Просвітництва мала своїм ідейним підґрунтям як власні (гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії), так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів та німецьких просвітників, що вагомо вплинули на всю філософію Європи. В українській філософії XVIII ст. виділяється етап раннього Просвітництва (поч. XVIII ст.), якому притаманні специфічні риси: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, велика увага розуму та освіті тощо. Представниками цього періоду вважаються такі відомі культурні та громадські діячі, як Ф. Прокопович, М. Козачинський, Георгій Кониський. На кінець XVIII ст. формується течія у політико-правовій думці, представниками якої виступають Я. Козельський, П. Лодій та С. Десницький, можна так сказати, є практично дзеркальним відображенням поглядів європейських просвітників, зокрема німецької школи. Філософія Г.С. Сковороди, який є яскравим представником просвітницької етико-гуманістичної течії, розвивалася в річищі загальноєвропейської культурної традиції і водночас наслідувала розвиток української думки XVI-XVIII ст. Його ідеї самопізнання та самовдосконалення сприяють духовному відродженню, підносять в людині її морально-духовні першооснови, допомагають віднайти місце в суспільстві, обрати прийнятний для себе спосіб життя та досягти щастя в ньому.

В цілому можна сказати, що враховуючи тогочасну боротьбу України за розвиток демократичних ідей, хоча й на основі народних традицій, але із виразними антиурядовими рисами та орієнтацією на передову громадську думку Європи, ідеї Просвітництва набули значного поширення в Україні та справили помітний вплив на передову суспільно-політичну та культурну думку.

Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини є змістом і спрямованістю діяльності держави. Остання, згідно з Конституцією, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина присвячено спеціальний другий розділ. Він є одним із найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Список використаних джерел

Акуленко В. Культурні права людини громадянина і народу //Пам'ятки України: історія та культура. №5, 2002 - с.52-56

Антонович М. Еволюція поняття прав людини // Право України. - 2005. - № 12. - С. 16-20.

Антонович М.М. Універсальність прав людини: проблема визначення і тлумачення // Часоп. Київськ. ун-ту права. - 2004. - № 4. - С. 46-52.

Аристотель. Сочинения: в 8 т. - М.: Зоря, 1983. - Т. 4. - 620 с.

Бжезинський З. Велика шахівниця // Всесвіт. Білун В., Горбатенко В. - 2001. - №1. - С. 45-49.

Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 672 с.

Горбаль В. М. Права і свободи особи в українській ліберально-правовій думці (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Україна між минулим і майбутнім: Матеріали всеукраїнської наукової конференції. - Івано-Франківськ: Прикарпатська філія НАВСУ, 2001. - С.127-136.

Гроций Г. О праве войны и мира. - М.: Зоря, 1956. - 440 с.

Гуренко М. М. Зародження та становлення ідеї гарантій прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці. Монографія / М. М. Гуренко. - К. : 2000. - 167 с.

Гуренко М.М. Зародження та становлення ідеї прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці: мнографія К.: Логос, 2000. - 167 с.

Дахно І.І. Історія держави і права. Навчальний посібник-довідник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 408 с

Дотримання економічних, соціальних та культурних прав в Україні. - Харків: Права людини, 2007. - 352 с.

Ерышев А. История политических и правовых учений: Учеб. пособие. - 3-е изд., стереотип. - К.: МАУП, 2002. - 152 с.

З історії питання про права людини // Початкова школа. -2003. - №7. - С. 52-56.

Загальна декларація прав людини // Чинне міжнародне право. Т. 2. - М., 1996. - 120 с.

Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік - Харків: Право, 2002. - 432 с.

Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та інші; За ред.. В.В.Копєйчикова. - Стер. вид. - К.: Юринком Інтер, 1999. - 560 с.

История государства и права зарубежных стран. В 2-х ч. /Под ред. М.А.Крашенникова. М.: Фенікс, 1996. - 620 с.

История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под ред. проф. Крашенинниковой Н.А и проф. Жидкова О.А. - М.: Издательство НОРМА, 1996. - 480 с.

Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2002. - Ч. І. - 264 с.

Іванов В.М. Історія держави і права: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2002. - Ч. 2. - 2003. - 224 с.

Історія вчень про державу і право. - Харків : Право, 2008 -240 с.

Історія держави і права України. Частина 1.: Підручник для юрид. вищих навч. закладів і факультетів. У 2-х ч.: За ред. Рогожина А.Й. - К.: Ін Юре, 1996. - 368 с.

Історія держави і права України. Частина 2.: Підручник для юрид. вищих навч. закладів і факультетів. У 2-х ч.: За ред. Рогожина А.Й. - К.: Ін Юре, 1996. - 448 с.

Історія української Конституції / Упоряд. А.Г.Слюсарено, М.В.Томенко. - К.: Право, 1997. - 464 с.

Конституція України ВРУ. - К., 1996 - 120 с.

Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій. -- К.: Вентурі, 1996. - 196 с.

Матузов М. Личность. Права.  Демократия.  Теоретические  проблеми  субьективного права. -- Саратов, 1972. -- 360 с.

Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2001. - 224 с.

Мороз С.П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України (IX - XVIII ст.) // Проблеми законності: Республ. міжвідомч. науковий зб. Випуск 34. - Х.: НЮАУ, 1998. - С. 19-25.

Мороз С.П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України // Регіональна науково-практична конференція "Концепція формування законодавства України" (12-13 березня 1997 р.): Матеріали доповідей. - Запоріжжя: ЗДУ, 1997. - С. 19-21.

Мороз С.П. Права людини в Україні: шлях від зародження ідеї до сучасної розробки механізму забезпечення // Вісник Запорізького юридичного інституту. -2003. - № 12. - С. 45-59.

Мчедлова Е.М. Основные направления иследований зарубежных ученых по правам человека // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. 2000. - № 2. - С. 42-56.

Назаренко Є. В. Теорія держави і права (Предмет, метод теорії держави і права). -- К., 1988.

Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. / В. М. Нічик.- К. : Український центр духовної культури, 1997. -328 с.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. - К.: Вища шк.: Т-во «Знання» , КОО, 1999. - 543 с.

Олійник А. Ідея свободи та недоторканості людини у стародавні часи // Право України. - 2001. - №6. - С. 32-36.

Опришко В. Конституція України - основа розвитку законодавства // Право України. - 1997. - № 8. - С. 14-17.

Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. - К.: Либідь, 1997. - 206 с.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. - К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 1997. - 416 с.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. - Львів: Центр Європи, 1995. - 166 с.

Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика, 1710 рік. - К.: Веселка, 1994. - 78 с.

Погляди В. Брюгера на уявлення про людину в концепції прав людини // Людина і політика. - 2003. - №8. - С. 35-41.

Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. - Т. 2: Від середини XVII ст. до 1923 р. - К.: Либідь, 1993. - 608 с.

Правознавство: Навчальний посібник. / За загальною редакцією В.Г.Гончаренка. -- К.: Український інформаційно-правовий центр. -- 2002. - 380 c.

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.-- К.: Атіка.-- 2001. - 440 c.

Рабінович П.М. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції // Укр. часоп. прав людини. - 1995. - № 1. - С. 14-22.

Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2004. - 464 с.

Суриков А.О.Теория государства и права: Учеб. пособие. - К. ; Одесса, 1989. - 720 с.

Теорія держави і права у схемах і визначеннях - О.В. Бабкіна, К.Г. Волинка (2004) - 144 с

Ткаченко В. М. Розвиток ідей прав людини у вченнях діячів Києво-Могилянської академії (початок XVII ст.) // Наукові записки НаУКМА. - 2009. - Т. 77: Юридичні науки. - С. 56-59.

Українські гуманістичні епохи Відродження: Антологія: У 2 ч. Ч.1 / Відп. ред. В.Нічик. - К.: Наукова думка; Основи, 1995. - 431 с.

Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1994. - 464 с.

Шкорута Л. Поняття моралі, права та держави // Розбудова держави. - 1997. - № 1. - С.13-17.

Шостенко І.І., Шостенко О.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.-метод, посіб. - К.: МАУП, 2003. - 104 с.

Ямчук П. М. Християнський консерватизм: дух, епоха, людина : Монографія. / П. М. Ямчук. - Одеса : ОІВС, 2001. - 320 с.

1. Размещено на www.allbest.ru